Текст книги "20 000 льє під водою"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 28 страниц)
У воді з'явилася людина.
– А протока, в якій ми зараз перебуваємо?
– Ось вона, – відповів капітан Немо, показуючи карту Грецького архіпелагу. – Бачите, я вже наніс сюди нові острови.
– Але й ця протока може згодом зникнути?
– Може, пане Аронаксе, бо від 1866 року на Палеа-Каменні проти порту Сан-Ніколас виникло ще вісім острівців вулканічного походження. Можна сподіватися – Неа і Палеа невдовзі зіллються. Якщо в Тихому океані творцями островів є корали, то в Середземному морі ту саму роль виконують вулканічні вивергнення. Погляньте, пане професоре, погляньте на цю підводну діяльність – яка вона бурхлива!
Я підступив до вікна. «Наутілус» стояв на місці. Жарота була нестерпна. Від наявних у воді залізних солей вода почервоніла. Рами на вікнах були герметичні, але задушливий запах сірки все ж таки проникав до салону. За шибами вибухало полум'я, таке яскраве, що затьмарювало сяйво прожектора.
Я обливався потом, задихався, смажився. Мені здавалося – ось-ось запалаю.
– Далі залишатися в цьому окропі неможливо! – сказав я.
– Так. Це було б необачно, – спокійно відмовив капітан Немо.
Він щось наказав. «Наутілус» ліг на інший галс і вийшов із цього пекла. А за чверть години ми легко дихали на поверхні моря.
Я подумав: «Якби Нед Ленд обрав для нашої втечі тутешні води, ми б живі не вибралися з вогненного моря!»
Другого дня, шістнадцятого лютого, ми попливли від цього басейну, де між Родосом і Олександрією трапляються западини до трьох тисяч метрів завглибшки; «Наутілус» обійшов мис Матапан і залишив позаду себе Грецький архіпелаг.
VII
СЕРЕДЗЕМНЕ МОРЕ – ЗА СОРОК ВІСІМ ГОДИН
Середземне море, блакитне море, велике море іудеїв, море греків, mare nostrum 6464
Наше море (латин.).
[Закрыть]римлян; оточене помаранчевими гаями, кактусами, алое, пініями, обвіяне чистим повітрям, сповненим миртових пахощів, обрамлене високими горами, воно становить справжнє поле битви, де Нептун із Плутоном 6565
Плутон – у грецькій міфології бог підземного царства.
[Закрыть]змагаються за панування над світом.
Та хоч яке гарне було Середземне море – я міг тільки мимохідь кинути оком на цей водний обшир, що його поверхня сягає двох мільйонів квадратних кілометрів. Я навіть не мав нагоди розпитатися про нього в капітана Немо, бо ця загадкова людина й разу не показалася за всю нашу прудколетну плавбу Середземним морем. Гадаю, «Наутілус» пройшов під його водами яких шістсот льє, здолавши цю віддаль за дві доби. Вранці шістнадцятого лютого ми відійшли од берегів Греції, а вісімнадцятого лютого зі сходом сонця вже були за Гібралтарською протокою.
Я розумів, що капітанові Немо не до вподоби Середземне море, звідусіль затиснене тією землею, від якої він утікав. Надто багато споминів, коли не жалю, будили в капітановій душі чисті води цього моря, його вітри. Тут не було тієї свободи руху і незалежності, що їх знаходить він на океанових просторах; «Наутілусові» було тісно, як у лещатах, в обіймах двох суходолів – Африки та Європи.
Судно йшло зі швидкістю двадцять п'ять миль на годину.
Недові Ленду, ясна річ, нічого було й думати про негайну втечу. На такій швидкості залишити «Наутілус» – однаково, що вистрибнути на ходу з вагона експреса. До того судно випливало на поверхню, щоб поповнити повітря, тільки вночі; поза тим ми простували під водою, керуючись компасом і лагом.
Отже, я розглядав Середземне море точнісінько, як пасажир експреса дивиться на краєвид, котрий проноситься перед його очима. Інакше кажучи, я бачив лише далекі обрії, а все, що було зблизька, промайнуло, мов блискавка. Одначе мені з Конселем поталанило спостерегти деяких середземноморських риб, що завдяки своїм дужим плавцям могли якусь хвильку плисти поруч «Наутілуса».
Годинами сиділи ми при вікні салону, і наші нотатки дозволяють мені сказати дещо про іхтіофауну Середземного моря.
Із численних риб, що тут водяться, велика кількість не попадалась мені на очі, не кажучи про тих, котрих ніяк було розгледіти з вини швидкоплавного «Наутілуса». Проте деяких риб пощастило роздивитися зблизька. Отож дозвольте розповісти про них, додержуючись фантастичної класифікації, яка щонайліпше віддасть мої хапливі спостереження.
У воді, осяяній світлом прожектора, звивалися міноги з метр завдовжки – вони водяться майже у всіх морях. Величезні скати, що сягають п'яти футів ушир, із білим черевом, попелясто-сірою спиною, стелилися по воді, ніби хустки, підхоплені течією. Інші скати мчали так швидко, аж годі було визначити, що їм більше пасує – назва морських орлів, котра дісталася від стародавніх греків, чи, може, якесь прозвисько – щури, жаби, кажани, – так охрестили їх сучасні рибалки. Морські собаки, двадцять футів завдовжки, особливо небезпечні водолазам, змагалися в швидкості зі скатами. Морські лисиці, футів із дев'ять довжиною, що визначалися на диво тонким нюхом, линули, ніби великі синюваті тіні. Доради з родини морських карасів, сто тридцять сантиметрів завдовжки, хизувалися своїм сріблясто-блакитним одягом із поперечними смугами, що яскріли проти темних плавців; дорад із золотавими бровами в давнину присвячували Венері. Ця коштовна риба полюбляє будь-які води – і солоні, і прісні; водиться вона в ріках, озерах та океанах, пристосовується до якого завгодно підсоння і не боїться ні спеки, ані холоду. Цей вид, сягаючи далеких геологічних періодів, донині зберігає свою первісну красу. Слідом за ними пропливали довгі – на дев'ять-десять метрів – прекрасні осетри, що били своїми дужими хвостами в кришталеві шиби, поблискуючи синюватою спиною з брунатними плямами; вони схожі на акул, але поступаються проти них силою. Водяться осетри повсюдно. Весною, змагаючись із течією, ці риби запливають у Волгу, Дунай, По, Рейн та Одер. Живляться оселедцями, сьомгою, тріскою. Вони належать до класу хрящових риб, м'ясо їхнє напрочуд ніжне. Свіжі, в'ялені й мариновані осетри однаково смачні.
З усіх риб Середземного моря я найліпше роздивився тунців з темно-синьою спиною, з черевом, укритим сріблястою лускою; їхні спинні плавці сяяли золотом. Кажуть, ніби тунці супроводять судна, ховаючись у їхньому затінку від пекучого тропічного проміння; і вони ствердили ті чутки – годинами пливли за «Наутілусом», як колись за Лаперузовими корветами. Я, не зводячи очей, милувався на цих швидкоплавних риб: в них маленька голова, гладенький веретенуватий тулуб, що сягає трьох метрів довжини; грудні плавці надзвичайно сильні, хвостовий плавець роздвоєний на зразок вил. Тунці пливли трикутником, як зграї деяких перелітних птахів, навіть швидкістю не поступалися проти пернатих; давнім ученим це дало привід твердити, ніби тунці обізнані з правилами геометрії і стратегії. Та ніщо не рятує їх од метких провансальців, які тямляться на тунцях незгірше за жителів стародавньої Пропонтиди 6666
Пропонтида – давньогрецька назва нинішнього Мармурового моря. Через Пропонтиду плавали торговельні судна до міст на Чорноморському побережжі.
[Закрыть]та Риму, і цінні тварини тисячами гинуть у сітях марсельців.
Я назву по пам'яті середземноморських риб, яких довелось бачити тільки мимохідь. Перед вікнами салону пропливали, мов тіні, біласті електричні в'юни; зміясті мурени, три-чотири метри завдовжки, з блакитним, зеленим і жовтим забарвленням; мерлани довжиною на три фути, що їхня печінка вважається вишуканою стравою; стьожкуваті цеполи, подібні до стебел водоростей; тригли, що їх поети назвали рибою-лірою, а моряки – рибою-свистуном; тригли-ластівки плавають зі швидкістю птахів, чим і завдячують своїй назві; червоноголові морські судаки з волокнистими наростами на спинних плавцях; оселедці-бишаки з чорними, сірими, брунатними, синіми, жовтими, зеленими плямами, чутливі до срібного звуку дзвоників; пречудові камбали-тюрбо, справжні морські фазани, ромбічної форми, з жовтими плавцями, всіяними брунатними цятками, зверху вони подібні до брунатно-жовтого мармуру; нарешті чарівні барабульки, справжні рай-птиці океану. За одну таку рибину римляни платили по десять тисяч сестерцій; вони полюбляли стежити, як ця риба, гинучи, ставала поступово з яскраво-червоної білою.
Щодо морських ссавців, то, минаючи Адріатичне море, ми натрапили на двох-трьох кашалотів із одним спинним плавцем та кількох круглоголових дельфінів, звичайних для Середземного моря, – спереду голова в них посмугована ясними стьожками; трапилося нам із дванадцятеро тюленів триметрової довжини, з білими черевами й чорними спинами, відомих під назвою «ченці»; вони й справді схожі на домініканців.
Консель помітив білу черепаху з панцером шість футів завширшки, впродовж якого стирчали три гребені. Я жалкував, що не побачив цього плазуна, бо, коли вірити Конселеві, то, безперечно, був рідкісний вид черепахи.
Щодо зоофітів, то я кілька хвилин милувався на чудову жовтогарячу галеолярію, яка прилипла до шиби. Це було довге волокно, розгалужене на безліч гілочок, обрамлених найніжнішим, найтоншим мереживом – такого зроду не виплели б суперниці Арахни 6767
Арахна – в грецькій міфології молода лідійська майстриня-вишивальниця й ткаля; зважилась викликати на змагання у ткацтві богиню Афіну; богиня перемогла Арахну й покарала її, обернувши на павука.
[Закрыть]. На жаль, ніяк було виловити прегарного екземпляра. Певно, мені так би й не випала нагода побачити інших середземноморських зоофітів, якби «Наутілус» увечері шістнадцятого лютого не поплив повільніше.
Ми саме йшли між Сицилією й Тунісом. Тут, між мисом Бон та Мессінською протокою, де дно круто підіймається, утворилося справжнє гірське пасмо; шар води ледве сягає над ним сімнадцяти метрів, тоді як пообіч дно опускається до ста сімдесяти метрів. Тим-то «Наутілус» мусив обережно маневрувати, аби не наштовхнутися на підводний бар'єр.
Я показав Конселеві на карті те місце, де проходить пасмо підводних рифів.
– Та це ж, із дозволу пана професора, – сказав Консель, – справжнісінький перешийок, що єднає Європу з Африкою.
– Авжеж, мій друже, він геть перегороджує Лівійську протоку; виміри Сміта показали, що колись ці материки з'єднувались саме між мисом Бон та мисом Фаріна.
– Охоче вірю! – сказав Консель.
– Додам іще, – провадив я, – що такий самий бар'єр є між Гібралтаром та Сеутою. За геологічної епохи він повністю замикав Середземне море.
– Гм! – замислився Консель. – А що, як колись під час вибуху вулкана він знову підійметься з води?
– Навряд чи таке станеться, Конселю.
– Хай пан професор дозволить мені закінчити думку. Отож якби все ж таки це сталося, панові Лессепсу прийшлось би скрутненько. Не так-бо легко розкопати Суецький перешийок.
– Певна річ. Але, Конселю, кажу ще раз, цього не може бути. Сила підземного вогню меншає й меншає. Вулкани, такі численні за дитинства нашої планети, поволі вигасають. Температура глибинних шарів земної кори з кожним століттям падає. І це – на шкоду землі, бо ж тепло – джерело її життя.
– Ну, а сонце ж…
– Сонця замало, Конселю. Хіба воно спроможне повернути тепло задубілому трупові?
– Звісно, ні.
– Отже, друже мій, колись і земля перетвориться на холодний труп. Вона стане безлюдною, як і місяць, що давно втратив своє життєдайне тепло.
– А за скільки ж віків те станеться? – запитався Консель.
– За кількасот тисячоліть, друже мій.
– Ого-го! – відповів Консель. – Вистачить часу, щоб закінчити нашу підводну мандрівку. Аби тільки Нед Ленд не зіпсував справи.
І Консель, заспокоївшись, знову взявся вивчати морські глибини, користуючись із того, що «Наутілус» плив на помірній швидкості.
По підводних скелях вулканічного походження стелився барвистий килим живої флори: губки, голотурії; прозорі як скло, облямовані червонястими полапками цидипи, що ледь-ледь світяться; берое, відомі під назвою морських огірків, – вони міняться всіма кольорами сонячного спектра; рухливі морські лілеї-коматули метр завширшки, що забарвлюють своїм пурпуром води; пречудові деревовидні лілеї-евріалії; довгостеблі павонії; сила-силенна розмаїтих морських їжаків та зелених актиній на сірих ніжках, з брунатними дисками, захованими під чуприною оливкових мацаків.
Конселя найдужче захоплювали молюски та членистоногі, і хай перелік їх сухуватий, я не хочу бути несправедливим до цього добряги, знехтувавши наслідки його спостережень.
Консель згадує багато двостулкових молюсків-спондилів: це «ослячі копита», що громадяться одне на одне; трикутні донації; тризубчасті «скельця» з жовтими плавцями й прозорими скойками; жовтогарячі голі молюски-планробранхії; яйцевидки, крапчасті або всіяні зеленими цяточками; аплізії, відомі також під назвою морських зайців; скоблючки; м'ясисті ацери; середземноморські парасольки; морські вушка, що в їхніх черепашках відкладається коштовний перламутр; анемії – кажуть, ніби в Лангедоці їх цінують вище за устриць; кловіси, яких так полюбляють марсельні; кілька двостулок, що вдозвіль водяться при берегах Північної Америки і в великій кількості споживаються в Нью-Йорку; морські гребінці з різнобарвними скойками; літодонуси, що мають смак перцю; рубцюваті венерикардії, черепашки яких мають опуклі верхівки й ребра; цинтії з пурпуровими горбочками; карніарії, що їхні скойки, загнуті по краях, скидаються на гондоли; увінчані фероли; атланти із равликоподібними черепашками; фетиди в торочкуватих мантіях з білими цятками; голозябрі еоліди, подібні до слимачків; каволіни, що плазують спиною; ауриколи, руді скалярії, літорини, жантури, цинерарії, петриколи, ламелери, кабошони, пандори тощо.
Що ж до членистих – Консель цілком слушно поділив їх на шість класів, з яких три класи охоплюють морських тварин; ракоподібних, вусоногих і кільчастих черв'яків.
Клас ракоподібних ділиться на дев'ять рядів. До першого належать десятиногі, голова й груди яких зливаються, несуть чотири, п'ять або шість пар ніг і вкриті спільним панцером. Консель розмежовує десятиногих на три підряди: куцохвостих, довгохвостих та середньохвостих. Хай ці назви звучать грубувато, але вони влучні. З підряду куцохвостих Консель згадує крабів, у яких лоб озброєний двома розбіжними шпичками, крабів-інахусів, котрі хтозна-чому правили за символ мудрості в давніх греків, два види крабів-ламбрів, мабуть, помилково зарахованих до тварин цієї глибини, бо живуть вони звичайно на великих глибинах; крабів-ксанто, пілумнів, каляпів, зубчастих користів, ебалій тощо.
Із підряду довгохвостих, що має п'ять родин, Консель відзначив лангустів звичайних – м'ясо їхніх самиць цінується дуже високо, раків-ведмедів або морських коників, гебій та всі види їстівних ракоподібних.
На тому й скінчилася Конселева праця. «Наутілус», проминувши гірське пасмо Лівійської протоки, занурився на глибину і знов поплив на великій швидкості. Молюски, зоофіти та членистоногі зникли. Тільки великі риби, мов тіні, пропливали повз вікна салону.
Вночі проти сімнадцятого лютого ми ввійшли до другого Середземноморського басейну; глибина його сягає трьох тисяч метрів. «Наутілус» занурився в найглибші шари моря.
І там, на морському дні, замість чудес природи, перед моїми очима постали страшні картини. Ми проходили ті простори Середземного моря, де сталося так багато катастроф. Скільки кораблів потонуло тут, між берегами Алжиру і Провансу! Середземне море проти Тихого океану – всього-на-всього озеро, але озеро примхливе й підступне; сьогодні воно прихильне й ласкаве до хирлявих суденець, що линуть у блакиті води й неба, а завтра – гнівне й хиже, розбурхане ураганом, своїми короткими разуразними вдарами валів трощить найпотужніші кораблі.
Скільки за цієї стрімкої прогулянки бачив я корабельних кістяків, що спочивали на морському дні; тут валялися кітви, гармати, ядра, шмаття залізної обшивки, лопаті гвинтів, уламки машин, розбиті циліндри, казани без дна, – одні вже оброслі коралами, інші – тільки вкриті іржею.
Здебільша це були кораблі, що зазнали катастрофи, наскочивши на підводні скелі або ж зіткнувшись один із одним. Деякі з них пішли на дно прямовисно із непошкодженими щоглами й такелажем. Судна начебто стояли закотвичені на відкритому рейді, ждучи команди відпливати. А коли «Наутілус» освітлював їх своїм прожектором, здавалось, – от-от на флагштоках підіймуться прапори і кораблі віддадуть салют. Та ба! Тільки безгоміння й смерть панували над цим кладовищем кораблів!
Я помітив, що з наближенням до Гібралтарської протоки дедалі частіше зустрічалися на дні затонулі судна. Що ближче сходяться береги Африки і Європи, то частіші в цьому вузькому проході катастрофи. Чого тільки я не бачив – залізні каркаси, химерні руїни кораблів, які стояли або лежали на морському дні, немов якісь велетенські тварини. Один був з розпанаханим черевом, погнутим димарем; од коліс залишилися самі колодиці; стерно, відірване од ахтерштевня, повисло на залізному ланцюгу; задній планшир геть роз'їли морські солі. Яке страшне видовисько! Не одне життя збавила ця катастрофа. Не одну жертву поглинули хвилі! Чи врятувався хоч один матрос із цього судна, щоб розповісти про трагедію, чи море й досі ховає страшну таємницю? Не знаю чому, але мені спало на думку, чи це, бува, не «Атлас», безслідно зниклий років зо двадцять тому? О, яку сумну, яку жахливу повість можна було б розказати про таємниці, заховані в глибинах Середземного моря, цього великого цвинтаря, де стільки людей знайшли свою смерть!
Одначе «Наутілус», байдужий і стрімкий, стрілою мчав серед руїн. Вісімнадцятого лютого, годині о третій ранку, він підійшов до Гібралтарської протоки.
Тут є дві течії: верхня, здавня відома, котра несе океанові води в басейн Середземного моря, і нижня, супротивна – її існування тільки сьогодні доведено. Справді-бо, рівень води в Середземному морі, що його невпинно поповнюють води Атлантичного океану та річок, котрі впадають у це море, мав би з року в рік підійматися, бо самого випаровування замало, щоб тримати його в рівновазі. Отже, цілком природно допустити існування підводної течії, котра Гібралтарською протокою несе із Середземного моря лишок води у басейн Атлантичного океану.
Так воно й було насправді. З цієї супротивної течії скористався «Наутілус»: підхоплений попутними водами, він швидко промчав вузьку протоку. На мить перед моїми очима майнули руїни Геркулесового храму, який, за давніми переказами, осів на дно разом із островом, на якому стояв; а за кілька хвилин ми вже линули водами Атлантичного океану.
VIII
БУХТА ВІГО
Атлантичний океан! Безмежна водна рівнина, що розпросторилась на двадцять п'ять мільйонів квадратних миль, – дев'ять тисяч миль уздовж і пересічно дві тисячі сімсот миль у ширину. Славетне море, що його майже не звідали древні, за винятком хіба що карфагенців, цих голландців стародавнього світу, котрі за своїх торгових мандрів об'їздили західні береги Європи і Африки! Океан, узбережжя якого обіймають величезний периметр! Водозбір, до якого впадають найбільші ріки світу: Святого Лаврентія, Міссісіпі, Амазонка, Ла-Плата, Оріноко, Нігер, Сенегал, Ельба, Луара, Рейн, – ріки, що несуть свої води з найцивілізованіших і найдикіших країн! Величезний простір, що його невпинно крають кораблі всіх країн під прапорами всіх націй світу; водний обшир, що сягає двох грізних точок, котрі лякають мореплавців, – мису Горн і мису Бур.
«Наутілус», пройшовши за три з половиною місяці близько десяти тисяч льє, себто шлях, що може оповити земну кулю, нині розтинав своїм водорізом води Атлантичного океану. Куди ж ми пливемо і що нам готує завтра?
Проминувши Гібралтарську протоку, «Наутілус» прямував у чисте море. Судно пливло на поверхні, і ми знов могли гуляти палубою.
Я з Недом Лендом і Конселем вийшов на палубу. За двадцять миль од нас бовванів мис Сан-Вісенті, що складає південно-західний край Піренейського півострова. Потягнув південний боревій, море потемніло, збурунилося. Почалася бокова хитавиця. Втриматися на палубі було майже неможливо, – нею раз у раз перекочувалися важкі вали. Ковтнувши свіжого повітря, ми спустилися всередину судна.
Я подався до своєї каюти, Консель до своєї, а канадець із заклопотаним виглядом попростував слідом за мною. Навальна швидкість «Наутілуса» в Середземному морі зруйнувала його задуми, і він не годен був приховати своєї гризоти.
Ледве зачинилися за нами двері, як він сів і мовчки глянув на мене.
– Друже Неде, я вас розумію, – сказав я. – Та вам нема за що себе корити. «Наутілус» мчав так прудко, що безглуздо було б навіть думати про втечу.
Нед Ленд промовчав. Його затиснені уста, нахмурені брови свідчили, що йому вроїлася в голову настирлива думка.
– Слухайте, Неде, – повів я далі,– не треба впадати у відчай. Ми підемо вздовж португальських берегів. Недалечко Франція, Англія, де можна легко знайти прихисток. Інша річ, якби «Наутілус», вийшовши з Гібралтарської протоки, націлився на південь, якби ми простували в обійми океану, де немає суходолів, – отоді б я поділяв вашу тривогу. Але ж ми знаємо: капітан Немо не цурається й цивілізованих морів, а це означає,– і я того певен, – що за кілька днів можна буде діяти рішучіше.
Нед Ленд ще пильніше вп'явся в мене очима і нарешті розімкнув губи.
– Цього ж вечора! – мовив він.
З несподіванки я схопився на ноги. Признатися, не чекав такої пропозиції. Хотів відповісти канадцеві, але забракло слів.
– Ми домовилися чекати нагоди, – правив своєї Нед Ленд. – Нагода трапляється. Сьогодні ввечері ми будемо за кілька миль од іспанського берега. Ніч темна. Вітер з моря. Ви дали слово, пане Аронаксе, і я на вас покладаюся.
Я мовчав. Канадець звівся й підійшов до мене.
– Сьогодні ввечері, о дев'ятій годині,– промовив він, – Конселя я попередив. Капітан Немо вже зачиниться в своїй каюті й, певно, ляже спати. Ні механіки, ні матроси – ніхто з команди нас не помітить. Я з Конселем доберуся до головного трапа. Ви, пане Аронаксе, побудьте в бібліотеці – чекайте на моє гасло. Весла, вітрила і щогла в човні. Я вже поклав туди й харчі. Навіть англійського ключа добув, щоб одгвинтити гайки. Все готове. Отже, до вечора!
– Море неспокійне, – сказав я.
– Нічого не вдієш, – відповів канадець, – доведеться ризикувати. Воля варта того. Зрештою, човен надійний і за ходового вітру махнути кілька миль – невелике діло. Хтозна, може, під ранок ми будемо миль за сто від берега. Як усе піде гаразд між десятою й одинадцятою вечора пристанемо до якогось берега; як ні – загинемо. Отже, до вечора.
На цьому слові канадець вийшов, до краю мене приголомшивши. Я втішав був себе надією, що нагода випаде не так скоро і я матиму час усе обміркувати, зважити. Та мій упертий супутник заскочив мене зненацька. Що я міг йому сказати? Нед Ленд сто разів мав рацію. Випала нагода, і він користався з неї. Як же я зламаю своє слово і ради власних інтересів важитиму долею товаришів? Хіба не мігкапітан Немо завтра вийти в чисте море, далеко від берегів?
Тут почувся досить потужний свист, – отже, вода заповнює резервуари й «Наутілус» занурюється в безодню Атлантичного океану.
Я не виходив із каюти. Уникав капітана, щоб не показати перед ним свого занепокоєння. Так перебув я цю сумну днину, вагаючись між бажанням вирватися на волю і жалем, що настає пора розлучатися з чудесним «Наутілусом», так і не дослідивши всіх морських глибин. Покинути цей океан, «мою Атлантику», як я любив його називати, не проникнувши в його таємниці, що їх одкрили мені Індійський і Тихий океани! Роман випадав із моїх рук, ледве я встиг прочитати перший том; мої мрії обривалися, дійшовши найзахватнішого місця. Як довго тягся час! То мені здавалося, ніби розвіялася небезпека і я з своїми супутниками ступаю твердою землею; то; всупереч глуздові, мене опановувало бажання, щоб якась несподівана оказія перешкодила Недовим задумам.
Двічі я зазирав до салону. Мені кортіло глянути на компас. Я хотів дізнатися, чи справді «Наутілус» іде поблизу берегів, чи віддаляється од них. Та ба! Судно неухильно простувало на північ уздовж португальських берегів.
Отож треба було скоритися долі й ладнатись до втечі. Поклажа моя була не важка. Нотатки та й тільки.
А капітан Немо? Як він поставиться до цієї втечі? Якого клопоту, якої шкоди завдасть вона капітанові? Що він зробить із нами, коли нам не пощастить? Певна річ, я не мав жодного приводу поскаржитись на нього. Навпаки. Щодо нас він був напрочуд гостинний. І все-таки він не може вважати мого вчинку за вияв невдячності. Ми не зв'язані з ним присягою. Він добре-бо знав: нас тримала на борту сила обставин, а не обіцянки. А його заяви, що ми назавше прикуті до «Наутілуса», виправдують нашу спробу порвати пута.
Я не бачив капітана Немо від часу відвідин острова Санторін. Чи зведе нас випадок перед самою втечею? Я і прагнув, і водночас боявся цієї зустрічі. Наслухав, чи лунатимуть його кроки в каюті, що межувала з моєю. Ні, все тихо. Видно, там нікого нема.
І тут мені спало на думку – а чи є взагалі на борту цей загадковий чоловік? З тієї ночі, коли од борту «Наутілуса» відчалив човен з таємним дорученням, моя думка про капітана Немо трохи змінилася. Я впевнився: він попри те, що казав, підтримує якісь стосунки з землею. Невже він ніколи не відлучається з «Наутілуса»? Хіба ж не бувало, що я цілими тижнями не бачив його на борту? Що він робив у той час? Коли мені здавалося, ніби цей відлюдник страждає від нападу мізантропії 6868
Мізантропія – ненависть до людей, відлюдкуватість.
[Закрыть],– чи не виконував він якоїсь таємної місії, що й донині для мене загадкова?
Ці думки, як тисяча інших, юрмилася мені в голові. Незвична ситуація відкривала найширший простір усіляким здогадам. Мене проймала гостра тривога. Я нетерпеливився – години здавалися вічністю.
Обід, як і звикле, подали в каюту. Та мені було не до їжі. Я встав із-за столу о сьомій годині. Сто двадцять хвилин – я лічив кожну хвилину – віддаляли мене од моменту, коли муситиму піти слідом за Недом Лендом. Я хвилювався дедалі дужче. Серце калатало. Я не знаходив собі місця. Ходив по каюті, щоб заспокоїтись. Найменше лякала мене перспектива можливої загибелі; проте душа холонула на саму лише думку, що план буде розкрито перше, ніж ми покинемо судно, і що доведеться стати перед капітаном Немо, розлюченим або, ще гірше, засмученим із моєї невдячності.
Мені захотілося востаннє зазирнути до салону. Коридором пройшов я до цього музею, де провів стільки приємних і корисних годин. Я дивився на коштовності, на скарби, як дивиться людина на рідні місця, що їх покидає навіки. Я прийшов назавше розпрощатися з цими чудесами природи, з творами мистецтва, що серед них проминув якийсь шмат мого життя. Манулося ще раз поглянути на води Атлантики, та віконниці були засунені – залізна заслона відгороджувала мене від океану, якого так і не встиг я пізнати.
Я підійшов до потаємних дверей, що вели в капітанову каюту. На великий подив, двері були прочинені. Я мимохіть відійшов. Якби капітан Немо був у себе, він би мене помітив. Але в каюті – жодного шереху. Я підступив ближче. Каюта була порожня. Штовхнувши двері, я ввійшов туди. Та сама сувора обстава відлюдника. Мені впало до ока кілька офортів, що висіли по стінах, – досі я їх не помічав. Це були портрети – портрети визначних історичних осіб, котрі присвятили своє життя великій ідеї гуманізму: Костюшко, герой, що загинув за Польщу; Боцаріс – Леонід 6969
Леонід (бл. 507–480 до н. е.) – спартанський цар; за греко-перських воєн, 480 р. до н. е., захищав Фермопільський прохід, де й загинув як герой.
[Закрыть]сучасної Греції; О'Коннель – захисник Ірландії; Вашингтон – фундатор Північно-Американського союзу; Манін – італійський патріот; Лінкольн, що поліг од кулі рабовласника; і, нарешті, мученик, який боровся за звільнення негрів од рабства і загинув на шибениці,– Джон Браун.
Що єднало душу капітана Немо з душами цих героїв? Чи не допоможе цей зв'язок відкрити таємницю його життя? Чи не захисник він уярмлених народів, визвольник поневолених рас? Чи не брав він участі в політичних і соціальних струсах останніх часів? Чи не був героєм страшної війни між Північними та Південними штатами Америки, війни скорботної й довіку незабутньої?
Зненацька годинник вибив восьму. З першим ударом усі мої мрії обірвались. Я здригнув, так наче якесь невидиме око проникло в мої думки, і метнувся з капітанової каюти.
В салоні глянув на компас. Ми й далі простували на північ. Лаг показував помірну швидкість, манометр – глибину біля шістдесяти метрів. Все сприяло здійсненню Недових планів.
Я вернув до своєї каюти. Тепло вдягнувся – в морські чоботи, боброву шапку, бісусову куртку, підбиту тюленячою шкурою. Я був готовий. Я чекав. Тільки тремтіння судна, що передавалося від обертів гвинта, порушувало глибоку тишу, яка панувала на борту. Я напружено прислухався. Ану ж раптом пролунає крик – це означатиме, що канадця застукано на гарячому. Мене пойняла смертельна тривога. Марно я силкувався заспокоїтись.
Була без чогось дев'ята година, коли я припав вухом до капітанових дверей. Жодного шерхоту! Я вийшов із каюти і знов попрямував до темного порожнього салону.
Прочинив двері до бібліотеки. Така сама сутінь і порожнеча. Я сів при дверях, що вели до головного трапа, і став ждати Недового гасла.
Раптом дрижання від обертів гвинта поменшало, а там і зовсім ущухло. Що воно за знак? Чому «Наутілус» уповільнив хід і зупинився? Чи то на руку канадцеві, чи на шкоду його замірам? Або ж я знаю?
Тишу порушувало хіба що калатання мого серця.
Зненацька почувся легкий поштовх. То «Наутілус» опустився на океанське дно. Я стурбувався ще дужче. Канадець не подавав гасла. Мене поривало кинутися до Неда Ленда і вблагати його відкласти втечу. Я відчував – наша подорож минає не за звичних умов.
Аж тут двері салону відчинилися і з'явився капітан Немо.
– О пане професоре! – сказав капітан привітно. – А я вас шукаю. Ви знаєте історію Іспанії?
Я був такий схвильований і розгублений, що навіть, добре знавши історію рідної Франції, не спромігся б зараз на слово.
– Ну ж бо? – наполягав капітан. – Ви чули моє запитання? Чи знаєте ви історію Іспанії?
– Кепсько, – промимрив я.
– Лишенько мені з тими вченими, – сказав капітан Немо. – Ну, то сідайте, і я розповім вам цікавий епізод з історії Іспанії.
Капітан умостився на канапі, я сів і собі, вибравши темніший куток.
– Тож слухайте уважно, пане професоре, – сказав капітан. – Цей випадок конче вас зацікавить, бо відповість на одне питання, якого ви, мабуть, не можете з'ясувати.
– Слухаю вас, капітане, – промовив я, не догадуючись, куди хилить мій співрозмовник. Мені майнуло в голові – а чи не стосується цей випадок задуманої втечі?
– Пане професоре, – правив капітан Немо, – з вашого дозволу ми повернемося до подій 1702 року. Ви, певно, знаєте: ваш король Людовік XIV, який гадав, ніби на один його володарський знак Піренеї проваляться крізь землю, посадив на іспанський трон свого внука, герцога Анжуйського. Цьому принцові, що посів трон під ім'ям Філіппа V, довелось боротися з дужими зовнішніми ворогами.
Річ у тім, що за рік до цього державці Голландії, Австрії і Англії уклали в Гаазі союзну угоду, за якою мали позбавити Філіппа V корони і покласти її на голову якогось ерцгерцога, завчасу названого Карлом III.
Іспанія змушена була боротися проти цієї коаліції. Та в неї не було ні армії, ні флоту. Зрештою, їй не відмовляли в грошах, але під умовою, що галіони, вантажені американським золотом і сріблом, вільно входитимуть до іспанських портів. Отже, наприкінці 1702 року Іспанія ждала багатого транспорту, що його, зважаючи на присутність у водах Атлантичного океану коаліційного флоту, супроводила французька ескадра – двадцять три кораблі під командою адмірала Шато-Рено.
