Текст книги "20 000 льє під водою"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 23 (всего у книги 28 страниц)
XV
НЕЩАСЛИВИЙ ВИПАДОК ЧИ ПРИГОДА?
Наступного дня, двадцять другого березня, з шостої ранку почалося готування до відплиття. Вечірні сутінки поглинула нічна темрява. Брав мороз. Яскраво сяяли зорі. В зеніті мерехтів чудовий Південний Хрест – полярне сузір'я Антарктики.
Термометр показував дванадцять ступнів нижче нуля; та коли вітер свіжішав, мороз видавався дошкульніший. На вільному плесі громадилася крига. Море ось-ось замерзне. Про те свідчили чорні латки, розкидані на його поверхні. Мабуть, басейн Південного полюса був зовсім неприступний взимку, коли крига сковувала його на півроку. Як у цю пору жили тут кити? Безперечно, вони пірнали під лід і пливли до тепліших морів. А тюлені й моржі, призвичаєні до найсуворіших умов, залишалися на крижаних узбережжях. Ці тварини пробивають ополонки в крижаних полях і не дають їм замерзати. Крізь такі душники вони випливають подихати повітрям. Коли птахи, гнані негодою, відлітають на північ, моржі та тюлені залишаються єдиними господарями полярного континенту.
Тим часом резервуари наповнилися водою, «Наутілус» почав поволі занурюватися. На глибині тисячу футів він став. Потому закрутився гвинт, і судно зі швидкістю п'ятнадцять миль на годину попливло просто на північ. Увечері ми вже опинилися під величезним крижаним панцером.
Із обережності віконниці були зачинені, бо «Наутілус» міг зіткнутися з якоюсь пливучою крижиною. Тим-то я весь день провів за переписуванням своїх нотаток. У голові роїлися спомини про полюс. Ми досягли цієї неприступної точки, досягли щасливо, не втомившися й трохи, – так ніби наш пливучий вагон котився залізничними рейками. А тепер вертаємо назад. Чи чекають мене ще якісь несподіванки? Можливо. Адже підводні чудеса невичерпні! П'ять з половиною місяців тому випадок закинув нас на це судно; ми пропливли чотирнадцять тисяч льє, подолавши відстань, більшу од земного екватора; а скільки пригод, страшних і цікавих, розмаїтили нашу мандрівку! Полювання в підводних лісах Креспо, лещата Торресової протоки й відвідини острова Гвебороар, коралове кладовище, перлові родовища біля Цейлону, Аравійський тунель, Санторинські вогні, золото бухти Віго, Атлантида, Південний полюс! Цілісіньку ніч переді мною поставали ці спомини.
О третій годині запівніч мене збудив якийсь страшний поштовх. Я підвівся на ліжку й почав прислухатися, коли враз мене шпурнуло на середину каюти. Видно, «Наутілус» на щось наскочив і накренився.
Тримаючися стіни, я полапки добрався до салону, осяяного світною стелею. Меблі були повалені. На щастя, скляні шафи, міцно пригвинчені до підлоги, стояли на місці. Картини на стіні правобіч зсунулися по вертикальній лінії і прилягли до шпалер, а ті, що висіли лівобіч, низом одійшли на цілісінький фут. Отже, «Наутілус» ліг на правий борт і не рухався з місця.
Зсередини чулися голоси, гупали кроки. Але капітан Немо не з'являвся. Коли я вже хотів вийти з салону, показалися Нед Ленд і Консель.
– Що сталося? – запитав я.
– Я хотів спитати про це пана професора, – відповів Консель.
– Сто чортів! – вигукнув канадець. – Я-то добре знаю, що там скоїлося! «Наутілус» сів на мілину і, далебі, не звільниться так легко, як тоді із Торресової протоки.
– Чи він хоч виплив на поверхню моря? – запитав я.
– Хтозна, – відповів Консель.
– Це неважко взнати, – зауважив я й глянув на манометра. На мій великий подив, він показував глибину триста шістдесят метрів.
– Що б воно могло означати?! – вигукнув я.
– Треба спитатися в капітана Немо, – мовив Консель.
– А де ти його знайдеш? – одказав Нед Ленд.
– Ходімо зі мною! – звернувся я до товаришів.
Ми вийшли з салону. В бібліотеці не було нікого. Біля головного трапа, в каюті команди – ні душі. Капітан Немо, певно, в стерничій рубці. Найліпше було почекати. Ми повернулися до салону.
На всі докори канадця я не обізвався й словом. Він таки мав з чого лютитися. Тож хай виговориться – на душі полегшає.
Так минуло хвилин двадцять. Ми пильно дослухалися, аж раптом увійшов капітан Немо. Він, здавалося, нас не помітив. Його лице, завжди спокійне, цього разу було стривожене. Мовчки глянув на компаса, на манометра, тоді торкнувся пальцем якоїсь точки на карті земної кулі там, де були південні моря.
Мені не хотілося заважати капітанові. Одначе трохи згодом, коли він до мене обернувся, я спитав – тими самими словами, що їх капітан обронив у Торресовій протоці:
– Що це, капітане, пригода?
– Ні, цього разу нещасливий випадок, – відповів він.
– Серйозний?
– Можливо.
– Є безпосередня небезпека?
– Ні.
– «Наутілус» сів на мілину?
– Так.
– І це сталося через…
– Примху природи, а не з вини людей. Ми маневрували дуже точно. Та часом ми безсилі проти закону рівноваги. Можна йти всупереч людських законів, але чинити опір законам природи – марно.
Дивний момент обрав капітан Немо для філософських роздумів. Зрештою, цією відповіддю він мені нічого не пояснив.
– Чи не можна взнати, капітане, – запитав я, – що призвело до нещасливого випадку?
– Перекинулась величезна крижана брила, ціла гора. Коли основу айсберга розмивають тепліші води або вона руйнується, раз по раз стикаючися з іншими брилами, – центр її ваги переміщається вгору. Тоді айсберг перекидається шкереберть. Саме це й сталося. Перекинувшись, брила вдарила по «Наутілусові», що пропливав мимо. Потім, ковзнувши по сталевому корпусі, зі страшенною силою підхопила його і витиснула догори, в менш щільний шар води, де «Наутілус», накренившись, і лежить зараз.
– А чи не можна звільнити судно, випорожнивши резервуари, щоб тим самим врівноважити його?
– Саме це зараз і роблять, пане професоре. Чуєте – працюють помпи. Ось гляньте на стрілку манометра. Вона показує, що «Наутілус» підіймається, але воднораз підіймається й брила. Доки якась перепона її не зупинить – наше становище не зміниться.
І справді, «Наутілус» весь час хилило на правий борт. Коли айсберг зупиниться, судно, ясна річ, зразу вирівняється. Але хтозна, чи ми зараз, піднявшися вище, не вдаримося в льодову кору і не попадемо в лещата двох крижаних масивів?
Я міркував, чим все це може скінчитися. Капітан Немо й далі стежив за манометром. Від моменту, коли перекинувся айсберг, судно піднялося футів на сто п'ятдесят, проте й далі лежало під тим самим кутом нахилу.
Раптом корпус легко здригнувся. Картини на стінах салону помітно змінили положення. Стіни стали майже вертикально. Всі мовчали. Затамувавши подих, ми бачили, ми відчували – «Наутілус» випростовується. Підлога в нас під ногами ставала дедалі горизонтальніша.
Так збігло десять хвилин.
– Нарешті ми стоїмо прямо! – вигукнув я.
– Так! – мовив капітан Немо, йдучи до дверей.
– А чи випливемо?
– Звичайно, – відповів капітан, – тільки-но випорожняться резервуари, «Наутілус» вирине на поверхню.
Капітан вийшов, і невдовзі за його наказом судно перестало підійматися. Воно й зрозуміло – ми могли б ударитися в крижаний покрив; краще було триматися на цій глибині.
– Легко відбулися! – сказав Консель.
– Авжеж. Нас могло розчавити між двома брилами або, в кращому разі, затерти. А як тоді поновити запаси повітря… Так, ми відбулися щасливо.
– Коли на тому все скінчилося! – буркнув Нед Ленд.
Мені не хотілося затівати з канадцем марної суперечки, і я промовчав. Цю мить відчинились віконниці, і крізь шиби линуло світло.
Як уже сказано, ми були в воді; але за десять метрів обабіч «Наутілуса» зводилися блискучі крижані мури. Над нами й під нами – такі самі мури: згори величезна стеля суцільного льодового покриву; знизу брила, що була перекинулась, поволі підіймаючись догори, зачепилася за виступи в бічних мурах і так захрясла. «Наутілус» опинився в справжньому крижаному тунелі, метрів двадцять завширшки, заповненому водою. Та він міг би вийти з цього тунелю, пропливши вперед або назад; а там, занурившись на кількасот метрів глибше, знайти вільний вихід.
Хоч світна стеля погасла, в салоні було ясно. Це тому, що крига відбивала світло потужного прожектора. Я не годен змалювати світляних ефектів на цих велетенських, примхливо вирубаних брилах, де кожен кут, кожна грань, кожна площина, залежно від характеру тріщин і розколин, відбивала своє особливе сяйво. Це була сліпуча рудня розмаїтих самоцвітів, де сапфіри перехрещували своє синє проміння з зеленим промінням смарагдів. То тут, то там найніжніші опалові тони пробивалися крізь вогняні зірки діамантів, що блиском сліпили око. Прожекторове світло посилювалося в сто крат, як посилюється під лінзою маяка світло звичайної лампи.
– Яка краса! Яка краса! – вигукнув Консель.
– Еге ж, – погодився я. – Чарівно!
– Сто чортів – і справді! – не втримався Нед Ленд. – Це чудово! Скажу я вам, аж голова мені обертом пішла. Дивина та й годі. Тільки за це видиво, може, доведеться дорого заплатити. І, коли вже говорити щиро, то ми споглядаємо на таке, чого й сам Бог не дозволяє людині бачити!
Нед мав рацію. Це було аж занадто гарно. Зненацька Консель скрикнув, і я рвучко озирнувся.
– Що там? – запитався я.
– Хай пан професор заплющить очі! Хай не дивиться! – Консель затулив собі долонями очі.
– Але що тобі, друже мій?
– Я нічого не бачу! Я осліп!
Мимохіть глянув я на шибу, та враз мусив одвернутися від сліпучого сяйва.
Я тут же все збагнув: «Наутілус» ринув уперед, набираючи швидкості. Спокійний блиск крижаних мурів повернувся на сліпучу вогняну смугу. Міріади діамантових блискіток злилися. «Наутілус», підхоплений потужним гвинтом, мчав поміж блискавиць.
У цю мить віконниці салону зачинилися. Ми так і стояли, затуливши долонями очі,– перед нами й досі палахкотіли осяйні смуги концентрованого світла, які, буває, з'являються перед очима, коли подивишся на сонце. Минуло кілька хвилин, перш аніж зір заспокоївся.
Нарешті ми опустили руки.
– Далебі, я ніколи б у це не повірив, – сказав Консель.
– А я й зараз не вірю! – мовив канадець.
– Коли повернемося на землю, – правив далі Консель, – розбещені такими чудесами природи, що ми будемо думати про ті вбогі континенти і про нікчемні витвори людських рук? Ні! Світ, заселений людьми, вже нас не гідний!
Така річ в устах незворушного фламандця свідчила про надзвичайне захоплення.
Але Нед Ленд не проминув нагоди хлюпнути на нас холодною водою.
– «Заселений людьми світ»! – передражнив він, хитаючи головою. – Заспокойтеся, друже Конселю, в нього ми не вернемося.
Була п'ята година ранку. Раптом «Наутілус» знову об щось ударився. Я збагнув: він наштовхнувся тараном на крижану брилу. Може, до цього призвело якесь невдале маневрування – адже плисти вузьким тунелем, захаращеним кригою, – вельми нелегко. Я подумав, що капітан Немо, змінивши напрям, обійде перепону або попливе звивинами тунелю. Проте, всупереч моїм сподіванкам, «Наутілус» узяв задній хід.
– Невже ми задкуємо? – запитався Консель.
– Еге ж, – відповів я. – Певне, з цього боку в тунелі немає виходу.
– Ну, й що тепер?
– А нічого. Вернемося назад і вийдемо південним отвором тунелю. Та й по всьому.
Отак говорячи, я намагався показувати себе впевненішим, аніж був насправді. А тим часом «Наутілус» дедалі швидше мчав назад.
– Марнуємо час, – сказав Нед.
– Година туди чи сюди – байдуже! Аби ж то вийти!
– Воно-то так, – відповів Нед. – Аби ж то вийти!
Хвилин кілька походжав я з салону до бібліотеки і з бібліотеки до салону. Потім сів на канапу, взяв книжку й почав механічно пробігати очима сторінки. Минуло чверть години. Підійшов Консель і запитався:
– Пан професор читає щось цікаве?
– Дуже цікаве.
– Ще б пак! Це ж книга пана професора.
– Хіба?
То й справді була моя книга «Таємниці морських глибин». Оце так! Я згорнув книгу і знову взявся ходити. Нед і Консель звелися, аби піти до себе.
– Зостаньтеся, – сказав я. – Побудемо разом, доки виберемося із цього тунелю.
– Як ваша ласка, пане професоре, – відповів Консель.
Минуло кілька годин. Я часто поглядав на прилади. Манометр показував: «Наутілус» йде на глибині триста метрів; компас визначав південний напрям, а лаг крутився зі швидкістю двадцять миль на годину – надмірна швидкість у такому тісному тунелі. Але капітан Немо знав, що за цих умов найбільша швидкість не буде зайва, що тепер хвилини мали вагу віків.
О восьмій годині двадцять п'ять хвилин судно вдруге на щось наштовхнулося, цього разу кормою. Я зблід. Товариші підійшли до мене. Я стиснув Конселеві руку. Ми перезирнулися – і тільки. Та ці погляди були промовистіші за будь-які слова.
Аж тут до салону ввійшов капітан. Я спитав у нього:
– Шлях на південь також закрито?
– Так. Айсберг перевернувся і загородив вихід.
– Ми в пастці?
– Так.
XVI
БРАК ПОВІТРЯ
Отже «Наутілуса» згори, знизу і з боків обступали непроникні крижані мури. Ми стали в'язнями торосів! Канадець гримнув об стіл кулачиськом. Консель сидів мовчки. Я подивився на капітана. Лице його знову прибрало свого звичного спокійного виразу. Склавши на грудях руки, він щось обмірковував. «Наутілус» не рухався.
– Панове, – промовив капітан спокійно, – у становищі, в якому ми опинилися, є два способи померти.
Цей незбагненний чоловік скидався на професора математики, котрий доводить учням теорему.
– Перший, – правив він далі,– бути розчавленими, другий – загинути від задухи. Голодна смерть нам не загрожує – продовольчі запаси «Наутілуса» напевне переживуть нас. Тож обміркуйте тільки дві небезпеки – бути розчавленими або задихнутися.
– Як на мене, – зауважив я, – задухи боятися нічого – резервуари повні повітря.
– Це правда, але його стане лише на два дні. Ми вже тридцять шість годин під водою, повітря в «Наутілусі» важчає і потребує поновлення. За дві доби наші запаси вичерпаються.
– Ну що ж, капітане, звільнімося раніше, ніж за дві доби!
– Принаймні спробуємо пробити цей мур.
– З якого боку?
– Треба промацати зондом. Я посаджу корабля на крижану долівку, і матроси, надягнувши скафандри, лупатимуть айсберг у найтоншому місці.
Матроси взялися свердлити кригу.
– А можна одчинити віконниці салону?
– Чому ж ні? Адже судно не рухається.
Капітан Немо вийшов. Почувся шум, і я догадався, що в резервуари пішла вода. «Наутілус» почав повільно опускатися і на глибині триста п'ятдесят метрів сів на крижану підошву нашої в'язниці.
– Друзі мої,– сказав я, – становище скрутне, але я важу на вашу мужність та енергію.
– Пане професоре, – відповів Нед Ленд, – я розумію, що зараз не час сперечатися. Я ладен зробити все для загального порятунку.
– Прекрасно, Неде, – сказав я, простягаючи канадцеві руку.
– До того, – вів далі Нед, – я володію кайлом так само вправно, як і гарпуном, і коли капітанові потрібна моя допомога – я до його послуг.
– Капітан не відмовиться од вашої допомоги. Ходімо, Неде!
Ми пішли до помешкання, де матроси вдягали скафандри. Я передав капітанові канадцеву пропозицію, і він, певна річ, пристав на неї. Нед Ленд хутко вдягнув водолазне вбрання і разом з іншими був готовий до роботи. У кожного за спиною висів Рукейролів апарат із резервуарами, повними свіжого повітря. Це була відчутна, але конче необхідна витрата повітряних запасів «Наутілуса». Що ж до Румкорфових ламп, то вони зайві – воду осявав електричний прожектор.
Повернувшись до салону, де вже відчинили віконниці, я став поруч Конселя і почав роздивлятися стіни, долівку й стелю нашої тюрми.
За кілька хвилин ми побачили на крижаній підошві двадцять чоловік команди. Між ними вирізнявся своєю могутньою статурою Нед. Був там і капітан Немо.
Перш аніж довбати кригу, він звелів просвердлити її тут і там, аби знайти найтонше місце. Взялися свердлити стіни, але й через п'ятнадцять метрів довгі свердла застрягали в кризі. Лупати стелю – марна праця, бо зверху лежав суцільний шар торосів метрів чотириста завгрубшки. Капітан Немо наказав свердлити крижану підошву. Вона, виявилось, була тільки десять метрів завтовшки, отже, треба прорубати таку ополонку, щоб «Наутілус» пройшов крізь неї, себто ми мусимо видовбати десь із шість тисяч п'ятсот кубічних метрів льоду.
Матроси негайно взялися до роботи і працювали вперто, не спочиваючи. Довбати кригу навкіл «Наутілуса» було важко, тому за вказівкою капітана Немо накреслили величезну довгасту ополонку з боку судна, за вісім метрів од лівого борту. Тоді почали свердлити діри в багатьох точках по обводові. Невдовзі загупали кайла і, з розгону вгризаючись у кригу, відколювали великі брили. Цікаво, що брили ці, маючи меншу питому вагу, ніж вода, здіймалися під склепіння тунелю; отже, стеля грубшала, а долівка тоншала. Та нам до того байдуже.
По двогодинній напруженій праці Нед вернувся на судно, стомлений до краю. Його, як і решту льодорубів, змінили нові робітники, поміж ними – я з Конселем. За керівника став капітанів помічник.
Вода видалась мені холоднющою, та я швидко нагрівся, працюючи кайлом. Рухався я досить легко, хоч тиск сягав тридцяти атмосфер.
Коли я через дві години вернувся на борт перекусити й спочити, зразу відчув різницю між чистим повітрям Рукейролевого апарата та атмосферою в «Наутілусі», де зібралося багато вуглекислого газу. Повітря не поновлювалось дві доби і було вже малопридатне до дихання. А тим часом за дванадцять годин ми вирубали шар криги всього лише метр завгрубшки, тобто близько шестисот кубічних метрів. Якби кожні дванадцять годин вирубувати по стільки ж – то й тоді треба чотири дні та п'ять ночей, щоб завершити цю роботу.
– Чотири дні й п'ять ночей! – мовив я своїм товаришам. – А повітря в резервуарах – тільки на два дні.
– Не кажучи вже про те, – зауважив Нед Ленд, – що, навіть вирвавшись із цієї проклятої тюрми, ми ще будемо поховані під торосами без жодного зв'язку з відкритим повітрям!
Нед мав рацію. Хто може визначити час, потрібний для нашого звільнення? Чи не подушимося ми перше, як «Наутілус» вийде на поверхню моря? Чи не приречений він разом з усією командою та скарбами на загибель у цій крижаній могилі? Становище було жахливе. Проте всі відважно дивилися у вічі небезпеці, і всі бралися виконати свій обов'язок до останку!
Як я й думав, за ніч вибрали ще метр криги з величезної ями. Але вранці, надягнувши скафандра й увійшовши у воду, – температура її була шість-сім ступнів нижче нуля, – я помітив: бічні стіни мало-помалу сходяться. Далі від ями вода, що її не збурювали льодоруби, почала братися кригою. Нова неминуча небезпека! Як тепер важити на порятунок? Як перешкодити замерзанню – бо ж вода, перетворившись на кригу, роздавить «Наутілуса», мов скло?
Я не сказав товаришам про нову загрозу. Навіщо руйнувати надію людей, що трудилися для загального порятунку? Проте, вернувшись на борт, я тут же повідомив капітана Немо про цю нову скруту.
– Знаю, – відповів він спокійним тоном, якого не могли змінити найстрашніші обставини. – Так, це ще одна небезпека, але проти неї я безсилий. Єдина можливість порятунку – пробитися швидше, ніж вода візьметься кригою. І тільки.
Пробитися швидше! Та, зрештою, пора вже мені звикнути до його манери розмовляти!
Того дня я кілька годин добряче помахав кайлом. Праця мене заспокоювала. Та й лупати кригу – це означало покидати «Наутілус», дихати свіжим повітрям із Рукейролевих апаратів. Це означало вирватися із задушливої атмосфери корабля.
До вечора вибрали ще один метровий шар криги. Вернувшись на борт, я мало не задихнувся від вуглекислого газу, що ним було насичене повітря. О, чом не мали ми хімічних засобів до поглинання цього згубного газу! Кисню нам не бракувало. Його доволі в навколишній воді, і, вилучений за допомогою потужних батарей, він відновив би повітря в «Наутілусі». Але мрій не мрій – лихові тим не зарадиш, бо ж ми, видихаючи, заповнюємо вуглекислим газом увесь корабель. Щоб поглинути цей газ, треба було б наповнити посудини їдким калієм і безнастанно його мішати. Та їдкого калію на судні нема, а замінити його нічим.
Увечері капітанові Немо довелося відкрутити крани резервуарів і впустити в судно кілька струменів чистого повітря. А то б ми вже й не прокинулися.
Наступного дня, двадцять шостого березня, ми взялися вирубувати п'ятий метр. На стелі й стінах тунелю помітно побільшало криги. Було вже видно: вони зійдуться перше, ніж «Наутілус» звільниться. На мить мене пойняв розпач. Кайло мало не випало з рук. Навіщо рубати цю кригу, коли все одно я рокований на смерть? Хай навіть не задихнуся – вода, скам'янівши, конче мене розчавить. До такої кари не додумалися б і найжорстокіші дикуни! Мені здавалося, ніби я – у щелепах якоїсь почвари і щелепи ці невблаганно зціплюються. Тут саме повз мене пройшов капітан Немо. Я торкнувся його руки й показав на мури нашої тюрми. Стіна з правого борту була вже не далі чотирьох метрів од «Наутілуса».
Капітан зрозумів мене й кивнув, щоб я простував за ним. Ми вернулися на борт і, скинувши скафандри, пішли до салону.
– Пане Аронаксе, – сказав капітан, – треба зважитися на якийсь героїчний захід, бо нас вмурує в кригу, мов у цемент.
– Так, але що ж робити?
– О! Якби мій «Наутілус» був такий міцний, щоб устояти, щоб не розплющитись під цим тиском!
– Ну й що? – спитав я, не похопивши капітанової думки.
– Хіба ж ви не розумієте? Замерзання допомогло б нам! Чи ви не знаєте, що вода, взявшися льодом, розірвала б крижані мури так само, як вона рве найміцніше каміння? Отже, зледенівши, вода, замість знищити, врятувала б нас!
– Можливо, капітане. Та хоч би яка була сила «Наутілусового» опору, він не вистоїть проти такого страшенного тиску – розплющиться на залізний лист.
– Знаю, пане професоре. Значить, ми мусимо покладатися не на допомогу природи, а тільки на самих себе. Треба запобігти дальшому замерзанню. Треба його зупинити. Сходяться не самі лише стіни: і перед «Наутілусом», і позаду нього вже залишається ледве по десять футів води. Нас затягає звідусіль.
– Чи надовго ще стане повітря в резервуарах?
Капітан глянув мені у вічі й відповів:
– Післязавтра резервуари спорожніють.
Холодний піт зросив мені чоло. А проте чого дивуватися? Двадцять другого березня на полюсі наше судно пішло під воду. Нині двадцять шосте березня. П'ять діб ми жили повітрям з резервуарів «Наутілуса». Залишки його треба було берегти для льодорубів.
Зараз, коли я пишу ці спомини, все моє єство мимохіть проймається жахом – і досі здається, ніби легеням бракує повітря…
Тим часом капітан Немо, мовчазний і непорушний, щось розмірковував. Видно, йому сяйнула якась думка. Але, здавалось, він її відкинув. Сам до себе похитав заперечливо головою. Нарешті з уст йому вихопилось:
– Окріп!
– Окріп! – вигукнув я.
– Так, пане професоре! Ми ув'язнені в порівняно невеликому просторі. Якщо «Наутілусові» помпи будуть безугавно гнати назовні окріп, вода напевне потеплішає і замерзання загальмується.
– Треба спробувати! – рішуче сказав я.
– Спробуймо, пане професоре!
Термометр показував сім ступнів нижче нуля. Капітан Немо провів мене до камбуза, де працювали потужні дистиляційні апарати. В них залили воду, і все тепло електричних батарей пішло до занурених у воду змійовиків. За кілька хвилин вода закипіла, її зразу перемкнули в помпи, і апарати наповнили знов.
По трьох годинах помпування окропу в навколишні води термометр показував шість ступнів нижче нуля. Отже, вода потеплішала на один ступінь. Ще за дві години термометр показав чотири ступні.
– Удача! – сказав я капітанові, простеживши за показниками термометра.
– І я так думаю, – відповів капітан. – Нас не розчавить. Лишається єдина небезпека – задуха.
За ніч температура води піднялась до одного ступня нижче нуля. Ми випомповували окріп і далі, але намарне – вода більше не теплішала. Але що вона замерзає тільки за температури мінус два ступні, то я нарешті заспокоївся – ця загроза минула.
Наступного дня, двадцять сьомого березня, яма поглибшала до шести метрів. Треба прорубати ще чотири метри криги, себто попрацювати ще дві доби. Отже, зовсім не залишалося запасів повітря, аби поновлювати атмосферу «Наутілуса». А вона щодалі гіршала.
Мене гнітив нестерпний тягар. Це почуття десь біля третьої години пополудні дійшло краю. Я безперестанку позіхав. Легені жадібно шукали живодійного струменю, а повітря важчало й важчало. Я впав у заціпеніння. Лежав знеможений, майже непритомний. Мій любий Консель, зазнаючи тих самих мук, не одходив від мене. Брав за руку, підбадьорював; я чув, як він шепотів:
– О, якби я міг не дихати, щоб залишити більше повітря панові професору!
Коли я слухав той шепіт, на очі наверталися сльози.
Що важче ставало дихати в судні, то з більшою втіхою, мерщій вдягали ми скафандри і йшли працювати, коли наставала наша черга. Лунко гупали кайла по кризі. Стомлювалися плечі, обдиралися руки, та що та втома, що ті садна! Цілюще повітря вливалося в легені! Ми дихали! Дихали!
Однак ніхто не працював більше визначеного часу. Виходив термін, і кожен передавав товаришеві свого резервуара, що з нього лилося в груди саме життя. Капітан подавав тому приклад і перший дотримував суворої дисципліни. Наставав час, і він, вернувшися в отруєну атмосферу судна, передавав апарата іншому, незмінно спокійний; жодного попуску, жодної скарги!
Цього дня працювали як ніколи напружено. Залишалося вибрати шар два метри завгрубшки. Всього два метри відгороджували нас од моря, не скутого кригою. Але резервуари майже вичерпалися. Мізерні залишки повітря берегли льодорубам. Жодного атома «Наутілусові»!
Вернувшись на борт, я мало не задихнувся. Що за ніч! Того не описати. Таких страждань не передати словами. А на ранок – уже й зовсім не дихнути! Голова не тільки боліла – паморочилась. Я скидався на п'яного. Так само страждали й мої товариші. Хтось уже хрипів.
Нині, шостого дня нашого полону, капітан Немо, бачивши, що працювати плішнями й кайлами надто загайно, надумав удатися до іншого способу. Спокій його не зрадив, енергія не покинула. Силою волі тамував він фізичні страждання. Він думав, винаходив, діяв.
За капітановим наказом зменшили вагу судна, і «Наутілус» піднявся з крижаного ложа; тоді линвами підтягли його так, аби корабель став точно над ямою.
Наповнили водою резервуари – «Наутілус» осів і ввійшов у яму. Команда повернулась на борт. Зачинили люка. Корабель лежав тепер на крижаній підошві всього метр завгрубшки, до того в багатьох місцях просвердленій.
Відкрили всі крани, в резервуари швидко влилося сто кубічних метрів води, збільшивши вагу судна на сто тисяч кілограмів.
Ми наслухали, затамувавши подих і навіть забувши про свої муки. Це була остання ставка на порятунок.
Хоч у голові мені шуміло, та незабаром я почув хрускіт під корпусом «Наутілуса». Мабуть, крижана долівка прогиналася. Нарешті щось тріснуло, наче розірвали аркуш паперу, лід проламався, і «Наутілус» почав опускатися.
– Проходимо! – шепнув Консель.
Відповісти мені забракло сил. Я схопив його за руку і мимохіть конвульсійно стиснув.
Зненацька «Наутілус», тягнений своєю надзвичайною вагою, каменем пішов донизу, немов падаючи в порожнечу. Всю електричну енергію враз перемкнули на помпи, щоб випорожнити резервуари. За кілька хвилин падіння загальмувалось і манометр показав – судно пішло вгору. Гвинт закрутився так швидко, аж металевий корпус задрижав, і ми помчали на північ.
Але скільки ж нам плисти під торосами? Коли ми виринемо на поверхню моря? Ще день? Я помру перше!
Напівлежачи на канапі в бібліотеці, я задихався. Лице посиніло, губи почорніли. Нічого вже не бачив, нічого не чув. М'язи більше не скорочувалися.
Не знаю, скільки я отак пролежав. Розумів єдине – це агонія. Розумів – я вмираю…
Раптом я спам'ятався. В легені проник струмок свіжого повітря. Невже ми випливли на поверхню? Невже вибралися з-під криги?
Ні! Це мої друзі, Нед і Консель, рятуючи мене, жертвували собою. Вони віддали мені ті мізерні рештки повітря, що залишалися в якомусь апараті. Задихаючись самі, вони зберегли його й краплина по краплині вливали в мене життя. Я хотів відштовхнути апарата. Вони схопили мене за руки, і кілька хвилин я жадібно дихав.
Глянув на годинника. Одинадцята година ранку. Значить, уже двадцять восьме березня. «Наутілус» ішов на швидкості сорок миль. Не плив, а летів як стріла.
Де ж капітан? Невже загинув? Невже разом із ним загинули всі?
В цю мить манометр показав: ми за двадцять футів од поверхні. Тільки крижане поле відділяло нас од повітря! Чи не можна його пробити? Можна. В кожному разі, «Наутілус» пробував. Я відчував, як він зводиться стойма, опустивши корму і піднявши тарана. Для цього досить було впустити воду в кормовий резервуар. Потім, спонукуваний потужним гвинтом, він зі всього розгону вдарив у крижану кору. Раз ударив, удруге… Кидався й кидався на перепону, аж доки вона почала тріскатись. Ще один могутній удар – і «Наутілус» проламав кригу, вискочив на неї й роздавив своєю вагою.
Відчинили, певніше, розчахнули люка – і чисте повітря потоками ринуло у всі закутки «Наутілуса».
