Текст книги "20 000 льє під водою"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 28 страниц)
Я очікував капітана Немо. Але він не з'являвся. Хронометр показував п'яту годину.
Нед Ленд і Консель пішли в свою каюту. Я повернувся до себе. На столі вже стояв обід – юшка з ніжного м'яса морської черепахи, білошкіра округла барвена – її печінка вважається за найвишуканішу страву – та філе риби з родини окуневих, котре видалося мені смачнішим за філе лосося.
Вечір минув за читанням, писанням та роздумами. Потому мене став змагати сон, я послався й заснув як убитий. А «Наутілус» тим часом линув стрімкою течією «Чорної ріки».
XV
ПИСЬМОВЕ ЗАПРОШЕННЯ
Наступного дня, дев'ятого листопада, я прокинувся, проспавши аж дванадцять годин. Консель, заведеним звичаєм, зайшов спитатись, як «панові професору спалося», й запропонувати свої послуги. Його друг канадець ще й досі спав, так ніби в нього зроду іншого клопоту не бувало.
Я не заважав добрязі правити теревені, відповідаючи зрідка й невгаразд. Мене бентежило те, що капітан не з'явився вчора до салону, і я чекав на зустріч із ним сьогодні.
Я вбрався в свій одяг з бісусової тканини. Консель спитав, що то воно за крам. Я пояснив йому, що тканину цю тчуть із блискучих шовковистих ниток; ними чіпляється до скель мушля «пінна», якої рясно водиться біля берегів Середземного моря. За давніх-давен із бісуса виробляли чудову тканину, а згодом – рукавички, бо він м'який і дуже теплий. Отже, команді «Наутілуса» не треба було ні бавовни, ні шовкопрядів, ні овець – саме море дбало про те, щоб настачити їй одяг.
Убравшись, я вийшов до салону. Там було порожньо.
Я допався врешті до конхіологічних скарбів, зібраних у вітринах: длубався в гербаріях, повних рідкісних морських рослин, що, навіть засушені, зберігали принадну свіжість своїх барв.
Минув цілий день, а я так і не мав честі побачитися з капітаном Немо. Залізні віконниці салону не розсувалися. А може, нас просто не хотіли пересичувати красою?
«Наутілус» прямував курсом ост-норд-ост на глибині п'ятдесяти – шістдесяти метрів зі швидкістю дванадцяти миль на годину.
Десяте листопада минуло також без особливих змін. Ніхто з команди не попадався мені на очі. Нед і Консель майже цілий день пробули разом зі мною. Вони й собі дивувалися на відсутність капітана Немо. Чи він не заслаб? Або, чого доброго, змінив свої наміри щодо нас?
Та, зрештою, як зауважив Консель, нам і трохи не уймали волі, нас годували смачними стравами. Капітан Немо додержував умови. До того ж у незвичнім нашім становищі відкрилося стільки прекрасного, що ми й поготів не мали підстав нарікати на свою долю.
Одинадцятого листопада вранці, відчувши, як у «Наутілусі» війнуло свіжим повітрям, я догадався – ми випливли на поверхню океану поповнити запаси кисню. Я хутко зійшов трапом на палубу.
Була шоста година. Погода видалась хмарна, море було сіре, але спокійне; вода ледь леліла. Я так сподівався зустріти капітана Немо! Чи вийде він на палубу? Та я зауважив тільки стерничого, ув'язненого в своїй скляній буді. Всівшися на узвишші, що його утворювало днище човна, я з насолодою вдихав насичене сіллю повітря.
Мало-помалу сонячні паруси пробилися крізь туман. На обрії сходило осяйне світило. Море під його променями запалало, як порох. Забагряніли розвіяні в висоті хмари, а численні малі хмаринки, що їх звуть баранцями, звістували вітряну днину.
Та що важить вітер «Наутілусові», якому не страшні бурі!
Я милувався сходом сонця – таким величним, таким радісним, коли раптом почув чиїсь кроки.
Я намірився вітати капітана Немо, але то був його помічник, котрого я вже бачив за першої зустрічі з господарем судна. Він вийшов на палубу і, здавалося, не помітив мене. Приклавши до очей потужного бінокля, він пильно обдивлявся обрій. Потому підійшов до люка й сказав кілька слів. Вони добре мені запам'яталися, бо згодом я щоранку чував їх за тих самих обставин. Ось вони:
«Nautron respoc Jorni virch!»
Що то за фраза, я не можу сказати.
По цих словах помічник спустився донизу. Я подумав, що «Наутілус» почне занурюватися. Тому й собі зійшов у судно і попростував до каюти.
Так збігло ще п'ять днів. Щоранку я виходив на палубу. Помічник промовляв ту саму фразу. Капітан Немо не з'являвся.
Я вже вирішив був, що більше його не побачу, але 16 листопада, увійшовши разом із Недом і Конселем до своєї каюти, помітив на столі адресованого мені листа.
Я нетерпеливо розгорнув його. Листа було написано по-французькому, але літери скидалися на німецьку готику.
«Панові професору Аронаксові. На борту «Наутілуса».
16 листопада 1867 р.
Капітан Немо запрошує пана професора Аронакса взяти участь у полюванні, що відбудеться завтра вранці в його лісах на острові Креспо. Він сподівається, що нічого не завадить панові професору прийняти запросини. Капітан буде радий, коли й професорові супутники приєднаються до компанії.
Командир «Наутілуса» капітан Немо».
– Полювання! – вигукнув Нед.
– І то в лісах на його острові Креспо! – додав Консель.
– Виходить, що він висідає на землю? – спитав Нед Ленд.
– Здається, ясно сказано, – відповів я, перечитавши листа.
– Прекрасно! Треба прийняти запросини, – сказав канадець. – Тільки б вийти на землю, а там ми вже щось придумаємо. До того ж я не відмовлюся поласувати шматком свіжої дичини.
Не сушачи собі голови над тим, як узгоджується капітанова неприязнь до островів та суходолів із його запросинами на полювання в лісах Креспо, я обмежився відповіддю:
– Спершу подивимося, що то за острів Креспо.
Я взявся розглядати карту і тут же під 32°40′ північної широти та 167°50′ західної довготи знайшов острів, що його 1801 року відкрив капітан Креспо і який на старих іспанських картах називається Roca de la plata, себто – «Срібна скеля». Ми перебували за тисячу вісімсот миль од вихідної точки, отже «Наутілус» трошки відхилився од заздалегідь передбаченого курсу на південний схід.
Я показав своїм супутникам цю невеличку скелю, загублену на півночі Тихого океану.
– Коли капітан Немо і сходить вряди-годи на землю, – сказав я, – то обирає найвідлюдніші острови.
Нед Ленд мовчки хитнув головою, і вони обидва вийшли. По вечері, що її подав мовчазний і байдужий стюард, я ліг спати, трохи занепокоєний.
Прокинувшись уранці сімнадцятого листопада, я відчув – «Наутілус» стоїть нерухомо. Я хутко зодягнувся й вийшов до великого салону.
Там очікував на мене капітан Немо. Підвівшись, він привітався зі мною і спитав, чи згоден я його супроводити.
А що він і словом не прохопився про свою восьмиденну відсутність, я й собі його не розпитував, а просто відповів, що я та мої супутники готові йти на полювання.
– Одначе, капітане, – додав я, – дозвольте запитати вас про одну річ.
– Будь ласка, пане професоре; коли зможу, відповім вам.
– Як воно сталося, капітане, що ви, порвавши усякі стосунки із землею, раптом посідаєте ліси на острові Креспо?
– Пане професоре, – відповів капітан, – мої ліси не потребують сонця – ні його проміння, ані тепла. Там не водяться ні леви, ні тигри, ні пантери, ані будь-які інші четвероногі. Про мої ліси знаю я один. Це не земні ліси, а підводні.
– Підводні ліси?! – вигукнув я.
– Так, пане професоре.
– І ви запрошуєте мене в ті ліси?
– Авжеж.
– Іти туди пішки?
– Навіть не замочивши ніг.
– І полювати там?
– І полювати.
– З рушницею в руках?
– З рушницею.
Я зміряв капітана «Наутілуса» поглядом, в якому не було нічого похвального для його особи.
«Він, безперечно, збожеволів, – подумав я. – Певно, його лихоманило протягом останніх восьми днів. А може, йому й досі в голові морочиться? Шкода! Вже ліпше мати діло з диваком, аніж із божевільним! А то біди не обберешся!»
Ці думки ясно читалися на моєму обличчі, але капітан Немо дав знак іти за ним, і я пішов із виглядом людини, що ладна на все.
Ми попрямували до їдальні, де вже чекав на нас сніданок.
– Пане Аронаксе, – мовив до мене капітан, – прошу вас поснідати зі мною. За сніданком ми й поведемо розмову далі. А що я запросив вас прогулятися в ліс, де ми не знайдемо ресторану, то раджу вам попоїсти добре, бо обідати доведеться дуже пізно.
Я віддав належне сніданкові. Він складався із розмаїтих рибних страв – порізаних на шматочки голотурій, смаковитих зоофітів, заправлених чудовою підливою з морських водоростей – порфир та лауренсій. Запивав я чистою водою, доливаючи до неї, за прикладом капітана, кілька крапель наливки, зготованої, як то заведено на Камчатці, з водоростей, знаних під назвою «лапчастої родоменії».
Спершу капітан Немо їв мовчки. Перегодом він сказав:
– Пане професоре, коли я запросив вас на полювання в ліси острова Креспо, ви, мабуть, ладні були закинути мені непослідовність; а коли я пояснив, що ми полюватимемо в підводних лісах, то, напевне, видався вам божевільним. Пане Аронаксе, ніколи не слід судити про людей зопалу.
– Але ж, капітане, зважте, що…
– Будьте ласкаві вислухати, а тоді вже звинувачуйте мене в непослідовності чи божевіллі.
– Я слухаю вас.
– Пане професоре, ви, як і я, добре знаєте, що людина може перебувати під водою, коли вона матиме необхідне до дихання повітря. Працюючи на підводних роботах, водолази, зодягнені у водонепроникні костюми, з металевими шоломами на головах, дістають повітря за допомогою помпи, шланга й приладу, що регулює подачу повітряного струменя.
– Ці пристрої звуться скафандрами, – сказав я.
– Еге ж. Тільки в такій одежі людина не годна рухатися; її прив'язано до помпи гумовим шлангом, крізь який нагнітають повітря; це справжній ланцюг, що ним приковано водолаза до землі; бувши на такій припоні, ми не відійшли б далеко від «Наутілуса».
– А в який же спосіб уникнути шланга?
– Користатися приладом, що його винайшли двоє ваших краян – Рукейроль та Денейроз, а я вдосконалив, пристосувавши до своїх потреб. За його допомогою можна, не ризикуючи здоров'ям, опускатися в воду – середовище з іншими фізіологічними умовами. Цей прилад – просто-напросто резервуар з грубого листового заліза, в який нагнітається повітря під тиском п'ятдесят атмосфер. Резервуар припасовують до спини, як солдатський ранець. Верхня його частина має щось на взірець ковальського міха, з його допомогою підтримується нормальний тиск повітря. В Рукейролевім приладі резервуар сполучено двома гумовими рурками з маскою, що накладається водолазові на рот і на ніс; однією руркою надходить свіже повітря, другою виходить зужите, і водолаз, за потребою, натискує язиком на клапан тієї чи іншої рурки. Але я, щоб витримати на морському дні великий тиск води, прилаштував замість маски такий, як у скафандрі, мідний шолом із двома рурками – вдихати й видихати повітря.
– Прекрасно, капітане, але ж запас повітря хутко вичерпується, і, тільки-но відсоток кисню впаде до п'ятнадцяти, дихати ним уже не можна.
– Безперечно. Та я вже казав вам, пане Аронаксе: помпи «Наутілуса» дозволяють мені нагнітати резервуари під великим тиском, а за цих умов прилад уміщує повітря, що його стає на дев'ять-десять годин.
– Нема жодних заперечень, – відповів я. – Мені, капітане, хотілося б тільки запитати, як ви освітлюєте собі шлях на дні океану?
– Апаратом Румкорфа, пане Аронаксе. Резервуар із повітрям припасовується до спини, а цей – до пояса. Складається він із Бунзенового елемента, який я наснажую не двохромовим калієм, а натрієм. Індукційна котушка приймає електричний струм і спрямовує його до ліхтаря особливої конструкції. В ліхтарі є зміяста скляна рурка, наповнена вуглекислим газом. Під впливом електричного струму газ світиться доволі яскраво. Ось в який спосіб я бачу під водою.
– Капітане Немо, на всі мої заперечення ви так переконливо й вичерпно відповідаєте, що я не смію більше ні в чому сумніватися. Та коли ви розбили вщент мене Рукейролевим та Румкорфовим приладами, мені залишається до нового наступу рушниця, що ви нею хочете мене озброїти.
– Але ж ця рушниця не вогнепальна, – відповів капітан.
– То, виходить, рушниця – пневматична?
– Звичайно! Та й як би то я зміг виробляти порох, коли на моєму судні нема ні селітри, ні сірки, ні вугілля?
– До того ж, – зауважив я, – під водою, щільнішою від повітря в вісімсот п'ятдесят разів, куля мала б долати величезний опір.
– Не в тім річ. Є зброя, що її після Фультона вдосконалили англійці Філіпп Коулз і Бурлей, француз Фурсі та італієць Ланді; вона, маючи замок особливої системи, здатна успішно стріляти й під водою. Але, повторюю, не маючи пороху, я замінив його стисненим повітрям, якого мені вдосталь дають «Наутілусові» помпи.
– Але ж це повітря швидко витрачається.
– І хай! Хіба я не маю при собі Рукейролевого резервуара, котрий в разі потреби може поповнити запаси такого повітря? Досить лише повернути кран. Зрештою, пане Аронаксе, ви самі побачите, що на підводному полюванні не так-то багато витрачається і повітря, і куль.
– А все-таки мені здається, що в напівтемряві, в щільному водному середовищі куля далеко не полетить і не завдасть смертельної рани.
– Навпаки, пане професоре, кожен постріл із моєї рушниці несе смерть, і хоч би як легко була ранена тварина, вона падає, мов пронизана блискавицею.
– Навіть легко поранена? Чому б то?
– Бо мої рушниці заряджені не звичайними кулями, а маленькими скляними пістонами – винайшов їх австрійський хімік Леніброк. Ці скляні пістони в крицевій оболонці з важким свинцевим дном – справжні маленькі лейденські банки, що містять у собі електричний заряд високої напруги. За найменшого поштовху вони розряджуються, і тварина, хоч яка могутня, падає мертва. Треба сказати, що ці пістони не більші за четвертий номер шроту і звичайна рушнична обойма вміщує їх до десяти набоїв.
– Здаюся, – відповів я, встаючи з-за столу. – Мені залишається тільки взяти рушницю і – куди ви, туди й я.
Капітан Немо повів мене на корму «Наутілуса». Минаючи Недову й Конселеву каюту, я гукнув своїх супутників, і вони пішли слідом за нами.
Всі разом ми ввійшли до камери, суміжної з машинною залою, де мали одягтися в костюми для підводної прогулянки.
XVI
ПРОГУЛЯНКА ПО МОРСЬКОМУ ДНУ
Власне кажучи, камера правила за арсенал і за гардеробну «Наутілуса». На стінах висіло дванадцять скафандрів.
Нед Ленд глянув на це спорядження з неприхованою огидою і не схотів його надягати.
– Але ж, мій любий Неде, – сказав я, – ліси острова Креспо – підводні ліси.
– Оце так! – розчаровано вигукнув гарпунер – його мрії про свіже м'ясо розбивались-бо вщент. – А ви, пане Аронаксе, невже ви натягнете на себе оту потворну збрую?
– Доведеться, Неде; нічого не вдієш.
– Ваша воля! – відповів гарпунер, знизавши плечима. – Що ж до мене, то я доброхіть у неї не полізу, хіба що силою напнуть.
– Вас ніхто не змушує, містере Ленде, – сказав капітан Немо.
– А Консель зважиться? – запитався Нед.
– Я за паном професором всюди, – куди вони, туди і я, – відповів Консель.
На капітанів поклик з'явилися два матроси і помогли нам одягти важкі, склеєні з гуми, водонепроникні скафандри, схожі на рицарський обладунок. Холоші штанів кінчалися чобітьми на важких свинцевих підошвах. Підбивка куртки трималася на мідяних платівках, котрі захищали груди од тиску води і полегшували дихання; до рукавів попришивано м'які рукавички, які не сковували руху пальців.
Водолазні лати з коркового дерева, безрукавні куртки, всілякі підводні буди, винайдені й рекламовані в XVIII сторіччі, відома річ, поступалися перед цими вдосконаленими скафандрами.
Капітан Немо, матрос із його команди – геркулесової будови здоровань. Консель і я хутенько вдяглися в скафандри. Залишалося одягти на голови металеві шоломи. Та перш ніж приступитися до цього, я попросив у капітана дозволу глянути на рушницю.
Матрос подав мені звичайну начебто рушницю, з величеньким крицевим прикладом, порожнистим усередині. Він правив за резервуар для стисненого повітря, що влітало до цівки, тільки-но спущений курок одкривав клапан. В обіймиці містилося з дванадцять електричних куль – за допомогою пружини вони автоматично подавалися до цівки. По кожному пострілові рушниця сама заряджалась.
– Капітане Немо, – сказав я, – ваша рушниця – досконала й воднораз проста в користуванні. Я жадаю її випробувати. Тільки як ми спустимося на дно? Гадки про це не маю!
Ми хутенько вдяглися в скафандри.
– Зараз, пане професоре, «Наутілус» стоїть на мілині, метрів десять завглибшки, і ми легко можемо вибратись.
– Але в який спосіб?
– Ось побачите.
Капітан Немо надягнув шолома. Ми з Конселем зробили те саме, і тут Нед Ленд іронічно побажав нам «щасливого полювання».
На комірі куртки – мідяне кільце з нарізкою; на неї нагвинчувався кулястий металевий шолом. Крізь три отвори, засклені грубим склом, водолаз, повертаючи голову, міг дивитися навсебіч. Я пригвинтив шолома – і враз запрацював апарат Рукейроля, що висів у мене за спиною, і стало легко дихати.
Румкорфову лампу – на пояс, рушницю – в руки, – і я зрихтований до виходу. Та, правду кажучи, у важкенному скафандрі, у чоботях із свинцевими підошвами я не міг ступити й кроку.
Але ступати не довелося – мене враз штовхнули до невеличкої кабіни, суміжної з гардеробною. Таким самим чином там опинилися й мої супутники. Двері за нами зачинилися, і ми поринули в пітьму.
Трохи згодом я почув пронизливий свист. Обдало холодом ноги, тоді живіт, далі груди. Певно, в машинній залі одкрили крани, і до кабіни ринула вода. Потім одчинилися другі двері. На нас упали сіряві сутінки. За мить ноги торкнулися морського дна.
Як розказати враження від цієї підводної прогулянки? Слова надто нікчемні, щоб ними відтворити дивовижу океанової безодні. Коли навіть пензель маляра не здатен змалювати чарів підводного світу, то чи опише їх жалюгідне перо?
Капітан Немо йшов попереду, матрос – позаду. Ми з Конселем прямували пліч-о-пліч – так, ніби можна було перемовлятися крізь металеві шоломи. Я не відчував уже тягаря одежі, чобіт, резервуара з повітрям, важкого шолома, що в ньому голова теліпалася, мов мигдаль у лушпайці. Весь цей обладунок, занурений у воду, полегшав на стільки, скільки важила вода, ним витиснена. Який спасенний отой Архімедів закон. Тепер я вже не був інертною масою – мої рухи підкорялися мені.
Мене дивувала сила світла – воно просвічувало морське дно крізь тридцятифутовий шар води. Сонячне проміння ряхтіло на дні ніжними барвами. За сто метрів довкола нас геть усе було видно. А далі синява глибинних вод жухла, густішала й, нарешті, губилася в непроглядній пітьмі. Вода, що мене облягала, здавалася повітрям, тільки багато щільнішим за земне і не таким прозорим. Над собою я бачив спокійну поверхню моря.
Ми йшли по дрібному злежалому піску, але не такому побриженому, як на березі. Цей сліпучий килим одбивав сонячне проміння, ніби справжній рефлектор. Саме звідси ота сила віддзеркаленого світла, що просякає в кожну молекулу води. Чи повірять мені, коли скажу – на глибині тридцяти футів я бачив усе точнісінько так, як на землі ясної днини?
Вже чверть години ми йдемо по осяйному піску, всіяному не відчутною на дотик порохнею мушлів. Довгастий тулуб «Наутілуса» мало-помалу зникав з очей, та світло його прожектора осяватиме нам шлях, коли ми вертатимемо на борт судна.
Ми простували й простували вперед, а піщаній пустелі, здавалося, не буде кінця-краю. Я відслоняв рукою плинну заслону, що змикалася позад мене, і вода тут же стирала сліди моїх ніг.
Незабаром удалині заманячіли якісь невиразні обриси. Підійшовши ближче, я розгледів величні підводні бескиди, повиті пречудовими зоофітами. Мене враз зачарувала краса світлових ефектів, притаманних тільки водному середовищу.
Була десята година ранку. Сонячне проміння, що падало вскіс, заламувалось у воді, ніби в призмі, і мінилося на водоростях, скелях, мушлях, поліпах усіма барвами веселки. Яке диво! Око милувалося на це вирування, на цей калейдоскоп кольорів – зеленого, жовтого, жовтогарячого, фіолетового, синього, блакитного, червоного! Справжнісінька палітра натхненного митця! Яка досада, що я не міг поділитися з Конселем тими враженнями, тою радістю, тим захватом, що мене пойняли! Чому я не знав, як капітан Немо і його матрос, мови знаків! Отже, за браком кращого, я промовляв сам до себе, щось вигукував у мідяний шолом, намарне витрачаючи повітря.
Конселя, так само, як і мене, засліпило чарівне видовище. Та, побачивши усіх цих зоофітів і молюсків, він, певно, своїм звичаєм заходився їх класифікувати. А тут була тьма-тьменна поліпів та голчастошкірих. Різновиди ізид, корнулярії-самітники, пучки первісних окулін, знаних колись під назвою «білі корали», колючі фонгії, подібні до грибів, анемони, прирослі круглими підошвами до ґрунту, – справжній квітник, оздоблений морськими зірками та порпітами у віночках блакитних мацаків; бородавчасті астерофітони, ніби тонкі мережива, сплетені руками наяд, легко коливалися під нашими дотиками. Мені шкода було топтати міріади блискучих молюсків – морських гребінців, молоточків, донаксів – справжніх черепашок-скакунців, тривусів, червоних шоломів, крилатиків та інші витвори невичерпної океанової фантазії. Але треба було йти, і ми прямували далі, а над нашими головами линули зграї фізалій із хиткими блакитними моцаками; медузи своїми опаловими чи то ніжно-рожевими парасольками, лазуровими по краях, захищали нас од сонячного проміння, а світні пелагії могли б осявати шлях, коли б ми йшли поночі.
Всі ці дива я споглядав мимохідь; тільки ж но я спинявся, капітан Немо жестом звав мене простувати за ним. Незабаром ґрунт змінився. Морське дно вкривав уже не пісок, а беручкий намул, що його американці зовуть «оазом»; він складається з кремнеземного або вапнякового черепашнику. Далі ми перетяли луги водоростей, котрі цупко чіпляються за ґрунт і на диво швидко розростаються. Ці густі прерії могли б позмагатися своєю м'якістю з найпухкішими килимами, що їх виткала рука людини. Водорості стелилися не тільки під ногами, а й над головами. Ми йшли під хистким склепінням. Над нами коливалися довгі стрічки кулястих і півкулястих фукусів, лауренсії, тонколисті клацостефи, лапчасті родоменії, подібні до кактусів. Я завважив, що зелені водорості виганялися вгору, червоні посідали середні шари, а чорні та брунатні гідрофіти розрослися квітниками й цілими садами на океанськім дні.
Ці водорості – справжнє диво творіння. Поміж них трапляються і найменші, й найбільші взірці рослинного світу. Поруч із мікроскопічними рослинами, що їх можна вмістити сорок тисяч на п'яти квадратних міліметрах, зустрічаються фукуси, які сягають п'ятсотметрової довжини.
Вже минуло з півтори години, як ми залишили «Наутілус». Бралося на полудень. Я визначив це по прямовисних сонячних променях, що вже не заламувалися в воді. Чари барв щезали, а смарагдові та сапфірові тони меркли на нашому небозводі. Ми йшли та йшли вперед, і кроки наші навдивовижу гучно відлунювали од землі. Найменший шум поширювався зі швидкістю, незвичною для вуха земних житців. Воно й не диво, адже ж вода – ліпший провідник звуку, аніж повітря, – у воді звук поширюється в чотири рази швидше.
Тим часом морське дно помітно нижчало. Сонячне проміння потьмянішало. Ми перебували на глибині ста метрів, під тиском десять атмосфер. Але в скафандрі я не відчував того тиску. Мені тільки якийсь час щеміли суглоби пальців. Я й трохи не втомився по двох годинах ходи у незвичному спорядженні. Рухатись у воді було дуже легко й вільно.
На глибині трьохсот футів я ще помічав відблиски сонця, проте сяйво його – хоч і поволі, але невблаганно – заступала червонава пітьма. Це була межа між днем і ніччю. Втім, ми ще добре бачили і могли обходитися без апаратів Румкорфа.
Раптом капітан Немо зупинився. Коли я підійшов до нього, він показав мені на якусь темну масу, що видніла в пітьмі недалеко від нас.
«Це ліс острова Креспо», – подумав я і не помилився.
