Текст книги "20 000 льє під водою"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 28 страниц)
VII
ЗАГАДКОВИЙ КИТ
Несподівано впавши у воду, я геть спантеличився, але тями не втратив.
Мене шпурнуло футів на двадцять під воду. Я плаваю добре, і хай не рівня таким плавцям, як Байрон чи Едгар По, проте не розгубився в воді. Двічі рвучко відштовхнувся ногами й виринув на поверхню.
Найперше я розглянувся довкола, шукаючи фрегата. Чи помітили там, що мене не стало? Чи спустив капітан Фарагут шлюпку? Чи врятують мене?
Довкола залягла глибока темрява. На сході бовваніла чорна маса. То був фрегат. Його вогні, даленіючи, згасали. Я загинув.
Старий сивобородий пушкар підійшов до гармати й прицілився.
– Рятуйте! Рятуйте! – загукав я, щодуху пливучи до «Авраама Лінкольна».
Мокра одежа мене обтяжувала – облипала тіло, сковувала рухи. Я тонув. Я задихався!
– Рятуйте!
Це востаннє я крикнув. Відчайдушно борсався, та мене поглинала безодня.
Раптом чиясь дужа рука вхопила мене за одежу, витягла на поверхню – і я почув, авжеж, почув:
– Якщо пан професор зіпреться мені на плече, йому легше буде плисти.
Я вхопив за руку мого вірного Конселя.
– Ти! – гукнув я. – Це ти!
– Я, – відповів Консель, – і, як завжди, до послуг пана професора.
– Тебе викинуло в море тоді ж, коли й мене?
– Ні. Мене не викинуло, але, як служник пана професора, я стрибнув услід за ним.
Добра душа, він мав це за річ звичайну!
– А фрегат? – спитався я.
– Фрегат! – відповів Консель, повертаючись на спину. – Хай би пан професор на нього не розраховував!
– Чому ж то?
– Бо, кидаючись за паном професором, я чув, як стерничий вигукнув: «Стерно і гвинт поламані!»
– Поламані?
– Так. Їх пошкодило своїм бивнем чудовисько. Я гадаю, що «Авраам Лінкольн» відбувся тільки цією невеличкою аварією. Та нам од того не легше: судно ж бо втратило керування.
– Тоді ми пропали!
– Може, – спокійно відказав Консель. – Проте ми маємо ще кілька годин, а за цей час, диви, все й поверне на добре.
Конселів непорушний спокій додав мені бадьорості. Я поплив був хутчіш, але намокла одежа тягла мене донизу, мов свинець, і я ледве тримався на воді. Консель помітив це.
– Якщо пан професор дозволить, я розріжу на ньому одежу, – сказав він.
Консель добув із кишені ножа, враз розпанахав на мені одяг і поміг скинути шмаття.
Потому я допоміг йому зробити те саме, і ми попливли далі.
Проте становище наше було жахливе. Адже на фрегаті, мабуть, і не помітили, що ми зникли; а якби й помітили – судно, втративши керування, все одно не здатне плисти до нас проти вітру.
Консель спокійнісінько все це розважив і дійшов мудрої ради. Що то воно за вдача! Цей незворушний чолов'яга почувався в морі, ніби у власному домі.
Тому було вирішено: нас можуть урятувати тільки шлюпки «Авраама Лінкольна». А щоб дочекатися їх – треба добрати способу якомога довше втриматися на воді. Аби водночас обом не виснажуватись, ми надумали чергуватися, – один, схрестивши руки й випроставши ноги, ляже навзнак і відпочиватиме, а другий тим часом буде плисти й штовхати його перед себе. Кожні десять хвилин мінятимемось.
В такий спосіб нам стане снаги на кілька годин, а може, й до ранку.
Оманливі сподіванки! Та в людському серці навіть за найтяжчої скрути жевріє промінчик надії. До того ж нас двоє. Зрештою – хай навіть це й неймовірно! – коли б і розвіялась та омана, я б не чекав покірно загибелі!
Фрегат зіткнувся з нарвалом десь близько одинадцятої години вечора. За вісім годин зійде сонце. Отже, ми будь-що мусимо продержатись до ранку. Море було спокійне, і ми поки що не втомилися. Вряди-годи я вдивлявся в густий морок, що порушувався лише фосфоричним посвічуванням води, збуреної нашими рухами. Я споглядав, як ці світні хвилі розбивалися об мої руки й котилися далі, мінячись синюватим блиском. Здавалося, ми пливли в басейні, повному живого срібла.
Та запівніч я почувся до краю змореним. Руки й ноги зводили корчі. Консель мусив підтримувати мене, і турботи про наш порятунок лягали тепер на нього одного. По недовгім часі я почув, що він, сердега, важко й часто дихає. Він вочевидь підупадав на силах.
– Покинь мене! Покинь! – мовив я.
– Покинути пана професора?! Нізащо! – відказав він. – Я волію потонути першим!
Цю мить крізь хмару, що вітер гнав її на схід, проглянув місяць. Океан заряхтів сріблом. Це благодатне сяйво збадьорило нас. Я підвів голову й обняв поглядом виднокруг. Ген удалині, миль за п'ять од нас, манячів фрегат. Проте довкола – жодного човна!
Мені хотілося крикнути. Та хто почує з такої відстані! А тут іще напухли губи – рота розтулити незмога. Консель таки здобувся на слово. Він загукав якомога голосніше:
– Рятуйте! Гинемо!
Завмерши, ми якусь мить наслухали. Що це? Бухкає у вуха кров? Але ж мені видалося, ніби у відповідь Конселеві хтось кричав!
– Ти чув? – прошепотів я.
– Атож! Атож!
І Консель знову розпачливо позвав.
На цей раз – ніякого сумніву! Нам відповідав людський голос! Хто б це? Якийсь безталанник, закинутий серед океану, жертва корабельної катастрофи? А може, то човен з фрегата розшукує нас, тільки в темряві нам його не видко?
Консель, зіпершись мені на зсудомлене плече, висунувся був по груди з води, але знову поник.
– Видно що-небудь?
– Я бачив… – промимрив він. – Я бачив… але помовчім… побережім сили!..
Що ж бо він побачив? І тут, сам не знаю чому, я подумав про чудовисько. Але ж людський голос?.. Минули ті часи, коли Йони 1818
Йона – біблійний пророк, що жив три дні й три ночі в китовій утробі, доки дістався берега.
[Закрыть]знаходили прихисток в китовій утробі!
Консель і далі штовхав мене перед себе. Вряди-годи він підводив голову, вдивлявся вдалечінь і гукав до невідомого. Чийсь голос відповідав йому щоразу ближче, щоразу гучніш. Тим часом я вкрай знесилів. Пальці мені подубіли, руки не слухались. Я не годен був стулити зведеного судомою рота й захлинався солоною водою. Холод проймав мене до кісток! Я востаннє підвів голову й пішов на дно…
І раптом мої ноги наткнулись на щось тверде. Я затримався на ньому. Тоді відчув – мене виносить на поверхню води, груди легко зітхнули, і я знепритомнів.
Мабуть, я невдовзі отямився, бо хтось жваво розтирав мені все тіло.
– Конселю! – прошепотів я, розплющивши очі.
– Пан професор мене кликав? – запитав Консель.
Аж тут в останніх променях місяця, що котився за обрій, я побачив ще одне обличчя.
– Нед! – вигукнув я, відразу впізнавши його.
– Він самий. Нед, що ганяє за своєю винагородою, – відповів канадець.
– І вас вишпурнуло з фрегата?
– Так, пане професоре. Але мені пощастило більше, ніж вам. Я попав на плавучий острівець.
– На острівець?
– Атож. Певніше, на того велетенського нарвала.
– Тобто?
– Я притьмом збагнув, чому мій гарпун не вп'явся в нарвала, а тільки ковзнув йому по шкірі.
– Ай справді, Неде, чому?
– Тому, пане професоре, що та тварюка закута в крицю.
Нарешті я зовсім отямився і збагнув, що сталося. А коли я почув
останні канадцеві слова, в голові мені враз сяйнув здогад. Я похапцем виліз на верх тої істоти чи того предмета, що став нам за прихисток. Предмет ледь-ледь виступав із води. Я тупнув ногою. Тіло – вочевидь тверде, анітрохи не вгинається і зовсім не схоже на м'ясисту масу великого морського ссавця.
А може, це костяний панцер – такий самий, що його носили на собі допотопні тварини? В такому випадку почвара належить до рептилій амфібій на взірець черепах або крокодилів.
Отим-то й ба! Чорнувата спина, на якій я стояв, – гладенька, блискуча, а не лускувата. Вона дзвенить од удару, ніби метал, і, здається, – ну й дивовижа! – склепана із залізних плит.
Годі було сумніватися! Тварина, страхіття, чудо природи, котре збаламутило всіх учених світу, збурило уяву й приголомшило всіх моряків обох півкуль, – витвір людських рук!
Якби перед мене з'явилася бодай найхимерніша міфічна істота, – і тоді я не був би такий ошелешений. Але побачити на власні очі неймовірну, надприродну дивину, що її створила людина, – тут уже й голова піде обертом.
І все-таки доводилося повірити в чудо. Ми ж бо лежали на спині підводного судна, яке зовні – скільки я міг судити – скидалося на величезну сталеву рибу. Нед Ленд перш за нас дійшов того самого висновку. Мені й Конселеві тільки й лишалося, що пристати на нього.
– Але якщо це підводне судно, – зауважив я, – воно мусить мати машини і, ясна річ, команду.
– А певно ж, – відповів гарпунер. – Проте я сиджу на ньому години вже зо три, але не завважив ніяких ознак життя.
– Воно пливе?
– Де там, пане Аронаксе! Гойдається собі на хвилях, а з місця – ні руш.
– Хто-хто, а ми-то знаємо, яке швидкохідне це судно. Щоб розвинути таку швидкість, потрібні машини, а також механіки, котрі ними керували б. А скоро є тут люди – ми врятовані.
– Гм! – недовірливо озвався Нед.
У цю мить, ніби стверджуючи мої слова, за кормою дивоглядного судна щось зашипіло. Скидалося на те, що почав обертатися гвинт. Справді, судно звільна рушило. Ми ледве встигли схопитися за якийсь пруг, що виступав довкола нас із води сантиметрів на вісімдесят. На щастя, судно поки що пливло тихо.
– Доки ця посудина виглядає із води – не біда! Але якщо їй заманеться пірнути, я не дам і двох доларів за свою шкуру!
Канадець, звісно, міг би правити й менше… Тож слід було негайно вступити в контакт з тими, хто сидів у череві цього апарата. Я заходився намацувати якусь ляду чи люк, але ряди заклепок не мали жодної прогалини.
Незабаром місяць зайшов і все навкіл повилося густим мороком. Слід було чекати світанку, – може, тоді вдасться проникнути всередину цього підводного судна.
Тепер наше життя залежало тільки від примхи таємничих керманичів, що правили судном. Заманеться їм піти під воду – і ми загинули. Якщо ж вони плистимуть так і далі, я певен – ми знайдемо спосіб дати про себе якийсь знак. Бо й справді, коли вони не можуть самі поновлювати повітря, їм конче треба вряди-годи випливати, щоб на поверхні океану поповнити його запаси. Тож мусить бути якийсь отвір, що ним надходить повітря всередину судна.
Сподіватися допомоги від капітана Фарагута – марно. Ми неухильно простували на захід, хоч і з помірною швидкістю – миль десь дванадцять на годину. Гвинтові лопаті рівномірно розтинали воду, час од часу шпурляючи високо догори водограї світних бризок.
Біля четвертої години ранку судно зненацька попливло хутчіш. За такого шаленого лету ми ледве трималися на слизькій поверхні; нас люто шмагали хвилі. На щастя, Нед Ленд намацав широке якірне кільце, прилаштоване до обшивки, і ми вчепилися за нього.
Нарешті ця довга ніч минула. Зараз важко мені пригадати все, що я тоді пережив. Проте добре пам'ятаю: коли стишувалась веремія вітру й хвиль, зсередини судна начебто чулися якісь акорди, уривки мелодії. Яку ж таємницю ховав цей підводний корабель, таємницю, що над нею марно б'ється весь світ? Хто криється всередині химерної фортеці? Яка механічна сила забезпечує їй таку дивовижну швидкість?
Розвиднілось. Нас окутав ранковий туман. Та він небавом розтанув. У мене був намір пильно обстежити горішню частину корпуса, власне, той майданчик, на якому ми стояли, аж раптом помітив – судно мало-помалу занурюється.
– Гей ви! Сто чортів! – зарепетував Нед Ленд, гатячи ногою по гучній металевій обшивці.– Відчиніть-бо, ви, бездушні іроди!
Але годі було щось почути – оглушливо шумів гвинт. На щастя, судно перестало занурюватись.
Зненацька всередині судна загуркотіло. Залізний люк піднявся, виглянула людина. Вона гукнула щось незрозуміле й одразу зникла.
За якусь хвильку з отвору вийшло восьмеро здорованів із закритими обличчями; не кажучи й слова, вони поволокли нас до своєї підводної фортеці.
VIII
MOBILIS IN MOBILE 1919
Рухомий у рухомому (латин.).
[Закрыть]
Ми й оком не змигнули, як нас було ув'язнено. Не знаю, як почувалися мої супутники, опинившись у цій плавучій тюрмі, але мене пойняв жах. Що воно за люди? Безперечно, під загадковою личиною діяли якісь новітні пірати, що на свій лад господарювали на морях.
Вузький люк зачинився, і мене огорнула непроглядна темрява. Очі, призвичаєні до денного світла, не бачили анічогісінько. Я спускався навпомацки, відчуваючи під босими ногами залізні східці. Слідом за мною вели Неда та Конселя. Потому відчинилися якісь двері; ми пройшли, і вони, глухо гримнувши, враз зачинилися.
Нас зоставили самих. Я не міг збагнути, де ми є. Довкола була темрява, такий чорний морок, що й за кілька хвилин мої очі не спромоглися впіймати жодного проблиску світла.
Нед Ленд, обурений, що з ним отак повелися, дав волю своїй люті.
– Сто чортів! – вигукнув він. – Ці люди гірші за каледонських дикунів! Бракує лишень, щоб вони були людожерами. Мене й це не здивує, але я наперед кажу – так просто не дам себе з'їсти!
– Вгамуйтеся, друже Неде, вгамуйтеся, – спокійно промовив Консель. – Чого отак хвилюватися? Ми ще не на сковороді!
– Атож! Не на сковороді,– відповів канадець, – а що в печі – то вже напевне! Та ще й темно. На щастя, мій «bowieknif» 2020
Ніж із широким лезом (прим. Жуля Верна).
[Закрыть]при мені; а він і в пітьмі мене слухається. Хай тільки котрийсь із цих бандитів мене займе…
– Не лютіться-бо так, Неде, – сказав я гарпунерові,– і не погіршуй те нашої скрути недоречною гарячковістю. Хтозна, може, нас чують! Спробуймо ліпше дізнатися, куди ми попали!
Я пішов помацки. За яких п'ять футів я вперся в стіну, склепану з металевих плит. Тоді, взявши вбік, я намацав дерев'яного стола і при ньому кілька ослінчиків. Підлогу цієї тюрми заслано матою, що глушила кроки. Ні вікон, ані дверей – самі голі стіни. Консель, попрямувавши в інший бік, зіткнувся зі мною, і ми вернули на середину каюти, яка була футів двадцять завдовжки і футів десять завширшки. Що ж до висоти, то навіть довготелесий Нед Ленд не міг сягнути стелі.
Минуло десь із півгодини. Аж раптом спалахнуло світло, таке сліпуче, що я мимохіть заплющив очі. По яскравості, по нестерпній білині я впізнав те потужне електричне світло, яке струмувало навколо підводного судна і яке ми мали за фосфоресценцію морських організмів. Розплющивши очі, я побачив – світло лилося з матової півкулі, вмонтованої в стелю.
– Нарешті! – вигукнув Нед Ленд, що стояв у бойовій постаті з ножем у руці.
– Так, – відповів я, – проте наше становище й трохи не прояснилося.
– Хай пан професор набереться терпцю, – незворушно промовив Консель.
Тепер, коли засвітилося світло, я міг як слід роздивитися каюту. Тут тільки й було, що стіл та п'ять ослінчиків. Потаємні двері зачинялися, мабуть, герметично: жоден звук не сягав наших вух. Здавалося, на цьому судні геть усе вимерло. Плило воно поверхнею океану чи занурилося в його безодню? Того я не годен був угадати.
А зрештою, це світло! Навіщось же його засвітили! Я сподівався, що незабаром з'явиться хтось із команди. Якби про нас забули, то не світили б світла.
Я не помилився. Невдовзі загуркотів засув, одчинилися двері й увійшло двоє чоловіків.
Один був низький на зріст, кремезний, з міцними, дужими руками, великою головою, з густою чорною чуприною й пишними вусами; погляд у нього був жвавий, гострий, і вся його подоба позначалася тою південною палкістю та моторністю, яка вирізняє провансальця. Дідро 2121
Дідро Дені (1713–1784) – французький філософ-матеріаліст і письменник.
[Закрыть]мав слушність, казавши, що в рухах людини відбивається її вдача, і живе свідчення – цей здоровань. Мова його, напевно, барвиста, образна, дотепна. А втім, це тільки здогади, я не маю на те жодних доказів, бо при мені він зронив лиш кілька слів, та й тих я не втямив.
Другий незнайомець заслуговує на докладніше змалювання. Я зразу визначив головні риси його вдачі: певність власної сили – про неї свідчила шляхетна постава голови й чорні очі, сповнені холодної рішучості; спокій – за нього промовляла блідість шкіри; енергія – вона виявлялася в бистрому скороченні надбрівних м'язів; нарешті відвага – глибоке його дихання було найліпшою ознакою невичерпної життєвої сили.
Додам, що цей чоловік – гордий; а погляд його, ясний та спокійний, здавалося, відбивав шляхетність мислі, і в усій подобі: в статурі, в рухах, у виразі обличчя – світилася, коли вірити фізіономістам, беззастережна щирість.
Глянувши на нього, я мимохіть почувся убезпеченим і ладен був провіщати нам щасливу розв'язку.
Я не міг визначити, скільки йому літ, – тридцять п'ять чи п'ятдесят. Його високий зріст, ясне чоло, рівний ніс, чітко окреслені вуста, чудові зуби, вузька рука з довгими, як то кажуть хіроманти, чисто «психічними» пальцями – все це свідчило за душу величну й палку. Він являв, сказати б, уособлення найсвітлішої вроди, якої мені досі не випадало бачити. Надто прикметні його широко поставлені очі, що могли враз осягнути чверть обрію. Ця властивість – як довідавсь я згодом – поєднувалася з дивовижною гостротою зору, ще більшою, ніж у Неда Ленда. Коли він звертав на щось свій погляд, брови йому зсувалися, очі мружилися, – він вдивлявся. Що то за погляд! Ніщо не могло сховатись од нього, він пронизував вам душу! Він немовби проникав у морську безодню, недосяжну нашому зорові, й відкривав таємниці найглибших морів.
На обох незнайомцях були берети з хутра морської видри, морські чоботи з тюленячої шкіри й убрання з якоїсь незвичайної тканини, що легко облягала стан і зовсім не сковувала рухів.
Вищий, – певне, капітан судна – оглянув нас дуже пильно, не зронивши жодного слова. Тоді повернувся до свого супутника й заговорив невідомою мені мовою. Це була дзвінка, милозвучна, плавна мова з багатими комбінаціями енергійних голосівок.
Другий хитнув головою, докинув кілька слів тією ж дивною мовою й допитливо глянув на мене.
Я відповів по-французькому, що не розумію його; але й він, мабуть, нічого з моєї відповіді не втямив. Становище ускладнювалось.
– А хай би пан професор розповів їм про все, що з нами трапилось, – мовив до мене Консель. – Гляди, ці пани хоч щось уторопають.
Я почав свою оповідь, намагаючись вимовляти кожне слово якомога виразніше. Назвав наші імена, повідомив, хто посідав яке становище на судні, і, додержуючи усіх приписів доброго тону, освідчився професором Аронаксом, а далі рекомендував і мого слугу Конселя та гарпунера містера Неда Ленда.
Чоловік із добрими, лагідними очима слухав мене уважно, спокійно, навіть поштиво. Проте обличчя нічим не показувало, що він мене зрозумів. Коли я скінчив, він не озвався жодним словом.
А може, заговорити до них англійською? Може, вони все-таки розуміють мову, що стала мало не повсюдна? Я знав її, як і німецьку, майже вільно читав, але розмовляти добре не міг. А за такої оказії найперш і доконче треба, щоб тебе зрозуміли.
– Ну, а тепер ви, – мовив я гарпунерові.– І ви, Неде Ленде, як щирий англосакс, заговоріть до них англійською мовою, ану ж вам більше, ніж мені, поталанить.
Нед, не надто проханий, тут же заходився переказувати те, що я оце розповів, тільки на свій штиб. Канадець з притаманним йому характером говорив аж надто запально. Він обурювався з нашого ув'язнення, що було здійснене, всупереч людському праву, питав, за яким законом тримають нас тут, грозив позиватися з тими, хто свавільно кинув нас до в'язниці, шаленів, вимахував руками, репетував і кінець кінцем промовистим жестом показав, що ми гинемо з голоду.
Гарпунер, як не дивно, досяг не більших успіхів, аніж я. Незнайомці й бровою не ворухнули. Вочевидь, вони не знали мови Араго 2222
Араго (1786–1853) – французький учений-фізик.
[Закрыть]так само, як і мови Фарадея 2323
Фарадей (1791–1876) – англійський учений-фізик.
[Закрыть].
Спантеличений тим, що ми марно вичерпали свої філологічні ресурси, я вже не міг дати собі жодної ради; аж раптом озвався Консель:
– Коли пан професор дозволить, я ще заговорю до них німецькою.
– О! Невже ти тямиш по-німецькому? – вигукнув я.
– Як і всякий фламандець, коли дозволить пан професор.
– Ще б пак! Це мене дуже тішить. Починай, голубе!
І Консель спокійно, як і звикле, розповів втретє всі наші перипетії. Та хоч він говорив, як справжній оратор – вишукано й проречисто, – німецька мова також не мала успіху.
Нарешті, доведений до краю, я взявся поновити в пам'яті все, що залишилося від моєї початкової науки, та й заходився витлумачувати наші митарства латиною. Цицерон 2424
Цицерон (106 – 43 до н. е.) – давньоримський оратор і письменник.
[Закрыть]заткнув би собі вуха й вигнав би мене на кухню, але я таки розповів геть усе.
Та й ця остання спроба була марна. Обидва незнайомці, перекинувшись кількома словами своєї незбагненної мови, вийшли, навіть не підбадьоривши нас яким-небудь жестом, зрозумілим у всіх країнах світу. Двері за ними зачинилися.
– Яка підлота! – вигукнув Нед Ленд, десь уже вдвадцяте вибухнувши гнівом. – Подумати тільки! До них говорять і французькою, й англійською, й німецькою, і навіть латиною, а ці іроди хоч би пристойності ради бевкнули щось у відповідь!
– Вгамуйтеся, Неде, – мовив я до охижілого гарпунера, – гнівом нічого не зарадиш.
– Та ви знаєте, пане професоре, – товк своєї наш розлючений супутник, – що в цій залізній клітці можна отак і з голоду сконати?
– Ба! – розважливо мовив Консель. – До цього ще далеко.
– Друзі,– мовив я, – не треба падати у відчай. Ми перебували ще в більшій притузі. Не кваптеся, будь ласка, складати якоїсь думки про капітана й команду цього судна.
– У мене вже склалася думка, – прохопився Нед Ленд. – Це шахраї!
– Гаразд! А з якої вони країни?
– З країни шахраїв!
– Мій любий Неде, такої країни на глобусі немає; до того ж визначити, якої національності ці люди, – нелегке діло. Що вони не англійці, не французи, не німці – це певно. Одначе мені здається, що капітан та його помічник народились під низькими широтами. Вони скидаються на жителів півдня. Але іспанці вони чи турки, араби чи індуси – з їхнього вигляду сказати важко. Що ж до їхньої мови – вона зовсім не збагненна.
– Яка то прикрість не знати всіх мов, – втрутився Консель. – От би запровадити всюди одну мову!
– Що з того! – відповів Нед Ленд. – Адже ж у цих людей своя мова, навмисне вигадана, аби тільки мучити добрих людей, яким і так живіт з голоду запався. Варто людині тільки відкрити рота, поворушити щелепами, пожувати й поплямкати – і в будь-якій країні збагнуть, чого їй хочеться. Заговори такою мовою в Квебеку чи в Паумоту, в Парижі, будь-де в світі – і всім ясно: «Я голодний! Дайте їсти!»
– Ну, – знову озвався Консель, – є ж і нетямущі люди…
На ці слова відчинилися двері. Увійшов стюард 2525
Служник на судні (прим. Жуля Верна).
[Закрыть]. Він приніс нам одежу, моряцькі куртки й штани, пошиті з якоїсь чудернацької тканини. Я вдягнувся. Те саме зробили й мої супутники.
Тим часом стюард, – певне, німий і глухий – застелив стола й поставив посуд на трьох осіб.
– О! Це інша річ, – сказав Консель, – початок нічогенький.
– Отакої! – буркнув гарпунер. – На дідька лисого вам оті їхні страви? Черепашача печінка, акуляче філе, біфштекс із морської собаки!
– Побачимо! – відповів Консель.
Ми посідали до столу, заставленого тарелями під срібними ковпаками. Безперечно, ми потрапили до людей цивілізованих, і, якби не електричне світло, можна було подумати, що ми сидимо в ресторані ліверпульського готелю «Адельфі» або паризького «Гранд-Отелю». Щоправда, на столі нема ні хліба, ні вина. Зате подано свіжу прозору воду, та це ж всього-на-всього вода, а таке питво було не до смаку Недові Лендові. Між поданими стравами я помітив вишукані рибні делікатеси. Що ж до решти наїдків – я не міг навіть пізнати, з чого вони – з м'яса а чи з овочів.
Скатертина, посуд – все було вишукане, все свідчило про витончений смак. І на всьому начинні – ложках, виделках, ножах, тарілках – вирізьблено напис:
Mobilis in mobile
N
Рухомий в рухомому середовищі! Справді, такий девіз найкраще личить цьому підводному суднові! А літера N, – мабуть, ініціал таємничого капітана!
Недові й Конселю було не до міркувань. Вони заходилися біля сніданку. Я, не довго думавши, зробив те саме.
Мені вже трохи відлягло од серця: господарі, очевидно, не мали наміру нас захарчувати.
Та все на цьому світі має свій край, все минає, навіть голод людей, які не їли п'ятнадцять годин! Наївшися, ми відчули, що нас непереможно змагає сон. Це, ясна річ, природна реакція після боротьби зі смертю протягом тої безконечної ночі.
– Щось мені охота задрімати, – озвався Консель.
– І я засинаю! – відповів Нед Ленд.
Мої супутники простяглися на матах, постелених долі, і вмить заснули.
Щодо мене, то я не так легко піддався могутній потребі сну. В голові роїлися думки, одне по одному зринали питання; перед очима поставали химерні образи. Де ми? Яка чудодійна могутня сила мчить нас? Я відчував чи, скорше, мені здавалося, що судно занурюється в непроглядні морські глибини. Мене гнітили кошмари. Марилося, ніби із цієї підводної фортеці вигулькували скопища невиданих тварин, мовби однорідних із цим підводним кораблем, так само живим, рухливим, грізним, як вони!.. Та мало-помалу я заспокоївся, марева розтанули в тумані дрімливості і мене огорнув міцний сон.
