Текст книги "20 000 льє під водою"

Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 28 страниц)

XVII
ПІДВОДНИЙ ЛІС

Отже, ми підійшли врешті до лісу, безперечно, одного з найчудовіших місць у безмежних володіннях капітана Немо. Він уважав їх за свою власність і мав на них таке саме право, як перша людина за перших днів світу. А втім, хто міг би змагатися з ним за право посідання цього підводного царства? Який ще сміливець зважиться спуститися сюди із сокирою в руках і вирубувати темні хащі?

Підводний ліс складався з величезних деревистих рослин, і тільки-но зайшли ми під його розлоге склепіння, я зчудувався, як незвичайно ростуть гілки й листя, – нічого такого я зроду не бачив.

Жодна травиночка не стелилася по землі, жодна гілка не росла криво, не розгалужувалась, не тяглася поземки. Все пнулося вгору, до поверхні океану. Кожна бадилина, кожне стебло, хай би і найтонші, стриміли догори, ніби залізні прути. Фукуси й ліани росли тільки сторчма. Водорості стояли непорушно, і коли я, проходячи, відгортав їх рукою вбік, вони тут же виструнчувалися знов. Тут владарювала прямовисність.

Незабаром я оббувся в цьому химерному світі, очі поволі призвичаїлися до сутінків, що оповивали все навколо. Ґрунт цього лісу був усипаний гострим камінням, і ми щоразу об нього зашпортувались. Підводна флора видалася мені розмаїтою, куди багатшою, ніж в арктичних і тропічних зонах, де рослинність представлена кількома лиш видами. Але спершу я мимохіть спантеличився; зоофітів прийняв за водорості, тварин – за рослин. Та й хто б тут не помилився? Адже в підводному світі фауна дуже подібна до флори!

Я зауважив, що всі рослини не ростуть із ґрунту, а тільки чіпляються його поверхні. Вони не мають коріння, тож не потребують від землі живлення; ці рослини однаково добре почуваються на камені, черепашнику, на піску чи ріні – аби тільки було за що вчепитися. Все ж необхідне для свого життя вони дістають із води, яка їх тримає й водночас годує. Майже всі ці водорості мають замість листя примхливої форми платівки, м'яко забарвлені рожевим, шарлатовим, зеленим, оливковим, рудавим та брунатним кольорами. Я бачив тут віялуваті падіни-павичі, яро-пурпурові цераміуми, ламінарії, які простягали догори свої молоді їстівні пагінці, ниткуваті нерецисти, що розгалужувались на висоті п'ятнадцяти метрів, букети ацетабулій, стовбури яких грубшають угорі, і силу інших безквітних глибоководних рослин. «Цікава аномалія, дивовижна властивість цього світу, – казав один розумний натураліст, – тут тваринне царство квітне, а рослинне – ні!»

Поміж розмаїтими деревистими рослинами, такими самими заввишки, як дерева помірної зони, кущилися справжні квітники, живоплоти із зоофітів, на яких розпукувалися посмуговані звивистими зморшками мендрини, жовтаві каріофілеї, пасма травистих зоантерій, – і на довершення ілюзій риби-мушки, ніби рій колібрі, стрибали з гілки на гілку, а жовті лепісаканти з гострою лускою й зубастими щелепами, дактилоптери та моноцентри вигулькували з-під наших ніг, неначе зграї бекасів.

Зразу пополудні капітан Немо подав знак зупинитися на спочинок. Я вельми зрадів. Ми розташувалися під склепінням аларій; їхні довгі стебла, схожі на паси, загострені на кінцях, стриміли догори, неначе стріли.

Я з насолодою віддався спочинкові. Шкода тільки, що ми не могли розмовляти. Я притулив шолома до Конселевої голови. Очі цього славного хлопця блищали задоволенням, і на знак великої втіхи він дуже кумедно закрутив головою у своїй мідяній бані.

Мене дуже дивувало, що по чотиригодинній прогулянці мені зовсім не хотілося їсти. Я не міг знайти тому пояснення. Але натомість мене змагав непереможний сон, як то буває зі всіма водолазами. Очі мої заплющилися, і я поринув у солодку дрімоту, що її досі переборював лише ходою. Капітан Немо та його здоровань матрос подали нам приклад, простягшися в цьому плинному кришталі.

Не знаю, чи довго я спав. Коли збудився, мені здалося, що сонце хилиться до обрію. Капітан Немо уже встав, а я саме потягувався, аж раптом одна несподівана проява змусила мене миттю схопитися на ноги.

За кілька кроків од нас здоровезний краб, чи не з метр заввишки, вирячивши свої косі очиська, цілився кинутись на мене. І хоча мій скафандр був досить міцний, щоб захистити мене від його укусів, я мимоволі здригнувся з жаху. Тут саме прокинулись Консель і матрос. Капітан Немо кивнув матросові на огидну істоту, і той прикладом враз убив потвору; я бачив, як корчилися в судомі її страхітливі лапи.

Тільки тепер мені спало на думку, що в темних безоднях водяться й інші, ще страшніші тварини і що скафандр не захистить мене од них. Я поклав собі стерегтися.

Я сподівався, що наш відпочинок знаменує кінець прогулянки і тепер ми вернемось до «Наутілуса»; але ні – капітан Немо повів нас далі підводними лісами.

Дно нижчало – ми спускалися глибше й глибше. Бралося на третю пополудні, коли ми дісталися вузького видолинка, затисненого поміж двох скель на глибині ста п'ятдесяти метрів. Ми вже спустилися на дев'яносто метрів нижче тієї невидимої межі, яку природа, здавалося, встановила для підводних мандрівок людини.

Глибину, що на ній ми тепер перебували, я визначив у сто п'ятдесят метрів, хоч і не мав ніяких вимірювальних приладів. Проте я знав, що навіть крізь найпрозорішу морську воду сонячні промені глибше не проникають. І справді, темрява дедалі густішала. За десять кроків нічого не можна було розгледіти. Я йшов навпомацки, аж раптом пітьму прорізав сніп яскравого світла. Це капітан Немо засвітив електричного ліхтаря. Те саме зробив матрос, а за ним – і ми з Конселем. Чотири наші ліхтарі враз осяяли море на двадцять п'ять метрів довкруж.

Капітан Немо, простуючи попереду, вів нас у темні хащі підводного лісу, в якому дедалі рідше траплялися кущі. Я помітив: на цій глибині рослинне життя зникало перше, ніж тваринне. Водорості тут не чіплялися за безплідний ґрунт, натомість сила дивовижних тварин, зоофітів, членистоногих, молюсків та риб ще роїлися довкола.

Я подумав, ідучи, що яскраве світло апаратів Румкорфа неодмінно приманить якихось мешканців цього похмурого підводного світу. Та якщо вони й підпливали до нас, то, певно, трималися на віддалі, недосяжній мисливцеві. Капітан Немо кілька разів спинявся, здіймав рушницю й цілився, та, передумавши, закидав рушницю на плече і йшов далі.

Нарешті десь біля четвертої години дня нашій чудесній прогулянці настав край. Зненацька перед нами звелася кам'яна стіна, величне нагромадження скель, хоч і подірявлених темними печерами, та практично неприступних.

Це було підніжжя острова Креспо. Це була земля.

Капітан Немо зупинився. Він жестом звелів нам зробити те саме, і, дарма що мене поривало кинутися на цю стіну, я мусив стати. Тут кінчалися володіння капітана Немо. За ними лежав інший світ, у який капітан Немо не бажав ступити жодного кроку.

^{Здоровенний краб, вирячивши очиська, цілився кинутись на мене.}

Ми вирушили назад. Капітан Немо, знов очоливши наш невеличкий загін, рішуче йшов уперед. Мені здалося, що ми вертаємось до «Наутілуса» іншим шляхом. Той шлях із стрімкими підйомами, а тому й дуже важкий, невдовзі вивів нас до самої поверхні океану. Щоправда, виходили ми в верхні водяні шари поступово, отже й не зазнали раптової зміни тиску, такої небезпечної людському організмові й такої фатальної необачним водолазам. Світло дедалі яснішало і яснішало. Сонце висіло низько над обрієм, і його заломлене у воді проміння знову вигравало веселкою довкола нас.

На десятиметровій глибині ми проминали зграї розмаїтих дрібненьких рибок, меткіших і численніших, ніж птахи в повітрі, проте жодна морська дичина, варта рушничного пострілу, не трапляла нам на очі.

Раптом капітан Немо, рвучко здійнявши рушницю, прицілився в якусь істоту, що вовтузилась у хащах. Гримнув постріл, почувся кволий писк, і підбита тварина впала за кілька кроків од нас.

Це була чудова морська видра, калан, єдине чотириноге, яке водиться тільки в морях. Хутро цієї тварини, що сягає півтора метра завдовжки, – темно-каштанове на спині, сріблясте на череві, тонке, блискуче, – дуже високо ціниться на російському й китайському ринках. Я милувався на рідкісного хижака з круглою головою, куценькими вухами, з кулястими очима й білими вусами, дуже подібними на котячі, з пухнастим хвостом і перетинчастими лапками. Мисливці здибують калана дедалі рідше, здебільшого на півночі Тихого океану, де, можна гадати, він також незабаром щезне.

Матрос закинув здобич собі на плече, і ми рушили далі.

Цілу годину ми йшли піщаною рівниною. Часто вона підіймалась так високо, що до океанської поверхні лишалося не більше двох метрів. І тоді я бачив у воді чітке віддзеркалення наших постатей – над нами, повторюючи кожен наш рух, пропливав догори ногами точнісінько такий загін.

Варте уваги ще одне явище. Угорі линули важкі хмари, то згущуючись, то раптом танучи. Подумавши, я здогадався, що до цієї оманливої мінливості хмар спричинилася постійна зміна глибини водяного шару; я навіть побачив білі баранці на гребенях хвиль. Крізь них ясно видніли тіні великих птахів, що пролітали в нас над головою, черкаючи крильми воду.

Саме тоді я став свідком одного з найвлучніших пострілів, що його будь-коли траплялося бачити мисливцеві. Над водою, широко розкинувши крила, звільна линув якийсь величезний морський птах. Коли він низько спустився над водою, наш супутник-матрос прицілився в нього й натис на курок. Птах стрімко полетів донизу і, шубовснувши в воду, впав біля спритного мисливця, котрий відразу схопив здобич. Це був альбатрос, чудовий взірець морських птахів.

Ця подія ненадовго затримала нас. Дві години ми простували то піщаною рівниною, то лукою, порослою водоростями, які чіплялися нам за ноги. Правду кажучи, я вже ледве тягся, коли раптом помітив за півмилі од нас тьмяну смужку світла. То був прожектор «Наутілуса». Ще хвилин двадцять – і ми будемо на борту; отам-то я нарешті зможу легко зітхнути; мені навіть видалося – я видихав весь кисень із резервуара. Та я не передбачив зустрічі, через яку ми припізнилися з поверненням.

Я трохи відстав од гурту, аж раптом побачив – капітан Немо притьмом кинувся до мене. Своєю дужою рукою він ураз нагнув мене додолу; матрос зробив те саме Конселеві. Спершу я не міг збагнути, що означає несподіваний напад, але за мить заспокоївся, побачивши, що капітан лежить обіч мене, і став чекати, що буде далі.

Я лежав під заслоною кущів фукусів і, підвівши голову, помітив, що над нами повільно сунуть якісь велетенські світні брили.

Кров захолола мені в жилах. Я впізнав страшних хижаків, що чигали на нас. Це були дві жахливі акули-людожери з величезними хвостами, з тьмавими скляними очима, із світляними плямами навколо пащек. Страхітлива пелька спроможна своєю залізною щелепою розтрощити людину! Не знаю, чи цікавився Консель класифікацією акул; що ж до мене – я дивився на їхні сріблясті черева, на страшні зубиська не як учений-природознавець, а скорше як жертва.

На превелике наше щастя, у цих драпіжниць поганий зір. Не помітивши нас, вони проплили далі, і ми якимось дивом уціліли перед загрозою, небезпечнішою за зустріч із тигром у глухому лісі.

Десь за півгодини ми дісталися «Наутілуса». Двері було відчинено, і, тільки-но ми ввійшли до кабіни, капітан Немо їх зачинив. Тоді натиснув на кнопку. Запрацювали помпи, і незабаром я відчув – довкола мене швидко падає рівень води; за кілька секунд кабіна геть спорожніла. Потому відчинилися внутрішні двері, і ми ввійшли до гардеробної.

Тут з мене стягли скафандра, і я, ледь живий з утоми, сонний до одуру, але зачарований цією чудовою підводною мандрівкою, вернув до своєї каюти.

XVIII
ЧОТИРИ ТИСЯЧІ ЛЬЄ ПІД ВОДАМИ ТИХОГО ОКЕАНУ

Назавтра, вісімнадцятого листопада, я збудився спочилий та бадьорий і вийшов на палубу «Наутілуса», коли капітанів помічник промовляв свою щоденну фразу. Тут мені несподівано спало на думку, що він рапортує про стан на морі чи, певніше, сповіщає: «Не видно жодної небезпеки!».

Ба й справді – океан був пустельний. На обрії – жодного вітрила! Острів Креспо за ніч розтанув удалині. Море поглинуло всі веселкові барви, зберігши тільки синяву, розсіваючи її навколо й укриваючи муаровою наміткою своє брижувате лоно.

Я милувався чарівною океановою красою, аж тут на палубі з'явився капітан Немо. Він начебто мене не помітив і розпочав астрономічні спостереження. Упоравшись із тим, зіперся на штурвальну рубку й задивився в синю далечінь океану.

Тим часом на палубу піднялося з двадцятеро кремезних, дужих матросів «Наутілуса». Вони заходилися витягувати закинуті на ніч сіті. Це вочевидь були люди різних національностей, проте всі мали ознаки європейського типу. Я впізнав ірландців, французів, слов'ян, одного грека чи критянина. На жаль, вони були скупі на слово, а між собою розмовляли якоюсь дивною говіркою, мені зовсім незнаною. Отож я не міг до них заговорити.

Сіті витягнено на борт. Вони скидалися на нормандський невід, широчезний мішок, що за допомогою плавучої реї і ланцюга, просиленого в нижні очка, залишається відкритим у воді. Цей мішок, прикріплений залізним тросом до корми, скребе по морському дну й загрібає все, що трапляється на його шляху. Цього разу невід зачерпнув цікаві взірці морської фауни: лягву-рибу, прозвану за свої куменді рухи штукарем, чорних вусатих комерсонів, рогоносів, попасованих червоними смугами, отруйних чотиризубок-губанів, оливкових міног, сріблястих макрорінків, електричних ниткохвосток, зеленавих тріскових риб, чимало різновидів бичків, нарешті, кілька більших риб – головатку з опуклою головою, із метр завдовжки, багато чудової скумбрії, що мінилася сріблом та блакиттю, трійко прегарних тунців, – хоч які вони були спритні, а невода все ж не минули.

Сіті принесли щонайменше тисячу фунтів риби. Добрий вилов, хай і не розкішний. Наш невід, закинутий на кілька годин, захоплює в нитяну в'язницю всіх водяних мешканців, що попадаються йому на шляху. Отже, харчів нам не бракуватиме: швидкість «Наутілуса» та принадна сила його прожекторів повсякчас збагачуватиме наші припаси.

Щедрі дари моря зразу спущено до камбуза, частина піде на обід, решта – на консервування.

Риболовлю скінчено, запаси повітря поновлено – то «Наутілус», певне, невдовзі зануриться. Я був повернув до своєї каюти, аж раптом капітан Немо обернувся до мене й мовив:

– Гляньте, пане професоре, хіба океан не живий? Хіба він, як і все живе, не гнівається й не лагіднішає? Звечора він заснув, як і ми, а зараз прокидається.

Ні тобі добридень, ні на добраніч! Так ніби ця дивна людина продовжує зі мною давно почату розмову.

– Подивіться, – правив далі капітан Немо, – океан пробуджується від пестощів сонця! Він увіходить у своє щоденне життя. Цікаво стежити, як б'ється його пульс! Він має серце, має артерії, і я згоден із ученим Морі, що виявив у океановім організмі рух – достеменно такий, як кровообіг живих створінь.

Капітан Немо не сподівався, певне, на мою відповідь, а я вважав зайвим підтакувати йому «атож», «безперечно», «ви маєте рацію». Він скорше говорив сам до себе, надовго вмовкаючи по кожній фразі. То були роздуми вголос.

– Авжеж, – казав він, – в океані відбувається безугавний кругообіг води, зумовлений різницею температури в різних його частинах, наявністю солей та мікроорганізмів. Справді-бо, різниця температур спричиняється до різної щільності води, а від цього утворюються течії і протитечії. Випаровування, незначне в полярних теренах і посилене в екваторіальних, призводить до невпинного обміну між тропічними й полярними водами. До того ж я був вельми здивований, помітивши, що вода повсякчас рухається від дна до поверхні й навпаки, і цей прямовисний плин – справжнє дихання океану. На полюсі ви побачите наслідки цього дивного явища і збагнете – саме завдяки завбачливості природи вода замерзає лише на поверхні.

Коли капітан Немо промовив останню фразу, я подумав: «Полюс! Невже цей сміливець зважиться плисти аж туди?»

Замовкнувши, капітан дивився на водну стихію, що її так ретельно, так невтомно вивчав. Перегодом він озвався:

– Море, пане професоре, має в собі дуже багато солі; якби зібрати всю сіль, розчинену в Світовому океані, об'єм її складав би чотири мільйони кубічних льє; а якби цією сіллю всипати земну кулю – покров сягав би десяти метрів завгрубшки. Не думайте, що сіль у морській воді – тільки примха природи! Ні! Сіль зменшує випаровування води, застерігає від вивітрювання водяних шарів і тим самим береже помірні зони від навальних злив. То величезна роль – урівноважувати дію природних сил на нашій планеті!

Капітан Немо замовк, навіть підвівся, пройшовся палубою й знов повернувся до мене.

– Що ж до інфузорій, – сказав він, – цих мікроскопічних створінь, які мільйонами живуть у кожній краплині води, яких іде вісімсот тисяч на один міліграм, – їхня роль не менш значлива. Вони поглинають морські солі, вбирають в себе розчинені у воді речовини, вони утворюють корали та мадрепори й будують цілі вапнякові острови. Краплина ж води, очищена від мінеральних домішок, легшає, підіймається на поверхню, там знову поглинає солі, що залишилися від випаруваної води, і тим коштом важчає; знову осівши, дає харч мікроорганізмам. Словом – безнастанний плин згори вниз і знизу вгору, вічний рух, вічне життя! Життя, бурхливіше проти земного, багатше, довічніше, життя, що буяє геть у всьому океані, середовищі, як то кажуть, смертельному для людини, та життєдайному для міріадів живих створінь – і для мене!

Запалений цією мовою, капітан Немо геть змінився і справив на мене надзвичайне враження.

– Тут, – додав він, – тільки тут справжнє життя! І я вірю – можна побудувати підводні міста, підводні будинки, котрі, як «Наутілус», щоранку випливали б «подихати» на поверхню океану, міста вільні, міста незалежні. І хто знає, коли якийсь деспот…

Капітан Немо урвав себе гнівним жестом. Потім, звернувшись просто до мене, ніби силкуючись звільнитися від болісних думок, запитав:

– Пане Аронаксе, чи знаєте ви, яка глибина океану?

– Я знаю, капітане, тільки ту глибину, що нам дали вимірювання.

– Чи можете її сказати? Принагідно я міг би перевірити.

– Ось вона, наскільки пам'ятаю, – відповів я. – Якщо не помиляюся, за вимірами середня глибина в північній частині Атлантичного океану сягає восьми тисяч двохсот метрів, а в Середземному морі – двох тисяч п'ятисот метрів. Найретельніші виміри проведено в північній частині Атлантичного океану, десь на тридцять п'ятому градусі широти. В кількох точках визначено такі глибини: дванадцять тисяч метрів, чотирнадцять тисяч дев'ятсот один метр і п'ятнадцять тисяч сто сорок дев'ять метрів. Отже вважають – якби дно Світового океану нівелювати, глибина його сягала б хіба що семи кілометрів.

– Прекрасно, пане професоре, – промовив капітан Немо. – Сподіваюся дати вам точніші показники. Що ж до пересічної глибини цієї частини Тихого океану, то можу сказати – вона має всього чотири тисячі метрів.

Отак сказавши, капітан Немо попростував до люка й спустився східцями вниз. Пішовши вслід за ним, я дістався великого салону. Відразу ж закрутився гвинт, і лаг показав швидкість двадцять миль на годину.

Минали дні, минали тижні, а капітан Немо був, як і перш, скупий на зустрічі зі мною. Бачив я його дуже рідко. Капітанів помічник щоранку ретельно позначав на карті, де саме «Наутілус», і це давало мені змогу визначити наш шлях.

Консель і Нед Ленд проводили цілі дні зі мною. Консель розказував своєму другові про чудеса, бачені за нашої прогулянки, і канадця брала досада, що він не ходив із нами. Та я сподівався – трапиться ще не одна нагода побувати в підводних лісах.

Майже щодня на кілька годин розсувалися залізні віконниці салону і наші очі проникали в таємниці підводного світу.

«Наутілус» тримав курс на південний схід і плив на глибині ста – ста п'ятдесяти метрів. Проте одного дня судно несподівано пішло навкоси й занурилося на дві тисячі метрів. Стоступеневий термометр показував чотири з чвертю ступня вище нуля – температуру, властиву цим глибинам начебто під всіма широтами.

Двадцять шостого листопада о третій годині ранку «Наутілус» перетнув тропік Рака на 172° довготи. Двадцять сьомого листопада ми проминули Сандвічеві острови, де чотирнадцятого лютого 1779 року спіткав свою смерть знаменитий Кук. Отже, за час нашої мандрівки ми подолали чотири тисячі вісімсот шістдесят льє. Вранці, вийшовши на палубу, я побачив за дві милі під вітром острів Гаваї – найбільший із семи островів, що становлять Гавайський архіпелаг. Я виразно бачив смуги оброблених нив, пасма гір уздовж морського берега, вулкани, над якими підноситься Муна-Реа, здіймаючись на п'ять тисяч метрів над рівнем моря. В наші сіті поміж численних взірців тутешньої фауни зловилися кілька віялуватих павоній, на диво зграбних і гарних поліпів, що дуже часто трапляються в цих краях.

«Наутілус» і далі тримав курс на південний схід. Першого грудня він перетяв екватор на 142° довготи, а четвертого грудня, після швидкого переходу, не позначеного якимись особливими пригодами, ми досягли Маркізьких островів. За три милі, на 8°57′ південної широти і 139°32′ західної довготи, я помітив шпиль Мартіна, що височів на Нука-Гіва – одному з найбільших Маркізьких островів, котрий належить Франції. А що капітан Немо своїм звичаєм, обминув острів, то я тільки й встиг розгледіти на обрії лісисті гори. Тут попали до наших сітей розмаїті риби: золотохвості корифени з блакитними плавцями й золотим хвостом, найсмаковитіші з усіх риб на світі; чудові коралові губані, які майже не мають луски, чудові на смак; осторінки з костистою шелепою; жовтаві тазари. Всі ці риби були гідні нашого столу.

Минувши ці чудові острови, що над ними майорить французький прапор, «Наутілус» із четвертого по одинадцяте грудня проплив біля двох тисяч миль. Цей перехід ознаменувався зустріччю з цілим сонмищем кальмарів, цікавих молюсків, дуже близьких до каракатиці. Французькі рибалки називають їх «рогатими». Належать кальмари до класу головоногих, підкласу двозябрових – до них зараховують ще каракатиць та аргонавтів. Цих молюсків уважно вивчали ще античні природознавці; вони посідали неабияке місце серед метафор старожитніх ораторів і водночас правили за вишукану страву багатим громадянам, як то запевняв давньогрецький лікар Атеней.

«Наутілус» зустрів цю зграю молюсків у ніч проти 10 грудня. Мільйони цих молюсків переселяються з помірних вод у теплі, прямуючи тим самим шляхом, що й оселедці та сардини. Крізь грубі кришталеві шиби ми дивилися, як кальмари, безладно вимахуючи десятьма своїми мацаками, що їх природа розсіяла довкола голови, ніби чуприну з живих гадів, задом наперед мчали за рибами й молюсками, пожирали дрібних і зникали в пащеках великих риб. «Наутілус» попри всю свою швидкість довго не міг вибратися з цієї живої каші, що натоптувалась у сіті. Тут я нарахував за класифікацією Д'Орбіньї дев'ять видів, властивих тихоокеанській фауні.

Море дарувало нам нескінченні чарівні видовища. Воно невпинно їх міняло, безперестану поновлювало декорації, лаштунки, на превелику втіху нашим очам. Ми не тільки споглядали й милувалися – ми проникали в найглибші океанові таємниці. І я захоплювався, захоплювався без кінця.

Одинадцятого грудня вдень я читав у великому салоні. Нед Ленд і Консель при вікні дивилися на осяйні води. «Наутілус» стояв непорушно. Наповнивши повітрям резервуари, він тримався на глибині тисячу метрів, в малонаселених водах, що їх великі риби навідують лише зрідка.

Я читав чудову книжку Жана Масе «Служники шлунка», захоплюючись дотепністю автора, аж раптом Консель озвався до мене:

– Як ваша ласка, пане професоре, підійдіть на хвильку до вікна! Прошу, підійдіть! – мовив він якимось чудним голосом.

– Що там таке, Конселю?

– Якби пан професор самі глянули.

Я встав і підійшов до вікна.

У воді, освітлена сяйвом прожектора, видніла якась нерухома темна маса. Я пильно вдивлявся, силкуючись розгледіти цю велетенську тварину. І раптом мені сяйнуло в голові.

– Корабель! – вигукнув я.

– Еге ж, – відповів канадець, – затоплений корабель.

Нед Ленд мав рацію. То був корабель, з якого ще звисали обірвані ванти. Корпус його добре зберігся, здавалося, ніби судно кілька годин тому плавало. Уламки трьох щогл, які стриміли над палубою, свідчили про те, що команда мусила пожертвувати рангоутом. Наповнившись водою, судно похилилося набік. Сум брав дивитися на потонулий корабель, але ще гірша журба пойняла нас, коли ми звернули очі на палубу – там виднілися заплутані у мотуззя трупи. Було їх шестеро: чотири чоловіки – один так і стояв при стерні – і жінка з дитиною на руках. Жінка була молода. В яскравому світлі прожектора я навіть міг розгледіти риси її обличчя. В останньому відчайдушному зусиллі вона підняла своє маля. Нещасна дитина обвивала рученятами материну шию. Чоловіки заклякли в жахливих поставах, – певно, вони силкувалися виплутатись із мотуззя, що в'язало їх до судна. Тільки стерничий – спокійний, з ясним чолом у ореолі сивого волосся – стискав рукою стерно і, здавалося, вів своє трищоглове судно через океанову безодню!

Який жах! Занімілі, з серцями, які калатали так, мовби зараз вирвуться з грудей, ми дивилися на корабель, застиглий у мить загибелі. А довкола шастали величезні акули…

«Наутілус» обійшов затонуле судно, і я встиг прочитати на його кормі:

«ФЛОРИДА»

Зундерланд