Текст книги "20 000 льє під водою"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 28 страниц)
III
ЯК ЛАСКА ПАНА ПРОФЕСОРА
За кілька хвилин перед тим, як дістати Гобсонового листа, я не більше думав про гонитву за нарвалом, аніж про спробу подолати Північно-Західний прохід 77
Прохід із Атлантичного океану в Тихий повз північні береги Американського суходолу.
[Закрыть]. Та, прочитавши листа шановного морського міністра, я зразу збагнув: справжнє моє покликання, єдина мета мого життя – вполювати цю небезпечну почвару й вирятувати од неї людство.
Я щойно повернувся з виснажливої мандрівки, дуже стомився і жадав спочинку. Тільки й мріяв побачити знову свою батьківщину, друзів, своє затишне помешкання при Ботанічному саді, свої любі коштовні колекції. Та ніщо не могло мене втримати. Про все я забув: про втому, друзів, колекції – й не вагаючись прийняв запрошення американського уряду.
«Зрештою, – думав я, – усі шляхи ведуть до Європи, тож нарвал зробить мені ласку й приведе до французьких берегів! Ця гідна тварина залишиться в європейських морях, і я сподіваюся подарувати Паризькому природничому музеєві цікавий експонат – якихось півметра його костяної алебарди».
Але поки що я маю шукати того нарвала на півночі Тихого океану, тобто плисти в протилежний од Франції бік.
– Конселю! – гукнув я нетерпеливо.
Консель – вірний служник, що супроводив мене у всіх моїх мандрах. Я любив цього чесного фламандця, і він платив мені тим самим. Флегматичний з природи, статечний з принципу, справний із звички, він по-філософському ставився до примхливих несподіванок долі: майстер на всі руки, готовий до послуг, Консель, усупереч власному йменню 88
Conseil (фр.) —порада.
[Закрыть], ніколи не давав порад, хоч би як їх у нього просили.
Довго бувши в оточенні нашої невеликої групи вчених при Ботанічному саді, Консель похопив деякі знання. В його особі я вже мав неабиякого фахівця з природничо-наукової класифікації; він призвичаївся зі спритністю акробата пробігати всіма східцями, що складалися з груп, класів, підкласів, рядів, родів, підродів, видів і підвидів. Але його знання тим і вичерпувалися. Класифікація – то була його пристрасть, за межі якої він уже не ступав. Та добре знаючись на теорії класифікації, він був вельми далекий од практики і, певне, не спромігся б одрізнити кашалота від кита. Одначе яка то вірна й добряча душа!
Ось уже десять років Консель невідступно супроводить мене у всіх моїх наукових мандрівках. Він ніколи не нарікав на довгі чи виснажливі подорожі. Я й разу не чув од нього заперечення, коли б йому не звелів рихтувати валізи до від'їзду в будь-яку далеку дорогу – чи то Китай, а чи Конго. Він завжди ладен простувати за мною. До того ж він ніколи не хворів, бо був людиною при доброму здоров'ї, з міцними м'язами і, здавалося, залізними нервами.
Конселеві було тридцять років, і його вік відносився до віку його пана, як п'ятнадцять до двадцяти. Хай дарують спосіб, в який я признався, що мені сорок років.
Проте мій служник мав одну ваду. Затятий формаліст, він звертався до мене не інакше як у третій особі, і я повсякчас із того дратувався.
– Конселю! – гукнув я вдруге, хапливо ладнаючись до від'їзду.
Ясна річ, я й трохи не сумнівався в відданості мого служника.
Я ще ніколи не запитував його, чи згоден він їхати зі мною, але зараз ішлося про експедицію, що, певно, триватиме хтозна-скільки, про справу ризиковану, про гонитву за твариною, здатною затопити фрегат, як горіхову лушпину! Було над чим замислитися навіть людині, найспокійнішій у світі! Що ж скаже Консель?
– Конселю! – позвав я втретє.
Нарешті він з'явився.
– Пан професор мене кликав?
– Так, друже мій. Пакуй мої валізи і ладнайся сам. Ми від'їжджаємо за дві години.
– Як ласка пана професора, – спокійно відповів Консель.
– Не марнуй жодної хвилини. Поскладай у валізи всі дорожні речі, костюми, сорочки, шкарпетки; пакуй побільше і то якомога швидше.
– А панові колекції?
– Колекції підождуть.
– Як! Архіотерії, гіракотерії, одреодони, херопотамуси та інші кістяки…
– Вони зберігатимуться в готелі.
– А панова жива бабіруса? 99
Бабіруса – грубошкіра тварина, подібна до свині, з довгими, закрученими догори іклами. Водиться на островах Індійського архіпелагу.
[Закрыть]
– Поки нас не буде, її годуватимуть. Зрештою, я попрошу відіслати наше майно до Франції.
– А хіба ж ми їдемо не до Парижа?
– Так… звичайно… – відповів я непевно, – але, мабуть, доведеться накинути круга.
– Накинути, то й накинути! Як ласка пана професора.
– Та воно й небагато. Тільки й того, що не навпростець. Ми попливемо фрегатом «Авраам Лінкольн».
– Як ласка пана професора, – безтурботно відповів Консель.
– Бачиш, друже мій, ідеться про чудовисько… про отого знаменитого нарвала. Ми ідемо звільнити від нього моря!.. Авторові двотомної праці «Таємниці морських глибин» не випадає відмовлятись од участі в експедиції капітана Фарагута. Місія почесна… хоч і небезпечна! Доведеться шукати вітра в полі. Почвара може виявитися примхлива. Але й ми будемо пильні! Наш-бо капітан не ликом шитий!..
– Куди пан професор, туди і я, – відказав Консель.
– Розваж гарненько! Я не хочу приховувати від тебе нічого. З таких експедицій, буває, й не вертаються.
– Як ласка пана професора!
За чверть години валізи було спаковано. Консель хутко впорався, і я знав – він нічого не забув, бо мій служник класифікував сорочки й усяку одежу так само спритно, як і птахів та ссавців.
Ми спустилися ліфтом до просторого вестибюля. Потому я зійшов східцями на перший поверх, оплатив рахунок у конторі, де завжди було повно люду. Я попросив одіслати до Парижа мої пакунки з препарованими тваринками й засушеними рослинами. Опріч того, відкрив чималий кредит бабірусі. По тому я стрибнув до карети, а вслід за мною – й Консель.
Карета рушила Бродвеєм до Юніон-скверу, тоді промчала по Четвертому авеню до перехрестя з Боуери-стрит, завернула на Катрин– стрит і зупинилася біля тридцять четвертого пірса 1010
Пірс – лінія для причалу суден (прим. Жуля Верна).
[Закрыть]. Звідтіля катринським поромом нас і карету з кіньми перевезли до Брукліну – головної нью-йоркської околиці на лівому березі Іст-Риверу, і по недовгім часі ми вже були на пристані, де стояв «Авраам Лінкольн». З двох його димарів клубочився чорний дим.
Наші валізи притьмом підняли на палубу. Я хутко зійшов на борт і спитав, де капітан Фарагут. Матрос провів мене до рубки. Там я побачив офіцера з доброю військовою поставою. Він подав мені руку:
– Пан П'єр Аронакс?
– Він самий, – відповів я. – Капітан Фарагут?
– Власною персоною. Ласкаво прошу, пане професоре. На вас чекає ваша каюта.
Щоб не відбирати часу в капітана, заклопотаного близьким відплиттям, я, довідавшись, котру мені призначено каюту, тут же оддав йому уклін.
Судно «Авраам Лінкольн» було добре пристосоване до своєї незвичайної подорожі. Цей швидкохідний фрегат оснащений потужними машинами, що дозволяли розводити пари тиском на сім атмосфер. Пересічна швидкість «Авраама Лінкольна» – вісімнадцять і три десятих милі на годину. Це немала швидкість, однак недостатня, щоб змагатися з велетенським китом.
Внутрішнє обладнання фрегата відповідало його мореплавним якостям. Мені дуже сподобалася моя каюта, що містилася на кормі й мала вихід до кают-компанії.
– Нам тут буде вигідно, – мовив я до Конселя.
– Вигідно, – відповів Консель, – як тому ракові-пустельникові в мушлі молюска-трубача.
Я доручив Конселеві розпакуватися, а сам вийшов на палубу поглянути, як ладнаються до відчалу.
Саме тоді капітан Фарагут наказав оддати кінці, що тримали «Авраама Лінкольна» в Бруклінській гавані. Тож коли б я загаявся хоч із чверть години, фрегат одплив би без мене і я не взяв би участі у цій незвичайній, дивній, неймовірній мандрівці, найправдивіше змалювання якої можна вважати вигадкою.
Капітанові Фарагуту не хотілося марнувати жодного дня, жодної години, він прагнув якнайшвидше вийти в моря, що в них бачено чудовисько. Капітан покликав до себе механіка.
– Пари розведено? – запитав він.
– Так, пане капітане!
– Go ahead! 1111
Go ahead! (Англ.) —Вперед!
[Закрыть]– скомандував капітан.
Наказ тут же передано до машинного відділу по апарату, що працював під тиском спресованого повітря. Механіки повернули пускове стерно. Пара зі свистом метнулася у відкриті золотники, поршні почали рухати дерев'яні шатуни. Щоразу швидше став обертатися тяговий гвинт, і «Авраам Лінкольн» велично рушив уперед, а за ним катери й буксири, повні людей, що випроваджували його в дорогу.
Набережні Брукліна захрясли цікавим людом. Із п'ятисот тисяч грудей вирвалося потрійне «слава!». Тисячі хусточок маяли над юрбою, вітаючи «Авраама Лінкольна», аж доки він проминув півострів, на якому розкинувся Нью-Йорк, і ввійшов у води Гудзону.
Фрегат поплив побіч Нью-Джерсі, вздовж мальовничого правого берега, тісно забудованого дачами, а там пройшов повз форти, що салютували йому з найбільших гармат. У відповідь на «Авраамі Лінкольні» тричі піднято й опущено американського прапора, що сяяв тридцятьма дев'ятьма зірками 1212
За часів Жуля Верна до Сполучених Штатів Америки входило тридцять дев'ять штатів; нині США адміністративно поділені на п'ятдесят штатів.
[Закрыть]на бізань-щоглі; а коли фрегат, міняючи курс, щоб ввійти в позначений бакенами фарватер всередині бухти, що її утворювала коса Санді-Гуку, обминав цю довгасту піщану обмілину, його знову вітала кількатисячна юрба глядачів.
Кортеж катерів і буксирів супроводив «Авраама Лінкольна» аж до плавучих маяків, два вогні яких показують вхід до Нью-Йоркського порту.
Пробило третю годину. Лоцман сів у човна, який приставив його до невеличкої шхуни, що очікувала під вітром. Піддали пари. Тяговий гвинт закрутився, буравлячи воду. Фрегат поплив уздовж низького жовтавого лонг-айлендського берега і о восьмій годині вечора, загубивши з очей на північному сході файр-айлендські вогні, на всіх парах вийшов у темні води Атлантичного океану.
IV
НЕД ЛЕНД
З капітана Фарагута був чудовий моряк, гідний фрегата, яким він командував. Судно було тіло, Фарагут – його душа. Капітан не сумнівався, що велетенська тварина існує, і на борту фрегата не дозволяв жодних суперечок з цього приводу. Фарагут вірив у чудовисько, як набожні бабусі вірять у Левіафана 1313
Левіафан – за Біблією, морська почвара.
[Закрыть], – скорше серцем, аніж розумом. Нарвал є, і він, капітан, визволить од нього моря, він заприсягнувся! Або капітан Фарагут уб'є нарвала, або нарвал уб'є капітана. Третього виходу не буде!
Офіцери поділяли думку свого капітана. Послухати тільки, як вони розмовляли, сперечалися, міркували, оцінювали шанси можливої зустрічі з чудовиськом, як вони вдивлялися в безмежний океанський обшир! Навіть той, хто іншим разом мав би вахту за справжню каторгу, зараз ладен був прочатувати два дозори поспіль. Матроси ж цілий день юрмилися на рангоуті, хоч нагріта сонцем палуба так припікала ноги, що годі й на місці було встояти. А тим часом «Авраам Лінкольн» ще не розтинав форштевнем вод Тихого океану.
Вся команда жадала здибати нарвала, загарпунити його, витягти на борт і порубати. Усі невсипуще пильнували море. До того капітан Фарагут призначив нагороду – дві тисячі доларів – тому, хто перший – юнга чи матрос, боцман чи офіцер – помітить чудовисько. Тож не було ніякого дива в тім, що геть усі на фрегаті невідступно пасли очима море.
Я, річ певна, і собі не відставав, день при дні озираючи безмежні простори. Єдиному Конселеві було байдуже і до нарвала, і до пристрастей, що вирували на фрегаті.
Я вже казав, що капітан Фарагут оснастив своє судно всім необхідним обладунком до полювання на велетенських китів. Мабуть, жодне китобійне судно не виходило в море наладнованим ліпше. Ми мали все китобійне знаряддя – від ручного гарпуна до мушкетонів із зазубленими стрілами і до рушниць із розривними кулями. На бакові стояла вдосконалена гармата з затвором, грубезними боками і вузеньким жерлом, її модель експонувалась на всесвітній виставці 1867 року. Ця чудова зброя американського взірця стріляла чотири– кілограмовими конічними снарядами на п'ятнадцять кілометрів.
Отже, «Авраамові Лінкольну» не бракувало ніякої зброї. Але цього було замало – на фрегаті плив Нед Ленд, король гарпунерів.
Нед Ленд – канадець за походженням – знаменитий китолов, що не має собі рівного в цьому небезпечному реместві. Кмітливість та спокій, відвага та спритність чудово єдналися в ньому, і лиш найпідступніший кит, найхитріший кашалот міг утекти від його страшного гарпуна.
Недові Ленду десь уже під сорок. Це суворий на вигляд, кремезної будови чоловік ростом понад шість англійських футів; трохи відлюдкуватий і запальний, Нед Ленд страшенно лютує, коли йому перечать. Його зовнішність дуже примітна, надто погляд, що надає обличчю особливої своєрідності.
Безперечно, капітан Фарагут зробив мудро, залучивши Неда Ленда до команди. Зі своїм на диво гострим оком, із вправними руками, він один важив за всіх. Я не годен знайти до нього ліпшого порівняння, аніж потужний телескоп, а воднораз – і гармата, що завжди готова пальнути.
«Авраам Лінкольн» велично рушив уперед.
Канадець – те саме, що й француз, і, признаюся, Нед Ленд попри свою відлюдкуватість був до мене вельми прихильний. Мабуть, його приваблювала моя національність. Йому траплялася оказія побалакати, а мені – послухати давню французьку мову, мову часів Рабле 1414
Рабле Франсуа (1494–1553) – видатний французький письменник-гуманіст.
[Закрыть], що нею й досі говорять у деяких канадських провінціях. Його гарпунерська родина походила з Квебека і славилася відважними рибалками ще за тих далеких часів, коли місто належало Франції.
Мало-помалу Нед зохотився до розмов, і я любив слухати про його мандри в полярних морях. Його розповіді про ловитви, про боротьбу зі стихіями були воістину поетичні, і мені часом здавалося – я слухаю якогось канадського Гомера 1515
Гомер – легендарний епічний поет Стародавньої Греції, автор «Іліади», «Одіссеї».
[Закрыть], що співає «Іліаду» гіперборейських країн 1616
Гіперборейські країни – так стародавні греки називали всі північні країни (на ім'я Борея – бога північних вітрів).
[Закрыть].
Я зображую нашого відважного супутника таким, яким знаю його нині. Ми – давні друзі. Наша непорушна приязнь зародилася й зміцніла в найтяжчих спитках. Любий Неде! Я ладен прожити ще сто років, аби довше згадувати про тебе!
Однак що думав Нед Ленд про морське чудовисько? Скажу щиро: він єдиний з усіх не дуже вірив у його існування, ба навіть уникав розмов про загадкову істоту.
Якось чудового вечора – тридцятого липня, – себто за три тижні по нашому виході в море, фрегат проминав мис Бланка, за тридцять миль під вітром од Патагонських берегів. Ми вже пройшли Козерогів тропік, і менше ніж за сімсот миль на південь перед нами мала відкритися Магелланова протока. Ще вісім день – і «Авраам Лінкольн» краятиме води Тихого океану!
Я та Нед Ленд сиділи на юті й про щось собі розмовляли, позираючи на таємничу морську безодню, ще й досі недоступну людському окові. Я, звичайна річ, завів мову про нарвала й почав розважувати шанси, що від них залежали успіх або невдача нашої мандрівки. Та, помітивши, що Нед мовчить, я пішов навпрост.
– Неде, – почав я, – невже ви маєте якісь сумніви щодо цього нарвала? Чи, може, є у вас справді поважні підстави не вірити в нього?
Перш ніж відповісти, гарпунер дивився хвильку на мене, потому ляснув себе по широкому чолі, зажмурив очі, замислився й нарешті мовив:
– Може, і є поважні підстави, пане Аронаксе.
Нед Ленд – знаменитий китолов.
– Але ж, Неде, ви, як гарпунер, не раз бачили великих китів, тож мусили б скорше за інших повірити в існування велетенського нарвала; саме вам годилося б найменше сумніватися в тому.
– Ні, пане професоре, – відповів Нед Ленд. – Не дивно, коли невіглас вірить, що в небесах літають якісь там чудернацькі комети, що в земній кулі живуть допотопні істоти, але астроном і геолог махне рукою на цю химерну маячню. Так само й гарпунери. Я давно полюю на китів, я силу їх загарпунив, чимало понищив, та хоч які б вони були здоровенні й дужі, жоден не здатен – ані хвостом, ані бивнем – пробити залізної обшивки судна.
– І все ж таки, Неде, траплялося, коли нарвалів зуб протикав судна навиліт.
– Дерев'яні судна – можливо; а втім, я того зроду не бачив. І доки не побачу на власні очі, не повірю, що кити, кашалоти або однороги спроможні отаке зробити.
– Послухайте, Неде…
– Облиште, пане професоре. Кажіть що завгодно, тільки не це. Може, велетенський спрут?..
– Ні, Неде, тим паче, ні. Спрут – всього-на-всього молюск; сама назва говорить про особливості його тіла. Спрут, хай навіть п'ятсот футів завдовжки, все одно безхребетний, отже, таким суднам, як «Шотландія» або «Авраам Лінкольн», його боятися нічого. І всі ті побрехеньки про подвиги спрутів чи подібного до них страховиддя – маячня та й годі.
– Отож, пане природознавцю, – спитав Нед Ленд трохи спогорда, – ви переконані, що велетенський нарвал існує?
– Так, Неде, я переконаний і при цьому спираюся на логіку фактів. Я вірю в існування ссавця – могутнього організму, що належить, як і кити, кашалоти чи дельфіни, до групи хребетних; котрому захисним органом править ріг надзвичайної пробивної сили.
– Гм! – озвався гарпунер і похитав головою, як людина, що залишилася при власній думці.
– Візьміть-но до уваги, шановний канадцю, – правив я далі,– якщо така тварина існує, якщо вона живе в глибинах, у водах, котрі лежать на кілька миль під рівнем океану, – вона мусить мати на диво міцний організм.
– Чому б то? – запитав Нед.
– Бо на глибині треба опиратися величезному водяному тискові.
– Справді? – мовив Нед, не зводячи з мене примружених очей.
– Справді. В цьому вас переконають деякі цифри.
– Ну-у! Цифри! – зауважив Нед. – Цифрами можна доводити як одне, так й інше.
– В торгівлі, Неде, але не в математиці. Вислухайте мене. Уявімо собі таке: один водяний стовп тридцять два фути заввишки тисне з силою одну атмосферу. Насправді тиск такого стовпа – трошки менший, бо морська вода щільніша проти прісної. Тому, коли ви, Неде, пірнете в воду, на ваше тіло тиснутиме стільки атмосфер, себто стільки разів по сто кілограмів на один квадратний сантиметр, скільки тридцятидвофутових водяних стовпів одділятиме вас від поверхні води. Тож на глибині триста двадцять футів тиск становитиме десять атмосфер, на глибині три тисячі двісті футів – сто атмосфер. Це означає: коли б ви змогли опуститися на ту глибину – на кожний квадратний сантиметр поверхні вашого тіла припадало б тисячу кілограмів тиску. А ви знаєте, любий мій Неде, скільки квадратних сантиметрів має поверхня нашого тіла?
– Та хто його знає!
– Десь біля сімнадцяти тисяч.
– Невже?
– А що насправді атмосферний тиск трохи більший одного кілограма на квадратний сантиметр, то на сімнадцять тисяч квадратних сантиметрів вашого тіла воднораз тисне сімнадцять тисяч п'ятсот шістдесят вісім кілограмів.
– Щось я цього не помічаю.
– Так, не помічаєте. І коли такий тиск не розчавлює вас, то тільки тому, що повітря, котре проникає в ваше тіло, тисне з такою самою силою. Звідсіль повна рівновага між тиском зокола і тиском зсередини. Оце й призводить до нейтралізації тисків. Тим-то ви не помічаєте атмосферного тиску. Але в воді – зовсім інша річ.
– Ага! Розумію, – уважно вислухавши, мовив Нед, – бо вода б тиснула на мене зокола, не проникаючи, як повітря, всередину.
– Слушно кажете, Неде. Отже, на глибині тридцяти двох футів ви зазнали б тиску сімнадцять тисяч п'ятсот шістдесят вісім кілограмів; на глибині триста двадцяти футів цей тиск побільшав би вдесятеро і сягнув би сімнадцяти мільйонів п'ятсот шістдесяти восьми тисяч кілограмів, а це означає, що вас розплескало б так, як під плитою гідравлічного преса.
– Ну й диявольська сила! – вигукнув Нед.
– Так от, мій шановний гарпунере, коли хребетне кількасот метрів завдовжки і з відповідно побільшеною масивністю тримається таких глибин, то його поверхня, що складає мільйони квадратних сантиметрів, витримує тиск мільярди кілограмів. А тепер вирахуйте, якої сили мусить бути його кістяк, який міцний організм, щоб витримати такий страшний тиск!
– Певне, воно має,– відповів Нед, – обшивку з восьмидюймового 1717
Дюйм– 2,54 см.
[Закрыть]листового заліза, як панцерні фрегати.
– Маєте рацію, Неде. І тільки зважте, на які руйнування здатна така маса, коли вона рине сторчма зі швидкістю експреса на корпус судна.
– Так… А й справді… либонь… – відповів канадець, приголомшений цифрами, але не охочий до відступу.
– Ну й що ви на те скажете? Переконав я вас?
– В одному ви мене таки переконали, пане природознавцю; якби подібні тварини існували справді в морських безоднях, певне, вони були б такі дужі, як ви кажете.
– Але ж, якщо їх нема, затятий гарпунере, чим ви поясните катастрофу судна «Шотландія»?
– Це, можливо… – вагався Нед.
– Ну, кажіть, кажіть!
– Тим, що… все це неправда, – вихопився канадець. Але ця відповідь свідчила тільки про гарпунерову впертість. Того дня я його більше не переконував. Аварія «Шотландії» – явище незаперечне. Пробоїна така велика, що судно доводилося неабияк ремонтувати, і, гадаю, нема потреби в переконливіших доказах. Не могла ж та діра з'явитися ні сіло ні впало, не пробив же її якийсь підводний риф, – ні, таки конче існувала тварина з могутнім бивнем чи рогом.
Розваживши все те, я зарахував таємничу тварину до підтипу хребетних, класу ссавців, ряду китоподібних. Що ж до сім'ї, роду й виду – це з'ясується тільки згодом. Щоб дійти якоїсь певності, треба розтяти загадкове чудовисько; щоб розтяти, треба його впіймати; щоб упіймати, треба загарпунити, – а це справа Неда Ленда; щоб загарпунити, треба його побачити, – а це справа всієї команди; а щоб побачити, треба його зустріти, – а оце вже справа випадку.
