Текст книги "20 000 льє під водою"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 25 (всего у книги 28 страниц)
Раптом «Наутілус» зупинився. Від різкого поштовху корпус затремтів.
– Невже на щось наскочили? – запитався я.
– В кожному разі,– відповів канадець, – ми вже минули цю перешкоду, бо пливемо знову.
На кальмара вдалося закинути зашморг.
«Наутілус» тримався на воді, але не рухався з місця. Гвинтові лопаті завмерли. Минула якась хвилина – і в салоні появилися капітан Немо та його помічник.
Я вже давненько не бачив капітана. Він видався мені похмурим. Не обзиваючись, а може, й не помітивши нас, він наблизився до вікна, глянув на спрутів і щось сказав помічникові. Той вийшов. Незабаром віконниці зачинилися. Стеля засвітилась.
– Цікава колекція спрутів, – мовив я до капітана невимушеним тоном аматора, що дивиться крізь скло акваріума.
– Так, професоре, – відповів капітан, – і зараз ми станемо з ними до рукопашного бою.
Я глянув на капітана. Мабуть, я чогось не дочув.
– Рукопашного? – проказав я.
– Так. Зупинився гвинт. Певне, між його лопатями застрягла кальмарова щелепа. Це заважає нам плисти.
– Що ж ви гадаєте робити?
– Виринути на поверхню і перебити всю оту нечисть.
– Це не так просто.
– Авжеж. Електричні кулі безсилі проти м'якого тіла спрутів – нема достатнього опору, щоб кулі ті розривалися. Але ми пустимо в діло сокири.
– І гарпун, капітане, – додав канадець, – коли не відмовитесь од моєї допомоги.
– Я її приймаю, містере Неде.
– Ми теж пристаємо до вас, – мовив я, і всі ми попрямували до головного трапа.
Там уже стояло десятеро озброєних абордажними сокирами матросів. Ми з Конселем узяли й собі сокири. Нед Ленд ухопив гарпуна.
«Наутілус» виплив на поверхню. Один матрос узявся відгвинчувати люкові шворні. Тільки-но їх було відкручено, як люк розчахнувся: видно, спрут уже встиг присмоктатися до нього. Тут же в отвір ковзнув, ніби гадюка, довгий мацак, а зверху метлялися ще двадцять. Капітан Немо враз одрубав страшного мацака, що, звиваючись, скотився східцями вниз.
Тимчасом як ми поспішали один поперед одного на палубу, два інших мацаки впали на моряка, котрий ішов перший, і з страшною силою підняли його в повітря.
Капітан скрикнув і метнувся вперед. Ми кинулись слідом.
Яке видовище! Сердега прилип до присиснів і з примхи велетенського мацака метлявся в повітрі. Він задихався, хрипів, волав: «Пробі! Рятуйте!» Слова ці, мовлені по-французьки, приголомшили мене. Отже, я мав на судні земляка, а може, й кількох! Його розпачливий крик я чутиму все життя!
Безталанник гинув. Хто може вирвати його із тих обіймів? Одначе капітан кинувся на спрута і відрубав йому ще одного мацака. А помічник люто змагався з іншими страхіттями, які лізли на борт «Наутілуса». Матроси рубали їх сокирами. Канадець, Консель і я вганяли нашу зброю в м'ясисті туші. Повітря сповнилося міцним духом мускусу. Жах та й годі!
Це був велетенський кальмар.
На хвильку я був повірив, що бідолаху матроса пощастить одірвати від присиснів. Із восьми мацаків уже сім відрубано. Лише один звивався в повітрі, вимахуючи своєю жертвою, неначе пір'їною. Та коли капітан Немо і помічник метнулися до спрута, той випустив струмінь чорної рідини із міхура, що знаходиться в його шлункові. Ми враз осліпли. А як чорна хмара розвіялася – не було й сліду ні спрута, ані мого безталанного співвітчизника!
З якою люттю, як нестямно кинулися ми тоді на почвар! На палубі «Наутілуса» було десять – дванадцять спрутів. Ми шматували й сікли зміясті цурпалки, що звивалися в потоках крові й чорної рідини. Здавалося, липучі мацаки відростали знову, мов голови гідри. Недів гарпун за кожним махом впинався в синьо-зелені очі потвор і пробивав їх. Та раптом страхітливі мацаки звалили з ніг мого відважного товариша.
О, як тільки не розірвалося мені серце! Над канадцем уже повис жахливий дзьоб. Я кинувся до Неда, але капітан мене випередив. Його сокира ввігналася у величезні щелепи спрута, а чудом врятований канадець схопився на ноги і вгородив гарпуна в самісіньке серце потвори.
– Я повинен був сплатити борг! – сказав канадцеві Немо.
Нед мовчки вклонився.
Бій тривав чверть години. Переможені страхіття, побиті й покалічені, нарешті покинули поле бою й зникли у хвилях.
Капітан Немо, весь закривавлений, стояв непорушний біля прожектора. Дивився на море, що поглинуло одного з його товаришів, і рясні сльози котилися йому з очей.
XIX
ГОЛЬФСТРІМ
Ніхто з нас ніколи не забуде цієї жахливої події, що сталася двадцятого квітня. Я описав її під упливом тяжкої врази. Спершу я сам переглянув написане, а тоді прочитав Конселеві та канадцеві. Вони сказали: події змальовані точно, але їм бракує ефекту. Тільки мавши хист нашого славетного поета, автора «Трудівників моря» 8787
Віктора Гюго.
[Закрыть], можна б описати це страхітливе видиво.
Отже, капітан Немо плакав, дивлячись на море. Горе його було безмежне. За нашого перебування на борту «Наутілуса» це загинув уже другий його матрос. І якою смертю! Задушений, розчавлений, спотворений страшними мацаками, потовчений залізними щелепами, він навіть не спочиватиме між своїми товаришами в спокійних водах на кораловому кладовищі.
Мені й самому запекло біля серця, коли я почув одчайдушний зойк бідолахи. Нещасний француз, забувши умовну мову, заволав мовою батьківщини й рідної матері, аби востаннє позвати допомогу! Тож серед «Наутілусової» команди, душею й тілом відданої капітанові Немо, людей, що так само, як і він, порвали зв'язки з людьми, був і мій співвітчизник! Чи він сам-один представляв Францію в цьому таємничому товаристві?
Капітан Немо вернувся до себе в каюту, і знову якийсь час я його не бачив. Але про його тугу, розпач і безнадію я міг судити з поведінки судна, бо ж капітан Немо – його душа, бо ж настрій капітана завше передавався його кораблеві! «Наутілус» уже не тримався певного напряму. Він плив, мов труп, здавшися на волю хвиль. Гвинта давно звільнили, та він майже не служив суднові. «Наутілус» ішов навмання. Капітан ніяк не міг покинути місця останнього бою, розлучитися з морем, що поглинуло його товариша!
Так минуло десять днів. Тільки першого травня «Наутілус» знову взяв курс на північ і незабаром проминув Лукайські острови поблизу входу до Багамської протоки. А тоді поплив за течією найбільшої морської ріки – в неї є свої береги, своя риба і своя температура. Мова йде про Гольфстрім.
Це справжня ріка, яка вільно плине серед Тихого океану. Води її не змішуються з океанськими. Вони також солоні, солоніші за морські. Пересічна глибина течії три тисячі футів, ширина – шістдесят миль. Подекуди швидкість течії сягає чотирьох кілометрів на годину. Постійний об'єм її води більший за об'єм усіх рік земної кулі.
Справжнє джерело Гольфстріму, відкрите капітаном Морі, його, так би мовити, вихідна точка – в Гасконській затоці. Саме там Гольфстрімові води, ще ледве нагріті й майже безбарвні, починають формуватися. Вони плинуть на південь, уздовж берегів Екваторіальної Африки, де їх нагріває проміння тропічного сонця, перетинають Атлантичний океан, доходять до мису Сан-Рок на бразильському березі; тут течія розгалужується надвоє: частина завертає до Антильських островів, де вода нагрівається ще дужче. Потім Гольфстрім бере на себе роль зрівноважувача температури й починає змішувати тропічні води з північними: нагріта сонцем у Мексиканській затоці, течія підіймається на північ до американських берегів, доходить до Ньюфаундленду. Тут завдяки Девісовій протоці Гольфстрім відхиляється й знову повертає до океану, креслячи одне з найбільших кіл на земній кулі. Близько сорок третього градуса розгалужується на два рукави; один під спонукою північно-східного пасату повертається до Гасконської затоки і до Азорських островів; другий, нагрівши береги Ірландії та Норвегії, йде далі, до Шпіцбергену; тут температура його падає до чотирьох ступнів, і тут утворюється море Північного полюса, вільне од криги.
Саме цією океанською рікою і плив «Наутілус». При виході з Багамської протоки, чотирнадцять льє завширшки і триста п'ятдесят метрів завглибшки, Гольфстрім тече із швидкістю восьми кілометрів на годину. Дедалі на північ швидкість поволі меншає. І добре було б, аби це уповільнення тривало, бо якщо Гольфстрімова швидкість і напрям коли-небудь зміняться – це призведе до таких кліматичних катастроф у країнах Європи, що їхні наслідки годі й передбачити.
Близько полудня ми з Конселем були на палубі. Я розповідав йому про особливості Гольфстріму. Скінчивши розповідь, запропонував Конселеві попробувати рукою воду. Він опустив у воду руку і дуже здивувався, не відчувши ні тепла, ані холоду.
– Це пояснюється тим, – сказав я, – що температура Гольфстрімових вод по виході їх з Мексиканської затоки майже така, як температура нашої крові. Гольфстрім – величезний калорифер, завдяки йому західноєвропейські береги вкриті вічнозеленими шатами. Коли вірити Морі, Гольфстрімове тепло дало б кількість калорій, достатню, щоб перетворити масу заліза в розплавлену ріку завбільшки як Міссурі чи Амазонка і весь час підтримувати її течію.
Тут швидкість Гольфстріму сягала двох метрів двадцяти п'яти сантиметрів на секунду. Ця течія так різниться від навколишнього моря, що її ущільнені води випинаються над океанською поверхнею і утворюється різниця в температурі між ними й холодними водами. Багаті на сіль Гольфстрімові води мають яскраво-синє забарвлення і виразно помітні на зеленому тлі океану. Між ними – чітка межа; на широті Каролінських островів можна було помітити, що «Наутілус» вже крає тараном Гольфстрім, а гвинт ще спінює океанські води.
Гольфстрім ніс за собою цілий світ живих істот. Аргонавти, що водяться і в Середземному морі, плавали тут великими зграями. Поміж хрящових – найрясніше скатів з хвостом, що становить майже третину тіла; вони скидалися на великі ромби до двадцяти п'яти футів завдовжки. Зустрічались і невеличкі головаті акули, метр завбільшки, з круглою куцою мордою, озброєною кількома рядами гострих зубів; їхнє тіло ніби вкрите лускою.
Із костистих риб згадаю про губанів-перепілок, що водяться тільки в цих водах; морських карасів – райдужна оболонка очей у них ряхтіла вогнем; пискливих сцієн, метр завдовжки, з широкою пащею, втиканою дрібненькими зубами тощо.
Додам, що вночі Гольфстрімові води випромінювали світло, чи не яскравіше за сяйво нашого прожектора, надто о цій порі великих гроз, які нерідко насувалися на нас.
Восьмого травня ми були ще на траверсі Гаттерасового мису, на широті Північної Кароліни. Тут Гольфстрім сягав сімдесяти п'яти миль завширшки і двохсот десяти метрів завглибшки. «Наутілус» і досі плив навмання. Здавалося, ніхто не керував судном. За таких обставин, либонь, можна щасливо втекти. Справді-бо, заселені береги – надійний прихисток. Морем день і ніч снували пароплави, курсуючи між Нью-Йорком чи Бостоном та Мексиканською затокою. Невеличкі каботажні шхуни весь час плавали вздовж американського берега. Можна сподіватися – нас підберуть. Отже, траплялася слушна нагода, дарма що від берегів Сполучених Штатів нас одділяли тридцять миль.
Та одна прикра обставина геть нищила канадцеві плани. Стояла кепська погода. А ми наближалися до берегів, де часті бурі. Це колиска бур і циклонів, що їх породжує сам Гольфстрім. А пускатися на благенькому човні в бурхливе море – означало йти на певну смерть. Це гаразд розумів і Нед Ленд. Канадець ледве стримував нетерпіння; його поймала пекуча туга за батьківщиною, і тільки втеча могла його зцілити.
– Пане професоре, – сказав мені Нед того самого дня, – пора з цим кінчати. Поговорімо щиро. Ваш капітан Немо віддаляється од землі та йде на північ. Але з мене досить Південного полюса, і до Північного я з ним не потягнуся.
– А що ж робити, Неде, – адже зараз втеча неможлива?
– Я повертаюся до своєї думки. Треба поговорити з капітаном. Ви не хотіли говорити, коли ми пливли морями вашої батьківщини. Але зараз, коли ми біля берегів моєї,– я не можу мовчати. За кілька день «Наутілус» проходитиме повз Нову Шотландію, а поблизу Ньюфаундленду є велика бухта, а до цієї бухти впадає річка Святого Лаврентія, а річка Святого Лаврентія – то моя річка, на ній моє рідне місто Квебек, – як здумаю про це, мене охоплює лють, і серце холоне в грудях. Пане професоре, я ліпше кинуся в море! Я не залишуся тут! Я тут задихаюся!
Канадцеве терпіння вочевидь дійшло краю. Його сильна натура не могла призвичаїтися до такого тривалого ув'язнення. Він мінився на виду з кожною дниною, ставав дедалі похмуріший. Я відчував, як він страждає, бо й собі тужив за батьківщиною. Вже сім місяців ми геть одірвані від землі. А тут іще капітанове відчуження, зміна його настрою, надто після битви зі спрутами, його мовчазливість, – усе це змусило мене оцінити речі по-іншому. Захоплення перших днів минуло. Треба бути таким фламандцем, як Консель, щоб примиритися з обставинами, із середовищем, придатним лише для китоподібних та інших мешканців морського лона. Справді, якби цей добряга замість легенів мав зябра, я певен – з нього вийшла б риба хоч куди!
– Ну то як, пане професоре? – озвався Нед Ленд, не діждавшися моєї відповіді.
– Отже, ви, Неде, хочете, щоб я запитався капітана Немо про його наміри щодо нас?
– Так, пане професоре.
– Незважаючи на те, що капітан уже давав їх зрозуміти?
– Так. Я хочу востаннє почути його думку. Хочете, говоріть лише про мене, від мого імені.
– Але ж я рідко бачу капітана Немо. Він навіть уникає мене.
– Тим більше підстав зайти до нього.
– Я поговорю з ним, Неде.
– Коли? – наполягав канадець.
– Як тільки зустрінуся з ним.
– Пане Аронаксе, хочете, я його розшукаю?
– Ні, я зроблю це сам. Завтра…
– Сьогодні,– мовив Нед Ленд.
– Гаразд. Я побачуся сьогодні,– відповів я, боячись, що канадець, коли візьметься до цієї справи, тільки зіпсує її.
Я залишився сам. Питання поставлене, і я вирішив покінчити з ним негайно. Я волію розв'язану справу, аніж справу, що чекає розв'язання.
Повернувшися до себе в каюту, я почув за стіною капітанові кроки. Не можна було проминути такої нагоди. Я постукав у двері. Ніякої відповіді. Постукавши вдруге, я повернув ручку. Двері відчинилися. Я ввійшов. Капітан Немо, схилений над столом, не чув моїх кроків. Поклавши собі не виходити, доки не поговорю з ним, я підійшов до стола. Капітан рвучко підвів голову, насупив брови й мовив суворо:
– Це ви? Чого вам треба?
– Поговорити з вами, капітане.
– Мені ніколи. Я працюю. Вам надано повне право залишатися на самоті; невже я не маю такого права?
Ці слова не додали мені бадьорості. Та я приготувався вислухати все і на все відповісти.
– Капітане, – мовив я холодно, – у мене до вас пильна справа, і я не міг її відкласти.
– Що за справа? – іронічно спитався капітан. – Ви, може, зробили відкриття, на яке мені не стало снаги? Море відкрило вам нові таємниці?
Перше, ніж я встиг відповісти, капітан показав мені на розгорнений рукопис і сказав поважно:
– Ось, пане Аронаксе, рукопис, написаний кількома мовами. Тут короткий виклад моїх досліджень моря, і, коли на те Божа воля, він не загине разом зі мною. Цей рукопис, підписаний моїм іменем, з додатком історії мого життя буде покладено в маленький пливучий апарат. Останній, хто залишиться на «Наутілусі», кине апарат у море, віддавши його на волю хвиль.
Його ім'я! Його власноручний життєпис! Виходить, ця таємниця колись розкриється? Але зараз я в цьому повідомленні бачив лише привід підійти до своєї справи.
– Капітане, я можу тільки схвалити ваш намір. Не можна, щоб ваша праця загинула. Проте спосіб, що ви його обрали, здається мені надто непевним. Хтозна, куди вітри занесуть цього апарата, до чиїх рук він попаде? Невже ви не могли вигадати чогось кращого? Ви чи хтось із ваших…
– Ніколи! – рішуче урвав мене капітан.
– Ну, тоді я та товариші мої ладні взяти ваш рукопис на зберігання, і коли ви нас пустите на волю…
– На волю! – проказав капітан, встаючи.
– Так, капітане. Саме про це я й хотів поговорити з вами. Вже сім місяців ми на вашому судні, і сьогодні я хочу запитатися від імені товаришів і свого власного: невже ви думаєте тримати нас отут вічно?
– Пане Аронаксе, я сьогодні скажу те саме, що й сім місяців тому: «Хто увійшов до «Наутілуса» – ніколи із нього не вийде!»
– Таж це справжнісіньке рабство!
– Називайте, як хочете.
– Але раб повсюдно зберігає за собою право повернути собі волю! Всі засоби до цього – прийнятні!
– А хто позбавляє вас цього права? Чи я коли-небудь зв'язував вас присягою?
Капітан дивився на мене, схрестивши руки.
– Капітане, – знову почав я, – повертатися до цього питання неприємно ні вам, ані мені. Та скоро вже почали – доведімо його до краю. Кажу ще раз – ідеться не тільки про мене. Для мене наукова праця – це підтримка, велика розрада, захоплення, пристрасть, що допомагає забути все на світі. Як і ви, можу я жити всіма забутий, в тіні, з кволою надією передати колись нащадкам наслідки моїх студій з допомогою якогось гіпотетичного апарата, відданого на ласку вітрів та хвиль. Одне слово, я здатен захоплюватися вами, йти за вами, навіть охоче, виконувати роль, якоюсь мірою мені зрозумілу. Та ваше життя має й інший аспект; він постає переді мною в оточенні загадок, і лише я та мої товариші в них не втаємничені. І навіть коли б серця наші билися, мов єдине серце, вражені вашими болями або зворушені вашими талантами й відвагою, – ми все-таки повинні були б тамувати в собі найменше засвідчення тієї симпатії, яка завше виникає перед чимось гарним і добрим, байдуже, чи йде воно від друга, а чи ворога. Тож саме тільки усвідомлення нашої непричетності до всього, що стосується вас, робить наше становище незручним, неможливим навіть для мене, а тим паче для такої людини, як Нед Ленд. Кожна людина, вже тому тільки, що вона людина, заслуговує, аби про неї думали. Чи замислювалися ви над тим, на що здатна любов до волі та зненависть до рабства, до якої помсти можуть вони спонукати нашого канадця, що він може задумати, на що зважитися?
Я вмовк. Капітан Немо встав.
– Мені байдуже, що задумає чи вчинить Нед Ленд! Не я його шукав. Не ради власного вдоволення я тримаю його на судні. А ви, пане Аронаксе, – ви належите до людей, котрі можуть зрозуміти все, навіть мовчанку. Більше я не маю чого відповісти. Нехай перша наша розмова на цю тему буде й остання, бо вдруге я можу навіть не вислухати вас.
Я переказав товаришам розмову з капітаном Немо.
– Тепер ми хоч знатимемо: від цієї людини сподіватися нам нічого, – сказав Нед Ленд. – «Наутілус» наближається до Лонг-Айленду. І хоч би яка була погода, ми втечемо.
Та небо хмарилось дедалі дужче. З'явилися провісники урагану. В повітрі носився білаво-молочний туман. Баранці, що затягували обрій, збивалися в кучасті громади. Нижче мчали темні хмари. Море збурунилось і покотило довгі вали. Птахи зникли, тільки друзі грози – буревісники – ширяли над хмарами. Барометр неухильно падав.
Повітря було пересичене електрикою. Суміш у штормгласі розкладалася під її дією. Заповідалося на битву двох стихій.
Буря вдарила вісімнадцятого травня, саме тоді, коли «Наутілус» плив на широті Лонг-Айленду, за кілька миль од нью-йоркських фарватерів. Я маю змогу описати цю боротьбу стихій, бо капітан Немо замість заховатися в морські глибини з якоїсь примхи надумав триматися поверхні.
Віяв південно-західний вітер, спершу зі швидкістю п'ятнадцяти метрів на секунду, а близько третьої години пополудні – двадцяти п'яти метрів. Це вже була справжня буря.
Байдужий до лютих шквалів, капітан Немо був на палубі. Він прив'язався за пояс, щоб його не змило величезними хвилями. Вибравшися на палубу й собі прив'язавшись, я захоплювався стільки ж бурею, скільки цією надзвичайною людиною, що стала до бою з громовицями.
Великі клапті хмар торкалися здибленого моря. Я вже не бачив маленьких проміжних хвиль, які з'являються в западинах між високими валами. Нічого, крім довгих чорних валів, таких щільних, що навіть їхні гребені не розбивалися бризками. Вони здіймалися щораз вище і накочувались один на одного. «Наутілус» то лягав на борт, то, як щогла, зводився сторчма, то страшенно метався в кілевій хитавиці.
Близько п'ятої години пішов ливний дощ, та він не вгамував ні вітру, ані моря. Вітер віяв зі швидкістю сорока п'яти метрів на секунду, себто сорок льє на годину. Такий ураган валить будівлі, зриває з дахів черепицю, трощить залізні ґрати, зсуває з місця двадцятичотирьохдюймові гармати. Але й за такої бурі «Наутілус» виправдував слова одного вченого інженера:
«Добре сконструйованому суднові не страшне море». «Наутілус» – не міцна скеля, що її можуть зруйнувати хвилі: це крицеве веретено, слухняне, рухливе, без такелажу і без щогл; йому не страшна знавісніла стихія.
Я пильно вдивлявся в люті вали. Вони сягали п'ятнадцяти метрів у височінь і ста п'ятдесяти – ста сімдесяти п'яти в довжину, а їхня швидкість, вдвічі менша швидкості вітру, – п'ятнадцяти метрів на секунду. Що глибше було море, то вищі, то могутніші здіймалися хвилі. І тут я збагнув особливу роль хвиль, які вбирають в себе повітря і несуть його в морські глибини, заносячи туди джерело життя – кисень. Найвища сила їхнього тиску – це вже обчислено – сягає трьох тисяч кілометрів на квадратний фут поверхні, на яку вони падають. Біля Гебридських островів морські вали зсунули з місця скелю вагою вісімдесят чотири тисячі фунтів. А в бурю 23 грудня 1864 року самі хвилі, зруйнувавши частину японського міста Едо 8888
Едо – давня назва столиці Японії – Токіо.
[Закрыть], ринули на схід зі швидкістю сімсот кілометрів на годину і того ж дня розбилися в береги Північної Америки.
Проти ночі буря полютішала. Барометр, як і за циклону 1860 року біля островів Згоди, упав до 710 міліметрів. У сутінках я помітив на обрії судно, що насилу змагалося з бурею. Воно пливло під малими парами, аби тільки триматися на хвилях. Може, це був пароплав, що ходив на лінії Нью-Йорк – Ліверпуль або Гавр. Незабаром він зник у темряві.
О десятій годині вечора небо пломеніло. Його краяли сліпучі блискавиці. Я не міг витримати цього блиску, а капітан Немо не одводив очей від неба; він, здавалося, насолоджувався бурею. Гуготіння валів, що розбивалися один об одного, завивання вітру і гуркіт грому розлягалися в повітрі страшним шумом. Вітер віяв звідусіль, щомиті міняючи напрямок. Циклон, зірвавшись із сходу, мчав на північ, захід, південь і знову повертався на схід супроти руху бурі, що кружеляла Південною півкулею.
Оце-то Гольфстрім! Він таки виправдував свою назву – короля бур. Він – творець усіх цих страшних циклонів, що зриваються через температурну різницю повітряних шарів над його течією.
Водяну зливу заступала злива вогненна. Дощові краплини оберталися на сліпучі блискітки. Можна було подумати, що капітан Немо, прагнучи гідної себе смерті, дошукується її в грімницях. За страшної кілевої хитавиці «Наутілус» здіймав догори свого крицевого тарана, і я бачив, як із нього прискали іскри.
Знеможений, геть знебулий, я плазом добрався до люка, відкинув його й зійшов до салону. Буря розшаліла до краю. Всередині «Наутілуса» не можна було встояти.
Капітан Немо вернувся десь аж опівночі. Я чув, як наповнювались резервуари і судно поволі занурювалося. Крізь шиби салону я бачив великих наполоханих риб – мов тіні, снували вони в водах, що їх раз по раз освітлювали спалахи блискавиць.
«Наутілус» опускався нижче. Я гадав: на глибині п'ятнадцяти метрів ми вже будемо в спокійних водах. Аж ні. Поверхня моря занадто збурилася. Довелося спуститися в морське лоно на п'ятдесят метрів.
А тут – який спокій, яка тиша, який мир! Хто б подумав, що на поверхні океану шаленіє ураган?!
