Текст книги "20 000 льє під водою"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 28 страниц)
Галіони мали пристати до Кадіса, та адмірал, довідавшися, що в цих водах чатують англійські судна, надумав увійти до першого-ліпшого французького порту.
Капітани іспанських кораблів виступили проти цього рішення. Вони стояли на тому, щоб транспорт уводити тільки до іспанського порту – коли не в Кадіс, то принаймні в бухту Віго на північно-західному березі Іспанії. Ворожий флот іще не встиг блокувати цієї бухти.
Адмірал Шато-Рено мав слабість здатися на вимогу іспанців, і галіони ввійшли до бухти Віго.
На лихо, бухта становила собою відкритий рейд, непридатний до захисту. Належало розвантажити судна до приходу коаліційного флоту. Часу на те вистачило б, якби раптом не виникла суперечка з якогось нікчемного приводу.
– Ви уважно мене слухаєте? – зненацька запитав капітан Немо.
– Авжеж, – відповів я, і досі не тямлячи, з якої нагоди він читає мені лекцію.
– Тоді розповідаю далі. Що ж кінець кінцем сталося? Річ у тім, що кадіські купці мали привілеї приймати всі вантажі, які прибули з Вест-Індії. Отже, розвантажування в порту Віго галіонів із золотими зливками суперечило їхнім правам, і вони поскаржилися в Мадрид. Безвільний Філіпп V наказав залишити транспорт під секвестром 7070
Секвестр – заборона, що її накладають власті на яке-небудь майно.
[Закрыть]у бухті Віго, аж доки ворожий флот піде з кадіських вод.
Поки тривала ота тяганина, двадцять другого жовтня 1702 року англійські кораблі прибули до бухти Віго. Адмірал Шато-Рено, незважаючи на свої мізерні сили, хоробро відбивав напад куди дужчого ворога. І, тільки впевнившись, що золото конче попаде до рук супротивника, він підпалив і затопив галіони, які пішли на дно разом із незліченними скарбами.
Капітан Немо замовк. Правду кажучи, я й досі не зметикував, чим би мала зацікавити мене ця подія.
– Ну, а далі? – запитався я.
– А далі, пане Аронаксе, ми зараз у бухті Віго і, коли маєте бажання, можемо проникнути в таємниці її глибин.
Він підвівся і попросив мене йти за ним. Я не зовсім оговтався і попростував за капітаном. В салоні було темно, а води за кришталевими шибами сяяли. Я підійшов ближче і задивився.
Десь на півмилю наоколо «Наутілуса» води, здавалося, були насичені електричним світлом. Ясно видніло піщане дно. Там, серед почорнілих корабельних останків, матроси «Наутілуса», зодягнені в скафандри, витягали з намулу напівзогнилі бочки, потрощені скрині; з них сипалися зливки золота й срібла, потоком лилися піастри, діаманти й самоцвіти. Вони геть-чисто вкривали дно. Навантажившись цими скарбами, матроси поверталися на борт «Наутілуса», скидали ношу і знову йшли черпати з цієї невичерпної скарбниці.
Тепер я зрозумів. У бухті двадцять другого жовтня 1702 року відбувся запеклий бій. Тут потоплено галіони зі скарбом, що його везли іспанському королеві. Звідсіль капітан Немо і брав золото, скільки йому було треба. Йому, тільки йому дарувала Америка свій коштовний метал. Він – прямий і єдиний спадкоємець скарбів, награбованих в інків, що їх переміг Фернандо Кортес! 7171
Кортес Фернандо (Ернан) (1485–1547) – іспанський конкістадор, завойовник Мексики; грабував і нищив тубільне індіанське населення.
[Закрыть]
– Чи думали ви, пане професоре, – усміхаючись запитався капітан, – що море ховає у собі такі багатства?
– Я знаю тільки, що в морській воді розчинено два мільйони тонн срібла.
– Звісна річ! Але виділення цього срібла з води потребує коштів значно більших за прибуток. А я просто підбираю те, що загубили люди, і то не тільки в бухті Віго, а й у безлічі інших місць, де сталися морські катастрофи; я всі їх позначив на карті морського дна. Ви розумієте тепер, що я володію мільярдами?
– Розумію, капітане. Але дозвольте зауважити: спустошуючи бухту Віго, ви обігнали одну акціонерну компанію.
– Яку саме?
– Компанію, котра дістала від іспанського уряду право на пошуки затоплених галіонів. Акціонери сподіваються на величезний зиск – адже затоплені скарби оцінено в п'ятсот мільйонів.
– П'ятсот мільйонів! – вигукнув капітан Лемо. – Вони тут були, та вже нема.
– В такому разі було б актом милосердя повідомити про те акціонерів. Зрештою, невідомо, як би вони сприйняли цю звістку. Здебільша гравці шкодують не за тим, що програли, а за тим, що розбито надію на виграш. А мені найбільше жаль тих знедолених, котрим мільйони, за мудрого розподілу, могли б полегшити життя. Тепер ці багатства для них пропали.
Ледве я вимовив ці слова, як відчув: вони дошкулили капітанові Немо.
– Пропали! – запально вигукнув він. – Отже, ви, пане професоре, вважаєте, що я ці скарби привласнив? Хіба ж я збираю золото для себе? Хто вам сказав, що воно не піде на добре діло? Чи я не знаю, що й досі на землі є стражденні, поневолені народи, нещасні, які потребують допомоги, жертви, які волають про помсту? Та невже ж ви не знаєте, що…
Капітан Немо урвав себе на півслові, може, навіть шкодуючи, що сказав зайве. Та я зрозумів усе. Які причини не спонукали б його шукати незалежності в морських безоднях, – він насамперед залишався людиною. Людські страждання ятрили йому серце, і він щедро допомагав уярмленим народам та першому-ліпшому бідареві!
Тепер я знав, кому призначено мільйони, що їх одіслав капітан Немо, коли «Наутілус» увійшов у води поблизу повсталого Криту!
IX
ЩЕЗЛИЙ МАТЕРИК
Назавтра вранці, дев'ятнадцятого лютого, до мене в каюту ввійшов Нед Ленд. Я чекав цих відвідин. Канадець був украй розчарований.
– Ну що, пане професоре? – сказав він.
– Що ж, Неде! – відповів я. – Доля нас зрадила вчора.
– І треба ж було цьому навіженому капітанові спинити судно саме тоді, коли ми намірились тікати!
– Нічого не вдієш, він конче мав завітати до свого банкіра.
– Банкіра?
– Точніше кажучи – до свого банку. Під цим я розумію океан, де капітанові багатства зберігаються краще, ніж у державній скарбниці.
І я розказав канадцеві події минулої ночі, потай надіючись наштовхнути його на думку не покидати «Наутілуса»; та Неда тільки взяла досада, що йому не випало прогулятися отим полем бою під водами Віго.
– Але, – мовив зрештою Нед, – ще нічого не втрачено. Осічка – тільки й того. Все одно що гарпун підвів! Та вже на другий раз битимемо в ціль. З цього вечора треба буде…
– Куди пливе «Наутілус»? – запитався я.
– Не знаю, – сказав Нед.
– Пождемо полудня – тоді побачимо.
Канадець пішов до себе в каюту. А я одягся й вийшов до салону. Компас не провіщав радості: «Наутілус» простував на зюйд-зюйд– ост. Ми повернулися до Європи спиною.
Я нетерпеливо ждав позначення на карті координат. Десь о пів на дванадцяту резервуари спорожнилися і судно виринуло на поверхню. Я метнувся на палубу. Нед Ленд випередив мене.
Землі – ні знаку, ні прикмети! Довкола – саме безкрає море. Лише на обрії мріє кілька вітрил, – певне, посуваючись до мису Сан-Рок, судна чекають ходового вітру, щоб обійти мис Доброї Надії. Небо хмарилось. Заносилося на бурю.
Нед, розлючений, силкувався проникнути оком за туманний обрій. Він ще сподівався, що десь там, за туманною заслоною, лежить жадана земля.
Опівдні на мить вигулькнуло сонце. Капітанів помічник визначив його висоту. Хвилі дужчали, і ми, зачинивши люка, поринули під воду.
Годину пізніше, глянувши на карту, я довідався: судно тепер на 16°17′ довготи і 33°22′ широти, за сто п'ятдесят льє від ближчого берега. Про втечу нічого було й мріяти. Легко собі уявити, як лютував канадець, коли я сповістив йому координати «Наутілуса».
Щодо мене, то я не надто журився. Навпаки – наче камінь з душі впав; я ж бо міг спокійно повернутися до своєї праці.
Увечері, годині об одинадцятій, до мене несподівано зайшов капітан Немо. Він люб'язно запитався, чи не стомило мене безсоння минулої ночі. Я відповів, що почуваюся гаразд.
– В такому разі, пане Аронаксе, запрошую вас взяти участь в одній цікавій прогулянці.
– Слухаю вас, капітане.
– Ви досі виходили на морське дно тільки вдень, коли воно освітлене сонцем. А хочете подивитися на нього темної ночі?
– Буду вельми радий.
– Зважте – це прогулянка виснажлива. Доведеться багато ходити, злазити нагору. Дороги тут – не з кращих.
– Це тільки збуджує мою цікавість, капітане. Я готовий іти за вами.
– Тоді ходімо, пане професоре. Треба вдягти скафандри.
В гардеробній не було ні моїх супутників, ані матросів з команди «Наутілуса». Видно, вони не супроводитимуть нас. Капітан навіть не пропонував мені запросити Неда й Конселя.
За кілька хвилин ми нап'яли скафандри. На спину почепили резервуари з великим запасом повітря; електричних ліхтарів, проте, не було. Я нагадав про них капітанові.
– Ліхтарі нам не знадобляться, – відказав він.
Мені подумалось, що я не дочув, та вдруге не встиг запитатися, бо капітанова голова була вже під металевим шоломом. Я також пригвинтив шолома. В руки мені вклали окуту залізом палицю. А за хвилину вже відомим способом ми вибралися із судна й на глибині трьохсот метрів ступили на дно Атлантичного океану.
Доходило півночі. В морських глибинах панувала темінь, але капітан показав на червону цяту вдалині, що мерехтіла, ніби заграва, розсіваючи руде світло за дві милі довкола «Наутілуса». Я не міг збагнути, що воно таке. Невже вогонь? Що ж би могло горіти і як може горіти вогонь у воді? Та що б то не було, а тьмяне те світло полегшувало нам шлях, і хай воно ледь мерехтіло – я хутко призвичаївся до сутінок. Справді, в цій прогулянці Румкорфові апарати нам не потрібні.
Поруч із капітаном я простував на провідний полиск. Дно непомітно бралося догори. Спираючись на палиці, ми ступали широко, але посувалися все-таки повільно, бо ноги раз у раз грузли в місиві з намулу, водоростей і ріні.
Матроси «Наутілуса» витягали з намулу бочки, скрині; з них сипалися зливки золота, потоком лилися піастри, діаманти й самоцвіти.
Повсякчас у мене над головою щось потріскувало. Той тріск вряди-годи дужчав. Невдовзі я догадався, що воно таке. Над океаном періщив дощ. Я мимоволі злякався, що змокну. В воді змокнути від дощу! До речі, в скафандрі не відчуваєш, що довкола вода; тільки й помітно – зокола тиск щільніший від атмосферного.
Ми йшли вже півгодини, і дно ставало кам'янисте. Медузи, мікроскопічні рачки, морське пір'я випромінювали кволе світло. Ми проминали купи каміння, вкритого мільйонами зоофітів, порослого баговинням. Ноги ковзали по слизькому килиму з морських водоростей, і якби в мене не було палиці, я б раз у раз падав. Озираючись, я бачив світло «Наутілусового» прожектора, та щодалі воно тьмянішало.
Купи каміння на океанському дні зберігали сліди незбагненної впорядкованості. Впадали до ока якісь величезні борозни, що зникали в темній далині. І ще було тут щось дивне, незбагненне. Мені здавалося, ніби під свинцевими підошвами чобіт сухо тріщать кістки. Що ж це за рівнина, якою ми йдемо? Я хотів запитатися капітана, але не тямив мови знаків, до котрої він із своїми товаришами вдавався за підводних прогулянок.
Тим часом підводне світло, яке правило нам за провідника, дедалі яснішало й ширше охоплювало обрій. Цей вогонь під водою до краю збуджував мою цікавість.
Що воно за світло? Може, якесь електричне випромінювання? Чи, може, якийсь феномен, ще не відомий нашим ученим? А може, – і таке спало мені на думку, – це підводне вогнище підтримує людська рука? Чи не вона роздмухує пожежу? Ану ж я зустріну тут, в океанськім лоні, капітанових друзів, його однодумців, що живуть таким самим дивним життям, як і він? Що, коли побачу цілу колонію вигнанців, котрі, стомившися від земних кривд, шукали і знайшли незалежність в морській відхлані? Може, капітан Немо надумав оце відвідати їх?
Безглузді, неподобні думки роїлися мені в голові, і в стані нервового напруження, споглядаючи довгу низку дивовижних картин, я б анітрохи не здивувався, коли б зустрів тут одне з тих підводних міст, про які марив капітан Немо!
Шлях наш освітлювався ясніш і ясніш. Білаве сяйво лилося з-за гори, що височіла на вісімсот футів над рівнем океанового дна. Та це були віддзеркалені промені, які затримувалися в водяних шарах. А саме вогнище, джерело цього загадкового сяйва, ховалося за горою.
Капітан Немо впевнено простував лабіринтом кам'яних брил, нагромаджених на морському дні. Мабуть, він добре знав цей похмурий шлях. Йому частенько доводилось тут бувати, і він не боявся заблудитися. Я йшов за капітаном довірливо й спокійно. Він був для мене якимось генієм морів. Я любувався на його високу статуру, що малювалась чорним обрисом проти ясного обрію.
Десь о годині запівніч ми підійшли до обніжжя гори. Зійти на неї можна було тільки крутими стежками крізь хащі.
Атож! Тут був мертвий ліс, безлисті, висохлі дерева, скам'янілі під дією солоної води. Де-не-де височіли верхів'я велетенських сосон. Це обернулися на кам'яне вугілля кістяки дерев, що своїм корінням і досі трималися розмитого ґрунту; змертвіле віття, ніби вирізьблене з чорного паперу, виразно темніло на тлі вод. Стежини були вкриті водоростями, фукусами, між якими кублився цілий світ ракоподібних тварин. Я дряпався на скелі, переступав повалені стовбури, розриваючи живопліт із морських ліан, полохав риб, що, ніби птахи, перелітали з гілки на гілку. Захопившись, я навіть не відчував утоми. Я прямував за моїм невтомним провідником.
Яке видовище! Як його описати? Як відтворити подобу цих дерев, цих підводних бескидів з темним, суворим підніжжям, з верхівками, що їх осявала багряна заграва? Ми видиралися на скелі, і вони зразу за нами завалювалися, глухо гуркочучи. Обабіч зяяли темні галереї, де губився погляд. А там одкривалися широкі галявини. їх ніби розчистила людська рука; здавалося, перед нами от-от вигулькне якийсь із мешканців цієї підводної країни.
Капітан Немо ішов не зупиняючись уперед. Мені не хотілося відставати. Я поспішав за ним. Палиця дуже мені помагала. Один необачний крок на вузькій стежці, що вилася над самісіньким урвищем, міг коштувати життя. Проте я ступав сміливо, голова мені не наморочилась. Перестрибував глибочезні ущелини. Перед такою прірвою між крижаними шпилями наземних гір я конче б одступився. А тут, навіть не дивлячись під ноги, переходив кладками з крихких стовбурів темні безодні і милувався на дику красу цього краю. Велетенські скелі стояли навкісне на своїх поточених обніжжях, ніби нехтуючи закон рівноваги. Між кам'яних заломів росли високі дерева. А далі бовваніли природні вежі, підтяті й нахилені під таким кутом, що суперечить законам тяжіння, непорушним на землі.
Я й сам-бо відчував, як легко рухатися в щільній масі води: навіть у важкому скафандрі, в мідному шоломі й чоботях на свинцевій підошві вилазив на стрімкі скелі з легкістю сарни!
Гаразд розумію, що моя розповідь про цю прогулянку може видатись за байку. Одначе неймовірні події відбувалися насправді. Я не марив. Я все те бачив, все пережив!
По двох годинах мандрів ми перейшли лісову смугу, і за сто футів над нашими головами звівся шпиль гори, від якого падала тінь на протилежний освітлений схил. То тут, то там виднілися скам'янілі, химерно зсудомлені кущі. Зграї риб кидалися врозтіч з-під наших ніг, неначе наполохані птахи з високих трав. Скелястий масив помережано непрохідними тріщинами, глибокими печерами, бездонними урвищами; з їхньої глибини линуло якесь страшне шемрання. Серце мені холонуло, коли зненацька заступали нам дорогу жахливий мацак або страхітлива клешня, що з шурхотом втягувалась у темну розколину. Міріади світляних цяток блимали в пітьмі. То були очі величезних ракоподібних тварин, що ховалися по своїх норах, морських раків-велетів, які з металічним гримотінням, ніби алебардисти, совгали клешнями, велетів крабів, що стояли на своїх лапах, неначе гармати на лафетах, і страхітливих восьминогів, мацаки яких звивалися, ніби гадючий клубок.
Що воно за світ, моторошний і незбагненний? До якого ряду відносяться ці безхребетні, котрим скелі правили за другий панцер? Як природа могла знайти таємницю їхнього рослинного існування? Скільки віків існують вони в найнижчих шарах океану?
Я не міг зупинятися. Капітан Немо, звиклий до цих страхіть, не звертав на них уваги. Ми дійшли до першого нагір'я, де на мене чекали інші несподіванки. Тут височіли мальовничі руїни, які свідчили про людську руку. З камінного хаосу проступали невиразні обриси храмів, палаців, що їх заклечали тварини-квіти, повили ламінарії й фукуси.
Чи не був це материк, якого поглинула вода за давніх катаклізмів? Який будівничий витесав ці скелі, ці брили на кшталт долменів, гробниць доісторичних часів? Куди я потрапив, куди провадила мене фантазія капітана Немо?
Я хотів спитатися, але не міг. Зупинив його і схопив за руку. Але капітан кивнув на вершину гори, ніби сказавши: «Вперед! Вперед! За мною!»
Зібравшися на силі, я пішов за капітаном. Незабаром ми видряпалися на шпиль, що здіймався метрів на десять над скелями.
Я озирнувся туди, звідки ми прийшли. Схил сягав семисот – восьмисот футів од рівня морського дна. А з того боку гора була вдвоє вища; вона здіймалася прямовисно над цією глибокою западиною Атлантичного океану. Мій погляд сягав далеченько й охоплював широкий осяйний простір. Гора, на якій ми стояли, була вулканом. Футів за п'ятдесят од шпиля, мішма з уламками каміння й жужельного дощу, з широкої пащі кратера хлюпали потоки лави й вогненним каскадом ринули по схилах у лоно вод. Вулкан, ніби велетенський смолоскип, осявав рівнину аж до обрію.
Я сказав, що підводний вулкан викидав розтоплену лаву, а не полум'я. Полум'ю необхідне повітря, насичене киснем, у воді не може бути полум'я. Але струмені лави, розпеченої добіла, торкаючись води, обертали її на пару. Газ тут же розсівався, а потоки вогненної лави котилися до підніжжя гори, точнісінько як виверження Везувію.
Перед моїми очима лежало мертве, спустошене місто, – сплюндровані будівлі з проваленими дахами, руїнами храмів із потрісканим склепінням, поваленими колонами, що й досі зберігали ознаки гармонійних пропорцій тосканської архітектури. Далі – рештки величезного водогону; а там стримів замулений акрополь, подібний до Парфенона 7272
Парфенон – храм богині Афіни-Паллади, чудова пам'ятка давньогрецької архітектури.
[Закрыть]; ще далі видніли сліди набережної, рештки колишньої гавані – притулок давніх торговельних суден і військових трирем; а вдалині – довгі ряди зруйнованих будівель, смуги пустельних вулиць, справжні Помпеї 7373
Помпеї – місто поблизу Неаполя, біля підніжжя Везувію. 79 р., під час виверження вулкана, було засипане попелом і залите лавою.
[Закрыть], поглинуті водою і з капітанової ласки відкриті моїм очам.
Де я? Де? Мені кортіло будь-що це взнати, хотілося спитатись у капітана, я ладен був зірвати з голови шолома!
Але капітан Немо підійшов до мене і, піднявши кавалок крейдяного каменя, написав на чорній базальтовій стіні одне слово:
АТЛАНТИДА.
Блискавкою сяйнуло мені в голові! Атлантида! Атлантида Платона! 7474
Платон (427–347 до н. е.) – давньогрецький філософ-ідеаліст. У діалогах «Крітій» та «Тімей» виклав легенду про Атлантиду – величезний острів, що зник під водою після землетрусу.
[Закрыть]Материк, що його існування заперечували Оріген, Порфирій, Ямбліх 7575
Оріген, Порфирій, Ямбліх – олександрійські філософи й учені II–IV ст.
[Закрыть], Д'Анвіль, Мальт-Брен 7676
Д'Анвіль, Мальт-Брен – французькі вчені й географи ХУІІІ – ХІХ ст.
[Закрыть], Гумбольдт, уважаючи історію його загибелі легендою! Атлантида, що можливість її існування припускали Посідоній, Пліній, Амміан, Марцеллін, Тертулліан 7777
Посідоній, Амміан, Марцеллін, Тертулліан – давньогрецькі філософи й учені.
[Закрыть], Енгель, Шерер, Турнефор, Бюффон, Д'Авезак! 7878
Енгель, Шерер – німецькі вчені й письменники XVIII ст.; Турнефор, Бюффон, Д'Авезак – французькі природознавці й географи.
[Закрыть]Вона лежала перед моїми очима, лежала з незаперечним свідченням своєї катастрофи! Ось він, поглинутий суходіл, що існував поза Європою, поза Азією, поза Лівією, за Геркулесовими стовпами 7979
Геркулесові стовпи – давня назва Гібралтарських скель.
[Закрыть], суходіл, на якому жив могутній народ атлантів, з котрими воювали стародавні греки!
Літописцем, що увічнив своїм пером події тих героїчних часів, був Платон. Діалог між Тімеєм і Крітієм написав він під впливом Солона, поета й законодавця.
Одного разу Солон розмовляв із якимись ученими старцями з Саїса, міста, котре вже тоді налічувало вісім сторіч свого існування, що засвідчували літописи, викарбувані на священних мурах храму. Один із старців розповів історію міста, яке було старіше від Саїса на дев'ять століть, завоювали атланти і частково зруйнували його. Ці атланти жили на материку, що був більший за Африку й Азію разом узяті, і займав простір, який лежав під двадцятим й сороковим градусом північної широти. Влада атлантів поширювалась і на Єгипет. Вони хотіли накинути своє панування й на Грецію, та мусили відступити перед мужнім опором еллінів. Минули віки. Потопи та землетруси змінювали Землю. І стало однієї доби, щоб знищити Атлантиду. Тільки верховини її найвищих гір, – Мадейра, Азорські, Канарські острови та острови Зеленого Мису, – виступають над водою й досі.
Усі ці спомини зринули в моїй пам'яті, коли я прочитав напис капітана Немо. Он куди закинула мене примхлива доля! Я стояв на верховині одної з гір легендарного континенту! Я торкався рукою до руїн тих будівель, котрі були сучасниками геологічних епох! Ступав по тій землі, якою ходили сучасники першої людини! Трощив своїми важкими підошвами кістки допотопних істот, які жили в казкову давнину і ховалися в затінку цих дерев, що вже давно обернулися на камінь!
О, чому мені бракувало часу! Я б спустився крутим схилом гори, пройшов би увесь цей величезний материк, що, безперечно, з'єднував колись Африку з Америкою; я відвідав би допотопні міста. Може, натрапив би на войовничий Махімос, набожний Еусебес, де мешкали велети, котрі жили по сто років і могутньою рукою вкладали ці брили, що й донині опираються нищівній силі води. А раптом першого-ліпшого дня вулканічні сили знову підіймуть на поверхню води ці поглинуті руйновища! Адже саме тут виявлено прикмети багатьох підводних вулканів, а численні судна, плаваючи цими неспокійними водами, відчували досить сильні поштовхи. Чули на суднах і притлумлене гуготіння – знак того, що під водою лютують розбурхані стихії; вдалося навіть зібрати вулканічний попіл, який виплив на океанську поверхню. Аж до самого екватора вся ця частина земної кулі зазнає впливу плутонічних сил. І хтозна, може, якоїсь далекої епохи в процесі вулканічних вивержень і поступових нашарувань лави знову з'являться на поверхні Атлантичного океану вершини вогнедишних гір!
Поки я споглядав цей величний краєвид, намагаючись геть усе закарбувати в пам'яті, капітан Немо, зіпершися на моховиту стіну, завмер у німотному захопленні. Може, він думав про ці зниклі покоління і намагався проникнути в таємниці людської долі? А може, незвичайний цей чоловік, порвавши з сучасністю, прийшов сюди, щоб історичним минулим ще більше загартувати свою волю, пожити античним життям героїв? Чого б я не віддав, аби тільки взнати його мислі, збагнути їх і поділитися з ним!
Ми пробули тут близько години, озираючи широку рівнину в сяйві вогненної лави, що спалахувала яскравим світлом. Усередині гори так клекотіло, що вона аж двигтіла. Вулкан гуготів велично, могутньо.
Цю мить крізь товщу води проглянув місяць і кинув пасмо блідого проміння на затоплений материк. Кволе мерехтіння, а яке ж невимовне враження! Капітан спам'ятався, востаннє глянув на безмежну рівнину і кивнув мені – час повертатися.
Ми хутко спустилися з гори. Проминувши скам'янілий ліс, я помітив прожектор «Наутілуса», що сяяв, мов зоря. Капітан ішов на те світло, і ми ступили на борт саме тоді, коли океан заряхтів під першими променями сонця.
