Текст книги "20 000 льє під водою"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 28 страниц)
V
АРАВІЙСЬКИЙ ТУНЕЛЬ
Того самого дня я переказав Конселеві та Недові те з розмови, що могло їх цікавити. Коли я сказав, що за два дні ми плистимемо водами Середземного моря, Консель заплескав у долоні, а канадець знизав плечима.
– Підводний тунель?! – вигукнув він. – Сполучення між морями! Та хто таке чував?
– Друже Неде, – відповів Консель, – а ви коли-небудь чули про «Наутілус»? Ні! А проте він існує. Отож не знизуйте плечима і не заперечуйте існування речей єдине тому, що ви про них не чували.
– Буде видно! – мовив Нед Ленд, хитнувши головою. – Зрештою я й не бажаю нічого ліпшого від того тунелю. Дай Боже, щоб капітан нас тільки переправив ним до Середземного моря!
Того вечора, на 21°30′ північної широти «Наутілус», випливши на поверхню, підійшов до Аравійських берегів. Я помітив удалині місто Джидду, великий торговельний центр, з'єднаний з Єгиптом, Сирією, Туреччиною та Індією. Було добре видно будинки, кораблі, які стояли вздовж причалу, і ті, що через свою водотоннажність кинули кітву на рейді. Сонце, схиляючись до обрію, осявало будівлі, і вони видавалися ще біліші. За містом манячіло кілька дерев'яних та очеретяних хатин, очевидно, жител бедуїнів.
Невдовзі місто розтануло в надвечірній імлі і «Наутілус» занурився в води, що ледь відсвічували.
Наступного дня, 10 лютого, вдалині з'явилося кілька суден, що йшли нам назустріч. «Наутілус» знову занурився під воду, але опівдні море вже було пустельне і судно піднялося на рівень ватерлінії, щоб визначити координати.
Разом із Недом і Конселем я вийшов на палубу. На сході темнів у тумані берег.
Ми розмовляли про всяку всячину, аж раптом Нед показав на якусь точку в морі й сказав:
– Пане професоре, бачите ген удалині цятку?
– Ні, Неде, – відповів я. – Де вже мені до ваших очей!
– Та дивіться добре, – мовив Нед, – онде, по штирборту, майже врівень з прожектором! Бачите? Щось темне ніби рухається!
– Ай справді,– сказав я, пильно дивлячись удалечінь, – тепер і я помічаю: там рухається щось довгасте й темне.
– Може, другий «Наутілус»? – мовив Консель.
– Де там, – заперечив канадець. – Либонь, це якась морська тварина.
– Невже в Червоному морі водяться кити? – запитав Консель.
– Так, друже мій, – відповів я, – вони часом трапляються й тут.
– Тільки це не кит, – зауважив Нед Ленд, не спускаючи цятки з ока. – Кити – мої давні знайомі, і я завше пізнаю їх здалека.
– Пождемо, – сказав Консель. – «Наутілус» іде в тому напрямку, і ми незабаром узнаємо, що воно таке.
Справді, невдовзі ми були на відстані однієї милі від тої темної маси. Тепер вона скидалася на вершину підводної скелі, що височіла над поверхнею моря. Що б воно могло бути? Я ніяк не міг догадатися.
– Еге! Та воно пливе. Пірнає! – вигукнув Нед Ленд. – Сто чортів! Що ж це за тварина? Хвіст у неї не роздвоєний, як у китів чи кашалотів, а плавці – ніби обрубки кінцівок!
– Але ж… – почав був я.
– Отакої! – закричав канадець. – Вона перевертається на спину!
– Ага! Та це ж сирена! – вигукнув Консель. – Не прийміть за зле, пане професоре, – це справжнісінька сирена!
Слово «сирена» навело мене на думку, що ми надибали морську тварину з ряду сиренових, котру легенди повернули на фантастичну істоту – напівжінку, напіврибу.
– Ні,– сказав я Конселеві,– Це зовсім не сирена, а інша чудернацька тварина; їх небагато вже лишилося в Червоному морі. Це дюгонь.
– З ряду сиренових, класу ссавців – вищого класу хребетних тварин, – вихопився Консель.
Конселева класифікація не потребувала доповнень. Нед Ленд мовчки чатував на здобич. Очі йому заблищали, а рука свербіла метнути гарпуна. Весь він раптом напружився, готовий стати до герцю з велетенською істотою в її рідній стихії.
– О-о! – промовив він, і голос його тремтів. – Мені ще ніколи не випадало проткнути «отаке»!
Весь гарпунер був у цім слові.
Тут показався на палубі капітан Немо. Він одразу помітив дюгоня. Збагнувши Недове хвилювання, капітан звернувся просто до нього:
– Якби у вас був гарпун, він би вогнем палив вам руку, містере Неде.
– Ваша правда, пане!
– І ви б не від того, щоб повернутися на якийсь час до свого ремесла та долучити це китоподібне до ваших трофеїв?
– Ще б пак!
– Ну що ж, спробуйте.
– Дякую вам, пане капітане, – відповів Нед Ленд, метнувши очима іскри.
– Та пильнуйте, не схибіть! Це в ваших інтересах.
– Невже так небезпечно йти на дюгоня? – запитав я, і Нед Ленд тільки знизав плечима.
– Інколи – небезпечно, – відповів капітан. – Буває, ця тварина кидається на своїх напасників і перекидає їхнього човна. Та що містерові Ленду отой дюгонь! У нього і зір меткий, і рука набита. Я радив би йому не випускати дюгоня, бо це дуже смачна дичина, а скільки я знаю, шматок такого делікатесу містеру Недові не завадить.
– О! – вигукнув канадець. – То ця тварина ще й смачна?
– Так, містере Неде, дюгонина – справжнє м'ясо, що не поступається проти м'яса наземних тварин. Ціниться воно дуже високо. В Меланезії його їдять тільки княжі родини. Але на цю чудову тварину так жорстоко полюють, що дюгонь, як і ламантин, зустрічається дедалі рідше й рідше.
– А що, пане капітане, коли цей самий дюгонь – останній представник свого роду? – поважно запитався Консель. – Може, слід би зберегти його в інтересах науки?
– Може, – відповів канадець, – проте в інтересах кулінарії його варто вполювати.
– Ну що ж! Орудуйте, містере Неде! – сказав капітан Немо.
Тим часом семеро матросів із «Наутілусової» команди, як завше мовчазні й спокійні, вийшли на палубу. Один тримав прив'язаного до мотузка гарпуна, подібного на ті, що їх використовують китолови. Матроси відгвинтили човна, витягли з гнізда й спустили на воду. Шестеро посідали при веслах, сьомий став до стерна. Нед, Консель і я вмостилися на кормі.
– А ви, капітане, не їдете? – запитав я.
– Ні, пане професоре. Бажаю щасливих ловів.
Ми відчалили. Веслярі налягали на весла, і човен помчав до дюгоня, що плавав за дві милі від судна.
Наблизившись до тварини на кілька кабельтових, човен пішов повільніше, і весла безшумно опускалися в спокійні води. Нед Ленд із гарпуном у руці став на носі. До китобійного гарпуна звичайно прив'язують дуже довгу мотузку, що легко розмотується, коли поранена тварина йде під воду. Але тут мотузка була не більше десяти брасів, і на кінці її прив'язане барильце, що мало показувати, куди під водою пливе дюгонь.
Я підвівся, щоб ліпше було стежити за канадцевим супротивником. Дюгонь, або, як ще його називають, індійський морж, дуже подібний до ламантина. У нього довгастий тулуб із довгим хвостом, а бічні плавці кінчаються справжніми пальцями. Різниться від ламантина тим, що його верхня щелепа має два довжелезні гострі зуби, захисні ікла, які стирчать врізнобіч.
Дюгонь, що його полював Нед Ленд, був справді велетенський – щонайменше сім метрів. Він лежав нерухомо на поверхні води, – здавалося, дюгонь спить. За таких обставин його легко загарпунити.
Човен нечутно наблизився браси на три від тварини. Я весь напружився. Нед Ленд підняв над головою гарпуна і, відкинувшись назад, метнув його в дюгоня.
Почувся свист, і тварина зникла під водою. Мабуть, гарпун, пущений з великою силою, пішов у глибінь.
– Сто чортів! – крикнув розлючений канадець. – Я схибив.
– Ні! – сказав я. – Тварину ранено. Від крові почервоніла вода. Але в туші ваш гарпун не застряг.
– Гарпун! Мій гарпун! – кричав Нед Ленд.
Матроси знову налягли на весла, і стерничий правив човен услід за барильцем, що пливло по воді. Виловивши гарпуна, ми далі переслідували свою жертву.
Вряди-годи дюгонь випливав подихати. Хоч і поранений, він не впав на силі, бо плив дуже швидко. Човен, гнаний дужими руками, линув слідом. Кілька разів ми наздоганяли здобич, і канадець уже цілився в неї, але вона тут же пірнала і знову ставала недосяжна.
Легко уявити, як лютував і шарпався нетерпеливий Нед Ленд. Він проклинав сердешну тварину найтерпкішими словами, які лиш знаходив у англійській мові.
Мені ж особливо допікало, що дюгонь обходив усі наші хитрощі.
Ми ганялися за дюгонем цілу годину, і мені вже здавалося, що ми його ніколи не піймаємо, аж несподівано нещасна жертва вирішила провчити своїх напасників. Дюгонь обернувся до нас і ринув просто на човен.
Канадець умить збагнув його наміри.
– Увага! – крикнув Нед.
Стерничий щось гукнув своєю загадковою мовою, видно, закликаючи матросів стерегтися. Дюгонь, підпливши кроків на двадцять до човна, зупинився, втягнув повітря широкими ніздрями. Тоді, зібравши сили, кинувся на нас.
Ми не встигли ухилитися від удару, і човен, накренившись, черпнув води. Тільки завдяки спритності стерничого вдар був не лобовий, а навскісний, і човен не перекинувся. Нед Ленд, учепившись за ніс човна, колов гарпуном велетенську тварину, що вп'ялася іклами в облавок і підіймала над водою човна, як лев цапеня. Ми повалилися один на одного, і я не знаю, до чого б воно дійшлось, якби знавіснілий канадець нарешті не влучив дюгоневі в самісіньке серце.
Почулося скреготіння зубів по залізній обшивці човна, і дюгонь зник під водою, потягши за собою й гарпуна. Та невдовзі барильце виринуло на поверхню, а за якусь хвилину випливла горічерева й туша тварини. Взявши її на буксир, ми попростували до «Наутілуса».
Щоб витягти дюгоня на палубу, довелося вдаватися до потужних талів. Туша важила п'ять тонн. Розбирали її під наглядом канадця, що вникав у всі деталі цієї операції. Того самого дня стюард подав мені на обід дюгоневу печеню, що її вміло зготував корабельний кухар. Як на мене, дюгонина не поступалася смаком перед телятиною.
Наступного дня, одинадцятого лютого, «Наутілусову» комору поповнила ще одна чудова дичина. На палубу нашого судна сіла зграя морських ластівок. Це були нільські крячки, що водяться лише в Єгипті. У них чорний дзьоб, сіра голова, білі крапочки навколо очей, сіруваті спина, крила й хвіст, шия й черево білі, а лапи червоні. Нам поталанило впіймати ще кілька дюжин нільських качок; шия й голова в них білі з чорними цятками. Ці дикі птахи дуже смачні.
«Наутілус» ішов на помірній швидкості. Він ніби прогулювався. Я помітив, що з наближенням до Суеца вода в Червоному морі має дедалі менше солі.
Десь о п'ятці годині пополудні на півночі з'явився мис Рас-Мохаммед.
Це була крайниця кам'янистої Аравії, що лежить між Суецькою й Акабською затоками.
Жубальською протокою «Наутілус» увійшов до Суецької затоки. Звівшись між двома затоками, звідціля виднів високий шпиль на Рас-Мохаммедовому мисі. То височіла Оребська гора чи, як називали її в давнину, – Сінай.
О шостій годині «Наутілус», то поринаючи, то виринаючи, проминув місто Тор, котре лежить у глибині бухти, що її води, як уже помітив капітан Немо, були червонавої барви. Настала ніч. Глибоке безгоміння порушував то крик пелікана або якихось інших птахів, то шум прибою, що бухкав у прибережні скелі, то далекі гудки пароплавів, що своїми лопатями хвилювали сонні води затоки.
Від восьмої до дев'ятої години «Наутілус» ішов на глибині кількох метрів під водою. За моїм обчисленням, ми вже мали бути десь поблизу Суецького перешийка. За вікном салону я бачив обніжжя скель, осяяних нашим прожектором. Мені видалося, що протока дедалі вужчає.
Була за чверть десята, коли судно випливло на поверхню. Я хутко вийшов на палубу. Мені не терпілося ввійти в тунель капітана Немо. Я не знаходив собі місця й жадібно вдихав свіже нічне повітря.
Невдовзі в тумані блимнув підсліпуватий вогник.
– Плавучий маяк! – сказав хтось позад мене. Я обернувся й побачив капітана.
– Суецький плавучий маяк, – докинув він. – Незабаром будемо біля входу в тунель.
– Певно, ввійти до нього не так просто?
– Відома річ, пане професоре. Тим-то я за таких оказій заходжу до рубки стерничого і сам веду судно. А зараз, будьте ласкаві, пане Аронаксе, зійти донизу. «Наутілус» зануриться під воду й, тільки проминувши Аравійський тунель, знову вирине на поверхню.
Я пішов за капітаном Немо. Віконниці зачинилися, резервуари наповнилися водою, і судно заглибилося на десять метрів під воду.
Я намірився йти до своєї каюти, та капітан зупинив мене:
– Пане професоре, чи не бажаєте залишитися зі мною в рубці стерничого?
– Я не насмілювався просити вас про це.
– Що ж, ходімо! Звідтіля ви побачите все, що можна побачити за підводної і водночас за підземної плавби.
Капітан Немо підвів мене до головного трапа. Спустившись на кілька східців, він одчинив двері, і ми опинилися в верхньому коридорі, який і привів нас до рубки.
Це була квадратна кабіна шість на шість футів, схожа на рубки тих суден, котрі плавали по Міссісіпі й Гудзону. Посередині – штурвал; штуртроси, що йшли аж до корми судна, сполучали його зі стерном. Чотири ілюмінатори з опуклими шибами дозволяли стерничому дивитися навсебіч.
В рубці було темно, та незабаром око призвичаїлося до темряви, і я завважив кремезного стерничого, котрий тримав обіруч стерно. Прожектор позаду кабіни яскраво освітлював море.
– А тепер, – сказав капітан Немо, – пошукаємо входу в тунель.
Електричні дроти з'єднували рубку з машинним відділенням – капітан міг водночас керувати роботою машин і обирати напрям судна. Він натиснув на кнопку, і гвинт зразу закрутився повільніше.
Я мовчки дивився на прямовисні мури – непорушну основу піщаного берегового масиву. Протягом години ми пливли повз ці мури, що височіли за кілька метрів од нас. Капітан Немо не зводив очей із компаса, почепленого на двох концентричних колах. Один його знак – і стерничий тут же повертає стерно, раз у раз міняючи курс.
Я сидів біля ілюмінатора бакборту і споглядав чудеса підводного світу – коралів, зоофітів, водорості та ракоподібних, що простягали свої величезні клешні з кожної щілини скелі.
О десятій годині п'ятнадцять хвилин до стерна став сам капітан Немо. Перед нами відкрилася темна галерея, широка й глибока. «Наутілус» сміливо ввійшов у її пащу. За бортом почувся незвичний шум. Це води Червоного моря схилом тунелю ринули в Середземне море. Підхоплений бурхливою течією, «Наутілус» летів ніби стріла, дарма що потужні машини, крутячи гвинта в протилежний бік, силкувалися загальмувати швидкість.
Я вже нічого не бачив, окрім світлових ліній, сліпучих блискавиць і вогненних борозен, що їх прожектор безладно розсипав по стінах вузького проходу. Мені забило дух, і я мимохіть приклав до грудей руку.
О десятій годині тридцять п'ять хвилин капітан Немо передав стерно стерничому, повернувся до мене й сказав:
– Середземне море!
Підхоплений течією «Наутілус» промчав під Суецьким перешийком швидше як за двадцять хвилин.
VI
ГРЕЦЬКИЙ АРХІПЕЛАГ
Назавтра, дванадцятого лютого, тільки займалося на світ, «Наутілус» виплив на поверхню. Я поспішив на палубу. За три милі від судна на півдні манячів Пелусій. Стрімкий потік переніс нас з одного моря до іншого. Але так легко спустившися цим тунелем, ми не могли б ним піднятися.
Годині о сьомій Нед і Консель також вийшли на палубу. Нерозлучні друзі спокійнісінько проспали ніч, байдужі до «Наутілусових» подвигів.
– Ну, пане натуралісте, – ледь насмішкувато мовив до мене канадець, – де ж Середземне море?
– Ми пливемо ним, друже мій.
– Такої! Отже, цієї ночі…
– Атож! Цієї ночі ми за кілька хвилин пройшли непрохідний перешийок.
– Щось не віриться! – сказав канадець.
– Даремно, – відповів я. – Низький берег, що ген завертає на південь, – це єгипетський берег.
– Таке скажете! – затято мовив канадець.
– Коли пан професор каже, треба вірити, – озвався Консель.
– Слухайте, Неде, – сказав я, – капітан Немо виявив мені честь, показавши свого тунеля. Я був разом із ним у рубці стерничого, коли він сам вів «Наутілуса» тим вузьким проходом.
– Чули, Неде? – сказав Консель.
– Зрештою, – додав я, – ви, Неде, маєте добрий зір і можете на власні очі побачити мол Порт-Саїда, що виступає далеко в море.
Канадець став пильно вдивлятись удалечінь.
– Авжеж, – сказав він нарешті,– ви, пане професоре, маєте рацію, і ваш капітан – неабиякий мастак. Ми в Середземному морі. Ну й гаразд. Отже, коли ваша ласка, погомонімо про наші діла, і то так, аби ніхто нас не підслухав.
Я знав, куди Нед хилить. Ну, коли вже йому кортить поговорити – поговоримо. І ми втрьох сіли коло прожектора, де на нас менше хлюпали хвилі.
– Ну, ми слухаємо вас, Неде, – сказав я. – Що ви хочете сказати?
Просте діло, – відповів канадець. – Ми в Європі. Перше ніж капітан Немо надумає запроторити нас десь на дно північних морів або знову потягне в Океанію, треба чкурнути з цього «Наутілуса»!
Сказати щиро, такі балачки з канадцем завше пантеличили мене. Страх не хотілося обмежувати свободи своїх супутників, та водночас не мав я й найменшого бажання розлучатися з капітаном Немо. Завдяки йому я щоденно поглиблював свої знання з океанографії у лоні водної стихії, я наново писав свою книгу про таємниці морських глибин. Чи випаде знову нагода так зблизька спостерігати чудеса, заховані в океановій безодні? Певна річ, ні! Я боявся й подумати про те, щоб залишити «Наутілус», не завершивши своїх океанологічних дослідів.
– Друже Неде, – промовив я, – скажіть-но по правді: невже вам скучно на борту «Наутілуса»? Чи жалкуєте ви, що доля закинула вас сюди?
Канадець на хвильку замислився. Тоді, схрестивши на грудях руки, сказав:
– Як по правді – не шкодую, що мені довелося подорожувати під водою. Я згадуватиму ці мандри з утіхою, та для цього треба, щоб вони скінчилися. Отака моя думка.
– Вони скінчаться, Неде.
– Де і коли?
– Де? Не знаю. Коли? Не можу сказати, але гадаю, мандрівка дійде краю, коли всі моря відкриють нам свої таємниці. Всьому на світі приходить край.
– Я пристаю на думку пана професора, – сказав Консель. – Вельми ймовірно – коли ми об'їздимо всі моря, капітан Немо відпустить нас.
– Відпустить! – вигукнув канадець. – Хіба що на той світ!
– Угамуйтеся, Неде, – сказав я. – Нам, безперечно, нічого боятися капітана. Але й до Конселевої думки я не схиляюся – навряд чи капітан Немо так собі нас відпустить. Ми проникли в таємницю «Наутілуса», тож капітан дбатиме про те, щоб вона не пішла гуляти по світу разом із нами.
– На що ж, у такому разі, ви сподіваєтеся? – спитав канадець.
– Я певен: хай не зараз, хай за півроку – та обставини зміняться на краще, і ми зможемо з них скористатися!
– Але ж бо! – вигукнув Нед Ленд. – А скажіть, будь ласка, пане природознавцю, де ми опинимось за ті шість місяців?
– Може, тут, а може, десь біля Китаю. Ви ж знаєте швидкість «Наутілуса». Він лине, як у повітрі ластівка, мчить, як суходолом експрес. Йому не страшне жодне море. І хтозна, – може, він плистиме поблизу французьких, англійських чи американських берегів, де умови до втечі будуть іще сприятливіші.
– Пане Аронаксе, – мовив канадець, – ви мене не переконали. Ви кажете в майбутньому часі: «Ми будемо там! Ми будемо тут!» А я в теперішньому: «Ми тут – тож не треба ловити гав!»
Незаперечною логікою Нед Ленд загнав мене на слизьке; я не міг захищатися і склав зброю.
– Пане професоре, – правив своєї Нед Ленд, – уявімо неможливе: капітан Немо сьогодні ж дарує нам волю. Покинете ви судно?
– Не знаю, – відповів я.
– А коли він скаже, що вдруге цього не запропонує? Чи скористаєтеся ви з такої пропозиції?
Я промовчав.
– А що скаже друг Консель?
– Друг Консель, – спокійно відповів той, – друг Консель нічого не скаже. Йому байдужісінько, як розв'яжеться це питання. Він не одружений, так само, як його господар і як його друг Нед. Ні дружина, ні родичі, ані діти не чекають його на батьківщині. Він – слуга пана професора і думає й говорить, як пан професор. На його превеликий жаль, на нього не можна важити. Тут є лише дві сторони – пан професор і Нед Ленд. А друг Консель тільки уважно слухає, готовий рахувати голоси.
Я не стримав усмішки, бачивши, як хитро Консель зрікся права голосу. А канадець, мабуть, зрадів, що має на одного супротивника менше.
– Отже, пане професоре, – сказав Нед Ленд, – якщо Консель поза суперечкою, доходити ради доведеться нам двом. Ви мене вислухали. Що можете мені відповісти?
Треба вирішувати – огинатися було гидко.
– Друже Неде, – промовив я, – ось моя відповідь: ви маєте рацію, і мої доводи безсилі супроти ваших. Нема чого сподіватися, що капітан Немо відпустить нас із доброї волі. Він триматиме нас на судні задля власної безпеки. Ми ж ради своєї безпеки мусимо за першої-ліпшої нагоди покинути «Наутілус».
– Мудрі слова, пане Аронаксе!
– Але ще одне зауваження, – сказав я, – Треба вичікувати справді слушної нагоди. Наша спроба конче повинна вдатися. Бо як ні – нам уже не вирватися звідціля до смерті; та й капітан Немо того ніколи нам не подарує.
– Все це правда, – відповів канадець. – Проте ваше зауваження стосується будь-якої спроби втечі – чи то станеться вона за два роки, а чи за два дні… Отож питання стоїть руба: трапиться нагода – треба з неї скористатися!
– Згоден. А тепер скажіть, Неде, що саме ви вважаєте за нагоду?
– Ну, коли, скажімо, якось темної ночі «Наутілус» плистиме поблизу європейських берегів.
– І ви спробуєте рятуватися вплав?
– Певне. Якщо судно плистиме на поверхні моря і недалеко від берега. А коли далеко або глибоко під водою…
– То що тоді?
– Тоді я спробую захопити човна. То справа нехитра. Заберемося всередину, відгвинтимо шворні й випливемо на поверхню – стерничий в своїй рубці нічого не помітить.
– Гаразд, Неде. Очікуйте на таку оказію; тільки не забувайте: невдача коштуватиме нам життя.
– Не забуду, пане професоре.
– А тепер, Неде, хочете знати мою думку з цього приводу?
– Хочу, пане Аронаксе.
– Я гадаю – не кажу «сподіваюся», – що такої нагоди не трапиться.
– Чому б то?
– Капітан Немо гаразд розуміє, що ми плекаємо надію звільнитися, отже він триматиме нас на оці, а біля європейських берегів і поготів.
– Я пристаю на думку пана професора, – сказав Консель.
– Буде видно, – відповів Нед Ленд, рішуче хитнувши головою.
– А тепер, – додав я, – досить про це! Віднині – жодного слова про наші наміри. Аж того дня, коли ви надумаєте тікати, попередьте нас, і ми підемо за вами. Я повністю покладаюся на вас.
На цьому й скінчилася наша розмова, що повинна була мати такі серйозні наслідки. Мушу сказати: дальші події, на превеликий жаль канадця, підтвердили мої припущення. Чи то капітан Немо тут, у європейських морях, мав щодо нас якусь підозру, чи просто не бажав попадатися на очі численним суднам різних держав – хтозна. Але ми здебільша пливли під водою і далеко від берегів. Вряди-годи «Наутілус» виринав до рівня стерничої рубки, та частіше тримався глибини, досить значної в цих місцях: між Грецьким архіпелагом і Малою Азією судно, занурюючись на дві тисячі метрів, не досягало дна.
Про те, що ми вже проминули Карпатос – один із островів Спорадської групи, – я довідався від капітана Немо: показавши пальцем точку на карті, він процитував Вергілієвого вірша:
Справді, це було володіння міфічного Протея, старого пастуха Нептунових табунів, – нинішній острів Скарпанто, що лежав між Родосом і Критом. Крізь шибу в салоні я бачив саме його гранітне підніжжя.
Наступного дня, чотирнадцятого лютого, я постановив кілька годин вивчати риб Грецького архіпелагу. Та з якихось причин віконниці були засунені. Визначивши за картою координати, я дізнався, що ми простуємо на Канію, до стародавнього острова Крит. Саме тоді, коли «Авраам Лінкольн» вирушив у плавання, на цьому острові вибухнуло повстання проти турецького гніту. Чим воно скінчилося – я не знав, а капітан Немо, що порвав зв'язки з землею, не міг дати мені ніяких відомостей.
Увечері, зустрівшись із капітаном Немо в салоні, я не здіймав про це розмови. Та й капітан був якийсь мовчазний і заклопотаний. Супроти звичаю, він звелів одчинити віконниці й, ходячи від одного вікна до другого, пильно вдивлявся у водяну безодню. Що б воно значило? Мені не хотілося сушити над тим голови, і я став роздивлятися риб, які пропливали за шибою.
Серед багатьох інших я тут помітив бичків-афізів, що про них згадував Арістотель; в народі їх називають «морськими в'юнами»; вони водяться здебільша в солоних водах поблизу Нілової дельти. Між ними звивалися світні пагри з родини морських карасів, котрих єгиптяни вважали за священних тварин. Поява їх у водах Нілу знаменувалася релігійними церемоніями, бо вона провіщала велику повінь і обіцяла високий урожай. Шастали тут і хейліни; це сантиметрів до тридцяти костисті синюваті риби з прозорою лускою й червоними цятками. Живляться вони морськими водоростями, що надають їхньому м'ясу особливого смаку; тим-то цю рибу так полюбляли ласуни Стародавнього Риму. Нутрощі хейлінів, присмачені муреновим молочком, мізком павичів та язиками фламінго, – це була улюблена страва Вітеллія 6262
Вітеллій (15–69 н. е.) – римський імператор, загинув у боротьбі з іншим претендентом на трон – Веспасіаном.
[Закрыть].
Ще один мешканець тутешніх вод привабив мій погляд і пробудив згадку про сиву давнину. Це риба присмоктень, котра мандрує, присмоктавшись до акулячого черева. За давніми переказами, вона чіплялася до підводної частини судна, і кораблі не могли рушити з місця. А одна така риба нібито скувала Антонієву трирему і тим допомогла Августові здобути перемогу. Від чого тільки не залежать долі народів! Перед моїми очима промайнули чудові антіаси, також із родини морських карасів, священні риби давніх греків, які гадали, що антіаси здатні вигонити з води морських почвар. Назва цих риб походить од грецького слова, що означає «квітка», і вони її виправдують пишним забарвленням, розмаїтими відтінками червоного – від блідо-рожевого до рубінового – та сріблястими блискітками на спинних плавцях. Зачарований, я не міг відвести од шиби очей; зненацька мене приголомшила несподівана проява.
У воді з'явилася людина, водолаз із шкіряною торбинкою при поясі. Не тіло потопельника, кинуте на примху хвиль, – жива людина, що пливла, розтинаючи дужими руками воду, раз у раз виринала вхопити повітря і знову пірнала.
Я повернувся до капітана Немо і схвильовано гукнув:
– Людина! Жертва катастрофи! її треба врятувати, хай там що!
Капітан мовчки кинувся до вікна. Чоловік, припавши лицем до шиби, дивився на нас. На мій безмежний подив, капітан Немо зробив йому знак. Водолаз кивнув у відповідь головою і, виринувши, більше не з'являвся.
– Не хвилюйтеся! – сказав капітан Немо. – Це Нікола з мису Матапан, прозваний «рибою». Його знають усюди на Кікладських островах. Знаменитий плавець! Вода – його стихія, і він живе в воді більше, ніж на суші. З одного острова він пливе на інший, і так аж до самого Криту.
– Ви його знаєте, капітане?
– А чому б мені його не знати, пане Аронаксе?
На цім слові капітан Немо підійшов до шафи ліворуч вікна. Біля неї стояла окута залізом скриня з мідною дощечкою, на якій виднів карбований девіз «Наутілуса» – «Mobilis in mobile».
Капітан Немо відчинив шафу, – власне, не шафу, а сейф. Там було повно зливків золота.
Звідкіля б тут узятися цьому коштовному металові? Звідкіля капітан Немо набрав стільки золота? І що він збирався з ним робити?
Я дивився, не зронивши жодного слова. А капітан Немо витягав один по одному зливки й ретельно вкладав їх у скриню, аж доки виповнив її по віко. Там було, мабуть, понад тисячу кілограмів, мільйонів із п'ять франків ціною.
Капітан старанно замкнув скриню і на її вікові написав адресу, як мені видалося, новогрецькою мовою.
Потому, натиснувши на кнопку, він подзвонив у кубрик команди. З'явилося чотири матроси і насилу-силу витягли ту скриню із салону. Я чув, як вони волокли її на талях залізними сходинками трапа.
Нарешті капітан Немо обернувся до мене:
– Що ви сказали, пане Аронаксе?
– Я нічого не сказав, – відповів я.
– Тоді дозвольте побажати вам, пане професоре, доброї ночі.
На цьому слові капітан Немо вийшов із салону.
Вкрай заінтригований, я повернувся до себе в каюту. Силкувався заснути, але сон тікав од мене. Голову обсіли думки та гадки. Я шукав зв'язку між появою водолаза і скринею, повною золота. Невдовзі я почув бічну й кілеву хитавицю, – отже, «Наутілус» виринув на поверхню моря.
Потім було чути тупотіння ніг на палубі. Я здогадався, що відгвинчують і спускають на воду човна. Він стукнувся об корпус «Наутілуса», і все затихло.
За якихось дві години знову почувся шум і тупіт на палубі. Нарешті човна витягли на борт і вклали в гніздо. «Наутілус» пішов під воду.
Отже, золото було спроваджене на свою адресу. Але куди саме? Хто адресат капітана Немо?
Назавтра я розповів про нічні події Конселеві та Недові Ленду. Вони зчудувалися ще більше за мене.
– І де він доп'яв таку силу золота? – запитався Нед Ленд.
– Хто його зна! Важко сказати.
Поснідавши, я пішов у салон і взявся до праці. Годин до п'яти я впорядковував свої нотатки. Раптом мені стало душно, і я скинув із пліч куртку. Жара була несподівана. Адже ми далеко від тропіків і судно занурилося досить глибоко, де не могло бути високої температури. Я глянув на манометра. Ми йшли шістдесят футів під рівнем моря; на таку глибину земна спека не проникає.
Я працював далі, але жара небавом стала нестерпна. «Чи не пожежа на судні?» – майнула думка. Я вже хотів був вийти з салону, аж тут з'явився капітан Немо. Він підійшов до термометра, глянув на шкалу і повернувся до мене.
– Сорок два ступні,– сказав капітан.
– Я це добре відчуваю, капітане, – відповів я. – Коли температура й далі підійматиметься, то ми можемо зваритися.
– О пане професоре, температура на наше бажання може одразу впасти.
– Що? Вам підвладні температурні коливання?
– Ні. Але я можу одплисти від вогнища, котре підіймає температуру.
– То вона передається зокола?
– Авжеж! Ми пливемо в окропі.
– Невже це можливо?
– Гляньте!
Віконниці розсунулись, і я побачив: вода навколо «Наутілуса» кипіла. З неї підіймалися клуби сірчаної пари. Я торкнувсь рукою шиби й відсахнувся – така гаряча.
– Де ми? – спитав я.
– Біля острова Санторин, пане професоре, – відповів капітан, – в протоці між Неа-Каменні і Палеа-Каменні. Я намислив показати вам дивне видовище – вивергнення підводного вулкана.
– А я гадав, – сказав я, – що процес формування нових островів уже завершився.
– На землях вулканічного походження ці процеси ніколи не завершуються, – відповів капітан Немо. – В надрах земної кулі невпинно бушує внутрішній вогонь. За свідченням Кассіодора 6363
Кассіодор (бл. 487–578) – латинський письменник і державний діяч.
[Закрыть]і Плінія, ще в дев'ятнадцятому році нашої ери на тому самому місці, де недавно утворилися ці острови, виник острів Божественна Тейя. Потім він щез під водою, щоб шістдесят дев'ятого року знову з'явитися і вдруге зникнути безслідно. Відтоді вулканічна діяльність припинилася. Але третього лютого 1866 року поблизу Неа-Каменні у клубах сірчаної пари виник новий острів, який названо островом Георга, а шостого лютого він з'єднався з Неа-Каменні. За тиждень, тринадцятого лютого, з'явився острів Афроесса, і між ним та Неа-Каменні утворився канал десять метрів завширшки. Саме о тій порі я був у цих морях і мав змогу простежити всі фази вулканічної діяльності. Кулястий острів Афроесса діаметром сягав трьохсот футів і підносився тридцять футів над рівнем моря. Це була суміш із темної, подібної до скла маси та уламків польового шпату. Нарешті десятого березня з'явився ще один, менший острівець; його назвали Река. Ці три острови з'єдналися з Неа-Каменні і нині складають одне ціле.
