Текст книги "20 000 льє під водою"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 24 (всего у книги 28 страниц)
XVII
ВІД МИСУ ГОРН ДО АМАЗОНКИ
Як опинився я на палубі, не знаю. Може, мене переніс канадець. Та я дихав, захлинався живодайним морським повітрям. Мої товариші теж упивалися його цілющими молекулами. Нещасливцям, що довго страждали з голоду, не можна зразу накидатися на їжу. Але нам не треба стримуватися, ми могли дихати на повні легені; а тут іще морський бриз п'янив нас солодкою свіжістю.
– О, кисень! – мовив Консель. – Яка то благодать! Хай тепер пан професор дихає досхочу. Тут на всіх вистачить.
Нед Ленд мовчав, але так роззявляв рота, що навіть акула злякалася б. А як він дихав! Втягував повітря, мов розжарена пічка.
Сили хутко повернулися до нас. Оглянувшись довкола, я помітив – ми на палубі самі. Жодної душі з команди. Навіть капітана Немо не видно! Дивні моряки «Наутілуса» вдовольнялися тим повітрям, що було в судні. Ніхто не виходив насолодитися свіжим морським вітерцем.
Перші мої слова – слова вдячності друзям. Протягом довгих годин агонії Нед і Консель підтримували в мені життя. Якими ж словами можна віддячити за їхню відданість!
– Ет, пане професоре, чи варто про те говорити! – відповів Нед Ленд. – Яка тут заслуга? Ніякої. Це проста арифметика. Ваше життя дорожче за наше, тож і треба його берегти.
– Е, ні, Неде. Ваше життя не дешевше. Нема нікого над людину шляхетну й сердечну. А ви – саме така!
– Гаразд! Гаразд! – приказував зніяковілий канадець.
– І ти, мій любий Конселю, ти також добре намучився.
– Та ні, щиро кажучи, не дуже. Щоправда, повітря бракувало, але мені до того не звикати. А коли я бачив – пан професор от-от зомліє, то вже й зовсім не хотілося дихати. Як кажуть, геть дух забивало…
Консель збентежено замовк.
– Друзі мої! – відповів я, до краю розчулений. – Тепер ми навіки зв'язані один з одним, і ви щодо мене маєте право…
– Ним я і скористаюся, – урвав канадець.
– Що? – мовив Консель.
– Еге ж, – правив далі Нед Ленд, – правом узяти вас із собою, коли тікатиму з цього диявольського «Наутілуса».
– Ай справді,– сказав Консель, – ми зараз пливемо в потрібному нам напрямі?
– Авжеж, – відповів я. – Ми йдемо в напрямі сонця, а сонце тут – це північ.
– Звичайно, – зауважив канадець, – але треба дізнатися, куди саме йдемо – в Тихий чи в Атлантичний океан, себто в море, де плавають судна, чи в пустельні води.
Що на це відповісти? Я й сам потерпав – ану ж капітан Немо поведе «Наутілуса» в безмежний океан, котрий обмиває береги і Америки, й Азії. На цьому він може завершити підводну навколосвітню плавбу й вернутися в ті води, де почуватиметься цілком незалежно. А коли ми вернемося в Тихий океан, далеко від заселених земель, що буде з Недовими планами?
Та незабаром усе виясниться. «Наутілус» ішов на великій швидкості. Ми хутко перетнули Південне полярне коло і простували до мису Горн. Тридцять першого березня, о сьомій годині вечора, судно було на траверсі південного краю Америки.
Ми вже забули свої недавні муки. Спогади про крижаний полон поволі згладжувались у пам'яті. Думали ми тільки про майбутнє. Капітан Немо не виходив ні на палубу, ні в салон. Позначки на карті, що їх робив помічник, дозволяли мені стежити за точним курсом «Наутілуса». Увечері того самого дня, на велику мою втіху, виявилось: ми пливемо на північ Атлантичним океаном. Я сказав про це канадцеві й Конселю.
– Добра новина, – обізвався канадець, – але куди саме йде «Наутілус»?
– Цього, Неде, сказати не можу.
– Чи не заманеться капітанові по відвідинах Південного полюса махнути на Північний, а тоді вернутися до Тихого океану отим знаменитим Північно-Західним проходом?
– Од нього можна всього сподіватися, – відповів Консель.
– Ну й хай, – сказав канадець, – до того часу ми встигнемо накивати звідси п'ятами.
– В кожному разі,– додав Консель, – капітан Немо – людина порядна, і нам не доводиться шкодувати, що з ним познайомилися.
– А надто, коли втечемо від нього, – посміхнувся Нед Ленд. Наступного дня, першого квітня, «Наутілус» виплив на поверхню.
Перед полуднем ми помітили на заході берег. То була Вогняна Земля – так назвали її перші мореплавці, побачивши численні смужечки диму, що здіймалися над хижками тубільців. Вогняна Земля – це скупчення островів, розкиданих на просторі тридцяти льє завширшки і вісімдесяти завдовжки, між 53° та 56° південної широти і 67°50′ та 77°15′ західної довготи. Берег видавався низьким, але вдалині височіли гори. Між ними я начебто вирізнив гору Сармієнто, що сягала двох тисяч сімдесяти метрів над рівнем моря. Це пірамідальна брила із кварцових порід з гострим шпилем. По ньому визначають погоду: повитий туманом – буде сльота, чистий – буде ясно. Так сказав Нед Ленд.
– Чудесний барометр! – зауважив я.
– Атож, пане професоре, природний барометр; він мене й разу не ошукав, коли я плавав Магеллановою протокою.
Сьогодні шпиль Сармієнто чітко окреслювався на тлі неба. Це віщувало добру годину. Воно й справдилось.
«Наутілус», поринувши під воду, підійшов до острова, але плив уздовж берега всього кілька миль. Крізь шиби салону я помітив довгі ліани та стебла велетенських фукусів, що мають на собі грушовидні пухирі; в вільних водах Південного полюса вони представлені кількома видами; їхні липкі гладенькі стебла виростають до трьохсот метрів завдовжки; це справжнє, дуже міцне мотуззя; ці ліани використовують замість линв для причалу невеликих суден. Дном стелилася інша трава – вельпа; листя її, вкрите коралуватими наростами, сягає чотирьох футів. Вельпою живляться і в ній плодяться міріади ракоподібних, молюсків, крабів, каракатиць. Тут знаходили добрий харч тюлені й морські видри, поєднуючи, на англійський смак, рибу з зеленню.
«Наутілус» мчав цими розкішними й родючими глибинами на граничній швидкості. Надвечір він наблизився до Мальвінського архіпелагу, а ранком я вже міг добре розгледіти верховини цих гористих островів. Море тут не дуже глибоке. Я гадав, і, може, слушно, що два головні острови з багатьма острівцями довкола становили колись частину Магелланової землі. Мальвінські острови відкрив, очевидно, Джон Девіс; він і назвав їх Південними островами Девіса. Згодом Річард Гаукінс дав їм назву островів Діви Марії. У XVIII сторіччі французькі рибалки із Сен-Мало на честь свого міста назвали їх Мальвінами, і, нарешті, англійці, котрим острови належать і досі,– Фолклендськими островами.
Поблизу берегів наші сіті захопили чудові водорості – фукуси, що їх коріння всіяне черепашками, яких мають за найкращих у світі.
Дикі гуси й качки дюжинами сідали на палубу і незабаром завоювали почесне місце в нашому меню. Поміж риб я завважив костистих з роду бичків, особливо бичків-бульро, двадцять сантиметрів завдовжки, з білавими й жовтими цятками.
Милували око й численні медузи, а надто чудові хрізаори; саме ними прикметні тутешні води. Медузи мали то форму напівсферичної парасольки, дуже гладенької, з буро-червоними смугами, облямованої дванадцятьма правильними фестонами, то форму кошика, звідки доладно звисали широке листя і довгі червоні галузочки. Вони веслували своїми чотирма листуватими губними мацаками, розпускаючи за течією густу чуприну тоненьких бічних мацаків. Мені хотілося зберегти кілька взірців тендітних зоофітів; та це були тільки хмарки, тіні, подоба; поза рідним середовищем вони танули, зникали. Коли за обрієм щезли останні верховини Мальвінських островів, «Наутілус» поринув під воду на двадцять – двадцять п'ять метрів і пішов уздовж берегів Південної Америки. Капітан Немо не показувався.
До третього квітня судно простувало на широті Патагонії, то занурюючись, то пливучи поверхнею океану. Нарешті ми перейшли широкий лиман, що його становило гирло Ла-Плати, і четвертого квітня опинилися на траверсі Уругваю, за п'ятдесят миль од нього в чистому морі. Простуючи неухильно на північ, «Наутілус» тримався звивистих берегів Південної Америки. Отже, відтоді, як доля закинула нас на борт «Наутілуса» в Японському морі, ми пройшли шістнадцять тисяч льє.
До одинадцятої години ранку біля тридцять сьомого меридіана ми перетнули тропік Козерога і чистим морем пройшли повз мис Фріо. На превеликий жаль Неда Ленда, капітанові Немо, видно, не подобалося сусідство заселених берегів Бразилії, і він мчав стрілою. Жодна риба, жоден із найпрудкіших птахів не могли наздогнати «Наутілуса», і все, що було тут цікавого, тільки промайнуло повз нас.
На такій швидкості «Наутілус» плив кілька день, і нарешті ввечері дев'ятого квітня завиднівся східний край Південної Америки – мис Сан-Рок. Потім судно знову пішло в інший бік, тримаючись найглибших місць підводної долини, що втворилася між мисом Сан-Рок та гірським пасмом Сьєрра-Леоне на африканському березі. На широті Антильських островів долина розгалужується надвоє; на півночі вона кінчається величезною западиною, дев'ять тисяч метрів завглибшки. Геологічний зріз у цьому місці океану до Малих Антильських островів – стрімка скеля шість кілометрів заввишки. А на широті островів Зеленого Мису височить інший мур, не поступаючись величиною проти першого. Між двома мурами потонув цілий материк – Атлантида. На дні долини здіймається кілька гір, надаючи мальовничості підводним глибинам. Я кажу це, опираючись на карти з «Наутілусової» бібліотеки; їх, мабуть, викреслив капітан Немо за власними спостереженнями.
Два дні ми краяли ці пустельні глибини. Але одинадцятого квітня судно раптом виринуло на поверхню і ми побачили береги просторої лагуни, утвореної гирлом Амазонки. Ця річка така повна, що водами її можна опріснити морські простори на багато льє.
Ми перетнули екватор. За двадцять миль на захід залишилася Французька Гвіана – земля, де нам би вдалося легко знайти собі прихисток. Але повівав дужий вітер, море гнало буруни – тож ми не дісталися б до берега вутлим човном. Очевидно, Нед Ленд це розумів, бо й не згадував про втечу. Я ж не робив ніяких натяків, бо не хотів спонукати Неда до спроби, напевне приреченої на невдачу.
Зате я винагородив себе за зволікання цікавою працею. Останні два дні – одинадцятого та дванадцятого квітня – «Наутілус» тримався на поверхні, і човен привіз невиданий вилов розмаїтих зоофітів, риб та рептилій. Навіть до линви вчепилося кілька зоофітів. Це були здебільша фікталіни з родини актиній, фікталіни-протексти, що водяться тільки в тутешніх водах. Цей зоофіт схожий на коротенький циліндрик, оздоблений повздовжніми смугами і червоними цяточками, увінчаний чудовим пучком мацаків. Молюски були мені вже відомі – турители, оливи-порфири з перехресними смужечками і рудими крапочками, що чітко вирізняються на рожевуватому тлі; фантастичні птероцери, подібні до скам'янілих скорпіонів; прозорі гіали, аргонавти і смачні їстівні каракатиці; кілька видів кальмарів – стародавні натуралісти зараховували їх до летючих риб; цих кальмарів використовують як принаду, ловлячи тріску.
Поміж риб я зауважив кілька видів, що їх досі ще не бачив. З підкласу хрящових тут були: в'юноподібна міногапріка, п'ятнадцять дюймів завдовжки, з зеленкуватою головою, фіолетовими плавцями, сіро-голубою спиною, сріблясто-бурим черевом, усіяним яскравими крапочками; райдужна оболонка очей у неї облямована золотавими обідками; цю надзвичайно цікаву рибу, певне, заносить у море течія Амазонки, бо водиться вона головно в прісних водах; плавали тут і горбкуваті скати з довгастими писками та довгими гнучкими хвостами, що мають на кінці зазублені шпичаки; невеличкі сіро-білі акули, з метр завдовжки; зуби в них загнуті всередину і розташовані кількома рядами; цих акул називають пантофлями; риби-кажани, схожі на червоні рівнобічні трикутники, до півметра завдовжки, грудні плавці на взірець м'ясистих лопатей уподібнюють цих риб до кажанів; проте називають їх іще морськими однорогами, бо вони мають біля ніздрів рогового нароста. Помітив я й розмаїтих балістів-спинорожців – їхні боки, всіяні дрібненькими крапками, сяяли золотом; нарешті, капрісків ясно-бузкової барви з муаровим полиском, як на шиях голубів.
Наостанок згадаю костистих риб: пасанів з роду аптеронотів – у них тупий сніжно-білий писок, чорний тулуб і довгий м'ясистий хвіст-ремінець; колючих одонтаньятів – довгих сардин тридцять сантиметрів завдовжки, що мерехтять яскравим сріблом; скумбрій-гарів; сантронотів-негрів до двох метрів завдовжки; у них біле, жирне, але жорсткувате м'ясо. Смажені, вони нагадують смаком в'юнів, в'ялені – лосося; ясно-червоних губанів, хрізоптерів, які виблискують золотом і сріблом, міняться топазом і рубіном; золотохвостих світних морських карасів, що славляться своїм ніжним м'ясом; жовтогарячих спарів-побів з тонким язиком тощо.
Та це «тощо» не позаважає мені описати ще одну рибу. Консель згадуватиме її довго, і то не без причин.
До нашої сіті попався плескатий скат; якби обрубати йому хвоста, вийшов би правильний диск; важив він двадцять кілограмів, зісподу був білий, зверху червонавий із великими круглими темно-синіми цятами в чорній облямівці, шкіра гладенька, ззаду – плавець на дві лопаті. Викинутий на палубу, скат борсався, звивався, силкуючись перевернутися на черево, і мало не вислизнув у воду; та раптом Консель метнувся до нього і перше, ніж я встиг його втримати, обома руками вхопив рибу. Тієї ж миті, напівпаралізований, він упав на палубу, волаючи:
– Професоре! Професоре! Рятуйте!
Це вперше бідолаха звертався до мене не в третій особі.
Ми з капітаном підвели Конселя й заходились його розтирати. Ледве наш затятий класифікатор опритомнів, як забубонів уривчастим голосом:
– Клас хрящових, ряд хрящоперих, з нерухомими зябрами, підряд акулоподібних, родина скатів, рід – електричний скат.
– Так, мій друже, це електричний скат; він і завдав тобі отакого лиха.
– О, пан професор може мені повірити – я помщуся цій тварюці.
– Як саме?
– З'їм її.
Це Консель і зробив того самого вечора, але тільки заради помсти, бо, правду кажучи, м'ясо електричного ската ликувате.
Консель постраждав од найнебезпечнішого поміж скатів – кумани. В такому прекрасному провіднику, як вода, ця своєрідна тварина вбиває риб на віддалі кількох метрів завдяки силі розряду своїх електричних органів – вони мають площу не менше двадцяти семи квадратних футів.
Наступного дня, дванадцятого квітня, «Наутілус» підійшов до голландської колонії біля гирла Мароні. Тут водилися ламантини, їх було кілька табунів. Це морські корови з ряду сирен, гарні, сумирні тварини, метрів шість-сім завдовжки і вагою до чотирьох тонн. Я розповів Недові та Конселю, що завбачлива природа призначила ламантинам визначну роль. Вони, як і тюлені, пасуться на морських луках, знищуючи зарості трав, котрі захаращують гирла тропічних рік.
– А знаєте, – додав я, – що твориться відтоді, як люди майже вигубили цих корисних тварин? Накопичені трави гниють і затруюють повітря, а затруєне повітря призводить до жовтої пропасниці, вона тепер спустошує ці чудові краї. Нині тут, у водах тропічної зони, нагромадилося стільки гнилої рослинності, що хвороба поширилась від гирла Ріо-де-ла-Плата аж до Флоридської протоки.
Та коли вірити Тусснелеві 8585
Тусснель (1803–1885) – французький публіцист і природознавець.
[Закрыть], це лихо – дрібниця проти того, яке впаде на наших нащадків, коли людина виб'є всіх китів і тюленів. Тоді в морях наплодиться сила-силенна спрутів, медуз і кальмарів, і стануть вони величезним осередком інфекцій.
Команда «Наутілуса» вполювала півдюжини морських корів. Треба було поповнити комори свіжиною, та ще й такою смачною, ліпшою за яловичину й за телятину. Полювати на морських корів нецікаво. Вони покірно давали себе вбивати. До «Наутілусових» комор складено кілька тонн м'яса.
Тутешні води так рясніли дичиною, що того самого дня незвичайна ловитва ще збагатила припаси «Наутілуса». Сіті захопили чимало риби, в якої голова кінчається овальним диском з м'ясистими краями. Це риба-присмоктень із третьої родини м'якоперих. Диск складається з рухливих поперечних хрящових платівок; між ними може утворюватися порожнеча, і риба присмоктується до предметів.
Цей різновид водиться тільки в тутешніх водах. Коли нашим матросам попадалася риба-присмоктень, вони зразу опускали її в чан із морською водою.
Ловитва скінчилася, і «Наутілус» підійшов ближче до берега. Тут на воді плавали кілька сонних черепах. Упіймати таку цікаву рептилію нелегко: черепаха прокидається від найменшого шурхоту, а міцного панцера не бере й гарпун. Проте їх можна успішно ловити за допомогою присмоктня. Ба й справді, присмоктень – це живий гачок, а рибалці того тільки й треба.
Матроси «Наутілуса» понадягали присмоктням на хвости кільця, досить широкі, щоб не сковувати рухів, і до кожного кільця прив'язали мотузку, зачепивши другий кінець за облавок човна.
Випущені в море присмоктні тут же взялися виконувати свій обов'язок – метнулись до черепах і присмокталися до панцерів. А чіпляються вони так міцно, що їх легше розірвати, ніж одірвати від здобичі. Потому присмоктнів разом із черепахами підтягували до човна.
У такий спосіб ми впіймали кількох черепах-какуан по метру завдовжки і по двісті кілограмів вагою, їхні панцери з великих рогових пластин, тонких і прозорих, брунатного кольору, з білими й жовтими цятами, становлять велику цінність. До того морські черепахи, як і всі інші, дуже смачні.
На цій ловитві й закінчилася наша стоянка біля берегів Амазонки. Вночі «Наутілус» вийшов у чисте море.
XVIII
СПРУТИ
Кілька днів «Наутілус» тримався далі від американських берегів. Очевидно, капітанові Немо не хотілося запливати в Мексиканську затоку або в води Антильських островів. Проте під кілем судна не бракувало води, адже тут пересічна глибина моря – тисяча вісімсот метрів. Та, певне, ці моря, рясно всіяні островами і часто відвідувані пароплавами, не подобалися капітанові.
Шістнадцятого квітня ми пропливли на віддалі тридцяти миль од Гваделупи та Мартініки. Я лише на мить помітив їхні високі шпилі.
Канадець, що мріяв здійснити свої наміри в Мексиканській затоці, або досягнувши землі, або ж діставшись одного з численних суден, котрі робили каботажні рейси між островами, був до краю збентежений. Ми могли б успішно втекти, коли б Недові Ленду вдалося крадькома від капітана Немо захопити човна. Але тепер, у чистому морі, годі про те й думати.
Канадець, Консель і я мали тривалу розмову з цього приводу. Вже півроку ми – в'язні «Наутілуса». За цей час пройшли сімнадцять тисяч льє, і, як сказав Нед, плавбі не видно кінця-краю. Несподівано він запропонував, щоб я поставив перед капітаном Немо питання руба: чи він і справді довіку триматиме нас на своєму судні?
Я не погоджувався з Недом – гадав, що нічого тим не досягнемо. Треба важити не на капітана, а на самих себе. До того останнім часом капітан дедалі хмурнішав, суворішав, ставав відлюдкуватіший. Він начебто уникав мене. Бувало, він охоче розказував про всілякі підводні чудеса, а тепер залишав мене працювати на самоті і навіть не заходив до салону.
Чому так змінився капітан? Що до цього спричинилося? Я нічого не міг собі закинути. Може, капітана гнітила наша присутність на судні? Одначе я не мав ніякої надії, що він поверне нам волю.
Тим-то я й просив канадця дати мені час, аби гаразд зважити все, спершу ніж братися до діла. Коли моя розмова з капітаном не досягне бажаних наслідків – у нього збудиться підозра, а це може пошкодити канадцевим замірам. Додам іще – посилатися на наше здоров'я нема підстав. Якщо не брати до уваги тяжких випробовувань у торосах Південного полюса, то ні Нед, ані Консель, ані я ніколи так добре не почувалися. Добра їжа, цілюще повітря, впорядковане життя, стала температура виключали можливість захворювання. І я гаразд розумів переваги такого способу життя для людини, що без жалю назавше порвала зв'язки з землею, – для такої, як капітан Немо; він тут удома, пливе, куди йому заманеться, і прямує до своєї мети таємними, але добре знаними йому шляхами. Таж ми, ми не поривали з людством! Мені, приміром, не хотілося поховати з собою свої праці, такі цікаві й нові.
Саме тепер я мав право написати справжню книгу про море і мріяв, щоб ця книга рано чи пізно побачила світ.
Ось і тут, у водах Антильських островів, за яких десять метрів од поверхні, дивлячись у вікно салону, скільки прецікавих творінь природи міг я занести щодня до своїх нотаток! Наприклад, галери, відомі під назвою морських фізалій; вони, ніби довгасті пухирі з перловим полиском, плавають на воді, поставивши під вітер свої мембрани і розпустивши по воді блакитні мацаки, схожі на шовкові ниточки; чарівні медузи; коли до них торкнутися, вони випускають пекучу рідину, що жалить, мов кропива. Із кільчастих черв'яків – анеліди до півтора метра завдовжки, з рожевим хоботом і тисячею сьомастами рухливих органів-параподій, що звивалися в воді й сяяли всіма барвами веселки. Із риб – величезні скати-молубари, з трикутними грудними плавцями, горбкуватою спиною і очима, посадженими по краях передньої частини голови; до десяти футів завдовжки, до шестисот фунтів вагою, вони плавали, неначе якісь уламки кораблів, часто затуляючи нам вікно.
Траплялись і американські балісти, що їх природа наділила тільки чорною та білою барвою, і довгопері бички, з м'ясистим довгастим тулубом, жовтими плавцями й витягненою вперед щелепою; і макрелі сто шістдесят сантиметрів завдовжки, з куцими гострими зубами, вкриті дрібною лускою. Жваво орудуючи блискучими плавцями, пропливали зграї смугастих барабульок, від голови до хвоста попасованих золотавими смугами. Ці прегарні витвори природи колись присвячувалися богині Діані; римські багачі дуже їх полюбляли, тримаючися приповідки: «Лови її, але не їж!» Золотисті помаканти, оздоблені смарагдовими смугами, мовби зодягнені в оксамит і шовк, линули перед нашими очима, як статечні сеньйори на полотнах Веронезе 8686
Веронезе Паоло (1528–1588) – видатний італійський художник епохи Відродження.
[Закрыть]; шпористі спари тікали врізнобіч од їхніх наїжачених грудних плавців; клупанодони, п'ятнадцять дюймів завдовжки, випромінювали світло; кефалі ляскали по воді грубими м'ясистими хвостами; червоні сиги краяли хвилі гострими грудними плавцями; а сріблясті риби-місяці, гідні свого ймення, підіймалися на поверхню води і, ніби справжні місяці, випромінювали холодний білавий блиск.
Скільки ще нових пречудових взірців тутешньої фауни побачив би я, коли б «Наутілус» не почав мало-помалу занурюватись! З допомогою похилих площин ми поринули на глибину двох-трьох тисяч метрів. Тут тваринне життя представляли самі лише морські зірки, медузи та деякі молюски.
Двадцятого квітня ми піднялися на тисячу п'ятсот метрів. Найближча земля – Лукайські острови, розкидані на воді, неначе купи каміння. Там зводились високі підводні скелі, стрімкі мури, складені з пластуватих брил; поміж них вода вилизала такі шпарини, що навіть електричне проміння «Наутілуса» не просвічувало їх.
По скелях стелилися густі водорості, велетенські ламінарії, фукуси; то були справжні шпалери з гідрофітів, гідних титанічного світу.
Природно, споглядаючи цих велетів, ми – Консель, Нед і я – згадали й гігантських морських тварин. Одні з них, певне, призначені поїдати інших. Проте крізь вікно я помітив у плетиві довгих волокон лише кілька членистоногих із групи короткохвостих, довголапих ламбар, бузкової барви крабів та кліосів, які звичайно водяться поблизу Антильських островів.
Наближалася одинадцята година ранку, коли Нед Ленд звернув мою увагу: в водоростях щось безнастанно ворушиться.
– Так, – сказав я, – там справжні печери, вигідні спрутам, і мене анітрохи не здивує, коли побачу отих страховищ.
– Що! – мовив Консель. – То ж кальмари, звичайнісінькі кальмари з ряду головоногих!
– Ні, то величезні спрути. Але наш друг Нед, певне, помилився. Я нічого не помічаю.
– Шкода, – сказав Консель. – Мені б хотілося зблизька глянути на спрута. Кажуть, ніби він може затягти в безодню цілого корабля. Цих тварин називають крак…
– Крак – і каюк! – іронічно кинув канадець.
– Кракенами, – незворушно доказав Консель, не зваживши на жарт свого товариша.
– Зроду не повірю, – сказав Нед Ленд, – що на світі існують отакі тварини.
– Чому б і ні? – запитав Консель. – Ми ж були повірили в нарвала.
– І помилилися, Конселю.
– Безперечно! Та інші, може, й досі вірять.
– Можливо, Конселю, – відповів я, – але я повірю в існування цих почвар лише тоді, коли власноручно хоч би одну з них витребушу.
– То пан професор не вірить, що є велетенські спрути? – спитався Консель.
– А який чорт у них повірить?! – вигукнув канадець.
– Багато хто вірить, друже Неде.
– Тільки не рибалки. Вчені – може!
– Вибачте, Неде. І рибалки, і вчені!
– Але ж я бачив сам, – преповажно сказав Консель, – сам бачив, як один головоногий тяг під воду велике судно.
– Ви це бачили? – запитався канадець.
– Бачив, Неде!
– На власні очі?
– На власні очі.
– Де ж, де саме бачили?
– У Сен-Мало, – не задумуючись, відповів Консель.
– У гавані? – глузливо запитав Нед Ленд.
– Ні, в церкві.
– У церкві! – вигукнув канадець.
– Еге ж, Неде. Того спрута намальовано на картині.
– Але ж бо! – вигукнув Нед, заходячись сміхом. – Пан Консель глузує з мене.
– Він каже правду, – мовив я. – Я чув про цю картину. Але сюжет її взятий із легенди; а ви знаєте, чого варті легенди з царини природничої історії! Надто коли йдеться про страхіття, уява не знає меж. Розказували не тільки те, що спрути здатні потопити судно; якийсь Олаус Магнус згадує спрута одну милю завдовжки – він скидався скорше на острів, а не на тварину. Кажуть і таке: один нідроський єпископ надумав колись звести олтар на величезній скелі. Тільки-но він скінчив відправу – скеля попливла, а там і зовсім поринула в море. То не скеля була, а спрут.
– Ото і все? – запитав канадець.
– Ні. Інший єпископ, Понтоппідам Бергемський, також розповідає про спрута, на якому міг би провадити маневри цілий кавалерійський полк.
– Ну й брехуни ж ті єпископи! – сказав Нед Ленд.
– Нарешті древні природознавці згадують про страхіття з пелькою, як ціла за тока; вони не годні пропхатися Гібралтарською протокою.
– Ну й на здоров'я! – мовив канадець.
– А є хоч трохи правди в цих оповідях? – озвався Консель.
– Нема, друзі, нема нічогісінько, крім того, що вони переступають межі вірогідності і стають казкою або легендою. Просто уяві оповідача треба як не причини, то хоч приводу. Безперечно, серед кальмарів і спрутів трапляються величезні, але, відома річ, не такі, як китоподібні. Арістотель твердив, що бувають кальмари п'ять ліктів завдовжки, себто три метри десять сантиметрів. Наші рибалки подибували спрутів понад метр вісімдесят сантиметрів завдовжки. В музеях Трієста і Монпельє зберігаються кістяки спрутів два метри завбільшки. Проте, за визначенням натуралістів, один із спрутів довжиною шість футів мав мацаки двадцять сім метрів. Цього досить, щоб він став страхітливою почварою.
– А зараз таких ловлять? – спитав канадець.
– Якщо й не ловлять, то, в кожному разі, моряки часом бачать їх. Один мій друг, капітан Поль Бос із Гавра, разів кілька запевняв, ніби здибав у Індійському океані це величезне страхіття. Але найдивовижніший випадок – і він спростовує всі сумніви щодо існування велетенських спрутів, – трапився 1861 року.
– Який же то випадок? – запитався Нед Ленд.
– Ось який. 1861 року на північний схід од Тенеріфе, на тій самій широті, де ми зараз, команда сторожового судна «Алектон» помітила страхітливого кальмара. Капітан Буге наблизився до тварини й атакував її гарпунами та рушничними пострілами, але не домігся успіху, бо кулі й гарпуни пронизували м'яке тіло, як драглі. По кількох марних спробах на кальмара вдалося накинути зашморг. Зашморг ковзнув до хвоста і аж тут затримався. Тоді заходилися витягати страховиддя на борт, та воно було таке важке, що линва відтяла йому хвоста, і, втративши ту оздобу, кальмар шубовснув у море.
– Нарешті хоч один факт! – сказав Нед Ленд.
– Факт незаперечний, мій любий Неде. Цього молюска навіть запропонували назвати «кальмаром Буге».
– А скільки він був завдовжки? – спитав канадець.
– Мабуть, метрів із шість? – поцікавився Консель; стоячи при вікні, він пильно придивлявся до заглибин у скелях.
– Саме такий, – відповів я.
– А чи не було в нього часом на голові,– вів Консель далі,– восьми мацаків, що звивалися, ніби гадючий вивід?
– Були й мацаки.
– А очі – вирлаті й здоровенні?
– Авжеж, Конселю.
– А рот схожий на папужий дзьоб, тільки величезний?
– Схожий, Конселю!
– Тоді хай пан професор гляне, – спокійно промовив Консель, – ондечки як не кальмар Буге, то принаймні один з його братів.
Я повернувся до Конселя. Нед Ленд кинувся до вікна.
– Ну й почвара! – вигукнув він.
Я й собі глянув у вікно і мимохіть відсахнувся. Перед очима рухалася справді страхітлива почвара.
Це був велетенський кальмар метрів вісім завдовжки. Вп'явшися в нас синьо-зеленими баньками, він мчав задом наперед до «Наутілуса». Вісім рук, чи, скорше, вісім ніг, що росли просто з голови – тим-то й назвали цих тварин головоногими, – були вдвічі довші за тулуб і маялись, ніби волосся у фурії. Виразно виднілися двісті п'ятдесят присиснів, розташованих із внутрішнього боку мацаків, подібних до півкруглих капсул. Часом присисні наче присмоктувалися до шиби. Паща страховища – геть-чисто роговий дзьоб папуги – раз по раз роззявлялася й стулялась. Язик, теж із рогової речовини, втиканий рядами гострих зубів, здригався, висолоплюючись із цих кліщів. Яка фантазія природи! В молюска – пташиний дзьоб! М'ясистий веретенуватий тулуб, роздутий посередині, важив двадцять-двадцять п'ять тонн. Колір кальмара повсякчас мінився від блідо-сірого до буро-червоного – залежно від роздратованості тварини.
Що ж дратувало молюска? Безперечно, «Наутілус» – велетенське страхіття, що проти нього безсилі кальмарові мацаки й щелепи. І все ж таки які чудовиська – ці спрути, якою наділені силою, як потужно рухаються завдяки трикамерному серцю!
Волею випадку зустрілися ми з таким кальмаром, і мені не хотілося втрачати нагоди ретельно вивчити цього представника головоногих. Перемігши жах, навіяний самим тільки виглядом молюска, я вхопив олівця і заходився його малювати.
– Може, це той самий, що попався «Алектонові»? – сказав Консель.
– Ні,– заперечив канадець. – Цей же цілий, а тому відтято хвоста.
– То байдуже, – промовив я. – Мацаки і хвіст у цих тварин можуть знову відростати, а за сім років кальмар Буге, відома річ, нажив собі нового хвоста.
– Ну, не цей, то, може, котрий із отих! – відповів Нед.
Я обернувся. Так, біля правого вікна з'явилися кілька спрутів. Порахували – сім. Вони пливли при судні. Було чути, як спрути скрегочуть дзьобами по залізній обшивці. Чудова нагода роздивитися їх!
Я малював далі. Страхіття рухались так само швидко, як «Наутілус», і тому здавалися нерухомими; я міг би накреслити їхні обриси просто на шибі. Тим паче – ми пливли з помірною швидкістю.
