Текст книги "20 000 льє під водою"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 28 страниц)
– От ласун! – відповів Консель. – Від твоїх розмов мені аж слина котиться.
– Лишається дізнатися, чи є в цих лісах дичина і чи то, бува, не така дичина, що сама полює на мисливця?
– Ну й добре, пане Аронаксе, – озвався канадець, вискаливши гострі, як вістря сокири, зуби. – Я з'їм і тигра, тигрове філе, якщо на острові не знайдеться інших чотириногих.
– Друг Нед мене просто лякає,– зауважив Консель.
– Першу-ліпшу тварину, що попадеться мені на очі,– безперу чотириногу чи оперену двоногу, – я стріну пострілом.
– От тобі маєш! – сказав я. – Нед знову починає навісніти.
– Не бійтеся, пане Аронаксе, – відповів канадець. – Хутчій веслуйте! Дайте мені тридцять – сорок хвилин – і я почастую вас печенею власного приготування.
О пів на дев'яту човен пристав до піщаного берега, щасливо проминувши коралові бар'єри, що обступали острів Гвебороар.
XXI
КІЛЬКА ДЕНЬ НА СУХОДОЛІ
Дуже схвильований, ступив я на берег. Нед Ленд мацав ногою землю, ніби пробуючи її міцність. А минуло всього два місяці, як ми стали, за словами капітана Немо, «пасажирами» «Наутілуса», радше бранцями його капітана.
За кілька хвилин ми вже відійшли од берега на рушничний постріл. Ґрунт складався майже з самого коралового вапняку. Та, зваживши на висохлі річища, устелені уламками граніту, можна було гадати, що острів цей виник за первісної геологічної формації. Весь обрій заступали чудові ліси. Велетенські дерева сягали двохсот футів у височінь, з'єднувались між собою гірляндами витких ліан, що коливалися під легким вітерцем, як справжні гамаки, створені самою природою. Тут росли розмаїті мімози, фікуси, казуаріни, пандани, пальми. Під зеленим склепінням їхніх крон, коло підніжжя величезних стовбурів, буяли орхідеї та папороть.
Але, не помічаючи дивовижної краси тропічних рослин, Нед Ленд віддавав перевагу корисному перед приємним. Кокосова пальма вабила його хіба що своїми плодами: він збив нам кілька горіхів, розколов їх, і ми жадібно пили молоко, їли кокосові ядра з насолодою, якої не могли збудити звичні страви «Наутілусової» кухні.
– Лакома штука! – вигукував Нед Ленд.
– Знаменита! – вторував Консель.
– Не віриться, – сказав канадець, – що ваш Немо не прийме на корабель такого вантажу, як кокосові горіхи.
– Може, й прийме, – відповів я, – але сам він і не попробує їх.
– Собі ж на шкоду! – сказав Консель.
– А нам на користь! – жваво додав Нед Ленд. – Більше залишиться нам.
– Одне слово, Неде, – сказав я гарпунерові, що вже цілився обносити другу пальму, – кокосові горіхи – чудова штука, але перше ніж завантажувати ними човна, слід би допевнитись, чи нема на острові чогось ліпшого. Нам би вельми придалися, скажімо, свіжі овочі.
– Пан професор має рацію, – мовив Консель. – Я пропоную розподілити човен на три частини. Одну лишити для фруктів, другу для овочів, а третю для дичини, якої, до речі, я ще й сліду не бачив.
– Не втрачайте надії, Конселю, – відповів канадець.
– Ходімте далі,– промовив я, – та будьте обачні. Хоч острів здається безлюдним, проте тут можуть водитися істоти спритніші на дичину, аніж ми.
– Гр! Гр! – загарчав Нед Ленд, промовисто клацаючи зубами.
– Ну що ви, Неде! – вигукнув Консель.
– Їй-право, я починаю розуміти принади людожерства, – відповів канадець.
– Таке кажете, Неде! – вигукнув Консель. – То ви людожер! Яка ж то небезпека мені – мешкати з вами в одній каюті! Що, коли одного чудового дня я прокинуся наполовину з'їдений?
– Хоч я й люблю вас, друже Конселю, та моя любов не сягає так далеко, щоб я вас отак ні сіло ні впало з'їв.
– Та хто його зна, – відповів Консель. – Ну, всі на лови! Конче треба набити будь-якої дичини, аби вдовольнити цього канібала, а то, їй-право, одного чудового ранку пан професор знайде тільки недогризки від свого слуги.
Отак теревенячи, забралися ми під зелене склепіння і за дві години обійшли весь ліс.
Нам пощастило здибати плодове дерево – одне з найкорисніших взірців тропічної флори, котре надовго забезпечило нас цінним продуктом, якого бракувало на борту.
Йдеться про хлібне дерево, поширене на острові Гвебороар. Я помітив особливо цінний безнасіннєвий різновид цієї рослини. Малайці називають його «рима».
Хлібне дерево різнилося від інших дерев рівним стовбуром сорок футів заввишки. Його куляста зграбна верхівка, складена з величезного багатопластового листя, зразу впадала в око натуралістові. Із зеленої гущавини звисали важкі круглі плоди завтовшки з дециметр, із шорсткою лушпайкою, ніби зітканою із шестикутників. Це корисне дерево, що ним природа ущедрила краї, де не ростуть зернові культури; воно не потребує ніякого обробітку і щороку протягом восьми місяців дає плоди.
Недові Ленду хлібне дерево – не дивина. Йому не раз уже випадало їсти його плоди, і він умів готувати з них усякі наїдки. І тепер, ледве глянувши на плоди, Нед облизався.
– Пане професоре, – проказав канадець, – я умру, коли не посмакую цим хлібом.
– Смакуйте, друже Неде, смакуйте на здоров'я. Ми й прибули на острів із тим, аби скуштувати всього, що тут росте. Тож прошу!
– Я вмить! – відповів канадець.
І, витягши з кишені лінзу, він підпалив купу сушняку; вогонь весело запалав. Тим часом я з Конселем вибирав найкраще хлібне дерево. На деяких плоди ще не визріли, і в їхньому грубому лушпинні і ховався білий волокнистий м'якуш. Проте дерева рясніли й жовтавими соковитими плодами, що, здавалося, тільки й чекали збору.
Це були безкісточкові плоди. Консель приніс їх цілу дюжину; Нед Ленд порізав плоди на грубі скиби і поклав на жар, примовляючи:
– Ось побачите, пане професоре, який смачний цей хліб!
– А надто коли довго не бачиш хліба, – зауважив Консель.
– Та це навіть не хліб, – правив своєї канадець, – а пресмачний торт. Чи ви, пане професоре, їли його коли-небудь?
– Не випадало, Неде.
– Ну, то скуштуєте, що то за дивна штука. Коли не попросите ще, я більше не король гарпунерів!
За кілька хвилин шкуринка плодів геть-чисто обгоріла на вогні. Зсередини виглядав білий м'якуш, подібний до м'якушки звичайного хліба. Знавці запевняють, що він має смак артишоків.
Що ж – хліб і справді був дуже смачний, і я залюбки вминав його.
– На жаль, – мовив я, – це тісто не може довго зберігатися і, здається мені, везти багато плодів на борт «Наутілуса» – марна річ.
– Даруйте, пане професоре! – вигукнув Нед Ленд. – Ви міркуєте як натураліст, а я чиню як пекар. Конселю, нарвіть-но якомога більше плодів; повертаючись, ми заберемо їх із собою.
– А як же ви збережете їх?
– Я зроблю з м'якуша кисле тісто, воно довго не псується. З нього й пектиму хліб. І хоч хліб той буде кислуватий, ви самі скажете, що він – чудовий.
– У такому разі, друже Неде, я вже кажу: він буде чудовий! Нумо рвати плоди!
– Звичайно, пане професоре, – відповів канадець, – але нам ще бракує фруктів і овочів.
– То ходімо шукати фруктів і овочів!
Нарвавши вдосталь плодів хлібного дерева, ми пішли поповнювати наш «зелений» обід іншим харчем.
Пошуки увінчалися успіхом, і до полудня ми нарвали цілу купу бананів. Ці ніжні тропічні плоди зріють весь рік, їх їдять сирими. Водночас ми назбирали чимало смачних плодів мангового дерева й величезних ананасів. І хоч це була загайна робота, ми й трохи на неї не ремствували.
Консель не зводив очей із Неда. Гарпунер ішов попереду, влучно вибираючи й зриваючи найстигліші плоди.
– Ну, тепер вам, Неде, нічого вже не бракує? – запитався Консель.
– Гм! – буркнув канадець.
– Що! Невже ви й досі не вдоволені?
– Хіба людина може наїстися отою травою! – відказав Нед. – Вона годиться хіба що на десерт. А де ж юшка? Де печеня?
– Ай справді,– сказав я. – Нед обіцяв нам котлети, а я поки що їх тут не бачу.
– Але ж, пане професоре, – відповів канадець, – полювання не тільки не скінчилося, а навіть не почалося. Потерпіть-но! Ми конче натрапимо на якусь дичину, вкриту або пір'ям, або шерстю, коли не тут, то деінде…
– Не сьогодні, то завтра, – докинув Консель. – Проте ми й так далеко зайшли. Як на мене – час уже й вертатися.
– Що! Вже?! – вигукнув Нед.
– До ночі ми мусимо повернутися на судно, – сказав я.
– А котра ж година? – запитався канадець.
– Друга, не менше, – відповів Консель.
Ми поверталися лісом і дорогою поповнювали наш припас листям капустяної пальми, за яким треба було дряпатися на самісіньку верхівку, дрібненькими бобами, що їх малайці називають «абру», та іншими цінними овочами.
Ми ледве дотягли наш ужинок до човна. Тим часом Нед Ленд і досі думав, що харчів малувато. І доля зласкавилася над ним. Ми вже сідали в човна, аж раптом канадець помітив кілька дерев футів двадцять – тридцять заввишки – вони, так само, як і хлібні, вважаються найкращими й найціннішими витворами малайської флори.
Це були сагові пальми, рослини, вкрай невибагливі; вони розмножуються з пагінців та насіння.
Нед Ленд знав, як до них підступитися. Він ухопив сокиру, замахнувся, і на землю одне за одним повалилося кілька дерев.
Я стежив за Недовою роботою очима скорше натураліста, аніж голодної людини. Канадець облупив зі стовбурів кору, що була з палець завгрубшки, й оголив сітку довгих вузлуватих волокон, склеєних борошнистою масою. Це й було сагове борошно – та їстівна речовина, що правила за головний харч меланезійцям.
Нед Ленд порубав стовбури на шматки – щоб на борту добути з них борошно, просіяти його й відкинути волокна, потому висушити на сонці й дати затверднути в формах.
О п'ятій пополудні, повантаживши в човен усі наші скарби, ми відпливли врешті від острова, а за півгодини пристали до «Наутілуса». Ніхто не вийшов нам назустріч. Велетенський металічний циліндр видавався безлюдним. Звільнившись од вантажу, я зійшов до каюти. Там уже чекала на мене вечеря. Я поїв і ліг спати.
Наступного дня, шостого січня, нічого не змінилося. Повсюди тиша, жодних ознак життя! При борті стояв човен, на тому ж місці, де ми його залишили. Ми надумали знову поплисти на острів Гвебороар. Цього разу Нед Ленд сподівався щасливішого полювання і хотів податися в іншу частину лісу.
Ми вирушили на світанку. Човен, гнаний хвилями, незабаром дістався острова.
Висадившись на берег, ми попростували за гарпунером, покладаючись на його інстинкт. Цибатий Нед ішов сягнистим кроком, і ми ледве за ним устигали, аж доводилось часом бігти.
Нед Ленд прямував до західної частини острова. Перейшовши невеликий брід, ми дісталися рівнини, що її обступав чудовий ліс. Понад струмками бродили зимородки, але вони не підпускали нас близько до себе. їхня полохливість свідчила про те, що ці птахи з власного досвіду знають, чого можна сподіватися від двоногих нашої породи. Отже, ясно: острів, може, й безлюдний, але його часто навідують істоти, подібні до нас.
Перетнувши розлогу луку, ми підійшли до молодого лісу, з якого линули пташині співи й лопотіння крил. Певно, тут була сила птаства.
– Тут, мабуть, тільки й є що птахи, – сказав Консель.
– Але ж бувають і їстівні птахи, – відповів гарпунер.
– Чорта пухлого, – кинув Консель. – Я бачу самих лише папуг.
– Друже Конселю, – статечно мовив Нед, – як нема чого їсти, візьмеш і папугу.
– А я вважаю, – сказав я, – що цей птах, коли його до пуття зготувати, непоганий на смак.
Справді, в гущавині пурхала з гілки на гілку ціла колонія папуг, тільки й чекаючи, щоб її навчили говорити людською мовою. Ці багатобарвні базіки безугавно тріскотіли між собою. Статечні какаду, здавалося, геть поринули у якісь філософські проблеми; шарлатові лорі метляли, ніби клапті прапорців, що їх тріпоче вітер; меткі калаоси зі свистом розтинали повітря; папуаси мінилися всіма відтінками блакиті. Тут були всі види чарівних, та, на жаль, неїстівних папуг.
Проте цій колекції бракувало одного птаха, котрий водиться лише в тутешніх краях і ніколи не вилітає за межі островів Ару та Папуа. Одначе згодом мені пощастило ним милуватися.
Проминувши ріденький гайок, ми вибралися на закущавлену галявину. Тут я наполохав напрочуд гарних птахів; я помітив – їхнє довге пір'я розташоване так, що вони можуть літати тільки проти вітру. Хвилястий лет цих птахів, грація, з якою вони кружляли в повітрі, гра барвистого пір'я вабили й чарували око. Я зразу їх упізнав.
– Райські птахи! – вигукнув я.
– Ряд горобиних, родина райських птахів, – докинув Консель.
– Родина куріпок? – запитав Нед Ленд.
– Не зовсім, Неде! Проте я сподіваюся на вашу спритність і певен – ви піймаєте хоча б одного із цих чудових взірців тропічної фауни!
– Спробую, пане професоре, хоч я більше звик орудувати гарпуном, аніж рушницею.
Малайці, що торгують райськими птахами, зокрема продають іх у Китай, ловлять їх різними способами, але ми не могли до жодного з них удатися. Тубільні мисливці то ставлять сильця на верхів'я дерев, де гніздяться райські птахи, то вимазують гілки дерев клеєм. Вони навіть отруюють воду в тих озерцях, з яких здебільша п'ють воду райські птахи. Нам же залишалось єдине: стріляти в них на льоту, що давало мало шансів на успіх. Ба й справді, ми намарне витратили багато набоїв.
До одинадцятої години ранку ми вже перейшли перше пасмо пагорбів, себто середину острова, але так нічого й не вполювали. Нам захотілося їсти. Мисливці, що покладали надію на здобич, прорахувалися. Та раптом Консель, сам із того дивуючись, двома пострілами добув нам сніданок. Він підбив білого голуба і припутня; ми тут же обскубли їх, наштрикнули на роженце та й заходилися смажити на багатті з сухого ломаччя. Поки ця звабна здобич шкварчала на вогні, Нед пік плоди хлібного дерева. Голуба та припутня з'їдено до кісточки й визнано пресмачними. Мускатні горіхи, що ними живляться ці птахи, надавали їхньому м'ясові особливих пахощів і смаку.
– Геть-чисто пулярки, відгодовані трюфелями, – сказав Консель.
– Ну, а зараз, Неде, чого вам іще бракує? – спитався я в канадця.
– Чотириногої дичини, пане Аронаксе, – відповів Нед Ленд. – Усі ці голуби – на один зуб, тільки губу поскоромити. І я не матиму спокою, аж доки не вб'ю дичини, придатної на котлети.
– А я, Неде, волів би райського птаха, – сказав я.
– То нумо полювати далі,– мовив Консель. – Тільки ходімо ближче до берега. Ми зараз біля пагорбів, а, далебі, ліпше полювати в лісі.
Кілька неотруйних гадюк виповзло з-під наших ніг. Райські птахи, зачувши наше наближення, знялися врізнобіч, і я вже втратив надію спіймати хоч одного, коли раптом Консель, що йшов попереду, нахилився, радісно загукав і повернув до мене з чудовим птахом у руках.
– Браво, Конселю! – вигукнув я.
– Пан професор надто люб'язний, – озвався Консель.
– Де там, Конселю! Адже ж ти справжній мастак, – упіймати живого птаха, та ще й голіруч!
– Коли пан професор буде ласкавий глянути на нього зблизька, він упевниться, що не такий вже я й спритник.
– Що ти хочеш сказати, Конселю?
– Те, що цей птах п'яний як чіп.
– П'яний?
– Атож, пане професоре, п'яний од мускатних горіхів, що їх поїдав під мускатним деревом, де я його й зловив. Погляньте, друже Неде! Он що буває, коли душа міри не зна.
– Сто чортів! – відповів канадець. – Ще й картає! Так начебто я ці два місяці тільки те й робив, що цмулив джин.
Тим часом я розглядав чудернацького птаха. Консель казав правду. Райський птах, сп'янілий від хмільного мускатного соку, став геть невладущий. Тепер йому було не до літання, він ледве-ледве дибав. Та я знав – пернате хутко очумається.
Наша здобич належала до найкращого з восьми видів райського птаха, що водиться в Новій Гвінеї і на сусідніх островах. Це дуже рідкісний птах – «великий смарагд». Сантиметрів тридцять завдовжки, він мав невеличку голову й малі очиці, поставлені близько біля дзьоба. Він милував зір пречудовою веселкою барв – дзьоб жовтий, лапки й пазурі брунатні, крила темно-золотисті з багряними кінчиками, голова й шия зверху ясно-жовта, зісподу смарагдова, груди й черевце темно-каштанові. Зграбно вигнуті дві довгі тоненькі пір'їни, що підіймаються над легким шовковистим, навдивовижу гарним хвостом, довершують чарівний вигляд цього прекрасного створіння, котрому тубільці дали поетичне назвисько – «сонячний птах».
Мені страх кортіло відвезти до Парижа цей надзвичайний екземпляр і подарувати його Ботанічному садові, де не було жодного райського птаха.
– Це й справді рідкісний птах? – спитав канадець тоном мисливця, що для нього краса здобичі анічогісінько не важить.
– Надзвичайно рідкісний, друже Неде, до того ж його важко спіймати живцем. Навіть опудала з цих птахів ціняться дуже високо. Тим-то тубільці підробляють їх, як підробляють, приміром, перлини та діаманти.
– Он як! – вигукнув Консель. – Підробляють опудала райських птахів?
– Авжеж, Конселю.
– І пан професор знає, як вони оте роблять?
– Звичайно. Райські птахи під час східних мусонів гублять своє чудесне хвостове пір'я. Саме це пір'я збирають пташині «фальшивомонетники», а тоді майстерно вшивають у хвіст якомусь жалюгідному папузі, спершу його обскубавши. Потім вони замазують рубці, лакують птаха й продають до європейських музеїв чи приватних колекцій оті витвори свого незвичайного промислу.
– Ну й хай, – сказав Нед Ленд. – Коли не весь птах, то, в кожному разі, пір'я його справжнє. Я в тім не бачу великого лиха, адже опудало купують не на те, щоб його з'їсти.
Отже моя мрія – спіймати райського птаха – збулася; проте мрія канадського мисливця й досі не стала дійсністю. На щастя, десь біля другої години Недові Ленду поталанило забити чудового лісового вепра, «бариутанга», як називають його тубільці. Ми дуже зраділи, що маємо врешті м'ясо чотириногого. Нед Ленд вельми пишався зі свого влучного пострілу. Вепр, уражений електричною кулею, зразу впав мертвий.
Канадець оббілував його, вміло попатрав і нарізав півдюжини котлет на вечерю. Потому ми рушили далі, і знову наше полювання ознаменувалося мисливськими звитягами Неда й Конселя. Продираючись крізь кущі, вони сполохали зграю кенгуру. Тварини кинулися врозтіч, високо стрибаючи на своїх еластичних лапах. Та хоч які прудкі були кенгуру – не втекли від електричних куль.
– О, пане професоре! – вигукнув у мисливському запалі Нед Ленд. – Яка чудесна ця дичина, надто коли її стушкувати! 0, ми поклали аж п'ять штук! І здумати тільки – все це м'ясо ми злупимо самі, а ті бевзі з команди й крихти не скуштують.
Канадець так заповзявся, що, мабуть, знищив би всю зграю, якби не захопивсь отими теревенями. Отож йому й стало дюжини цих цікавих сумчастих, що складають перший ряд двоутробних ссавців, як повідомив Консель.
Тварини були невеличкі. Вони належали до виду «кенгуру-кролів», що живуть у дуплах і славляться надзвичайною спритністю. Хоч вони й маленькі, шкурки їхні ціняться дуже високо.
Ми були вельми вдоволені з полювання. Щасливий Нед пропонував завтра знов завітати на цей благодатний острів і перебити всіх їстівних чотириногих. Та він не передбачив однієї обставини.
О шостій вечора ми дісталися до берега. Човен стояв на своїм місці. За дві милі від острова, ніби довгий риф, виступав із води «Наутілус».
Нед Ленд, не гаючи часу, зразу заходився готувати обід. Він був великий мастак куховарити. Невдовзі повітря сповнилося смачним духом – то смажилися на вугіллі котлети з «бариутанга»!
Проте я й сам, далебі, збився на канадцеву стежину: і мене пойняв захват перед шматком смаженого м'яса. Хай дарують мені читачі, як дарую я Лендові, кожен-бо улягає тій спокусі!
Обід удався на славу. Два припутні довершили пишне меню. Ми ласували саговою лемішкою, коржами з плодів хлібного дерева, плодами манго, ананасами та бражкою з кокосового молока. Давно ми не їли земних плодів – і зараз по-справжньому насолоджувались.
– А що, коли ми цього вечора не вернемося на борт «Наутілуса»? – мовив Консель.
– А що, коли ми ніколи туди не вернемось? – додав Нед Ленд.
Аж раптом біля наших ніг упав камінь, і гарпунерове запитання лишилося без відповіді.
XXII
БЛИСКАВИЦІ КАПІТАНА НЕМО
Сидячи на місці, ми оглянулися в бік лісу; моя рука заклякла, не донісши до рота шматка, Недова – над вогнищем.
– Каміння не падає з неба, – мовив Консель, – хіба що метеорити.
Другий камінь, кинутий влучніше, вибив із Конселевої руки смачне стегно голуба, ніби ствердивши його слова.
Ми зірвалися на ноги, схопили рушниці й за мить були готові до оборони.
– Невже це мавпи?! – вигукнув Нед Ленд.
– Майже, – відповів Консель, – це дикуни. І ліпше б ми з ними не стикалися.
– До човна! – скомандував я, і ми метнулись на берег.
Відступили ми вчасно: праворуч, кроків од нас за сто, на узліссі
з'явилися з двадцятеро тубільців, озброєних луками й пращами.
До човна залишалося якихось десять туазів.
Дикуни наступали повільно, та, вочевидь, з ворожими намірами. Каміння й стріли сипалися градом.
Нед Ленд не схотів залишати здобичі й попри небезпеку захопив із собою вепра, кенгуру та іншу дичину й тільки тоді помчав до човна.
Небавом ми опинилися на березі. Навантажити човен провіантом та зброєю, відштовхнутися було справою однієї хвилини. Не встигли ми відплисти й двох кабельтових, як сотня дикунів, люто виючи й розмахуючи руками, вскочила в воду. Я глянув на борт «Наутілуса», сподіваючись, що ці крики привернуть увагу команди. Та ба! Палуба велетенського судна, яке лежало на рифах, була пустельна.
Хвилин за двадцять ми дісталися «Наутілуса». Люк був одчинений. Прилаштувавши човна, ми зійшли всередину судна.
Я попростував до салону, звідки линула музика. За органом сидів капітан Немо.
– Капітане! – мовив я.
Він не чув.
– Капітане! – повторив я, торкнувшися його плеча.
Стрепенувшись, він повернув голову.
– А, це ви, пане професоре! Прекрасно! Як вам поталанило на полюванні? Чи знайшли щось до свого гербарію?
– Так, капітане, – відповів я. – Та, на лихо, ми привели з собою цілу ватагу двоногих, надто близьке сусідство з якими дуже мене непокоїть.
– Яких двоногих?
– Дикунів!
– Дикунів? – перепитав насмішкувато капітан Немо. – І ви дивуєтеся, пане професоре, що, ступивши на землю в будь-якій точці земної кулі, натрапляєте на дикунів? Дикуни! А де ж їх нема? Та й чим ці люди, що ви їх взиваєте дикунами, гірші від інших?
– Але ж, капітане…
– Щодо мене, пане професоре, то я повсюдно стрічаю дикунів.
– Одначе, коли ви не бажаєте здибатися з ними ще й на борту «Наутілуса», годилося б ужити якихось заходів.
– Не хвилюйтеся, пане професоре, тут вони не страшні.
– Та їх дуже багато.
– Скільки ж?
– Щонайменше сотня.
– Пане Аронаксе, – сказав капітан Немо, знов опускаючи пальці на клавіші,– коли б навіть усі тубільці Нової Гвінеї збіглися на цей берег, то й тоді вони не становили б аніякісінької загрози «Наутілусові».
Капітанові пальці забігали по клавішах, і я помітив, що він ударяє тільки по чорних кісточках, котрі надають мелодії суто шотландського колориту. Поринувши в мрії, він скоро забув про мене. Я не зважився більше до нього обзиватися.
Я вийшов на палубу. Вже настала ніч. Під цими широтами сонце заходить хутко, тут майже не буває вечірніх сутінків. Удалині ледве манячіли невиразні обриси острова Гвебороар. Але ватри, що тут і там горіли на березі, свідчили, що тубільці й гадки не мають розходитись.
Я довго сидів самотою на палубі, то думаючи про тубільців, – та вже без страху, бо перейнявся капітановою певністю, – то забуваючи про них, упиваючись чарами тропічної ночі. Подумки линув я до Франції, слідом за зодіаковими сузір'ями, що за кілька годин засяють над нею. Мерехтіли зорі, між ними світив повний місяць. І мені спало на думку, що цей вірний та поштивий супутник за одну добу знову вернеться сюди, підійме океанові води й звільнить «Наутілус» із коралових лещат.
Опівночі, допевнившись, що на темних водах панував такий же спокій, як і на березі, я повернувся до своєї каюти й ліг спати.
Ніч минула спокійно. Папуаси, певна річ, злякалися страхіття, що лежало на мілині, а то б вони відчиненим люком легко проникли всередину «Наутілуса».
Восьмого січня о десятій годині я вийшов на палубу. Поволі танула світанкова мла. Незабаром із пітьми виринув острів – спершу береги, а там і шпилі гір.
Тубільці й досі юрмилися на березі; їх за ніч побільшало – було вже душ із п'ятсот – шістсот. Кілька дикунів, скориставшись із відпливу, що оголив коралові рифи, наблизилися до «Наутілуса» й зупинились за два кабельтових од судна. Я добре їх бачив. То були папуаси, люди гарного племені, з атлетичною будовою, високим чолом, великим, але не плескатим носом, білими зубами. Кучеряве волосся, пофарбоване на червоне, яскраво виділялося на їхній шкірі, чорній і лискучій, як у нубійців. У мочках вух, розрізаних й витягнених донизу, висіли кістяні сережки. Своїм звичаєм дикуни були голі. Я помітив між ними кількох жінок; їхні стегна від крижів до колін прикрито спідницями, сплетеними із трав і підперезаними поясом із ліан. Ватажки мали на шиї оздобу у вигляді півмісяця і намисто з червоних та білих скелець. Майже всі вони були озброєні луками, стрілами й щитами; за плечима – щось на взірець сітки, повної круглих камінців, які метали вони пращею досить влучно.
Один із ватажків підійшов до самого «Наутілуса» і став пильно його роздивлятися. Певно, то був вождь вищого рангу, бо його обвивала габа з барвистого бананового листя із зубчастою оздобою.
Тубілець стояв зовсім близько, і вбити його було дуже легко, але я вважав за краще почекати, доки він викаже лихі наміри. За такої оказії європейці мусять не нападати, а тільки захищатися.
Під час відпливу тубільці шастали біля «Наутілуса», але не виявили ніякої ворожості. Вони часто повторювали слова «ассаї», і я розумів з їхніх жестів – папуаси запрошують мене вийти на берег, але мав за обачніше не користатися з цієї гостинності.
Отже, того дня нам не пощастило відвідати острів, на превеликий жаль Неда Ленда, якому хотілося поповнити припас. Та спритний канадець не гаяв марно часу – він заходився консервувати м'ясо й борошно, привезені з острова Гвебороар. Що ж до тубільців – вони повернулися на острів, тільки-но почався приплив і верхів'я коралових рифів стало зникати під водою. Але на березі юрмилося їх дедалі більше. Мабуть, вони прибували з навколишніх островів, точніше кажучи, з Папуа. Одначе я не помітив жодної піроги.
Знічев'я надумав я закинути невода в ці чудові прозорі води, крізь які виднілося морське дно, всіяне мушлями, зоофітами й водоростями. До речі, це був наш останній день у цих краях, бо назавтра – так пообіцяв капітан Немо – судно вийде в одкрите море.
Я гукнув Конселя, і він приніс мені легкого волочка, подібного на той, котрим ловлять устриць.
– А як дикуни? – спитав Консель. – З дозволу пана професора, мені здається, вони не такі вже й люті.
– Та все-таки, друже мій, вони людожери.
– Хай і так, а, видно, люди чесні,– відповів Консель. – Може ж бути ненажера чесним! Одне одному не заважає.
– Гаразд, Конселю. Я пристаю на твою думку, що вони чесні людоїди і чесно пожирають своїх бранців. А все ж я не бажаю, щоб мене – бодай і чесно – з'їли, тим-то триматимусь обачно, бо капітан «Наутілуса» й досі не вжив заходів безпеки. Ну, а тепер до роботи!
Дві години ми завзято працювали, але нічого путящого не виловили. Волочок набився всякою всячиною: «мідасовими вухами», «арфами», надто «молотками», найгарнішими з усіх, що їх доводилось мені бачити. Було тут ще кілька голотурій, перлівниць і десь із дюжину невеличких черепах; ми віддали їх до камбуза.
І раптом, коли я вже ні на що не сподівався, побачив найбільше чудо, певніше сказати – найбільшу потворність природи. Сталося це несподівано. Консель закинув волочок і витяг купу розмаїтих черепашок. Я запустив між них руку і враз заволав криком конхіолога – найпронизливішим криком, на який тільки спроможна людська горлянка.
– Що сталося з паном професором? – здивовано запитав Консель. – Чи не вжалило щось?
– Ні, друже мій, та я ладен поплатитися пальцем за таку знахідку!
– За яку знахідку?
– За цю мушлю, – відповів я, показуючи об'єкт радощів.
– Але ж це простісінька пурпурова олива з роду олив, ряду гребінчастозябрових, класу черевоногих, типу молюсків…
– Авжеж, Конселю, тільки у звичайної мушлі закруток іде справа наліво, а в цієї навпаки, зліва направо!
– Хіба ж то можливо?! – гукнув Консель.
– Так, друже мій, це мушля-лівачка.
– Мушля-лівачка? – повторив вражений Консель.
– Глянь на її закрутки!
– О! Якщо пан професор буде ласкавий повірити мені,– сказав Консель, беручи тремтячою рукою мушлю, – я ще ніколи так не хвилювався.
Та й було чого хвилюватися! Спостереження натуралістів показали, що в природі відбувається рух справа наліво. Небесні світила та їхні супутники рухаються своєю орбітою зі сходу на захід. Людина більше послуговується правою, аніж лівою рукою, отже і всі інструменти, прилади, східці, замки, пружини годинників і все інше пристосовані до руху справа наліво. Природа, підвладна цьому законові, так закручувала й мушлі. Закрутки мушлі йдуть справа наліво, а коли трапляється мушля-лівачка, знавці цінують її на вагу золота.
Отож ми з Конселем так захопилися, розглядаючи наш скарб, що не бачили нічого в світі, окрім тієї мушлі. Я вже мріяв збагатити нею Паризький музей, аж раптом камінь, що його шпурнув якийсь папуас, розбив нашу коштовну знахідку в руках Конселя.
Я крикнув з відчаю. Консель метнувся до моєї рушниці й націлився в дикуна, що розмахував пращею метрів за десять од нас. Я хотів зупинити Конселя, але він уже вистрілив, і куля розбила браслет із амулетів на папуасовій руці.
– Конселю! – гукнув я. – Конселю!
– Невже пан професор не бачив, що цей канібал перший напав на нас?
– Мушля не варта людського життя, – сказав я.
– О, негідник! – кричав Консель. – Ліпше б він розтрощив мені плече.
Консель казав щиро, та мені плече його було дорожче за мушлю. За тих кілька хвилин, що ми побивалися над розбитою мушлею, становище раптом змінилося. Десь із двадцять пірог оточили «Наутілус». Ці піроги – не що інше, як видовбані із стовбурів велетенських дерев довгі й вузькі човни, – дуже швидко плавали й завдяки поплавкам на кінцях бамбукової жердини стійко трималися на поверхні води. Пірогами вправно керували спритні напівголі веслярі, і я тривожно стежив, як вони підпливали до «Наутілуса».
Папуасам, певно, вже доводилося спілкуватись із європейцями і бачити їхні судна. Та що вони могли думати, дивлячись на захрясле в протоці довге металеве веретено, без щогл, без димарів? Нічого доброго, бо вони спершу трималися на значній віддалі од «Наутілуса». Проте, бачивши, що судно не рухається, тубільці мало-помалу осміліли й тепер добирали способу познайомитися з ним ближче. Та саме цьому знайомству й належало запобігти. Наші рушниці, що стріляли безгучно, не могли налякати тубільців, які зважали тільки на гримку зброю. Буря без громового гуркоту менше лякає людей, хоча небезпечна блискавка, а не грім.
