Текст книги "Комедії"

Автор книги: Жан-Батист Мольер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 26 страниц)

Валер

Авжеж.

Мар’яна По правді?

Валер

Безперечно.

Обранню вашому звіряйтеся безпечно.

Мар’яна

Ну, добре; то отак ви радите мене?

Валер

Мене послухатись – вам діло не трудне.

Мар’яна

Так само, як і вам пораду що давати.

Валер

Я радив, щоб свою прихильність показати.

Мар’яна

Щоб вам сподобаться, я раду цю прийму.

Доріна

(відходить у глиб сцени)

Побачимо, який кінець цьому всьому.

Валер

Так от яка любов! То ви мене дурили,

Як ви мені…

Мар’яна

Про це ми досить говорили.

Ви щиро кажете, щоб я за того йшла,

Кого недоленька до мене привела.

І я кажу вам знов: я це зробити рада,

Коли від вас така спасенна йде порада.

Валер

Не виправляйтеся, бо винні тільки ви;

Ця думка з вашої постала голови,

І ви знайшли тепер до чого причепитись,

Щоб слово схибити й зо мною роздружитись.

Мар’яна

Це добре сказано.

Валер

Кохаючи мене,

Не дуже рвали ви серденько запальне.

Мар’яна

Ви вільні думати, аби було бажання.

Валер

Так, вільний, і моє ображене кохання

В такому замірі ще вас попередить.

Я знаю, перед ким любов мою зложить.

Мар’яна

О так, я певна в тім; привабить кожну другу

Заслуга ваша.

Валер

Ох, покиньте цю заслугу!

Самі ви бачите, яка вона мала;

Я тільки думаю, що інша б прийняла

Самотню душу цю, вона могла б кохати

Й розважити мене від оцієї втрати.

Мар’яна

Не буде тяжко вам, що втратите мене,

Бо почуття нове ваш смуток прожене.

Валер

Зроблю, що здужаю; вам легко зрозуміти,

Що й честь примушує за зраду так платити

І що повинен я шукати забуття,

А як над силу те – сховати почуття.

Бо вже перед людьми тому нема покути,

Хто любить серце те, що вас могло забути.

Мар’яна

Це почуття, мабуть, шляхетне, пане мій?

Валер

Нехай таким його вважає рід людський!

А що ж ви думали? Невже, що до сконання

В душі я збережу палке до вас кохання?

Що, шлюб ваш бачивши, я другій не віддам

Те серце, що його тепер не треба вам?

Мар’яна

Ні, навпаки, бо я того й сама бажаю!

Я рада, щоб ця річ скоріш дійшла вже краю.

Валер

Ви раді?

Мар’яна

Так.

Валер

Але доволі вже образ.

Я зараз же зроблю, як ваш велить наказ.

(Відходить),

Мар’яна

Гаразд.

Валер

(вертається)

Так знайте ж ви, що ви самі звеліли

Зробити вчинок цей, що був мені над сили.

Мар’яна

Так.

Валер

І що замір цей прийшов мені тому,

Що й ви вчинили так.

Мар’яна

Амінь тому всьому.

Валер

(відходячи)

Ну, годі; саме в час я вас тепер покину.

Мар’яна

Найкраще.

Валер

(знову вертається)

Був я тут останнюю хвилину.

Мар’яна

То й з богом.

Валер

Га?

Мар’яна

Чого?

Валер

Чи ви мене звете?

Мар’яна

Приснилось вам.

Валер

(повільно відходить)

Як так, то я й піду. Проте

Прощайте, панночко!

Мар’яна

Прощайте!

Доріна

Як я бачу,

Ви розум стратили через химерну вдачу.

А я навмисне вам сваритися дала,

Щоб тільки бачити, до чого б річ дійшла.

Валере, паночку!

(Хапає його за руку),

Валер

(ніби нехотя)

Чого тобі від мене?

Доріна

Ходіть сюди.

Валер

Душа моя кипить шалено.

Пусти: зроблю я те, що радила вона.

Доріна

Стривайте-бо.

Валер

Ні, ні, де річ непохитна.

Доріна

Ох!

Мар’яна

(набік)

Я йому гидка, тому й біжить так швидко.

Піду ж я, бо йому на мене глянуть бридко.

Доріна

(кидає Валера й біжить до Мар'яни)

І та! Куди ж це ви?

Мар’яна

Пусти.

Доріна

Та не біжіть!

Мар’яна

Ні, ні, Доріно, вже мене не зупинить.

Валер

(набік)

Я бачу, що мій вид їй гірший від хвороби,

Так визвольмо ж її від нашої особи.

Доріна

(кидав Мар'яну й біжить до Валера)

Ви знов… Нехай вам біс! Який вас кат жене?

Ідіть лишень сюди та слухайте мене.

(Бере Валера й Мар'яну за руки).

Валер

(до Доріни)

Які твої думки?

Мар’яна

(до Доріни)

Що хочеш ти робити?

Доріна

Урятувати вас, а спершу помирити.

(До Валера).

Чого надулись ви? Скажіть – чи ви дурні?

Валер

Ти ш чула, що вона казала тут мені?

Доріна

(до Мар'яни)

Чи ошаліли ви, що ви в такому гніві?

Мар’яна

Ти ж чула тут сама слова його вразливі.

Доріна

(до Валера)

Дурниця все: вона – я можу присягти —

Одне бажа – щоб вас для себе зберегти.

(До Мар'яни).

Він любить тільки вас; ручусь я головою,

Що прагне він скоріш з’єднать вас із собою.

Мар’яна

(до Валера)

Навіщо раду ви дали таку гидку?

Валер

(до Мар'яни)

А нащо радитись, та ще про річ таку?

Доріна

Обоє ви дурні. От краще обніміться.

(До Валера).

Давайте руку.

Валер

(даючи руку Доріці)

Ну, та й що?

Доріна

(до Мар'яни)

І ви миріться.

Мар’яна

(даючи руку)

Навіщо?

Доріна

Ну, ходіть, не гайте дурно нас,

Бо ви й не знаєте, яке кохання в вас.

Валер і Мар’яна беруться за руки, не дивлячись одне на одного.

Валер

(до Мар'яни)

Не будьте ж ви такі до згоди неохочі

І на людей хоч раз зведіть ласкаво очі.

Мар’яна дивиться на Валера й усміхається.

Доріна

Закоханий народ – дурний, скажу я вам.

Валер

(до Мар'яни)

Чи я ж не мав од вас образи почуттям?

Я без брехні скажу, що ви були злосливі,

Як легко мовили такі слова вразливі.

Мар’яна

А в вас я вдячності не бачу аніже.

Доріна

Про це на другий раз, доволі вам уже

Змагатись, час тепер од лиха рятуватись.

Мар’яна

Яких же способів найперш нам треба братись?

Доріна

Ми візьмемось до всіх і почнемо всіма.

Сміється батько ваш; але то все дарма.

А ви на батькові химери завважайте

І перед ним себе покірною вдавайте…

Щоб, як настане час, що вже до шлюбу йти,

Було зручніш той шлюб на безрік затягти.

Аби задляти час, а врятуватись можна:

То ніби хворість вас якась непереможна

Напала, – а хіба ж тоді звінчають вас? —

А там негарний знак або недобрий час —

То мертве тіло вам на вулиці зустрілось,

Розбилось дзеркало, вночі багно приснилось.

Найліпше ж за те все – це те, що вас ні з ким

Не зв’яжуть силоміць, а зв’яжуть тільки з ним

Найпаче ж дбайте ви, – це добре задля діла, —

Щоб жодна тут душа у парі вас не зріла.

(До Валера).

Знайдіть прихильників і дбайте про одно,

Щоб сталось так, як вам обіцяно давно.

Ми в братові її підбудим духу, може,

Та й мачуха її нам, певно, допоможе.

Прощайте!

Валер

(до Мар'яни)

Що б ми всі не вдіяли гуртом.

Мої надії всі, по правді, в вас цілком.

Мар’яна

(до Валера)

Чи зникне, а чи ні та батькова химера,

Але як вийду я, то тільки за Валера,

Валер

Який же радий я! Так я вже можу ждать?..

Доріна

Ох, ці закохані ніколи не скінчать!

Ідіть, кажу!

Валер

(вертається)

Тепер…

Доріна

Чи він же перестане?

От ваші двері, йдіть. А от і ваші, пане.

(Бере їх за плечі й розводить у різні боки).

ДІЯ ТРЕТЯ

ЯВА 1

Даміс, Доріна.

Даміс

Нехай мене поб'є на цьому місці грім,

Хай лають і кленуть мене на світі всім,

Якщо з поваги я чи з остраху до влади

На цього злодія не дам собі поради!

Доріна

Будь ласка, втіштеся й не гнівайтесь притьмом.

Ваш батько поки що говорить язиком;

Не все те робиться, що раді ми сказати.

До діла від думок далеко ще чвалати.

Даміс

Тартюфа викрити я хочу на брехні…

Коли б на самоті зустрівся він мені!

Доріна

Помалу з ним, та ще не будьте й з батьком жвавії

Хай ваша мачуха орудує в цій справі,

Бо на Тартюфів ум вона вже має вплив.

Що б не порадила вона, він все б зробив.

Здається, що вона його приворожила.

Дай, боже, щоб се так! Була б то річ до діла.

Для ваших справ вона розмови з ним шука,

Щоб знати про той шлюб, що вас тепер ляка.

Про почуття його дізнатись і сказати,

Яке розладдя в нас із того може стати,

Як не відкинеться від сватання свого.

Тепер він молиться, казав слуга його,

Але сюди прийти він має за хвилину!

Так ви вже йдіть собі, а я його зустріну.

Даміс

Я тут зостануся, як будуть розмовлять.

Доріна

Їм треба буть самим,

Даміс

То можу ж я й мовчать.

Доріна

Жартуєте? Ні, ви палкі занадто в гніві…

Всю справу зіпсують такі, як ви, дражливі..

Ідіть.

Даміс

Я нищечком послухаю розмов.

Доріна

Який-бо ви! Та йдіть, бо він уже прийшов.

Даміс ховається в кабінет, що в глибині сцени;

ЯВА 2

Тартюф, Доріна.

Тартюф

(побачивши Доріну, голосно говорить до свого лакея, що лишився за лаштунками)

Лоране! Бережіть мою волосяницю

І покаянний бич… Моліться, хай десницю

Господь зведе на вас, а я вже мушу йти

До в’язнів – лепту їм убогу принести.

Доріна

(набік)

У лицемірстві він не знайде, певно, краю.

Тартюф

Чого вам?

Доріна

Хочу я…

Тартюф

(виймає з кишені хусточку)

О боже мій! Благаю,

Візьміть цю хусточку, та вже тоді й кажіть.

Доріна

Що? Як?

Тартюф

Візьміть її та груди обіпніть.

Ви так одягнені, що це вражає душу,

Думки ж нечисті я від себе гнати мушу.

Доріна

Еге, як бачу я, слабенька в вас душа.

Жіноче тіло вас так легко спокуша.

Який це в вас горить огонь несамовитий?

А от мене зовсім не легко спокусити.

Хоч голі б ви були від п’ят до голови,

Мене б нітрішечки не спокусили ви.

Тартюф

В розмовах трохи більш собі шукайте впину,

А як не хочете, то я вас тут покину.

Доріна

Ні, я сама піду і вам тут спокій дам;

Я тільки пару слів сказати маю вам,

Що пані от сюди з своєї прийде хати

У вас короткої розмови попрохати.

Тартюф

Ох, згоджуюсь.

Доріна

(набік)

Чи бач – увесь аж заяснів!

Так от що: здогад мій, як бачу, не змилив.

Тартюф

Чи хутко прийде?

Доріна

От неначе вже й надходить,

Так, це вона; піду ж, щоб вам не перешкодить.

ЯВА 3

Ельміра, Тартюф.

Тартюф

Нехай вас щедрий бог повік благословля,

І душу й тіло вам нехай оздоровля,

І ощастить вас так, як тут бажати може

Найнижчий з-поміж тих, що хвалять ім’я боже.

Ельміра

За цю зичливість я, уклінно вдячна вам.

Чого ж ми стоїмо? Чому б не сісти нам?

Тартюф

(сідає)

Як же ся маєте по вашій лихоманці?

Ельміра

(сідає)

Гаразд; покинула мене тоді ж уранці.

Тартюф

Не ради то моїх нікчемних молитов

Від милосердного рятунок вам прийшов.

Хоч, правда, в молитвах, що я до бога мовив,

Просив я про одно, щоб він вас уздоровив.

Ельміра

Я вашій щирості турботи завдала.

Тартюф

За вас найбільшая турбота все ж мала.

Ох, замість вас я сам хотів би слабувати.

Ельміра

Любов до ближнього не слід надуживати…

За вашу ж добрість я чолом вам оддаю.

Тартюф

Ви заслужили більш, ніж те, що я роблю.

Ельміра

Я хочу з вами тут про щось поговорити.

Гаразд, що тут ніхто не може перебити.

Тартюф

Для мене, пані, то щасливий справді час,

Що тут на самоті прийшлось побачить вас;

Про це до господа я засилав благання,

І він оце тепер вволив мої бажання.

Ельміра

Я з вами кілька слів хотіла б обмінить.

Відкрийтеся ж мені й нічого не таїть.

Даміс, не видний іншим, відчиняє трохи двері і прислухається до розмови.

Тартюф

Ви звабили мене ласкавими словами,

Я ж душу всю мою розкрию перед вами.

Найперш клянуся: я на тих гостей повстав,

Що чарів ваших блиск до себе прикликав,

Не яко ворог ваш, не з думкою лихою,

Але від щирості, що всюди править мною.

Душа збентежилась…

Ельміра

Чи віри ж я не йму?

Ви дбали на користь спасінню моєму.

Тартюф

(тисне Ельмірі руку)

О так, запевне так, найкращії жадання.

Ельміра

Ох, як ви тиснете!

Тартюф

То щирі почування.

Вам лихо вдіяти? Ні, думка не така

У мене; я скоріш…

(Кладе руку Ельмірі на коліно).

Ельміра

Де ж ваша це рука?

Тартюф

Я вбрання мацаю, матерію дивлюся.

Ельміра

Та перестаньте-бо, я лоскоту боюся.

Ельміра відсуває своє крісло. Тартюф присувається до неї.

Тартюф

(мацає Ельмірину косинку)

Яка мережечка, на диво, боже мій!

Чого то за наш час не зможе хист людський!

Чи бачив хто коли таку тонку роботу?

Ельміра

Але вернімося до нашого клопоту,

Я чула, що Оргон думки вже відміни

Й дочку вам віддає. То правда чи брехня?

Тартюф

Казав він щось таке, але я вам признаюсь,

Що не за щастям тим я серцем побиваюсь;

Десь-інде, в іншій-бо, чудовішій красі

Увесь мій любий рай, мої бажання всі.

Ельміра

Авжеж, ви на землі не любите нічого.

Тартюф

Не дав мені господь, ох, серця кам’яного.

Ельміра

А я так думаю: спасенна ваша путь,

І ваші всі гадки до неба просто йдуть.

Тартюф

То правда, нудимся ми за довічним раєм,

Але й дочасної краси не забуваєм:

Препишний неба твір, урода чарівна

Побожні почуття зворушує до дна.

В таких, як ви, краса небесная відбилась,

У вас же найясніш, найкраще засвітилась.

На личку вашому небесні всі дива,

Ваш погляд очі всім і серце порива;

І я, дивившися на вашу пишну вроду,

Склонився перед тим, хто появив природу.

І в вашім образі я щиро полюбив

Найкращий з образів, де він себе з’явив.

Спочатку я таки, боявсь того кохання,

Бо думав, що воно диявольське наслання,

І був наважився не бачить вас ніде,

Гадав, що через вас душа до згуби йде.

Але вкінці спізнав, красо моя препишна.

Що то свята любов, а не жадоба грішна,

Що з соромливістю погодиться вона,

І я сказав собі: люби, як серце зна!

Я надто сміливий – це сам я почуваю,

Що вашій добрості це серце поручаю,

Але надії всі мої у вас самій,

На заходи ж свої не маю я надій.

Від вас я тільки жду собі добра, спокою.

Від вас терпітиму або всі муки згою,

Скажіть – і буду я щасливий чоловік,

Звеліть мені – і я страждатиму повік.

Ельміра

Освідчилися ви, по правді, досконало,

Хоч це мене, скажу, чимало здивувало.

Чи ви не мислили, ступивши на сей шлях?

Чи серце не могли озброїти в грудях?

Побожний чоловік, якого ймення всюди…

Тартюф

Побожний… а хіба побожні… то й не люди?

Кого хоч раз ваш вид небесний освітив,

То вже не мислить він, бо розум загубив.

Цю мову, може, вам од мене дивно чути,

Але я ангелом ніяк не можу бути.

Якщо вас гніває признання це моє,

То в вашій ліпоті вина найбільша є.

Заледве вбачив я надлюдське це сіяння,

Віддав я душу всю під ваше панування.

Про ніжний погляд ваш не скажеш у словах:

Він хутко геть прогнав з душі моєї страх,

Подужав молитви, пости, покутні плачі

І повернув до вас бажання всі гарячі.

Зітхання й погляди про це казали вам,

Тепер же віри йміть ще більш моїм словам.

Коли б же ви могли прихильною душею

Хоч трохи зглянутись над мукою моєю,

Коли б у смуток мій спокою налили

І до нікчемного раба свого зійшли, —

Я так би поважав небесну вашу вроду.

Як ще не шанував ніхто нікого зроду,

Тоді за вашу честь не мали б ви страху.

Я б не навів на вас недоленьку лиху.

А всі панки оті, що їх жінки голублять,

Все роблять голосно, порожню славу люблять,

Прилюдно хваляться, що пощастило їм,

Любові кожний знак показують усім.

Довіру зраджують дурними язиками

Й на власний вівтар свій наводять темні плями,

Але такі, як ми, кохають і мовчать,

І тайності чужі ховають під печать.

Ми хочемо самі зістатися в шанобі,

Тому й страху нема укоханій особі.

Хто любить нас, того неслава не торкне —

Ми скрити вміємо заласся потайне.

Ельміра

Я мовчки слухала всі ваші мудрування;

Ви навпростець мені освідчились в коханні.

А що, як я до вас не матиму жалю,

Та й чоловіка ще про все повідомлю?

А як дізнається він про такі зальоти,

Мабуть, любити вас не матиме охоти.

Тартюф

Я знаю, серце в вас злобі недоступне,

І ви за сміливість пробачите мене,

Бо люди немощні; о, в вас не буде гніву

За те, що я не скрив любов мого правдиву.

Погляньте хоч самі на вид свій чарівний,

А в мене ж тіло є, а ще ж я не сліпий.

Ельміра

Хоч інша це могла б не так, як я, прийняти,

Але ж я ласки вам бажаю доказати;

Про це Оргонові я звістки не подам,

За те ж ось річ яку зробити треба вам:

Працюйте зараз же, та щиро, без омани,

На те, щоб стався шлюб Валера та Мар’яни.

Самі ж повинні ви чужих зректися прав,

Що другий через вас заледве не втеряв,

Та ще…

ЯВА 4

Ельміра, Даміс, Тартюф.

Даміс

Ні, пані, ні, це слід переказати.

Я недалеко був і чув з тієї хати.

Здається, сам господь туди мене привів,

Щоб злодія цього гордоту я зломив,

Щоб міг нарешті він прийнять од мене кару

За нахрап, за свою облесливу машкару.

Нехай же батько мій тепер побачить сам.

Який злочинець тут освідчувався вам.

Ельміра

Дамісе, ні, не так; аби він шанувався

Та ласки нашої достойним показався,

Я обіцяла вже і слова не змилю;

Здіймати бучу я душею не терплю.

З дурниць таких жінки сміятись тільки можуть

І чоловікові спокою не тривожать.

Даміс

Робіть, як знаєте, я вам не бороню,

Але ж і я нехай по-своєму вчиню.

Доволі вже цей пан лукавив та пишався,

Доволі з мене тут злосливо він сміявся!

Давно вже я держу в собі правдивий гнів;

Доволі він у нас безладдя наробив,

Доволі над моїм він батьком верховодив,

Валерові й мені в коханні нашім шкодив.

Нехай же батько зна все чисто, наголо!

Це небо способа тепер мені дало,

Я дякую за цей випадок знаменитий;

Занадто добрий він, щоб з рук його впустити.

Я буду винний сам за пашу всю біду,

Якщо й тепер йому відплати не знайду.

Ельміра

Дамісе!

Даміс

Ні, простіть, я добре розумію…

З ції оказії страшенно я радію.

Даремно будете відраджувать мене,

І помста праведна злочинця не мине.

Чого ще ждати вам? Не буду я баритись

І саме от тепер я можу вдовольнитись.

ЯВА 5

Оргон, Ельміра, Даміс, Тартюф.

Даміс

Ви саме в час прийшли, щоб тут від нас почуть

Цікаву річ, яка здивує вас, мабуть.

Ви за свою любов діждалися заплати;

Цей пан уміє вас за ласку шанувати,

І в щирості своїй за все добро, що мав,

Сплямити вашу честь добродій забажав.

Я сам піймав його на цьому місці, тату,

Він пані визнавав любов свою прокляту.

Її душа м’яка і вдача мовчазна,

І скрити це від вас наважилась вона;

Але, по-моєму, це просто необачність,

І не сказати вам – була б до вас невдячність.

Ельміра

Про річ таку дрібну звичайно всі мовчать

І чоловікові спокою не мутять.

Від того наша честь іще не може впасти,

Як боронитися ми вмієм од напасті.

А ви, Дамісе, теж промовчати б могли,

Якби мені ваги хоч трохи надали.

ЯВА 6

Оргон, Даміс, Тартюф.

Оргон

Невже це правда все, що чув я? О мій боже!

Тартюф

Так, милий брате, я створіння зле, негоже,

Такого грішника ще в світі не було,

Мізерне серце це гидотою пройшло;

Я все моє життя проводив у болоті,

Кохався над усе в злочинстві та мерзоті,

І бачу я, що бог, усіх моїх гріхів

Не стерпівши, мене скарати захотів.

Хай надають мені ще більш гріхів і бруду, —

Я боронитися не зважусь і не буду;

А ви тому всьому, що кажуть, віри йміть

І в гніві вашому злочинця проженіть!

І скільки б сорому від вас мені не впало,

Скажу я, що його мені ще буде мало.

Оргон

(до сина)

Ах ти, розбійнику! Чи в тебе сором єсть

Такій святій душі оббріхувати честь!

Даміс

Невже ви здаєтесь на хитру цю личину

І віри не ймете?..

Оргон

Замовкни, вражий сину!

Тартюф

Нехай говорить він, не бороніть йому,

І що б він не сказав, ви віри йміть тому.

Навіщо ви мене так судите прихильно?

Про чесноту мою непевним бути вільно.

Чи ви звіряєтесь на те, чим я здаюсь?

Від того кращим я нітрохи не зроблюсь.

Моє обличчя вас негоже ошукало,

А справжнього добра в мене занадто мало.

Мов добрий чоловік, сподобавсь я усім.

Але, по щирості, нікчемний я зовсім.

(До Даміса).

Так, синочку, скажіть, що зовсім я пропащий.

Що зрадник, злодій я, розбійник непутящий;

Знайдіть мені ще більш образливе ім’я, —

Не сперечатимусь, бо винен тільки я.

І я навколішках ганьбу приймати буду,

Як кару за гріхи від праведного суду.

Оргон

(до Тартюфа)

Доволі, братику.

(До сина)

Чи, в тебе є душа?

Даміс

Як! Невже вас серце поруша?

Оргон

Цить, бидло!.. Встаньте-бо, мій брате милостивий.

(До сина).

Мерзенний!

Даміс

Він…

Оргон

Мовчи!

Даміс

То це за мій правдивий…

Оргон

Мовчи, бо я тобі всі руки потрощу.

Тартюф

Я ради господа того не попущу.

Вгамуйтесь, брате; перш прийму я всі напасті,

Ніж з голови його дам волосині впасти.

Оргон

(до сина)

Невдячний!

Тартюф

Згляньтеся на нього; от я сам

Навколішки стаю…

(Падає на коліна).

Оргон

(твою на колінах, до Тартюфа)

О боже!.. Годі вам…

(До сина). Ледащо! Подивись!

Даміс

То…

Оргон

Цить!

Даміс

Як?

Оргон

Цить! Ні слова!

Неславити його твоя душа готова.

Я знаю, за що ви на його встаєте,

І жінка, й діти – всі його ви цькуєте.

Вам сорому нема всіх заходів ужити,

Щоб цей побожний пан не став у мене жити.

Але всім заходам не вигнати його;

Його я пригорну до серденька мого

І, щоб приборкати лиху мою родину,

За його я віддам дочку мою єдину.

Даміс

Чи ви примусите, що згодиться вона?

Оргон

Сьогодні ввечері, нечемо навісна!

Я дам себе взнаки, я не скорюсь нікому;

Вже час навчити вас, що я господар дому.

Ну, зараз же мені навколішки ставай

І в пана доброго пробачення благай.

Даміс

У цього злодія? В облесника такого?

Оргон

Ага, ти знов своє! Ти брешеш знов на нього!

Ціпок! Де мій ціпок!..

(До Тартюфа),

Не здержуйте мене!

(До сина).

Геть з двору зараз же! Іди собі, свине!

Та щоб не смів сюди ніколи навертатись!

Даміс

Так, я піду, але…

Оргон

Виносься, годі длятись.

Знай: спадщини тобі я ввік не відпишу,

А те, що я сказав, прокльоном завершу.

ЯВА 7

Оргон, Тартюф.

Оргон

Святій людині так за все добро віддячив!

Тартюф

Хай бог його простить, як я йому пробачив…

(До Органа).

Коли б ви знали, як душа моя болить,

Що з братиком мене бажають роздружить.

Оргон

Ох, ох!

Тартюф

Як думаю про ненависть людськую,

То в серденьку таку велику муку чую…

Ох, груди стиснуло… І духу вже нема…

Не можу мовити… це ж, певно, смерть сама.

Оргон

(плачучи, біжить до дверей, куди він вигнав сина)

Розбійнику! Чому тебе пустив я з хати!

Було б тобі спершу всю спину полатати!

(До Тартюфа).

Вгамуйтесь, братику, і серденька не рвіть.

Тартюф

Доволі прикрості; вже час її скінчить.

Клопоти я приніс у вашу всю родину,

То краще я зроблю, як зовсім вас покину.

Оргон

Це жарти?

Тартюф

Тут усі на мене дишуть злом

І честь мою хотять обкидати багном.

Оргон

Ви ж бачите, що я не слухаю нікого.

Тартюф

Не кинуть вороги бажання навісного;

Щодня шептатимуть, аж поки й буде те,

Що наостанку ви їм віри поймете.

Оргон

Ні, братику, ніввік.

Тартюф

Ох, брате, превелика

У жінки сила є – вмовляти чоловіка.

Оргон

Ні, ні!

Тартюф

Рушати час. Пустіть же ви мене!

Нехай ніхто вже більш Тартюфа не клене.

Оргон

Зістаньтесь: не пущу, от щоб мені пропасти!

Тартюф

То доведеться знов терпіти всі напасті.

Але, як хочете…

Оргон

А!

Тартюф

Добре, буде так.

Але я стану вже поводитись інак;

Бо честь – то ніжна річ; як побратим правдивий.

Не дам я, щоб її доткнув язик злосливий:

Дружину вашу скрізь я буду обминать.

Оргон

До неї, всім на злість, повинні ви вчащать.

Дражнити світ увесь готовий я душею;

Нехай же бачать вас щораз у парі з нею.

А щоб відчули більш зневагу всю мою,

Я вам ще за життя добро все віддаю,

І зараз же, щоб нам з цим ділом не бариться,

Спишу папери всі по формі, як годиться.

Вірненький друг, ще й зять, дорожчий є мені

Від жінки, від дітей і всякої рідні.

Не будьте ж до мого дарунка неласкаві.

Тартюф

Господня воля хай справдиться в кожній справі.

Оргон

Сердешний! Ну, ходім та й спишемо як слід;

Нехай від заздрості нетямиться мій рід.