Текст книги "Комедії"

Автор книги: Жан-Батист Мольер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 26 страниц)

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

ЯВА 1

Еліанта, Філінт.

Філінт

Ну, та й удався ж він натурою завзятий!

Нелегка річ була його переконати!

Уже повертано ту справу й сяк і так,

Але свого зректись він не хотів ніяк.

Ніколи ще, мабуть, не чули ті панове,

Мирити взявшися, чуднішої промови.

«На все погоджуся, – казав він, – все прийму,

А присуду свого назад я не візьму!

Де ображатися вбачає він причини?

Хіба писати зле – ганебно для людини?

Таж може, – думати я так принаймні звик, —

З лихого автора буть чесний чоловік.

Нема тут жодної для самолюбства рани:

У всьому гідний він поваги і пошани,

Порядний, сміливий, справдешній дворянин, —

Проте обстоюю: поет поганий він.

Хвалю його за все від щирого я серця:

За вправність на коні, у танцях чи на герці,

А за поезії… даруйте вже на тім!

Тоді б лише простив охоту я до рим,

Якби загрозою кривавої відплати

Його примушено ті віршики писати!»

– Вмовляли всі його, як тільки-но могли,

Нічого більшого, проте, не досягли,

Як того, що сказав Оронту він: «Шкодую,

Що так суворо я поезію ціную;

Радніший був би смак я зовсім інший мать

І щиро ваш сонет довершеним назвать».

Тут їх примусили обнятися прилюдно,

І справа та чудна так закінчилась чудно.

Еліанта

Щоправда, він усіх дивує не на жарт,

Зате ж великої він і пошани варт.

Ця щирість, хоч її ми бачити й незвичні,

Душі показує прикмети героїчні,

Високі пориви прекрасного ума, —

І шкода тих мені, у кого їх нема.

Філінт

А я що більше з ним стрічаюся, признатись,

То все дивую більш: як міг він закохатись?

З такою вдачею і з розумом таким

Чи можна ж почуттям даватися палким?

А надто розгадать хотілось би причину,

Чому закоханий у вашу він кузину?

Еліанта

Отож, як бачите, для ніжних почувань

Різнота душ і вдач – ніяк не певна грань,

І не в характерах однакових там сила,

Де серця людського любов заговорила.

Філінт

Він любить, певна річ. А любить же вона?

Еліанта

Ну, справа зовсім тут, мій пане, не ясна!

Як я могла б сказать про неї, чи кохає,

Коли сама вона того, мабуть, не знає

І в шумі лестощів та в галасі розмов

Любов’ю гру зове і грою зве любов!

Філінт

Боюсь: мій приятель од вашої кузини

Повік щасливої не матиме години!

Коли б же він, як я, на цей поглянув світ,

То іншу подругу для днів своїх і літ,

Для палу чистого і вірного кохання Обрав би.

Говорю про вас, ласкава пані.

Еліанта

Не буду критися; адже в таких речах

Найкраще простий нам собі обрати шлях.

До ніжних любощів Альсеста й Селімени

Немає жодної ворожості у мене,

І навіть помогла б йому я залюбки її жаданої добитися руки.

Але якби йому судилося зазнати

Усіх солодких мрій болючої утрати

І серце іншому б кузина віддала,

То, може б, я його утішити могла,

Його освідчення без роздуму прийнявши

І в спільну, дружню путь з ним рушивши назавше.

Філінт

До почуття, яке вам серце облягло,

Так само не бере й мене найменше зло,

І ви б могли самі Альсеста розпитати,

У чому я хотів його переконати.

Проте як Гіменей з’єднає руки їм,

Як інша, а не ви, до шлюбу стане з ним,

Дозвольте важити на той вінець щасливий,

Котрим його чоло прикрасити ладні ви: —

Не маю кращої серед найкращих мрій,

Ніж гадка смілива про любий дар такий.

Еліанта

Та ви жартуєте!

Філінт

Ні, пані: щире слово

У мене вирвалось зовсім не випадково,

Бо марив я давно освідчитися вам,

Яким до вас горю глибоким почуттям.

ЯВА 2

Альсест, Еліанта, Філінт.

Альсест

Вас, пані, вас молю: мені ви поможіте

Тяжку й гірку мою навік образу змити!

Еліанта

Чим ви стурбовані і що вас так болить?

Альсест

О, легше міг би я всі кари пережить,

Радніше б витерпів шалений гнів стихії,

Ніж цей страшний кінець найкращої надії!

Любов моя… Ні! Ні!.. Немає в мене слів!

Еліанта

Та заспокойтеся ж і поясніть ваш гнів!

Альсест

О! Чи небесний дар сполучуватись може

З лукавством і гріхом в одній істоті, боже?

Еліанта

Скажіть же…

Альсест

Сповнилась душа моя ущерть!

Усім надіям край! Отрута! Зрада! Смерть!

Вона, кому любов присвячена безмірна, —

Вона обманює, вона мені невірна!

Еліанта

А чи ж доведена провина ця тяжка?

Філінт

Могли узяти ви – бо вдача в вас така —

За щиру правду те, що виросло з уяви!

Альсест

А! Не втручайтеся не до своєї справи!

(До Еліанти).

Певніших доказів, я думаю, нема

За лист, де зрадниця підписує сама

Рукою власною собі нехибний вирок.

Так! До Оронта лист! Чи треба ж перевірок,

Вагань і сумнівів? Оронт! Я з-між усіх

Найменше думати на нього, пані, міг!

Філінт

Писанню ви цілком повірили, Альсесте,

А це до помилки якраз могло призвести.

Альсест

До біса! Я вже раз, добродію, казав,

Щоб тільки-но своїх ви пильнували справ!

Еліанта

Нащо доходити до гніву вам такого?

Адже…

Альсест

У вас одній знайшов би я підмогу.

Скажу не криючись: до вас я і прийшов,

Щоб ви помстилися за зганьблену любов,

Щоб зрадницю тяжким ударом покарали

І ніжною мені утішницею стали.

Помстіться! За страшне лукавство відплатіть!

Еліанта

Я, пане? Як же це?

Альсест

Любов мою прийміть,

На все життя мені подайте вірну руку!

Таж западе вона в страшну, смертельну муку,

Як буде бачити, що іншу я люблю,

Що погляд іншої з шанобою ловлю,

Що в іншій я найшов утіху і розраду,

Що серце» вам своє кладу під ноги радо!

Еліанта

Я співчуваю вам у хвилі цій тяжкій,

А серце ваше – дар почесний і ясний.

Та що, як ранено не дуже вас глибоко?

Як перебільшило усе те ваше око?

З руки коханої ви прийняли удар,

Але для вас її ще не минувся чар,

І хоч сьогодні ви бажаєте помститься,

Узавтра, може, це бажання розлетиться.

Прощає легко той, хто щиро полюбив,

І гнів закоханих – це нетривалий гнів.

Альсест

Ні, пані. Я дійшов твердої постанови

І за примирення не може бути й мови.

Таку образу їй несила змить нічим;

Себе шануючи, стою я на своїм.

Іде… Ще більший гнів я чую в цю хвилину…

У вічі просто їй палкий докір я кину,

Я серце визволю із пут її тяжких

І вам складу його без роздуму до ніг!

ЯВА 3

Селімена, Альсест.

Альсест

(набік)

О небо! Як злобу стримать несамовиту!

Селімена

(до Альсеста)

Що з вами сталося? Чому ви так сердито

На мене дивитесь, нахмуривши чоло?

Що вас до настрою такого призвело?

Альсест

А те, що на землі шукати марна праця

Того, хто міг би вам лукавством дорівняться!

Ні розум Сатани, ні неба лютий гнів

Нічого злішого від вас не породив!

Селімена

Я вельми втішена з такого привітання!

Спасибі красне вам!

Альсест

Тут не до сміху, пані!

Палити має вас гіркий, нестерпний стид!

Я зради вашої знайшов нарешті слід.

Так ось чому щораз душа моя кипіла!

Ось відки ревнощів ішла незборна сила,

Що завжди вам така ненависна була!

Од вас найбільшого я сподівався зла,

І хоч таїлись ви та артистично грали, —

Передчуття мені недолю віщували.

Не думайте ж тепер, що з горя та з плачу

Я за образу вам лиху не відплачу.

Я знаю: розум тут не грає зовсім ролі,

І виника любов у серці мимоволі,

Душі не всилуєш ніколи і нічим,

І вільний кожен з нас у виборі своїм.

Тому без нарікань я б розлучився з вами,

Якби сказали все ви щирими устами, —

І враз, утративши зорю моїх надій,

Я долі мусив би скоритися гіркій.

Та виграшку сліпу собі зробити з-мене,

О! Зрада це гидка, це злочин непрощенний,

І кожна кара тут здається замала!

Так, так! Страшна для вас хвилина надійшла.

Я божеволію, палаю, трачу тяму,

Одного прагну я: ганебну змити пляму!

Прикріших у житті не зазнавав я ран,

Тому над власними я вчинками не пан

І, помсті душу всю віддавши справедливій,

Не знаю сам, на що в своєму зважусь гніві.

Селімена

Погрози! Вигуки! Незрозумілий крик!

Чи й справді розум ваш розвіявся і зник?

Альсест

Так! Стратити його для мене жереб випав,

Коли я з ваших рук гірку трутизну випив,

Коли погодивсь я повірити на мить,

Що чесно можете і щиро ви любить.

Селімена

Де зраду ви найшли, мені цікаво знати?

Альсест

О! Ви ж умієте невинну удавати!

Та злочин виявить дорога є легка.

Погляньте: певне ж, це знайома вам рука?

Оцей маленький лист – великий свідок зради,

І марно в хитрощах шукаєте ви ради.

Селімена

Так от від чого гнів страшний у вас кишіть!

Альсест

Не червонієте?

Селімена

Чого ж би й червоніть?

До того жодної не бачу я підстави.

Альсест

Як! Відрікаєтесь од цього от листа ви

Тому, що ваше тут не вписане ім’я?

Селімена

Немає підпису, але писала – я.

Альсест

І дивитеся ви без жодної тривоги

На довід злочину огидного свойого!

Селімена

Скажу по правді я: великий ви дивак!

Альсест

Що! Ви приймаєте це супокійно так?

Адже ж Оронтові цей ніжний лист ви склали

І тим любов мою в болото затоптали!

Селімена

Оронтові? А хто вам, пане, це сказав?

Альсест

Той, хто листа до рук мені сьогодні дав.

А втім, хай іншому написано слова ці,

То з цього мав би я радіти? Утішаться?

Чи не однакова лишається вина?

Селімена

Та, може ж, адресат не він тут, а вона?

Де дінеться тоді тяжка моя провина?

Альсест

Ну й хитра вигадка! Дотепна ж ви людина!

Такого, далебі, я вольту не чекав —

I всю мою злобу, як дим, він розігнав.

Кого одурите ви штуками своїми?

Чи не здається вам, що і глухі й сліпі ми?

Цікаво бачити, як вивертом таким

Ви оборонитесь фальшивим та смішним,

Як доведете ви, що жінці написали

Слова, де пристрасті палкої не сховали!

Дозвольте прочитать вам кілька тих Рядків.

Селімена

Не хочу я! Бере, їй-богу, сміх,

Що дозволяєте ви так собі багато

І смієте мене щохвилі ображати!

Альсест

Я незаслужених не кидаю образ.

Дозвольте декілька лиш прочитати фраз.

Селімена

Не хочу я того! Не хочу! Не дозволю!

А в висновках даю вам цілковиту волю!

Альсест

На бога, доведіть, що от цього листа

Писали жінці ви. Тоді моя мета…

Селімена

Ні, до Оронта він, і край усій розмові!

Безмірно рада я палкій його любові,

Я ним пишаюся, його шаную я,

Я ошукала вас, і в цім вина моя.

Карайте ж! Появіть, мосьпане, гнів шалений,

Та досить буде вже мороки цеї з мене!

Альсест

(набік)

О, де жорстокості страшної береги?

Усе це стерпіти не маю я снаги!

Вона, що принесла мені незглибне горе,

Вона повертає на мене всі докори!

Глузує, зрадниця, бере мене на сміх —

І мушу догадів зректися я своїх!

Проте… в грудях іще горить огонь проклятий,

І пут ганебних я не можу розірвати,

Не можу знехтувать ясних її приваб

І знов до ніг її стелюся, паче раб.

(До Селімени).

О, добре вмієте ви користати з сили,

Якою почуття мої заполонили,

І очі, очі ці зрадливі й чарівні

Всю душу сповнюють покорою мені!

Мерщій же доведіть розмову цю до краю

І виправдайтеся – молю я вас, благаю!

Підозру у душі розбийте ви страшну,

І радо знову вам я руку простягну.

Верніть, верніть мені мою розбиту віру,

І я верну любов глибоку вам і щиру.

Селімена

Ви збожеволіли від ревнощів бридких,

І ніжних почувань не варті ви моїх.

Навіщо б мала я вас, пане, не кохавши,

Дурити вічно вас і вам брехати завше?

Коли б же іншому я серце віддала, —

Чому признатися одверто б не могла?

У мене доказів і доводів він просить!

Але ж я вас люблю – і цього вам не досить?

Яких вам хочеться ще інших запорук?

Чи заслужила я ганьби такої й мук?!

Я жінка. Вимовить нелегко-нам буває,

До кого серце в нас нестримано палає,

І пристрасті свої доводиться ховать,

Бо недаремне ж ми – сором’язлива стать.

А як почули ви з жіночих уст признання —

Чи більше доказів вам треба на кохання?

Хто ж віри і тоді, проте, нам не дійма,

Для того жодного вибачення нема.

Доволі! В ревнощі вдалися ви огидні,

І бачу я тепер, що ви мене не гідні.

О, соромно мені й подумати в цей час,

Що досі зберегла прихильність я до вас;

Повинна б іншого прийняти я ласкаво,

Щоб мали скаржитись законну ви підставу!

Альсест.

Ох, мила зраднице! Не встою я в борні!

Ви очі сліпите оманою мені —

Дарма! Судила так моя жорстока доля!

Солодкий цей полон і люба ця неволя!

Я ваш. Дізнатися жадаю до кінця,

Чим ошукати ви надумали сліпця.

Селімена

Ні, ви не любите мене, як слід любити.

Альсест

Мойого почуття не можна охопити,

І сила пристрасті до того довела,

Аж хочу іноді нещастя вам і зла:

Щоб люди вашої краси не помічали,

Щоб злиднів ви тяжких в житті своїм зазнали,

Щоб невідомістю вас небо повило

І статки, й титул ваш, і все в вас одняло…

Тоді б високу вам і пишну жертву склав я,

Я б вирвав, пані, вас із лиха та безслав’я,

І в гордій радості тоді б помислив я,

Що все вам на землі дала любов моя!

Селімена

Бажання, що й казать, чудове! Пречудесне! Хай захистить мене од нього цар небесний… О… Дюбуа прийшов. Який же він смішний!

ЯВА 4

Селімена, Альсест, Дюбуа.

Альсест

В якім ти одязі? Що значить вигляд твій?

Що сталось?

Дюбуа

Паночку…

Альсест

Ну?

Дюбуа

О! Це таємниця!

Альсест

Кажи ж!

Дюбуа

Од лиха нам не знаю, де й подіться!

Альсест

Що?

Дюбуа

Розказати все?

Альсест

А певне, розказать!

Дюбуа

Сказати голосно?

Альсест

Та швидше, слів не трать!

Дюбуа

Доводиться нам утікати, пане.

Альсест

Як?!

Дюбуа

Треба утікать, бо час тяжкий настане,

Альсест

Чому ж бо?

Дюбуа

Геть біжім, урізавши поли…

Альсест

Та що ж бо сталося? Які діла зайшли?

Дюбуа

Такі, що п’ятами нам треба накивати.

Альсест

А! Голову тобі ладен я одірвати,

Як не розкажеш ти усього до ладу!

Дюбуа

Гаразд. Послухайте про нашу ви біду.

Сиджу в пекарні я – аж чоловік заходить

Увесь у чорному, очима страшно водить

І залишає нам такецького листа,

Що сам. диявол там ні букви не вчита.

Із суду, бачите, листа того прислали,

Бодай лихі його у пеклі розбирали!

Альсест

Та що ж ти спільного там, йолопе, знайшов

З речами, про які допіру тут молов?

Дюбуа

А далі, бачите, до вас прийшов знайомий.

Він дуже шкодував, що вас немає вдома;

Він повелів мені по вас мерщій іти

І, де б ви не були, доконче вас найти

І невідкладну вість вам якнайшвидше дати…

От тільки я забув, як того пана звати…

Альсест

До лиха, менше з тим. Що він тобі сказав?

Дюбуа

Він друг вам, знаю я… І він мене послав

До вас, щоб відсіля забралися ви тихо…

Арештом пахне тут… Таке-то, пане, лихо!

Альсест

А більш нічого він тобі не розповів?

Дюбуа

Ні, пане. Він перо й чорнило попросив

І вам цидулу склав. Я так собі міркую,

Що там усе стоїть про дивну справу цюю.

Альсест

Давай її сюди.

Селімена

Нічого не збагну!

Альсест

Ось прочитаємо ми зараз таїну.

Ще довго будеш ти копатись, балабане?

Дюбуа

(довго шукає записку)

Я… на столі її забув, ласкавий пане.

Альсест

Не знаю, що тобі…

Селімена

Мерщій додому йдіть

І дивну загадку негайно розв’яжіть.

Альсест

Здається, нам само перешкоджає небо

Кінчить розмову ту, яку кінчити треба!

Піду ж, історію розплутаю чудну,

Проте увечері я знов до вас верну.

ДІЯ П’ЯТА

ЯВА 1

Альсест, Філінт.

Альсест

Вчиню я, що сказав, не може бути й мови.

Філінт

Але чи досить же для цеї постанови…

Альсест

Хоч переконувать відомий ви мастак,

Та наміру мого не збити вам ніяк;

Панують скрізь тепер гріхи, пороки, звади

І хочу я втекти від людської громади.

Як? Бачать добре всі, і ціле місто зна,

Що супротивцева, а не моя вина.

Всі кажуть, що чинив безчесно він зо мною,

Всі додають мені і певності, й спокою, —

І раптом новина – неначе грім з небес:

В усьому правий я – і я програв процес!

Поганець, маючи найгіршу в світі славу,

Брехнею чорною свого досяг лукаво.

Мене зарізавши, він став перед судом —

І з нетаврованим пішов відтіль чолом.

Фальшивих витівок оманлива плаксивість

Зламала і закон, і честь, справедливість.

Все обернулося, як він того хотів.

Та й це ще не кінець! Між люди він пустив

Злочинну книжечку, яку не то читати,

А навіть соромно у чесні руки взяти,

І, не злякавшися нахабної брехні,

Ту книжку, сміття те, приписує мені.

Хто ж потай чутку цю мерзенну підпирає?

Оронт, що двір його за чесного вважає,

У кого тільки тим зненависть я добув,

Що не брехав йому, що з ним одвертий був,

Коли він сам просив сказати без вагання,

Як оціновую його я віршування.

Не хтів я зрадити ні правди, ні його

І одступитися від присуду свого, —

Ну й маю ворога, що пліткою брудною

Помститися тепер наміривсь надо мною.

Від чого ж цей пішов непримиренний гнів?

Сонета, бачте, я йому не похвалив.

Прокляття! Створено так людський рід лукавий,

Що гору над усім бере жадоба слави.

Тут Т сумління їх, і правда, й віра, й честь,

І все, що доброго в уяві нашій єсть.

Ні, годі, годі тут мені поневірятись!

З кублом розбійницьким пора вже попрощатись!

Як люди із людьми по-вовчому живуть —

Не хочу далі я верстати з ними путь!

Філінт

В своєму намірі ви квапитесь, Альсесте,

Ви перебільшили усе це, слово честі.

Тяжку злобитель вам провину накида,

Та чи ж повірять їй? І думати шкода!

Вона розвіється – і я гадаю навіть,

Що підла вигадка вигадника знеславить.

Альсест

Куди ж пак! Чим його ви можете злякать,

Як має дозвіл він безкарно шахрувать?

Кажіть, що хочете, та добре зрозумів я:

Лиш на користь йому піде це лихослів’я.

Філінт

А я до висновку нехибного прийшов,

Що він не виграє нітрохи з тих обмов,

І тут боятися не треба вам нічого.

А суд… Ви ж маєте і певне право, й змогу

Занести скаргу…

Альсест

Ні! І пальцем не кивну.

Хай вирок той біду несе мені страшну,

Проте не маю я найменшого бажання

Оскаржувать його, просити скасування:

Занадто б ясний тут подано зразок,

Як з правди й чесності знущається порок,

І за науку це нащадкам нашим буде —

Якого спідлення дійшли тепера люди.

Так. Двадцять тисяч я ладен за те сплатить,

Щоб гніву на людей свойого не таїть,

Несправедливість їх, не криючись, картати

І ненавидіти поріддя це прокляте.

Філінт

Але ж…

Альсест

Але ж чого тут, пане, треба вам?

Яким повірити я мусив би словам?

Невже насмілитесь доводити мені ви,

Що це обурення моє – несправедливе?

Філінт

Ні, з вами згоден я: панує всюди зло,

Лукавство гору скрізь над правдою взяло,

Всім зиски на умі, усе гріхами дише,

І міг би рід людський буть кращий і чесніший.

Проте, хоч бачимо ми добре стан речей,

Чи слід тікати нам в пустелю від людей?

Таж їхні огріхи, заховані і звісні,

Для філософії нам, далебі, корисні,

Бо хто спізнає їх, той і життя спізна.

Та й де б моральності поділася ціна,

Які б високі нас манили ідеали,

Коли б усі шляхом моральним простували?

Ні… Має величі справдешньої печать,

Хто вміє зло людське байдуже зустрічать,

Хто серця пориви, огню святого повні…

Альсест

Ет, пане, знаю вже, які ви красномовні

І скільки доказів найшлося б тих у вас,

Та даром і слова ви тратите, і час.

У щирості своїй не відаю я впину

І наміру свого окрию вам причину,

Бо хоч до прикростей мене призвів язик,

Але таїтися я з правдою не звик.

Нащо змагатись нам? Діждуся Селімени,

І це побачення розв’яже все для мене.

Коли я любий їй не тільки на словах,

То, може, на ясний іще потраплю шлях.

Філінт

Могли б заждати ми у Еліанти з вами.

Альсест

Ні, надто мучуся я прикрими думками…

Ідіть же, я лишусь, утомлений життям,

У темнім закутку з журбою сам на сам.

Філінт

Бігме, товаришка подобалась чудна вам!

Я з Еліаитою прийду сюди небавом.

ЯВА 2

Селімен а, Оронт, Альсест.

Оронт

Так, хочу знати я, чи пристрасті моїй

Прийнять судилося од вас вінець надій,

Чи почуваєте до мене ви кохання,

Бо для закоханих найгірше – це вагання.

Як полум’я моє прийняти ви ладні, —

У цім, не криючись, признайтеся мені,

А доказу прошу на разі я одного:

Альсеста, що давно втоптав сюди дорогу

І також почуттям горить до вас палким,

Хай більше не прийма ваш гостелюбний дім.

Селімена

Ну, звідки гнів такий, що вже й приймать не вільно?

Раніш ви ставились до нього так прихильно!

Оронт

Дошукуватись ми не будемо причин;

А лиш питаю вас одверто: я чи він?

Одного з-поміж нас рішуче оберіте,

А я вже знатиму, що й як мені чинити.

Альсест

(виходить із свого темного закутка)

Пан має рацію. Прошу я разом з ним,

Щоб не таїлися ви з вибором своїм.

Сюди однакове нас привело бажання:

Добитись повного і чесного признання

І серця вашого усю глибінь спізнать,

Бо більше, далебі, не може так тривать.

Оронт

Коли надіятись мені на щастя годі, —

Не стану, пане, вам нічим на перешкоді.

Альсест

Ревнивий я чи ні – не знаю, менше з тим,

Але ділитися не згоден я ні з ким.

Оронт

Коли до серця їй ви більш припали, пане…

Альсест

Коли збудили ви в ній почуття жадане…

Оронт

Клянуся кинути я заміри свої.

Альсест

Клянусь від цього дня не бачити її.

Оронт

Ви, пані, маєте сказать останнє слово.

Альсест

Ви, пані, закінчить повинні цю розмову.

Оронт

Вам треба з почуттям одкритися своїм.

Альсест

Вам треба в виборі спиниться на однім.

Оронт

Як! Ви вагаєтесь! Чи це ж можливо, пані?

Альсест

Як! Ще не зважили свого ви почування?

Селімена

Ах, напосталістю ви сердите мене.

Що за бажання вас взяло обох чудне!

Відома серцеві сердечна таємниця;

Сама від себе я не буду, певне, криться

І в цьому виборі давно спинилась я

На тім, кому душа присвячена моя.

Але ж ніяково слова ці таємничі

Сказати голосно і не одному в вічі.

Є речі, про які освідчуватись нам

Годиться-тихо лиш і тільки сам на сам.

Та й, виявляючи чуття своє сердечне,

Не треба ж ображать людину доконечне,

Одверто й різко їй проголосивши: ні.

Жорстоким шлях такий ввижається мені.

Оронт

Ні, правду всю кажіть одверто і до краю;

На це я зважився.

Альсест

Цього я вимагаю.

Не зволікаючись, без жодного жалю

Одному з-поміж нас ви киньте: не люблю.

Хотіли з усіма у злагоді ви жити,

Та годі. Скрайній час хитання ці скінчити.

Як затялися ви уперто на своїм,

То прочитаю я собі відмову в тім —

І все, що думав я про вас лихого, пані,

Знайде нехибний грунт у вашому мовчанні.

Оронт

Я не дивуюся нітрохи цим словам

І підписатися під ними міг би й сам.

Селімена

Ах, домагання це нудне й несправедливе

І тільки муку ним завдаєте мені ви.

Порозумітися нам, далебі, вже час…

Та ось кузина йде, вона розсудить нас.

ЯВА 3

Еліанта, Філінт, Селімена, Оронт, Альсест.

Селімена

Кузино, захистіть! Тут, наче після змови,

На мене з двох боків напали ці панове.

Обом їм хочеться, щоб виповіла я,

Кому із них любов присвячена моя,

І щоб призналася одверто й без вагання,

Хто має кинути даремні сподівання.

Ну, де ж це чувано? Хіба не дивина?

Еліанта

Нехай вимога ця здається вам чудна,

Але даремне ви звертаєтесь до мене:

Я щирість над усе ціную, Селімено.

Оронт

Підтримки, бачите, і тут вам не найти.

Альсест

Всі ваші хитрощі не досягнуть мети.

Оронт

Свій присуд виречіть і терези схитніте.

Альсест

Все розумію я, не треба й говорити.

Оронт

Одно лише слівце – і край розмові цій.

Альсест

В мовчанні вашому читаю жереб свій.

ЯВА 4

Арсіноя, Селімена, Еліанта, Альсест, Філінт, Акаст, Клітандр, Оронт.

Акаст

(до Селімепи)

Не гнівайтесь на нас, добродійко. ласкава;

Нас привела сюди одна маленька справа.

Клітандр

(до Оронта й Альсеста)

До речі, тут і ви. Ця справа водночас,

На жаль, стосується, панове, і до вас.

Арсіноя

(до Селімени)

Ви, певне, вражені, що я сюди з’явилась,

Та ці добродії до того спричинились;

Обидва скаржаться на вчинок, що йому

Нема пробачення. Я ж віри не пойму,

Шанобу маючи давно до вас незмінну,

Щоб зважилися ви на річ таку злочинну.

Ні їхні докази, ні змажка та мала,

Що в нас лучилася, – ніщо не подола

Поваги й приязні глибокої між нами.

Я вірю – змиєте ви всі ганебні плями.

Акаст

Так, пані. Попросить уклінно ми прийшли,

Щоб ви пояснення вичерпне нам дали.

Ось лист: Клітандрові його ви написали.

Клітандр

Записку ніжну що ви до Акаста склали.

Акаст

(до Оронта й Альсеста)

Панове, по знаку вам, певне, букви ці,

Належать-бо вони увічливій руці,

Що знати всім себе дає люб’язне право.

Одначе дещо тут послухати цікаво:

«Ви дивна людина: судите мене за веселість і дорікаєте, ніби я ніколи не буваю веселіша, як тоді, коли вас нема. Це вельми несправедливо; і коли ви не прибудете якнайскоріше перепросити мене за таку образу, я вам довіку цього не подарую. Наш довготелесий віконт…»

От його ще тут бракує!

«… Наш довготелесий віконт, що з нього ви починаєте свої скарги, не належить до тих людей, які могли б мені подобатись, і відколи я бачила, як він цілих три чверті години безперестанку плював у криницю, щоб там кружки розходилися, – я не можу добру про нього мати гадку. Щодо маленького маркіза…»

Це я сам, панове, без хвастощів.

«… Щодо маленького маркіза, котрий так довго вчора мені товаришив, то, на мою думку, нічого нема нікчемнішого за його особу, і тільки його й слави, що плащ та шпага. А про добродія з зеленими стьожками…»

(До Альсеста)

Маєте й собі, пане ласкавий…

«… А про добродія з зеленими стьожками скажу, що він часом розважає мене своїми гострими вихватками та злою похмурістю, але багато частіше буває для мене нестерпний. Щодо пана з сонетом…»

(До Оронта)

Це на вашу пайку, добродію.

«… Щодо пана з сонетом, який спить і бачить себе, наперекір цілому світові, письменником, то для мене мука тяжка слухати його балаканину, і нудна його проза стомлює мене не менше від нудних його віршів. Зважте ж усе це, і ви зрозумієте, що життя моє зовсім не таке веселе, як вам видається; що вас мені бракує більше, ніж я можу це висловити, у всіх отих розвагах, де я мушу брати участь, і що найкраща приправа до наших утіх – це присутність любих серцю людей».

Клітандр

Так, а тепер я.

«Ваш Клітандр, про якого ви пишете і який так усе маніжиться, – останній з-поміж людей, що до них могла б я відчувати приязнь. Він збожеволів, думаючи, ніби його кохають, а ви – гадаючи, що вас не кохають. Верніться ж до розсудливості, поміняйтеся з ним почуттями і заходьте до мене якнайчастіше, щоб помагати мені терпіти набридливі його лицяння».

Душа одбилася прекрасна в цім писанні!

Самі ви знаєте, як це назвати, пані.

Так! Серця вашого збагнули ми секрет

І світу цілому покажем ваш портрет.

Акаст

Чимало дечого сказав би я до цього,

Та ні. Обурення не гідні ви мойого.

Але побачите: маленький ваш маркіз

Зугарен виграти собі й дорожчий приз;

ЯВА 5

Селімена, Еліанта, Арсіноя, Альсест, Оронт, Філінт.

Оронт.

Так от яке мені судилося знущання!

А речі ж ніжні ті, а ніжне листування!

Любов удаючи, хотіли б ви усіх —

Щохвилі бачити у себе біля ніг

І обіцянки всім солодкі розсипати…

О!.. Як же я себе дозволив ошукати!

Спасибі ж красне вам, що серце ви мені

Моє вертаєте.

(До Альсеста).

А вам не заздрю, ні,

І оступаюся з дороги залюбки вам,

З кінцем заздалегідь віншуючи щасливим,

ЯВА 6

Селімена. Еліанта, Арсіноя, Альсест, Філінт.

Арсіноя

Як змовчати мені? Палає в серці гнів!

На світі ще ніхто так, пані, не чинив

І не домислився до зрадництва такого.

Але признаюся: не жалую нікого,

(Показує на Альсеста).

Лиш він, хто присвятив найкращі вам чуття,

– Хто з вашим поєднать хотів своє життя,

Шляхетний над усіх, розумний та правдивий…

Альсест

Даремне похвали складаєте мені ви.

Скажу по щирості: за них я вдячний вам,

Та справу дивну цю розплутаю я сам.

Хоч серце в вас жалем глибоким оповите,

Нічим не можу я за жаль цей відплатити,

І як солодкої настане помсти час,

Що в виборі своїм спинюсь я не на вас.

Арсіноя

От як, добродію! Це, далебі, чудово!

Ви певні, що я жду лише на ваше слово,

Щоб з вами під вінець без роздуму піти,

Що кращої нема для мене і мети.

Але довідатись уже вам треба, мабуть,

Що крам збракований ніяк мене не вабить,

І гордощі свої покинути смішні.

У парі з вами жить, мосьпане, не мені.

Оддайте ліпше їй і серце ви, і руку…

Удвох прегарну ви утворите сполуку.

ЯВА 7

Селімена, Еліанта, Альсест, Філінт.

Альсест

(до Селімени)

Що ж, пані… Слова я ще й досі не казав

І на чергу свою терпливо дожидав,

Уста німотою скувавши кам’яною.

Чи ж можу нині я…

Селімена

Так, мовою гіркою

Ви право маєте тепер мене ганьбить.

Карайте ж! Як огнем, докорами печіть!

Мені пробачення найменшого немає,

Я винна – і душа від сорому палає. —

До інших байдуже, і їхній крик – смішний,

Та злочин проти вас нестримний і тяжкий.

На мене дивитесь ви з невимовним гнівом,

І мушу я його признати справедливим,

Лукавства марного цураючись окрас. —

Ненависть я прийму заслужену од вас —

І мовчки…

Альсест

Зраднице! Ненависть утікає

Із серця, де любов палала і палає,

І хоч забути вас навіки б я хотів, —

Перемогти, своїх не зможу почуттів.

(До Еліанти та Філінта).

Ви, друзі, бачите: боротися несила.

Якимись чарами вона мене сп’янила,

Зустрівся з нею я на лихо й на біду, —

І все-таки кінця тут хоч-не-хоч дійду.

Що розум, що розважні міркування,

Як серцю людському приречене кохання!

(До Селімени).

Так, так… Забуду все, усе пробачу вам,

Скажу, що досі ви жили таким життям,

В такім оточенні, де нам під юні роки

Неважко прищепить найгірші всі пороки, —

Аби ви згодились зо мною утекти

Від цеї марної людської суєти

В пустелю, в закуток, геть од забав, фальшивих,

Для щастя світлого і радощів правдивих.

Лише наважтеся – і змиєте ви враз

В моїй душі сліди усіх тяжких образ,

Вгамуєте людську неумоленну мстивість

І вернете мені любити вас можливість.

Селімена

В пустелю, в закуток сховатися мені?

Зректися втіх життя на життєвій весні?

Альсест

Коли серця горять огнем у нас єдиним, —

Навіщо втіхи нам, навіщо люди всі нам?

Ми рай спізнаємо на лоні самоти.

Селімена

Але ж у двадцять літ од світу утекти,

В далекій глушині верстати вдвох дорогу.

Ні, в мене мужності не вистачить до того!

Коли любов іще в грудях у вас горить, —

Я шлюбом згоджуюсь усе це довершить,

І може…

Альсест

Годі! Край! Не варті ви любові:

Це добре зрозумів я з вашої відмови.

Для мене ви й життя, і світ, і все були;

Як же в мені того, на жаль, ви не знайшли, —

Прощайте. Хай умре на спільний шлях надія,

Ганебні з радістю скидаю кайдани я.

ЯВА 8

Еліанта, Альсест, Філінт.

Альсест

(до Еліанти)

Ви, пані, маєте краси ясної чар

І дорогих чеснот високий, чистий дар;

Шукати кращої – була б то марна праця…

Дозвольте ж зберегти й надалі почуття ці

І вище ставити вас од усіх людей,

Але з’єднати нас не може Гіменей.

Не вартий я того, і на шляху земному

Дійти кінця мені судилося самому.

Та. Й що б я скласти вам у жертву нині зміг?

Те серце, що його тут піднято на сміх,

Непотріб, кинуту зрадливою рукою…

Еліанта

У цій турботі вас я, пане, заспокою:

Я другу вашому скажу слівце одно,

Якого потай він чекає вже давно,»-

І ми з’єднаємо із ним серця і руки.

Філінт

– За щастя це ладен піти б я і на муки.

Альсест

Нехай же стелиться вам радісне життя

У любій злагоді, без сліз і каяття.

А я – окривджений, осміяний жорстоко

Піду, втікаючи від злоби, від порока,

У тихий закуток, як він на світі єсть,

Де правда ще живе і не зів’яла честь.

Філінт

Ми ж, пані, маємо його переконати,

Щоб нас не засудив він до такої втрати.