Текст книги "Комедії"

Автор книги: Жан-Батист Мольер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 26 страниц)

Дон Жуан. Якщо небо посилає мені пересторогу, то нехай говорить ясніше, коли хоче, щоб я його зрозумів.

Примара. Дон Жуанові лишилася єдина мить, щоб виблагати собі небесне милосердя, і якщо він не покається негайно, він не втече від своєї згуби…

Сганарель. Чуєте, пане?

Дон Жуан. Хто сміє так говорити?! Я наче впізнаю цей голос…

Сганарель. Ах, паночку, це примара, я бачу по ході.

Дон Жуан. Примара, чи мана, чи сам диявол – я хочу знати, що це таке.

Примара змінюється і з’являється в образі Часу з косою в руці.

Сганарель. О небо!.. Гляньте, пане, як змінилася постать!

Дон Жуан. Ні, ні! Ніщо не має сили злякати мене! Стривай, я перевірю моєю шпагою, чи тіло це, чи дух!..

Примара зникає в ту мить, коли Дон Жуан хоче вдарити її шпагою.

Сганарель. Ох, паночку мій, та невже ж вам іще мало доказів?! Схиліться і кайтеся мерщій!..

Дон Жуан. Ні, ні! Що б там не сталося, ніхто не наважиться сказати, що я здатний до каяття! Ходім, іди за мною.

ЯВА 6

Статуя командора, Дон Жуан, Сганарель.

Статуя. Спиніться, Дон Жуане! Вчора ви дали мені слово завітати до мене на вечерю.

Дон Жуан. Так. Куди треба йти?

Статуя. Дайте мені руку.

Дон Жуан. Ось вона.

Статуя, Дон Жуане, хто задубів у мерзоті й гріхах, на того чекає страшна смерть; хто відкинув небесне милосердя, на того впаде небесний грім.

Дон Жуан. О небо! Що зі мною! Незримий вогонь, палить мене!.. Несила більше терпіти!.. Все тіло моє горить, палає, немов багаття! Ах!..

З сильним гуркотом ударяє грім; кидає сліпучим вогнем блискавиця і падає на Дон Жуана. Земля розкривається і поглинає його, а з того місця, куди він зник, вихоплюється величезне полум’я.

ЯВА 7

Сганарель сам.

Сганарель. Ах!.. Моя платня! Моя платня! Смерть його – всім і кожному втіха!.. Зневажене небо, знехтувані закони, зведені дівчата, збезчещені родини, ославлені батьки, скривджені жінки, чоловіки, що їх доведено до відчаю, – всі, всі вдоволені! Тільки мені одному не пощастило! Моя платня, моя платня, моя платня!

МІЗАНТРОП
Комедія на п'ять дій

_{Переклав Максим Рильський}

ДІЙОВІ ОСОБИ

Альсест – закоханий у Селімену.

Філінт – друг Альсестів.

Оронт – закоханий у Селімену,

Селімена – мила Альсеста,

Еліанта – Селіменина кузина.

Арсіноя – подруга Селімени.

Акаст

Клітандр

– маркізи.

Баск – слуга Селімени.

Гвардієць із Маршальства Франції.

Дюбуа – слуга Альсеста.

Дія діється в Парижі, в Селіменинім домі.

ДІЯ ПЕРША

ЯВА 1

Філінт, Альсест.

Філінт

Та що вам, друже мій?

Альсест

(сидячи)

Лишіть мене в спокої!

Філінт

Чому химерною неласкою такою…

Альсест

Ідіть собі, прошу, не тратьте зайвих слів.

Філінт

Раніш би вислухать, ніж удаваться в гнів.

Альсест

Ні, хочу гніватись, а слухать не бажаю.

Філінт

Як розуміти вас – я, далебі, не знаю,

І хоч ми друзями віддавна нареклись…

Альсест

Я – друг вам? Запишіть, що то було колись!

Так, досі в злагоді жили ми і в любові, —

А як побачив я, на що есте готові,

То приязнь унівець розбилася моя:

В серцях зіпсованих не хочу місця я.

Філінт

Та чим же міг я так, Альсесте, завинити?

Альсест

На місці вашому волів би я не жити!

Хто чинить так, як ви, – пошани хай не жде

У чесних він людей презирство лиш найде,

Я ж бачив, як того ви стріли чоловіка.

Шаноба тут яка, любов яка велика

Була проявлена! А скільки присягань,

Обітниць голосних і приязних зізнань,

Що ви з обіймами палкими їх мішали!

А скоро вийшов він, – ви ледве пригадали,

Як на ім’я йому і що то за один, —

І вже нітрошечки вас не обходить він.

До лиха! Соромно, ганебно, підло навіть

Так душу лестками фальшивими неславить.

Коли б судилося таке мені вчинить,

То я повісився б із того горя вмить!

Філінт

Причин не бачу я до вироку такого

І пом’якшить його благаю вас, на бога;

Прошу: зласкавтеся, хоч огріхи й страшні,

І ще не вішаться дозвольте ви мені.

Альсест

Невчасно спала вам охота жартувати!

Філінт

Чого ж вам хочеться, цікавий би я знати?

Альсест

Я хочу щирості, щоб слово ні одно

Не вилітало з уст, як не з душі воно.

Філінт

Коли обійме нас, вітаючи, знайомий,

Так само обійнять повинні і його ми;

Зізнання сипле він, обіцянки склада —

Те саме й нам робить, звичайно, випада,

Альсест

Ні! Ворог тої я ганебної методи,

Що в ній кохаються нікчемні слуги моди;

У світі над усе найгірш я не злюбив

Манірні витівки отих балакунів,

Лепетунів гидких, которі в марній мові

Усе на світі нам пообіцять готові

І компліментами ладні стрічати всіх,

А що ти, хто ти е – однаково для них!

Ну, що потому нам, коли нас хто вітає

І приязнь, і любов, і шану виявляє,

І слів не добере до пишної хвали, —

А тільки ми на крок од його відійшли,

І він негідника улещує так само!

Це ж сором! Це ганьба! Як тішиться словами

Гучними й красними, коли, на глум і сміх,

Усьому світові почути можна їх?

Шаноби на землі нема без переваги,

Хто поважає всіх, не знає той поваги.

Коли вдаєтесь ви у моду цю лиху,

До біса! Спільного не знати нам шляху!

У вас прислужливість – неначе крам роздрібний

Мені ж загальний друг у друзі непотрібний.

Якщо вам рівні всі, то мовлю навпростець:

Дружінню нашому і злагоді кінець!

Філінт

У колі вищому ми місце посідаєм —

І, певне ж, мусимо коритися звичаям.

Альсест

Ні, ні! Карати ми повинні без вагань

Ганебний вимін цей олживих вихвалянь,

Людьми буть чесними, неправді не служити

І скрізь по щирості, по правді говорити,

Що з серця не іде – ніколи не казать

І почуттів своїх під маску не ховать.

Філінт

А єсть же випадки, як мова та сердечна

Виходить і смішна, і зовсім недоречна.

Буває – я прошу не брати цього в гнів, —

Коли розумний той, хто думку потаїв.

Ну, чи ж годилось би, зміркуйте пак самі ви,

Щоб завжди ми були одверті та правдиві?

Невже коли нам хто нелюбий між людьми,

То це й освідчити йому повинні ви?

Альсест

Так.

Філінт

Що? Емілії старій би ви сказали,

Що кокетерія уже їй не пристала

І що фарбується вона собі на стид?

Альсест

Авжеж.

Філінт

Що Дорілас давно усім набрид,

Що варить при дворі із кожного він воду,

З одваги чванячись та з діл свойого роду?

Альсест

Сказав би.

Філінт

Жарти це!

Альсест

До жартів не мастак;

Нікого жалувать не хочу аніяк.

Зболіли очі вже і при дворі, і в місті,

Звичаї бачивши гидотні та нечисті!

Бере нудьга мене, пече мене одчай,

Що наоколо люд зіпсований украй,

Що всюди, де поткнусь, – брехня, лукавство, зрада.

Та підступи бридкі, та лестощів принада.

Несила! Гнів кипить! Я весь немов горю

І цілий світ ладен покликати на прю.

Філінт

Занадто ви вдались, філософе, в досаду,

На все озлившися і смішно, і без ладу.

Братів ми з вами тих нагадуєм тепер,

Що в «Школі для мужів» намалював Мольєр…

Там…

Альсест

А, лишіть свої безглузді порівняння!

Філінт

Та ні-бо, – ви свої покиньте нарікання.

Чи ж переробите натуру ви людську?

А як одвертість вам припала до смаку, —

Скажу не криючись: з химери цеї всюди

Плечима знизувать і кпити будуть люди,

А хіть до осудів нестримана така

Вам тільки дасть ім’я смішного дивака.

Альсест

То й добре, лихома! Я радий цьому, радий!

Чого ж хотіти ще з мерзенної громади?

Та тільки гнів мене несвітський би схопив,

Коли б розумного я слави в них зажив.

Філінт

Виходить, ворог ви всьому земному роду?

Альсест

Так, я ненавиджу безмірно цю породу!

Філінт

Скажіть: невже-таки між смертними всіма

На жадні винятки і місця вже нема?

Запевне, є й тепер особи, гідні шани…

Альсест

Ні! Осоружні всі, на кого око гляне:

Одні – що у гріхах купаються бридких,

А ті – що ставляться поблажливо до них,

Того шляхетного обурення не мавши,

Що вчинки нам лихі будити мають завше.

Ну, от негідник той, що я суджуся з ним!

Таже діла його відомі добре всім.

Хоч маска на виду, але й з-під маски знати,

Що може кожного він зрадити, продати.

Вимовні погляди і солодощі слів.

Хіба наївних лиш одурять новаків.

Всім знаний вискочень, шахрай над шахраями.

У панство брудними пропхався він шляхами, —

І знавши, за яку придбав собі ціну

Тепленьке місце він і розкіш голосну,

Честь ображається, сумління червоніє.

Складіть позаочі, які лиш на землі є,

На нього прикладки, поганцем назовіть,

Назвіть дурисвітом, – ніхто не захистить,

Бо шану має він облудну і нікчемну.

А гляньте, як усі його вітають чемно,

Як усміхаються, розточують слова!

Як чесним людям він посади вирива!

А! Серце крається од муки і страждання

З того ганебного підлоті потурання, —

І часом я ладен в пустиню утекти

Від галасливої людської суєти.

Філінт

Ох, боже! Не страшіть неласкою такою

І над натурою ви згляньтеся людською.

Хоч вади і гріхи у ній знайдемо ми,

Та як доводиться нам жити між людьми,

То треба у всьому додержувати міри

І до моральності не братись надто щиро.

Правдивий розум нам обачність каже мать —

Ба навіть мудрістю не слід надуживать.

Колишніх поколінь чеснота непохитна

За наших з вами днів, мій друже, не розквітне!

Нам бездоганності уже не осягти;

Покірно мусимо за часом ми іти.

Це ж безум: повставать на тисячі – одному!

Переробити світ не до снаги нікому.

Багато, як і ви, я налічити б міг

Речей, що кращими волів би бачить їх,

Але без осуду гучливого дивлюся

І гніву марному, як ви, не піддаюся.

Людей беру таких, які вдались вони:

Що чиниш ти, мовляв, і далі те чини, —

І рівний мудрістю із вашою злобою

Мій шлях, позначений девізом супокою.

Альсест

Скажіть, добродію: невже ж таки нічим

Не похитнути вас у супокої тім?

Якби вас той продав, кого ви другом звали,

Якби добро од вас шахрайством виривали,

Якби хто поговір на вас лихий пустив, —

Чи справді ви й тоді не удались би в гнів?

Філінт

Ні! Всі оті-гріхи, мені і вам відомі,

Людському родові властиві і питомі,

І ображатися чи сердитись мені,

Що вколо стільки зла, підступності, брехні, —

Це дивувать, чому жадна шуліка м’яса,

Чому жорстокий вовк, а мавпа хитра й ласа.

Альсест

Як! Дав би я себе ганьбити, окрадать

І не… А, сто чортів! Волію замовчать,

Щоб неподобні ці спинити міркування.

Філінт

І справді, тут було б на часі вже мовчання.

Вам краще об суді подумати своїм,

Аніж на ворога метать словесний грім.

Альсест

Не хочу я того, і край усій розмові.

Філінт

Хто ж помагатиме у справі вам судовій?

Альсест

Хто? Правда і закон – помічники мої.

Філінт

А завітаєте ж, проте, до судії?

Альсест

Нащо? Хіба ступив я на криву дорогу?

Філінт

Ні, але ворог ваш для діла для свойого

Пролізе…

Альсест

Байдуже! Я зважився чекать

На вирок совісний.

Філінт

Ой, можете програть!

Альсест

Я й кроку не ступлю: хай станеться, що має.

Філінт

А той підлеститься…

Альсест

Мене це не доймає.

Філінт

Глядіть, проскочите.

Альсест

Та й не від того я.

Філінт.

Але ж…

Альсест

Ото душа потішиться моя!

Філінт

Чому ж нарешті ви…

Альсест

Тоді до дна побачу

Я роду ницого мерзенну, підлу вдачу,

Тоді в лукавстві я упевнюся людськім,

Коли програю суд на чудо й диво всім.

Філінт

Що за людина з вас!

Альсест

Не шкода і заплати,

Щоб це побачити.

Так, хочу я програти!

Філінт

Альсесте, що це ви!

Та кожен з ваших слів

Сміявся б, далебі, якби на їх наспів!

Альсест

Ну й на здоров’ячко!

Філінт

Тепер одно скажіте:

Коли ви щирості надумали служити,

Коли правдивість вам – і щастя, і мета, —

Чи щира, друже мій, і чи правдива та,

Кого ви любите? Дивуюсь я, їй-богу,

Як, бувши ворогом земного роду всього,

Усе позбавивши і ласки, і хвали,

Ви любу серцеві найти, проте, могли!

А ще чудніш мені, де в світі цім широкім

Для ніжних почуттів ви зупинились оком!

Якби ви радились, кому любов оддать,

То мусив би я вам по-дружньому сказать:

Погляньте, з ніжністю безмежною якою

Стрічає тиха вас і скромна Арсіноя!

А Еліанта як, правдива над усіх,

Вас гріє полум’ям очей своїх палких!

А ви мов кажете: «Нехай собі! Про мене!»

Бо зчарувала вас кокетка Селімена,

Котрої витівки та язичок лихий

Якраз би до лиця сучасності отій,

Що гостро ви її картаєте словами.

Невже не. бачите ви вад своєї дами?

Чи, може, серце вам закохане велить

Усе їй вибачить, усі гріхи простить?

Альсест

Ні. Я ще не осліп. Я цю вдову кохаю,

Та хиби всі її за вас незгірше знаю.

Пойнятий полум’ям, проте, я б перший міг

Їх запримітити і осудити їх.

Але – що ж діяти! – Змагатися несила…

Вона й така, як є, мені без краю мила.

Дарма, що сотню в ній я огріхів найшов —

Переборола все звитяжниця любов.

І з певністю кажу: огонь чуття мойого

Очистить душу їй од намулу брудного.

Філінт

Чималу ви собі роботу завдали!

А ви ж до серця їй?

Альсест

О боже! Та коли

Не вірив би я в це, то що й по тім коханні!

Філінт

Чому ж туманить вид глибоке вам страждання,

Як ви з суперником зійдетесь хоч на мить?

Альсест

Кохання справжнього частками не ділить, —

І я сюди прийшов освідчитися сміло

І все їй висловить, чим серце наболіло.

Філінт

А от якби мені до вибору прийшло,

То Еліаиті б я, склоняючи чоло,

Віддав чуття свої. Правдива, скромна, стала,

І вам би до душі найбільш вона пристала.

Альсест

До того самого я розумом дійшов,

Та ба! Не розумом керується любов.

Філінт

Боюся: пристрастю охоплені палкою,

Ви, може…

ЯВА 2

Оронт, Альсест, Філінт.

Оронт

(до Альсеста)

Сказано мені в передпокої,

Що не застану я прекрасних наших дам:

Щось купувать пішли. Але я радий вам

Пошану висловить глибоку і правдиву,

Віддавна марю я про хвилю ту щасливу,

Щоб до сердечної розмови з вами стать

І приязні од вас високий дар прийнять.

Належне раз у раз я віддаю заслугам

І прагну, щоб мене ви йменували другом.

А хто відомий так поміж людьми, як я,

Той, певне, на таке заслужує ім’я.

Альсест замислився і ніби зовсім не зважає на Оронтову мову.

До вас повів я річ, вельмишановний пане.

Альсест

До мене, пане мій?

Оронт

Чи вам це не бажане?

Альсест

Та ні, – а тільки я… Почесні ті слова —

Річ несподівана для мене і нова.

Оронт

Шаноба хай моя вас, пане, не дивує:

З усіх вона людей найбільше вам пасує.

Альсест

Мій пане…

Оронт

Хай би хто всю Францію зійшов

Вартнішої за вас людини б не найшов.

Альсест

Мій пане…

Оронт

Хай мене поб’є небесний грім,

Коли злукавив я у слові хоч однім.

Дозвольте ж вас обнять і приязнь освятити

Щоб пишно розцвіли її незрадні квіти.

От вам рука моя – міцний і певний знак

Любові…

Альсест

Пане мій…

Оронт

Що ви сказали? Як?

Зрікаєтеся ви?

Альсест

Та зважте – чи ж годиться

Так оголошувать на людях таємниці,

Словами гратися, на вітер кидать їх?

Щоб до визнань дійти і до похвал таких,

Раніш не вадило б спізнать один одного І тим для приязні уторувать дорогу.

А так – не відавши, які ми удались, – Глядімо, щоб, бува, не каяться колись!

Оронт

До діла сказано. Та я за річ такую

І за такі думки ще глибше вас шаную!

А поки прийде той дружіння світлий час,

Слуга й тепер уже найнижчий перед вас.

Коли улаштувати щось треба при дворі вам,

То я й порадою допоможу, і впливом:

Чималу, далебі, відограю там роль,

І над усіх мене шанує сам король.

Я радий повсякчас вам стати у пригоді,

А що цінителів таких шукати годі,

Що всім відомий смак і розум ваш тонкий, —

Насмілюся сонет вам прочитати свій

І тим до приязні підвалини зміцнити.

Альсест

Мій пане, в тих речах не годен я судити,

Даруйте…

Філінт Та чому ж…

Альсест

Великий маю гріх:

Занадто щирий я у присудах своїх.

Оронт

Я й прагну щирості. Мене б ви засмутили,

Якби од мене щось лукаво потаїли.

Лиш на одвертого я важу судію.

Альсест

Як так, добродію, то що ж – я пристаю.

Оронт

Сонет… Бо це сонет… Надія… Це до пані,

Що в серці деякі збудила сподівання…

Надія… – пишних слів, проречисто-гучних,

Нема в цих віршиках і ніжних, і сумних…

Альсест

Ми те побачимо.

Оронт

Надія… Чи ж несмілим

Потраплю слухачам я догодити стилем

І чи вдалось мені належних слів добрать?..

Альсест

Побачимо.

Оронт

Іще насмілюся додать:

За чверть години це я встиг скомпонувати.

Альсест

Не в часі сила там, де йде про результати.

Оронт

(читає)

Надія серце людське веселить

І душу розважає у печалі,

Та сумно нам, Філідо, зрозуміть,

Що не прийде по ній нічого далі.

Філінт

Я зачарований уже від перших слів!

Альсест

(тихо)

Ви зачаровані! І грім вас не убив!

Оронт

Прихильність появили ви в речах,

Та нині з того я вже не радію:

Ах, краще б ви скупі були в дарах,

Ніж мали тільки дарувать надію.

Філінт

В яку гармонію укладено рядки ці!

Альсест

(тихо)

До лиха! Хвалите нечувані дурниці!

Оронт

Коли в чеканні невеселі дні

Судила доля зводити мені,

То краще з білим світом розлучитись.

Дарма ласкаві тратите слова,

Бо безнадія того повива,

Хто мусить лиш надією живитись.

Філінт

Яке закінчення виборне!

Знаменито!

Альсест

(тихо)

А, враг би взяв тебе! Найкраще б закінчити,

Зламавши дурневі його виборний ніс!

Філінт

А скільки грації!

Альсест

(тихо)

Бодай на неї біс!

Оронт

(до Філінта)

Поблажливості ви явили забагато.

Філінт

Ні, щиро я казав.

Альсест

(тихо)

Зарізав без ножа ти!

Оронт

(до Альсеста)

А з вами, пане мій, умова в нас була:

Одверта, сказано, огуда чи хвала.

Альсест

Тут справа нелегка і делікатна, пане.

Поетам раз у раз поблажливість бажана,

А правда інколи не до вподоби їм.

Розмову мав колись я з віршником одним

(Не назову його). Сказав я без вагання,

Що треба гамувать охоту до писання,

Що рими, зліплені при нагоді дрібній,

Не слід поквапливо нести на суд людський,

Що той, хто вірші всім і кожному читає,

В смішне становище частенько потрапляє.

Оронт

Мій пане, хочете сказати ви мені,

Що помилився я, коли почав…

Альсест

Ні, ні!

Йому доводив я, що творами пустими

Лиш репутацію калічимо собі ми,

Бо люди, як на суд беруть вони кого,

Найперше огріхи підхоплюють його.

Оронт

Виходить, – вартий я за мій сонет догани?

Альсест

Я цього не кажу. Йому навів я, пане,

Багато прикладів, як хіть ота до рим

Людей знеславлює…

Оронт

Ви натякнули цим,

Що недоладного я написав сонета?

Альсест

Я цього не кажу… «На біса ви в поети,

Панове, пнетеся? – так я йому сказав. —

Навіщо пхати в друк усе, що написав?

Лиш тим прощаємо ми віршики без змісту,

Сяк-так ізліплені, хто з того має їсти.

Сверблячку марну ви в собі переборіть

І з мазаниною на люди не спішіть.

Задовольняйтеся, як при дворі ви в шані,

В повазі… Справді-бо, чудне ото бажання —

Доконче з книгами виходить на базар,

Письменних там юрбу збільшаючи нездар», —

Так того віршника я умовляв, мосьпане.

Оронт

Хто ж на такі думки розумний не пристане?

Та я про свій сонет хотів би гадку знать.

Альсест

Найкраще б вам його з шухляди не виймать!

Признаюся – взірці ви мали щонайгірші,

І неприродністю одгонять ваші вірші.

Що має значити: прихильність у речах?

Як штучно сказане оте: скупі в дарах!

ІЦо за фальшива гра: надія й безнадія!

Коли хто простоту цінує й розуміє,

То мусить визнати, що тут її нема

І що виразності шукати теж дарма.

Аж страшно здумати, як зіпсувався нині

Смак у письменників. Давніші покоління,

Хоч різних тонкощів у віршах не плели,

А серце зрушити і схвилювать могли,

Таку от пісеньку хоч би скомпонувавши,

Як ця, що я собі її курничу завше:

Коли б король мені давав

Париж, свою столицю,

Але з коханою за те

Я мусив розлучиться, —

Сказав би так я королю:

«Спасибі вам велике,

Та, гей! Тієї, що люблю,

Не кину я довіку».

Хай рима бідна тут, хай красних мало слів, —

Я цеї співанки оддати б не хотів

За все, що публіка сучасна вихваляє:

Сама-бо тут любов до серця промовляє.

Коли б король мені давав Париж, свою столицю,

Але з коханою за те

Я мусив розлучиться, —

Сказав би так я королю:

«Спасибі вам велике,

Та, гей! Тієї, що люблю,

Не кину я довіку».

От де поезія і щирість почувань!

(До Філінта).

Так, пане, смійтеся! Я можу без вагань

Для цього віршика забути пишні фрази,

Манірних витівок підроблені алмази.

Оронт

А я скажу проте: сонет мій хоч куди.

Альсест

Вам до вподоби він, і тут нема біди:

Свої пишатися ви маєте підстави,

А я по-своєму гадати маю право.

Оронт

Чувати й похвали доводилось мені.

Альсест

Так, від облесників – чому ж би пак і ні!

Оронт

Ви певні, що умом усіх перевершили!

Альсест

Коли б хвалив я вас, то й ви б мене хвалили.

Оронт

Ат, обійдуся я без вашої хвали!

Альсест

І зовсім слушного ви висновку дійшли.

Оронт

Цікаво бачити, в який то лад і спосіб

У віршуванні вам, мій пане, повелося б!

Альсест

Що ж, віршики лихі я б, може, написав,

Але нікому б їх, напевне, не читав.

Оронт

Не таїтеся ж ви, добродію, з дудаками!

Альсест

У кого іншого шукайте фіміаму.

Оронт

Чи тону іншого ви б часом не взяли?

Альсест

Мій тон теперішній не маю я за злий.

Філінт

(стає між ними)

Еге, панове, ні! Облиште ці змагання!

Оронт

Погарячився я… Даруйте… На прощання

Скажу, що радий вам у всьому я служить.

Альсест

Від мене, пане мій, шанобу теж прийміть.

ЯВА 3

Альсест, Філінт.

Філінт

Ну, бачили, куди одвертість нас доводить?

Він буде вам тепер, де тільки зможе, шкодить.

А що було його хоч трошки похвалить?

Альсест

Не хочу й слухати.

Філінт Але ж…

Альсест

Не варто й жить.

Філінт

Проте…

Альсест

Лишіть мене, на бога!

Філінт

Я не покину вас ніколи й ні для кого.