Текст книги "Любов, Президент і парадигма космосу"
Автор книги: Юрий Бедзик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 20 страниц)
І одразу ж шарахнув лункий постріл у відповідь.
Це що? Обмін люб’язностями? Чи заклик до дуелі? Небувале нахабство у світовій практиці судноплавства. Президент і командир «Салюта» перезирнулися в знетямі.
– Боюся, це найгірший варіант з того, що ми почули в кают-компанії, – сказав Президент. – Передайте в штаб флоту: за наказом Президента висилайте загін бойових вертольотів! Зробити обліт корабля – порушника! Тримати зв’язок з Президентом!
За чверть години деренчливий туркіт вертольотів розпанахав морську тишу. Три гелікоптери з профілями хижих щук випірнули наче з-під води й забаражували над білобортним велетнем. Із «Салюта» було чути, як котрась із машин, опустившись мало не до самої капітанської рубки іноземця, сипнула вниз рубаними англійськими фразами. «Молодці наші хлопці! – подумав Президент, не відриваючи від очей морського бінокля. – На міжнародному сленгу шпарять. Хай ті одумаються».
Одумались. Хутко навіть. Послали радіосигнал на базу, звідки його повернули назад на «Салют». Короткий і недвозначний: «Просимо вислати для перевірки корабля ваших людей». Усього-на-всього: для перевірки. Що ж, капранг-2 Серж Сікора не любить зволікати з отакими речами. Шлюпку спушено, молодий матрос у сірому бушлаті зістрибує на хитке її дно, береться за весла і задирає голову: хто ще?
Другий по вірьовчаному трапу злазить у шлюпку капітан-лейтенант Ґудзь, молоденький офіцер з білим кашкетом на голові. І нарешті третім...
Може, й не треба третього? Ґудзь – бойовий хлопець, від його пильного ока не сховається жодна каверза іноземця. Зазирне у кожну шпарину, в кожен відсік. Але ні, що там за шамотіння на палубі? Президент – він стоїть з кількома офіцерами біля борту – бачить якогось дивного, сивого чоловіка в строгому чорному костюмі. Чоловік вийшов з надбудови, він важко пересуває ноги, він хоче негайно щось сказати панові Президентові. У цю ж мить, не зволікаючи ні хвилі, щоб не скоїлося страхітливе лихо, щоб корабель з білими бортами і білими надбудовами не одержав права на вхід до Севастопольського порту.
– Пане Президенте... дозвольте мені пояснити... – видушує з себе старий чоловік у чорному. – Я – Пауль Реттіган, Президент ордена «Мажестік-12», ми колись з вами в Вашингтоні...
– О, я пам’ятаю, пане бароне Реттіган, – радо вітається до старого Президент України, – ми з вами мали розмову на банкеті, який дала українська діаспора. Тільки, здається, тоді ми, на жаль, ні до чого не домовились. Ви хотіли б щось сказати, бароне?
– Так, я командор ордену... Пробачте, повторююсь, старий йолоп! Але я ще й фізик. Фізик-ядер-ник. Ядерні реактори і ядерні ракети – моя професія. Зараз там, на борту корабля щось негаразд, пане Президенте, і я прошу вас... прошу, дозвольте мені сісти в човна, я відчуваю себе зобов’язаним... я мушу, пане Президент!
Йому дозволили сісти. Шлюпка під ним майже не схитнулася, такий сухенький і кволий був він, володар «Мажестік-12», мільярдів доларів і мільярдів людських доль. Президент, у своєму спортивному костюмі, почуває пронизливий холод на палубі. Не від різких подмухів вітру йому зараз зимно, а від недоброго передчуття якихось незбагнених подій, що ось-ось мають статися.
Зрідка Президент підносить до очей окуляри морського бінокля і дивиться на чужоземне пасажирське судно з сяюче білими бортами. Непросто все так з цим красенем. Білий велетень завмер серед морського безкраю. Білий, білий... десь він читав про білий колір... Ах, так, в Китаї це було, там білий колір вважається барвою трауру, барвою печалі, можливо, й самої смерті. То невже й зараз перед очима Президента постало видиво затаєного смутку? І невже цей корабель має стати передвістям лиха? Завмер у білій похмурості і не віщує людям нічого доброго?
Тим часом шлюпка вже при борті білого корабля. Елегантний трап з крутими східцями, пружне поруччя, легка гойдавиця, голуба прірва під ногами... Баронові Реттігану робиться млосно, він ледь піднімає ноги, вище й вище, врешті, він уже на борту лайнера, бачить уникливі погляди чужої команди, бачить капітана в розкішному (також білому) мундирі. А затим усе, як належить у таких випадках: капітанська каюта, величезний круглий стіл, якісь папери, якісь документи, все акуратно підшите, в усьому залізний порядок. І ось уже капітан-лейтенант Ґудзь дивиться через стіл на барона Реттігана, зводить безпорадно плечима.
– Я не бачу тут нічого протизаконного, пане барон.
– Але ми повинні переконатися...
Тут втручається капітан у своєму сяючому мундирі.
– Хто ви? – досить арогантно звертається він до Реттігана. – Ви цивільна особа і не смієте порушувати морські закони!
– Я представляю Сполучені Штати... Даруйте, я барон Реттіган, Президент ордену «Мажестік-12», якщо ви знаєте про такий.
У капітана досить глузду, щоб осягнути серйозність ситуації. Хто ж не знає грізного ордену «Мажестік-12»! Він низько схиляє голову і просить вибачення у містера Реттігана. Вся команда корабля готова поштиво служити великому ордену і її президентові. Ніяких порушень на кораблі немає. Перевезення фруктів і всякого дріб’язку, про що митним органам України буде подано відповідну декларацію.
– Ми хочемо збути на курортах Криму кращі апельсини, – привітно усміхається капітан, погладжуючи свою гостреньку борідку. – Сподіваюся, митна служба Севастополя чи Ялти не сприйме солодкі плоди за ядерні боєголовки?
Одначе Реттіган відчуває якусь фальш.
– Хочу вірити вам, містер капітан, – говорить він, дивлячись з підозрою в бронзово смагляве обличчя капітана. – Але хочу вірити також, що містер капітан дасть нам змогу переконатися в цьому на власні очі.
їм дають таку змогу. Каплей Ґудзь і барон Реттіган в супроводі капітана спускаються в трюмне приміщення. Тут цілковитий порядок. Всі трюмні відсіки завалені, а точніше – акуратно заставлені ящиками з цілком мирними апельсинами і цитринами. Стюарти в блакитних кітелях пояснюють, що і як, показуючи документи і всілякі сертифікаційні посвідчення.
Доводиться вірити. Капітан з толерантною посмішкою запрошує всіх до себе в каюту на товариську каву. Час у нього є. Хай вибачить їм командир сторожового корабля за затримку і надто ретельне влагодження формальностей. Прозіт, панове! Можна підняти навіть келих за мир і віру в Аллаха, за добру далеку Америку, за...
Йому не вдається домовити свій тост, як в каюту, в її бронзово-золотистий блиск і розкіш, зненацька вдирається істеричний вереск:
– Нема тут Аллаха! Нема тут віри!
На порозі стоїть опецькуватий чоловічок у мундирі морського офіцера. Кошлаті чорні брови видають в ньому турка. Він іде навкруг столу, наближається до капітана і тепер уже кричить йому в лице:
– Хай вони знають, хто ти насправді! Годі дурити весь світ, Кемаль! Твоя остання година пробила!
Це дико, дивовижно, прямо-таки непристойно, щоб отак верещати в лице самому капітанові велетенського білого лайнера. Але, мабуть, чоловічок має на те право. І капітан дозволяє йому такий шалений, такий непристойний вереск. Аж врешті, набравшись рішучості, повертається до контролерів і з вибачливим, тонко-затиснутим в кутиках рота усміхом пояснює їм:
– Даруйте йому цей дикунський вибрик, панове. Вважайте його психічно ненормальною людиною. Це брат моєї покійної дружини, якій по праву спадкоємності належав цей корабель. Він не хоче змиритися з тим, що за законами турецької республіки чоловік покійної наслідує майно першим серед усієї рідні. На ґрунті такої втрати він, як бачите, трохи зсунувся з глузду. Що ж, я взяв його в екіпаж і мушу терпіти такі непристойності.
Проте психічно неврівноважений офіцер не вгаває. Сварка переростає в бучу. Нападник кидається на свого високоповажного родича з кулаками, шарпається, мало не б’ється в конвульсіях і, врешті, витягує з кишені якусь чорну металічну річ... Що це, о Боже? Та це ж граната, справжня, бойова граната!
– Зараз буде край усьому! – шипить він і одним рухом вириває з гранати чеку. – Баста! Або ти зараз же, у цю мить випишеш мені десять мільйонів доларів – бо ти, я знаю, найбагатший капітан у республіці, – десять мільйонів ти віддаси мені за те, що колись обікрав мене біля труни моєї сестри, – або я розповім цим панам усю правду про твій вантаж і про тих волонтерів, яких ти везеш у трюмі серед ящиків з апельсинами... Що, ти не згоден? Ти хочеш добути з кишені револьвер?., не вийде, Кемаль! Граната вибухне першою. Панове, даруйте мені, але це не я вб’ю вас, а капітан Кемаль Сараджоглу... Він – негідник, він везе у своїх трюмах розщеплений уран, йому дарма, скільки невинних людей буде вбито зарядами з цього урану. Він готовий за свої мільйони підірвати весь світ...
У капітана було лице мертвої людини. Розумів: одного необережного поруху було досить, щоб граната рознесла каюту, розшматувала його.
– Я згоден, – видушив з себе капітан. – Але моя чекова книжка в сейфі, у моїй спальні. Я піду туди...
– Ні кроку! – зашипів офіцерик. Знав, що капітан обдурить його, може, знищить, розчавить, викине за борт. І тут його погляд впав на старого барона. – Оцей пан буде гарантом! Ми перейдемо на його корабель. Ти підеш з нами... І знай... Якщо я відпущу пальці – тобі каюк! Вперед, вперед! І скажи своїм лакизам на палубі, що я вмру тільки разом з тобою. Вперед до трапу!
Те, що побачила команда «Салюта» в шлюпці, всіх спантеличило вкрай. До сторожовика причалював сам капітан білого лайнера – це було видно з позументів на його сяючому мундирі. Правда, вигляд у капітана з борідкою-еспаньйолкою видавався не дуже капітанським. Сидів якийсь зіщулений, пригноблений, наче ждав кожної миті смерті. Вона, власне, й була поруч нього, в особі щупленького морського офіцерика, котрий дуже кумедно тримав над головою руку. Хто ж знав на «Салюті», що в руці миршавенького чоловічка була затиснута граната? Аж до тої миті, коли шлюпка причалила до сторожового корабля, і з неї на палубу по мотузяному трапу піднялися іноземці й за ними капітан-лейтенант Ґудзь і барон Реттіган.
Сцена трохи комічна, але ще більше зловісна. Капітан намагається витлумачити (на гарній англійській мові) загальну ситуацію. Мовляв, ось цей тип – член його екіпажу, геть скажена людина!
– Я не скажена людина! – протестує офіцерик. – Це він негідник і злодій! Він везе в своїх трюмах...
– Мовчи! І викинь за борт свою дурну гранату, – блискає на офіцерика вуглистими очима капітан. – Якщо скажеш бодай одне слово, тебе прокляне Аллах!
Мабуть, офіцерик таки втямив всю недоречність своєї поведінки і навіть знітився перед чужоземцями. Але все ж стоїть, не опускаючи руки з гранатою. Войовничий і нікчемний, роз’юшений і безсилий. Щось одначе треба робити. Матроси «Салюта» стоять нахмурені, стоїть в нерішучості і командир корабля капранг Серж Сікора.
Раптом з’являється Президент. Глянув, оцінив ситуацію і спокійно підходить до офіцерика. Той занімів. Що за чоловік у спортивному костюмі? Усміхається доброзичливо, протягує руку і враз вириває у нього гранату. Короткий розмах, і вона летить у море. Ще секунда, і з глибини долинає глухий вибух. Тільки водяний вир з бульками виплеснувся нагору.
– Будемо вважати інцидент вичерпаним? – з веселим блиском в очах питає Президент.
Капітан лайнера полегшено знизує плечима. Він досі не може отямитися від пережитого. Його колотить лють на мерзенного родича, він ладен задушити його власними руками. І хай забуде про обіцяний мільйон, піде тепер під військовий суд за хуліганство. Хоча й самого капітана пробирає страх. Ці росіяни, чи то пак – українці, вже, либонь, знають про вантаж в його трюмі, і хай Аллах порятує його від тяжкої біди!
Тому капітан вдає з себе дружньо ввічливого, схиляє голову і запитує Президента з солоденькою усмішкою:
– Бачу, ви тут за старшого?
– Так, я тут старший, – сухо відповідає Президент. Озирнувшись, зустрічається поглядом з капрангом Сікорою. – Ходімте в каюту. А цього гранатометника візьміть під варту. Він трохи небезпечний.
Отже в каюті вони втрьох: Президент, капранг Сікора і капітан іноземного лайнера. Сідають до столика.
– Може, погукати й американця? – пропонує Сікора. – Щось же вони там винюшили на лайнері.
З’являється Реттіган. За ним пружно ступаючи, входить капітан-лейтенант Ґудзь, хвацько козиряє з порога. Чужоземець у зніченні. Він наче гість і водночас його приведено сюди майже силоміць. І сидіть він в тісній каютці як допитуваний.
І допитує його не командир корабля, а чоловік у цивільному. Дуже впевнений, дуже владний чоловік.
– Почнемо з вас, містер Реттіган. – говорить сухим тоном Президент. – Не візьміть це за образу, містер Реттіган, але вам випала роль розвідника. Чи вдалося вам з’ясувати, що там у них в трюмах?
– Згідно документів, які пред’явив мені капітан, у них все в нормі, – каже Реттіган. – Але мій дозиметр страшенно зашкалював. До того ж морський офіцер з корабля, родич капітана, як ви чули, відверто визнав, що вони перевозять ядерні матеріали. А також волонтерів. Містер кептен, ви можете це підтвердити?
Капітан трохи наче аж образився. І раптово перейшов в контрнаступ, аж кулаки стиснув, дивлячись на капранга Сікору:
– Не знаю нічого. Ви зупинили нас у відкритому морі, і я вимагаю пояснень. За законами міжнародного права – це вандалізм! Між нашими країнами нормальні, цивілізовані стосунки. Я маю вихід на свого президента, на парламент...
В його словах відчувалася певність. Не мав чого втрачати, здатен був на найбрутальніший вчинок. Президент замислився: арештувати його чи ні? Вони за межами дванадцятимильної берегової зони, і тут діють особливі міжнародні норми. Морське право не обминеш. А втім, якщо під час обшуку з’ясується, що справді перевозиться ядерний розщеплений матеріал, то це вже замах на безпеку України.
Не вперше стояв Президент на такому рубежі. Бувало вже не раз, коли дзвонив помічник, коли з’ясовувалося: хтось перелетів через кордон, убито поважну персону, брехлива лондонська газета кинула йому в лице брудним наклепом... На все мусив реагувати з максимальною витримкою, з розумінням і тактом, і тому так боліла душа, і нерви були напружені до краю.
Ведучи зараз переговори, почувався особливо у вразливій ситуації. Зачепи тільки лайнер, і в сусідній столиці насупляться. А десь же небавом передбачається укладення договору з тією стороною. І за тим договором – мільйонні чи й, може, мільярдні прибутки для змученої української економіки. Ними не знехтуєш.
Капітан, видно, збагнув настрій того, хто його допитував. Він готовий був і пригрозити. Він досить відверто натякнув, що на кораблі є пасажири, котрі здатні на найрадикальніші дії. Які саме? Можуть вдатися до самоспалення, можливо й до терору. Містер Президент має знати, як на це реагує світ!
Що ж, містер Президент уважно дослухався до того, як «реагує світ». Але він знав, що ніяка «реакція світу» не переважить державних інтересів України.
– Ми не збираємось вас арештовувати, хоча й маємо на це повне право, – сказав Президент крізь зціплені зуби. – Не тільки тому, що ми глибоко поважаємо вашу країну і поважаємо морське право. На вашому кораблі живі люди, і я боюся...
Зазумерив внутрішній телефон, капранг зірвав трубку і почув голос вахтенного офіцера:
– Товаришу капітан 2 рангу, по правому борту ракетний крейсер!
– Який ракетний крейсер? – здивувався капранг.
– Російський. Іде прямим курсом на іноземця.
– Гаразд. Стежте і доповідайте.
Справа ускладнювалася. В таких випадках належало діяти узгоджено, тим паче після попередження «космічного брата». Головнокомандувач російським флотом був проінформований про все, можливо, посилав їм на підмогу свій крейсер. Але ж ці гарячі голови здатні на все. Якщо вчинять трус на іноземцеві а, може, й потоплять його ракетами...
– Зупиніть їх негайно! – наказав Президент Сікорі, який схилився над апаратом. – За всяку ціну зупиніть!
– Єсть зупинити, товаришу Президент! – кивнув головою Серж і владно гукнув у трубку: – Чуєш мене?.. Передай на ракетний: наближатися до іноземця не рекомендую. Корабель замінований! Ніяких пояснень!
Президент насупив брови. Хто замінував?
– Іншого виходу нема, товаришу Президент, – усміхнувся Сікора і поклав трубку.
Президент глянув на чужоземця. Той сидів з відсутнім виразом на обличчі, погладжував клинець борідки. Це погладжування вивело Президента з рівноваги:
– А ви чого сидите, містер кепітен?
– Не розумію... Я слухаю ваші накази, і взагалі...
– Забирайтесь ви геть!.. Себто, пробачте, ідіть до шлюпки, і хай вас відправлять на судно.
– А далі що, містер Президент України? – запитав капітан з в’їдливою іронією. – Може, накажете вашій прикордонній службі дати нам дорогу до Севастополю?
Президент підвівся.
– Ви у відкритому морі, капітане. Але я раджу вам повертатися назад. Бо вас зустрінуть як належно. З усіма вашими ядерними матеріалами і усіма волонтерами.
Цього було досить. Капітана наче винесло на палубу. І перше, що він побачив – голчасто-стрімкий корпус російського ракетного крейсера. Від нього годі було ждати рятунку. Капітан схопився за поручень драбини – трапу і стрімко полетів у шлюпку.
* * *
Віруня стежила за Президентом.
Від самого початку, відколи він з’явився на «Салюті», вів розмову в каюті з чужинським капітаном, потому вийшов на палубу і глянув важким поглядом в бік російського ракетного крейсера. Побачивши Віруню у яскравій синій сукні, запитав привітно:
– Хотіли мені щось сказати?
– Так... товаришу Президент, – видушила з себе Віруня. – Я про мого американського друга. Про наш шлюб з ним... Ви сказали, щоб я звернулася до вашої дружини, але я... я не знаю, де вона зараз.
– Мабуть, відпочиває. В таку гойдавицю... самі розумієте. Вона хотіла вас бачити.
Президент запросив Віруню в каюту капранга Сікори. На койці лежала його дружина. Наче дрімала, вкрившись пледом. Президент обережно доторкнувся до її плеча.
– Людонько, маєш гостю.
Дружина підхопилася з койки, впізнала молоду жінку, привіталася з нею. Згадала все... Щасливі закохані! От і прекрасно, от і живіть щасливо! Нащо вам та Америка? Чи то пак... містер художник, здається, має великий бізнес. Мільйонер! І гроші кличуть до себе... Останні слова президентова дружина вимовила з легким смутком.
Президентові теж ніби печаллю майнуло по обличчю. Найтяжче боліло йому оте виїжджання, оте втікання... Знав, що справа дедалі більше заходила в глухий кут, оберталась безпросвітком, нуждою, ганебними трагедіями тих, хто прагнув відшукати на Заході легке багатство, щасливу долю. Цвіт нації, найвродливіші дівчата, найроботящиші парубки, наймудріші вчені топтали стежку у світ чужого багатства. Законом це не заборониш, силою не зупиниш.
– Так що, ваш Теренс кличе вас з собою? – запитала дружина Президента. – Про гроші... це я сказала так... ви мені вибачте. Якщо ви кохаєтесь, що може бути дорожче! Ніякі гроші цього не замінять.
– Боже упаси! – сплеснула руками Віруня. – Він художник. Найперше він чудовий художник!
Отже справу улагоджено, каже президентова дружина. Завтра ж їм буде дано дозвіл... власне, вони одержать всі документи.
У Віруні палахкотять від радості щоки. Вона обнімає президентову дружину, голос її зривається на плач.
Тепер Теренс може поїхати в гори і там писати свої картини. Він так закохався в Крим! Навіть зробив перші начерки для майбутнього великого полотна.
Її перебиває Президент:
– Даруйте, де ваш наречений?
– Мабуть, десь на палубі. Він любить море і може годинами дивитись на нього.
– Прошу вас, погукайте його. Це не стосується ваших особистих справ.
– Зараз, хвилиночку, – знову паленіє від радості Віруня. – Якщо у вас є час, товаришу Президент, він може намалювати з вас портрет. Ви не уявляєте, який це прекрасний майстер!
– Не про це мова, Віруньо. Гукайте його хутко сюди!
Приходить Теренс. Худорбастий, трохи знічений, стоїть перед Президентом в позі винного школяра. Під майкою в нього грубо біліють бинти.
– Сідайте, Теренсе, – припрошує його Президент. – Я говоритиму українською мовою, бо мій англійський, як то кажуть, не перфект. Перекладатиме дружина. Прошу тебе, Людочко, постарайся. Перед тобою син великого Магістра «Мажестік-12». – Президент з легким усміхом дивиться Те-ренсові в обличчя. І зненацька говорить: – Ви забираєте в нас красуню, але ми хочемо від вас відвертості.
– Прошу, містер Президент, – весь витягується молодий чоловік.
– Маю відомості, що вас нещодавно обрано після батька Магістром ордену «Мажестік-12».
– Не зовсім... Мені обіцяно цей пост після батька.
– Все одно дозвольте мені поздоровити вас, друже, з новим достойним призначенням і новими, як то кажуть, клопотами.
– Спасибі, містер Президент. Я весь до ваших послуг.
У Президента здригнулися кутики вуст, і в тому здриганні – краплинка гіркоти:
– Мені не треба послуг, молодий друже. Мені потрібна щира і чесна дружба. «Мажестік-12» контролює мільярдні банківські рахунки в усьому світі. Нам хотілося б підтримувати з вами ділові стосунки. Ось моя рука. – Президент вільним жестом витягує вперед долоню. – Просимо до нас.
Ми, українці, чесні люди. Але, на жаль, ще тільки підводимося з колін. Особливих багатств не маємо. Нам випала важка доля. Економіка була вщент зруйнована. Потім її по-дурному, а, може, і з наміром, перебудували повністю на військовий лад... Одне слово, після розвалу великої імперії економічні проблеми у нас страшенно ускладнилися.
– Містер Президент, міс Віруня мені багато чого розповіла, – сказав Теренс, злегка обнявши жінку. – Звичайно, я ще не маю права втручатися в справи «Мажестік», доки мій батько... дай Бог йому здоров’я.
– У вас чудовий батько, – сказав тепло Президент. – Відверто кажучи, він врятував Севастополь від страшного лиха. Та й сьогодні я схиляю перед ним голову. Поліз до іноземців, в саме пекло... Характер!
– Я хотів би, щоб ви знайшли з ним спільну мову, містер Президент.
– Докладемо всіх сил. Але, відверто кажучи, наш приціл на молодість! В цьому ми з моєю милою дружиною Людмилою Іванівною... – Президент лагідно обняв дружину, – бачимо все: і порятунок від кризи, і надію на краще життя. Все-все! А тим більше, коли молодість, як ви, схиляється перед красою.
– В міру мого скромного таланту, містер Президент, – опустив голову Теренс.
– Скромняги ви, американці! Маєте бюджет на півтора триліони доларів, але не забуваєте про скромність...
Президент не знає, як повести далі мову. Перед ним майбутній фінансовий король Америки. Сьогодні він в захваті від красоти кримських пейзажів, його молода душа сп’яніла від кохання, але завтра, ставши на свою строгу американську землю, він повернеться до такої ж прозаїчної дійсності.
– Як вам морська «одіссея» на дні Чорного моря? – запитав Президент.
– Та ніхто досі не хоче повірити нам, – винувато стенув плечима американець. ~ Навіть мій батько Пауль Реттіган піддражнює мене, каже, що ми були не на морському дні, а в гроті кохання. А, взагалі, цивілізація довго буде брати під сумнів космічні відкриття. Не вірити – набагато легше, аніж вірити. І це дуже небезпечно, як на мою думку. Час консервативного скепсису тільки відтягує катастрофічні наслідки. Ми справді були там, в морських глибинах. Мої кримські колеги-художни-ки досі в шоку.
Його перебила Віруня. Як всяка жінка, була набагато красномовніша і переконливіша. Емоції, ось що покоряло в ній. Стала з наївною безпосередністю і захватом описувати підводні «хороми» інопланетян, отих самих «морських братів»: рожеві стіни, рожеві вбрання і навіть їхню наче рожеву мову.
– Ви вже назвали їх «братами»? – щиро здивувався Президент.
– Ну, скажемо, людиноподібні істоти. Дуже дивні. Просто дивовижні. Дивовижні страви їхні, дивовижна музика. Мені їхня музика сподобалася особливо! Не порівняєш з нашою, земною. Тим паче з нашими какофонічними, модерністськими мелодіями.
Віруньчина розповідь сама була, як чарівна мелодія ніжної душі.
– Подумати тільки, за сотню кілометрів від Севастополя у морі якесь підводне царство! Мені досі це не вкладається в голову, – лепетала жінка, вся аж збіліла від екстазу. – Це, здається, десь отут, де ми зараз пропливаємо. Казка! Хіба неправда, товаришу Президенте?
Її захват викликав в президентових очах іскорки легкої іронії. Слухав її уважно, вірив і наче не вірив їй. Аж нарешті дозволив собі слово:
– Може, і в мені ще трішки невіри, люба Віруньо, – озвався по хвилі. – Клятий консерватизм! Не так просто від нього збутися. Але якщо це все правда... це істинно казка! Переворот! Я з дитячих літ захоплювався фантастикою. Жюль Верн, Олексій Толстой, Беляев, наші новітні фантасти, такі, як Олесь Бердник... І виходить, все те, що ними намислене – не дуже й фантастичне.
– Пробачте, ви ж чули слова... хай не слова, а голос «червоного ока» в каюті капранга Сікори, і тут уже важко сумніватися, – кинула наче з легким докором Віруня.
– Так, чув. – Президент все більше настроювався на ділову, практичну ноту в розмові: – Я ось що думаю. Допустимо, це все факт... Допустимо – абсолютна реальність. Тоді запитаю вас: які енергетичні джерела вони там розшукують в глибинах? І якими енергетичними благами хочуть ощасливити нас?
– Я не спеціаліст... мені здається, це все зв’язане з величезними тектонічними розломами земної кори, – спробувала вдатися в химери пояснень жінка. – Якась плазмова енергія чи що. І все те для нас, для України. Маємо начебто під собою величезні запаси цієї шаленої плазмової енергії. Потуга на тисячі років!
– І коли ж ми дістанемося до неї? Тобто вони дістануться?
– Не знаю, – знизала плечима Віруня.
– Може, через тисячі років?
Втрутився в розмову Теренс і згадав: «космічний брат» казав щось про лідерів... Він казав: треба зустрітися з лідером, з вашим лідером. І лідер зробить... «Найближчим часом ми зустрінемося з вашим лідером», – пообіцяв він.
– Що ж, більше ждали. Почекаємо ще, – сказав Президент. Лице його пом’якшало, він звів брови, як у хвилини задуми. Почуте змушувало повернутись до реального. Він підняв очі, привітно глянув на Віруню і Теренса. – Спасибі, друзі, що взяли на себе важку місію. Як то мовиться, історія вам цього не забуде.
***
Після морської подорожі минув місяць, може, й більше. Президент уже повернувся до своєї столичної резиденції, зустрів кількох поважних гостей 3-за кордону. Навалилися клопоти й клопоти. Південь України гуркотів комбайновими моторами, схід озивався глухим ремстивим гомоном страйкуючих шахтарів, не стихли після весняних галасів і розлогі київські майдани. Кожен робив своє діло. Кожен мав свою рацію, як то кажуть брати-поля-ки. Бо й справді, хіба не поспівчуваєш котромусь затятому політику, який позбувся влади й авторитету, а зараз ось нагода: нагадати про себе.
Під кінець літа Президент знову вирвався на кілька днів у милий серцю Крим. Провідав перед тим гранітно-залізний Севастополь. Там спокій, тиша, на виноградниках мліють під сонцем янтарні грона, пенсіонери з попеченими спинами зрання й до смерку пораються серед своїх зеленолистих друзів.
Не доїхав Президент до своєї морської віли. В Севастополі виникли ускладнення. За один день з прилавків крамниць, з базарних столів скуплено геть чисто все. Не купиш ні буханця хліба, ні курячого стегенця, ні яйця. Ловко хтось поорудував, постарався на злість трудовому люду.
Пустили чутку, що влада начебто прибрала продукти, аби мати резерв на чорний день. З Сімферополя подзвонили, що там така ж халепа. Вже ледь не до паніки дійшло. А тут курортний сезон в розпалі, ще чого доброго пляжі опустіють, розвалиться весь курортний бізнес.
Одначе тривало це недовго. Підпільні скупники як з’явилися, так і пощезали, пішли начебто у глибоке підпілля.
Подейкували, що котрийсь бізнесмен з закордонними зв’язками отаким чином захотів влаштувати високий попит на деякі предмети споживання. Ясна річ, для підняття потому нечуваних цін.
– Хоча мені думається, це річ політична, – сказав Президент. – Пахне зазіханням на владу в кримській автономії. Доведеться розбиратися Києву.
Президенту подзвонили в готель зі штабу українського флоту.
– З вами хоче говорити командир сторожового корабля «Салют» капітан 2 рангу, – доповів командуючий флотом.
– Сікора? – зрадів Президент. І одразу ж почув голос Сержа.
– Дуже прошу прийняти мене, товаришу Президент, – гукнув у трубку схвильовано Сікора.
– Гони у штаб. Буду у Єльжея.
Сержа впустили до кабінету командувача без зволікання. Президент попросив адмірала залишити їх удвох. Сіли до довгого столу. Президент в білій сорочці, капранг-2 – по всій строгості флотського порядку в чорному мундирі. Спекота, але мусить терпіти. Сам Президент держави дивиться йому усміхнене в вічі.
– Кажи, що там? – запитав Президент.
– Ви не повірите, товаришу Президент, скажу вам таке... послання звідти, – кивнув на стелю Серж. – 3 космосу, товаришу Президент! ~ Очі в Сержа округлились, і дихати йому стало важко, навіть послабив собі :комір сорочки. – Сьогодні вранці озвалося «червоне око». Отой милий шарик в моїй каюті. Пам’ятаєте?
– Добре пам’ятаю.
Знову починалася містика. Президентові не хотілося під цю трудну годину знову бавитися всілякими космічними казочками, хай вони сто разів реальні і ймовірні. Ну, що з того, що реальні? Що з того, що ймовірні? Ось тут, на вулицях і базарах істинна реальність. Тут вона в роздосадуваних очах, в гнівних вигуках.
– Гаразд, і чого ж воно хоче, те «око»? Чи як ви його назвали – «космічний брат»? Дуже складна ситуація у нас, самі знаєте..,
– Здається, про це й мова.
– «Брат» усе знає?
– Абсолютно. І навіть винуватців його. Схоже на величезну акцію Зла. Вам пояснять.
– Не розумію: де, коли?
– «Космічний» хотів знати ваш маршрут і час прибуття на місце.
Було схоже не на містику, а на точно продумане з’ясування систем координат. Президент назвав маршрут, час ймовірного прибуття. Назвав місце свого відпочинку.
– Якщо ви не заперечуєте, я сьогодні ж усе передам в космос, – сказав Серж дещо таємничим голосом і аж наче сам злякався мовленого. Подумалось раптом, на яке грандіозне діло він наважився вивести Президента України. В такі хвилини сам стаєш наче співучасником космічного дійства.
Президент озирнувся по кабінету. Його пойняв неймовірний спокій, відчував наближення незвичайної хвилини, незвичайного звершення. Перед ним сидів офіцер, якого, може, вперше доля наблизила до загадки вічності. Це був дикий феномен, це була з’ява людини, яка через дивний збіг обставин могла дивитися на сьогоднішні події очима і серцем древнього дідугана. І це давало їй право ставати на рівні з усіма химерами космосу.
– Скажіть мені, Сергію Дмитровичу, в цю мить ви ще перебуваєте там, у травневі дні 1945 року чи вже тут з нами? – запитав капранга Президент.
– Мабуть, я тут... а там, у травні лишився тільки мій подив, моє безсилля.
