Текст книги "Любов, Президент і парадигма космосу"

Автор книги: Юрий Бедзик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 20 страниц)

– ...Отож кажу вам відкрито, брати мої й сестри севастопольці, що ніякі ми не посланці богів, як плещуть про нас довгоязикі баби, ніякі не космічні янголи, а просто ваші земляки, горожани, жителі і служилі люди нашого Чорноморського флоту. Півстоліття тому назад нас якимось дивом кинуло в часову дірку. Ви про такі чудасії не чули. Хто нас туди пожбурив, можемо тільки здогадиватись. Мій корабель зараз наближається до Севастопольської військової бази, скоро пройде мимо Костянтинівського Равеліну і пришвартується біля своєї площадки. Скоро ви побачите своїх братів і чоловіків. А, може, вже й дідів побачите. Знайте, люди добрі, що ми ніде не блукали, нікого не зраджували, прапор Чорноморського флоту не зганьбили! Ми всі хочемо скоріше повернутися до своїх домівок, ми ж на своєму морі, біля своєї рідної кримської землі. Але ми дізналися, у вас тут свої негаразди, можна сказати – велика своя біда. Терористи захопили славний лінійний крейсер «Звитяжний» і ціляться ракетами по нашому місту...

Натовп загудів, зірвалися крики обурення. Хвиля гніву вдарилася в мікрофон і знову відкотилася. Натовп завмер. Певне, хотів почути від промовця якихось пояснень.

Тиша тривала довго. Тиша – як покарання долі.

Мічман в каюті капрангів, лупнувши очима на командира, тихо прошепотів до матросів, які юрмилися перед дверима:

– Чого він про нас мовчить?

Та Сікора не мовчав:

– Коли ми ставили останню точку у війні з фашистами, нам і в голову не могло прийти, що через п’ятдесят років у Криму стоятимуть бойові кораблі і нам погрожуватимуть всякі напасники. Виходить, що тоді ми воювали даремно. Одних нападників розгромили, так інші з’явилися. Терористи всякі, убивці, паразити! Екіпаж нашого «Салюту» – то ж герої, а як я гляну їм в очі? Що скажу їм? В отій минулій війні ви були героями і чесно проливали кров за свою землю, а тепер уже вам місця немає, ви своє віджили? Ні, цього я їм не скажу. Навпаки, ви захищали Севастополь, скажу я їм, і люди вам віддячать славою і добром.

Із натовпу почувся вигук:

– У нас держава є – Україна! От і послужи їй, каплей!

– Держава – це ви і я!

– Держава, коли ми всі гуртом. А якщо тобі погано з нами, повертайся у свій 45-й рік. Ми не такі слабосилі, як ваш брат. І хоч нема у нас бойових орденів, а проте знаємо, що за свою землю треба стояти до кінця!

Віруня стояла в розбурханому натовпі і слухала свого «дідуся». Було прикро за нього, ятрилася душа, що він виявив перед сторонніми свою слабість, мовби поскаржився на свою долю. А він же – справді герой! Це ж він, її предок, якому доля дала змогу прожити так багато і так крихітно мало. Це ж його устами мовить сама правда землі. Час озватись розуму, годі знущання над людським духом! Ніхто, крім людини, не порятує її, вона здатна руками терористів розбомбити Севастополь, але тільки вона й зупинить оскаженілу руку бандитів. Хтось іще з юнаків виступав з кам’яних приступців міського театру, спалахували оплески, і сміялися безжурно юнаки й дівчата, і море голів розгойдувалося на майдані, як збурене вітром. Але Віруня хотіла тільки одного: дістатися до Сержа, до свого любого «дідуні», щоб він знав, що молоді серця не пригасли в спокої, не зачерствіли в байдужості. На порі їм прокидатися до чистого сонця, до справедливості і рішучих дій!

– Дідуль, дідуль!.. – Віруня таки пробилася через гарячі тіла до свого Сержика, обняла його палко. – Як ти гарно сказав, дідульчику! Ми повинні врятувати наш Севастополь... Ти бачиш, скільки прийшло моїх друзів. Вони дуже щирі, вони щирі і здатні на все...

«Дідуль», двадцятип’ятирічний капітан-лейте-нант в своєму старомодному синьому кітелі, пригортає до грудей онуку, і в голосі його чути стривоженість:

– Спасибі, що послухала мене. Але не тільки вони здатні на все, а й ти, люба, мусиш бути здатною на одну добру справу.

– Про що ти, дідусю? – зиркає на Сержа сяючими очима молода жінка.

– Біжи чи їдь, чи лети, як можеш, до штабу Флоту. Там на тебе чекає одна людина. Палко в тебе закохана і, здається, дуже чимось згорьована. Спеціально прилетів в наше місто, щоб відшукати вашу королівську милість.

– З Америки? – вся раптово збіліла Віруня і серце їй впало в прірву. – Може, Теренс?

– Не певен, чи він на ім’я Теренс, але офіційно він і його всемогутній батько представилися командувачу, як Реттігани.

– О, Боже! Це Теренс Реттіган!.. До мене прилетів... Я не вірю твоїм словам, дідульчику!..

– Лети до штабу і сама переконайся в цьому, – сказав строго Серж і добрим поглядом приголубив онуку.

Віруня летить до штабу. Якийсь милий таксист мчить її через місто, серце віруньчине виривається з грудей, чуття неймовіри проймає її душу.

Отже він повернувся до неї, любий, нещасний художник-невдаха. А вона вирішила, що він зрадив і забув її.

На дверях штабу її зупиняє черговий офіцер, вимагає перепустки, супиться на розпашіле дівоче лице. Проте одного її слова: «Сікора!» виявляється достатнім, щоб офіцер чітко підкинув руку до морського кашкета і з щирою усмішкою показав їй на широкі мармурові сходи:

– Другий поверх, дівчино, і ліворуч. Там вас давно, чекають.

Справді чекають. В приймальні контр-адмірала Севастьянова перед нею розступаються, сам контр-адмірал Севастьянов тисне їй руку, потім по-бать-ківськи обнімає її темно русяве волосся і представляє присутнім штабним офіцерам:

– Маю за честь, шановні друзі, відрекомендувати вам мою юну подругу, онуку нині славного капітана-лейтенанта Сікори Віруньку Сікору.

В приймальні вибухають голоси. Кожен вважає за честь особисто познайомитися з дівчиною, потиснути їй руку. Вже й сам командувач іде до неї від дверей:

– Вірунічко, ми чули по радіо виступ вашого родича... даруйте, назвати його «дідом» в мене не повертається язик... І ми, морські офіцери Севастополя, абсолютно з ним згодні: ми захистимо наше місто. І терористи отримають те, на що вони заслужили... До речі, тут вас дуже хотів бачити один молодий американець...

– Де він? – збілілими губами питає Віруня. – Здається... йому стало недобре... так, контр-адмірале?.. Де він?

Контр-адмірал Севастьянов пояснює, що з шановним гостем сталася прикрість.

– Він виявився хворим на серце, і в нього раптово... ви не хвилюйтеся, Віронько, це був просто сердечний напад стенокардії, його щойно відвезли в лікарю, і я сподіваюся, що ваша матуся, як головний лікар нашого кардіологічного центру, хутко поставить його на ноги.

– Ви можете мені допомогти, Михайле Вікторовичу?..

– Я розумію – вам потрібна машина, так? Втручається командувач, лагідно бере дівчину за лікоть і просить її виявити йому честь: поїхати на його авто. Там внизу водій вже чекає на неї.

– Спасибі, товаришу адмірале! – лепече зболена й розчулена такою сердечністю високих командирів Віруня, чмокає командуючого в щоку. Чмокає й свого дорогого контр-адмірала і вилітає з кабінету.

За кілька хвилин вона в лікарні, біла тиша, специфічний лікарнянський дух важко огортають її. Радість в грудях опала спаленим листям, ноги стали ватяними. Що ж могло статися? Чому, від чого цей страшний серцевий напад? Тоді ж в Америці, коли вони проводили їхні солодкі ночі, коли віддавалися коханню, він був ще повний сил, працював ночами над своєю весняною аквареллю, бігав уранці по своїй кілометровій доріжці, вірив у їхнє ясне, тихе щастя...

В коридорі перед реанімаційним відділенням її зустрічає матуся, вся в строго білому, очі суворі, голос притишений. Пояснює доньці, що пан Реттіган важко переніс дорогу, але поки що все минулося...

– Ти пустиш мене до нього, матусенько? – благає Віруня.

– Авжеж, – каже співчутливим голосом Ніна Федорівна і підводить доньку до дверей реанімації. – Слава Богу, донечко, що не було інфаркту. Обійшлося навіть без мікроінфаркту. Тому я тебе прошу: не зітхай, не охай, а просто побалакай з ним.

– І ти його скоро випишеш? – щиро радіє Віруня.

– За дві години, зробивши ще кілька аналізів, віддаю його тобі в повне розпорядження.

Двері високі, важкі, віруньчина рука трохи тремтить, але вона, подолавши в собі хвилювання, вступає до реанімаційної палати. Її американський друг лежить в обплетенні капельниць, всяких рурок, дротиків, провідничків,. затискувачів, але очі в нього спокійні і навіть трохи лукавенькі. Тоненькі чорні брови його здригаються, навколо гострого носа зібралися зморшки.

Віруня нахиляється над ним і цілує його в чоло (хотіла б у губи, та де ж там – заважають гумові рурки).

– Це тобі за те, що довго не відповідав на мої листи! – сварить його грайливо пальцем Віруня.

Йому важко відповідати, і він тільки киває приречено головою. Мовляв, винний, каюся і радію.

Темно-смагляве обличчя його вражає істинно італійською вродою. В цьому лікарнянському царстві він абсолютно безпомічний. І тому Віруня бере на себе ініціативу. Низько нахилившись над ним, говорить йому дуже спокійно. Дуже по-діловому:

– За дві години тебе випишуть, і ми поїдемо.

Він скидає стрілочки чорних бровенят. Мовляв, куди?

Віруня робить затаємничений вигляд і хитрувато показує кудись у бік вікна. За хвилю притишеним шепотом каже, що вони мають провідати в горах одну дуже милу особу. Маленьке диво Криму! Найвродливіше і найрозумніше! Теренс з віруньчиних листів знає, що в неї від нього народився хлопчик, що йому вже скоро виповниться один рік. Мала з ним клопоту, крилася від батьків, від друзів. Зараз він живе в однієї віруньчиної знайомої, і тому слова про мандри до гірської оселі безмірно його радують. Він втішно киває головою, чим завдає Віруні чималої прикрості. Не дай Боже порушить оце гумове царство!

До реанімації заходить матуся (вона ж головний лікар), стає біля Віруні і владним тоном просить залишити їх на півгодинки. Не більше. А затим хай готує машину і забирає геть свого «італійця». В її словах строгість мішається з лагідною іронією.

Віруня рушає до дверей. На порозі озирнулася, підняла руку і показала на маленький годинничок. Мовляв, скоро буду! Ось і вся її радість. Він прибув до неї, її найкоханіший, котрому вона ладна віддати саме своє життя. В ньому її щастя. І водночас її біль, і її тривога. Як їм жити далі? Хто вони в цьому загрозливому світі ворожнечі? Хто визнає їхнє кохання і їхнє щастя?

Віруня мчить до штабу. Забігає до командувача, дякує йому за машину і цікавиться загальним станом речей. Той відмахується. На ньому стільки страхів і клопотів, що він не знає ні про стан, ні про подальші події.

У кабінеті навпроти, в свого старшого друга контр-адмірала Михайла Вікторовича Севастьянова вона дізнається, що діла справді загрозливі, захоплений терористами корабель стоїть біля першої стоянкової бочки, тримаючи місто під прицілом своїх ракет. Але є сподіванка, що найстрашнішого лиха не буде.

– Ви певні, Михайле Вікторовичу? – питає Віруня з неприхованою тривогою, відчувши раптово в собі страх за двох найдорожчих їй людей: за Теренса і маленького, досі ще не названого хлопчика. Глянула на годинник, і в душу їй хлюпнуло радістю: вона може їхати в лікарню! Вони можуть вирушати в гори!

– Але все-таки що ви збираєтесь робити з терористами Михайле Вікторовичу? – вже на порозі посилає питання контр-адміралові Віруня. Контр-адмірал знизує плечима, і Віруня похнюплена виходить з кабінету.

Теренса виписали без особливих формальностей. Вийшов під ясне сонце до Віруні, трохи кволий, якийсь знічений, кивнув їй ніяково, затим у глибині вулиці побачив авто, що наче кликало його в невідомість. Завмер отак. І навіть очі трохи приплющив.

– Моя люба дівчинко, чи міг я подумати, що твоє місто дасть мені таку радість, як оця хвилина побачення з тобою десь у незнаному для мене Криму?

– Це ще не радість, любий, – взяла його за руку молода жінка і приклала його долоню собі до щоки. – Радість буде там, – кивнула вона кудись за громаддя будинків. – Там, де на тебе чекає маленька, крихітна людина, якій ти дав життя.

– То чого ж ми ждемо?

– Твого слова, твого рішення.

– Ти давно все вирішила за мене, рідна дівчинко, – пожвавішав Теренс. – Я готовий.

Вони сідають в машину, в чорну контр-адміраль-ську «Волгу», вони мчать містом, вилітають за міські звалища, за виноградні плантації, затим важко беруться гірської путі. Молоденький моряк-во-дій натужно кермує на вузенькій гірській дорозі. Вище, вище...

Та раптом щось зачхало в моторі. Ривок, другий, і авто зупиняється серед зеленого горішника. Водій кинувся до мотора, підняв капот. Виявляється, щось у бензопроводі, доведеться трохи подлубатися, не більше як десять хвилин. У хлопчака-матро-са винувате обличчя, він просить вибачення.

Що ж, не велика й біда побути трохи посеред гір, в оцьому казковому зеленому куточку. Віруня просить у водія якої-небудь брезентини, розстилає під кущем. Вони сідають вдоволені, близькі й рідні.

І тоді Теренс дістає з нагрудної кишені своєї білої сорочки складений вчетверо папір і простягає Віруні. Просить її прочитати.

– Що це? – не розуміє Віруня. Лице Теренса стає серйозним, очі ніби сповнюються гіркотою.

– Я привіз тобі цей лист, не знаючи, чи мені вдасться зустрітись з тобою. Ти почитаєш і побачиш, яка біда чекає на нас. Велика біда, космічна!

Віруня схиляється над аркушиком, читає:

«Дорога моя дівчинко, ти, мабуть, проклинаєш мене за моє мовчання, за те, що я не відповідаю на твої листи. Сталося це не з моєї вини. Працюючи над новою картиною, я геть підірвав своє серце. І батько поклав мене в лікарню, а точніше – в один з далеких андських санаторіїв. Майже рік мене тримали там наче якого бранця. А тим часом батько весь віддався високим державним і політичним справам. Керована ним «Мажестік-12» повністю заволоділа його душею і тілом. Про цю «Мажестік», про цей таємничий, грізний орден я й хотів би розповісти тобі, моя люба дівчинко.

Почалося ж усе з того, що створений в кінці війни орден багатіїв і можновладців «Мажестік-12» (задовго до появи в ньому мого батька) вирішив узять на себе відповідальність за формування всієї світової політики. Для нього найпершим ворогом на той час був уже не Гітлер, а Сталін, велетенські сталінські армії в Європі, сталінські тюрми і гулаги в Сибірі. І щоб подужати сталінського колоса, «Мажестік-12» знайшов шлях до космічних пришельців, так званих «сірих HJIO». Вони були озлоблені на землян, особливо на земних льотчиків, на тих американських пілотів, які в кінці 45-го спробували атакувати біля Флориди небесний апарат «сірих» і всі (п’ять американських винищувачів) були знищені, тих, які в 48-му зруйнували в повітрі біля Розуєла першу тарілку HJIO.

Відтак «сірі» перетворилися на ворогів людства, «сірі» оголосили війну земній цивілізації, в бій проти «сірих» вступили інші НЛО, їх стали називати «світлими», «благородними», «посланцями Сиріуса», починалася справжня космічна війна, доля землян не віщувала нічого доброго. Надто коли «сірі» оволоділи простором і часом. Тут їхньому всесиллю вже не було меж. Ще в травні 45-го вони загнали крізь часову дірку військовий корабель з Севастополя, затим біля Гренландії вони пустили в ту ж часову щілину американський лінкор, почалися полювання на людей, на військові об’єкти землян. Власне наставала війна світів...

Ти запитаєш, Віруню, як їм це вдавалося робити? Я можу лише здогадуватися. Діяв позаземний розум і цей розум відкрив одну закономірність: в окремих місцях земної кори на дні океанів з надр нашої планети вириваються страхітливої сили згустки плазми, в місцях таких проривів згустки стикаються з потоками космічної енергії, настає велетенський динамічний струс, і все, що є в його зоні, опиняється поза часом і простором. Тут час зникає. Повна анігіляція. Жертвою цієї анігіляції став ваш севастопольський бойовий корабель «Салют». Він тільки вчора з’явився в морі і, наскільки мені відомо, його поява викликала в вашому місті цілу бурю.

Ти запитаєш, Вірунечко, до чого тут мій батько? Він і керована ним «Мажестік-12» давно порвала з «сірими». Батька привело сюди болісне каяття. Він шукає шлях до Москви, до росіян, можливо, і до України. Що він буде робити в Севастополі, не знаю (пишу цей лист в літаку, яким ми летимо через океан до вас), але певен в одному, що тато на вашому боці, і мабуть, його «Мажестік-12» не дозволить «сірим» чинити нові насильства над землянами. Хочу вірити: з нами будуть «світлі», «благородні» HJIO. Космічний розум на їхньому боці, і я молю Бога, щоб він допоміг вашому місту, тобі, моя люба дівчинко. Я молю, щоб ви подужали оцю лиху годину і не зазнали страшного лиха, яке спіткало наші славні міста Нью-Йорк і Вашингтон».

Аркушик згорнуто і повернуто назад Теренсу. Той старанно ховає його до кишені. Правда, трохи повагавшись, каже Віруні:

– Але ж це лист тобі. Нащо ти віддаєш його назад?

– Тут не все ясно... – Віруня забирає лист і ховає в свою кишеню

– Почитаєш ще раз, подумаєш, а зараз їдемо вже. Машина, здається, відремонтована.

Знову повзуть по грудкастій дорозі, врешті вкочуються на гірське плато, перед ними маленьке гірське селище, плескаті будиночки з саману, безлюддя, тиша. Віруня вказує водієві дорогу. Он до того будинка з червоної цегли, де широка тераса, де круті сходи.

Вона перша вибігає по східцях на веранду, озирається, заклякла в страсі. Що тут діється? Стіл перекинуто, побито посуд, на підлозі папери, розкиданий одяг. І ні душі. Віруні здавило горло.

– Тітко Галю!

Ані шереху, ані звуку. Обходять весь дім. І там суцільна руйнація, шмаття якесь, подерті подушки, все потрощене, понівечене. Віруня тиснеться до Теренса, просить у нього помочі: як же так могло бути? Тут у її далекої родички жив її синок, їхній синочок, їхня кровиночка!.

Враз на терасі загупали важкі кроки, і у дверях виростає старезний дідуган в тільняшці. У руках у нього мисливська рушниця. Обличчя насторожене. Підняв дуло на Віруню. І миттю, впізнавши її, опустив до землі.

– Ти, Вірко? А я думав знову вони... кляті! Тут такого було...

– Татари чи що? – видушує з себе Віруня. – Ми з татарами живемо по-людськи, – супиться дідуган. – їм в долині виділили гарну землю, то вони спустилися туди. А це якась босота кавказька. Чорні як дияволи. І все допитувалися американців. Із Севастополя.

– Виходить, мене шукали, – говорить непоганою російською мовою Теренс. – А чи мого батька.

Віруня допитується, де тітка Галя. Вона жила тут з дитинкою, з немовлятком.

– За дитя не бійся, – каже трохи мовби пишаючись дідуган. – Коли за селом почалася стрілянина, я заховав їх у себе в льоху. Усе перешеретували, перерили, а їх не знайшли. – Дід прислухався. Десь в горах бухнув постріл, ще один, ще... – То ж вони знову хуліганять. Сказали, що поки не знайдуть американця, звідси не підуть. Дуже, кажуть, важний американець! – Дід супиться на Теренса. – Може, це ви, шановний? То я б вам радив хутчіше їхати звідси геть. Бо ці хлопці з Кавказу дуже строгі. Вони у нас уже бували. Народ крадуть і потім требують викуп.

Віруня просить повести її до хлопчика, до її немовлятка, хоче бодай глянути на нього і щоб оцей чоловік глянув, батько ж він йому. За ним з Америки спеціально прилетів. Проте старий твердо стоїть на своєму: до малого не пустить! За малого бандити можуть усе село вирізати. Як міліція з’явиться, отоді хай Вірка й дзвонить до своєї тітки Галі.

Дід показує рушницею на двері. Хутчіше в дорогу! Стрільба он знову почалася. Він тупає вниз по дерев’яних сходах, тримаючи рушницю напереваги. Справжній тобі радянський партизан часів війни.

Машина вже фуркотить під домом, у матроса-водія бліде обличчя, очі налякані. Як тільки посідали, він круто розвернувся на стару дорогу.

Вже коли вихопилися з ліска і спереду заголубіло море, Віруня глянула на панель. Там на виделці лежала трубка радіотелефону.

– Чого ж ти не казав, що у тебе зв’язок з хазяїном! – кинула сердито водієві.

– А ви й не питали, – гукнув водій. І з власної ініціативи взяв слухавку. – Товаришу контр-адмі-рал! Доповідаю... Це я... Саша... уже повертаємося. Тут зовсім погано в горах. Бандити гуляють.

– В якій точці зараз? – відгукнувся контр-адмірал.

– Виходимо на 17 кілометр.

– Норма?

– Не зовсім... в лісі стрільба... кавказці когось шукають...

– Ввімкни радіомаяк. Чуєш? Радіомаяк негайно! Посилаємо за вами вертольоти. Хай Вірочка не хвилюється. І тисни чимдуж! По трасі всі пости будуть сповіщені.

Головна траса вже видна за пагорбами. Віруня озирнулася і в ту ж мить почула ззаду коротку автоматну чергу. Де вони й взялися, вискочили на вантажівці з-за якогось куща, повен кузов у плямистих комбінезонах, погнали чимдуж за «Волгою», сіючи кулями смерть.

Знову диркнула автоматна черга, цього разу прицільніше, дзенькнуло заднє скло, дзенькнуло вдруге, вже й дірочка від кулі на передньому вітровому, і мотор реве чимдужче, і вітер свище скажено. Водій-матрос дістає десь з-під ніг автомат, однією рукою відтягує затвор, кладе його на коліна.

Сонце зненацька меркне, падає велетенська тінь на весь світ, очі Віруні сліпнуть і вона думає, що це з’явилися рятівні вертольоти. Але чомусь не чути їхнього реву-гуркоту, чомусь небесна тінь стає чорною, і чомусь з небесної чорноти падає на землю пронизливий сліпуче-яскравий промінь.

Віруня встигає озирнутися і бачить, як той промінь впивається з-за хмар у бандитську вантажівку. Ще мить, і вантажівка вибухає жахним полум’ям.

В ту ж секунду небо прояснюється, і Віруня чує позад себе гуркіт вибуху. Від вантажівки немає й сліду, тільки розвихрений смерч вогню, тільки розкидані по дорозі тіла.

У матроса-водія виривається з грудей крик радості. Відкинув дверцята і майже випав на землю. Сміється в корчах, нервові спазми давлять його, шарпають йому тіло. А над ним уже туркочуть бойові вертольоти, один, два, три... Вірунька теж стоїть біля машини, задерши радісно голову, махає рукою, її темно-русяве волоссячко розлітається пасмами від подмухів пропелерів, а, може, просто від щастя. Он уже викинуто з машин драбинки, уже бойові хлопці-матроси спускаються по них донизу. І ціле юрмисько того моряцького вояцтва оточує з усіх боків спалений вантажний автомобіль бандитів, готове вогнем автоматів перекраяти й понищити рештки усього живого і мертвого, щоб і сліду не лишилося від цієї зухвалої банди, від цих скажених гірських зайд.

Вертольоти поволі опускаються на крем’янистий ґрунт, гаснуть їхні гвинти, загасає гуркіт моторів. Двоє чоловіків зістрибують з одного вертольота на землю – один в сірому адміральському вбранні, другий сивоголовий у сталистому цивільному костюмі, в капелюсі, при чорній краватці.

Віруня впізнає контр-адмірала і вже не може стриматись, кидається до нього. Він обнімає її, пестить її волосся. І, трохи відступивши, запитує усіх, чи не цю жінку ви, містер Реттіган, хотіли бачріти? Прошу, познайомтесь!

Реттіган припав губами до віруньчиної руки. Він стільки чув про неї від сина! Спасибі, що допомогли йому під час сердечного нападу! Своїм малярством хлопець останнім часом зовсім підірвав своє здоров’я. Де він? Чи не лишився в лікарні?

Всі йдуть до чорної «Волги», яка трохи боком стоїть на дорозі. Теренс Реттіган, ледь відкинувши назад голову, сидить на задньому сидінні. Перехвилювався, видно, хлопчина, не може як слід привітати свого рідного татуся.

Та батькові то дарма. Він уже нахиляється в машину, уже простягає руки до сина. І враз... з глибини чути його жахний стогін.

– О, май год!.. Тут кров!.. Що з ним сталося. Міс Віро?..

Одного погляду Віруні було досить, щоб вона все збагнула: Теренс був убитий! Куля терориста наздогнала її коханого, і вона, того не знаючи, сиділа з ним, обнімала вже мертвого, була в обіймах з його смертю.

Пауль Реттіган підняв догори очі, і на його потемнілому лиці зблиснули сльози. Сухі, старечі губи видушили болісні слова:

– Це ті, яким я вірив... яких хотів захистити...

Корабель-сторожовик «Салют» врешті пришвартувався біля четвертої площадки. Для нього місце знайшлося. Чому б і ні? Півстоліття тому стояв же він тут, вважався кращим сторожовиком флоту, колошматив підводні човни ворога, проходив через смертельні мінні поля. То ось і тепер йому знайшлося законне місце, хай притулиться до новітніх кораблів-красенів, дарма, що наче вже й забуто про нього за ці довгі роки, і вигляд у нього непарадний, і прапор трохи старомодний. Із тих «застійних» часів.

Пришвартувався. І ось уже біля причалу юрмляться хлопці в бушлатах. Кожному кортить зиркнути на «диво» XXI віку, і поспішає до трапу група офіцерів-перевіряючих: тут і командир військової бази, і начфлоту по тилу, і найсуворіший (така посада!) начуправління чи то пак начособвідділу, а ще ж епідем-лікар, ще й просто начмедчастини Чорноморського флоту. Обдивилися, перевірили, позазирали куди слід. Якісь документи підписано, потрібні слова казенні мовлені, все інше будеш, капранг-2 Севастьянов, доводити в кабінеті командуючого флотом!

Під вечір з’явився на корабель контр-адмірал. Синок до батька свого! Не бачилися п’ятдесят з лишком років!.. Правда, як на думку командира «Салюту» капранга-2 Віктора Севастьянова, то розлука була не така й довга, можна сказати – одноденна. Ну, не втямиш і годі.

Ще один молоденький батько вступив через поріг – Серж Сікора, палко обнявся зі своїм другом – командиром, і з контр-адміралом дозволив собі поцілуватися.

– Даруйте мені, товаришу контр-адмірал... – почав веселу балачку капранг Севастьянов, коли втрьох зачинилися в командирській каюті – пробач, сину... тьфу!.. ні, не можу, звикнути треба... пробачте, товаришу контр-адмірал, ось ми й на рідній базі, у своєму рідному Севастополі. Приймайте нас для проходження служби, як положено за нашою радянською конституцією...

– За Конституцією Російської Федерації, – усміхнено, але з серйозним підтекстом вкинув контр-адмірал.

– За Конституцією України, – додав Серж-кап-лей.– Тут життя стало непросте, Вікторе Степановичу, доки ми були на патрулюванні. Севастополь один, а претензії, виявляється, мають до нього дві держави: і Україна, і Росія. Без півлітра не розберешся!

У контр-адмірала в руках зблиснула пляшка горілки, весело дзенькнула об край столика. І склянки озвалися дзвоном, і сало українське, принесене контр-адміралом для рідного сина з базару, забіліло рожевими боками. Пий, втішайся! Капранг-бать-ко так і проголосив у .своєму першому тості до сина-флотоводця:

– За щасливе наше життя! Щоб нам весело жилося з братами-українцями на славній кримській землі! За мир в нашому домі!

Проте цей тост чомусь викликає похмурість на строгому синовому обличчі. Контр-адмірал піднімає руку. Без чарки. Піднімає руку з владністю суворого начальника, щоб внести певну ясність.

– А ясність така, батьку мій, капран-2. Тоді в травні 1945 року, коли ви вирушили на ваше останнє патрулювання, коли ви збиралися святкувати великий день Перемоги над фашистською Німеччиною, були ви певні, що ви завоювали нам мир на віки. Так, були певні, татусю рідний?

– Авжеж, не сумнівалися, товаришу контр-адмірал!

– А виявилося, що трохи поспішили. І не трохи, а дуже, страшенно, жахливо! Ось Серж... – контр-адмірал для виразності обняв капітан-лейтенанта, – уже дещо тут почув, вже знає, скільки наша грішна планета Земля за ці п’ятдесят п’ять років встигла накоїти дурниць. Дізнаєшся про них і ти, мій батечку. І скільки в світі атомних бомб (їх тепер називають ядерними), і як запаскудили ми свою рідну земельку хімією, всяким ядерним сміттям, покидьками, скільки військових баз набудували, які війни провели і які ще збираємося провести. На жаль, дізнаєшся ти, татусю любий, що людина, найсвятіше, що є в світі, стала розмінною монетою, і монета ця нічого не варта. Ти хочеш побажати і нам усім веселого життя, а я оце сиджу тут і думаю, як нам дожити до завтрашнього вечора і як врятувати наш Севастополь від повної загибелі. Бо, може бути, що завтра о 20.00 з одного лінкора, який стоїть біля першої стоянкової бочки, ударять три ядерні ракети, і славний Севастополь стане мертвою пустелею, могилою для трьохсот тисяч чоловік!

– Що ви кажете, товаришу контр-адмірал! – вжахнувся капранг-2 Севастьянов. Лице його збіліло. Він повернувся до Сержа. – А ти чого ж мовчиш? Це правда?

– Абсолютна правда, Вікторе Степановичу, – кивнув головою Серж.

– Півправди! ^_підняв голос контр-адмірал. – Бо вся правда дуже жорстока. Минулого року в Штатах терористи вчинили страшний злочин, загинули тисячі людей і відтоді наш світ наче розколовся. А втім... – контр-адмірал змусив себе посміхнутися, – у наших братів-українців гарна приказка: вдаримо лихом об землю! Про наші діла, батечку, я тобі при нагоді розповім. А чарку я хочу підняти за розум людства! Він велетенський, безмежний...

– Бо він – частка космічного розуму, – докинув Серж скромно і водночас вагомо. – А, значить, вип’ємо і за нього!

– Вип’ємо й за нього! – погодився контр-адмірал і перший до дна перекинув чарку.

Мали б уже іти по домівках. На жаль, капранг Севастьянов почув від свого татуся те, до чого ці два дні готувався в душі. Дружини його вже давно не було на світі, вмерла ще по війні, коли у спецвідділах і в Міністерстві державної безпеки закрутили безглузду історію «зради» її чоловіка, й почалися виклики, допити, підслухування, погрози, мало не звинувачення її самої в таємних зв’язках зі зниклим капрангом Севастьяновим. Власне, сім’єю Віктора Степановича був тепер лише його син – контр-адмірал.

– Твій старий дім давно знесений, батьку, – сказав контр-адмірал.

– Гаразд, якось доживу вік, – криво посміхнувся капранг Севастьянов і статечно розгладив козацького вуса. Мовляв, підемо до сина, але свою батьківську гордість знаємо! Зробив крок до дверей, аж раптом щось зупинило його. Він ніби наслухався до чогось у собі. – Стоп! Я думав, прокрутимо цю річ іншим разом, але нас, здається, викликає космічний Брат... Може, я помиляюся... Прошу вас, сідайте всі. І хай це вас не лякає. Те, що ви почуєте зараз, може, найдивовижніше, найстрашніше і найпрекрасніше, що ви чули в житті.

Від його слів повіяло холодком. Щось наче відсторонене, далеке змигнуло на його обличчі. Підійшовши до дверей, він щільно причинив їх, і повернувся до столу. Сів на стілець. Руки його простягнулися до якогось опуклого предмета, що лежав, накритий газетою під самим ілюмінатором. Зняв газету. Пильно глянув на предмет. І всі побачили багряно червоний, наче зі скла шар. Мигливий, важкий і загадковий. Поклав на нього руку, довго дивився в ту багряність, довго наслухався до чогось. Аж тоді промовив тоном готовності до розмови:

– Ікса тонга феен... ікса тонга феен... ікса тонга феен... я слухаю мого Космічного Брата!

І, відкинувшись на спинку стільця, заплющив очі.

Сиділи всі як в трансі. Й справді почувалися в трансі. Тиша в каюті була паморочлива і гнітлива. Ледве сірів передвечір’ям ілюмінатор. Шар німо дивився червоним оком у безвість. І безвість вливалася в нього.