Текст книги "Любов, Президент і парадигма космосу"

Автор книги: Юрий Бедзик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 20 страниц)

– Тільки не ядра! – вигукнув прикро вражений Президент і ледь не кинув у бік сяючої громадини гірке українське прислів’я: «Знову за рибу гроші!»

Одначе велетень поквапився з поясненням:

– Не лякайтесь! Сиріус, виконуючи веління Космічного Розуму, відкриває перед українцями найбільшу таємницю Всесвіту – спосіб добування мирної, вічно невиснажної, придатної виключно для творчих цілей енергії ядра земної кулі, себто плазми землі.

– Якої... плазми? – спершу не второпав Президент. І одразу ж пройнявся добрим настроєм: – Ах, так... Я вже чув щось про це від моїх юних друзів. – В нього аж голос подужчав від усвідомлення, що прибулець нарешті перейшов до конкретних справ: – Щиро радий почутому... Я вже знаю про плани якоїсь морської космічної станції.

– Так, станція буде... а фактично вона вже є на дні вашого моря. І хай це буде дарунком Космічного Розуму всім українцям в подяку за їхню миролюбність і терпимість, за довголітні страждання і віру. Хочемо сподіватися, що, одержавши плазмову енергію, ви повністю відмовитесь від ядерної сили. Хай це не ображає вас, але Космічний Розум хотів би нагадати вам, що одна з найцивілізованіших країн світу – Німеччина вже повністю відмовилася від атомної енергетики. Маємо відомості, що цими днями в Німеччині закритий останній атомний реактор. Ще раз вибачаємось за таке нагадування. Хай воно стане прикладом для всієї земної цивілізації.

Президент нахмурено мовчав. Обіцяти нереальне було не в його правилах. Тому він сказав досить уникливо:

– Мусимо все вивчити і продумати.

– Це тішить нас. І тішить Космічний Розум. Ми знаємо, що ваше серце здатне відмовитися від насильства у будь-якій формі.

– Так, ради цього я взяв на себе обов’язки глави держави.

– Тоді дозвольте нам висловити певність, що ваш розум здатен оцінити і формулу світової мудрості. Формула світової мудрості полягає в тому, що біологічне життя в Космосі народжене лише для творення добра, і в жодному разі не для знищення і зненависті.

– Така формула нам прийнятна, – сказав Президент. – Святим законом свого життя і своєї діяльності, як Президента, я поклав: українці мусять відмовитися від чвар і протистоянь між собою. Від чвар і ворожості до сусідів!

– І ви здатні втілити цей закон у життя?

– Наскільки мені вистачить влади, – Президент завмер на довгу хвилю, підшукуючи вагомі слова: – І наскільки вистачить мудрості громадянам України.

Над морем западає тиша. Чомусь і дім за кипарисами огорнувся тишею, і на терасі його ані голосів, ані кроків, і навіть президентове серце мовби втихомирює свій стукіт. Мабуть, розмова закінчилась. Платформа пригасає вогнями. Президент робить рух, щоб повернутися до свого дому...

І тут чує тихий, ледве вловимий у собі голос прибульця. Певне, його останні слова:

– Сиріус, виконуючи волю Космічного Розуму, бере на себе сміливість сказати Президентові України про наслідки своїх спостережень над українськими людьми. Ці наслідки робилися протягом століть і синтезувалися Космічним Розумом. Безперечно, що українські люди створені для творення добра. Тільки добра. Вони великі за душевними пориваннями і світлими почуттями. Егоїстичний індивідуалізм, роз’єднаність їм чужі. Тому вони прагнули й прагнутимуть строгої державності, прагнутимуть мудрої, зваженої влади і жадатимуть, щоб ця влада оберігала кожну сім’ю і кожну людину. І захищала всіх від кривди. Такою владою, як це доводить ваша історія, була влада гетьманів. Такою вона стала за новітніх часів вашої державної незалежності і волі, за часів Президентства. І хоч ця влада в окремі періоди припускалася помилок, надто виявляючи надмірну поблажливість до жадібних, нечесних, негуманних осіб, Сиріус, виконуючи волю Космічного Розуму, вважає такі помилки вчиненими не від злого наміру і доносить до українців свою думку, що Космічний Розум хотів би бачити в Україні саме її, владу Президента, хотів би вірити, що вона подолає всі труднощі і зуміє використати дар Космічного Розуму для втілення законів його і сподіванок його.

Президент приплющив очі, аж пітьма огорнула його. Слухав у собі тишу, немов не вірячи в почуте.

– Ми прагнемо таких законів, – різко кинув Президент. – Хоч наш парламент, названий Верховною Радою, не завжди встигає реалізувати мої проекти і ініціативи.

Сяючий прибулець витримує довгу паузу. І нарешті озивається словами:

– Люди Сиріусу будуть завжди з вами, як з лідером однієї з найгуманніших держав планети Земля...

– Даруйте, чим викликана до мене така особлива симпатія Космічного Розуму? – наважується перебити голос у собі президент.

– Реальністю ваших дій.

– А точніше?

– Ви завжди, на думку Космічного Розуму, дієте дуже зважено, строго враховуючи реалії життя.

– Я справді намагаюся бути реалістом.

– І не просто реалістом, а реалістом, який найперше прагне щастя свого народу. Космічний розум досі продумує лиху подію, яка сталася минулого року в Америці. Там було воднораз вбито тисячі безвинних людей дуже підступним методом – нальотом великих літальних машин на високі будинки. Земляни назвали той акт безумства дією так званих терористів. Це сталося абсолютно несподівано і було підготовлено так приховано, що Космічний Розум виявився безсилим запобігти лихові, адже нам ясно, що ваш земний світ наближається до катастрофи, йому потрібна негайна допомога, і Космос надасть її вам.

– Яким чином? – сумно запитав Президент.

– Мусите наслухатись до наших порад. І найперша з них: багатим країнам Землі (у вас їх називають «Золотим міліардом») на порі поділитися своїм багатством з нещасними і убогими, бо убогі перші хапаються за зброю, за насильство. І навіть за терор. Невже ваші мудрі лідери не бачать цього? Невже вони до такої міри засліплені своїм багатством?

– Дехто й засліплений, – визнав похмуро Президент.

– Гаразд, люди Сиріусу готові до дії. А вас ми просимо, Президенте: допоможіть нам і допоможіть землянам! На вас Космічний Розум покладає найбільші надії. І тому вам він віддає першу станцію плазмової енергії. Її запаси безмежні, але Космічний Розум сподівається, що ви не використаєте її лише для збагачення своєї держави. Віримо у ваше благородство і чекаємо вас у нашій великій сім’ї!

Президент мимоволі опустився на теплу гальку, заплющив очі. Його огорнула тьма. Тьма і тиша... тиша... тиша...

Зненацька він встав. Глянув на море.

О, Боже! Пустка. Зорі у височині. Десь на терасі чути голоси. Підходить дружина. Обняла чоловіка і стиха запитала: чи не пора вже кінчати цей виснажливий сеанс?

– Ти бачила його? – владно запитує Президент.

– Не розумію... кого?

– їхній апарат... Він стояв тут. Он там, десяток кроків звідси. Невже ти не бачила? Величезний такий! Справжній храм!

– Ах, так... бачила... – лагідно мовила дружина. – Ходімо, ти майже нічого не їв за вечерею. Гості розійшлися. – Вона злегка притулилась йому до грудей і подалася в дім.

Та Президент стоїть на місці. Його наче паралізувало. Сталося щось незвичайне. У його свідомості чи поза його свідомістю. Але сталося. Мовилося. Відбулося. І були слова, які він може повторити хоч зараз, кожне з них, усі разом і всі поокремо. Дивовижні слова про його народ, про його нескорену державу, і слова про нього самого, в яких він прочитав свій присуд, свою велику долю!

Ні, не тільки свою. Виходило так, що це вже сягало аж ген за далекі гони землі. Йшлося ж бо про тих, котрі вірили йому, президентові, вірили йому, людині. І співчували йому, і страждали з ним разом. Страждали, як він сам міг страждати тоді...

Назустріч Президенту від дому ідуть капранг Сікора зі своєю вродливою онукою Вірунею. Білий мундир капранга сяє, як купальська квітка серед лісу. Він говорить з шанобливим захватом:

– Пане Президент, ми з Вірунею бачили все. Чули все!

– А дружина чому ж...

– Бо вона ще не посвячена у таїнства Космосу. Ще нездатна осягнути матеріальність їхнього світу, їхньої мислі. Це прийде з часом. А ми вже того набачилися.

Президентові робиться смішно і заразом він уже наче почувається людиною нових вимірів. Брав на себе не такий тягар. Вони тепер усі посвячені, і мають одну спільну велику таємницю.

Капрангові надається сміливості (був же в яких бувальцях!), він бере на себе відповідальність за все, йому зараз дано право говорити з товаришем Президентом (саме «товаришем», вірним і вічним його товаришем!) про речі особливі, і не тільки говорити, а й щось вирішувати з ним, до чогось іти разом.

– Товаришу Президенте, те, що ви тут бачили і чули – абсолютна реальність. Мушу вам сказати, що сьогодні вранці в своїй каюті я мав детальнішу розмову з «червоним оком». Без гарних слів і клятв у вірності. Мене проінформовано, що плазмова станція на дні моря фактично вступила в дію. Сиріуські інженери найближчим часом підключать її до електромережі Криму.

– Як це – підключать? – не втямив Президент. – До яких конкретно ліній, до яких проводів?

Пояснення просте. І хай товаришу Президент сприймає його з усією спокійною діловитістю. Інопланетні інженери-електрики пішли в своїх відкриттях так далеко, що їм не треба ніяких ліній і ніяких електропроводів. Електричні струми потужністю в мільйони кіловат будуть передаватися як радіохвилі прямо з підводної плазмової станції на кілька кримських акумуляторних пунктів. Неясно? Все це дуже просто. Природа від правіку користується таким способом. Для прикладу згадаймо хоча б грозовиці. Оті самі грозові блискавки, якими природа, мов розпеченими батогами, шмаляє по небу. В тих блискавках – потужний електрострум. Ті блискавки спалюють будівлі, вбивають людей, розщеплюють дерева. Отак за тим же принципом діятимуть і «блискавки», випущені з дня Чорного моря. Хіба що потуга їхня буде мільйонократно більша і триватиме постійно, нікого не вбиватиме і служитиме одній меті – передачі електроенергії, добутої з надр нашої планети. Вам ясно, товаришу Президент? Бодай в принципі ви ухопили суть справи?

– Мені ясно одне, – каже Президент, – що для такої системи доведеться перебудувати все електрогосподарство півострова. А це значить: навчити людей, збудувати технічні установки, приймальні акумулятори... Для великої справи мусимо збудувати велику технічну базу!

– Авжеж, мусимо, товаришу Президенте. Маємо чудо з неба. Точніше – з води!

У Президента на мить опали руки. Зробилося страшно від думки про той клопіт, який чекав на нього, на уряд... Господи! Ну, то й що? Мабуть, так уже йому судилося іти через клопоти, пробиватися до мети через гори. І нікуди від цього не дінешся. Сам мудрий Космос, бач, зійшов до них і простягнув руку.

– Ну, гаразд, Серже, – мовив Президент стиха, гамуючи в собі збурену душу, – покажеш мені записи, які ти зробив в каюті біля «червоного ока». Я лечу в Київ, а ти береш на себе всю відповідальність. Про свій бойовий корабель поки що забудь. Командирів кораблів у нас вистачає, а відкривачів Космосу неї дуже густо. І ви, пані Віро... змушений вас турбувати в такий тяжкий для вас час, прошу вас: допоможіть нам. Космічні брати вас добре знають.

У Віруні на очах з’явилися сльози. Президент добув свою хустинку, витер їх, обняв жінку і по-батьківськи поцілував у щоку.

Віруня і «дідусь» Сікора переночували у Президентській резиденції. Для них виділили літній будиночок біля самого моря. Всю ніч Віруня не могла заснути, шуміло море, і на душі було мулько й тоскно. Ще ледь почало світати, як Віруня схопилася з постелі, хутенько вбралася в свою рожеву суконьку.

«Дідуль» розметався на постелі в сусідній кімнаті, чорні брови, як у козака Мамая з лугу, на губах ледь видима юнацька усмішка. Будити його чи ні? Приїхали ж із Севастополя разом його машиною, взятою у штабі українського флоту у адмірала Ельжея.

Хай краще досипає свої офіцерські сни. Може, Президент ще захоче погомоніти з ним про вчорашню «бесіду» з Космічним Братом. А їй, Віруні, один біль у серці – Теренс! Другий тиждень не чути про нього ні звуку, ні слуху. Аби живий був, аби бандити не замордували його в помсту за її втечу.

Вона покрадьки поминає резиденцію глави держави, тут всі алейки политі двірником, який старанно орудує шлангом. Пахне мокрим пилом, дурманиливим ароматом квітів. Віруня бачить на терасі жіночу постать і впізнає дружину Президента, вродливо струнку, з темно-каштановим волоссям, у білій майці і спортивних штанцях. Дім спить, а вона вже робить гімнастичні вправи. На ній же весь дім, і здоров’я чоловіка, і думи його, і немислиме навантаження глави держави.

Побачивши Віруню, махає їй привітно рукою:

– Сонечко, куди ж ти? Поснідаємо. Або хоч кави випий.

– Мушу їхати в Севастополь.

– Все чекаєш від нього звісток... Розумію... Тільки ж гляди – бережися! – притишує голос господиня дому. – Маємо відомості, що в горах з’явилися непевні люди.

– Ви теж бережіться, – стишує й собі голос Віруня, підсіпуючи на плечі зелений студентський рюкзак.

– Як буде, – зітхає господиня. – Відколи він став Президентом, повіриш, не маю сну... Ну, біжи, доню. І озивайся частіше.

Віруня вже поминула останню варту біля воріт, вже доріжка круто береться вгору до шосе, гори величаво сіріють попереду, впершись у небо своїми гострими шпичаками. За спиною безмежний сріблястий розлив моря, розлив сонячних блискіток і сліпучої ясності.

Чудо життя! Віруні аж співати хочеться. Краса яка, скільки щасливої розкутості, бери її, черпай оберемками, і наповнюй душу співом.

Вмить на якомусь крутому повороті Віруня згадує свого Теренса, і все їй пригасає. Крок важчає, в серці тоскна пустка. Траса ще по-ранковому безлюдна, тільки десь в далечі сунуть цяточки машин, і гірський кряж, вкритий колючими тернами, супиться до моря, не приймає ясного усміху.

Зараз вона зачекає попутне авто, проголосує привітно, і далі, як то мовиться – автостопом до самого Севастополя. Окинула гірські ущелини поглядом, примружилась і... враз почула щось схоже на тріск гіляки. І в ту же мить, пронизана пекучим болем, впала у тьму...

Засідання вищого магіуму ордену «Чорне сонце» триває вже другу годину. Власне, не засідання, а майже панічне обговорення звістки, яка надійшла від агента 666 з міста Ялта, звістки, котра може означати кінець усіх великих замірів ордену в Криму. Згідно повідомлень агента, брати «білого космосу» чи, як вони себе називають – «Космічного Розуму», закінчили спорудження підводної енергетичної споруди в морі, і ця споруда цими днями має вступити в дію.

– Катастрофа! – виголошує перед лицарями в підземному гроті Магістр Ордену. – Ми прекрасно здаємо собі справу, що «білий космос» і його слуги з Сиріусу володіють безмежними можливостями. За ними – планетарні зв’язки сусідніх Галактик. Ми сподівалися, що економічна і політична деградація України, як держави, дасть нам змогу, нащадкам тевтонців рейху Адольфа Гітлера, встановити контроль над усім слов’янським ареалом. Тепер, як ви розумієте, деградації не буде. Президента України скинути нам не вдалося. Його влада визнана не тільки Заходом, але й отим паршивим «Космічним Розумом», отими плюгавцями із системи Сиріус! А до того ж Президент України ще й одержав безцінний дарунок від сиріусців: невичерпні запаси плазмової енергії. Майне герен, що це означає? Плазмова енергія!

– Як же вона втрапить сюди, ця енергія? ^-запитує хтось із гурту лицарів Магіуму. – Ми не бачили на березі ніяких проводів, щогл, ліній електропередач.

– І не побачите. – кидає злісно в притемнений грот Магістр ордену. Зараз він без свого пишного лицарського обладунку, без блискучих лат і золотого лицарського меча при боці. – Маємо точну інформацію від агента 666 і від усіх підконтрольних йому агентів на території Ялти, Севастополя і Сімферополя. Плазмова енергія з дна Чорного моря, перетворена в електричну енергію найвищих напруг – мільйонів кіловат! – через тиждень почне передаватися прямим безкабельним шляхом, себто через повітря, на головні електростанції Криму, а з часом і всієї України і Росії. Це призведе до того, що плебс Криму і так званої «української держави» хутко зведеться на ноги. Українцям всі ці роки бракувало саме енергоресурсів і енергоносіїв. Та ви ж знаєте українців. Зізнаймося собі: все ж таки вони арійці другого ступеня, як назвав їх колись магістр «Чорного ордену» СС Генріх Гіммлер. Дуже працьовитий, розумний і біологічно стійкий народ. Між іншим, дехто з вас, мої лицарі... – Магістр мружить іронічно очі, – воліє навіть заводити собі коханок, а згодом і дружин з українського жіноцтва. Свідчення вашого доброго смаку. Одначе давати арійцям 2-го ступеня необмежені енергоресурси – даруйте!..

Магіум вибухає стриманим сміхом, дехто ляскає в долоні, а дехто й дозволяє собі фривольність – б’є кулаком по грубих дошках. Проте, яке це має відношення до справи? Як запобігти лихові?

– Ну... можливо, я трохи перебрав міри. Лиха поки що немає, – підносить заспокійливо руку Магістр. – Все не так погано. Хай перші електро-потоки з дна моря віллються в кримську електромережу. Хай вони навіть підуть на північ до Києва і Москви. На початку їхній потенціал буде не дуже великий. Для одержання постійної напруги в мільйони кіловат Президент України буде змушений за ці місяці збудувати в Криму грандіозний приймальний пункт незвичайної потуги. І ми не будемо їм перешкоджати. Хай ставлять. Все буде добре. Аби не одне жорстоке «але».

Лицарі за дубовим столом насторожуються і аж під стінами трохи пригасають смолоскипи.

– Якщо нинішній Президент України не припинить свого зближення з Росією і ми переконаємося, що нам загрожує нова химера «імперського союзу слов’ян», нам доведеться вдатися до дуже жорстоких кроків.

– Невже війна проти України? – вжахнувся хтось із лицарів.

– Ні в якому разі! Ми зробимо так, що Союз Східних держав дасть нам право і змогу економічно і фінансово взяти владу в Криму. А там життя покаже.

На такі таємничі зібрання Ордену Теренса Реттігана не запрошують. Він одержав те, що хотів. Живе в горах (ясна річ, під охороною), в загубленому серед скель селищі, має прекрасну майстерню, обслугу, добрі харчі, вина. Усе, що треба молодій людині для життя і розваг. Так, звісно ж, і для розваг. З ним проводить вечори молоденька, вродлива жіночка, вони разом вечеряють, обмінюються новинами, слухають музику, дивляться телевізор, і якби Теренс виявив щонайменше бажання, то вони займалися б і тим, чим залюбки займаються насамоті всі гарні, нормальні молоді люди. Правда, поки що Теренс таких бажань не виявляє. Йому досить малювання. І ще йому досить сподіванки, що нинішня ситуація скоро зміниться.

Але одного дня падає просто таки дика новина. Принесено газету (їх він читає регулярно), принесено її начебто випадково, хоча, видно, й не зовсім випадково. Звичайна курортна газета, з пляжними новинами, з усіляким побутовим дріб’язком, з дурними жартами, анекдотами, листами дописувачів, з силою всяких пляжних фотографій: хтось викрасовується у воді, хтось випікає свої пишні тіла, лежачи під палючим сонцем, там песик зазирає в об’єктив, а там цілуються безсоромні закохані, ще й досить фривольно...

І раптом... Боже!., що він побачив? Розгорнувши газету, Теренс впивається в неї очима. Молоденька, вродлива дівчина-наречена в сріблясто білій фаті горнеться до свого коханого жениха, і личко у неї таке... хіба ж можна в це повірити?., личко її не чиєсь, а отієї найдорожчої йому дівчини – Віруні! І хоча й присмучене воно трохи, але ж це саме її личко, з її повненькими губенятами, з ясно-карим поглядом вузеньких оченят, і рука її з золотим перснем (шлюбним!) на плечі в щасливого жениха теж Віруньчина! А під знімком ще й підпис: «Ті, що мріють перепливти на своєму шлюбному суденці всі моря-океани!». В чому й ставлять свій підпис Віра Сікора із своїм достойним майбутнім мужем ім’я-рек...

Оце номер! Газета летить на підлогу, й Теренс грубо топче фотографію, чавить і нищить її. Всього міг сподіватися художник Реттіган, але ж такої зради!.. За півмісяця його відсутності! Цього світ не знав і знати не буде. Таке не прощається!

Увечері в лицарській храмовій їдальні – Реттігана привозили туди з гірського селища спеціальним критим візком – було особливо шумно і гамірно. Пилося густе червоне вино з великих бутилів, співалися древні германські пісні, галаснява мішалася з вульгарними вигуками і непристойними жартами.

Магістр сидів на чільному місці серед своїх найбільш відданих храмовників, всі в червоних камзолах і білих сорочках з пишними жабо. Тут веселощі вибурхували особливо гучно й розгонисто, тут справді панував дух германської вседозволеності.

В якусь мить зненацька було дано сигнал до тиші, і з бокалом вина статечно підвівся Магістр.

– Майне герен! – мовив він, піднявши келих. – Мені випала нагода порадувати шляхетне товариство лицарів «Чорного сонця» повідомленням незвичайної ваги. Прошу прийняти його, як благовіст для всіх нас, для німецького духу і німецької долі.

Тиша гускне мов крижана ріка під тиском лютого холоду, і в тій тиші слова червоно-чорного Магістра падають, мов зливки розпеченого металу:

– Ми досі жили уявами нашого славетного минулого, ми пишалися європейськими шедеврами минулих століть, такими як Вагнер, Бетховен, Веласкес, Мурильйо, Моцарт, і не здогадувалися, що німецька нація здатна народжувати геніїв і в наш прозаїчний вік технократії і буржуазного індивідуалізму. Але ми, нащадки націонал-соціалізму, ми, які заради майбутнього Великонімеччини зібралися в цьому кримському підземеллі, чекали цього дня і вірили в нього. І він настав.

Западає знову тиша. Вона стає нестерпною, ось-ось вибухне, прорве загати стриманості і вдарить у мури спокою. Лицарі готові зірватися на ноги. Що ж скоїлося? Про якого генія говорить їхній вождь?

Але той все ще зволікає, розтягуючи, мов гуму, свої словосплентіння, говорить про все на світі, згадує розкошуючих німецьких соціал-демократів, які за блиском долара забули про славу нібелунгів, кидає камінець і в президентів України й Росії, у тих самих слов’янських лідерів, котрі знову мріють про свою новітню, на зразок більшовицької, «слов’янську імперію», згадує і про єдино можливий варіант порятунку для цивілізованого людства – встановлення арійської диктатури на європейському континенті, яка лише й здатна позмітати з європейського столу іудейсько-більшовицький бруд.

– Бо тільки арійська культура здатна утримати світ від слов’янської і азіатської навали, майне герен! – проголошує напівістеричним голосом Магістр. – А вона, ця культура – це ми з вами і найперше той, хто вчора в Стокгольмі був названий кращим живописцем світу і одержав поза чергою Нобелівську премію. Я говорю про нашого талановитого німецького художника, нашого новітнього генія станкового живопису Теренса Реттігана!

– Здається, я сплю... я марю... – шепоче ледь чутно сам до себе американець.

У нього гуде в голові, все схоже на радісний і водночас кошмарний сон, де він – лише маріонетка і де його славлять відверті пангерманські завзятці. Так, це про нього мова. Йому треба підвестися. Його підштовхують ліктями сусіди по столу, вимагають відповіді... В скелястому гроті наростає шум, тупіт ніг, вигуки «прозіт», «зіг хайль!» Далі відмовчуватися непристойно. І Теренс підводиться з-за стола.

– Моя відповідь одна, майне герен, – мовить він ледве чутним голосом. – Я вдячний тим, хто допоміг моїм скромним творами знайти таку високу оцінку в Нобелівському комітеті. Я радий, що це принесе втіху моїй правітчизні – Німеччині, але я хотів би сказати й спасибі моїй милій американській землі, де я народився і виріс, і прекрасній Україні, де стільки добрих людей сьогодні дарують мені свою ласку.

Магістр супиться на ті слова, тост ювіляра здається йому дещо ковзьким, а проте він вдає задоволеного і підтримує Теренсові слова:

– Орден «Чорне сонце» несе добро всім європейцям. П’ємо за вас, гер Реттіган, щоб ви й надалі славили німецький дух своїми неперевершеними картинами, своїм істинно германським генієм! Прозіт, майне герен!

Вночі Теренсові не спиться в його маленькому гірському будиночку. Шарпають думки: тепер він став істинним живописцем, він визнаний світом! Тепер він має право на звільнення! Може навіть попрохати Магістра, щоб той відпустив його до Штатів або, принаймні, до Севастополя, де, наскільки йому відомо, ще досі перебуває батько.

Будиночок Теренса на краю селища, на схилі, який спадисто скочується у гірське провалля. Навкруги гори і гори, справжня кам’яна пустеля. Теренс лежить в нагрітій за дня кімнатці, дивиться в стелю, думає. Немилосердна до нього доля. Ой, немилосердна! Забрала в нього кохану, кинула в якусь пустку до темних, підозрілих людей з затаєними амбіціями. А тепер зненацька світова слава!

Може, справді того заслужив, бо його картини в Штатах мали ходу, батько влаштовував йому гучні вернісажі, організовував добрі рецензії, надто в журналі «Мегезін кальчер», де його підносили до небес. Хтозна, чи й справді він так вирізнявся серед бродвейського малярського істеблішменту, а чи батькові гроші торували йому дорогу до визнання й слави. О, любий татусь з його колосальними зв’язками, з мільярдними рахунками в банках багато чого міг владнати. Але ж зараз? Хто допоміг зараз? Невже «Чорне сонце»? Невже Магістр з його нацистськими настроями? Викрав його, привіз у цю гірську пастку, а тепер старається. І недаремно, мабуть, старається. Пауль Реттіган, Голова «Мажестік-12», он кого він бачить перед собою. Тому й про сина подбав, і такий світовий бум зчинив навколо його імені.

Тихо в будиночку. Тут їх двоє живе. За стіною в нього молодий чоловік Зігфрид Рюгенталь, такий як і всі печерні німці, хіба що хитріший. Працює в команді охорони. Циганкуватого вигляду, добрий по натурі і заразом вічно в пронирливій настороженості, до всього придивляється, в усе встромляє носика. Зачепився з хуліганами в якійсь ялтинській забігайлівці, дійшло до бійки, його шпортнули ножем, занесли ножа вдруге, та він якось вирвався з рук бандитів, вихопив у одного з них маленький автомат і дав згаряча чергу по знавіснілому гурту. П’ятьох поклав на місці. Суд виніс йому суворий вирок, мало не смертний, а чи довічне ув’язнення. На тому й край би йому був, але знайшлися добрі люди з місцевих німецьких поселенців – потім з’ясувалося, що підіслані Магістром – у вищих судових інстанціях підкупили кого треба, і він вийшов на волю. Отак і опинився тут. А що від самого шкільного віку блискуче стріляв, то й це знадобилося у таємничому царстві Магістра. Частенько його посилає Магістр кудись із секретними завданням. Він про них мовчить. Таке тут правило, така настанова.

А оце другий день як немає в селищі Зігфрида, зник кудись. Тому, може, й спиться погано Теренсу, що пустка за стіною, нема живої душі. Аж під ранок, коли перші сонячні промені вдарили в небо, загрюкотів Зігфрід на своїй половині дому. Теренс, не витримавши, постукав до нього.

– Де це ви блукали, гер Зігфрид?

Хлопчина клопотався в своїй кухоньці, готуючи

каву, й на питання скупо відмігся, що було завдання особисто від Магістра. Паскудне і гидке!

– А мені тут влаштували свято, – не втримався від хвастощів Теренс. – Одержав Нобеля за мою мазанину.

– Поздоровляю, – буркнув байдуже парубчак. І враз похопився: – Що ж це я, свиня, тільки про себе дбаю. Зараз зробимо каву й для вас, гер Реттіган.

– Не клопочіться, я просто так. Хотів з вами порадитись, бо лицарі з підземелля ведуть себе трохи дивно.

– Ви наївна людина, гер Реттіган, – каже парубчак, наливаючи в чашечки каву. – Всі вони бандити! Але є ще бандити страшніші за них. Тільки вони далеко звідси, на вулиці Ульмштрасе. Чули про таку? Штаб ордену «Чорне сонце», вищий орган нашого безсмертного руху. – Зігфрид вмощується на диванчику коло Теренса, блідий і змучений своїми нічними мандрами. – Скажу вам правду: ці європейські нібелунги планують не більше, не менше, як залізти в кишеню України. Для того вони й послали сюди, в кримські гори цю банду на чолі з Магістром. Я їх давно розкусив. Треба було сховатися від влади, від міліції і органів безпеки, то вони розколупали оце гірське поселення кримських колоністів, влаштували собі в гроті підземний бункер, понавішували в ньому всякого готського начиння й прикрас, і ось маєш: уже в них є опорний пункт в Криму. Тут і зброя, і радіостанція, і запаси всякої древньогерманської літератури.

– Невже Магістр вірить у велику війну? Це ж ядерна катастрофа! – кинув Теренс. Йому аж зимно стало. Сидів у самих трусах і майці.

– Не-е-е! Мюнхенці великої війни не хочуть. Можливо, дійде до сутичок по балканському варіанту. Етнічні чвари, татарські заворушення, боротьба за переділ земель, втручається Туреччина, за нею весь Союз Східних держав, Крим стає полем бійки, і тоді встряне хтось – або Росія, або й мюнхенці.

– Ну, годі, набалакав, – каже ледь чутно Теренс. – Лягай спати.

– Не вийде!

– Чому? Ти ж виконав якесь секретне доручення гера Магістра, то можеш бути вдоволений. Вас, німців, Україна прийняла як своїх, а ви... влаштовуєте на її землі військові і терористичні бази.

Тоді парубчак з циганкувато розкустраним волоссям припадає всім тілом до американця – від першого дня відчув до нього симпатію – і бубонить йому в обличчя: ніяких військових баз, ніякої війни, а просто мюнхенським бізнесменам кортить заграбастати всю кримську перлину, завалити її своїми товарами, щоб німецьке барахло стало «юбер алес!», щоб німецька культура стала «юбер алес!». І для цього його посилають на всілякі паскудні діла. І він їх виконує. «Ти розумієш, я їх виконую, бо вони мене витягнули, з петлі, і я в їхніх руках».

– Все одно лягай поспи, ти нічого страшного не накоїв.

– Не накоїв?.. – підхоплюється з тапчана Зігфрид. – То вам так здається. Мене посилають тільки на .мокрі справи. І вчора послали... Я ж кращий снайпер в їхній групі, гер Реттіган. Убивця! – Його голос задрижав: – І вчора я вбив її!

– Кого?

– Дівчину... якусь гарненьку дівчину... її давно хотіли знищити, бо вона дуже заважала їм. У неї зв’язки з якимось магічними силами в космосі, їй усе вдається, навіть співпраця з Президентом України. І тому мені було наказано: убий її! І тепер, я певен. Президент оголосить розшук убивці, себто мене, і я просто не знаю, як бути далі.

У Теренса загупала в скронях кров. Вмить здогадався, про кого мова. Все тіло йому обм’якло, думка шарпнулася і затаїлася. Невже вона? Невже його люба, зрадлива, прекрасна Віруня? Невже все кінчено? Він зібрав у собі сили і сухо запитав: як ім’я дівчини?

– Мені не сказали. Просто фото її... ось воно.. – Циганчук поліз до нагрудної кишені, добув маленьку, прим’яту фотографію. – Вона така гарненька, темненьке волосся... Повірте мені, Теренс, коли я взяв її на приціл, у мене стислося серце...