Текст книги "Любов, Президент і парадигма космосу"
Автор книги: Юрий Бедзик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 19 (всего у книги 20 страниц)
Порадившись з помічником, Президент вирішив, що якась часина на вечерю в них ще зосталася. Тільки за умови: підуть до Горбенків, дружина буде рада з ними познайомитися. Хутчіше, бо час ріже!
Горбенко, високий, зсутулений, на Президентові слова відреагував з ввічливою гідністю. Мовляв, уміємо шанувати начальство, але й собі ціну знаємо. Коли машина Президента під’їхала до Андрійового будиночка, головлікар молодече вибіг на ґанок і чимдуж загрюкав у двері. Вмить у вікнах засяяло світло. Вийшла в пуховій шалі дружина, сплеснула руками: отакі гості!
– Вечерю готуй, Славуню! – мовив на всю оселю Горбенко.– А ви, товаришу Президент, і ви, шановна пані...
– Схаменися, Андрію, який я тобі «товаришу»! – розвів руки Президент, стоячи посеред заставленої книжковими шафами кімнати.– Забув, як ми обмінювалися шпаргалками на екзаменах з математики?
– Та що ви, товаришу Президент, в математиці ви були генієм! А я більше кролями бавився у віварії та гербарії готував,– відверто тішився спогадом головний лікар.
Тепер господареві кортіло перейти до проблем пекучіших. Де ще матимеш таку нагоду, щоб оце в твоєму домі сидів за столом та сам Президент держави! Господи! Коли ж і не погомоніти про діла насущні... І Горбенко, наливаючи гостеві та його дружині чарки, з впертістю сільського вола тягнув свого воза. Повів мову про те, що селяни ніяк не визначаться в проблемах власності на землю, сільські барони, оті самі голови колгоспів, геть втратили сором, розбудовуються шалено, п’ють кров із сільського трударя, а тому й неорані й не засіяні цілі поля, цілі гони, і пальне стало розмінною монетою в руках комерсантів.
– А головне – все прикривають ім’ям Президента України,– з болем вигукнув Горбенко.– Вашим ім’ям, товаришу дорогий мій!
– Ой, і впертий ти шанувальник! Не хочеш мене за свого мати,– печально зітхнув Президент.
– Інакше не можу. Ви для мене не просто давній однокашник і приятель. Ви – народ, якого правди сила... Пам’ятаєте слова поета? Павла Григоровича Тичини?
– Якого, між іншим, і лаяли, і скубли, і возносили, щоб потім зовсім розтоптати,– подала голос дружина Президента, яка із шкільних літ кохалася в українській поезії.
– Він для мене Бог, мій Тичина! – закивав головою захмелілий Горбенко.– Бо за правду стояв. Тільки трудна вона була і для нього, і для нас. Так от, товаришу... простіть, невже вам не доповідають, що вашим ім’ям дехто прикриває свої сумнівні діла? Скажіть, знаєте чи ні? – Горбенко схопив гостя за лікоть, притягнув до себе.– Скажіть чесно, знаєте чи ні?
– Я багато чого знаю, Андрію Павловичу,– ухильно мовив Президент.
– Ну, то робіть щось! Вживайте найкрутіших заходів!
– Найкрутіших, кажеш? – задумливо похитав головою Президент.– Ні, любий, найкрутіші заходи – то не від розуму. І не від сили. Цим тільки загубимо нашу святу справу. Уже були ГУЛАГи, була кров невинних мільйонів, голодомори, катівні НКВС. Тут я несхитний, Андрію. Не тягни мене туди!
– А я б розмахнувся і вдарив! О, як би я вдарив! – аж застогнав господар, й обличчя його збіліло.– Бо наш народ так розбестився, що його тільки крутою силою можна привести до порядку. Знаєте, що люди кажуть по хатах? При клятих каганцях? Сталіна б нам на півроку! Щоб залізною мітлою вимів усю погань! Щоб злодюг вішати на майданах!.. Ви не думайте, що я теж такої думки. Просто не можу собі втямити, що нам далі діяти. Дім наш розруйнований, дикі коні по дворищах гуляють, а ми все розводимо демократію! – Горбенко взяв пляшку, налив собі повен гранчак.– Тобі не наливаю, Президенте,– сікнув на «ти», ніби зробивши перший крок до зближення.– А не наливаю тому, що ми всі чекаємо від твого польоту за океан великих справ. Там ще тобі доведеться приймати й приймати на груди!
– З цим я вмію боротися,– лагідно усміхнувся Президент. І обняв дружину.– Ось мій помічник, на неї можу цілком покластися. Бо якщо казати відверто, лечу я, Андрійку, на важку розмову.
– За борги наші будуть здирати шкуру?
– І про те нагадають. Але головне інше. Стратегія Європейського Союзу щодо України. Ведуть з нами досить непевну гру. Запрошують до себе і не впускають у свій дім. Величають начебто і водночас позиркують так якось... Ну, та годі про те. Знаю, ти маєш досить свого клопоту.
– Біду маю! – насупився господар.– У мене санітарки беруть росчот, тікають від хворих. Самі ми. лікарі, беремося за швабру. Без дотацій живемо, без ліків. Хоч я ладен усе власними рукамирозгрібати, аби мої хворі не лежали голодними і не плакали в холодних палатах.
Раптом деренчливо озвався з тумбочки телефон. Дзвонили з лікарні. Там когось готували до операції. Операція мала бути непростою. Тож йому, Андрію Горбенку, головному медикові цих земель, належало бути в операційній. І він стиха мовив у трубку:
– У мене високий гість, самі знаєте. Прошу, зробіть усе як годиться. Підіть до Клав дії Степанівни, погукайте її, щоб вона мені проасистувала. Гаразд... на вас покладаюся... І чекаю...
Президент збагнув, що ситуація ставала критичною. Треба було кінчати трапезу.
– У тебе операція, Андрійку. Буду рушати.
– О ні, у мене е ще майже година! – мало не образився господар.– Прошу вас... прошу тебе, Президент!..– Він схопив гостя за руку.– Не їдь ще! Благаю тебе! Все життя буду пам’ятати. Онукам перекажу.– Його карбоване зморшками довгасте лице запашіло вогнем. – Друже, уяви собі, що ми знову пацани отієї третьої школи, я веду тебе у двір, я показую тобі сховану в кишені цигарку і пробую запалити її. Але ти вириваєш її з моїх вуст і топчеш ногами. Пам’ятаєш, як ти тоді топтав її? Ще й кулаком мені пригрозив: мовляв,Ганна Остапівна, математичка, сваритиметься, не треба! Ти був завжди такий строгий, такий підтягнутий.
– Мені набридло бути строгим і підтягнутим,– сухо сказав Президент.– І взагалі від спогадів у мене серце болить.
– Хочеш, поїдемо влітку в наше село? – подав досить фантастичну ідею господар.
– Поїдемо,– одразу ж погодився Президент.– Тільки по-простому. Без охорони, без помічників!
– Е ні, без охорони і помічників не можна. Дуже трудне життя стало. Та й сволоти всякої розвелося.– Господар схилив голову.– Багато смерті... Скрізь убивають... Як в американському телевізорі. Що людина, що пес приблудний. Не знаю, що з народом поробилося. Коли у мене на операційному столі гине хворий, я потім три ночі не сплю. А сьогодні за три тисячі баксів тебе можуть серед білого дня...
– Ти ж хотів ще більше жорстокості,– ніби з докором кинув Президент.– А я, Андрійку, мрію про той час, коли не те, що смертна кара, а й саме поняття кримінал стане у нас дивиною.
– От ми з тобою й геть заплуталися, Президенте,– винувато усміхнувся головний лікар.– Убивати, не убивати. Тоді скажи мені: як же повернути нам святість? Просту людяну терпимість? Що з народом робити? Прости, що нагадую тобі. Президенте. Ми ж колись, українці, славилися добром, хат не замикали. Як нам жити?
Президент важко опустив голову.
– Мабуть, Андрійку, тільки добром жити. Добром на зло, а не злом на зло!
У Горбенка сіпнулися вуста, в кутиках мовби зачаївся тіманець спомину. Давнього-давнього.
Не зважувався сказати, що йому пригадалося. Аж по якомусь часі звів лукавенько очі на гостя.
– Бачу, ви невиправний. Яким були в школі, таким і зосталися.
– Про що ти, Андрію?
– Згадайте Митю Загулу. У восьмому сидів два роки...
– Щось пригадую. – доторкнувся пучками до чола Президент. – А! Ми ж його прозвали Загу-ляйвітром. Мав звичку цупити чуже.
– Отож, крав безбожно. Але хай би собі крав потрохи, дрібноту всяку, ручки, олівці, гумки з чужого столу, а він же до міліції докотився.
І тут згадалася поганюща історія. Президент аж потемнів лицем. Стосувалася якраз його, на той час скромного восьмикласника. Цей лобуряка Загула-Загуляйвітер одного разу примудрився одного зимового вечора, коли в їхній школі виступав хор із сусіднього села, вкрасти з класу його, Леонідовий поганенький кожушок. Ціни йому було дві копійки в ярмарковий день. Але ж довелося в люту хурделицю бігти додому роздягненим. Соромно було зізнатися про крадіж, вискочив і отак побіг. А під ранок запалення легенів, жар, температура люта, ледве відволодали лікарі. Міліції вдалося з’ясовувати, хто злодій. Та для крадія все закінчилося щасливо.
– Ви ж, товаришу Президенте, на піонерських зборах неправду сказали. Мовляв, забули кожушок вдома. Хотіли проскочити перебіжкою, через луг.
– Та жаль стало дурня., – мовив Президент, ніяковіючи. – Його б потурили зі школи.
– І це він учинив після того, як ви на всіх екзаменах по математиці й фізиці давали йому списувати задачки.
– Давав... Був такий гріх...
– То не гріх, то злочин перед совістю і правдою! – суворо проголосив на всю хату господар дому.
– Я б не наважувався добрість називати злочином, – різко відмігся Президент. – Діти виростають такими, якими виховуємо їх ми, дорослі. Інша річ, коли, людина чинить неблагородно в принципових питаннях... А втім, чи варто про це згадувати!?
– Якось саме згадується, товаришу Президент. І якраз в принципових питаннях, як ви висловилися.
– Так, тоді прощення бути не може!– мовив гість.
Тут він знову полинув думкою в минуле. Не таке вже й далеке. Коли став Президентом, пам’ятається, раптово відчув увесь огром справ, що навалилися на нього, іншим словом, як «огром» і не назовеш. Щось безмежно величезне, щось немислимо безконечне. І найгірше – щоденне, щомиттєве. В такі хвилини особливо відчуваєш потребу реальної підтримки, доброго слова чи поради. Надто у справах високої державної ваги, де твоє людське «я» зненацька стикається з безміром неосяжних проблем часу. Пригадується, були якісь фінансові ускладнення, якісь невиплати, недоплати, затримки. Кабмінові не вистачало кількох мільйонів доларів (ішлося про закордонні розрахунки). Звернулися до нього, Президента. А тут нагода: давній знайомий, що набув жирку у фінансових сферах, кажучи прямо – мільйонер солідного масштабу, попросив аудієнції. Давня дружба, шкільні роки, щемливе минуле. Зустрілися, бесіда вийшла теплою і щирою. Вельможний багатій, почувши про потребу в грошах з боку держави, весело сказав: «Чому б і ні? Ми державі, держава нам». Пообіцяв через кілька днів зателефонувати, щоб надати, тій справі прискорений хід. Але чомусь не подзвонив, І за тиждень не озвався. І за два не подав сигналу.... До речі, саме тоді з чиєїсь непорядної руки роздмухувався так званий «касетний скандал». Отож добрий дядечко-товстосум обачливо примовк. Заховався, мовити б, у кущах. Мабуть, узяв його переляк. Нащо, мовляв, лізти в політику? Нащо ризикувати своїми грішми? І хоч потому виправдувався і каявся слізно, біль в президентовім серці лишився назавжди.
– Так от, знаєш, Андрію, хто сховався тоді в кущах? Наш давній герой Загула.
– Як воно ніщо було, так воно ніщо і зосталося, – виніс суворий вердикт господар дому. – А за такої непростої ситуації людину наскрізь видно. В яку б вона машкару не ховалася.
Посиділи мовчки. Думки пригнітили і нагнали смутку. Враз Горбенко пожвавішав. В його очах зблиснула хитринка.
– Президенте, скажи мені, як воно там? На вершинах? Легко?
Гість схилив голову. І слова скотилися йому з вуст, як холодна роса:
– На вершинах, Андрію, завжди зимно. Ніколи не було так зимно, як тепер.
– Розумію. Всі навчилися критикувати. Надто у Верховній Раді. Багато балакунів розвелося.
– Чому ж балакунів? Вони правду кажуть. І критика їхня часто справедлива. Тільки так якось несправедливо виходить: вони на правді їздять, а мені доводиться впрягатися в людське горе. І бодай чимось пособляти нужденним. Законів не вистачає. Я їх благаю: правову основу мені дайте! Зробіть що-небудь, щоб не грабували країну паразити, щоб не вивозили піт і кров нашу!
– Знаю твої вимоги, та не всі до них дослухаються, – буркнув Горбенко
Слово «кров» нагадало головлікареві операційну, де все було в трепетному борінні життя і смерті, і все залежало від його, хірургових, рук та його вміння, а, може, й від чогось вищого, святішого, незбагненнішого – чи й не від самого Бога Вседержителя! А Президентові те слово щемом віддалося в грудях від згадки про доповідні Генерального прокурора і від усіх тих, хто з болем і відчаєм вимагав від нього покласти край обезкровленню України, обезкровленню нації, вимагав унеможливити виїзд за кордон змучених безробіттям юнаків і дівчат, відплив робочої сили, божественних геніїв мистецтва й науки, усього, чим славилася споконвіків українська земля.
Президентові аж моторошно стало, бо як ніколи відчув раптово своє безсилля перед велетенським лихом. Мусив подолати його. Але де ж узяти сил? Серце рвалося від болю за скривджених і упосліджених, за змучених і голодних, у серця була своя межа витривалості, межа самозахисту перед лицем знахабнілих багатіїв-нуворишів, валютних спекулянтів, влазливих порадників і хитруватих словоблудів.
– Андрію,– мовив Президент, сковтнувши слину,– ти знаєш, я дуже втомився. А попереду ще стільки праці. І стільки болю!
– Нащо ж ти вліз у це діло? Хай воно святе, хай сто разів благородне. Але нащо воно тобі? – вибухнув докором і жалем головний лікар.– 3 твоїм технічним генієм! З заводами, лабораторіями, енергоблоками, світовими зв’язками, з потугами думки і мрії! Там був твій розум.
– Правду кажеш. Мій розум, може, й був найперше у техніці і точних науках, в електричних струмах і атомних станціях. Тільки мої станції й потуги, мабуть, не дуже гріють людей. Та й зараз, скільки ми не стараємося, нам мало тепла. Я сам мерзну, Андрійку! Недавно я приймав одного журналіста, розумного, відомого, всезнаючого. І він так добре сказав мені тоді: «У вас гарячі руки і гаряче серце!» Ти знаєш, я мало не повірив йому, щирості його слів. Та, виходить, та щирість була нещирою. По якомусь часі він опублікував статтю, де назвав мене «кримінальним» політиком. Тільки нащо ж було кривити душею? Нащо в очі так тепло мені дивився? Якби ж котрийсь із них, сміливих і велемудрих, провів у безсонні стільки ночей, як я! Іноді, повіриш, думаю собі: справді, нащо мені тягнути такого воза? Перевал же пройдений найважчий, промисловість пішла вгору, інфляція падає. За рік-два почнемо й багатих сусідів ліктями відштовхувати, щоб не застоювали нам дорогу. Іди собі, спочивай, онуків став на ноги! Але ж ні, бачу: не вийде.
– Вважаєте себе наймудрішим? – напрямки запитав господар.
– Ні, не те, Андрію. – Президент приклав собі до грудей руку. – Дуже мені отут болить. Такий біль буває часом, що не сила стерпіти. Може, воно й нескромно звучить, але чомусь здається, що не маю права покинути все. Не догледять же. Не догледять!
І враз перескочив до історії з трагедією російського літака, збитого у Криму. Як тоді проштрафилися деякі! Звісно ж, бувають трагічні збіги обставин, від них ніхто на гарантований. Вони – наче злий рок, наче сама доля. Та коли сталася біда, не ховайся під президентську руку. А головне – не підставляй президента перед усім світом.
– Знаю, шановний міністр... – почав був господар і тут же примовк.
– Шановний, не шановний, але, мабуть, слабинку допустив. І коли це сталося, я собі подумав: ось де засукуй рукава і копай поглибше. Запущене поле! Дехто не потягнув свого воза як слід.
– А, може, й не зовсім так? – заперечив господар. – Міністрові було дано вказівку згори.
– Неправда, Андрію! Всім; святим клянуся, що я, верховний головнокомандуючий, одержував найутішливіші зведення. Мені генерали дзвонили щохвилини і запевняли, що все гаразд. А через два дні міністр оборони нарешті зізнався, що він, бачте, все знав від початку. Точно знав, чия ракета влучила в російський літак. Знав і викручувався. Мовляв, може, пронесе.
– Тут проблема в іншому, – набрався сміливості Горбенко і заговорив з усією настійливістю. – Мовити б, у площині відповідальності. Хто за що відповідає? Скажімо, я відповідаю за мою лікарню. Не більше. Міністерство охорони здоров’я за всі лікарні, за їхні порядки, методи роботи, науковий рівень, фінансування. Так і в армії. Міністр оборони не повинен дбати про забезпечення пальним, ракетами, грішми, це прерогатива уряду. А, вийшло, що недолугий міністр, замість того, щоб дбати про оперативне керівництво, про військові навчання ракетників, вчити їх роботі з радарами і влучанню в ціль, мотався день і ніч, щось вибивав, щось канючив, плакався про мізерне фінансування. Так, мізерне до непростимості. Я добре пам’ятаю, як він нещодавно прямо заявив, що Міноборони одержало втричі менше від запланованого. І таким чином, дорогий друже, ракетники практично виявилися нездатними оперувати своїми системами. То влучили, в житловий будинок. То послали свою болванку до чорта в небо... Ет! Що говорити? – махнув рукою Горбенко і потягнувся до пляшки. – Виходить, що ти... – слово «ти» він вимовив з наголосом, – найвища державна особа, страждаєш більше за всіх, думаєш більше за всіх і – нерідко – виконуєш обов’язків більше за всіх. Тому так і проймаєшся справами. І навіть впадаєш у відчай. – Горбенко аж розсердився: – Ба! Чи, може, я неправий?
Президент довго дивився на чисту, сяючу білизною скатертину. Мабуть, Горбенко формально таки мав слушність. Але щось у його словах ображало. Не про розподіл функцій, зрештою, ішлося. Горбенко бив словами у сферу казенної відповідальності, і за цією логікою, мабуть, Президентові справді не варто було втручатися в окремі деталі життя. їх стільки розкидано по землі, по всіх дорогах, в усіх людських душах і в усіх людських вчинках. Скрізь ті деталі нагадують про себе, волають, плачуть, ремствують, нагадують, що далі так бути не повинно. Ось вчора він пробіг мигцем міську газету. Там і смішного, і грішного не перечитаєш. Половина ліфтів у місті в аварійному стані... собаки дичавіють і нападають на людей... проданий Китаю велетенський есмінець відірвався під час шторму від своїх буксирувальників і дрейфує в Егейському морі, як сірий привид... Несхожі факти. Як поставишся до них? Як знайдеш першопричини? Мабуть, для цього потрібні спеціалісти, знавці, компетентні люди. Та комусь же повинне боліти серце за все!.. Отак просто – боліти. І, мабуть, йому, Президентові, найперше. Й тому він справді почувається відповідальним за все. За найменше. За наймінімальніше! Ну, що поробиш? Така його доля. Мусить, і годі!
Горбенкові стало жаль гостя. І він простягнув до нього через стіл руку. Легенько провів пучками пальців по його долоні. Невже перед ним сидів Президент великої країни? Півсотмільйонної держави? Отака проста, звичайна людина, з утомленими очима, із зібганою від утоми постаттю.
І тоді Президентові слова набули в свідомості Горбенка іншого, істинно людського значення.
– Я, мабуть, не зрозумів тебе. Пробач, друже, – зважився він на теплі слова і знову потягнувся руков через стіл до гостя. – У тебе так складно все... Може, ти не всім зрозумілий, не все знаєш, але тепер мені стало ясно, що тобї все болить. – Горбенко відчув ніяковість: – Даруй, у тебе сльози на очах. Справді, ти дуже розстроївся, я бачу.
– Та ні, це не сльози, – тернув себе по очах Презвдент. – Це мить моєї слабості. Має ж право Президент держави бодай на хвилину дозволити собі слабість? Чисто людську?
– Ти не маєш такого права, – стиха і водночас тепло мовив Горбенко.
– Може, й твоя правда. – Президент раптом щось прикинув у думках і, прояснівши обличчям, вимовив зваженим тоном: —А що якби ти... Одне слово, переселяйся до мене в Київ. Ти своє подвижництво відпрацював. Лікарню й скальпель я тобі гарантую.
Головлікар відхилився на спинку стільця. Подумав. В його голосі озвалася вдячність:
– У тебе вистачає радників. Спасибі. На великі діла у мене вже немає сил. Залиш мені оце село і оцю лікарню. А друзями ми завжди будемо. Хто це з поетів сказав: «Чим далі серцем ми від серця, тим найтепліше на душі». Повір, я з тобою до останнього...
Тут озвався телефон. І головлікар, схопившки трубку, вислухав повідомлення:
– Так, розумію.... Ну, що ж, готуйтеся. Я скоро прийду.
Це означало прощання. В очах головлікаря з’явилася похмурість. Мабуть, не думав вже ні про що, окрім операційної.
Підвівся і ступив до Президента. Той стояв біля столу і нервово тарабанив пальями по ньому.
– Я повторюю своє запрошення, – з притиском мовив Президент. – Якщо ти мені справжній друг, ти подумаєш...
Зненацька в кімнаті погасло світло. Чорнота миттю розпливлася по оселі. Усе на хвилю мовби загусло і стало велетенською чорною пусткою. І в тій пустці наче озвалася смертельно трагічна думка: що ж робити? Там, в операційній, теж немає світла! Там, де буде операція – темно і чорно.
У Горбенка болісно вихопилося з грудей:
– Знали, коли вимкнути!
Стояв у пітьмі, геть заціпенілий. Господи! Яка лиха година накликала це ідіотське відключення? Наче умисне, щоб продемонструвати перед Президентом всю безглуздість і всю нестерпність становища. Дроти, сніговії, енергосистеми, життя і смерть... і чортзна-що, коли вже ніхто не володіє ситуацією і ніяка, навіть президентська, влада не здатна щось учинити.
На вулиці гули машини, усе вже було готове до руху, відчувалася напруга, коли забувається миттєво все і кличе тільки далека дорога.
Горбенко стояв непорушно. Йому хотілося, щоб гнівлива присутність високого гостя врешті закінчилася. Тепер йому належало самому боротися з бідою, яка впала на нього.
– Дорогий Президенте, – мовив він дещо піднесенно офіційним тоном, – я мушу вибачитися і йти до лікарні. Але все одно оцей ваш приїзд до нас... ви самі... ти сам розумієш...
– Зайві балачки, – урвав його Президент. З кухні внесли запалену лампу, і його обличчя потепліло. – Не уявляю, як ви впораєтеся з операцією.
– Сам не знаю, – трохи непевно мовив головний лікар, окинувши поглядом темні кутки кімнати. – Є двигунець... побачимо.
– То ходімо, – взяв Горбенка за руку Президент, – побуду ще трохи з тобою.
– У тебе ж дорога, Президенте.
– Ні, ходімо. Хочу побачити, як ти впораєшся з ситуацією.
У лікарні вже горіли в коридорах гасові лампи. У палатах чаділи свічки.
Президент віддав комусь із супроводжуючих наказ:
– Організуйте вертоліт! Негайно! – Підійшов до Горбенка і взяв його міцно за плечі: – Мої хлопці не підведуть... Можеш перевезти в обласну.
– Якось буде, – кивнув Горбенко.
Пішли в кабінет головлікаря. Тут горіло дві гасових лампи. Принесли чай в гранчастих склянках, що нагадало про убозство лікарнянського господарства. А лікарня ж – святе місце. Народ до лікарів за всіх часів ставився з найглибшою шаною, близькою до містичного поклоніння. Тут і народжуються, тут і вмирають. Недарма раніше колгоспи утримували цілі лікарнянські комплекси, вибудовували цілі медичні містечка. Та й утримувать було неважко. Все ж дешеве, все за рахунок держави: і будинки, і апаратура.
– Мені незручно, що ми отак в темряві... – почав Горбенко, подзенькуючи ложечкою в склянці. – Бідність принижує. Та й відбиває охоту до великих справ. Ось ти, Президенте, припросив мене в столицю. Знаю, що маючи при боці друга-президента, я не бідував би. А що тут зараз? Випускники медінститутів тільки й позиркують на двері, щоб відбути положений строк і гайда до ваших столичних вершин.
– Я тобі казав, що на вершинах зимно, – відбуркнувся Президент.
– Зате там багатії жирують.
– Можеш не заздрити їм. Гризуться між собою. Ніяк власності не поділять. Органи МВС з ніг збилися, шукаючи замовників убивств. Іноді виходять по своїх каналах ледь не за океан. Оте «кілерство» мене просто катує. Викликаю до себе міністра внутрішніх справ, розумного, вольового, досвідченого. Яких людей дати в поміч? Наведіть лад у своєму господарстві! Чого вам бракує? А він печально дивиться на мене і з болем каже: грошей треба! Та де ж їх узяти? Бюджет не гумовий, дефіцит ікла показує, мов хижий звір.
Чай холонув, пити не хотілося. А світла все не було, і ніч за вікном здавалася просто безпросвітною. Справжня апокаліптична ніч. Надто коли знаєш, що десь неподалік в палаті лежить чоловік, якого будуть розтинати, якому, може, й жити лишилося... Та геть думки лихії! – мимоволі висварив себе Президент. Як не жени похмурі хмари з чола, вони все одно знайдуть свою стежечку до серця. Вмощуються біля нього чорними круками і підкидають йому смутку. Розумієш об’єктивну реальність: десь на перших порах після оголошення незалежності втрачено темп, кризові явища стала розвиватися за іманентними для них законами, пригаслі колосальні військові комплекси чавунними гирями потягнули господарство до розвалу... А ще ж в ейфорії самовдоволення люди почали втрачати чуття відповідальності. Кинулися тягнути неподілене й поділене майно в свої кишені. Упала якість товарної маси, упали закордонні прибутки з експорту...
Душа не знає, де шукати відраду. Навіть в морі під час відпустки не можеш спокійно покупатися, бо, як би далеко не відпливав від берега, а згадка про те й про те все одно хутчіше за тебе пливе.
– Зачекай трохи, Президенте, – підвівся з дивану Горбенко.
– Далеко?
– Побоююся за нашого неоперованого. Серце в нього здає. А попереду ж наркоз. Я миттю, – поклав гостеві на плече руку Горбенко і хутко вийшов з кабінету.
Повернувся по короткій хвилі, сів утомлено на диван біля гостя.
– Боюся за його нервовий стан. Він не знає ще найстрашнішого. Жінки його вже немає на цьому світі.
– Ти про хворого? – запитав Президент, мимоволі проймаючись тривогою. І подумав: треба ж було, щоб отак перед самою операцією відключили струм.
– Ніякий він не хворий. Покалічений в дорозі. Не знаю, як він ще лишився живий. Дружина його загинула на місці. Сиділа праворуч. Я бачив труп.
Не уявляєш, яке жахливе видовище. Красуня небувала. Вся в норках, в золоті і брильянтах, наче поверталися з театру.
– Отака аварія?
– Отака.
– І що встановили працівники ДАТ?
– Простіше кажучи – наїзд на дерево. – Головлікар помовчав важко. – Не розумію, що вони собі думають, наші бізнесмени. Ну, маєш зайвого долара, купив собі «мазду», проїхався по селах, провідав кого хотів. Так нащо ж за стіл сідати, де чаркуються? Ще й дружину потім всадовив біля себе в машині, не прив’язавши її пасом безпеки. І результат: жінка одразу на місті... а він ще якось вчепився за життя. І оце будемо оперувати. Господи! – махнув рукою Горбенко. – Коли людині так багато дано – живи спокійно і не шукай лиха на свою голову. Воно саме знайдеться.
– Саме, саме, – зітхнув Президент. – Навіть не знаєш, звідки чекати. А, може, й добре, що не знаєш. Просто живи собі, як ти сказав – спокійно.
Десь за стінами в коридорах загупотіли кроки, почулися голоси, нервові і вимогливі. Шукали мовби головлікаря. Йому довелося знову визирнути з кабінету. І тут йому в лице вдарив промінь світла ліхтарика. Це був завгосп. Шапка набакир, лице червоне від морозу. Чи, хтозна, від чого.
– Заходь, – владно припросив його головлікар. – Чого мотаєшся як навіжений?
Чолов’яга переступив поріг, внісши з собою гарний запах морозяної ночі. Був натоптаний, в розстібнутім кожушку, очі сріблилися інеєм.
– Товаришу... Іване Павловичу. Біда!
– Кажи, не муч! – гримнув на нього стишено Горбенко.
– Двигун не можу завести. Акумулятор слабкий і не дає іскри. А воно ж, стерво, холодне, як смерть.
– Що треба від мене? – посуворішав голосом Горбунко, певне, знаючи ціну цьому крикливому й розгубленому господарнику.
– Коли акумулятор нікчемний, не буде діла. Іскра не піде. І нічого ми не заведемо.
– То що ти раніше думав, Полікарпе Семеновичу?
– Те, що й ви.
– Я тебе питаю: чому досі не подбав про справний акумулятор? Чому не вибив копійки на новий? Там же людину готують до операції... Живу людину! Чоловік, можна сказать, на грані, а ти шукаєш всякі виправдання. Так от, Полікарпе, іди до движка і хоч зубами його заводь.
– Та не заведеться ж, Андрію Павловичу. Не можу ж я сотворити чуда.
– Ти – завгосп. Розвів бардак у господарстві! – І ледь чутним шепотом кинув тому в лице: – Президент ось сидить, що він про нас подумає?
– Не знаю, що він подумає. А я вам давно казав: треба купувати новий двигун. Або й вообще ставити маленьку електростанцію. Як у соснівській лікарні... Ні , краще таки двигун. Бо на електростанції пуп розв’яжеться. – Завгосп втішно хихинкнув і позирнув на Президента. – Ото завтра ж їдьмо до міста і купуймо новий двигунець.
– Голову тобі треба купити нову! – зірвався на грубість Горбенко, і навіть у темряві стало видно, як збіліло від злості його обличчя. – Тоді ось що. Біжи в гараж і скажи: хай розігрівають «газика». Будемо везти хворого в обласну лікарню.
Однак було ясно, що це майже трагедія. До області від села було не менше ста кілометрів. Ста кілометрів по сніговицях і заметах, крізь темінь і мороз.
– Я ж казав: купіть або движок, або новий акумулятор, – заскиглив у мороці завгосп. – І в сільраді просив: купіть! Не мають коштів. А як хворіти чи на бюлетені відлежуватися в наших світлих палатах, то кошти є! Бюрократи прокляті!
Президентові стало ніяково слухати ремствування завгоспа-невдахи. Він підвівся з дивана. Підійшов до нього.
– А хіба акумулятор потягне? – запитав тоном неофіта.
– Мабуть, ні, – розвів руками Горбенко. – Апаратура підключена, штучне дихання. Та й світла треба побільше. У темряві не зшиєш ткань.
– Що не зшиєш?.. А, ткань. Тканину, значить? – повторив безглузді слова Президент, і йому стало моторошно від картини, яка спалахнула перед його очима: ніби побачив, як розпадається і вмирає жива тканина, спалювана на вогні. Тоді він узяв за лікоть головлікаря, відвів його вбік: – Прошу тебе, не переживай. Обійдеться без «газика». Вертоліт буде з хвилини на хвилину.
– Гаразд, посидимо трохи. – І повернувся до завгоспа, який сумно стовбичив у дверях. – Іди, Полікарпе, завтра поговоримо. І скажи, хай нам ще гаряченького чаю принесуть.
На душі в Президента ставало дедалі важче. Наче не в темнім кабінеті сидів, а десь у безмірній пустці, навкруги непроглядь, якась космічна порожнеча, і він уже не знає, як йому виборсатися звідси. Розумів одне: кидати товариша давніх літ напризволяще він не смів. Що з цим хворим якось знайдуть раду, в тому не було сумніву. І вертоліт ось-ось буде, і операцію в області зроблять «леге артіс» (десь чув це таємниче латинське визначення). Одначе розумів і просту істину: пробуксовка починалася з низів, з отаких занедбаних і забутих богом лікарень. А, може, й глибше: з безпорадності людських душ, з отаких завгоспів, як цей наївно-безпорадний Полікарп Семенович.
Його думки наче вгадав Горбенко. Сівши біля Президента на дивані, поклав йому на плече руку.
– Вибач, дорогий Президенте, що ми отак живемо-животіємо.. Але ні ти, ні я в цьому невинні.
– Хочеш сказати: винна система?
– Ні, Президенте. Винна історія! Така вона була до нас, українців, несправедлива, така підступна!.. Влаштувала колись історичну Переяславську Раду. Та віддала нас російському царю-батюшці, цар – імператриці Катьці, Катька – гуляці Потьомкіну, і так котилось-докотилось до «батька всіх народів». – В голосі Горбенка просочилися нотки діловитості: – Що ти можеш зробити, коли вся українська економіка за радянських часів працювала на оборонку? Приїхав до нас у село один інженер з Харкова, із заводу Малишева до своєї матусі попити молочка, сили свої підкріпити. Дикі речі розказував! Виявляється, ми наші танки досі монтуємо із різних складників чи, мовлячи по-російськи – составляющих. Гармати привозять з Тульського заводу, двигун – аж ген з Челябинська, електрообладнання з Пітера... Ну, скажи, Президенте, коли цьому край буде? Невже тобі не доповідають?
