Текст книги "Любов, Президент і парадигма космосу"
Автор книги: Юрий Бедзик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 20 страниц)
– І ти натиснув на спусковий гачок?
– Мусив.
Сумніву не лишалось. Вірунька вбита! На приморській трасі, перед президентським домом... Теренс приплющив очі, і якісь заспокійливі хвилі раптом накотилися на нього. Що ж, є справедливість у світі! Спочатку зрадила його, перекинулась до іншого, а потім одержала за це снайперську кулю! Ось він – голос Космосу! Мудрий і справедливий! Який нікому ніщо не прощає.
Підвівшись з канапи, Теренс обвів сліпим поглядом притулок циганкуватого снайпера: скромна шафа для книжок (до речі, дуже любив поетів середньовіччя!) якісь гравюри на стінах, портрет жінки у чорній рамці... Ага, Зиґфрідова бабуся, остання ниточка, що зв’язувала його з батьківщиною древніх германців.
– Не маєте чого-небудь міцнішого за каву? – запитав з дивним полегшенням Теренс Реттіган. І коли курчавий господар добув звідкись пляшку коньяку і налив у келишки пекучого питва, Теренс злісно схопив свою чарку, випив її одним ковтком і сказав з легкою погрозою: – Не ти стріляв містер Зігфрид! Знаємо, хто стріляв, і знаємо, що їм належить за цей постріл!
У Магістра ордену сьогодні клопіткий день. Треба остаточно зважитися на якесь рішення: чи укладати договір із Союзом Східних держав (їхні агенти вже прокралися таємними стежками і живуть в гірських селищах), щоб потому стати проти могутньої Російської держави (й напевне ж, України також), чи готувати підґрунтя для самостійного контролю над Кримом і, зрештою, всією Україною? «Лицарі круглого столу», як величають себе поза всяким жартом терористи, принципово проти Сходу, вони вірять тільки в європейську солідарність і ще в американську, а екстремізм мусульманського світу... З ним клопоту не оберешся.
Розтривожив Магістра й сигнал з моря. Чи, може, скоріше порадував. Сиріусці таки дотримали слова перед слов’янами, збудували для них грандіозну підводну електростанцію, химерну споруду на глибині п’ятиста метрів, і начебто за рік звідти почнеться перекачка електроструму до Сімферополя, а затим на північ по всій Україні. Ось де справжній Клондайк! Не можна втратити його нізащо. І вони, тевтонці, істинні володарі світової цивілізації, за всяку ціну візьмуть його в свої руки!
До склепу Магістра постукав охоронець: прийшов викликаний ним художник Реттіган. От і добре, треба нарешті погомоніти з ним по-щирості! Магістр підводиться з крісла і наганяє на обличчя доброзичливу посмішку.
– Сідайте, гер Реттіган, і скажіть мені, як другові: чому сьогодні за сніданком ви засмутили нас своєю похмурістю? Здається, ми для вас дещо зробили. Нобелівська премія, вернісажі в Парижі і Лондоні... Самі розумієте, що такі речі вимагали чималих зусиль і коштів.
– Не буду лицемірити, гер Магістр, —викладає перед шефом свої гризоти Теренс. – Мені набридло бавитися в «лицарів». Дозвольте мені відбути в Штати.
– Щоб назавжди загубилися ваші сліди?
– Буду вашим надійним речником. Якщо зраджу ваші ідеали, то ваші агенти знайдуть мене. Дозвольте мені повернутися додому.
– Ну, що ж, прошу. Хоч зараз, – знітився Магістр. – Звичайно, я розумію ваш настрій, гер Реттіган. Зрада коханої, її раптове одруження, до того ж так цинічно проілюстроване в пресі... Можу вам тільки поспівчувати.
– Моєї зрадливої нареченої вже немає в живих, – з викликом дивиться в вічі Магістрові Теренс. – Ви наказали її застрелити!
– О, ви все знаєте.
– Чув по радіоприймачу. Як сповістив коментатор, убита бандитами з гір!
Магістр спалахує гнівом. І, показавши на старовинний, в золотих піхвах меч, що лежить поруч нього на дивані, виголошує з патетичністю вуличного оратора:
– Германці ніколи не були бандитами! Але вони й ніколи не дарували образ. Надто кревних! «Чорний орден» СС, як і його вища ланка – «Чорне сонце» СС, ці святі військово-лицарські організації жерців завжди мали за обов’язок знищувати всіх підозрюваних, всіх зрадників і перекинчиків, до того ж знищувати за особливим лицарським ритуалом. Ми не говорили вам про наші переживання, але Магіум ордену сприйняв, як власну, кревну образу те, що ваша кохана фройляйн Віра Сікора вийшла заміж, себто зрадила вас і вашу любов. А тому прийнято ухвалу: знищити її!
– Даруйте, Магістре. Я вам такої санкції на помсту не давав.
– Ось воно як... Орден намагається захистити вашу честь, а ви наважуєтесь кидати йому в лице образи. Образи самому Магістрові! До того ж Першого ступеня! Тоді я відкрию вам не дуже приємну новину. Більшість членів Магіуму на останньому засіданні зажадала для вас смертної кари! Тільки я міг стримати їх. І тому, містер Реттіган, ми самі хочемо, щоб ви покинули наш святий дім, нашу гірську лицарську обитель, як відвертий ворог нашого руху. Прошу, не затримуйтесь тут ані хвилини! Бо це може коштувати вам життя!
Мовлено було так, що Теренса пойняло холодом. Йому здалося, що в гроті потягнуло крижаним вітром. Ці люди здатні на все. Хутчіше звідси. Хутчіше! Але мить подумавши, він вирішив звернутися до магістрового здорового глузду:
– Я хотів би наостанок, гер Магістр, запропонувати вам одну добру справу. Зустріньтесь з Президентом України. Гарантую вам повну безпеку. Абсолютну! Переконайте його, що в цих підземеллях ви не готували ніяких антидержавних змов і замахів, що ви висадилися з моря цілком випадково, як туристи чи потерпілі аварію. Скажіть йому, що німці, всі німці, більшість їх – і тутешні, і в Федеративній Республиці – ставляться до української держави з належним респектом. Я певен, що він не вчинить кримінальної справи, не переслідуватиме вас, як злочинців, терористів – я поясню йому ваші романтичні наміри – і він тільки порадіє з того, що могутній орден «Чорне сонце», відомий всьому світові, протягує йому руку, ну, хай не дружби, але, принаймні, доброї, ділової співпраці. Я знаю українського Президента. Він – мудра, вольова людина, без будь-яких комплексів і знайде шлях до примирення з вами, з найрадикальнішою частиною Німеччини.
– Та ви з глузду з’їхали, молодий чоловіче! – біліє обличчям Магістр, і кожна зморшка на його обличчі поглиблюється, очі темніють і стають лихими. – Ви пропонуєте мені зрадити наші святі ідеали!
– Я просто пропоную вам шлях порятунку, гер Магістр. У мене є відомості, що служба безпеки України вже вийшла на ваш слід. Можливо, хтось із своїх зрадив вас. Найближчим часом буде проведено широку військову операцію. З землі і неба. І вам не вдасться заховатися в гірських ущелинах. Боюся, що тоді, в разі арешту, вам буде сутужно довести свою «невинність».
Магістр вагається. На його обличчі проступають пекучі плями. Плями страху, обурення, відчаю... Проте йому стає сил подолати в собі важку хвилю. Він пригладжує своє спадисте волосся, супить брови і повільно проводить пальцями по ґудзиках мантії.
– Спасибі вам за добросердечне бажання порятувати від біди Магістра ордену «Чорне сонце», – з гіркою щирістю промовляє він. – Але мені не лишається нічого іншого, як розчарувати вас, друже. Авжеж. Бажаної вам зустрічі з Президентом України, з цією мудрою, як ви запевняєте мене, людиною не відбудеться, її не відбудеться тому, що я був і лишаюся посланцем і намісником Головного Магістра нашого ордену, а такого доручення, такого наказу мені не давалося. І ще тому, що я був і лишаюся германським патріотом. І, як патріот, хочу нагадати вам, що на кримській землі свого часу поклали голову триста тисяч синів фатерлянду. Тут в сиву давнину проходили остготи. Тут віддавали кров і піт тисячі німецьких колоністів... Та, зрештою, мій юний друже, справа навіть не в нашій ностальгії за минулим. Настав час рятувати людську цивілізацію: від плебса, від комуністичних покидьків і головне – від мусульманського ідіотизму. – Магістр зробив промовисту паузу, і та пауза враз насочилася відвертою погрозою: – Ви кажете, що вам набридло бавитися в «лицарів» і просите відпустити вас в Штати. Що ж, ми дуже шкодуємо, гер художник, що ви не справдили наших сподіванок. Германський дух умер в вашій душі і в душі вашого батька також. Старий Пауль Реттіган захлинувся в своєму багатстві, ви – в любові до нікчемної слов’янської жінки, у своїх малярських примхах і малярській геніальності... Годі! Не пробуйте заперечувати мені! Ви залишаєте нас, картина ясна. І в такій же мірі трагічна. Однак ми й далі розраховуємо на наші спільні дії. Ми хочемо вірити, що англосаксонський орден «Мажестік-12» і древньо-германський орден «Чорне сонце», який складає ієрархію «Чорного ордену» СС, найближчим часом у спільній боротьбі встановлять на землі владу вищої цивілізації, свій контроль над деградованим слов’янством і, зрештою, над усім чорно-жовтим і монголоїдним світом. – Магістр раптово пригас голосом, опустив очі, ніби злякавшись надмірної відвертості. – Зрозумійте нас, гер Теренс Реттіган, у нас немає іншого виходу. В противному разі – глухий кут. Прірва загину! Слов’яно-монгольська маса плодиться, як черва. Вона суне на нас сатанинським валом, і ми мимоволі повинні рятуватися від неї. Ухвала китайської компартії, яка дозволяє народжувати кожній сім’ї двох дітей – суворий дзвін на сполох! А тому, гер Реттіган... – Магістр важко підвівся з-за столу з крісла-трону, – моя рука вам! Мусимо бути разом. Ваш батько ще в Севастополі, ми дали йому знати, що ви живі й здорові і скоро повернетесь. Зараз же повітряною кулею вилітайте до нього. Гірськими стежками переправляти вас небезпечно.
***
Повітряного балона прип’ято в гірській ущелині, бічови натягнуті до пружності струн. Кілька цікавих місцевих жителів, переважно хлоп’яків із німецького поселення, позадирали голови і з захватом чекають, коли ж воно підніметься в небо, оте розмальоване диво? Кожному кортить влізти в нього, та не кожному дано таке право.
Теренсові не випадало літати на гумовій птиці.
Його проймає легкий страх. Як же він впорається з керуванням? Під самим балоном гуде горілка, заганяючи всередину кулі розігріте повітря. Мудро вигадано: колись літали з допомогою зрадливого гелія і вибухали в повітрі від найменшої іскри (приміром, як нещасний дирижабль «Гінденбург»). А тут сів собі спокійно і втішайся красотами землі.
Теренс озирається. І враз... боже, хто то? Стежкою між терновими заростями чимчикує до нього Зігфрид Рюгенталь, обвішаний якимись мішечками, пакунками, в руці – автомат «Калашникова». Привітно салютує ним Теренсові: слава американському майстрові живопису!
– Радий тебе бачити, Зігфриде. Ти теж в політ? Ну, слава Богу, що я не сам, бо з цим повітряним левіафаном я не годен впоратися.
– Маю відповідати за тебе перед самим Магістром, – каже хлопчина, і по його впевненості видно, що він не вперше береться до такого польоту. Забравшись по бічовній драбинці в гондолу, він якійсь час вовтузиться в ній, підкручує щось у нагрівальній машинці, затим, задерши голову, пробує натяжку тросів і з певністю бувалого повітроплавця озирається по гірській ущелині.
– А ти певен, що ми не зачепимося за вершину Ай-Петрі? – із силуваною іронією і заразом повагою до молодого аргонавта питає Теренс.
– Я не зачіплюся. А ота хмарка... – аргонавт показує на небо, – може нам попсувати настрій. І ще декотрі типи.
– Ти про кого?
– Є тут один. Начальник особистої охорони Магістра, йолоп і зарізяка Франц Вернер. Його діда радянські гренадери в сорок другому присипали снігом в Сталінграді. Я випадково почув, як він чіплявся до Магістра, вимагав від нього змінити наш маршрут. І тепер, як мені здається, Магістр передумав відпускати вас живим в Севастополь. Мабуть, вищий Магіум ордена не вірить в вашу лояльність, гер Теренс. Один з лицарів навіть кинув фразу: «Цей Реттіган сліпо закоханий в слов’янську красуню, і його сентиментальні соплі можуть нам дорого коштувати!» Ось чому, гер художник, я так пильно обдивляюся повітряну кулю. Однієї дірочки в ній досить, щоб ми зачепилися за Ай-Петрі.
– Не лякайте мене, Зігфриде. Я й так боюся висоти, – хмуро говорить Теренс і не дуже певно забирається по драбинці в гондолу. – Господи! Нащо розумники Монгольф’єр вигадали ці повітряні балони!
– Для того й вигадали, щоб розумник Теренс Реттіган хутчіше добувся до своєї коханої.
– Не доберуся. Вона мертва!
– Як це мертва? – блякне обличчям Зігфрид.
– Дуже просто, – вимовляє пошерхлими вустами Теренс. – Вашими руками її застрелив під Ялтою Магістр Ордену!
– О, майн гот! – вирячує очі хлопчина, на мить йому перехоплює в горлі подих, і він пускає на повну силу нагрівальну форсунку. – Клянуся вам, Теренс Реттіган... у мене ще лишилося кілька куль. І одну я прибережу для того, хто віддав мені цей підлий наказ!
Над горами з самого ранку завмерла маленька, пір’їста хмаринка. Мов янголя несміливе, все визирала з-за гострих шпилів айпетрінської гряди на сріблястий розлив моря. Може, навіть почувала заздрощі до людей на березі, може, й сама рада була б спуститися вниз і пригорнутися до води. В одному місці вона побачила моторний човен, який ладнався до плавання, і либонь ще заздрісніше стало хмаринці. Добре їм, землянам, куди хочуть, туди й обирають путь. І не бояться вони ні пусток небесних, ні вітрів штормових і негаданих. Безтурботне життя у тих купальників.
Насправді ж люди біля одного моторного човна мали доволі клопотів. Мав їх і Президент України, якому після майже цілонічної праці над державної ваги паперами захотілося спочити на морі. Це були його останні години літньої відпустки в Криму. Справи кликали до Києва, і Президентові кортіло бодай отакою короткою прогулянкою на якусь часинку відгородитися від огрому справ, які чекали на нього.
Море лягло перед моторкою розлоге і задумане. Президент дивився на його безмежні гони, відчував прохолодь стрічного вітерця, вловлював на щоках колючі бризки води і не міг погамувати в собі тихого смутку. За чим він сумував, було неясно. Яка тужба стискувала йому серце, він не міг осягнути, та й не прагнув того. Може, хуткість руху човна по тугих хребтах хвиль чимось нагадувала йому хуткість плину життя? А, може, в ній вчувалося йому неосмислене бажання вирватися з виру вічних турбот, гірких образ і недоведених звинувачень? Люди завжди хочуть свої слабості, свої прорахунки і недолугості звалити на плечі інших, надто на плечі начальства, а що є котрийсь самий, самий високий, то до нього й посилалися найперше докори, йому й кидалися болючі запити: чому, чому, чому?..
Бач, і всемогутній Космос поставив начебто ультиматум: ви, українці, і найкращі, і найпрацьовитіші, і найвитриваліші, а втім годі вам пасти задніх перед світом і всесвітом. Кінчайте з тим і тим, і тим... Гарний ультиматум! Тільки забули зоряні, як воно за законами космічної справедливості могло статися так, що після розвалу «імперії» на плечі саме «найпрацьовитіших» упало стільки біди з військово-промисловим комплексом, експорт майже весь із вугілля та необроблених продуктів, гроші в людей Москвою забрані з ощадкнижок... Тож, не варто вам, зоряні, ставити українцям свої ультиматуми!
Ревнув мотор, хвиля вдарила в борт, і важкі думи розвіялись. Президент посміхнувся сам до себе. «Господи, і тут не можу втекти від державних справ. Не можу! Бо нема ключа для вічного і загального щастя. І якби ти, Космосе, був справедливим, то, принаймні, дав би нам змогу показати світові, на що ми здатні».
Здається, пора повертати назад, до берега. Хмаринка з-за гір он уже потемніла, до неї прилучилася ще одна, суворіша, розгонистіша, і бризки морські б’ють Президентові в лице колюче і неприємно. І пекучі думи обсіли голову: завтра ж зустріч з прем’єром... на шахтах знову невдоволення, знову невиплати, законні обурення, може й до страйку дійти...
– Я прошу вас, Михайле Власовичу, – дає команду мотористові Президент, – повертайте оглоблі до хати! – сказав і усміхнувся втихомирено, мовби почув слова з дитинства, мовлені в рідному селі котримось із сусідів біля любої річки Сейму.
Скутер круто робить розворот, хвиля шпарко б’є в борт, небо нахиляється, гори злітають вище. І раптом...
– Гляньте, що то? – вигукує моторист, задерши над кермом голову в бік гірського пасма. – Що то летить?.. Ні, падає!..
А таки падає, падає... Жовто-повітряний балон з підвішеною внизу гондолою стрімко несеться від гір навскосинці до моря, ось-ось черкне хвилі... І таки черкнув, таки повалився набік, а там і розпластався зраненою птицею на воді.
– Люди он! – піднявся з сидіння Президент, і біла теніска на ньому напнулася від вітру. – Вони ж тонуть...
Для моториста це як команда, як суворе веління. Та він і сам уже розуміє свій маневр, дорога кожна мить. Він круто розвертається, круто бере розгін і буквально за кілька хвилин підпливає до місця катастрофи. Потопаючі, молоді, дужі хлопці, виборсуються з хвиль, хляпають по воді руками, чути гукання їхні до човна, тихіше, мовляв, не газуйте, ми ще живі і вас вітаємо! Це, ясна річ, голос завзятого Зігфрида, якому катастрофа не катастрофа, він хапається за борт скутера, влазить у нього, падає на дермантинове сидіння. За ним з’являється голова Теренса Реттігана.
У Президента підскакують здивовано очі. Він упізнав знаменитого художника.
– Ну, й зустріч, містере... забув, як вас величати? – схвильовано говорить Президент, допомагаючи американцю забратися в скутер.
– Спасибі, що врятували, містер Президенті – відсапується художник, знічено і щасливо ляскаючи себе по мокрій брезентовій сорочці. – Моє ім’я важко запам’ятовують... Матуся моя була з роду саксонських баронів, володіла землею і палко кохалася в землі. Тому й підшукала своєму нащадкові, себто мені, щось близьке до земельки, до латинського слівця «терра», земля. Ну, а тато мій – родом вийшов з Чернігівщини, за діда мав Рятуєнка, а сам вже перемінився на Реттігана. Від України – до Америки, як бачите, вийшло не дуже далеко... – Теренс зацокотів зубами. – Як у вас тут холодно!.. І як нам жарко було в небі!
В розмову втручається завзятий Зігфрид. І Президентові стає все ясно. Летіли на захід, а втрапили над море, бо в балоні у них щось тріснуло, потім бахнуло, і балончик став стухати. І вмер щасливо! – Парубок також обляпує себе від холоду долонями.
– На мою думку, – каже Президент, – ви свій балон перекачали. Так?
– Ні, товаришу Президент, на мою думку, декотрі людці, котрих в цивілізованому світі називають простим словом «терористи», хотіли позбутися небажаних свідків і, мабуть, вшили в балон якесь паскудство. Але, на щастя, Президенте України... спасибі вам за порятунок! Вдруге народжені вами, будемо проситися до вашого гурту.
– Якщо заслужите, – строгішає Президент.
– Почуєте, що ми вам розповімо, то хутко дасте нам всі громадянські права.
Президентові стає шкода балакучого веселуна, якому, видно, зовсім не весело. Тому він просить моториста трохи пригальмувати.
– З нашого НЗ порятованим належиться крапелька на зігрів душі і тіла, – командує Президент. Моторист на ходу дістає з багажника пляшку, дві чарки і повертається до Президента. Наче питає очима: а закусь? – Перетерплять до обіду, – каже Президент. І глянувши на годинник, поправляє себе: – Ба, вже й вечерею пахне.
Випивання в мотор ці, власне, було й не випиванням, а скоріше ритуальним доторком до пляшки. Соромно ж перед Президентом давати собі волю. Отакий простий, такий добрий чоловік, то вже й що – починати в човні пияцькі оргії? Майте, хлопці, бога в серці!
До молу причалили м’яко, ледь доторкнулися до нього бортом. Водій був майстром своєї справи, і на березі парубки в смугастих тільняшках знали, кого мають зустрічати. Строгість, порядок, спокій...
Дружина чекала біля тераси, в очах затаїла тривогу. Сказала, що пора вечеряти. Чому так затрималися? Ага, впав повітряний балон, і це ті, котрим вдалося врятуватися?..
– Краще менше питай, а смачніше годуй, – пожартував втомлено Президент. – Тут особливий випадок. Придивися до цього героя в брезентовій робі. Впізнала? Вчора ми одержали звістку зі Стокгольму, що його нагороджено...
Людмила Іванівна схопила Теренса обіруч за плечі, стала трясти, примовляючи: Нобель!.. Нобель!..
– Слава Богу, жіночко, що хоч тепер ти оцінила мою вправність, – широко усміхнувся Президент. – Поплив на прогулянку і повернувся з врятованим Лауреатом Нобелівської премії! Подія, яку слід неодмінно покропити! Швидко всім до столу!
Зігфрид одразу ж відмовився навідліг, сказавши, що йому далеко добиратися до мами в Сімферополь, і попросив випустити його на трасу. Теренс почувався трохи безпорадним, хотів би й собі зникнути і не надокучати родині видатного діяча своєю присутністю. Проте в президентові плани це не входило.
– Знаю, що ви турбуєтесь про батька. Але нам треба погомоніти. Маю до вас одну справу. Скажу прямо: приємну! І після вечері вас одразу відвезуть в Севастополь.
Розмова була короткою. Що скоїлося з ним? Чому летів на повітряній кулі?.. Втік від бандитів?.. З цим буде покінчено найближчими днями. Годі! М’ягкодухість місцевих правоохоронців стає нетерпимою, і втрутився Центр. Містерові Теренсові, мабуть, хотілося б знати, що скоїлося з його нареченою.
– Я все знаю... Боюсь і питати, містер Президент, – бовкнув Теренс, опустивши голову.
– Якийсь терорист випустив по ній цілу обойму, – каже Президент.
– Вона вбита тут... біля вашого дому... – Теренс взяв Президента за руки. – Благаю вас... не треба більше!.. Я все знаю...
– Ні, ви не знаєте головного!
– Що ж саме?
– Вона лишилися живою!
Це прозвучало для художника, як глас Божий, як сурма янгольська.
– В якому вона зараз стані, мені не доповідали, – сказав Президент, але одне відомо точно: вона жива, тішиться життям і щоденно обдзвонює севастопольську міліцію, шукаючи свого судженого. Принаймні, так сказав мені вчора по телефону капітан 2 рангу Серж Сікора. Гадаю, таке джерело інформації надійне?
– Абсолютне, містер Президент!
– Сікора навідується до неї щодня. Виявився справжнім дідусем-другом.
«Аби не на кладовище навідувався, – подумав Теренс. – Виходить, навіть кіл ери помиляються!.
Президент стояв перед відкритим вікном. Перед ним було море. Вічність вливалася в хату, незнана і бентежна, і художнику раптом здалося, що це древній капітан, з очима втупленими в далич, йому уже байдужа марність суєтних справ, він ладний забути всі зловісності ворогів і амбіції команди, він вестиме свій корабель через найпекельніші шторми і таки прорветься до своєї омріяної гавані.
– Вам не здається, Теренсе, що ви взяли на себе надто тяжкий вантаж? – запитав Президент, не відриваючи погляду від вечірнього неба. – Вас розстрілювали, хотіли знищити і принизити в печерах тевтонських бандитів, ви опускалися на дно моря й дивилися в очі людям далекої зорі Сиріус. Але ж ви могли й не піддаватися на такі заклики долі, могли б просто жити тихим, творчим життям в своїй благословенній і добрій Америці.
– Хто зна, чи таке тихе життя принесло б мені радість, містер Президент. До того ж, після відомих подій у Нью-Йорку життя там ніяк не тихе.
– А в чому ви вбачаєте справжню радість?
– Ну... принаймні, я радію, що пізнав вас, вашу землю... Може, це здасться вам надуманим і трохи арогантним, але я навіть радий знайомству з лицарями гірських печер. Вони не негідники. Боюся, вони всі давно стали жертвами свого патологічного германського фанатизму.
– Не такі вони й жертви, якщо мають по десятку мільйонів марок на своїх банківських рахунках. А Магістр навіть володіє кількома сталеварними заводами в Рурі.
– Ви й це знаєте, містер Президент?
– Мушу знати. Така моя посада.
– То чому ж ви терпите їх на своїй землі? Маючи полки міліції, надійних агентів, вивідувачів? Чому ви миритесь з існуванням самого факту тероризму на українській землі?
– Тут є свої складності. Тероризм страшний тим, що він не приймає відкритого бою, міняє місце дислокації, весь час ховається і панічно боїться влади... Але при цьому тероризм є найбрутальнішим виявом зневаги до людини. Виразом елементарної втрати гуманізму, чуття добра, жалості... Та годі про це! Практично проблема «тевтонців» буде вирішена найближчими днями. – Президент зробив паузу, подумав напружено. – Мене, відверто кажучи, бентежить і аж лякає те, що я перший серед лідерів світу вступив у реальний контакт з космосом. Це не означає, що таких спроб не робили інші визначні діячі і політики. Хоча б президент Кеннеді, якого я глибоко поважаю. Він, кажуть щось знав про інопланетян, він прагнув знайти з ними спільну мову і взагалі поставити цю проблему відкрито, перед усім народом, за що й поплатився своїм життям. Може, не лише за це, але й за це також. Гадаю, ви знайомі з його останнім перед трагедією в Далласі зверненням до нації...
– Я читав його послання. Трохи заплутане, якесь туманне, з натяками і недомовками...
– Гаразд, про це іншим разом, Теренсе, – перебив молодого художника Президент. – Скажіть мені зі всією відвертістю: от ви побували зі своєю коханою кілька годин в морських глибинах, ходили по їхніх рожевих залах, бачили рожевих людей, майже торкалися до них... Скажіть, коли ви піднялися на поверхню, вам не здалося те все виплодом вашої фантазії?
– Ні, не здалося, – сказав твердо Теренс. – Я сприйняв це в реальному плані. Мені завжди думалось, що ми стоїмо на порозі якогось шаленого відкриття. В це не вірили ні рядові громадяни, ні наймудріші вчені, ні церква. А тут я простягую руку, і ось воно! Новий світ! Правда, ще в 60-х Сартр вважав, що кожен факт слід піддавати сумніву.
Президент різко повернувся до Теренса.
– Як легко і просто бути філософом!
– В якому розумінні?
– В елементарному. Якби я був філософом – за покликанням, чи за фахом – я б дозволяв собі різні варіанти.
– Що вас гнітить? Сумніви?
– Мене гнітять не сумніви, а страх за державу. Чи може вона взяти на себе таку відповідальність?
– Не розумію, містер Президент?
– Нам обіцяна допомога. Тільки обіцяна! Якщо ми, українці, зможемо її взяти, якщо ми встанемо з колін нашої пасивності, збайдужіння, а часом і невігластва й безгосподарності... Повторюю: нам не дарують допомогу. Ми мусимо взяти її власними руками. Взяти оті мільйони кіловат енергії з глибин планети! І найперше це значить навести лад в своєму домі, і щоб кожен зрозумів, що йому випадає зробити, що він мусить зробити і ким має стати. Праця до виснаги, думка до абсолюту, кожна хвилина на обліку, і так кожного дня, і всі дні, і все життя. – Президентові наче забракло снаги, він опустився в крісло і заплющив очі. Аж тоді по довгій паузі мовив відстороненим, різким голосом: – Скажете батькові, президентові «Мажестік-12», що ми пропонуємо йому великий діловий контракт. Дуже великий, може, на роки, на століття. Напевне, разом з Росією і Федеративною Республікою Німеччина.
– Сьогодні ж я доповім батькові про вашу пропозицію, – підвівся з дивану Теренс. – Ви обіцяли мені машину.
– Авто біля дому, – сказав Президент. – І прошу: завтра ж подзвоніть мені. О десятій я вилітаю в Київ.
***
Машина примчала Теренса в Севастополь за недовгі півтори години. Водій, немолодого віку чоловік, сказав йому: «Я в вашому розпорядженні. Хоч цілий день. Так велів Президент».
Цілого дня було б забагато, хоч якісь справи намічалися. Теренс вирішив: поїде найперше в штаб українського флоту, розпитає про капранга Сікору, він – добра душа, мусить знати все про Віруню. Одначе коли машина влетіла на севастопольські проспекти, водій мовив досить рішуче, як про давно вирішену справу:
– Зараз їдемо до мера. Так сказав Президент.
Для водія президентові веління, як видно, були незаперечним дороговказом на всі випадки життя. Ну, що ж, хай буде мер, хай буде сам чорт, аби хутчіше дістатися до Сікори!
Ось вони вже на центральній вулиці, ось поворот навколо великої клумби, і вже перед ними величаве будовисько міської ради. Тут Теренс Реттіган почує найтяжче (або ж найблагосніше) слово про свою кохану.
Вони зупиняються. Теренс вилазить з машини, озирається, і враз... наче з-під землі виростає перед ним у своїй флотській офіцерській формі капітан другого рангу Сікора. Виявляється, чекав на нього. Радо піднявши в привітанні руку, тепло посміхнувся.
Вони обнялися. Від Сікори пахне морем, він увесь сяє (мабуть, усе гаразд, з такою усмішкою можна хоч пливти на іспанських каравелах до американських берегів!).
– Теренсе, ви справді вмієте їздити по наших дорогах. Мені повідомили звідти, що машина вийшла о шостій вечора (себто повідомили з державної резиденції!) і ось ви тут. їхали рівно годину і п’ять хвилин. А тепер прошу до мера, він чекає.
– Ти вважаєш, що це необхідно? – невдоволено кривиться Теренс. Він страшенно втомлений після всіх переживань, після отого шаленого перельоту в повітряному балоні через гори, після майже катастрофічного падіння в море...
Капітан 2 рангу, тримаючи міцно під руку молодого художника, веде його до входу в мерію. Так, вони мусять зустрітися з міською владою. І якомога хутчіше. Бо у міської влади є президентське доручення. Святе, можна сказати, доручення! Яке саме? Зараз, зараз про все довідається шановний шукач пригод містер Теренс Реттіган!
Поминули в дверях міліціонера («Американець? Прошу, вас чекають»). Ось уже широкі сходи, килимова доріжка, цікаві очі, перемовки, довгий коридор і нарешті відчинені двері до просторого кабінету. В кабінеті плечистий чоловік у темному костюмі (їй право вдягненому задля урочистого випадку!). Він стоїть за своїм столом, і непідробний щирий усміх сяє на його моложавому, строгому обличчі. Мер виходить з-за столу і міцно тисне Теренсові руку. Припрошує до довгого столу засідань. Сам сідає навпроти. І аж припадає до нього грудьми.
Капранг хоче представити свого американського друга. Та мерові то все зайве.
– Знаю, що ви говорите по-нашому. Мені казала Віра Олегівна, – баском мовить мер. – Після дороги трохи відпочиньте, шановний. Вип’ємо кави. – Він робить комусь знак рукою. – Маємо час. Хоч уже вечір. Ми вам щиро раді, пане Реттіган!
Що за радість, поки що неясно. І чому взагалі стільки радісного галасу, блиску, високих слів, метушні в коридорах і приймальні – також поки що не зрозуміло. Та притьмом все з’ясовується. І чому фоторепортери пхаються до кабінету, і за ними телеоператор з чорною камерою на плечі, і на стіл ставиться пляшка коньяку, і ще й вноситься великий, шоколадно оздоблений торт.
– Я пропоную тост за славний рід Реттіганів! ~ виголошує мер, підносячи чарку з бурштиновим напоєм. – За вашого батька, опору могутньої фінансової корпорації Америки! І за її сина, можна сказати – борця зі світовою мафією! Не відмахуйтесь, не треба! Знаємо про ваш політ через гори. Сам Президент дзвонив нам.
– Спасибі, спасибі! – киває головою Теренс.
– А тепер мій вам подарунок, містер Реттіган молодший. Так, здається, у вас кажуть. – Тут мер підводиться, розкриває яскраво червону теку і добуває з неї аркушик паперу. – Прошу всіх уваги! – Виявляється, він тримає в руках загсовий документ: – Мене попросили... ну, скажемо відверто... дружина Президента... щоб ми допомогли становленню молодої сім’ї. Скажемо так: міжнародної сім’ї! Зараз стало модним говорити про спільні підприємства, а ми говоримо: Спільна Сім’я! Точніше – міжнародна сім’я!
