Текст книги "Любов, Президент і парадигма космосу"
Автор книги: Юрий Бедзик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 20 страниц)
Цей «хтось» непремінно має з’явитися. Ось він уже й стоїть, мовби випливши з рожевої стіни, стоїть у спокійній позі володаря, обриси його дуже розвезені, контури непевні, стоїть собі людина, наче вбрана і наче гола-голісінька, до гостей не підходить, вичікує чи вагається.
І раптом з якогось дива кожен з присутніх, Віруня в тім числі, почули у собі його голос, почули мову свою. Треба ж такого дива. І в тій мові дуже ділові інтонації. З нотками вибачливості. Мовляв, скоїлося лихо. Шхуна їхня була кимось протаранена, замах було вчинено на неї чи що, і довелося рятувати своїх давніх друзів. В слово «друзів» господар вклав максимум тепла, справжнього, щирого тепла, і щоб у тім не було сумніву, нагадав з невидимим усміхом:
– Кілька днів тому я мав нагоду завітати на корабель «Салют», так, здається, називають його у флоті вашої країни, і там лишив одну свою річ, мій скляний талісман криваво червоного кольору. Його я передав одній мужній людині, командирові сторожового корабля «Салют» Віктору Степановичу Севастьянову (вибачайте за відступ, але у вас, землян, якісь надзвичайно довгі імена!). Отож відтоді Віктор Степанович Севастьянов має змогу будь-якої хвилини зв’язуватися зі мною. Саме через цей самий мій талісман. Мушу вам сказати, що Віктор Степанович Севастьянов таки постійно зв’язується зі мною, і тому я знаю, що діється в вашому місті. Я знаю, що бандити, підіслані і нацьковані «сірими» HJIO, хотіли захопити в заручники (це ваше слово, ми довго не могли його собі витлумачити) вас, Теренс Реттіган, і тоді нам довелося, аби не допустити до цього, спалити машину бандитів. Я знаю, що ви, Теренс Ретгіган, були смертельно поранені бандитами. Ви мали померти, та, на щастя, нашої енергії вистачило на те, щоб ваш організм подужав критичний стан, і ось ви тут на глибині 500 метрів (це ваш вимір, земний, не сиріуський) з нами, Теренс Реттіган.
Художники в своїх кріслах-подушках повертаються до колеги Реттігана, раді за високу честь, виявлену йому шановним підводним господарем. А сам Теренс тільки зворушено тисне руку милій своїй подрузі Віруні, котра, як і всі, зачаровано позиркує на нього.
Господар рожевого салону тим часом веде мову далі:
– А тепер, дорогі земляни, мушу пояснити вам загальну ситуацію. Хто ми і що? Я вже розповідав за допомогою свого талісману Віктору Степановичу Севастьянову, що ми – посланці великого сузір’я Сиріусу. Нам болить душа за жахливу ситуацію на вашій планеті, за постійні криваві сутички землян між собою, за те, що більшість населення планети Земля перебуває в жахливому убозтві, погано харчується, живе в темряві, безграмотності, озлобленні, нам страшно, що в багатьох країнах земляни обрали своїми володарями жорстоких і жадібних тиранів, і через це найближчим часом може вибухнути велика світова трагедія – ядерна війна між Заходом і Сходом. Хіба це неправда?
З-поміж гостей чути шум голосів, слова підтвердження.
– Приводом для війни може стати будь-який випадок, – продовжує говорити господар. – Такий, приміром, як захоплення терористами лінкора «Звитяжний». Ви всі були під загрозою ядерного удару цими страшними людьми з гір, удару, який міг перерости у страхітливий конфлікт між Союзом Східних Держав і Західним Оборонним Блоком. На щастя. Вищий Космічний Розум запобіг лихові, терористи зникли з нашого часу. Ми не хотіли цього, але так склалися обставини...
– Хто ви такі, даруйте на слові? – досить непоштиво перериває господаря один з молодих художників. – Як ви нас врятували? Від кого, власне?
– Ми вже відкрили цю таємницю вашим людям, – озивається в душах гостей окутаний рожевим серпанком господар. – Коли настане час, вони вам відкриють подробиці. Коротко, щоб ви знали; ми люди з далекої цивілізації Сиріус. Праматір’ю її була колись ваша планета Земля. Але нам вдалося за багато тисячоліть значно випередити вас, землян. – Слова оранжевого бринять, мов натягнуті струни гордості, бринять без жодного мовленого ним слова. – Не сприйміть це, як вияв нашої зарозумілості, а тим паче пихи. У нас ніколи не було війн, чвар, братовбивства, ми не знаємо, що таке армії, ми не маємо взагалі зброї, ми не проливаємо крові. Та годі про це... Як ви опинилися тут? Вас хотіли знищити «сірі» НЛО. Вони теж людської, гуманоїдної породи, теж були колись породжені вашою матір’ю Землею, але їхні пращури обрали іншу зоряну систему, і на тій новій своїй планеті вони побудували світ жорстокості, світ насильства і воєн. А оскільки з часом населення їхньої цивілізації – якщо взагалі можна так називати їхню суспільну дику популяцію – переросло межі допустимого, вони кинулися на завоювання інших планетних світів. І найперше – своєї праматері Землі. І свої зоряні вторгнення вони здійснюють дуже замасковано, дуже хитро й підступно. Найперше вони заражають агресивністю, підступністю, злим технічним генієм окремих тиранів, окремі групи земного суспільства, навіть окремі народи, їхніми слухняним рабами були Чінгісхан, Тамерлан, Гітлер, Сталін, Пол-Пот усі звироднілі диктатори минулого й сучасного. Саме такі бездушні диктатори надумали вчинити криваву бойню в Нью-Йорку і Вашингтоні, розтрощили літаками висотні будники, навели жах на всю Америку. Тепер «сірі» знову прагнуть розчварити людей вашої Землі. І дії свої почали тут, у Криму.
– Але ж чому саме тут? – знову подав голос той самий зухвалий молодий художник, який уже переривав господаря своїм нечемним питанням. – Чому нам випала така гірка доля?
– Поясню, мої дорогі земляни. В трьох місцях на планеті Земля є в глибинах океанів тектонічні розломи земної кори: на південь від Гренландії, в Карибському морі, де знаходиться відомий вам «Карибський трикутник», і ось тут в вашому морі, названому вами Чорним. Через розлами із земних надр вириваються потужні маси ядерної плазми, і в зоні їхній стає можливим виникнення часових дірок, які роблять можливим проникнення будь-кого поза час і простір. Що, зрештою і сталося з вашим кораблем «Салют». Сподвіваюся, ви чули про це?
– Авжеж, – озвався молодий художник, – про цей корабель сьогодні говорить весь Севастополь.
– Отож, щоб цього більше не повторилося, ми, люди Сиріуса, поклали собі за мету захистити вас від «сірих» і взагалі припинити їхній жорстокий експеримент над вами. До речі, сьогоднішній випадок з вашим потопленням – це теж дія «сірих» НЛО, це їхня помста за лінкор «Звитяжний», якому не вдалося штовхнути людство до нової війни. А як саме ми вас порятували після тарану, вчиненого підводним човном «сірих»... розповідати довго, та й не на часі. Зараз я хотів би запросити вас в інше приміщення і познайомити з моїми друзями. Всі вони прибули з далекого Сиріуса, це наші вчені, кращі мислителі нашої системи, які добровільно зголосилися прийти вам на допомогу. Сподіваюся, ви вже трохи зміцніли і можете іти? То прошу, за мною, дорогі земляни.
Не було ні дверей, ні отворів, ні проходів. Вірунька першою рушила вслід за високим рожевим господарем. І, не встигши отямитись, опинилася в великій також рожевій залі. Тут їх чекали такі ж постаті в рожевому, осяяні, всі наче однакові й водночас всі дуже різні. Надто коли почалася розмова.
Між іншим почалася вона при смачному столі.
Чого і не сподівалися гості, то напевне ж угощення. А воно виявилося досить цікавим, своєрідним і, здається, в чомусь навіть схожим на земне. Лежали на великих тарілках шматочки м’яса (невідомо якого походження), красувалася різноколірна овочева їжа, смачно пахло від чогось схожого на картоплю, стояли пукаті пляшки з невідомими напоями: одне слово, довіряйся господарям і втішайся нагоді скуштувати інопланетної страви!
Відверто кажучи, наші гості майже нічого й не їли. Віруня, наприклад, спробувала покласти собі до рота якийсь там шматочок, та вмить і стямилася: хіба ж можна? Чи буває не отруїться? Он і вірний її лицар-художник зціпив зуби, і в очах його залягла затамована іронічність. Він же такий делікатний, такий тактовний, боїться й порухом одним скривдити господарів. Але їсти оці золотисто-ро-жеві купи інопланетного харчу – нізащо!
Слава Богу, що господарі дуже чемні. Не хочуть споживати земляни позаземних страв? То так тому й бути.
Гаразд, далекі сиріусці, сидять за своїм столом у рожевих прозорих покривках і тільки посміхаються. І такі добрі вони, такі розумні на їхніх довгастих лицях посмішки, що одразу ж видно їхню справжню космічну цивілізованість.
Що ж далі? Віруні кортить довідатися про найголовніше, вона хоче, врешті, розгадати загадку оцих рожевих приміщень, оцієї всієї підводної одіссеї: невже справді вона на дні Чорного моря? Хто її побудував? З якою метою?
Господар звертається до них (не словом, звичайно, а думкою):
– Найперше, я хочу, щоб наше знайомство набуло доброї, дружньої сталості. Дарма, що ви нездатні скуштувати наших страв. Колись ви зрозумієте, що їжа сиріусців набагато поживніша і смачніша, аніж ваша земна, що вона дає людині реальне довголіття. Тоді до діла, друзі. Слухайте мене уважно. По-перше: в звертанні до мене називайте мене «Космічним Братом», а моїх колег – «Космічними братами». Таке ім’я дав нам не хто інший, як ваш, Віруньо, добрий знайомий капітан другого рангу Віктор Степанович Севастьянов. І, по-друге, знайте: мій «космічний брат» Ікса-Тонга-Фуу, – вказав він ввічливим жестом на одного з своїх колег, – є відповідальним за будівництво. По-вашому, здається, «інженер». Ви маєте почути від нього про нашу найкардинальнішу проблему – про порятування планети Земля від енергетичного голоду.
Віруня з цікавістю й навіть легким обожненням дивиться на молодого (видно, аж геть юного) інопланетянина. Він такий діловий, такий милий цей небесний Бог. Що він там говорить? Чим порадує своїх нещасних земних братів?
Діловий інопланетянин супить брови, і ось уже в душі гостей полилися такі ж ділові, як і він сам, слова:
– Мені доручено коротко переказати вам суть нашої найголовнішої проблеми. Вона визначається вашим головним лихом. Землі бракує енергоносіїв. Катастрофічно бракує. Ніякі атомні, теплові, альтернативні, джерела на покриють цього дефіциту. І тому ми вирішили, розвиваючи нашу гуманну сиріуську політику допомоги відсталим цивілізаціям, прийти вам на допомогу. В трьох місцях світового океану на місцях тектонічних розломів, про які згадував наш старший «брат», в трьох місцях витоку земної плазми ми споруджуємо грандіозні підводні енергоцентри. Перший – тут. Вважайте, що він уже готовий до пуску. Плазма дасть нам мільярди кіловат-годин електроенергії, плазма вирішить на сотні років всі ваші промислові, біологічні, побутові проблеми. Тут, під нами розмішені силові установки колосальної потужності, тут плазмові хвилі незабаром перетворяться в електродинамічні імпульси і потечуть до вас: спочатку в Севастополь, далі в Крим, ще далі на північ по територіях України і Росії, а затим і Європи. Такі ж донні океанічні станції незабаром ввійдуть в дію в ареалі Бермудського трикутника, де вихід плазми вдвічі більший, ніж біля Севастополя, й тому Бермудська енергосистема покриє всі потреби Америки. І ще через рік запрацює станція біля Гренландії, і від неї потоки енергетичних струмів виллються на Африку.
Віруньці віриться, і не віриться в мовлене діловим інопланетянином. Дуже вже казковий план намалював цей «рожевий».
– То ми зараз перебуваємо на такій станції? – своїм дзвінким, майже дитячим голосом запитує вона. – Як вона тут виникла? З яких матеріалів ви її спорудили? Чому ми, земляни, не бачили в морі ніяких робіт, не чули ніякого шуму?
– Я не можу пояснити вам того, чого вам не дано зрозуміти, – передає гостям в розум і душу свої слова-відповіді інопланетний інженер. – Все загалом дуже просте. Нам допомогла в цьому сама Земля, сам океан, сама плазма з її безмежними тепловими ресурсами. Нашим інженерам варто було зануритися в морські глибини зі своїми механізмами – звісно, привезеними сюди з далекого Сиріуса – й далі весь технологічний ланцюжок вибудувався сам собою. Ми занурювалися все глибше в дно моря, ми переробляли мільйони тон кварцю, масу морської води, ми під тиском вдавлювали в земні розщілини всі шлаки, весь непотреб, всі дими, і ось, як бачите, під дном Чорного моря виросла перша енергостанція. Запевняю вас: вона фактично уже діє і через кілька днів, може, тижнів, почне переганяти електрострум в Україну.
Йому важко не повірити. Гості повеселішали. Почуте, при всій своїй неймовірності, враз здалося досить простою річчю. Тепер і настрій у всіх покращав. Наддалося й апетиту. Хтось перший потягнувся до космічних страв. Комусь закортіло випити з прозорих карафок. А Віруня вже ладна й пересісти до столу господарів (якщо, звісно, вони запросять її!) та погомоніти з ними по-людськи. Та проголосити тост за... Ну, хай не тост, а побажання, хай подяку від усього людського роду за цю святу справу, яку вони, мудрі сиріусці, задумали на Землі, виконуючи свою славну гуманітарну програму.
– Послухай, сонечко моє, – шепоче до неї Теренс з хитруватим виразом на обличчі, – якщо вони такі чудодії, то, мабуть, у них є і дещо міцніше за цю рожеву воду. Я певен, що вони куштували американське віски або російську горілку. Ти сміливіша, запитай' головного «космічного брата»...
Виявилося, в підводному царстві господарі вміли чути не тільки слова, а й думки. За кілька хвилин позаду Теренса і Віруні майнула рожева пляма, гарне жіноче личко (правда, закамуфльоване рожевою поволокою) схилилося над ними, і на столику з’явилася нова пляшка. Була вже відкоркована й дуже ароматно пахла. Такі ж пляшки виросли й на столі господарів.
А щоб не гомоніти зайвого, молодий інопланетянин налляв собі в склянку пекучого питва і перший виголосив (жаль, безгучно) промову-тост:
– Бажаємо вам, художникам, мати не тільки енергію для життя, якою ми хочемо забезпечити вас, а й енергію для творчості. Бо вам бракує, крім енергоресурсів, ще й великої гармонії душі. А гармонію може породити лише краса (здається, так висловився один ваш відомий письменник в далекі минулі часи). На Сиріусі краса і мистецтво, гармонія і дух любові панують над усім, хай вони запанують і у вас. Тож піднімаю свій келих за те, щоб на вашій планеті володарями всього стали ви, художники!
Банкет тривав до безконечності, розмах його воістину нагадував розмах земних фуршетів. Віруні вже й захотілося додому. Гарно було тут, солодко, а втім дома було краще. Та й до туалетику не завадило б зробити екскурсію, все ж таки у жінок такі проблеми вирішуються непросто.
Аж раптом в залі зчинилася метушня. Якісь нові інопланетці обступили головного «Космічного брата», біля їхнього стола відчулася нервозність. По якимось часі головний «Космічний брат» взяв слово і з суворим, кам’яним лицем виголосив (думками, звісно) прощальний тост:
– Сталося непередбачене, дорогі земні друзі! Ми не хотіли б вас турбувати і псувати вам настрій, одначе вгорі виникла загрозлива ситуація. Зараз ми відправимо вас підводним крейсером до Севастополя. І попросимо переказати командуванню військово-морської бази про появу ворожих сил! Вони за кілька днів завдадуть удар по кримській землі.
Голос старшого господаря (що звучить кожному з гостей у душі) таїть у собі справжню грозу. Тим паче, що ідеться про напад ворога на славний Севастополь, про життя рідного міста.
Гості підводяться.
Тільки Віруня воліє знати всю правду і гукає на весь рожевий зал до столу планетарних повелителів:
– Скажіть правду, що там? Хто нападе?
Пояснення коротке: «сірі» НЛО наготували грандіозну акцію вторгнення до Криму тисяч і тисяч бандитів східної коаліції, їх висадять з кораблів, ті кораблі вже пливуть до головних кримських міст, пливуть начебто з мирною метою, як торгівельні судна, як пасажирські лайнери, і щойно вони висадяться на кримській землі, як по всьому Криму почнеться війна під священним гаслом газавату, себто війни проти Росії.
Про смачні страви вмить забуто. Годі ж бо! Хутчіше добутися додому, в цьому підводному палаці вже незатишно, художники юрмляться біля стін – дверей тут немає – настрій у всіх майже панічний. Рожеве світло їх дратує, невідомість вганяє в паніку. Ворог суне до Севастополя!
Якась сила враз повертає Віруньчине обличчя до столу господарів, і в голові її озивається вибачливий голос головного оранжевого повелителя.
– А вас, сестро Віро, і вашого друга Теренса Реттігана ми просимо залишитися. Тільки не хвилюйтеся. Ваше життя нам дорожче за власне, і ваша честь вища за нашу власну. Ваші друзі вже сідають на підводного човна, про них нема чого турбуватися. Але ви, сестро Віро і брат Теренс, допоможете нам.
Та ж сила змушує Віруню і Теренса ступити кілька кроків до головного господаря. Ось він іде їм назустріч. Під рожевим серпанком видно вродливе обличчя його, високе чоло, дуже широкі, розкосі очі, викривлені в усмішці губи. Хай сестра
Віруня не переймається лихом... Себто хай вона не вдається до паніки, кораблі бунтівників з’являться перед кримським берегом не раніше завтрашнього вечора, і з ними ще легко впоратися. Закрити порти, провести перевірку всіх пасажирів, підозрілих негайно арештувати!
Віруні легшає на серці. От тільки нащо їх залишено?
Головний господар вказує на свій стіл і запрошує сісти. Сідає сам. Біля нього стоять його помічники. Віруні так дивно бачити перед собою оцих химерних людей, бачити і усвідомлювати, що вони ж наче й люди і водночас зовсім не люди, і дивуватися їхній спромозі вести таку дивну балачку на українській і англійській мовах водночас.
– Скажіть, що ми можемо зробити для вас? – з повною довірою запитує Віруня.
– Проблема виявилася складнішою, аніж нам здавалося спочатку, – по-діловому говорить головний рожевий. – Починається велике лихо всієї планети Земля. Воно готувалося довгими тисячоліттями, і в основі його лежить біологічний рефлекс людини до постійного харчування. Цей рефлекс породив другий рефлекс – хапальний, себто жадання відбирати у природи і в інших людей якомога більше всього корисного, потрібного для живлення, вдягання, побутових потреб. Сьогодні дві величезні групи людей на планеті не можуть поділити цю ж планету з усім її багатством. Поступається в силі і технічних можливостях Східний Союз Держав, тому він уже не може чекати і вірити в великий гуманізм вашої так званої ООН. Та найбільше лихо в тому, що Східний союз оволодів ядерною зброєю. До того ж він перенаселений, надлишок людських ресурсів штовхає його до розширення територій, і в цьому йому допомагає не тільки зброя, а й релігія, яка, будучи в основі дуже гуманною і благородною, дає змогу масам не боятися смерті. Я не дуже плутано веду мову? Ви мене розумієте?
– Абсолютно, – вигукнула Віруня. – Тільки що ж ми з моїм другом можемо вдіяти?
У рожевого володаря посумнішало обличчя.
– В цьому й парадокс, сестро Віро, – зітхнув володар. – Могутні й мудрі домовитися не можуть. І це маєте зробити ви, прості смертні. Події розвиваються так швидко, що не можна гайнувати ані хвилини. І ми просимо вас, представників двох великих народів, українського й американського, змусити своїх головних лідерів сісти за один стіл. Усіх, хто володіє ядерною зброєю.
– Як? – не втямила Віруня, і їй стало аж зимно в цьому напоєному теплими ароматами залі. – Хто нас послухає?
– Головні лідери, – тоном остаточного присуду мовив рожевий господар. – Вони будуть негайно сповіщені про ваш політ до них. Як дістатися в столиці, лідерів, подбаємо ми. Ми долали космічні відстані, а земні... то справа однієї миті. – Рожевий господар ввічливо підвівся, взяв у руки келих. – Ми на Сиріусі рідко дозволяємо собі вживати п’янкі трунки. Одначе тут я порушу цю розумну звичку. За ваш політ, мої дорогі земні друзі!
Для повернення в місто Віруні і її коханому Теренсу надано персональний «фаетон» головного космічного брата. На морську поверхню їх доставлено маленьким підводним човном.
І тут Віруньчину увагу привертає якийсь гуркіт двигуна. Звідки це? Ага, онде мчить, розтинаючи форштевнем хвилі, сіросталистий сторожовий корабель, мчить з гордовитою назвою на борту – «Салют».
– Боже, та це ж дідусевий сторожовик! – впізнає його Віруня і мало не падає у воду з містка. – Це той корабель, де командиром... ні, заступником командира – мій дідусь. Треба дати їм знак, треба погукати їх. Може, вони пливуть якраз за нами.
Віруня й Теренс щосили махають руками, навіть щось вигукують, кличуть до себе.
– Єгей! Сюди! Дідуню, це ми!
Там на борту щось помітили, гасять швидкість. Форштевень корабля націлюється в бік маленького підводного човна, до двох постатей на крихітному містку.
Корабель дає гудок. Сповіщає про свій намір рятувати їх. Він гасить швидкість до нульової і вже по інерції підпливає до обляпаних бризками моря Віруні і Теренса.
З нього спускають шлюпку і матрос у ній починає завзято гребти веслами. Підплив. Взяв до себе Віруню і Теренса, круто розвернувся і назад до корабля. Віруня, озирнувшись, хотіла зробити човнові прощальний знак, не побачила його і сказала Теренсу.
– Чудні ці космічні брати. Наче бояться нас.
Віруні й Теренсу спустили трап, вони піднялися
на палубу і побачили «свою» команду. Першим до Віруні підійшов її «дідусь» Серж. Обнявши онуку, запитав її радісно:
– Чому це ви зникли з Теренсом? Художники в паніці, кажуть, що вас лишили заручниками «Космічного брата».
– Ти думаєш, що говориш, товаришу капітан-лейтенант? – строго відрізала Віруня. – Ми з Те-рейсом не заручники, а посланці миру! – І вона повисла на руці коханого.
– А ти думаєш, що ти говориш? – наче образився «дідусь» і показав на свої офіцерські погони, – порахуй мої зірочки. Я вже капранг-2! І, до речі, командир цього розкішного корабля.
– Радієш, що вижив з капітанської рубки свого друга капранга Севастьянова!
– Ну, не знаю, що краще: рубка «Салюту» чи крісло Командувача Чорноморським флотом? Сьогодні в нього нелегкий день. Приймає високого гостя. Президента України! А увечері... ну, не повіриш! Спільне засідання рад українського й російського флотів. До речі, скоро прилетить Президент Росії.
– О, які ви честолюбці – мужчини! – іронічно посміхнулася Віруня. Здійнявся вітерець, і вона пригорнулася до Теренса, лагідно і віддано. – Зате й ми дещо побачили.
– Знаю. Мені розповіли ваші художники. Як вас вітали «космічні брати», і чим вони вас пригощали в своєму морському царстві.
Важка хмара запнула сонце, на море впала тінь, вітерець подужчав. Віруні стало зимно, аж здригнулася.
– Слухай, капранг-2, і чого б оце нам товктися на цих хвилях? – голос її дрижав. – Ти ось мене простудиш, дідулю, а нас з Теренсом чекає далека дорога. Ходімо краще в каюту.
Проте в каюті їм сховатися не вдалося. Здалеку, із севастопольської військової бази раптом долинув важкий, гоготливий гуркіт, наче там шарахнув вибух багатотонного снаряду чи бомби.
– Боюся, хтось дуже невміло попрацював з вибухівкою, – сказав Серж.
Кинулися на ют, припали до поручнів, стали видивлятися у бік Севастополя. Господи, що то воно? Над містом піднімалася чорна хмара диму. Мовби пожежа чи й справді вибух. Серж глянув на годинник. Була четверта по обіді.
– Гаразд, ідіть з Теренсом в мою каюту, а я зв’яжуся з черговим. Щось мені ці дими не дуже подобаються.
За кілька хвилин він мало не влетів до себе в каюту, мав побіліле лице. Віруня з Теренсом аж підскочили з канапи. Що скоїлося?
– Страшне! Але є Бог на світі... – голос у нього уривався, він упав на стільчик перед письмовим столиком. – Зараз побачимо не тільки дим, а й чорні прапори на мачтах. – Які негідники! Які страшні негідники!
Віруня кинулася до «дідулі», обняла його: що там скоїлося?
– Боюся, що нашого Севастьянова вже немає в живих. – Він погладив Віруню по руці. – Не лякайся, може все не так і страшно. Черговий сказав мені, що в приміщенні штабу флоту хтось заклав вибухівку. Заряд неймовірної сили. Мав рвонути... власне, й рвонув на початку засідання Ради. На щастя, засідання у зв’язку з прильотом російського президента перенесли на годину пізніше. Якщо Віктор Степанович сів на своє улюблене місце біля бічної колони...
– Тоді накажи мотористові: хай дасть більше газу! – попросила Віруня зі слізьми на очах.
– Уже дав, люба моя онучко. Від нашого «Салюту» такі проблеми не залежать. – Він визирнув в ілюмінатор. – А хмарка таки стоїть над будинком штабу. Над самим будинком!
Нічого не переплутав черговий військової бази, точно назвав місце вибуху: будинок штабу Чорноморського флоту! Немає фактично вже ніякого будинку, нема розкішного адміральського кабінету з довгим, вкритим палітурою столом для нарад, нема картин видатних флотоводців світу: ні Ушакова, ні Нельсона, ні Нахімова... Вибух був такий сильний, що два поверхи над кабінетом геть знесені, і в проломі даху блідо синіє небо. Постаралися негідники! Ненависники слов’янства і православія, які вже давно облюбували собі Крим. Хто ж, як не вони, сотворили цю акцію помсти? Саме помсти за лінкор, який зникнув у глибинах Чорного моря або ж у глибинах неміряного часу і простору. І це зайвий раз доводить потребу негайних і рішучих, а головне – спільних дій.
На щастя, обійшлося без жертв. І допомогла саме спільність. В чому, можете запитати? А в тому, що й командувач російський і командувач український довго не могли узгодити, в якому кабінеті провадити оцю саму спільну нараду двох Рад. У росіян флот набагато більший, і кабінет командуючого набагато поважніший, але й українці свого не попустять, оце навесні одержали від міськради Севастополя новий гарний дім для свого штабу, то чому б не запросити до нього всіх російських і українських адміралів, контр-адміралів і віце-адміралів? Помилуйтеся, ми не якісь там хохли. На українській землі, в українському Севастополі ми ще не таке встругнемо!
Отут терористи (ясно ж, що підіслані Союзом Східних Держав!) і дали маху. Як було ними заплановано рвонути по узгодженому плану, в хвилину відкриття спільної наради, так вони й рвонули. А як саме це їм вдалося – чи з допомогою годинникового механізму, чи з допомогою радіопристрою – хай докопується спецвідділ. Зараз же обидва президенти – російський і український – забувши й про обід, заборонивши проведення всяких урочистих прийомів і зустрічей, фанфар і дефіляд, гарматних салютів і телетрансляцій, хутко сідають в якійсь досить скромній кімнатчині, запрошують до себе обох командувачів і ставлять перед ними одне питання: що тут діється? Чому Севастополь мимоволі перетворюється в найболіснішу точку в Європі?
Нічого певного не можуть сказати президентам командувачі флотів. Одне їм ясно: є в цій історії хтось, кому довелося відчути пряме зіткнення із подіями. Є й такі, котрі були пожовані цими подіями, кинуті на саме дно, потоптані, понищені. Наприклад, командир корабля «Салюту», нині контр-адмірал Віктор Степанович Севастьянов...
– Погукайте цього контр-адмірала! – пропонує український Президент. – Послухаємо бодай одну конкретну людину.
– Так це ж я, товаришу Президенте, – підводиться перед українським лідером командуючий російським ЧФ. – Я справді пережив чимало... Може, вам доповідали, що мій сторожовий корабель через п’ятдесят п’ять років повернувся в Севастополь...
– Ах, пам’ятаю, – сумно посміхається український Президент. – Страшна гра космічних сил, чи не так? І як ті сили поводяться зараз? Чи не їхніх оце рук справа – вибух?
– Довго пояснювати, товаришу Президенте. З ними я останніми днями не мав спілкування. На прийомі, так би мовити, у товариша Космосу побувала одна чудова жінка. Дивовижна жінка! Сьогодні ж вона прибула звідти.
– Звідки? – підключається до розмови Президент з Москви, невисокого зросту, худорлявий чоловік, років на двадцять молодший за свого українського колегу.
– Хай вона сама вам розповість, – з прихованою усмішкою відповідає Севастьянов. – До речі, вона тут, в приймальні.
Погукали Віруню. Впурхнула до кабінету в своєму рожевому платтячку, завмерла на порозі. Президенти і адмірали з приємністю оглянули її з ніг до голови. Дівча ж іще, який там космос. Але личко серйозне і губенята суворо стиснуті. Стріпнула нетерпляче головою, мовляв, що хотіли від мене? Запитуйте!
– Віруньо, – усміхнувся до неї контр-адмірал Севастьянов, – тебе щойно підібрали в морі разом з твоїм американським другом. Ти бачиш, яка у нас ситуація. Уже підривають наші штаби. Як ти гадаєш, Вірунечко, твої космічні друзі не мають до цього якогось відношення? А, може, у них є відомості, хто міг вчинити терористичний акт?
– Є відомості, – з певністю заявила Віруня, і аж порожевіла личком. – На «Салюті» знають усе!
В кабінеті жвавість, навіть стривоженість. Молоденьке дівча (Севастьянов тільки знає, що жіночка, а не дівча!) і так просто оперує он якими фактами. Правда, неймовірними. Наука поки що нічого подібного не допускає, на планетах сонячної системи про це і мови бути не може. Ці слова належать російському Президентові, хоч він їх вимовляє з ледь відчутною іронією. Український же Президент трохи іншої думки.
– Шановна Віро, в питаннях космогонії я більше довіряюсь власним почуттям, – каже він розважливо. – Коли я вчився в інституті, то одного разу бачив у небі еволюцію дивної зірки, еволюцію абсолютно нереальну, не схожу ні на що: ні на політ нічного літака, ні на політ супутника. І я повірив: там щось є, у тому Космосі! Скажіть мені з усією відвертістю: а ви в це вірите?
– Зараз повірите й ви, – каже Віра. – Не тільки повірите, а й скуштуєте. – І вона дістає з бічної кишеньки на своїй сукні якусь кругленьку річ, щось схоже на пряник. Показавши його присутнім, вимовляє загадковим голосом: – Сьогодні я взяла оцей хлібець зі столу «космічного брата». На глибині 500 метрів. – Її голос стає ледве чутним: – Можу відкусити його, а якщо хочете ви – то прошу. – Віруня обережно надламує шматочок пряника і кладе собі в рот, розжовує його, ковтає. – Повірте, не смертельно.
Пряник пішов по руках. Дехто спробував його на зуб. Непогано! їй право, їстівна річ! То, може, шановна Віруня розповіла б про свої підводні пригоди? Хто її пригощав? Як вона потрапила в царство Нептуна? Чи в царство морського диявола?.. Тоді Віруня забирає надгризений пряник і кладе його собі назад в кишеню. Про «диявола» не варто говорити. «Диявол», або нацьковані ним темні сили вчинили сьогодні вибух у штабі. І Віруня хотіла б зараз, при всій своїй повазі до сучасної науки, заявити, що «дияволи» пряниками не розкидаються, «дияволи» розкидаються бомбами. І науці пора визнати їх. Але, на щастя, є сили в Космосі, які хочуть добра людям, нашій планеті, усьому живому.
– Гаразд, сідайте до нашого столу Віро, – припрошує жінку Президент України. – Кажіть, де ви були, хто вас пригощав пряниками, і що б ви хотіли нам розповісти? Якби не цей вибух у штабі, я ще міг би припустити факт елементарного кримінального тероризму. Тепер я певен: терористи діють за чиєюсь вказівкою. Схоже на велику політичну акцію.
