Текст книги "Любов, Президент і парадигма космосу"

Автор книги: Юрий Бедзик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 20 страниц)

– Я все розумію, містер Сікора, – сказав суворо Теренс. – Я тільки боюся моєї поїздки в гори. У мене завжди туго виходило з ченцями.

– Сигналізуйте! Свою онуку і вас в біді не залишимо, – сказав Сікора і поліз у машину.

* * *

Минають дні, минає палюче швидкоплинне літо, туристично-пляжний сезон у розпалі, на кримських пляжах зрання до вечора веселий гомін, блиск смаглявих тіл, бентежні хвилі музики. Тільки в робочому, сталево-сірому Севастополі своє життя. Флотським екіпажам бойових кораблів рідко випадає поніжитися на сонці чи поблукати у вільну годину поміж древніми руїнам Херсонесу. Хай спить слава минулого. Вона довічна і незрушна, століття обминають її, кваплячись до майбутніх відкриттів планети. У століть свої турботи – чекати. І чекати незбагнених злетів людського генія.

Та й не лише людського. Для жителів Севастополя давно не таємниця, що до їхнього героїчного міста останнім часом став виявляти пильну увагу й далекий Космос. Надто після тривалого перебування в Севастополі Президента України. І щоб не казали скептики, а, виявляється, всі оті балачки про літаючі «блюдця», «тарілки», «вогняні шари», про інопланетян і НЛО – не такі й балачки. Бо звідки ж могли взятися у влади колосальні суми на спорудження за Мекензієвими горами, у розлогій долині якоїсь чудернацької споруди, і чому треба так хутко зводити її? Сама назва змушує замислитись, а скептиків – проковтнути язика: «КОСЕНБАС». Що в повній розшифровці означає: «Космічний Енергетичний Басейн». Подумайте собі, громадяни, яка висока честь випала вам і не слухайте скептиків! А ліпше беріться за діло. А кому кортить знати всю правду, хай погортає сторінки популярної в місті газети «Флот України», і там йому подадуть, як на тарелі в столичному ресторані, увесь набір фактів стосовно оцього саме «КОСЕНБАСУ».

«Флот України» знає все достеменно.

Найперше він знає, що продумані контакти з інопланетянами (за певними даними, з живими особами з системи Сиріус), порадували кримчан вагомими результатами. Інженери Сиріуса знайшли можливість добутися до нечуваних плазмових енергоресурсів Землі, побудували в Чорному морі неподалік від Севастополя енергетично-генеруючий Центр і готові постачати на кримські електростанції нечувану кількість (мільйони кіловат!) електроенергії.

Друге. Для прийому такої кількості енергії за рішенням українського уряду і особисто Президента України під Севастополем швидкими темпами споруджується енерго-акумулюючий комплекс «Ко-сенбас» (розшифровку його дано вище). За цією Централлю велике прийдешнє, там будуть відкриті тисячі робочих місць, прийматимуть на працю переважно осіб жіночої статі, враховуючи схильність українського жіноцтва до акуратності, діловитості, теоретичного мислення. Бо ж чи зможуть чоловіки бути постійно в точках, де стільки практично неврахованої електроенергії, бери собі, відкривай канал, упивайся владою над шаленими стихіями!

Третє. Ні в кого не повинно виникнути сумнівів, що Україна готова поділитися своїми новітніми енергобагатствами з усім прогресивним людством (ба навіть з непрогресивним, бо ж і йому давно дошкуляє енергоголод). А тому за ініціативою Президента України до розробки будівельних планів «Косенбасу», для матеріального і фінансового забезпечення всієї будови, для вирішення всіх технологічних проблем Президент України запросив й інші уряди і насамперед – уряди Німеччини і Сполучених Штатів Америки.

Четверте. Президент України не хоче приховувати від світової громадськості того, що цивілізація Сиріусу згодилася на такі колосальні витрати (колосальні навіть для їхнього розвинутого суспільства!) лише за умови абсолютної ліквідації на планеті Земля всіх (абсолютно всіх) запасів ядерної зброї. Взагалі суспільство Сиріусу вважає надто поквапливе відкриття подружжям Кюрі а затим геніальним (навіть по сиріуських масштабах!) вченим Ейнштейном атомної енергії зловісно хибним кроком в поступі земної цивілізації і сподівається, що земляни найближчим часом відмовляться від неї, оскільки ця енергія неминуче пов’язана з феноменом ланцюгової реакції, дає змогу неконтрольованим темним силам використовувати її для смертовбивства. Прилучаючись до позиції Сиріусу, Президент України не може не звернути уваги української громадськості на благородний приклад німців. Ці по суті своїй прагматики і раціоналісти пішли вже так далеко, що торік повністю відмовилися від енергії атома і закрили всі (всі!) свої атомні станції.

П’яте. Президент України радий повідомити, що ці роботи стали можливими тому, що в українському суспільстві останнім часом стали помітні ознаки взаєморозуміння і політичної стабільності. Швидко зростає середній клас України – основа економічного просперування держави, вирішується найважча проблема – проблема бідності, оскільки держава зуміла ліквідувати безробіття і гарантувати всім без винятку громадянам (в першу чергу молодим!) заробітки та пенсії на рівні передових країн світу. Нові, практично невичерпні джерела космічної енергії, джерела, які вдалося забезпечити з допомогою космічного Розуму, допоможуть Україні остаточно подолати всі ще невирішені проблеми в економіці і соціальному житті.

Шосте. Президент України сподівається, що громадяни України, гідно оцінюючи дар Космосу, пам’ятатимуть про свою роль в зміцнені космічних контактів України, а ця роль найперше зводитиметься до того, що жити щасливо може лише той народ, який уміє працювати і несе в своєму серці вогонь добра (див. сучасну історію Китайської Народної Республіки!).

Сьоме. Президент України сподівається, що народ України (бодай з часом) прилучиться до космічної філософії, і викреслить зі свого ужитку застарілі психологічні прояви жадібності, ксенофобії, прагнення до непомірного збагачення за рахунок ближнього. Українцям, зрештою, має стати близькою філософія наших космічних братів, бо це філософія справжнього гуманізму, вона пропагує мир в сім’ях, навчання молоді, безпеку від посягань злочинців на життя людини. Названа філософія зробить наше життя спокійним і красивим. Хай же спокій і краса стануть домінантами нашого українського буття!

Ці космічні принципи моралі й життя хутко рознеслися поміж севастопольським людом. Приємно було усвідомлювати свою близькість до далеких (а, може, й не дуже далеких) своїх космічних братів. Ми ж бо справді всі діти однієї матері природи, одного Космічного Розуму. Та й те ж узяти до уваги: не просто так собі балакають з нами космічні! Ділом доводять доброту свою, щирість далекосяжних намірів. Далеко й ходити не треба, щоб у цьому пересвідчитися.

Неподалік від Севастополя вже другий місяць з напруженням усіх сил працюють жителі міста. Ні для кого не секрет, що від успіху їхнього будівництва залежить найперше щаслива будучина самих мешканців його. Відусюди, з найпотужніших заводів Америки, Німеччини, Великої Британії доставляються сюди будівельні матеріали, Росія не шкодує для будови найкращий сибірський ліс, навіть маленька Португалія, та сама Португалія, син якої Колумб свого часу прорвався крізь плетиво невідомості до берегів Нового Світу, і та пишається своєю участю в севастопольській будові. Обриси споруди, її стрункостанні вежі, її встромлені в небо шпилі не лишають сумніву в тому, що тут виростає колос планетарної електроенергетики. До того ж нового технологічного покоління, нової технічної могутності.

В штабі будівництва не вгаває робота інженерної думки. Тут майже не видно людей – тільки стиха, напружено, з тонким вібруванням і клацанням перемикачів працюють роботи, комп’ютери, телесистеми, які видають на будову найточніші креслення. На екранах виростають обриси потужної електроцентралі, якої ще немає, але яка, втілена в математичних розрахунках, вже постає в усій своїй реальній зримості завтрашнього дня.

В маленькому дерев’яному будиночку на самій будові зібралися будівельники-виконроби. Наче все гаразд. Тут аби встигати за графіком, і щоб фронт робіт розширювався безупинно. Тільки одне лишається неясним: що буде потому? Хто буде господарем цього багатства – ми, українці чи Космос?

Один з виконробів, поважний вусань в оранжевій спецівці, звертається до головного Директора Будови Сергія Сікори:

– Повірте мені, пане Директор, але я ще маю сумнів... Кажуть, що цієї ночі над морем точився бій. Кажуть, якісь «сірі» розбійники хотіли налякати «білих» HJIO. Що буде, якщо «сірі» подужають «білих»? Нащо тоді вся ця праця?

– Ви просто наслухалися радіопередач з Бі-бі-сі, – усміхається самовпевнено Серж. – Розбійники ніколи не зможуть подолати порядок у світі.

– А якщо все-таки? Тут б’єш собі руки, псуєш нерви, а оті «сірі»...

– Без нервів нічого не робиться на землі. Так і в небі також. Згадайте минулу велику війну, друже. На нас сунула така страхітлива сила, докотилася аж сюди, під Севастополь, здавалося, що вже край всьому. Але життя годі було спинити. І ми, чорноморці, тоді рук не опустили і таки побили німців. Бо, думається мені, є в оцьому світі щось головне, є якийсь порядок, якась гармонія, і «сірі» той порядок ніколи не порушать. Тож давайте завершувати роботи на станції. Годі балачок! А якщо вам, друже, буває мулько на душі, раджу вам: уночі вийдіть до моря і погляньте на небо. Яке воно строго правильне, чітко розмальоване, справжній Божий храм! Там – порядок. І великий космічний Розум. Тому й казяться «сірі». Бо хочуть хаосу і нових воєн! Ми це знаємо, друже. Абсолютно все знаємо!

Правда, все знає тільки він, Серж Сікора, Головний директор будови і радник Президента України. Знає тільки він, про речі, невідомі нікому, бо ж щоночі у себе в каюті капітан другого рангу Серж Сікора веде розмову з «червоним оком», доповідає йому деталі будівничих робіт, навіть іноді ремствує на труднощі, вимагає підказок і уточнень. І «червоне око» дуже пильно, аж прискіпливо вислуховує його. Втручатися не наважується (чи й не в силі), але його космічний дух десь тут, як то мовиться, витає. Є його підтримка, є певність у спільності дій. Є щось містично владне в тому «червоному оці», глянувши на яке одразу хочеться повірити в реальність усіх зоряних і позазоряних зв’язків, усього єдиного, живого, тремтливо напруженого космічного організму.

Як добре, що око Космосу впало своїм поглядом на наше місто, на мою землю, думає Серж Сікора, і йому кортить до пронизливої різкості, до кожної своєї клітини відчути себе влитим в оте космічне буття. Хіба дрібниці людського існування – дім, їжа, зарплатня, хвороби – не є в мініатюрі повторенням того ж самого життя огрому? І хіба не радість від усвідомлення, що наша севастопольська акумулююча станція візьме на себе струм, посланий далекими зоряними світами? А, може, і самим Всесвітом? Бо ж земля наша і є Всесвіт. І я, капітан 2 рангу Серж Сікора, нині відповідальний перед Президентом за будову – теж частка того Всесвіту.

Одного вечора, коли Серж, геть вимордований справами на об’єкті, повернувся додому, його «синок» (в суті своїй дріб’язкова нікчема і пристосованець!) виніс йому назустріч своє опецькувате лице пенсіонера і тицьнув у руки телеграму.

– Маєш подаруночок від американця. – Олег Сергійович, як і всі домочадці, був у курсі справ. – Дивна депешка. Щоб не сказати – підозріла!

Була справді якась незвичайна. Тривожно незвичайна: «Не знаю, як бути далі, щоб не повернутися знову у чорне провалля, бо виходу нема ніякого». І підпис коректно стриманий: «Ваш». Й ані буквочки більше. Хто – ваш? Звідки? Воістину ребус із «чорного провалля!»

– Думається, твій американський художник зсунувся з глузду від кохання, – буркнув старий «син», коментуючи депешу.

– А мені думається, не від кохання, а з відчаю, – сказав молодий «батько», пробігаючи поглядом по рядках телеграми.

Говорити з Олегом не хотілося. Думка метнулась в далеке гірське селище Кара-Джу. Уткнулась в невідомість і заклякла. Зайшовши до свого кабінету, Серж в темряві опустився на канапу і тихо промимрив:

– Якщо це справді «провалля», то художника треба рятувати.

* * *

З самого ранку Теренс, прокравшись попід монастирським муром до майдану перед собором, присів на підмурки якоїсь крамнички. Звідси видно було і церковицю, і черепичні дахи монастирських домів, та й містечко з кривулястою вулицею посередині здавалося близьким і знайомим. Для Теренса, звиклого жити в акуратній, по-святковому охайній країні, все це не ліпилося до душі. Ще й спека нестерпна, і повітря в чаші гірській таке, що не продихнеш. Кара-Джу! – запам’яталася йому назва селища, сухого і гарячого, будинки обшарпані, все навкруг убоге, сіре. Зупинився в якогось древнього діда у злиденній халупі, щоб не дуже впадати нікому в вічі. Тут, мабуть, знали одне одного, і його одразу запримітять. Хто та що? Чи не з крадіїв? Якщо з відпочиваючих, то чому не біля моря, не в курортній зоні, де і крамниці багатші, і санаторії, і всякий сервіс?

Селищани розповіли йому про жіночий монастир. Був він давній, з дореволюційних часів, всякого довелося йому зазнати. Зазирали сюди німці під час своїх «протибандитських» рейдів, чистили його льохи татари-зрадники, із тих, котрі перекинулися на службу до окупанта, а потому ще й радянська влада попила крові з черниць.

Як було сповістити про себе міс Вірі, Теренс не знав. До настоятельниці його не пустили. Старий ченець при вході, у довгополій рясі і зеленому, оксамитовому каптурі, зажадав пояснень. Почувши, що прибулець хоче дізнатися про одну з черниць, буркнув глухо, що це жіноча обитель, чоловічої статі тут не імєється і бути не може.

Отож Теренс поклав собі набратися терпіння і чекати перед брамою. Добре хоч затінок знайшовся, біля якогось овочевого ларка. Мусить же врешті хтось з’явитися з чернечого царства. Бодай якась жива душа!

Побачив Віруню. Вже сонце стало опадати за далекі гірські кражі, як до брами під’їхав невеличкий, жовтого кольору автобус, і з нього почали вилазити дівчатка в чорних суконьках і чорних беретиках. Як на звичних черниць, здавалися надто юними. Школярки чи що? Взявшись попарно за руки, вони хутенько, з похнюпленими головами, без жодного слова подалися крізь браму на монастирське дворище. Отут і уздрів Теренс свою невловиму любов. Міс Віра, стоячи біля автобуса, самими очима перелічувала підопічних, потім щось сказала одній із старшеньких і зникла в брамі.

Сцена ця відбулася за кілька секунд. Теренс не встиг отямитись. Була й не була. Її поява так вразила художника, що він онімів. Побігти за нею в браму, проскочити в її царство?.. Але ж старий, з густо запеченим обличчям охоронець вже закривав ворота. Все! Зустріч, заради якої промандрував через увесь Крим, розвіялася мов туман. Теренсові аж стогін вихопився з грудей. Перед ним був мур, і подолати його було незмога.

Тоді напала раптова нехіть. Побрів до своєї хатинки на околиці селища, вступив у двір. Дідка-господаря не видно було, мабуть промишляв десь на базарі. В глиняній оселі прохолода, пустка, незастелена постіль. І оце такий сюрприз йому, Лауреату Нобелівської премії, художнику, який своїми грошима (та й, кажучи відверто, неабиякою вродою) міг завоювати найкращу жінку, досягти найвищих висот в суспільстві! Годі, годі!.. Треба мати, якщо не гордість, то, принаймні, бодай трохи відчуття реальності. Тебе тут не хочуть, від тебе тікають світ-за-очі, проти тебе вбираються в чернечу сукню, ховаються у темних закамарках.

Погляд упав на маленьке віконце, пересунувся вбік і...Що це? З сутінків стирчали чоловічі ноги в кедах. Широко розкинуті. Зухвалі, абсолютно непоштиві. І над ними – фізіономія!

– Що вам треба? – видушив з себе Теренс.

– Ваш лист.

– Не знаю вас... І який лист?

– До вашої нареченої... яка поселилася в монастирі. – Пика розпливлася в бундючній посмішці. – Ви мене забули, Теренс Реттіган? – Молодик у кедах і обтріпаних джинсах поважки встав з табурета, наблизився до художника. – Бруно Рідер з охорони Магістра. Посланий особисто начальником охорони Францем Вернером. Ми з вами зустрічалися в головному гроті. Пам’ятаєте?

Все згадалося. Цей плюгавець Бруно завжди терся в головному гроті, маючи при боці важкий «вальтер» – любив хизуватися ним, справжньою німецькою зброєю! Його побоювалися навіть магістрові охоронці. Тепер прийшов за чимось незрозумілим... A-а, лист до Віри!.. Що за дика вимога? І де тутешня поліція? Де влада? Саме зухвальство і «лицарські» амбіції...

– Ви чули, що я сказав? – повторив стримано, але з натиском джинсовий лобуряка. – Не маємо часу на розбалакування. Викличте її сюди з монастиря. – Він бридливо огледівся по халупі. – Розумію, дружині славного майстра не личить заходити в такі апартаменти. Але вона, здається, стала черницею. По-нашому, якщо ви не забули свою німецьку мову – «менхін».

– Нащо вона вам? Хочете викрасти її? Жінку, яка віддалася Богові, яка робить тільки добро людям?..

– Цю тему не обговорюємо.

– А я не напишу листа... ви забули, що ми в цивілізованій країні, що влада може втрутись і... – Теренс задихався від обурення і водночас страху. Раптово спало на думку запитати: – Як ви сюди потрапили? Ваші катакомби в горах.

– Наші катакомби близько, за перевалом, – викривив товсті губи парубок. – Сідайте і пишіть листа. Я пронесу його в монастир. І запам’ятайте: мусите написати так, щоб вона обов’язково з’явилася! Інакше мені доведеться застосувати...

Домовити він не встиг. Його обірвав колючий смішок від порогу:

– Пізно прийшли, гер Бруно. А тепер лицем до стіни!

Теренс ошелешено повернувся до дверей. На ньо-го дивився в веселій зухвалькуватості циганкуватий, веселоокий Зігфрид. Той самий, з яким вони летіли в балоні над морем, падали, тонули... Він стояв, спершись плечем на одвірок, і прицінливо дивився на Бруно. Якщо в гротах побоювалися вульгарного крикуна Бруно Рідера, то Зігфрида, виконавця таємних наказів Магістра, просто панічно боялися. Ось він стоїть наче натягнута тятива лука, весь в напрузі і сторожкій готовності. І очі його немов дивляться в приціл карабіна.

– Ти... Зігфрид? – пролепетав джинсовий. І раптом видавив на вуста криву посмішку: – Та ти ж утік від нас... зрадив... ти ж ферретер! (зрадник).

Зігфрид добув з кишені великий, сріблясто-білий пістолет з глушником. Для певності міцніше накрутив глушник на стволі.

– На коліна, Бруно Рідер!

– Хочеш убити мене? Оберштурмбанфюрер знає, куди я пішов...

– Досі бавитесь у тевтонські ігрища! Германські йолопи! За непослух матимеш кулю в коліно. Першу! Друга – в живіт!

– Не треба!.. Що ти хочеш? Я шукаю фройлян Віру.

– Нащо їм потрібна фрояляйн Віра? – запитав Зігфрид. – Це ми її шукаємо, а тобі нащо?

Бруно ніби побачив свою смерть.

– Усе скажу... Повір, Зігфрид... тільки не стріляй...

– Кажи хутчіше!

Бруно задихається, тремтить усім тілом, в очах благання. Починає видавлювати з себе щось плутане, якусь химеру про американські гроші, про американські мільярди... Хтось когось мав зрадити, комусь погрожувалося викриттям давніх, ще за нацизму вчинених злодійств, стояло питання про відплату, точніше – компенсацію за масові розстріли і газування в крематоріях.

– А фройляйн Віра що?

– Фройляйн Віра могла б принести Магістрові великий прибуток. Як дружина знаменитого художника.

– Яким чином?

– Викуп за неї. Себто Магістр зажадає від художника великі гроші за неї. В марках і доларах. Для цього мене й послано в монастир.

– І ти, йолоп, хотів схопити фройляйн Віру?

– Ну... не я... Магістр.

– Ти виманюєш, а Магістр хапає.

– Може, якось інакше, – знітився Бруно. – Знаєш, Зігфриде, що я тобі скажу... Ти давно мусив знати, чим займається наш Магістр.

– Викрадав людей і вимагав за них викуп.

– Тепер бере вище! Йому вдалося розкопати в австрійських Альпах документи... Якісь списки, імена тих, котрі працювали з Гіммлером і Ейхма-ном, посилали в газові камери «унтерменшів». Діти загиблих нині одержують за них великі суми компенсацій. І Магістр сказав: це наші гроші! Хто працював на Гіммлера, той віддасть мені все, що має. Аби не втрапити за грати.

– А нащо гер Магістр забрався аж сюди, в Кримські гори?

– Ховається. В Німеччині його вже винюхали. Мав бути великий процес. Отож магістр вбрався в лати лицаря «тевтонського ордену» і сидить у своєму кримському гроті. – Бруно встав, відчувши, що має змогу вивільнитися з цупких рук Зігфрида. – Наш Магістр – звичайний кримінальний тип! До того ж терорист. І всі його базікання про «вірність нібелунгів», про «германську кров»... блеф! Ти мені даруй, але я мушу іти.

– А фройляйн Віра? Ти ж мав її викрасти?

– Цум тойфель! Не хочу бруднити руки... Доки в Федеративній Німеччині лишилася якась рідня, махну до них. – Його очі затуманіли від страху: – Ти ж відпустиш мене, Зігфриде?

– Не знаю, – сказав Зігфрид і переклав пістолет з руки в руку.

– То я можу бути тобі корисний. За те, що ти не проколупав мені ногу, відкрию тобі одне діло: тут ждуть велику гостю! Завтра сюди прилітає дружина Президента України! Я почув це від знайомого міліціонера на базарі. Сьогодні бачу: справді підмітають вулиці, фарбують паркани. Я запитую їх: кого чекаєте? А вони мені: першу леді країни! Облітає на вертольоті всі дитячі приюти Криму і буде скоро тут.

– Брешеш!

– Ні... клянуся! Минулого року вона вже тут була. І зараз хоче провідати своїх підопічних. – Джинсовий вигнав на вуста прохальну усмішку: – То я піду, Зіг? А? Ти не проти? Боюся, вони скоро з’являться сюди.

– Хто з’явиться?

– Магістр зі своїми лицарями. Маю точні відомості. Прийдуть в монастир о півночі. А звідти будуть прориватися тунелем до моря.

– Що ж, мотай! – гостро глянув на джинсового Зігфрид. – Швидше мотай! Бо як не знайдеш своє «вікно» на кордоні, матимеш вікно з ґратами.

* * *

Віруня вже більше місяця жила в монастирі Кара-Джу. Довгасті, складені з піщаника бараки для сестер, господарські служби під гірським схилом, невелика дерев’яна церковиця. Обитель православного жіноцтва, яке навіки віддало Богові душу і тіло.

Правда, віддавати тіло не квапилася. Душу – так. Хай спочиває тут в темній безвісті гір, нікому до її душі нема тепер діла, бо Віруня втратила найдорожче. Втратила коханого. А щоб Бог з часом прийняв її у сім’ю сестер-черниць, мала б зробити для них щось варте доброго слова.

При монастирі вже другий рік існував ліцей православної віри, рідкісне, в деяких інстанціях навіть небажане явище. Дівчатка в ньому проходили весь загальноосвітній курс, як і належало ліцеїсткам, хіба що без всякої оплати за навчання. Єдиною винагородою для монастиря була певність в тому, що юні лицеїстки виростали і навчалися в дусі високо праведному, а в прийдешньому – хай і світському житті – мали вони стати доброчинними громадянками, вихованими в строгих нормах православ’я, мали нести в душах повагу до Спасителя і його заповідей. І лише Бог міг остаточно вирішити, кому з дівчат-ліцеїсток судилося піти шляхом мирського життя, а кому було уготовано вступ в черницьке служіння Богові.

Гарно тут Віруні. Прохолода храму навіває на неї спомини про тишу севастопольської домівки, гамує біль втрати нареченого. Її підопічні дівчатка – чудові, милі створіння. Цілими днями вони або ж сидять за книжками, або з притишеним гомоном порпаються на монастирських угіддях. Не стільки й напорають тієї городини, як наберуться доброго духу від землі.

Віруню погукали до настоятельки. Сухенька стара жінка з сивим волоссям завжди викликала в душах сестер повагу і якесь трепетне чуття остраху. Розповідали, що настоятелька ще дівчиною пережила війну, три роки ходила з мамою і татком партизанськими стежками, аж доки одного дня – точніше то було під вечір – карателі оточили їхній загін в болоті і всіх партизанів до одного постріляли. Загинула б там і юна партизанка, та Бог дарував їй друге життя, накривши тілом вбитої матері. Так і понесла вона в світи переляк і жаль за мамою і татусем. Довгий вік потому промитарствувала по санаторіях прибиральницею, не зазнала ані сімейного щастя, ані справжнього родинного достатку. І ось зараз має під своєю орудою слухняну чернечу паству – тридцять сестер-черниць і стільки ж дівчаток-ліцеї-сток.

– Сідайте, Віро Олегівно, – припросила свою вчительку літня жінка. В монастирському побуті її звали матушкою Серафімою. Хотіла б бачити пані Віруню божою дочкою, своєю сестрою-черницею, хоча й не дуже вірила, що така красуня, маючи диплом у руках, повна житейських радостей, з солідними батьками, та наважиться назавжди переступити поріг Божої оселі. – Хочу передати вам привіт від своєї товаришки із Севастополя. Вона була в цих краях, то ми й зустрілися з нею. Вдома у вас не все гаразд. Мама тяжко захворіла, батько почав пити. Чому ви не напишете їм листа? Не ховайтеся від них. Ми ж Божі слуги і до всіх ідемо з миром.

– Напишу, матінко, – пообіцяла Віруня. – А ще які новини?

Настоятелька хитрувато звела губи. Тоді нахилилися і тихцем мовила:

– Ждемо високу гостю!

– Від отця благочинного?

– Бери вище, доню, – аж запишалася настоятельна – Прилітає дружина самого Президента нашої держави. Була вже колись у нас. Така славна жінка! Подарунків привезла послушницям, грошей виділила на ремонт храму. Ми на ті гроші всі дахи перекрили заново.

– Яз нею знайома, – сказала тихо Віруня.

– Як?.. З самою жінкою Президента? – не повірила настоятелька. – Її ж охороняють і бережуть. Щоб якась погана душа не вчинила біди. Не образила.

– Кажу ж вам, я знайома з самою дружиною президента Людмилою Іванівною, – проказує з вдоволеною посмішкою Віруня. – Якщо у вас є якесь прохання, то, може, я пособлю.

– Упаси Боже! – зойкнула настоятелька матушка Серафіма.

– Ну, то у мене є своє прохання.

– Чого ж ти хочеш від неї?

– Не від неї, а від держави, яку очолює її чоловік. Треба б церковним школам більше уваги. Бо я оце бачу: тільки тут... так, на жаль, тільки тут, в обителі, під святим нашим хрестом дітки набираються головного – душевності. У школах гарно вчать, знання дають для вузів і для роботи з гарною копійкою, але ж бачите, матушко, багатство нам мало приносить користі. Дітки наші... страшно сказати, звірами виростають. Одне у них на умі – гроші, гроші і гроші!

– Твоя правда, доню, – зітхнула настоятелька, – пропадає світ. До гієни вогненої хилиться. Скільки наш Президент не гукає людей: схаменіться! А люди ж... ну, не слухають його. Вже бач на нього з кілками лізуть. За добро його, за щирість кидають в його дім каменюками. Інший власть примінив би... а він... – стара пожвавішала. – То ти оце справді маєш до неї прохання? Кажи, я тебе слухаю.

– Я їй скажу так: дорога Людмило Іванівно, допоможіть нам обладнати в нашому монастирі справжній Дім оновлення людських душ. Дім Добра, якщо так можна його назвати.

– Ага, Добра... – механічно повторила стара настоятелька і враз схаменулася. – А ми ж хіба не за Добро молимося? Бог наш триєдиний, він і спасся заради людської добрості і благодаті. Він тільки Добро й проповідував.

– Проповідувати мало, матушко, – з невластивою для її віку строгістю мовила Віруня. – У мене план більший. Щоб у церквах – і в православних, і в усяких інших – заговорили про добро конкретне, ділом, заговорили гарними справами.

– Все одно не розумію, – звела плечі старенька і з якоюсь наче образою стулила сухенькі губи.

Тоді Віруня стала малювати картину: треба, щоб у церкві головною була людина! Бог, ясна річ – то найвище, найсвятіше. Але ж думати слід про людину найперше. У кого зарплатня мала – тому доплатити. Хто захворів – того послати в санаторій, у якої сім’ї дім не можуть вигнати під дах, послати до них вправних майстрів. Засиділася дівка без жениха, пошукати гуртом жениха, нову сім’ю влаштувати. Гляньте, як у євреїв. Нікого з своїх не лишають в біді, клопочуться, все для нього віддають. А наш православний – одне йому на умі: молитися за свою калитку. Те, щоб Бог наш був найдобрішим, що він справді спасав усіх – забувається!

– Ой, донечко, як про це говорити в храмі, просто не знаю. Ну, от не розумію і все.

– Я й сама не розумію, матушко Серафима. Просто думається мені, що храм – це найкраще місце, де людині час одуматися, і не тільки одній людині, а і всій державі. Людина дбає про всіх, держава ж має про неї дбати! І ми тоді з вами, матушко, по праву скажемо усім: ми – це спасіння, це істинна віра!

– Мабуть, твоя правда, Віро Олегівно, – згодилася настоятелька, хоча в її голосі прохопилася нотка образи. Ніхто ж їй самій, в жодній установі, в жодній церкві не допоміг ділом. І тепер під глибоку старість мусила виборсуватися на бистрині життя власними силами.

Звечоріло. Повернулися з огороду дівчатка-ли-цеїстки, тепер будуть до самого сну корпіти над книжками, виписувати в зошитах кривулясті букви. Нерідко перед сном зазирне до них нова їхня вчителька, Віра Олегівна, з лагідним усміхом на вустах, поведе погуляти по монастирському саду, всякого розумного їм наговорить. Розповість, як довелося їй опинитися в підводному царстві і яких сердечних людей вона там побачила і дізналася, що всі вони прилетіли на нашу землю з далекої зорі – Сиріуса. Потоваришувала з ними, і тепер ті зіркові істоти прилітатимуть на гостини в Крим і чинитимуть тут всякі гарні справи...

Ту її розповідь якось підслухала настоятелька. Відвівши її вбік, запитала з лукавою іскринкою в очах:

– Слухаю тебе, слухаю і не можу втямити: коли ти говориш істину, а коли напускаєш на моїх діточок туману. Чи правда це, що ти, доню з інопланетними товаришуєш і навіть літала до них на зірку Сиріус?

– На Сиріус не літала, матушко, бо він – розпечений, як наше сонце. Зате під водою побувала справді. У тих самих інопланетян. Бачила тих, що з неба. Ото, матушко, подумалося мені, може і є наш справжній Бог! Наша божа любов і наша божа мудрість!

– Спасибі, доню, на такі слова... – настоятелька раптом пригадала: – Був мені дзвінок згори, розпитували про тебе, але я... змовчала. Як ти й просила мене. Кажуть, що якийсь американець має сюди приїхати. Чи не тебе шукає?

– Хто зна, може, мене, а, може, й ні, – байдуже звела плечима Віруня, бо не цікавилася жодним американцем після того, як її рідний американець Теренс Реттіган зник у невідомості.

Мала б уже й додому в містечко збиратися. Дорога чекала її немала – аж за базар. Ще й там усяких справ домашніх нероблених до світку не переробиш. Схиливши голову перед низьким одвірком, Віруня рушила з келії. Аж раптом матушка окликнула її:

– Віро Олегівно, хотіла сказати тобі одну річ. – Віруня обернулася. Голос настоятельниці здався їй стривоженим. – Трудно мені на серці, хай Бог поможе. Останнім часом щось гнітить мене.

– Що ж вас гнітить, матушко?

– Не можу зрозуміти, доню. Дзвонив по обіді начальник міліції з району Гаврило Мусійович. Такий нервовий, нервовий! І все допитувався, як ти у нас влаштувалася? Чи з ким товаришуєш, де буваєш?