Текст книги "Любов, Президент і парадигма космосу"

Автор книги: Юрий Бедзик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 20 страниц)

Серж опустив голову. Давило в грудях, усе пливло в думках, світ перевертався догори дном. Аж тепер він збагнув, яке, зрештою, лихо скоїлося з ним. Він випередив час... Себто не він, але так склалося, що начебто саме він і тільки він! І тепер будуть падати на нього всілякі прикрощі, і доведеться йому, молодому, червонощокому, чорнобровому, густочубому, в розквіті сил чоловікові, власне, парубкові, з парубків схиляти голову перед своїми дітьми й онуками.

– Бачите, шановний Олегу Сергійовичу, – повів мову після тривалої мовчанки Серж, – мені випало довгий час побути далеко звідси, – почав Серж. – А тепер іду містом і нічого не впізнаю. Просто якийсь жах! Вулиць не впізнаю, людей не впізнаю, газет не впізнаю. – Він добув із свого целофанового пакета міську газету, розгорнув її, поклав перед господарем на столі. – Цей номер я випросив щойно в гастрономі. В лотку. Почитав і здивувався: «Флот України». Якась чудер-нація.

– Що тут дивного? Ніякої чудернації, – пояснив просто піжамний господар. – Україна тепер має свій флот, Севастополь став українським містом. У Москви свій флот, у Києва – свій. От і така газета. До речі, в цьому номері саме надруковано мою статтю про загиблий в 45-му році корабель «Салют». Там загинув і мій батько. Велике вам спасибі за цю газету. – Він усміхнувся з глибоким вдоволенням. – Ми її сьогодні покажемо контр-адміралу Севастьянову. Його батько також загинув 9 травня 45-го на «Салюті».

Серж через силу проковтнув давкий клубок. Химера подій навалювалася на нього дедалі важче і безжальніше. Він узяв газету, пробіг очима по рядках статті.

– Ви пишете, наче були там, – озвався по хвилі з сумним усміхом. – Спасибі вам за добрі слова. Дещо правда, не зовсім точно, але загалом ви вловили той настрій, який ми тоді переживали.

– Де вам знать? – образився господар. – Яке ви маєте відношення до «Салюту»? Ви ж іще молода людина. Даруйте... парубок! – Образа в душі господаря переросла в біль. – Відверто кажучи, я не можу втямити, хто ви такий і чому прийшли до мене. Звичайно, я радий з вами познайомитися. Але є певні тонкощі... Так би мовити, наші родинні тонкощі. І я б не хотів, щоб хтось сторонній втручався в ці діла, шановний.

Гість опустив голову. І враз запитав різко:

– Хто ще живе в місті із родичів тих, що були на «Салюті»?

– Майже нікого, – відповів трохи розгублено піжамний. – Переженилися, роз’їхалися, померли. Хіба що одна людина.

– Хто?

– Я вам казав про нього. Заступник командуючого флотом, російський контр-адмірал Севастьянов.

– Його батько Віктор Степанович – мій друг і командир, – рубнув гість. – Капітан другого рангу Віктор Степанович Севастьянов.

– Ви так кажете, наче сьогодні...

– Так, сьогодні. Він живий і чекає. Й тому я прошу вас: поїдемо до контр-адмірала. Тим паче, що ви – друзі,

– Ми товаришуємо сім’ями, – з легким апломбом сказав господар. – Сьогодні контр-адмірал прийде до нас з дружиною. Самі розумієте, Свято Перемоги!

– От було б добре... якби я з ним... хоч на кілька слів...

– Боюся, це не зовсім зручно, – насупився господар. – І як я вас представлю? Хто ви?

Відповідь упала по довгій паузі. В неї вклалися секунди, може, роки, а, може, десятиліття:

– Я прийшов до вас, Олегу Сергійовичу, тому, що я... Я той самий капітан-лейтенант Сікора, про якого ви написали в газеті. Хай вас це не дивує і не смішить. Для флоту я загинув на нашому кораблі 9 травня 1945 року, але насправді я і мій «Салют» зникли в морі...

– Як зникли?

– Отак, дуже просто. Зникли в морі. Тільки не в Чорному, а в морі часу. – Гість похнюпився і розвів безпорадно руками. – 3 нами скоїлося щось незвичайне, щось страшне, дорогий Олегу Сергійовичу!

– Фантастика! – вигукнув щиро вражений господар дому. – І ви бачили ту фантастику?

– Майже... Отак близько, як зараз вас. І мій друг, командир «Салюту» капранг 2 Віктор Степанович Севастьянов також бачив її у своїй каюті, коли ми повернулися з небуття. – Лице морського офіцера вкрилося блідістю. – Не дивіться на мене, як на йолопа чи психа, товаришу Олегу Сергійовичу. Ми з вами Сікори. Ви і я... ми дуже близькі люди. – Тут Серж не витримав, його пойняло чисто людське почуття симпатії до свого найближчого родича. Зрештою, що вже ховатися від правди – до свого сина: – Якщо я не помиляюся, сьогодні вранці чи точніше – п’ятдесят років тому вранці я пішов саме звідси на базу, пішов на патрулювання. Був славний день, ми всі чекали повідомлень про повну капітуляцію гітлерівців. Але, на жаль, мені довелося разом з капрангом-2 Севастьяновим заступити в патрульний рейд. Себто я вирушив з ним у свою чорну біду.

Господар глипнув очима, в нього відвисла щелепа, і руки стали механічно перебирати ґудзики пі жами. Воістину мав перед собою людину несповна розуму. Щоб ото такий по суті парубійко півстоліття тому вибирався на військове патрульне діло! Краще б його тут зараз і не було!

– Гаразд, – змусив себе до силуваного усміху господар, – якщо це все не святий жарт, то, виходить, ви мені, чи то пак, ми з вами начебто дуже близькі родичі. Вірно?

– Виходить, дуже близькі. Найближчі!

– Ви маєте на увазі...

– Я не маю на увазі, а точно знаю, що в оцьому домі 9 травня 1945 року, о п’ятій годині ранку я взяв вас, тоді ще трьохрічного малюка Олежка, на руки, поцілував у тім’ячко (мав таку звичку), віддав моїй любій, дружині, а вашій матері Зіночці і рушив на базу. Жартом це не могло бути. Ви ось зараз сидите переді мною, і я бачу ваше обличчя, і впізнаю в ньому дорогі мені риси. Й тому я наважуся сказати, що ви – Олегу Сергійовичу – мій рідний син Олежек! Так, ви мій Олежек!

Господареві забракло повітря, він давко вдихнув його і наче уві сні промимрив:

– Ви... мій батько... Спасибі за таке відкриття!.. Тільки дозвольте... ви ж проти мене ще зовсім молодий!.. Поясніть тоді...

Гість уже тримав у руках документ – маленьку коричневу книжечку, розкрив її і простягнув Олегові Сергійовичу.

– Прошу, щоб ви мені повірили. Моя офіцерська книжка. Я одержав її за місяць до великої Перемоги.

Олег Сергійович взяв тремтячою рукою посвідчення. Прочитав його уважно і пересвідчився в тому, що вже передчував нутром: мав перед собою рідного батька капітана-лейтенанта Сергія Дмитровича Сікору, старшого помічника командира протичовнового корабля СКР-10. Абсолютно точні дані, які він, Олег Сергійович, власноручно виписав у своїй статті, опублікованій сьогодні в славному місті Севастополі і, напевне, вже прочитаній багатьма севастопольськими офіцерами.

Господи! Піжамний Сікора сидів блідий, як мрець, не міг ніяк подужати дрижання своїх рук. Славетний батько з’явився до нього в дім!

У Олега Сергійовича раптово заболіли скроні, потім заболіло в потилиці, в очах зарябіли кола. Мусив щось робити. Інакше його чекала гіпертонічна криза!

Він побіг в кухню, відкрив кран, нахилився і почав хлебтати теплувату воду. Ніяк не міг загасити спрагу. Що буде далі – не знав. Тоді шарпнув ручку холодильника, добув пляшку «боржомі» і почав захлинаючись вливати в себе колючу мінералку.

Стояв і думав. Стояв і вагався. Повертатися в кабінет було чомусь боязко. І враз йому змигнуло в голові: чи це бува не авантюра? Хіба ж мало тепер усяких пройдисвітів? Ходять по квартирах, придивляються, вишукують. Правда, погляд у цього чистий і відкритий. Ну, то й що? Бачите, йому химери маряться, сам як химера, з якоїсь шаленої космічної безодні впав на землю і вгадав, куди прийти. О, знаємо таких! Останнім часом світ зрушився від усяких окультних дивацтв, від езотеричних відкриттів, екстрасенси зазирають тобі в душу, оракули бачать твою прийдешність...

Коли Олег Сергійович, таки зважившись вступив у кабінет, гість сидів у кутку канагш, грузько опавши всім тілом, і спав сном праведника, а точніше сном змученої, безгрішної людини. Орден Червоної Зірки і бойові медалі горіли на його грудях.

«Ні, не авантюрист, не екстрасенс, – подумав, заспокоюючись, Олег Сергійович. – А втім, хай чорт ламає собі голову! Скоріше б повернулася дружина! ».

На святкову вечерю зібралося невелике товариство. Прийшли два штабні офіцери з бригади кораблів, потому під’їхав контр-адмірал Севастьянов з дружиною-лікаркою (за пишнотілость її на флоті називали «контр-адміральським пончиком»). Контр-адмірал проти неї був втіленням усіх флотських статутів: сухарюватий, лобатий, з прискіпливим поглядом. Сиділи недовго. Один з офіцерів мав чергування в штабі, другий раптово почувся недужим, і дружина хутко забрала його додому. За столом лишилися найближчі: контр-адмірал з жінкою і господарі.

Настрій був важкуватий. Олег Сергійович знав, що у вищих штабах не стихали службові чвари, на контр-адмірала посилалися в Москву анонімки, і його службова кар’єра висіла на волосинці. Щоб підняти собі настрій, контр-адмірал налив повну склянку горілки і підніс до очей. Стримувати його не було сили. Жінка-пончик тільки розвела руками. Мовляв, не парубок, знає про свої мікроінфаркти, то нехай сам і тримається міри.

– Ну, так що? Де твій загадковий гість? – запитав хмуро контр-адмірал.

– Спить у кабінеті, наче святий ангел, що злетів з небес, – проінформував Олег Сергійович. – Розповів мені дивовижну історію, начебто його корабель в травні 45-го трапив у якусь часову дірку чи що. Я вже був готовий витурити його за двері, але він показав мені офіцерське посвідчення. І що ж ти думаєш, Михайле? Виявилося, за документом він... незручно казати... мій батько. Мій рідний татусь!

У контр-адмірала посуворішали очі. Якщо це авантюра, від нього годі було чекати попуску чи поблажки. Пам’яттю загиблих він маніпулювати не любив і не дозволяв це іншим. Сказав, що на війні всяке бувало, тільки не крутійства. Себто крутійство викорінювалося під корінь, такого фронтовики не терпіли. Жаль, що їхні батьки загинули, проте слава їхня живе і буде жити вічно. І цю славу слід захищати від усяких пройдисвітів!

– Мій гість, правда, не дуже схожий на пройдисвіта, – буркнув господар дому. – З’явився, як належить офіцерові-стройовику. Каже, що і твій предок живий-здоровий, десь на кораблі.

– Ти не жартуєш? – підкинув підозріло кушчуваті брови гість.

– Мушу вірити, хоча дуже це все шите білими нитками. Пронюхали б в особвідділі. Одразу влаштують перехресне розслідування... І я через такого блукальця цілий день сиджу вдома, марную відпустку. Біда й годі!

– Якщо він шарлатан – гнати його подалі! – погрозливо мовив контр-адмірал. І раптом перейшов на події сьогоднішнього дня, на переполох в штабі флоту. – Уявляєш, що там у нас? Бедлам, всі стоять на вухах. Якась плутанина! Щоб не сказати гірше.

– А що ж там сталося? Кулик за чаркою натякав про якісь маневри, про стрільбу... Вірно?

Контр-адмірал не став ховатися ні за якими маневрами і стрільбами. Прямо заявив, що пахне авантюрою, міжнародним скандалом. Або навіть диверсією. І все навколо легендарної пам’яті «Салюту». Тому контр-адмірал хотів би все це з’ясувати. Тим більше, що все пов’язане з іменем його батька, який справді загинув в останній день війни. В 45-му ходили чутки, що корабель цей зник за дуже туманних обставин. Спецоргани навіть розкрутили справу про «зраду» СКР-10. А виявилося, він нікуди не зникав і нікого не зраджував. Стоїть «Салют» у морі, під своїм рідним прапором, абсолютно точно він, проти острова Тарханкут, на борту в нього той же номер 707, гармати його розчохлені (ракетних систем, ясна річ, ніяких, бо їх в 45-му не могло бути). Одне слово, яким був у кінці війни, в самий останній день тієї клятої вселюдської трагедії, таким і лишився. Можна б подумати: мертвий, полишений екіпажем, а проте ж озвався через гучномовець зі щогли: «Просимо стояти на місці! Інакше будете потоплені!».

Уявити собі таке зухвальство! Так прямо і врізав на рідній російській мові. І в ту ж мить з щогли його вдарив пружний світловий промінь незвичайної сили, щось схоже на велетенський лазер, ніби провів по воді невидиму лінію заборони. Мовляв, ближче ні на дюйм! Вода під променем закипіла, точнісінько наче вдарив потужний гейзер. І прикордонний катер (спробував наблизитися до нього) завмер на місці. Так само був зустрінутий і сторожовик з бази, посланий командуванням на розпізнання. Хоча яке ж там розпізнання, коли по бортовому номеру і по бойовому прапору на щоглі й так було ясно, що це СКР-10 «Салют».

– Командуючий вирішив, що це навмисна провокація і сповістив про все Москву, а на військовій базі вже хотіли оголосити бойову тривогу. Од наче поки що вирішено обмежитися спостереженням.

– Що ж то за такий лазер з щогли? – блиснув очима Олег Сергійович. – Ти не думаєш, Вікторовичу, що НАТО провело через Дарданелли під виглядом «Салюту» свою суперзброю? В космосі вони вже збивають ракети та супутники. А тепер і в морі захотіли.

– Завертаєш до політики, – насуплено одмігся контр-адмірал. – Ми перед космосом усі рівні, мусимо триматися купи. Тому я й подумав: отой лазер міг ударити не з щогли, а прямо з неба, – зробив припущення Севастьянов. – Найгірший з усіх варіантів, Сергійовичу. Схоже на початок «зоряної війни». Не дай Бог!

– Маєш рацію, Вікторовичу. Отак вони й починаються. Зоряні! Дурна історія.

– Мерзенна! І найгірше, що твій батя і мій... Контр-адмірал не встиг домовити, бо стиха рипнули двері, і до вітальні зайшов заспаний гість з орденом бойової Червоної Зірки на темно-синьому кітелі. Олег Сергійович хутко підвівся і з деякою церемонністю представив каплея: учасник подій травня 45-го року і, як він запевняє, член екіпажу сторожовика «Салют». Був командиром.

– Командиром був капітан другого рангу Севастьянов, – з гідністю поправив Серж.

– Маєте слушність, каплей, – подав голос контр-адмірал. – Командував «Салютом» мій батько... – Він усміхнувся стримано: – Теж Севастьянов. – Контр-адмірал гостро глянув в очі гостеві і показав на вільний стілець. – Сідайте. Як вас величати, каплей?

– Ваш батько каже мені завжди Серж. Мабуть, йому здається, що в цьому лагідному імені більше інтелігентності.

– Слава Богу, що каже, а не казав, – наголосив на останньому слові контр-адмірал. – Тоді й для нас ви Серж. Ну, розказуйте, що з вами скоїлося за ці п’ятдесят сім років на «Салюті»?

– Хто зна, товаришу контр-адмірал, – здвигнув плечима Серж. – Гадаю, різниця в часі.

– Щось мені не дуже віриться в таку різницю. Нісенітниця, молодий чоловіче! – рубнув контр-адмірал. – Сьогодні казки барона Мюнхгаузена не в моді. Час – категорія об’єктивна. І в космосі, і поза космосом.

Втрутився господар дому, якому набридла атмосфера допиту-розслідування. Вніс пропозицію:

– Хай наші мамуні готують солодкий стіл, а ми тут зачепимо зоряні проблеми. Згода?

– Згода, – буркнув контр-адмірал, правда, без особливого ентузіазму. Й повернувся до каплея: – То що ж там скоїлося, Серже? Тільки прошу вас: за ніс нас не водіть! Знайте, в чортів і відьм ми не віримо. Якщо у вас колізії з законом, кажіть прямо. Допоможемо.

– Спасибі, ми – люди військові й закон поважаємо, – з легкою бравадою відповів Серж.

– Тим краще, – пом’якшав тоном контр-адмірал. – Де ви всі... Себто екіпаж, командир корабля капітан другого рангу Севастьянов поділися в травні 45 року? Прошу: вибачте мені гостроту!.. Вас оголосили героями, а, виявляється, ви просто зникли і все. Отак просто зникли! – Контр-адмірал досадливе махнув рукою. – Знали б ви, що тоді коїлося! Пам’ятаю, мені було п’ять чи шість років, а я досі бачу свою нещасну матусю. Як її ночами викликали на допит, як до ранку тримали під слідством. Може, й катували, знущалися з неї, виривали зізнання. Отже прошу, кажіть чесно. Всю правду!

У Сержа збіліло лице. Він опустив голову. Треба ж було такому лиху скоїтися: вранці вирушив на патрулювання, і ось сидить, мов ворог якийсь перед трибуналом!

– Може б, нам взагалі не треба було повертатися, якби ми знали, що так обернеться... – видушив із себе з болем. – Все одно слухайте... Я приплив з «Салюту» на моторці... Власне, мене послав командир, ваш батько капранг-2 Севастьянов. І дістатись сюди було непросто... Прикордонники вели мене до самого берега, до самого Костянтинівського Равеліну.

– Про героїзм потім, – відмахнувся дражливо контр-адмірал. – Розповідайте далі. Що було в травні сорок п’ятого?

Сержеві згадалося все. Змигнула ранкова тривога, вони з капрангом на містку, крик вахтового: «човен по лівому борту!», потім: «човен по правому борту!». А далі хмара на півнеба, чорна каламуть, в очах пітьма і... провалля. Немов опритомнівши, Серж кволим голосом проказав:

– Тоді, в травні 45-го нас атакували з лівого і правого борту.

– Хто атакував?

– Підводні човни... чи, може, щось схоже на підводні апарати, абсолютно незнаної нам конструкції. Величезних розмірів. Не можу навіть уявити... довжиною з лінійний крейсер!

Серж відчуває марність своїх слів. Він нічого не доведе, він нічого не пояснить. Бо довести і пояснити неможливо. Є речі, які існують поза нами, які ми ладні забути, викреслити з душі, але вони знову виникають в пам’яті.

– Ми начебто всі заснули... Ні, ми провалилися в пітьму. І за хвилину знову опритомніли... І побачили, що ми пливемо... Ні, здається ми стояли на місці. Наш корабель якось дивно завмер, наче і він пережив хвилину шоку. – Серж розвів безпорадно руками. – Ось так ми й опинилися тут.

Присутні слухають Сержа напружено, ждуть від нього чогось більшого, мовби не вірять в цілковиту щирість його слів. Він не все сказав, він не відкрився повністю, він сам не знає, що з ним скоїлося.

– Послухайте, Серже, – звертається до нього дуже серйозно контр-адмірал, – невже ви не відчули в мить пробудження чогось незвичайного, велетенського... Ну, скажемо так: чогось пережитого вами у ті темні секунди?

– Тоді ні, – зізнався просто Серж. – але оце зараз... Після того, як почув, що ми... ну, що ми через півстоліття тут, і побачив своє місто через півстоліття... тепер я бачу... ні, я почуваю, що я справді став якимось іншим. Мене ніби вирвало з неземного, якесь космічне диво!

– Стоп! – підняв руку контр-адмірал. – Ви знайшли правильне слово: Космічне! Мені здається, ви були не просто в трансі, а?

– Мабуть, так, товаришу контр-адмірал. – згодився Серж. – Хоч конкретно я не можу згадати нічого. Я не бачив Космосу, не чув голосу Космосу, не побачив на власні очі, який він є отой – Космос.

Та контр-адмірал вже думав про своє, думав насуплено, суворо і трішки роздратовано. Він згадав минуле. Колись він учився на біологічному факультеті, мав захищати диплом. І все було б добре, якби не його чудернацьке захоплення космічними ідеями. Якраз тоді в моді бути теорії одного московського письменника-науковця про продуктивну силу сонця. Письменник стверджував, що людство живе за рахунок сонячної енергії, що сонячна енергія, постійне її надходження на землю через фотосинтез додає землі додаткову, абсолютно відчутну і абсолютно реальну матерію, так звану сонячну променеву матерію. Ставши на позиції того письменника, студент Севастьянов в своїй сміливій дипломній роботі фактично ледь не дійшов до заперечення теорії додаткової вартості Маркса. Нечуване в ті часи зухвальство! Мовляв, ми одержуємо свій хліб з космосу, писав студент Севастьянов, і ми повинні віддавати космосу всю свою душу! Ми повинні молитися тільки на нього і працювати тільки в його ім’я... Закінчилося все виключенням Севастьянова з факультету і мало не судовим розслідуванням. Севастьянов пішов у військово-морське училище (про що він не жалкував), і ось тепер він, відомий контр-адмірал, заслужений російський флотоводець, чує такі близькі його серцю речі. І розуміє, що це не фантазія. Якщо земна людина (той же Серж) може перенестися за кілька хвилин через півстоліття, то вона уже не просто людина, вона має усвідомити себе часткою всесвітнього огрому, часткою великого космічного розуму.

Одначе зараз заглиблюватися в давні свої теоретизування було не на часі. Контр-адмірал запитав Сержа про інше:

– Скажіть, чому ви не пройшли своїм сторожовим кораблем прямо на морську базу? І, взагалі, як там почувається мій батько? Це ж йому, здається, уже під 90 років!

– Сьогодні вранці, коли ми вирушили на чергове патрулювання... себто, як з’ясувалося, 57 років тому по вашому обліку часу, капрангові Севастьянову, моєму Другові і командирові, сповнилося тридцять п’ять. Місяць тому ми відзначали на іменинах його ювілей.

– Прекрасно, маю молодого отця, – щиро усміхнувся контр-адмірал. – Ну. а далі ж як?

– На базу нас не впустили... Черговий сказав, що такого корабля у них по списках не існує... І, взагалі, дав команду стати на створах і прийняти інспекційну комісію.

– Розумію, – мугикнув досить несхвально контр-адмірал. – Комісію ви не прийняли. Герої! Досить сміливо. А потім...

– Я вже відбув на моторному човні до берега. Не знаю.

– Власне, ви самі, Серже, нащо вирушили на берег?

– Ну, як це – нащо?.. Щоб піти додому. З ранку не був там. Побачити дружину. На жаль, вона вже давно в інших світах. Погомоніти з вами, з військовим начальством...

Зазирнула господиня дому Ніна Федорівна, розчервоніла від кухонних клопотів.

– Михайлику, – усміхнулася до контр-адмірала, – до телефону просять. Тільки не забалакуйся, кава і пиріг готові.

Дзвінок був від самого командувача. Голос трохи розгублений. День Перемоги видався нелегким. В адміраловому домі ішло чаркування, але, видно, без надійного помічника контр-адмірала Севастьянова командуючий нудьгував. І навіть був наче ображений.

– Ти без своїх хохлів не можеш прожити, – гудів він у трубку. – А запрошення командуючого тобі нуль!.. Гаразд, не виправдуйся. Мені доповіли, що чаркуєшся з «космічним пришельцем». Добре діло. Тільки почалося з жартів, а пахне смаленим. На оцей самий корабель «Салют» хотіли прорватися наші сусіди... Киїь.. Ясно? А це вже велика стратегія. То наш древній Київ пхається в НАТО, то уже цілиться на «пришельців*.

– Мають право, – кинув досадливо контр-адмірал, якого вколов розв’язний тон начальства. – їхні територіальні води.

– Не про те мова, Севастьянов, – гукнув добре захмелений командуючий. – А що під тією територіальною водичкою ховається? Може, твої інопланетяни привезли з собою яку-небудь ядерну цяцьку, що-небудь в цьому плані, а?

– Не розумію, товаришу адмірал.

– Україна вдає з себе покірливе ягнятко, а їм з космосу подаруночок. От і вся їхня святість. – Командуючий перейшов на діловий тон: – Я тебе попрошу... пригрій свого інопланетного. Розпитай, які в нього наміри? Чи не хотів би до нас на гарну посаду?

– У нього низьке звання. Капітан-лейтенант.

– Скажи, що дамо капранга. Можна й першого рангу. Є гарна вілла, біля самого моря, машина, охорона.

– Не згодиться, товаришу командуючий, – сказав з легким підколом Севастьянов. – Мені здається, що він прибув сюди не закладати міни, а влаштовувати мирні комуністичні суботники. Свого роду Кампанелла XXI століття.

– І для Кампанели робота знайдеться. Коротше, чекаю інформації. А якщо без жартів, доведеться взяти «Салют» під жорсткий контроль. Так що завтра починаємо діяти.

коньці, темно-русява, з голими засмаглим плечиками, вся втілення гріховності. Олег Сергійович і Ніна Федорівна підсовували їй залишки святкової трапези.

– Дозвольте прилучитися до родинного столу? – став на порозі у своїм темно-синім офіцерськім кітелі Серж.

Дівчина, сяйнувши радісними очима, випурхнула з-за столу і кинулась обнімати офіцера.

– Мене звати Віруня, а вас? – обціловуючи його, залепетала дівчина. Амбре від неї відгонило страшенне.

– Мене звіть Серж... Сергій Дмитрович, якщо дозволите. Ми з вами здається, прямі родичі, – сказав трохи знічено Серж.

– Мамунь, а чому я не чула про такого милого родича? – манірно надула губки дівчина. – Ну, нічого, я страшенно рада! Сідайте до нашого столу. Мамунь, принеси що-небудь нам на зубчик. Серж, мабуть, з дороги і проголодався. – Тут її очі вирізнили трохи незвичне вбрання гостя, ніколи не бачений нею орден Червоної Зір ки. Ви москвич? У них форма не така, як наша.

Довелося втрутитися батькові. Він був уже в нічному, в тій самій смугастій піжамі, весь сонний, набурмосений. Вирішив одразу поставити все на свої місця. Відрекомендував Сержа досить стримано: мовляв, член протичовнового екіпажу «Салют», має високі бойові нагороди за участь у бойових діях проти нацистів. Його вважали багато років загиблим, а він, бач, повернувся.

– Хто це такі – нацисти? – з наївною простодушністю запитала Віруня. – Це німецькі поліцаї? Чи татарські зрадники?

– Мелиш казна що, чому вас тільки вчать в університеті? – гримнув батько. – Твої походи в дискотеку змусять мене вжити певні заходи. Ти не розумієш, в який час живеш.

– А який же він, татусю?

– Лихий і досить небезпечний для таких молоденьких крутихвісток, як ти, – випалив батько. – Жахливий час. Віро! Схаменися!

Одначе донька була іншої думки. Наливши собі повну чарку коньяку, сміливо випила, закусила цитриною і раптом сплеснула руками. Про який жах говорить татусь? Навпаки, час див і радісних несподіванок. Всі говорять вільно, розкуто, не бояться КГБ, всіляких гулагів, арештів, катувань, усім хочеться любові, великої любові! І ще хочеться братерства з усім світом. З усім космосом! До речі, чи знає татусь, що міська молодь завтра збирається на міський мітинг? Приїдуть друзі з Сімферополя, Ялти, Одеси і будуть відзначати день Космосу.

Сержеві майнула в голові думка: це саме те, що треба. Усім разом гуртуватися, змусити владу до розсудливості, усвідомити себе дітьми космічного братерства! І про це говорить його онука! Красуня з красунь! Якби не його дідівська кров, то напевно закохався б у неї.

А дівчина захоплено вела мову далі. Яке ж то буде диво, який світовий резонанс, скільки газетних повідомлень, як затремтять людці на владних олімпах, скільки порушиться титулів і кар’єр! І причиною всьому, розповідала Віруня, стала катавасія навколо сторожового корабля «Салют», дивовижно загадкового, міражного корабля, що з’явився в чорноморських водах. Невипадково, о, невипадково він з’явився! У членів екіпажу є начебто таємний список всіх ракетно-атомних баз Росії, Америки, Німеччини, Китаю і ще багатьох-багатьох країн. І тому командування Чорноморського флоту (російського, звісно!), готується захопити корабель.

– Та ми вирішили: не дозволимо! – аж погрозила маленьким кулачком Віруня. – Як ви гадаєте, Серж, це буде справедливо? На човнах, на скутерах, на яликах оточимо його, мирно окупуємо, засипимо квітами, нанесемо матросам всякого харчу, кримських кавунів, винограду, абрикос, їжте, наші любі інопланетяни, і знайте, що ми – ваш живий щит! І якщо це правда, що корабель посланий звідкись із зоряних світів, то хай зоряні володарі беруть нас під свою опіку. Але адміралам ми не дозволимо вчинити насильство!

Олег Сергійович був приголомшений, мати сиділа, втягнувши голову в плечі, безпорадно кліпала очима.

– Не смій, Віро! – гримнув на дочку Олег Сергійович. – Через тебе я поплачуся пенсією, і мама також позбудеться пенсії. – Він звів очі на Сержа. – А тобі, мій «батечко», я мушу сказати таке. Не будемо дурити одне одного. Я бачу, що ти таки невипадковий гість в нашому місті. Спочатку мені здавалося: химера! Зараз бачу: ти таки звідти! Яким чином потрапив до нас – мені байдуже. І те, що ти мені навіть якийсь родич, може, й справді ти мій батько – теж для мене абсолютно однаково. У світі трапляються й не такі дива. Проте справа, на мою думку, набирає поганого звороту. А тому хочу тебе попередити: іди на свій корабель, Сергію Дмитровичу! І скажи своїм хлопцям: вам тут жить не випадає! Хай вас сиріусці забирають назад до себе!

– Що ти кажеш, татусю? – обурилася Віруня. – Серж прилетів із космосу за мільйони кілометрів, а ти гониш його у небо!

– Не втручайся, доню, – відрізав грубо батько. – Я хочу йому добра... Серже, зрозумій мене правильно, я не гоню тебе з дому. Вірю, що це твій дім. Це все твоє. Тільки подумавши добре, я вирішив: тут ти, по-перше, постарієш і буквально закінчиш своє життя, бо свої роки земні ти вже пройшов; по-друге, що ми скажемо людям, офіцерам, всьому флотові? Був у мене батько-ге-рой, а став якимось космічним блукальцем. Ходить по місту з старовинними медалями, з якоюсь забутою всіма Зіркою, корабель твій уже й не корабель, а примара, справжній музейний експонат. А в спецвідділі тобі ще можуть припаяти зраду, зажадають пояснення, де ви блукали стільки літ, чи бува не служили ворогові?.. Повір мені, сину... господі, татусю мій дорогий, так діло не піде! – Олег Сергійович з гіркотою обняв Сержа. – їй право, не можна так! Усім від цього буде дуже й дуже прикро.

Серж побілів обличчям. Нічого подібного не міг собі уявити. Щоб у рідному домі почути отаке!.. Хоч, може, Олег Сергійович, себто синок його любий, і мав рацію.

А Олег Сергійович далі гнув своє:

– Уявляєш, Серже, що їй, Віруні, скажуть в університеті? Мовляв, онука якогось недоумка! Якогось йолопа, що впав з неба!.. Пробач, пробач, вирвалося недоречно... Або ж я, заслужений офіцер флоту, капітан 1 рангу, дружина моя теж шанована лікарка. І ти хочеш, щоб про нас пішли погані балачки... Сержику, якщо в тебе змога, повертайся до Сиріусу. Там ти будеш людиною, житимеш ще дві тисячі років, не менше. А тут станеш дурним опудалом, поганим прибульцем! Тебе почнуть обслідувати, ставити на тобі всякі експерименти.

– Досліджувати себе я не дам! – хмуро відрізав Серж.

– Вони й питати не будуть! Наші особісти, як п’явки. Причепляться – не відірвеш. До того ж зараз особлива міжнародна ситуація. Ти не знаєш, що у нас трапилося минулого року. Якісь терористи на літаках вчинили страхітливий напад на Нью-Йорк і Вашингтон, зруйнували цілі велетенські хмарочоси, тисячі загиблих, паніка, вся Америка в шоку, президент їхній привів війська в стан бойової готовності...

– Хто ж це напав? – з почуттям неймовіри запитав Серж.

– Невідомо. Думали, що палестинці, або Бен-Ладен, такий головний терорист їхній. Одне слово, якби не втрутилась Рада Безпеки, було б світове лихо!.. Коротше, з тої пори все людство мовби розкололося: Захід – за американців. Схід, ясно, за палестинців, арабів, за підозрілих. До речі, Росія також була під загрозою нападу...

– Не розумію, при чому тут я? – зсупив брови Серж.

– А при тому, що в нашому російському флоті дуже строгий тепер режим. А тут з’явився ваш «Салют» і слава у нього поганенька. Хто ви, що ви? Ваш «Салют» оточений цілою флотилією кораблів. Ждуть тільки сигналу з Москви. І якщо там вирішать кінчати з вами... то ваше діло капут. У нас на флоті й ракети є, такі сволочні ракети, що від вашого «Салюту» трісочки не лишиться. У нас уже був трагічний випадок з Валерієм Сабліним. Дехто з високих чинів і сьогодні готовий карати тих, хто іде проти волі начальства ¹ 1
  В 1975 році група офіцерів балтійського флоту на чолі з капітаном 1 рангу Валерієм Сабліним підняла бунт на протичовновому кораблі «Сторожовий», виступивши з гострим осудом політики тодішнього партійного керівництва СРСР. Бунт було подавлено, а командир корабля Саблін за рішенням військового трибуналу був розстріляний.


[Закрыть].