Текст книги "Любов, Президент і парадигма космосу"
Автор книги: Юрий Бедзик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 20 страниц)
– Не можу цього осягнути, Сергію Дмитровичу.
– Ми ніколи цього не осягнемо. Бо це діяння Космосу.
– Але ж ми теж Космос.
– Діти його, – сказав не своїм голосом Серж, відчувши себе причетним до чогось страшного і заразом благосного.
– Ваша правда, Сергію, – перейшов на батьківські інтонації Президент. – І тому мали б зрозуміти, що з нами діється. Хто ми? Нащо прийшли в цей світ? За яким законом маємо жити? Я тільки зараз осягнув себе по-справжньому. – Він рвучко повертається до капранга, який, сидячи біля столу, пильно простежує кожен його рух. – Страшно! І водночас ніби чуєш якусь полегкість. Ти правду кажеш: ми – діти Космосу. Вибач, що я до тебе так, по-батьківськи.
– А ви і є моїм батьком, – усміхається потішний власними словами Серж. – Мені ще тільки двадцять сім. І потім... – Серж мовчки підшукує слова: – Президент – то завжди батько!
– Ех, сину, не для всіх... Ну, гаразд, хай вирішує Космос. Ми ж завжди були до нього трохи зверхні. А раз він постукав у наші двері, то йому й зважувати всі наші діла. – Президент підводиться. Він у своєму строгому, у сталисто-сірому костюмі, краватка туго затягнута, в руках діловитість, думка працює: – Бачиш, Серже, за законами справедливості Україна має бути першою серед перших. Наші благородні, працьовиті люди, наші ґрунти, мудрість народу... А отак вийшло, що досі пасемо задніх. І стільки нещасних, стільки покривджених долею, господи! Якщо Космос справді нам співчуває, він мусить... – Президент зітхає з якимось внутрішнім усміхом, – він просто мусить допомогти нам.
Обняв зненацька капранга, різко відштовхнув від себе і знову повернувся до вікна.
Раптом вимогливий телефонний дзвінок в сусідній кімнаті. Президент хутко іде туди, бере трубку. Голос його видає гнів і водночас щось близьке до відчаю: як це могло статися? Щоб серед білого дня?.. Ці бандити геть розперезалися... Президент якийсь час слухає з напруженням і потім владно кидає в трубку: всі сили міліції й прокуратури на розшук! Буду стежити особисто!.. Так, беру все під свій контроль!.. І не треба ніяких слідчих з ФБР, звідки їм знати наших бандюг! Хай барон Реттіган не втручається в цю справу. Якщо Президент взявся за неї, то неодмінно доведе її до кінця.
Кинувши на апарат трубку. Президент виходить у велику вітальню. Серж все ще стоїть біля порогу. Почувши телефонну розмову, очевидно, наважився затриматись. І недарма.
– Мушу повідомити вам... – Президент бере Сержа за лікоть, якусь мить супиться. – Щойно в центрі міста біля головного універмагу якісь негідники схопили вашу онуку і Теренса Реттігана. Кудись повезли їх. Художник оборонявся, вихопив пістолет і спробував вистрелити в нападників, та йому вибили зброю з рук і запхнули в машину.
– Мою Віруню захопили бандити? – побілілими губами прошепотів капранг, почувши про біду з онукою, яка стала йому тепер надією всього життя. – То я побіжу... Кримінальна банда!
– Не робіть марного галасу, Серже, – сказав пригнічено Президент. – Боюся, що це кримінал особливий. Політичний. Тримайтесь, Серже. Ми їх знайдемо.
Їх везуть з зав’язаними очима. Чорні оперізки, чорна :пітьма, чорна невідомість. їх кинуто у вантажівку на набехкані чимось мішки. Віруня і Теренс, оглушені ударами по голові, лежать на тих мішках. Руки їм зв’язані за спиною. Добре, хоч вкинуто їх разом.
Дорога береться вгору, це вже десь за Севастополем, відчувається поворот ліворуч від моря, каміння, грудки, машину струшує щомиті. Бандити сидять на мішках, їх двоє, окрім тих, котрі в шоферській кабіні. Ці весь час галалакають по-своєму і цмулять з пляшки горілку. Один вже геть упився. Товариш посміюється з нього. І вже говорить російською мовою:
– Йолоп! Доберись хоч до Кара-Джу... Ти ж знаєш, що Алієв – порядний магометанин, він не терпить п’яних свиней.
Віруні стає ясно, що їх транспортують кудись... Ах, в Кара-Джу, і там мабуть, чекає якийсь Алієв. Господи! Що ж це за негідники? Хто вони? Навіщо схопили їх? Хочуть просто познущатися чи будуть вимагати викуп?.. Віруні і страшно, і соромно. Знову бідний Теренс через неї втрапив у халепу. І, здається, цього разу – в тяжку, може, в смертельну! Весь Севастополь знає про те, що сюди прибув багатій з Америки, і тому й схопили їх. Багатій не поскупиться, багатій віддасть за сина останній цент.
Що це? Віруня насторожується. Віруня помічає хтивий погляд одного з охоронців. Тримаючи в руках автомат, сласно позиркує на Віруню. Те, що він замірився вчинити – страшніше за всякий викуп... Віруня самим нутром відчула підлий намір бандита. Так і є. Ось він відклав автомат, ось він бурмоче щось улесливе, пробує вдавати ледь не закоханого. Ось рука його тягнеться до Віруні, і жовті, прокурені зуби хижо шкіряться.
В віруніній голові спалахнула рятівна думка... Треба зіграти роль, і хай він підсунеться ближче. Аби розслабився, втратив пильність, засліп у своїй дикій пристрасті.
– Ти хочеш мене? – вдає з себе ледь не потішену Віруня. – Ти, я бачу гарний мужчина... Тільки ж у мене зв’язані руки. Я не можу кохатися із зв’язаними руками.
– О! Харошая дєвочка! – зашепелявив гундосо бандит і притьмом взявся розплутувати мотузок за спиною в дівчини. Аж зубами вгризся в нього. —
Можу дати тобі водки... Хочеш водки?.. Получиш много удовольствія!
– Не треба... Краще розв’яжи хутчіше руки!
– Это настоящий разговор женщины. Я буду тебя очень любить... Я тебя сейчас...
Та домовити він не встигає. Віруня, просунувши вбік руку, хапає маленького автомата – чула про такий, ізраїльський, «узі», – і жорстоким, різким ударом б’є нападника по голові. Ще раз, іще...Той виє від болю, корчі судомлять його тіло, він гарчить, хрипить, виє, схопився обіруч за голову.
В ту же мить Віруня виривається з-під нього, перевалюється через задній борт і падає на шосе. Різкий біль у плечі, в голові їй на хвилю туманіє, весь світ меркне..
Машина мчить далі. Віруня, опритомнівши, через силу зводиться на ноги і дивиться їй услід. І зразу ж, як ангел з небес, до неї підходить кремезний офіцер міліції з чорною краваткою і кашкетом ледь набакир. Запитує ввічливо, тамуючи в погляді тривогу:
– Ви начебто вистрибнули з цієї машини?
Віруня задихається, весь пережитий жах аж зараз упав на неї, їй бракує голосу, і вона шепоче благальне:
– Зупинить їх!
Офіцер не розуміє, але тривога на його обличчі стає суворою:
– Хто вони? Що за машина?
– Я втекла... там бандити...
Офіцер дивиться на неї з недовірою. І враз запитує: які бандити? І вже весь в пориві дії: розумію! Ви – Віра Олегівна. Це вас вони...
– Та мене ж! Мене! – починає рюмсати Віруня і раптом обезсилена припадає до офіцерових грудей. – Догоніть їх... Там мій товариш... американець...
– Буде виконано, шановна Віро Олегівно, – промовляє досить помпезно офіцер міліції, наче він уже ввів в дію усі рятівні засоби. І тут же говорить в причеплений до його грудей мікрофончик: – Доповідає пост номер 7! На виконання наказу Президента України звільнено одну особу: Віру Олегівну... повторіть, як ваше прізвище? (це до Віруні). Сікора!.. Повторюю: Віра Олегівна Сікора! Чому не затримав бандитів? Втекли... І тому визволити другого заручника не вдалося. Машини бандитів в наявності немає. І бандитів немає!
Віруня нервується, Віруня хотіла б сама бігти вслід за вантажівкою. І чому цей міліціонер так точно і так нудно доповідає? Бандити ж завезуть Теренса хтозна куди. А сонце сідає за морем, багряне і недобре, і офіцер товчеться біля неї у цілковитій своїй безпорадності.
Раптом озивається його рація. Офіцер опромінюється готовністю до дії:
– Віро Олегівно, вас просять.
Віруня схиляється над його чорним мікрофончиком і чує голос, який запитує її про містера Реттігана. Голос строго і діловито хоче знати, що сталося з містером Реттіганом?
– Не знаю... нас схопили в місті, – розгублено промовляє Віруня, ледь не торкаючись губами до маленького чорного мікрофону. І тут їй зненацька спадає на думку, що вона знає цей голос. Боже, вона знає, хто він. Той, що балакав з нею на кораблі, найвища людина в державі, яка усе може, яка здатна вершити дивовижні речі. – Товаришу Президент!... Простіть, я вас не впізнала... Врятуйте мого друга! Благаю вас, товаришу Президент!
– Обіцяю, що зроблю усе можливе, шановна Віро Олегівно, – гукає здалеку Президенту, і в його голосі дзвенять сталеві нотки певності. – Я виїжджаю в Ялту і візьму операцію по врятуванню Теренса Реттігана під свій контроль.
Його везуть безконечно довго. Мабуть, це тому, що бандитам доводиться кривуляти об’їзними шляхами, вони бояться переслідування і від цього страшно панікують. Дали Теренсу кілька разів поїсти. Говорять шанобливо «містер американець» (на російській мові), розв’язали руки, зняли з рота оперізку і позиркують на нього сяючими від захоплення очима. Впіймали отакого заокеанського боса!
На питання, де його подруга, відповідають уникливо. Мовляв, дівчина втекла, тепер, напевне, вже дома. Старший бандит, той, що їде в кабіні з шофером, виявився навіть вельми куртуазійним, знає трохи англійську, а охоронця, який чіплявся до міс Віри, навіть безжально побив ногами. Всякі негідники лізуть до їхньої «визвольної армії», сміття і непотреб, але з кимось же треба воювати проти руських (українці – ті ж руські!).
Під вечір наступного дня, вже за смерку, вкочуються з пригашеними фарами в гірську ущелину, один, другий поворот, прірва праворуч, прірва ліворуч, і вони зупиняються перед добре замаскованим входом у печеру. Тепер до Теренса ставлення шанобливіше, старший групи просто запобігає перед ним, веде бранця усміхнено, називає його «глибоко шановний містер», вказує на кожний камінчик по дорозі. Ось сюди... обережно... тут поворот!..
Скрізь вздовж стін палахкотять смолоскипи, снують якісь примарні постаті, печера довга, стежка вибоїста, врешті вони входять у велетенський грот, схожий на підземелля казкового володаря. Тут горять електричні лампи (ват на двісті кожна!) цілі гірлянди електричних ламп, склеписте приміщення лунке і величне.
Дедалі більше військових, усі в плямистій камуфляжній формі, всі із зброєю, з автоматами, тесаками, в чудернацьких шоломах колоніальної доби, всі кудись поспішають, до чогось прагнуть. Що за дивний народ! Чому вони такі зухвало-веселі? З ким заміряються воювати? Ясна річ, це бандитська армія, але чому саме тут, в підземних печерах Криму? І чому влада великої України дає їм право тут угніздюватися, раювати, почувати себе справжніми володарями?
За старшого виявився темно-смаглявий, високого зросту афганець. Він ввічливий, вбраний у дивний костюм якогось індійського факіра з чалмою на голові. Припросив Теренса у свій кам’яний грот. Всі стіни в ньому завішані килимами, на столах радіоапаратура, якісь електричні пристрої, екрани, купи газет, паперів.
Припрошує сідати в крісло. Говорить гарною англійською мовою:
– Ви повинні вибачити нам цю акцію викрадення, містер Реттіган. Але іншого виходу в нас не було. Тільки ви можете допомогти нам подужати нашого спільного ворога: Росію і Україну.
– Не розумію, з ким маю справу? – питає стримано Теренс. Він стоїть в самій білій льняній сорочці і шортах, йому зимно, аж пробирають дрижаки.
– Ви маєте справу з орденом «Чорне сонце».
– Знайома назва. Хоча, здається... давно забута в Європі, – намагається згадати Теренс. – Так називалася елітна група гітлерівського ордену, чи як його – «Чорного ордену» СС! Це були затяті нацисти-головорізи.
– Не головорізи, а патріоти Німеччини, істинні тевтонці, яких згуртував у «Чорному сонці» сам фюрер під проводом свого вірного Генріха Гіммлера.
«Що він меле? – вжахнувся Теренс. – Типовий азіат з розкосими очима. І до того ж у цій сміховинній індійській хламиді».
Господар гроту з гідністю провів долонею по гостренькій борідці і все з тим же суворим пафосом вів далі:
– Мій дід воював в Берліні до останнього дня рейху. Він був тібетським ченцем, якого фюрер запросив до себе, вірячи у велику силу тібетського магічного знання і тибетської космічної енергії. Я продовжую віру мого діда-ченця. Він разом з небагатьма вирвався з оточеного більшовиками Берліну. Але досить про це. Вас чекають. Ходімте.
– Пробачте, я нікуди не піду... я протестую! – дозволив собі вигук обурення Теренс Реттіган, син наймогутнішого мільярдера світу і друг української жінки Віруні.
– Ні, це я протестую! – якимось майже глибинним голосом мовив господар гроту. Його очі налилися кров’ю, в них зблисло щось сатанинське. – Слухайте мене уважно... наказую вам: слухайте мене уважно!..
У Теренса пройшло холодом по душі, все тіло його обезволилось, і він відчув себе кволим і упокореним. Уже не міг мовити ні слова, видати ані звуку. Повільно, мов сновида, підвівся з крісла, опустив голову і покірно, голосом слуги мовив:
– Якщо ви так вважаєте, я вас слухаю і покоряюся вашій волі.
В цю мить він ще не знав, що в жорстокім двобої стихій добра і зла, який одвіку точеться на землі і в Космосі, йому на коротку долю секунди випало стати мимовільною жертвою великого сатанинського зла. Не знав і того, що повелитель підземного царства володів неймовірною гіпнотичною волею, його слово могло володарювати і вести за собою, його голос був дужчим за окрик долі.
Зараз господар – він прямо представився «Магістром ордену «Чорного Сонця» – раптово подобрішавши на лиці, переходить до іншої тактики. Він просто і привітно подає Теренсові руку зі словами:
– Яке щастя, що ви з нами! Я був певен, що ви почуєте голос титанів, голос своїх предків. І тому ми тішимося з вашого приходу до нас, дорогий містер Теренс Реттіган, син славнозвісного володаря «Мажестіка-12» Пауля Реттігана.
Магістр поважно підводиться, поважно затягує на собі пасок білого халату і рушає до прикритого військовим плащем входу в грот. Теренс, обезволений і спустошений, іде за ним. Вони посуваються напівтемним печерним проходом. По-суті, це все та ж єдина, на довгі гони печера, похмуре підземелля, у ньому склеписта стеля, у ньому сяють пекучі лампи, у ньому по кутках примарні постаті людей в плямистих комбінезонах зі зброєю в руках.
Та ось вони вступають в інше приміщення. Це вже зал, справжній, величний зал в стилі середньовічного лицарського замку. Тут на стінах розвішені бронзові щити, схрещені мечі і алебарди, пучки стріл, якісь чорні стяги із відвертими нацистськими символами і знаками. А далі – широкий стіл і за ним – кілька постатей в лицарських обладунках. У справжніх сяючих панцирах і кольчузі.
«Боже, куди я втрапив? – ворушиться в терен-совій голові квола думка. – Орден хрестоносців чи вищий синкліт римського папи?».
Він підходить до них. Зовсім близько. Вдивляється в їхні обличчя. Вони теж пильно дивляться на нього. Один з лицарів вказує йому на дубову лаву поруч себе, говорить до нього, мішаючи англійські і німецькі слова:
– Не дивуйтесь, це не сон, не марення. Ви – Містер Реттіган. Так? Ми ваші вірні поплічники. Ми знаємо, що ваш батько Пауль Реттіган свого часу належав до верхівки славного рейху, був тевтоном і ним зостався. – Лицар важко підводиться, в його очах проблискує зухвала відвертість. – Не дивуйтесь з наших лицарських обладунків. Це – героїчна забава, це спомин про наших предків. Головне в наших душах і в наших намірах.
– Які ж ваші наміри? – не втримався від цікавості Теренс.
– Велика Німеччина! Великий готський дух! Великий закон вірності нібелунгів! – промовляє плечистий німець з хитрим полиском у очах. І ми вдячні великому Магістрові... – поклон в його бік, – який знайшов спосіб запросити вас до нашого храму. Ми всі, що зібралися в цій священній кримській печері, вважаємо її за наш храм і тут молимося за нашого древнього германського Бога. – Він зненацька викидає вперед руку в гітлерівськім салюті і гарикає з видимою насолодою: – Зіг хайль! Зіг хайль!
Більше ніяких пояснень не треба. Теренс слухняно вмощується за масивним дубовим столом, йому підсовують масивну полив’яну таріль, дають в руки масивний ніж у формі древньогермансько-го меча, і він починає трапезувати разом з усіма.
Невдовзі до залу входить Магістр у білому ламаїстському халаті і чалмі брамана на голові. Він уже розвеселений, браманьска пихатість з нього геть злетіла.
Теренсові ясно, з ким він має справу. Нащадки німецьких нацистів і тібетських браманів плетуть нову змову. Змову проти сучасної цивілізації. Вони, мабуть, неймовірно багаті, за ними якась світова організація, вони можуть все і здатні на все.
– І як же ви опинилися тут, в цивілізованому Криму? – дивується в нападі хмільної відвертості Теренс. – Вас давно мала б викрити міліція, влада, служба безпеки України.
– Конспірація! Ви чули таке прекрасне слово? – вигукує пикатий лицар і робить відвертий знак у бік Магістра: – До того ж за нами Схід. Тому нашим Магістром став онук тибетського брамана Ба-гір. До того ж ми сподіваємося на дружбу з вами, першими людьми Америки, лордами фінансового світу.
І дивно, ці химерні, ці шалені слова покоряють Теренса Реттігана. Справді, цікаво зненацька опинитися серед таких безсоромно відвертих людей, у своєму колишньому світі, у тому світі, що колись належав його предкам. Його пращури були германськими воїнами, себто й він також германський воїн! І тому сидить серед них, тому й дали йому до рук ніж у формі германського меча.
– Тільки даруйте мені... – враз наче отямився Теренс Реттіган, – може, ви й благородні лицарі, але я... ви не знаєте правди про мене... я звичайний художник, я – маляр, виставляю свої картини на вернісажах...
Йому заперечують: це неправда! В його жилах тече німецька кров знаменитих готських володарів.
В старовину вони стояли тут на кримських берегах, на Дніпрі, який називався величним словом Борисфен, і вони, грізні остготи, уміли не тільки орудувати мечами, а й творили свої полотна краси, і писали свої книги у наметах під час походів проти варварів-слов’ян, і були мудрими й освіченими, як цивілізовані греки і римляни.
Теренс, протестуючи, відмахується:
– Не треба так... ми, німці дуже близькі до слов’ян, бо ми всі арійці. Й до того ж я закоханий в їхню, себто слов’янську дівчину. Прошу вас: не ображайте Україну, вона також мала своїх предків. Вони вміли воювати, їхні вояки доходили до Візантії, їхні мечі дзвеніли на берегах Балтії і Волги. Вони також мали безсмертних предків, своїх лицарів духу. Я схиляюся перед їхнім генієм Шевченком. Сподіваюся, ви чули про такого.
– Чули! – схопився з лави худорбастий, з борідкою клинцем лицар. – Але ви мусите знати, що крім Вагнера і Гете, яких обожнював фюрер, німці не визнають жодного генія. До того ж ваш так званий «геній» Шевченко... – кривить недобре губи «германець», – мав могутнього покровителя гросбауера Енгельгартда, і за деякими відомостями той був йому справжнім батьком. – Бородатий із виразом зверхності на лиці розвів руками: – Тож, хай і Шевченко буде з нами, хай і він з його німецькою кров’ю прилучиться до наших геніїв!
Всі гучно регочуться. Почуте для Теренса – новина. А втім це йому байдуже. Геній не геній. То як же бути з ним, живописцем, художником? І чим він може бути корисним гер рітерам? Він звик тільки писати картини і більше нічого.
– Гальт! – б’є по столу кулаком Магістр. – Ми не задарма привезли вас в цей могутній німецький грот. Ви також наш новітній геній! І в цьому скоро переконається весь світ. Майне герен, – повертається Магістр до своїх рицарів, – доручаю вам найближчим часом організувати вернісаж і продаж полотен нашого німецького (повторюю: німецького, а не американського!) живописця Теренса Реттігена. Спочатку в Берліні... – (він старанно заламує пальці, рахуючи), тоді в Мюнхені, в Парижі, в Брюсселі, в Нью-Йорку. Грошей не жаліти. Вам, Курш-тайн, – киває він в бік одного з присутніх, – завдання особливої ваги: потурбуйтесь про рекламу і афішування малярської творчості нашого славетного друга! Організуйте спеціальне художнє видавництво, протягом року почніть видавати художній часопис з ілюстраціями його творів. А згодом, коли весь Крим опиниться під нашим контролем, сподіваюся, ви, гер Теренс, не відмовитесь прийняти від нас в дарунок один з санаторійних комплексів, який стане вашою кримською майстернею.
– Хто ж вам це дозволить, майне герен? – лепече вражено Теренс. – Тут є влада.
– Помиляєтесь, шановний. Майбутня влада – це ми з вами. В чому ви скоро самі пересвідчитеся.
І тут Теренсові раптом стає нудно сидіти серед цих впевнених, галасливих панів, він позіхає, кліпає очима, озирається на всі боки і ніби хоче знайти когось, з ким можна було б повести щиру розмову.
– В мене почалась мігрень, майне герен, – каже він вибачливо. – Чи не дозволите ви мені трохи відпочити? Звісно, якщо це вас не образить.
Йому дають на це дозвіл. Ясна річ, після такої подорожі, та ще по кримських дорогах, постіль сама кличе до себе славного художника. Хай собі іде.
На нього чекає чудовий готель у печері. Доброго спочинку!
А гер рітери лишаються трапезувати далі. Вони вдоволені. Здається, все складається згідно задуманого сценарію, як це передбачав гер Магістр. Художник із світовим ім’ям (ну, хай поки що не вельми світовим, на його світову популярність вони всі ще постараються гуртом!) син могутнього Президента американського ордену багатіїв «Мажестік-12», якому незабаром безпремінно бути самим Президентом, починає вписуватися в їхнє товариство.
– Отже, панове рітери, – промовляє до присутніх Магістр тоном повної довірливості, – план наших дій в силі. Ми стоїмо на порозі звершення великої віри германців. Те, що не вдалося колись остготам, те, на чому зламав зуби фюрер нашого трагічного рейху і його могутні збройні сили, ми здійснимо без зброї, розумом і багатством. Наші дешеві товари, наші щедрі інвестиції повинні діяти, як гренадери тисячолітньої імперії. Але пам’ятайте... – Магістр злегка поправляє на собі туго намотану чалму, – ситуація дещо змінилася. І не на нашу користь. Українці врахували свої помилки і діють досить зважено. Припинилися всякі там мітинги, опозиції, галаси. До того ж, на жаль, виникла загроза, якої ми не чекали... – Магістр пожував кінчик вуса. – Загроза з Космосу!
У просторій печері западає тиша. І вмить її розколюють вигуки лицарів:
– У нас є свої друзі в Космосі!
– Весь Чорний Космос наш!
– Годі панькатися з гуманістами з Сиріусу!
Магістрові стає терпіння перечекати шквал невдоволення. Він піднімає келих з вином і скупо посміхається. Добре, що його друзі сповнені рішучості, що вони не загубили войовничості лицарів «Чорного сонця».
– Вірю вам, майне герен, що ви виконаєте доручену вам Богом місію. – Магістр зробив важку паузу. – І все ж будемо обережними. Обережними і мудрими. Час великого терору ще не настав. А коли настане... тоді Україна і вся Європа, і Америка зрозуміють, що з нами треба рахуватися. Прозіт, майне герен! За Великонімеччину! За славу остготів!
Що ж, великий Магістр кримського ордену змушений дійти висновку, що йому не минути відвертої розмови з бранцем. Надто інтелігентна він людина, щоб підкупитися на всілякі «лицарські» і «остготські» теревені. Напівіржаві германські мечі йому теж не заб’ють памороки. Проте він, великий, принаймні, дуже здібний художник, не позбавлений честолюбства. І якщо погомоніти з ним з усією щирістю, якщо показати йому шлях до слави...
Магістр вирішує сам почати розмову. Ось і печера художника Теренса Реттігана, завішений військовим плащем вхід, в печері яскраве сяяння неонової лампи. (Здобути електрику Магістрові було непросто, але він цю проблему подужав).
Теренс сидить на стільчику біля стола, щось читає.
– Ах, це ви, гер Магістр! – зривається на ноги Теренс і підсовує йому другий стільчик. – Радий бачити вас в моїй скромній келії. Сідайте.
Магістр опускається на незручне сидіння. Млявим рухом розсупонює на собі пасок і відкриває поли білого халату. Під ним... звичайнісінький спортивний костюм.
– Не дивуйтеся, гер малер. Я – історик за фахом. І розумію смисл наших готських ігрищ. Ми хочемо розширити наш вплив на весь Крим. Привнести сюди німецьку культуру, відродити славу древніх готів, наших пращурів.
– І ви вірите, що вам вдасться взяти під свій вплив цілу автономію – Крим? – здивувався щиро Теренс. – Але ж це авантюра. Вас всіх заарештують. В кращому разі вишлють, як порушників нашої конституції. Себто – української, – поправився Теренс.
– Ми нічого не збираємося порушувати.
– Але ці ваші таємні гроти, ця німецька атрибутика, в якій повно фашистських символів... Боюся, вони накличуть на вас біду, гер Магістр.
– А я не боюся, гер Реттіган. Кажу ж, на нашому боці безсмертний орден «Чорне сонце». Він порвав з нацизмом.Він – сам дух Німеччини. До того ж мушу вам щиро сказати, що нас підтримують певні німецькі кола, банки, промисловці, деякі політики. В ордена «Чорне сонце» є приваблива ідея! – патетично вигукнув Магістр. – Орден зібрав кілька мільйонів марок серед своїх шанувальників і утворив групу лицарів-тевтонців – ви їх сьогодні бачили у великому залі-гроті – тевтонці вирушили під виглядом туристів в Крим, пробралися до печери, проникли в найзатаємніші її глибини, поряд знайшли ще кілька таких печер, утворилося ціле печерне місто, мене обрали за старшого, себто Магістром, із Мюнхена найдішли відомості, що наша фактично хлоп’яча забавка декому дуже сподобалася, і їй надали грізне політичне значення. Тепер ми певні – у нас є високі покровителі, їх воля стала для нас законом, їхні нелічені грошові суми відкрили перед нами дорогу до шалених планів...
– Отже ви вірите, що вам удасться з часом завоювати весь Крим? – вражений почутим, запитав Теренс. – Але ж це авантюра, якої світ не знав!
– Кажу ж, шановний гер Реттіген, що на нашому боці безсмертний орден «Чорне сонце». У нього мільярдні кошти і нездоланна сила. – Магістр хитрувато посміхнувся: – Ми потрібні нашим патронам в Німеччині. Дуже потрібні!
Теренсу стало зимно від почутого, і його маленька, напоєна холодом келія здалася йому схожою на могильний склеп. Він через силу проковтнув слину, спазми здавили йому горлянку.
– Шановний гер Магістр, – сказав він дрижачим голосом, – я здогадуюсь, чого ви хочете від мене. Ви хотіли б встановити через мене зв’язок з моїм батьком, Президентом «Мажестік-12». Авжеж?
– Хотіли б, містер Реттіган, – підвівся в урочистій строгості Магістр і відверто мовив: – Наші мюнхенські благодійники починають втрачати в нас віру. Кінчилася «холодна війна», і вони розуміють, що Крим не завоюєш. Проте є сили могутніші за них.
– Космос?
– Так, «чорний космос» стоїть на нашому боці, «чорний космос» уже кілька разів посилав сюди своїх посланців.
– Живих інопланетян? – не повірив Теренс.
– Майже живих. Себто над нами зависали їхні HJIO, я одразу відчував їхню присутність, виходив з печер і бачив ті страшні апарати. Кажу: апарати, бо щоразу прилітало по кілька дивних химерних потвор непевної форми. Вони сяяли як чорти, опускалися майже до землі, і ми чули в собі їхній голос. А точніше – їхню думку, їхнє веління.
– Чого ж вони від вас хочуть?
– Щоб ми існували. Просто існували. Для них цього досить. І були готові до їхньої нової появи.
– Не розумію, яка вам користь від них?
– Колись ми станемо виконавцями їхньої волі на землі. В годину їхнього повного торжества.
– Над ким?
– Не знаю... Це для нас найтяжча загадка. Десь в небесних просторах точаться запеклі бої. Якщо вони переможуть, прийде нова ера. Ми мусимо просто чекати.
– Ясно, – здогадався Теренс, відчувши, як в ньому піднімається хвиля страху. «Сірі HJIO» були найстрашнішим поріддям Космосу.
– Дуже вас прошу, містер Магістр, не приневолюйте мене до співпраці з ними. Я уже ввійшов в інший контакт з іншим Космосом.
– Нам це відомо, – мовив строго Магістр. – «Сірі» нещодавно передали нам інформацію, що ви, містер Теренс Реттіган, стали посланцем Сиріусу на Землі. І тому я навмисне послав своїх людей, щоб захопити вас. Не бійтеся, я не вчиню вам кривди. Бо якщо по чесному, то ви такий же нещасний і безвільний раб Космосу, як і ми всі. – Магістр зробив важку паузу, тугіше затягнув на собі білий пасок. – Тільки тепер я збагнув, містер Теренс, що життя наше на землі – ніщо. Порожній нуль! Ми всі в їхній владі. «Сірі» і «білі» HJIO панують над нами, вони наші боги. І, чесно кажучи, я молюся в душі, щоб ваші «білі» розчавили наших «сірих». Інакше нас жде страшний кінець!
Магістр схилив голову, і з ритуальною строгістю залишив келію Теренса Реттігана.
Старий барон Реттіган складав речі перед відльотом в Штати. Тяжке лихо – викрадення сина – розчавило його. Нічого нового досі не з’ясувалося, невідомо, хто його викрав, куди його завезли, може, вже й замордували десь у горах а чи втопили в морі. Була, правда, сподіванка, що міліція докопається до бандитів. Віруня щодня прибігала до старого в готель, розпитувала, чи немає якихось вістей, якогось дзвінка? Мали уже викрадачі поставити свою вимогу. І, на її думку, вони її безпремінно поставлять. Але коли то буде? Чи дождеться її старий барон Реттіган?
Їздив барон і на дачу до Президента. Той прийняв його з усією сердечністю. Надто дружина його Людмила Іванівна. Останнім часом сама заходилася шукати художника. Підняла на ноги весь Крим. Діяли разом з Вірунею. Біда ця здружила їх, і вони стали мов рідні.
З Президентом, правда, розмова випала досить гостра. Зараз, схиляючи сиву голову над валізою, барон наче досі бачить задумливе президентове обличчя. І якийсь безпорадний вираз на ньому. Всі ж сили кинуто на розшук, уся агентура, усі вивідувачі, слідчі, прокуратура Криму. 1 ані проблиску чогось втішного і реального.
– Хоча з’ясувалася одна зачіпка, бароне. Дуже серйозна. Останнім часом до нашого Криму стали дуже пильно придивлятися з-за кордону. І, даруйте, бароне, серед тих уважних і пильних є і ваші німецькі колеги. Неонацисти! З колишнього «Чорного ордену» СС і ордену «Чорного сонця» СС.
– Мені соромно згадувати це, Президенте, – зітхнув старий, – але я також формально досі належу до «Чорного ордену». Напевне, ви знаєте, що я за походженням німець. Так би мовити, чистокровний арієць. І свого часу наївно вірив у містику і в астральні сили Зла і Добра.
– Гадаю, що Зло і Добро – не астральне, – мовив задумливо Президент. – Вони цілком конкретні. Навіть земні.
– Можливо... Проте коріння його, в цьому я твердо переконаний, сягає в космічні далі.
– Жаль, що коріння Зла не губиться в тих далях, – зітхнув Президент. – Бо вияви його ой які ж конкретні. Часом я їх просто відчуваю на дотик.
Вони сиділи на терасі у плетених лозових кріслах, море розімліло жебоніло в березі, гортаючи гальку, довгі тіні від похмурих скель лягали на затоку, на загублений в кипарисових заростях дім президентської резиденції. Спокій і втихомиреність, і якась щемлива ніжність огортали душу Президента. Не хотілося вести розмову з бароном, було жаль його і водночас думалося про його непросту політичну біографію. З переданої Президентові інформації він знав, що старший баронів брат ще до війни належав до найближчого оточення Гітлера, був членом горезвісного товариства «Туле», де нацистські верховоди провадили свої спіритичні сеанси, вивчали священні тексти арійців, кабалістику, парапсихологію, руни германців, ясновидіння, елементарне колдовство. Знав він і про криваві наслідки нацистської містики, про втілення містичних ідей фюрера в плани завоювання світу, про масові вбивства і криваві розбої на окупованих територіях. Зрештою, то все було давно, то вже стало минулою сторінкою фашизму. А втім, думав Президент, і не зовсім минулою. Недарма ж цей нещасний барон примчав сюди шукати допомоги в спасінні свого сина-художника.
