Текст книги "Любов, Президент і парадигма космосу"
Автор книги: Юрий Бедзик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 20 страниц)
В руці настоятельки зблискує великий кухонний ніж, хто зна де й взятий, стара замахується, її очі шалено зблискують, вся вона – вогонь зненависті і відчаю. Проте вдарити німця їй не вдається. Ухилившись, він важким ударом кулака валить стареньку на підлогу. Короткий стогін, зіпання ротом, конвульсивні корчі немічного тіла і бабуся, мабуть, збита на смерть, затихає. Жах поймає Віруню і Людмилу Іванівну. Сполотнівши, вона дивиться з непорозумінням на німців. їй бракує сил видушити з себе бодай слово, бодай найменший звук.
– Ви... убили її...
Він стоїть над розпластаним тілом старої, широко розставивши ноги в блискучих чоботях, очі йому звузилися в хижому прижмурі. Кулак його досі стиснутий.
– Майне гнедіге фрау, – шиплячим голосом промовляє він, – ви самі бачили цей ніж... І будь-який німецький, чи навіть ваш суд стане на мій бік. – Голос його переростає в гнівний вереск: – Не забувайте, фрау Людмило, що мій батько віддав своє життя за Німеччину на цій кримській землі. За мене, за мій рід, і мою кров... – Він робить вагому паузу, в якій відчувається клекіт його гнівну: – І тому я прошу не вершити свій суд на користь моїх ворогів.
На щастя, старенька жива. Вона пробує навіть підвестись, тягнеться до стола, і той її рух підхоплює Людмила Іванівна. їй допомагає Віруня. Стару переносять до ліжка, вкладують на нього, підмощують їй подушку. З кутиків рота в неї цівкою тече кров. Вона задихається... вона благає... знову про діточок, про її дівчаток, про отой клятий автобус, нащо їх везуть, куди їх везуть?..
– Справді, гер Магістре, куди ви везете дівчат? – різко повертається до німця Людмила Іванівна. – У нас в країні ще є закони.
Її погляд стає владним і погрозливим. Це справді погляд дружини Президента, першої особи в державі, першої порадниці його, тут такі хуліганські вчинки не дозволені!
Вона рішуче підводиться, вона готова захищати стареньку жінку, вона ладна сама своїми кволими силами зрівнятися із ведмежого потужністю роззухваленого, нагороїженого і здичавілого німчака. У ній кипить справжній гнів ображеної людини, ображеної душі.
– Ви за все відповісте!.. Чуєте, пане Магістр?. Вас не врятує ніякий німецький суд.. І тому я прошу... я наказую вам: цієї ж миті їдьте геть! Не змушуйте мене до...
– До чого? – перебиває її німець.
– Я викличу зараз міліцію.
– В цих горах ваша міліція буває раз на рік, – пащекувате регоче Магістр, випинає вдоволено живіт (так, саме живіт, а не груди!) і ляскає себе по ньому лапатими долонями.
– Гаразд. – Людмила Іванівна збирається на силі, шеретує думки: – Я викличу загін спеціального призначення.
– О, ваш спецназ – то страхіття! – шкірить в знущальницькій посмішці зуби Магістр.
Людмила Іванівна мимоволі тягнеться до своєї дамської торбинки, відкриває її і дістає з неї мобільний телефон. В неї тремтять руки, але вона змушує себе до спокою. Лице в неї бліде, як крейда. Дихає швидко, уривчасто, майже спазмовано.
Магістр, побачивши мобілку, тішиться з неї. Це те, що йому треба. Засунувши долоні за широкий, офіцерський ремінь, він стоїть перед жінкою, злегка похитуючись на закаблуках.
– Було б чудово, якби ви мали змогу перемовитися з вашим шановним гер Президентом. Більшої втіхи я не мав би!
– Зачекайте, гер Магістр. Ви матимете не тільки втіху! – холодним голосом кидає Людмила Іванівна і хапливо натискує на ґудзички апарату. Зв’язок є. Людмила Іванівна зраділо гукає в мембрану, вітається з чоловіком. Без жодного переходу просить допомогти їй у тяжкій скруті. У жахливій скруті!..
– Я прошу тебе любий... тут скоїлося лихо!., прошу негайно!.. – Домовити вона не встигає. Різким жестом Магістр вириває з її рук мобільний апарат і притискує собі до вуха.
– Гер Президент, а я не прошу. Я вимагаю! Ви чуєте мене, гер Президент? – голос Магістра насочується зловтіхою: – Я Магістр ордену «Чорне сонце», якого ваші спецоргани ось уже другий місяць так невдало намагаються блокувати в кримський горах., не перебивайте мене, а слухайте уважно. Слухайте! Щоб потім не жалкувати... Бо ваша мила дружина втрапила в дуже тяжку ситуацію... Ви чуєте мене, гер Президент?.. Ваша дружина стала моєю заручницею. Я сподівався на кращий кінець... На жаль, ми розбили келих миру. І тепер від ваших дій залежить її порятунок... Або вона житиме. Або одержить кулю з моєї «беретти»! Це не погроза, гер Президент! Ваша дружина Людмила Іванівна, якій я щиро співчуваю, стоїть на порозі життя і смерті. І не тільки вона. З нею заручниками «Чорного сонця» стали ліцеїсти монастирського ліцею в Кара-Джу... Що? Ви хочете знати, які мої вимоги?.. Уважно слухайте, гер Президент. Дуже уважно. Ми не вимагаємо мільйонів доларів, не вимагаємо транспорту, не вимагаємо зброї... Все це у нас є. «Чорне сонце», яким я командую, повертається на рідну німецьку землю, і ніщо не повинно нам у цьому завадити. Запам’ятайте, гер Президент України! Якщо по нас буде випущено бодай одну кулю, то ця ж куля влучить і в серце вашої дружини. Ми вирушаємо з Кара-Джу, і наша дорога проляже через усі селища і міста цього регіону. Де саме ми вийдемо до моря – не вам знати. Але чим скоріше ми дістанемося до берега, тим менше страждань зазнає ваша дружина. Попереджаю, гер Президент: жодних перепон на нашому шляху! І жодного насильства! Інакше – смерть дорогої вам людини! Смерть ліцеїстів!
Довівши ультиматум до кінця, він ввічливо передав мобільник Людмилі Іванівні. Та сиділа в темному очманінні. Віруня припала до неї, захлиналася слізьми.
Та Магістр виявив до неї ласку. Навіть погладив її по голові, дуже лагідно і сердечно погладив:
– Заспокойте вашу подругу, фрау Віро. Вас чекає велике і прекрасне життя! У нас нема часу. Ідіть до себе, візьміть свої речі... Та не рюмсайте, люба. Вам випадає непогана дорога. Насуваються лихі часи. Криваві часи! І, може, ви ще подякуєте долі, що вона звела вас зі мною.
– Гер Магістр... – мовить, здригаючись, Віруня, – залиште мене з моїми дівчатами. Я піду до них в автобус.
– Тільки в автобус. А далі я простежу, щоб вас не скривдили. – Магістр простягнув до Віруні руку, мовби хотів по-справжньому бути галантним. Та й чого б не бути? Отаке миле створіння, отака слов’янська красуня ставала його найдорожчим скарбом. А з нею разом – і загадкова формула Космосу, шлях до всесвітнього панування. Комусь це здасться смішним, та чого тільки не буває в наші часи? Химери стають реальністю, а сини вчорашніх нацистів сідають на золоті трони.
Він, вдавши скорботну опечаленість, схилив перед жінками голову, постояв мить – як того вимагав етикет – і гордовито вийшов з келії. За дверима про щось перемовився зі своїми «лицарями». Мабуть, мусили поспішати.
А ці двоє – Віруня і Людмила Іванівна – вже нікуди не поспішали. Однак впадати у відчай не хотіли. Такого не могло бути. За ними була держава. За ним був Президент! Якось вони порятуються. Десь є шлях, довгий, безконечний, ціле життя попереду, не втрачаймо ж сил, не губімо надії!
Людмила Іванівна потягнулася до апаратика, що самотньо лежав на столі. Ще раз зв’яжеться з чоловіком. Втім – нащо? Терзати йому душу, вимагати більше, аніж він здатен зробити? Має вірити і вірити. До моря, до останньої їхньої зупинки під дулами автоматів. Хай уже буде як буде. Все залежить від її чоловіку, від її Президента, і ще від неї самої. Мусить перетривати лиху годину. І перетриває, бо була сильна, знала свою силу і знала її межу. Через це доля завжди, хай в останню мить, усміхалася до неї.
Удвох спустилися вниз. Дворище було безлюдне, сіре, наче виметене вітрами. І гори в далечині здавалися сірими, такими до всього байдужими, такими відстороненими. Тільки якась квола хмаринка, як промінчик небесного сміху, визирала з-за гострого шпилю і дивилась на землю, ніби щось обіцяючи.
– Ти знаєш, Віруню, – говорила Людмила Іванівна, коли вони йшли через дворище, до машин, – що найстрашніше? Ми досі не знали всієї правди життя. Скільки в ньому затаїлося бруду, зухвальства, і які ми всі довірливі, які гуманні до зла і кривди, як нам бракує усім... навіть там у їхніх західних світах... елементарної доброти. Якщо все закінчиться щасливо, Вірунічко, я буду благати чоловіка ввести в школах щось... ну, якусь нову науку: «Любов до людини». Чи що... Соціальна справедливість, я розумію, то все... основа буття, шмат хліба, дах над головою. А отак глянути в вічі і відчути добро. Або подарувати добро.
– Для добра, мабуть, ніякої науки не треба, Людмило Іванівно, – зітхнула Віруня. – Та ви не переживайте. Все владнається. Цей Магістр розумніший, ніж ви гадаєте. – І прошепотіла загадково: – У них, кажуть, чемодани повні золота. В банках – акції на мільйони доларів! їм просто хочеться добре і смачно пожити, запевняю вас. Цей Магістр герой тільки на словах. А, бачите, втік сюди з Німеччини, щоб не втрапити під статтю закону. От тільки до мене чіпляється. Не відпустить. Я для нього надто велике багатство. Хоче через мене знайти вихід до космічних братів.
– То дай йому цей вихід.
– З його «чорним чемоданчиком»? З його погрозами підірвати Нью-Йорк? Космічні брати шанують лише світлих. – Подумала мить. – Мені здається, вони вже щось прочули про наше лихо. Вони десь близько. Мусять з’явитися. О, гляньте, ваш водій. Живий і здоровий.
– Я поїду з тобою в автобусі, – сказала Людмила Іванівна – Будемо разом.
Молодий чоловік у шкірянці привітно махав їм рукою, і ще якийсь статечніший і солідніший, широко їм усміхався. Людмила Іванівна озирнулася. Біля дверей головного корпусу стояли купкою ті, в чорних плащах і вели між собою бесіду.
До них вийшов Магістр, дав команду. Квапився. Людмила Іванівна тільки тепер завважила старенький автобус, що стояв біля церкви. З передніх дверей визирали дівочі обличчя. Весело пересміювалися, були такі далекі від усього цього лиха. Кудись поїдуть, щось побачать – аби не сидіти за партами. Лишенько! А були ж заручниками і, може, в чорну хвилину могли опинитися під кулями.
Як живий щит, як останній прихисток терористів у чорних плащах.
До них наближається Магістр. Іде розгонисто, крок вольової людини, яка звикла володарювати і перед якою трудно тримати гордо піднесене чоло. На ньому матірчатий плащ, під плащем вгадується причеплений до ременя маленький автомат «узі». Обличчя у Магістра ділове, з пильною настороженістю. Ось він став перед жінками, злегка вклонився.
– За десять хвилин вирушаємо. Прошу без дурниць. Бо я за своїх людей не певен.
Не чекаючи відповіді, круто повертається і йде назад до «лицарів». Тепер у них буде остання розмова, останнє приготування до прориву через гірські траси. Мабуть, в морі, в умовленому місці за ними прибуде катер, може, підводний човен. Може, візьмуть із собою живий «щит» – дівчаток з автобуса. Віруня теж може стати таким «щитом», а якщо й не стане – їй все байдуже. Пекуче байдуже і навіть гидко! В своєму домі, у своїй могутній державі отакі вони безсилі. Не можуть передбачити...
З головного монастирського дому вишкандибує старенька настоятелька Серафима, іде з непокритою головою, лице опухле, ступає наче сліпа.
Упала на груди Людмилі Іванівні, затрусилася в плачу.
– Де вони взялися, іроди, на нашу голову! – лепече безкровними губами. – Іще й дівчат беруть із собою. Я зараз буду дзвонити в міліцію... в Сімферополь...
Людмила Іванівна, зітхнувши, приголубила стару. Хай себе пожаліє. А з дівчатками лиха не буде. Можна ж людині повірити, хай вона буде й таким звіром, як цей німчак.
Раптом від дому хтось погукав Людмилу Іванівну, котрийсь із «лицарів». І коли вона з важким серцем підступила до нього, кивнув їй вгору. Говорити по-нашому не вмів, вживав тільки мову жестів. І вона одразу ж здогадалася, що це сигнал від нього.
Піднялася в келію Серафими, там воссідав Магістр, був наче його штаб. Людмилу Іванівну зустрів привітно, як давню знайому, припросив сісти. На столі ще стояла пляшка, чарки, наїдки, усе лишилося, як було підчас ранкової трапези.
В Магістрових руках чорнів мобільний телефон. Її телефон, який полишила на столі. Тримала в руках маленький апаратик, не знаючи, що мала робити. Він пояснив їй:
– Ірман... ваш чоловік... вимагає негайно погукати вас... Прошу, дзвоніть йому. Мені байдуже, що ви скажете. Умови лишаються ті ж самі.
Чоловік одгукнувся негайно, голос був напружений, видно, ждав з нетерпінням. Не став нічого розпитувати. Просто кинув у трубку:
– Здається, твій терорист чи як там його... згоден узгодити справу. Я сказав, йому, що в тебе хворе серце, і якщо станеться лихо в дорозі... я йому цього не подарую!
– І він згодився? – чомусь не зраділа Людмила Іванівна.
– Фактично, так... Тільки при умові, що дівчата з ліцею лишаються в нього. Йому потрібні гарантії.
Від тих слів, таких, зрештою, зрозумілих, чомусь війнуло гіркотою, було на серці так, мовби вона ставала винною перед нещасними дівчатками з монастирського ліцею, наче підставила їх замість себе під бандитські кулі.
Повернувши трубку чи то пак – «мобілку» набурмосеному Магістрові, Людмила Іванівна мовчки повернулася і рушила до дверей.
– Вам щось сказав чоловік, фрау Людмила?
Кинула, не обертаючись, через плече: нічого! Так і вийшла. Бо не могла інакше, не могла лишити Віруньку, дівчаток лишити, саму себе на ганьбу лишити. Хворе серце? А хто сьогодні здоровий? І чому б вона мала таку перевагу, а Віруня хай би гинула десь в самотині, у далеких німецький землях, і це називалося б справедливістю? І це мало б стати щастям її і щастям її чоловіка, її славного і доброго Президента України?
Віруня стояла під шовковицею, чекаючи Людмилу Іванівну. І навіть не здогадалася, чому вона так болісно здвигнула плечима, підійшовши до неї. Є речі, про які краще не здогадуватися. Вони є й годі. І всім добре, що вони є насправді.
Пробудження зі сну для Теренса було, наче він випірнув із чорної морської безодні. Спершу хапнув ранкового повітря, далі побачив блякле небо над собою, і аж тоді почув чужомовну балачку.
Говорили німецькою мовою. Зовсім поряд. Оті самі «лицарі» в чорних блискучих плащах. Чимось нагадували есесівців, якими запам’яталися Теренсові з одного страшного фільму. У фільмі інтелігентного вигляду есесівець з комендантської роти мав звичку перед ранковою кавою виводити з дитячого ревіру котрогось малюка в брудній смугастій сорочечці, ставити його підмуром і стріляти йому межі очі. Після того він старанно витирав свій пістолет – не дай Бог, щоб не лишилося на ньому краплини крові! – і повертався в свою канцелярську штубу допивати гарячу каву.
Ці не стріляли дітей, а тільки погукували на них. Піднявшись з високої трави, Теренс побачив автобус з потрісканими шибками і двох типів у чорних лискучих плащах. Вони підсаджували лицеїсток, допомагаючи їм сідати в машину.
У дівчат були настрашені обличчя, настрашені очі і настрашені голоси. їх витримати Теренсові було несила. Він підвівся, високий, в пом’ятій сорочці, з неголеним обличчям і змученими очима. Наблизився до німців і сказав їм на доброму берлінському діалекті:
– Не будьте свинями! Ви ж європейці!
Почувши таку образу, один з «лицарів» розмахнувся чимдуж і ... ударив би люто, але другий «лицар», щось пригадавши, притримав його. Сказав, що це ж той самий «американець», син міліардера, якому нещодавно присуджено Нобелівську премію.
– Нобелпрайзтрегер! – вигукнув бовдур з радістю, начебто премію було надано йому. – О, прі-ма! – І ще розгонистіше засміявся. – То що гер пройзтрегер (лауреат) тут роблять? Яким дивом він опинився в цьому забутому Богом монастирі?
Теренсові вже не хотілося вести балачку з чорними плащами, він махнув рукою і пішов до головного дому. Його завели в келію настоятельки, і він побачив Магістра.
– Чому ви тут? – вирячив на нього булькаті очі Магістр, який саме допивав спеціально для нього зварену каву. – Я ж наказав вам вилетіти на повітряній кулі до моря.
– Ми впали в море.
– От і прекрасно. Тепер ви будете з нами. Якщо хочете їсти, прошу. Стіл, звичайно, не лукуллівсь-кий, але дещо смачненького є. Прошу. Можна й по чарчині.
Теренс від трапезування відмовився. Похмура келія навівала смуток. Хотів запитати про тих переляканих ліцеїсток. Але щось у ньому обірвалося, він взяв мовчки пляшку, налив собі гранчак горілки і випив, не закусюючи. Магістр, сопучи, обсмоктував свиняче стегно, плямкав товстими губами, ніяк не міг нажертися і раптом запитав:
– Підете з нами?
– Так... Тільки я прошу...
– Кажіть швидше. Зараз вирушаємо.
– Прошу залишити фрау Віру в монастирі.
– Чому ви за неї клопочетеся? Мали з нею статевий контакт? Чи такий типаж подобається вам, як художнику?
– Це моя наречена.
– О, колосаль! Я сам хотів на ній одружитися.
– Я дуже вас прошу... молю вас!.. – У Теренса раптом блиснула в голові шалена думка, шалений варіант обміну: – Послухайте, гер Магістр, ви хотіли б стати мільярдером? Не мільйонером, а мільярдером?
Товсті плямкаючи губи завмерли над кісткою, в очах Магістра проясніло, все лице взялося веселою хмаркою. Почуте зробило на нього враження, навіть змусило замислитися. А чому б і ні? Є такий шанс? Після повернення в Мюнхен він вкладає всю суму в банк Шредера – є така солідна, цілком надійна фінансова установа! – відкриває собі рахунок, і маєш на все життя – розкіш! Тільки ось проблема – де їх дістати, до бісового дідька?
– Повна гарантія.
– Цілий мільярд?
– Якщо будете поводитися благородно, як належить справжньому тевтонцю – може бути й два мільярди!
– Та ви сказилися, Теренс!
– Я сказився тільки від кохання, а такий сказ – ознака благородної душі, – закивав головою молодий художник. – Отже, домовилися. Ви лишаєте фрау Віру в монастирі, я замість неї вирушаю з вами в дорогу, в Німеччині ми зв’язуємося з моїм батьком, президентом «Мажестік-12», договір у нас буде укладено зарані, і ви – мільярдер!
Німчака підкинуло зі стільця, він ледь не перекинув пляшку, потягнувся до Теренса, щоб обняти його, і вже був би притиснув його до своїх грудей, як раптом двері розшарпнулися, і поріг переступив начальник охорони Вернер. Сказав дрижачим голосом:
– Гер Магістер, ми, здається, запізнилися. Нас засікли. Пролетів літак.
– Звідки він узявся? – верескнув роззухвалений Магістр, якому саме змигнула в голові щаслива ідея – стати мільярдером. – Усім готуватися в дорогу! Завантажуйте машину продуктами з монастирської комори.
– Не встигнемо, гер Магістре. Єдиний шлях – пішки через горіі.
– А ворота що?..
– Не проїдемо.
Спустилися вниз. «Лицарі» стояли під муром, тримаючи в руках наготовані до бою свої автомати, біля автобусу збилися в купу дівчата-ліцеїстки. За ворітьми щось гарчало, гуділо, вистогнувало. Чулися голоси.
І тут сталося неймовірне. Неначе якась залізна потвора вдарилася лобом у залізну браму, гарчання її подужчало, перейшло в ревище, брама хитнулася і з брязкотом упала на землю. І в ту ж хвилю велетенська вантажна машина «Краз» вкотилася на монастирське дворище. За нею вкотилася друга, третя, четверта... ревище заливало двір, вантажівок все прибувало й прибувало, годі було їх перелічити, височенні кузови заповнювали весь простір. Мотори ревли як скажені, а у воротях з’являються все нові і нові велетні, і не було їм ліку.
Потім зненацька мотори замовкли, і давка тиша впала на монастир. Тільки ще гори, здавалося, відлунювали оте ревище і шаленіння двигунів, та й вони врешті оповилися тишею.
Ще мить, друга, залізні велети хмуро дивляться на старовинну церковицю, мовби вишукують об’єкт свого подальшого наступу. У моторів своя примха, своя затятість. Після, мовити б, танкової атаки починається атака піхотна, а простіше кажучи – з усіх кузовів вискакують з ломами, лопатами, дрючками копачі, розкочуються по всій просторіні монастиря, беруть в облогу святу обитель.
«Лицарів» наче вітром здуло. Десь полопотіли, чкурнули, прихопивши свої валізи з коштовностями. Ген-ген по гірських стежках порозбігалися чорні плащі. Зникли, розтанули разом зі своїм всемогутнім Магістром.
– Гей, де ви, гер Магістр? – гукає з приступців вантажівки Зігфрид. – Ма-гіс-тер! Комен зі гер!
Зненацька вгорі на дзвіниці вдарив дзвін. Забемкав лунко, загудів у передвічір’ї урочистими звуками на всю округу. Людмила Іванівна задирає голову. Її той дзвін трохи навіть наполошив. Не пожежа ж. І не бойовисько. Хоч могло й таке бути, коли вдерлися крізь ворота оці розпашілі, нестримні вантажні машини. Ну, хто б міг подумати, що робочі хлопчаки здатні на отакий патріотичний удар? Кажуть, місцеві татари, із тих, що не мислять себе поза Україною.
Людмила Іванівна вдячно позиркує на чорнявого парубчака, біля якого вже гуртується група водіїв. А кажуть: чужий нам народ! Дурниці! «Один народ моєї землі, моєї України, – втішається думкою Людмила Іванівна. І тут же, похопившись, дістає з торбинки мобілку. Натиснула ґудзички, полинула до свого чоловіка. – Любий мій! Заспокойся, все владналося. А було таке, що страшно сказать... Скільки я пережила, скільки надивилася і начулася. Ось приїду, буде в нас розмова. Дуже лагідні ми до деяких типів. Жаліємо їх. Тільки нас вони не пожаліють. Тримайся, любий. Бережи себе! Бережи діток наших!»
Бемкання із дзвіниці згасло, тільки відлуння його ще довго розкочувалося по ущелинах гір.
Побачила матушку Серафиму.
– Матінко, люба, ну, слава богу, пережили лихо, – гордовито і заразом втішно мовила до старої Людмила Іванівна. – Говорила я зараз із чоловіком. У всьому світі отаке робиться. Чорна гідра підняла голову. Терористи кляті. А все з-за душевної спустошеності, з-за озлоблення, жадібності, заздрощів. Та годі вже про це... Ось вам від моїх дітей. – Людмила Іванівна тихенько, щоб людські очі не завважили, всовує старенькій якийсь згорток, певне, дарунок. – Не питаю, як ви живете. Може, й добре, що я побачила це на власні очі.
– Живемо як усі, – тихо ворушить губами стара. – Є чого розповісти. Ліцей ось відкрили, увесь
Крим посилає в нашу церковну школу дівчаток. Дахи, спасибі вам, не течуть.
– Та я вам новину привезла, – каже Людмила Іванівна матушці. – Гадаю, що для вашого монастиря буде на добро. Тут планується – звісно, якщо матушка не заперечуватиме – розмістити санаторний комплекс. Переважно для хворих дітей. Пам’ятаєте, я минулого разу питала вас, що за вода в ущелині? Чому до того джерела в старовину ходили лікуватися місцеві жителі? Так з’ясувалося: вода казкова! Не гірша за есентукську. Ще й море не дуже далеко.
Підходять двоє молодих чоловіків. Вигляд у них не показний. Це – Теренс і Зігфрид. Стали оддалік, не наважуючись обтяжувати розмовою високу гостю. Та й вид у них не з кращих: подерті джинси, пом’яті куртки.
Людмила вмить упізнала американського художника. І він оце тут, господи! Ну, кого не сподівалася побачити, то це його. Згадалося раптом про Віруню, просила ж тоді помочі, а сама ось куди щезла.
– Це ви били в дзвони? – питає їх матушка.
– Як ви веліли, – каже Теренс. – Бо вашого ж дзвонаря бандити убили при воротях...
– Отаку людину!.. Отакого доброго чоловіка!.. – тернула по очах Серафима. – А за дзвін вам спасибі. Може, ми ще посидимо разом і за упокій душі убієнного піднімемо чарку.
Взявши Теренса під руку, Людмила Іванівна відводить його осторонь.
– Бачите, в якому світі ми живемо, любий художнику?
– Спасибі, що підтримали Віруню. А в мене був тільки револьвер проти тієї банди. Я знаю їх. Місяць просидів у їхньому підземеллі.
– На них револьвера мало, – мовить задумливо Людмила Іванівна і повертається до людей, які заповнюють монастирське дворище. З усього селища поспішають сюди, хочуть побачити дружину Президента України. По всій же окрузі ідуть чутки про її добрі діла. Славна людина, душевна!
– Матушко, – каже Людмила Іванівна по хвилі, – я хотіла б зазирнути у вашу церковицю. В ній така аура. Аж на душі легшає. Помолимося за нашу землю.
Піднімаються приступцями до брами, хрестяться перед входом, хрестяться у пів-мороці. І аж тут Людмила Іванівна зачіпає ліктем Віруню. Та припадає до неї і шепоче віддано:
– Спасибі, що приїхали. А я ж Теренса знайшла! Є Бог на світі!
– Спасибі тобі, доню, що витримала і не зламалася.
– Та без вас і не знаю, як воно було б.
– А я знаю, Віронько, – пригортає до себе молоду жінку Людмила Іванівна і пошепки видає їй таємницю: – Мені дуже, дуже подобається твій наречений! Кохайтеся і живіть дружньо.
– Хотілося б, – гірко стенула плечима Віруня. І тут побачила Теренса, який скромно стояв позад них. – Ось він, мій рятівник. Мав «викупити» мене у бандита.
– І за великі гроші?
– Давав два мільярди! Всі батькові статки.
– Ну, дорого ж він тебе цінує, – усміхається Людмила Іванівна і в півмороці тисне Теренсові руку. – Спасибі й вам за все. Тепер я розумію, молодий чоловіче, чому ви так шалено били в дзвони. Поздоровляю вас, Лауреате Нобелівської премії! І тебе, моя люба Вірунько. Дивлюся на вас і щиро вам заздрю. В такому храмі, як цей, зустрітися з закоханим – велике щастя. – В очах Людмили Іванівни спалахує лукавий блиск, і вона промовляє майже менторський тоном: – От вам, Теренсе, і тема для великої роботи в майбутньому. А зараз можете поцілуватися. Отут перед образами. Це не гріх. Бог таке любить. Цілуйтеся так, щоб я цю картину запам’ятала на все життя.
БІЛЬ
ПРЕЗИДЕНТА
новела-роздум
П резидентові випала нелегка дорога. Він повертався із службового відрядження по далеких поліських селах з тим, щоб, не заїжджаючи додому, одразу ж вирушити в аеропорт і звідти відбути за океан на високу міжнародну зустріч. Одначе на лісовій просіці кортеж президентських машин забуксував у снігових заметах. Президент їхав з дружиною. Вже кілька днів вона слабувала на горло і все ж таки зважилася також летіти з ним.
Президент доторкнувся до її чола.
– Боюся, температура не спадає,– сказав він.
– А я боюся, що нас не витягнуть звідси до ранку,– озвалася дружина.– Ти забув, що з природою і царям не справитися.
– Ох, люба моя, якби тільки царям,– зітхнув Президент.– Нічого, якось проскочимо. Мені після цієї поїздки мулько на серці. Звітували про одне, а сама бачиш, як воно насправді. Не дуже до зими готові. Та й про весну наче забули.
Ззаду накотилося сяйво фар. Одна з машин супроводу підсунулася до президентського авто по глибокій колії, і в ту ж мить озвався радіотелефон: «Крутіше бери! Виходимо на трасу!»
Коли врешті викотилися на трасу – якимось дивом уже прочищену від снігових заметів – і колеса відчули під собою ковзьську гладінь асфальту, Президент, визирнувши у віконце, побачив над полями безкрайній розсип зірок. Не було ні хмарини. Де й поділися віхоли, сніжні круговерті, туманна пелена. Вкочувалися в село, і воно теж здавалося звабливим та сяюче-святковим. Горіли електричні ліхтарі між хатами, мирно поблимували віконця будиночків.
На в’їзді біля перших осель юрмилися ті, хто зустрічав. По дублених кожушках вгадувалися представники місцевої влади.
– Як вони встигли дізнатися, що ми поїдемо цим шляхом? – усміхнувся до дружини Президент.– Всемогутня і всюдисуща братія. Здається, вона правила й правитиме світом у всі віки.
– Не ти її вигадав,– мовила дружина.– І якщо перетривала віки, то нас і поготів перетриває.
Зазирнув помічник Президента, моложавий чоловік у засніженім моднім пальті. Сказав, що сільські жителі хочуть погомоніти з Президентом. Народу чимало. Давно вже тут стоять, мерзнуть.
– Хай би мерзли ті, що в кожушках,– відповів стомлено Президент.– І нащо було виводити людей у такий мороз. Хай ідуть по домівках.
– Дві години чекають. Якось незручно.
Розмова з людьми на продутому морозяним вітром узбіччі випала нелегка. Та й одразу стало ясно, що поява найвищої особи в державі привела на трасу найперше скривджених, усіх, кому болить, кому зимно і сутужно. Більше зібралося жінок, до того ж літніх. Радості й утіхи на обличчях не було видно. А вітер як на зло допікав до кісток, і Президент, розпитуючи про побутові негаразди, про виплати і невиплати, про лихі ціни на продукти, про відключення світла, почувався пригніченим і ніби винуватим.
Час квапив. Якимось дивом |керівні особи в дублянках відтиснули жіночок і, ховаючи в комірах розчервонілі обличчя, натякнули Президентові, що вони хотіли б виявити йому велику ласку, подякувати за увагу (яка увага, що за фальш!) і тому пропонують трохи відпочити неподалік у затишній оселі, повечеряти там і в загальних рисах познайомитися із значними досягненнями району, оскільки він за всіма офіційними показниками найкращий в області, всі укази Президента тут виконуються, реформи йдуть повним ходом, села багатіють, розбудовуються...
– Які реформи! Хто розбудовується? Голови колгоспів та кооператори! – зненацька хтось злісно вигукнув з юрмиська.
Президент обернувся на той голос. Господи, він упізнав його. І... не повірив. Так гостро, з викликом міг кинути слово тільки його давній шкільний товариш (прізвище забулося), його шалений приятель Андрій. Ну, ясна річ, це ж він, вже добряче зістарений дядько інтелігентного вигляду, в такому ж, як і всі його колеги, кожушку, гостро втуплювався очима в сановного гостя. Колись були друзями-нерозлийвода, аж доки життя не розвело їх по крутих стежках. Президента – в царство техніки, а Андрія – в обійми медицини. І ось доля звела їх знову.
Президент зробив крок до Андрія. У серці потепліло, захотілося обняти його, глянути у вічі. Але той тільки стримано і чемно простягнув руку. Хтось із районного начальства сказав Президентові, що це – головний лікар сільської лікарні Андрій Павлович Горбенко.
– Знаю, представляти не треба,– радо сказав Президент.
І тут ще дужче защеміло серце. Двадцять літ не бачилися. Життя минає, а коли вдарить сивина і зустрінеш давнього приятеля отак серед голого поля, в юрмиську чинослухняних осіб, то вже й прірва між вами.
Згадалося раптом. Це ж він був якось торік у цьому поліському селі. Так, саме тут. Зібрався великий мітинг. Бо ж приїхав Президент. І всі поспішали тоді викласти перед ним свої болі. І думалося, що він усе може і всім прийде на поміч. Якесь мале дівча подало йому записку. Світлою кіскою майнуло і зникло у натовпі. У записці Президент прочитав: «Нам з мамою дуже зле. Бо тато не повернувся з Тюмені, мама працює на фермі, а бабуся вже давно не встає з ліжка». Рукою дівчинки явно хтось водив, певне, ота вродлива молодиця в натовпі. Тож дівчинка писала наче й за неї, і за себе. Як з’ясувалося потім, у цьому далекому селі постійно, двічі на день, вимикали світло, і дівчинка скаржилася, що вони сидять удома при каганцеві, роблячи домашні завдання, а хвора бабуся геть сама.
З Міненерго надійшло пояснення, що в тім селі не гірше, аніж в інших, мовляв, ніхто не винний, падає частота струму, зупиняються енергоблоки на АЕС, немає солярки на теплових станціях. Одне слово, біда для всіх, і нічого не вдієш.
