Текст книги "Любов, Президент і парадигма космосу"

Автор книги: Юрий Бедзик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 20 страниц)

– Який же ти кмітливий, – посміхнувся в сиву бороду Сулейман. – Оце і вся моя порада. Іди до своїх братів-татар, вони вже, мабуть, прогрівають мотори на своїх «камазах». І скажи їм, що дід Сулейман звелів якомога хутчіше...

Саша зірвався на ноги. Його наче вогнем обшпарило від завзяття. Така татарська солідарність була Саші дуже до смаку. Він обняв свого друга Зігфрида. До білявочубого друга він також давно мав чуття солідарності. Годі було відсиджуватися на атласних дідових подушках.

– Дідусю, наказ роду Гафурових буде виконано! Ми побігли.

– Ні, стривай, – зупинив парубка древній Сулейман, і у виразі його побитого карбами зморщок обличчя проступила тривога. – Я всю ніч не спав і думав. І аж під ранок Аллах підказав мені таке: з тим плюгавим німцем треба бути вкрай обережним. Чуття підказує небезпеку. Величезну небезпеку для всіх!

– Яку саме, дідусю? – сторожко підкидає брови дідусь.

– Не можу втямити... Здається, він тримає в руках могутню зброю. Чи, схоже, сигнал до тієї зброї. Будьте уважні.

– Будемо уважними, дідусю.

Хлопці виходять на вулицю. Маленькі віконця проводжають їх строго, і Саша, на мить зупинившись, відчуває на собі не лише холодні очі віконець, а й холодні очі древнього Сулеймана. І раптова думка обпікає йому душу: «Може, й справді Магістр виніс із свого гроту якусь погану річ. Тому він сміливий і рветься на волю».

Ідуть вузькою вуличкою. Вона в’ється поміж пагорбами, далі іде під згірок, вище, вище, і врешті татарин і Зігфрид виходять до краю великого котловану, що наче довгастий кратер шкіриться до неба рудими боками-кар’єрами. Ось вона – глиняна схованка працьовитого татарського люду. На краю кратера витягнулися в ряд важкі «крази», втупилися сліпими більмами-фарами в незміряні розкопи глиняних багатств. Біля високих коліс стоять, перебалакуючись, водії. Милуються першими променями сонця, яке з цікавістю зазирає в котлован своїм лагідним вогняним оком.

– Наче танки перед боєм, – кидає Саша. – Ходімо, Зігфриде, і хай вони почують наказ нашого древнього патріарха Сулеймана.

А в монастирі того ранкового сонця по вінця. Все бруковане дворище залляте ніжним світлом. Теренс Реттіган геть скатувався від чекання. Порожньо на дворищі. Сумно стоїть білостінна церковиця над урвищем. Біля брами її двоє німців в чорних плащах. Притиснули до грудей автомати. Мовити б навіть – автоматики, такі вони іграшково маленькі, такі начебто не здатні на смертовбивство ці ізраїльські автоматики. А вбивати ж уміють. Тихо і беззвучно.

Коли з’явилися ці німці? – дивується Теренс. Мабуть, лежачи в високій траві за сараєм, я справді не завважив, коли ті «лицарі» і заявилися. Коли зайняли свій пост. Але головне – до чого воно іде? Нащо ці типи охороняють церковицю? Ах, так, в ній же заховалися молоденькі ліцеїстки. І з ними Віра-Віруня. Про це прямо сказав Зігфрид... Ні, Саша-татарин. Усе знає, устиг пронюшити, що тут коїться в монастирі.

І раптом на плацу з’являються ще німчаки. Та це ж сам Магістр із своїм почтом, ідуть в похмурих, наче гітлерівських плащах, крокують від монастирської будови до церковиці.

Когось супроводжують. Жінка з ними. Старенька, похилена, ледве волочить ноги. Сиве волосся вибилося з-під чорної хустки. Так це ж, мабуть настоятелька! Ось до неї і добивався Теренс, стільки надій покладав на її веління. Гурт наблизився до приступців, перед ним гордо і все ж таки нескорено стоїть церква, освячена духом своїх предків, мов жінка, що знає ціну своїй вроді і своїй минулій славі. Старенька зупиняється перед нею, довго дивиться на знайомі, майже рідні їй контури, на ікону Ісуса над брамою, дивиться так, наче хоче востаннє висповідатися своєму Богові і матері Божій. І раптом, наче зомлівши, опускається спроквола навколішки і починає важко, з болем, з гіркотою бити поклони. Сиве волосся геть вибивається з-під чорної хустки, і розкинуті в боки руки стають хрестом.

Теренс заціпеніло дивиться на цю картину смутку і самовіддачі, бо ж стара приведена до кам’яних сходів озброєними німцями. Серце йому завмирає. Він сам проймається слабістю і поволі, по-плас-тунськи рачкує назад, у гущавінь саду.

А тим часом Магістр, кинувши вимогливий погляд на одного зі своїх прибічників, дає йому команду:

– Перевірте, Генріху, що там за брамою кірхи. Хутко! Маємо півгодини часу до відходу.

Й одразу ж двоє «лицарів», притримуючи поли плащів, з готовністю натренованих слуг кидаються вгору по сходах і входять у церкву.

Минає довга хвиля. Магістр суворо супиться і позиркує на годинник. Сонце вже починає пригрівати землю. Магістр розуміє критичність ситуації. Досі не прибув за ним вертоліт. Єдиний шлях порятунку. Півмільона доларів було заплачено за нього. Сюди ось-ось може наскочити оперативний загін міліції, із тих частин, які тримають в облозі весь район гірського гроту.

Послані до брами нарешті повертаються.

– Кірха повна якихось дівчаток, – доповідає один з посланих. – Дуже налякані. Плачуть. Важка картина, Магістре. І серед них молода жінка. Вимагає, щоб їх випустили. Навіть погрожує.

– Ах, вона ще сміє погрожувати, – кривить збілілі губи Магістр. – Дівчаток залишити, а жінку, хто вона?., сюди до мене. Тільки поводьтеся чемно. Жодної брутальності!

Знову відхиляється брама, і з храмового мороку виходить Віруня. На ній нема лиця. Запалі очі, крейдяне біле обличчя, руки притиснуті до грудей. Запнута чорною хусткою, як черниця. З-під хустки вибивається пасемко темно-русявого волосся. Досить імпозантний вигляд. В першу мить не може второпати, що це за постаті в чорних плащах. Але поволі проймається недобрим передчуттям і відступає назад.

Магістр завмирає від такої краси. Підтягнута, ніжки точені, постава голови видає певність і зневагу. До театру зібралася чи що? Магістр, старий ловелас, забувши про свої проблеми, уже малює наперед картини їхнього зближення, шалених атак, боротьби, зціплених пальців, благаючих губ. Все життя, ще в Німеччині, він прагнув оволодівати отакими непіддатливими, нескореними жінками. їхній опір побільшував його пристрасть, доводив його до шалу. А тим паче оця краса, оцей туманець в ледь приляканих оченятах. Жаль, немає часу!.. Хіба що варіант полону... До себе в Німеччину, на свої домашні ложа...

Він по-молодечому піднімається кам’яними приступками на паперть і демонстративно цілує Віруні руку. Ось яка вона, його небачена ворожа сила! Все одно, вона має належати йому. І тому він ще раз галантно цілує їй руку.

Вона відсіпує руку, але він на те не зважає. Бере жінку під лікоть і озирається по дворищу.

Було б добре знайти затишний куточок для бесіди. Головна тема Космос все-таки лишається головною. Заради цього, власне, він і рвався до неї, заради цього він і шукав контакту з нею.

Знову знак «лицарям»: церкву звільнити! Всіх дівчаток у двір, хай ідуть до своїх класів і зубрять свої науки. («Слов’янські йолопи, їм все одно ніяка наука не піде на користь»), А вчителька... Доведеться без неї, без патронеси, набирайтеся, кіндхен, розуму самі... Господи! А це що за чорна купа на сходах? Стара карга! Досі лежить і молиться. Підвести її, дурепу! Вона свою місію виконала, і хай зникне з очей. Геть! Подалі! Тільки акуратно, ніякого галасу і ніякого насильства!

От і прекрасно, що дівчатка вже у дворі. А красуня фрау Віра запрошується до церковиці. У них буде коротенька, мила розмова, дуже відверта і дуже взаємовигідна.

Магістр береться за масивну браму, щоб ширше її відчинити перед чудовою українською красунею. Та цього розхиляння мало, мало дороги для такого неземного Божества!

Магістр аж вклоняється перед Вірунею і, скинувши чорний капелюх, робить перед нею реверанс у стилі іспанських гідальго.

– Прошу, прошу...

Одначе тут же, ніби одумавшись, змінює свої плани. Церква для такого крутого повороту абсолютно не годиться! В церкві вони будуть скуті умовностями, фривольності не вийде. І мирної капітуляції також не буде. Нащо церква! Геть церкву!

Помах рукою в бік старенької настоятельки (вона вже підвелася з колін) і лагідне прохання до неї:

– Гнедіге фрау... вибачте, що я по-німецьки, але справді я хочу висловити вам свою повагу, фрау Серафимо. – Магістр навіть робить вниз по кам’яних приступках кілька кроків до настоятельки. – Моя шановна фрау Серафима, маю до вас сердечне прохання. Дозвольте мені поснідати з фрау Вірою в вашій трапезній келії. Годину, не більше. І ми зникаємо геть. Назавжди зникаємо! Навіки!

Старенькій не лишається нічого іншого, як поступитися перед такою нестрашною вимогою німчака. («Щоб він подавився від першого ж кусеня хліба!»). Правда, у матушки Серафими ніякої справжньої трапезної немає, вона заводить німця в свою темненьку келію і показує на маленький стіл, на якому червоніє пишний букет троянд.

– О, зольхе блюмен! – тішиться Магістр чи робить вигляд, що тішиться. – Що ж, має бути вдатна розмова. При квітах навіть краще, ніж я сподівався.

Магістр коротким позирком робить знак своєму могутньому охоронцеві Вернерові, щоб той приніс все належне для балачки. З’являється пляшка горілки, пляшка шампанського (для дами, звісно!). А закусювати доведеться... Може, фрау Серафима не поскупиться з такої нагоди для німецького гостя і для своєї вчительки? Фрау Серафима вмить гукає черниць, шепочеться з ними, ті, розуміючи, бігцем приносять усе, що треба. («Аби ти, гаспид, вовкулака, зник з-перед моїх очей!»). На столі все готове. Навіть принесено ще один букет троянд. Цього разу білих. І звідкись добуто особливі, з приватного сховку Серафими, темні чарочки.

Все. Розмова починається.

Магістрові кортить спершу вдати з себе вельми товариського, навіть вельми страждаючого. Бо ж йому таки є з-за чого страждати. Він почувається страшенно винним! Кілька місяців тому він дав наказ ліквідувати одну особу з оточення українського президента. Ця особа завдавала Магістрові, та й взагалі всій його «германській політиці» в Криму неймовірних прикрощей. Вона мала вихід на космічні сили, вона підтримувала контакт з людьми (чи пак – з істотами!) із сузір’я Сиріусу. Взагалі, фрау Віра порушувала всю систему його заходів, планів, контактів на кримській землі, а після початку утворення «світлими HJIO» енергетичного каналу з глибин моря, стала його першим ворогом! Ця жінка мала колосальну вагу і колосальний вплив на президента України, вона сприяла його зближенню з американською групою «Мажестік-12», вона здійснювала на нього енергетичний тиск з боку Сиріусу. І що ж, виявляється... до всього ця жінка ще й красуня! Небувалої звабливості і чарів красуня!

Магістр поважки, вклонившись, знову шукає привід потягнутися до Віруні, знову бере її руку і ніжно (із щирим захопленням!) цілує її. Все в ньому так відточено, так тонко, немов він учився у венеціанських дожів.

– Отже, фрау Віро, вам має бути ясно, в якому я зараз душевному стані, знаючи, що колись я особисто дав наказ убити вас! Та ось ви переді мною. І нема для мене більшої втіхи, аніж бачити вас цілою і неушкодженою. Слава Богу, що мій агент, посланий на ту ганебну акцію, виявився нікчемним снайпером. Ха-ха-ха! Побільше б доля приносила мені таких розчарувань, мадам! А тому я прошу, я благаю вас випити бодай краплиночку за нашу дивовижну зустріч!

Краплиночку Віруня випиває. Дратувати німчака не варто. Багато чула про нього, що він – мало не людожер! Мерзенна тварюка! А, виявляється, він повний шарму, він уміє вести таку елегантну розмову.

– То що б ви хотіли почути від мене? – питає вона Магістра.

– Найперше я хотів би ще раз вибачитися за той дурний постріл.

– Годі! Ви вже вибачилися, гер Магістр... Здається, так вас величати?

– Абсолютно так.

– Тоді я просто не розумію, чим я могла викликати у вас таку зненависть до мене. Ніякого впливу на президента я не маю. Він мені справді дуже милий, я захоплююся його розумом, тактом, вмінням віддавати себе своїй великій місії глави держави. Може, навіть прагну у чомусь допомагати йому.

– Стоп! Саме оце «в чомусь» і змушує мене шукати з вами дружбу, фрау Віро, – мовить серйозним тоном Магістр. Він сидить у темно-синьому костюмі, при чорній краватці, великі залисини на лобі видають в ньому розумну людину. – Може, навіть не тільки дружбу.

– А чого б ви хотіли ще? – ледь кокетливо перепитує Віра-Віруня, дозволивши собі коротенький оцінливий погляд в бік німця. Так позиркують на чоловіків дами на світських раутах, воліючи виказати свою симпатію до об’єкта своєї уваги.

І дивно. Коротке запитання фрау Віри раптом пекучим струменем пронизує душу Магістрові. Чого б він хотів ще? Міг би окинути поглядом минуле, ну, принаймні, оці кілька літ сидіння в гроті, де все було спрямоване на одне «хотіння» – на утвердження себе серед нащадків «чорного сонця». Рвався до влади в Німеччині, поніс свій прапор терору в Україну, в Крим, в свої підземелля... Але зараз перед ним сиділа просто гарненька, зваблива, чарівна жіночка, про яку він, вже старіючий солдат, міг би тільки мріяти. Має золото, має колосальний вплив в Баварії, в Мюнхені, там усе впаде до його ніг, там проляже широка дорога до вершин влади..

Тільки він буде самотній на тих вершинах. Там буде холодно і страшно в тій самотині. Там будуть тільки куплені посмішки і видушені слова вірності... Таких очей, як оці, він не побачить!

– Вам буде смішно почути, чого б я хотів, фрау Віруня, – видушив із себе Магістр. І, вловивши себе на бажанні брякнути щось надто відверте, мовив уникливо: – Я хотів би, щоб така жінка, як ви, одержала в житті стільки багатства і розкошів, скільки маю я.

– Спасибі, – тихо сказала Віруня. – За такі слова...– Вона пригубила свій келишок.

Він же випив усе до дна, випив і хутко налив ще. І, п’яніючи, глянув через стіл на свою візаві грубо цинічним поглядом.

– Це все слова, моя люба! – буркнув, він важким голосом. – А правда в тому, що ви, фрау Віро, ніколи не відгукнетеся на мої компліменти. Бо ми з вами були і лишилися ворогами.

Прозвучало як грубий виклик. Церемонії відпадали. Тепер мала бути пряма розмова. Або й пряма вимога. Проте Віра-Віруня ще спробувала врятувати тон делікатності.

– Колись ви хотіли вбити мене кулею. Благаю вас, не вбивайте мене вашим словом. Принаймні, давайте залишимося добрими знайомими.

– Ні, ми – вороги.

– Чому ж?

– Бо ми різних рас. Хоча й арійці... Так, українська раса також належить до арійської. Але все одно ми з вами вороги. Навічні! Від самого початку християнства.

Віра-Віруня, злякавшись його тону, замахала руками, мовби відбороняючись. Схоже було, що їхня розмова котилася в прірву. Далі обіцялося щось страшне, щось смертельно загрозливе. Змигнуло в голові, що тут у дикому гірському селищі практично немає ніякої влади, немає міліції, ніхто її не оборонить. А перед нею відвертий нацист, із тих, котрі колись (хай не він, а його батьки і діди) вдерлися в її, Віруньчину країну, топтали її землю, убивали і нищили тут усе.

– Ви мені даруйте, гер Магістр... чим я завинила перед вами? – запитала дрижачим голосом Віра-Віруня.

– Тільки своєю вродою! Тим, що я не можу наблизитися до вас і зробити вас своєю дружиною. – Магістр патетично розкинув руки, лице його, квадратово щелепне, темно плямисте, дихало справжнім жаром пристрасті. – Бо століттями ми, германці і слов’яни, ворогували між собою. Нам потрібні були ваші, слов’янські землі, ваша кров, ваші родовища, плоди, води, небеса, ваш слов’янський дух непокори, ваше вміння воювати. Ви громили нас в 45-му у Берлині, ми годували вас в голодні роки перебудови... І ось нарешті ви вирвали у нас найласіший шматок, силу надр земної кулі...

– Хто у вас виривав її, гер Магістр? – вихопилося болем з Віруньчиних грудей.

– Сиріус!

– Неймовірні речі кажете ви.

– Сумну правду, фрау Віро, – кинув майже люто Магістр і навіть погрозив їй пальцем. – Тепер у вас безмежні багатства енергії, ви одержали від Сиріусу таємницю, в сто крат дужчу за силу атомного ядра. І ваш президент тепер може на весь білий світ галасувати, що вам не треба ні нафти, ні атомних станцій, ні вугілля... Ви припадете спраглими вустами до плазмових витоків на дні моря, і по слов’янських артеріях потече космічне всемогуття.

То була правда, бо таки потече, потече... Віруні аж солодко стало від слів німчака. Тільки чому він лютував? І чого хотів від неї, чого так жахно ненавидів усе слов’янство, найперше її Україну, її нещасну, вічно убогу і знедолену Україну?

– Скажіть же, що ви хочете від нас? – запитала Магістра спазмованим голосом.

– Повторюю: космічного всемогуття!

– Вам би бути поетом, а не...

– Називайте мене, як хочете. Лайте, плюйте мені в лице. Тільки зараз я скажу вам дику химеру. І вам не вдасться врятуватися від неї. – Він схилив перед Вірунькою голову. Чітко і різко, як це роблять на плацу німецькі офіцері, б’ючи закаблуками перед високим генералом. – Станьте моєю дружиною і віддайте мені таємницю Сиріусу!.. ні, ні... – він заплутався, пошукав слів: – таємницю плазми!

Вірі-Віруні стало трохи смішно.

– Це не моя таємниця, гер Магістр, а наших братів із далекої планети. Візьміть код і гукайте до них. Тільки вони ніколи не відгукуються. Вони самі шукають шлях до нас.

Тоді Магістр, вмить подолавши в собі запал, строгішає лицем, бере пляшку і наливає собі і Віруні в чарки. Гаразд, якщо це воля далекої зорі, він упаде навколішки перед фрау Вірунею і попросить її руки. І вони стануть найщасливішим подружжям в Німеччині. Ба ні, в усьому космосі!

– Я справді, фрау Віро, не жартую, – глухим голосом вимовляє Магістр. – 3 цього монастиря я мушу вийти одруженим з вами і з вашою великою космічною таємницею. Без неї моє повернення до Німеччини втрачає смисл...

Домовити фразу він не встигає. З-за дверей долітають голоси, тупіт ніг, хтось без стуку шарпає двері, і на порозі з’являється начальник особистої охорони Магістра Вернер.

– Приїхала якась висока дама, гер Магістр, – доповідає він ледь не переляканим голосом. – З охороною... Дуже солідна охорона...

– Де вона зараз?

– Машини уже в дворі. Дама простує до фрау настоятельки.

– Пропустіть. І щоб по найвищому класу! В розмову не вступати, перешкод не чинити.

Голоси все ближче, чути цокіт дамських каблучків, далі делікатний стукіт у двері. Входить вродлива жінка з темно-каштановим волоссям у спортивній курточці, за нею тупцює якийсь дебелий парубок, за ним ще один. Жінка цікавиться, де можна побачити настоятельку монастиря Серафиму? Віруня з першого погляду впізнає даму. Це ж президентова дружина Людмила Іванівна! Вона припадає їй до грудей.

– То, може, ми завадили? – трохи знічено питає вона, обдивляючись заставлений наїдками стіл, чарки, пляшку.

У Магістра на обличчі розпливається силувана посмішка. Він – весь привітність. Вказує дамі на вільний стілець біля столу. Наче спеціально для шановної фрау...

Слово те зірвалося випадково, але Людмила Іванівна вмить його підхопила. Підозра чорною тінню впала їй на обличчя.

– Ви німецький турист чи що? – питає вона дебелого Магістра. Його шкіряна камізелька робить з нього такого собі типового німецького бюргера.

Цей здогад подобається Магістрові, і він підхоплює його:

– Яволь, фрау. Вір зінд дойче турістен ауз Байєрн.

– Ясно, з Баварії, – перетлумачує його слова Людмила Іванівна, хоч в її очах поблискують іскорки недовіри. – Бачу, там внизу повно туристів. Але вони чомусь у чорних плащах. І в одного з них, здається, я побачила навіть зброю. Під тим плащем.

– Може бути... ми маємо дозвіл... це наша охорона, – виправдується досить невковирно Магістр.

– Туристам ми дозволу на зброю не даємо, – рішуче відрізає Людмила Іванівна. – Ну, гаразд, скоро сюди прибуде начальство з Сімферополя і ми розберемося. А зараз прошу: налийте мені крапельку і що-небудь на тарілочку. Я страшенно зголодніла.

– їжте, їжте, Людмило Іванівно, – припрошує даму Віруня і при цьому ховає очі в своїй тарілці. Дивна якась поведінка, дивний голос.

Тоді німець переходить на російську мову:

– Ми хотіли б, щоб ви, фрау Людмило, підняли чарку за нас двох, за мою наречену фройляйн Віру і за мене, її бройтігама. Себто жениха – по-німецькому.

– Що, що? – не йме віри дама. Щоб Віруня виходила заміж за такого старого корча! І побігла поглядом по віруньчиному змарнілому обличчі. – Чому ж так раптово, Віруньо. Ми, здається, друзі. Могли б мені написати. Або коротеньку депешку до столиці.

Знову в коридорі голоси, знову хтось добивається до келії Серафіми. Та це ж вона сама. Якісь типи, оці самі німчаки-охоронці, довго не впускали її, але довелося таки дати волю старій. Заходить розпатлана, очі горять гнівом. Ладна кинутися на

Магістра з кулаками. І миттю переключається на Людмилу Іванівну.

– Ой, голубонько моя, не знаю, коли ви встигли й приїхати... А я ходила до своїх ліцеїсток в гуртожиток, то вони плачуть отакими о слізьми. Ці німці – бовдуряки не випускають їх з помешкання. Тримають наче своїх бранок. І що ж воно коїться, Людмило Іванівно? Та скажіть ви своєму чоловікові, хай наведе тут лад. На те ж він президент держави! Президент має про всіх дбати: і про столицю, і про нас у глухій провінції. А то бандити всякі понаїздили...

– Годі, матушко, – вгамовує її президентша. – Ми наведемо лад. Ось зараз наведемо.

У Магістра одвисла щелепа. Весь заціпенів. І мимоволі підвівся, навіть виструнчився. Всього сподівався, але щоб зустрітися в цій глушині з самою першою леді країни!.. Він схиляє голову, ввічливість так і струменить з його очей.

– Щиро тішуся нагодою познайомитися з вами, шановна фрау!

– Сідайте. І поясніть мені, що тут коять ваші люди? Бо я маю змогу і геть випровадити таких туристів з країни.

– Авжеж, маєте... – бурмоче Магістр. – Це міняє ситуацію, шановна фрау. Абсолютно міняє ситуацію. – Він швидко підводиться і прожогом вибігає з кімнати, щільно зачинивши за собою двері.

В кімнаті якийсь час стоїть важка, майже полохлива тиша, обидві жінки дивляться на двері, затим схрещують свої погляди.

– Що ж тут сталося? – питає Віруню дружина президента. – Хто він, цей твій нахабний жених у шкіряній камізельці?

Віруня хутко переповідає події минулої ночі і цього ранку, події жахливі, неймовірні, невідомо що станеться далі, бо це все бандити з підземелля, вони вирвалися з своїх гірських нір і тепер шукають шпаринку, щоб втекти за кордон. Переповідає вона і про зухвалу вимогу їхнього головного бандита Магістра до неї, Віруні, щоб вона віддала йому руку і серце, щоб стала його дружиною.

– Отак закохався, старий йолоп? – не може повірити Людмила Іванівна.

– Може, й закохався... Але я боюся, він веде велику гру. Гру з виходом на космос. – І Віруня детально змальовує ситуацію, змальовує жадання Магістра через неї знайти контакт із Сиріусом, аби повернутися в Німеччину володарем неймовірних енергетичних багатств землі. – Тепер я просто не знаю, як бути.

– Та пошли ти його подалі! – радить досить відверто дружина Президента. – Цій великій ідеї служить мій чоловік... який, між іншим, палко вітав тебе і ремствував на тебе за втечу в гори... А якась кримінальна нікчема сподівається одним махом відкрити для себе двері в космос. По всьому Криму починається будівництво енергосистем, твій дідусь Серж не відходить від «червоного ока», сиріусці почали перші енергетичні передачі через простір... Ну, гаразд, зараз треба вирвати тебе з лап цього бузувіра... Я погукаю охорону, і хай вона приведе його до порядку.

У Віруні хмуриться чоло. Не приведе! Бандити озброєні, затяті, їм нічого втрачати, вони здатні перестріляти нас усіх, перестріляти черниць, матушку Серафиму і змусити, зрештою, її, Віру, виїхати з ними.

Повертається Магістр. Тепер в ньому відчувається холодна рішучість, він готовий до всього, не спиниться ні перед чим. Шкіряна жилетка на ньому погрозливо шелестить, чорна краватка круто зав’язана. Брови весь час зведені хмурим дашком.

– То ви, мадам – дружина самого президента України? – не то запитує, не то стверджує Магістр. І тут же демонстративно вклоняється Людмилі Іванівні. В його поклоні вчувається легка іронія. – Тоді будемо відверті, фрау Людмило. Грати в піжмурки – не мій фасон. – Щось в його обличчі темніє, якась тінь жорстокості, і голос насочується сталлю: – Мені прикро говорити про це, фрау Людмило, жінці, перед якою сьогодні схиляються мільйони. Але, на жаль, ви повинні знати, що я – політичний ворог вашого чоловіка!

У Людмили Іванівни здригнулися кутики вуст. Передчувала, що дійде до відвертості. Проте такий різкий стрибок хижака паралізував її. Хижак уже стоїть не за ґратами клітки, він ламає ґрати і рветься у бій. Що йому треба?

– Ми з моєю нареченою відбуваємо до Німеччини, – веде мову Магістр спокійніше і заразом тоном людини, яка знає свою силу. – Я хочу забрати цю жінку подалі з вашого життя.

– Навіть так? – наче дивується Людмила Іванівна і знову підкидає в свої слова крапельку іронії, збагнувши, що іронія може порятувати її від панічного страху. Адже хижак уже просунув між грати лапу, і кігті його близько, зовсім близько. – Чим же викликана така поквапливість?

– Світовими проблемами, фрау Людмило. Минулого року, дозволю собі нагадати, людство ледь не опинилося над прірвою світової війни. Ви добре па-м’ятаєте події в Нью-Йорку і затим діяння американського вояцтва на Близькому Сході. Тоді все закінчилося щасливо. Проте цього разу такого кінця не буде. Ми, «лицарі чорного сонця», вирішили консолідуватися і з’єднати свої зусилля зі Сходом. Те, що тибетські воїни-ченці не зуміли зробити в квітні 45-го року, не зуміли прикрити своїми тілами нашого великого фюрера в його рейхсканцеля-рії*, те ми разом з ісламським сходом зробимо сьогодні.

– Ви хочете війни?.. Не повірю.

– Ми її безумно хочемо! – каже відверто Магістр. – Війни і тільки війни!

В серце Людмили Іванівни б’є біль, пекучий і тоскний, від нього слабне все тіло. Неймовірно що вона почула! І тут як спалах того болю в душі її зринають слова якогось великого письменника-мис-лителя, його застереження і моління, його начерк прийдешньої воєнної катастрофи. «Це велетенська брудно-сіра в брудно-червоних плямах щетиниста потвора з тілом іхтіозавра, із лупатими, косо закоченими, криваво-чорними очима, з роззявленою пащею, з якої замість зубів визирають дула гармат. Вся спина втикана щетиною з багнетів, шабель, списів. Вони блискають лускою з черепів. У лапах роздертий труп людини, і сама потвора по черево загрузла в купі трупів... Ось страховище війни. Тисячі літ на всіх кінцях земної кулі воно пожирало молоді життя. Із трупів, принесених у жертву цьому страховищу, можна б ізшити саван на всю планету земну, обгорнувши його круг неї багато разів...»

Під час штурму Берліну радянські війська знайшли на території рейхсканцелярії до 300 трупів тибетців, одягнутих у форму солдат фермахта.

Людмилі Іванівні стає моторошно від того спогадання. Всі чесні люди планети проклинають воєнне насильство, а перед нею сидить монстр, якому мариться одне – війна, війна і війна! І тоді Людмила Іванівна пробує вгамувати його шал:

– Гер Магістр, ми ж із вами цивілізовані люди. Ми повинні розуміти, що війна – то катастрофа для всіх. Найперше для Сходу. І, напевне ж, для вас також. Захід має таку колосальну силу, як ядерна зброя, і мені здається нелогічним...

– Стоп! – рішуче піднімає руку Магістр. – Шановна фрау президентша. Не хотів вас засмучувати... а втім ви самі підказали мені, яким шляхом ми мусимо йти, ми, себто сини поверженого колись рейху і сини сьогоднішнього Сходу. Це шлях ядерного зіткнення! Ядерна, безжальна війна!

– Смішно! А, може, й трагічно! Невже ви сподіваєтесь повергнути людство, світову демократію, розум...

Регітливі корчі проймають магістрове тіло. І враз його очі звужуються до колючого блиску.

– Відкрию вам те, чого не знав майже ніхто. Колишній СРСР, його Генеральний штаб, його нікчемні правителі загубили... так, загубили, і невідомо де – 3500 своїх «ядерних чемоданчиків*. «Президентських чемоданчиків». І один з них у мене.

– Неправда! Я б знала про це.

– Один з них у мене, Людмило Іванівно. Я тільки не певен, на які ядерні ракети й міни він зорієнтований. Але він мій! Ці заряди колись були закладені по всьому світу: в Нью-Йорку, Брюсселі, Римі...

– Це божевілля, гер Магістр! – спазмованим хрипом озивається Людмила Іванівна. – А якщо й так, нащо воно вам, ота нова катастрофа Нью-Йорку чи Брюсселю? Схаменіться, гер Магістр! Це безумство!

– Безумство в ім’я життя, фрау Людмило, – розводить руками Магістр. І раптом його голос м’якшає, в ньому чується навіть нотка печалі, чисто людського болю. І заразом обережна спроба прокласти місточок до всемогутньої жінки, яку він щойно так неґречно, може, й брутально налякав. – Ви самі змусили мене стати атомною потворою, фрау. Хоча це, може, й на краще. Все одно всі ми котимось у прірву: у прірву наркоманії, СНІДу, аморальності, сексуального і расового хаосу. Що ж, тепер ви знаєте негарну правду про мене, як про людину-циклопа з чорних бандитських підземель. А я пропоную тост: за успіхи в державних справах вашого чоловіка! Він несе на собі неймовірний тягар. І разом з ним несете його ви, вродлива, інтелігентна жінка, мати прекрасних дітей, душевний нерв родини. Даруйте, що я дозволив собі такі поетичні слова. Ви істинно достойна половина Президента України!

– Гаразд, годі! – обриває його патетичну мову Людмила Іванівна. – Будемо вважати все, що тут мовилося, грою вашої зболеної фантазії. Проте я готова підтримати ваш тост. За мого чоловіка!

Келишки з темного скла хутко порожніють. Магістр, ще більше подобрішавши, навіть дозволяє собі певну фривольність. Закушує випите шматочком хліба з тарілки. Жест чисто плебейський. Зараз йому навіть шкода обривати трапезу з першою леді України. Проте перша леді не настроєна на мирний лад. Пережите й почуте нею – надто лиховісне. Хижак не тільки показав свої пазурі. У хижака виявилися ще страшніші ікла.

Зрозуміло, вона не виявляє відвертої ворожнечі. Навпаки каже діловим тоном про зайнятість, сімейні клопоти, проблем і проблем! За цих обставин їй краще поспішати в Сімферополь. Там на неї чекають друзі. Чоловік, мабуть, хвилюється.

Її мову уриває майже істеричний вигук за дверима. Двері розшарпуються і влітає старенька Серафима, геть розпатлана, чорна хустка збилася їй на плечі, губи дрижать.

Один з охоронців Магістра марно намагається затримати її. Де там! Бабуся лютою кішкою виривається з його рук. Засапавшись, дивиться гнівно на Магістра. Той отетеріло відступає до стіни. Стара поривається до нього з кулаками.

– Це ти, гаспиде, наказав запхати дівчаток у свій автобус?.. Нащо вони тобі? Куди ти їх будеш везти?

Магістр владно скидає руку у бік дверей:

– Генріх! Заберіть стару відьму!

– То я – відьма? О, німецький бандите, впізнаю тебе, впізнаю ваш рід, якому я віддала колись два роки дівочого життя біля ваших корів і свиней... Але зараз ти за все заплатиш мені!..