Текст книги "Любов, Президент і парадигма космосу"
Автор книги: Юрий Бедзик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 20 страниц)
Віруня зірвалася з канапи, істерично вигукнула:
– Серже, не слухайте його!.. Ніхто вас не розстріляє... Не ті зараз часи. А завтра на демонстрацію вийдуть тисячі студентів. Може, до нас прилучаться і моряки, офіцери... І я буду з вами, Серже!
– Не треба демонстрацій, Вірунько, – зітхнув Серж. – Мабуть, я за ці 57 років став йолопом. Або ви всі зосталися такими, якими були.
– Правда твоя, – зрадів Олег Сергійович. – Були дурнями, ними й лишилися. І тобі, Серже розуму у нас не позичати. Послухай мою пораду: збирай манатки і повертай на свій славний Сиріус!
***
Тим часом вдома у контр-адмірала Севастьянова відбулася ще важча розмова. Розмова з командувачем. Той зовсім втратив рівновагу.
– Доки ти там пиячив зі своїм пришельцем, – кричав він у трубку – сталася баталія біля острова Тарханкут. З твоїм «Салютом» між іншим. І наш особіст доповів про це в Москву самому міністру оборони. Ти знаєш, що у них є, у тих, на «Салюті»? Вони мають особливу променеву зброю. І до них не підступишся. Правда, їхній промінь ударив наче не з корабля, а з хмари над ним, чи то з НЛО... а чи, може, з ворожого літака... і скажи: як мені тепер реагувати на це? Що доповідати Москві?
На скромну заувагу Севастьянова, що в такій ситуації слід було бути делікатнішим і не вдаватися до силових прийомів, командувач вибухнув гнівом:
– Ти знаєш, Севастьянов, що таке тероризм? Ти забув напад на Америку? Забув, як ми всі тоді опинилися на порозі світової війни? Оце він і є тероризм. Тільки цього разу – космічний! Так, «Салют», за деякими даними, ввійшов у змову з інопланетними бандитами і прибув сюди з явно агресивними намірами!
– Та нема в них ніяких агресивних намірів „ Григорію Юхимовичу, – твердо відповів Севастьянов.
– Ти нічого не знаєш, контр-адмірале, – гримів далі командувач. – Під вечір з Москви одержано секретне повідомлення. Московським астрономам вдалося з допомогою тонко розробленого коду розшифрувати послання якоїсь неземної цивілізації. Скоріше всього з сузір’я Сиріус. Так от слухай. Код Кремлю передав відомий контактер Бабанов. Дуже хитромудрий код для розшифровки космічних радіосигналів. За допомогою коду Бабанова вдалося розшифрувати кілька серйозних радіо-закликів. Москва дійшла висновку, що наші так звані «космічні брати» не тільки перегукуються з нами, а й мають намір послати до нас велику експедицію. Мета їх досить прозаїчна, щоб не сказати – підла! «Брати» хочуть знищити всі наші атомні центри, всі наші ядерні запаси. Найперше в Росії і в Сполучених Штатах.
– Ні, Григорію Юхимовичу, не атомні центри, а ядерні ракетні установки, щоб не допустити великої ядерної катастрофи, – відрізав чітко Севастьянов.
– Ти говориш мовою «братчиків», – буркнув у слухавку командуючий.
– Говорю те, що почув від одного з членів екіпажу. Наш гість з «Салюту» має важливе доручення від уряду однієї з планет Сиріусу.
–Ти про кого говориш?
– Про капітана-лейтенанта Сікору, Григорію Юхимовичу. Він п’ятдесят років вивчав їхнє життя...
– Тобто жив у них?
– Не певен... – завагався з відповіддю Севастьянов. – Можливо, мав інші контакти. Сиріусці постійно прилітають до нас. Всі оті НЛО, «блюдця», «тарілки»... коротше* від них він одержав кілька серйозних попереджень. А останнє і взагалі убивче! Сиріусці точно вирахували і навіть змоделювали наше близьке майбутнє. Щось страшне! Схоже на...
– На ядерну війну, так? І ти певен, що це не фальшивка? Ти добре придивився до свого космічного гостя? Хто він? Не якийсь агент? Чи, може, просто шарлатан, пройдисвіт, шизофренік?
– Яз ним познайомився... бачив його офіцерське посвідчення.
– Містика, контр-адмірале, – бовкнув командувач. – І взагалі розмова не телефонна. Зайди до мене завтра вранці. А пришельця я запрошу до себе. Пошлю за ним ад’ютанта.
– Краще б ви самі провідали шановного гостя. Власною персоною. Він має дипломатичні повноваження від цілої зоряної системи.
– Кажу ж – містика! Ось мої офіцери приведуть його до мене в кабінет, і я гарненько до нього придивлюся.
– Прошу тільки вас, Григорію Юхимовичу, не влаштовуйте йому допит – зітхнув Стояновський. – І врахуйте: провал його місії Москва нам не подарує.
Перед світанком в квартирі Сікор озвався телефон. Різко й вимогливо. Мовляв, годі спати, коли світ зрушується з місця, і людина вже перестає бути Богом Всесвіту. Олег Сергійович подався у вітальню і схопив трубку.
Дзвонив контр-адмірал Стояновський. В голосі його бриніла досада.
– Чому так довго не береш трубки?
– Прошу вибачити, Михайле Вікторовичу... Важка голова, доки почули з дружиною дзвінок. Що там?
– Буди Сержа. Його хочуть заарештувати.
– Хто?
– Не будь наївний... Найстарший в гарнізоні, – з болем мовив контр-адмірал. – Хоче втрутитися. Я боюся, що його методи перетрактацій погублять справу. Маємо унікальний шанс знайти контакт з тими, хто стократно розумніший за нас. Я гадаю, що на розмову з нами виходить Космічний Розум. Не пирхай і не смійся, Олегу Сергійовичу. Більшовики дуже довго сміялися і ледь не просміяли кібернетику і комп’ютери. А секрети ядерної зброї були змушені самі викрадати в американців... Я всю ніч не спав... і повіриш, під ранок в мені озвався якийсь дивний голос. Абсолютно реальний, ніби хто промовляв до мене. Такого зі мною ніколи не було.
– Михайле, – дозволив собі легку фамільярність Олег Сергійович, – не забудь, що ми вчора трохи перебрали. У мене досі важка голова.
– Ні, Олежку, я чув дуже виразне, дуже суворе попередження якогось незнайомця. Потому я навіть записав мовлені ним слова: «Військова база в небезпеці... Великий корабель під номером 7, який називаєте лінійним крейсером... Може статися лихо... даємо вам дані... все зосереджено на другій силовій установці, яка вийшла з ладу... Ця аварія невипадкова... невипадкова... невипадкова...»
– Якась галіматья! – обізвався глузом Олег Сергійович.
– Не думаю. Про аварію на другій силовій установці я вчора нічого не чув. Чому «голос» знає про неї і передає мені інформацію серед ночі? Зараз я подзвонив на «7-й». Ти знаєш, що це лінійний крейсер «Звитяжний», пришвартований до другої стоянкової бочки. Був недавно в плановому ремонті, все норма, готовий до морських навчань. І раптом вчора о 22-й вечора – так мені сказав командир крейсера капітан 1 рангу Кулик – аварія на другій силовій! Це вже не містика.
– Я теж думаю, що це гірше, ніж містика, Ми-хайле Вікторовичу – відбуркнувся Олег Сергійович, ворушачи пальцями ніг, аби зігрітися на холодній підлозі. – Спасибі за попередження. Буду будити свого «батечка».
Він поклав слухавку. На розбалакання не було часу. Ще не вистачало, щоб в його домі арештували якогось космічного пройдисвіта! Десь мотався зі своїм кораблем по світах, а тепер вдає з себе мученика. Гаразд, хай дім спить, а Олег Сергійович має потурбуватися про свого загадкового родича. Вчора ж бо він, Олег Сергійович, був трохи непоштивий до нього. Мовити б, вказав йому на двері. Егоїстично і безтактно вказав. Але справа є справа. Спить він зараз, чи у них на Сиріусі розучилися спати?
Олег Сергійович відчиняє двері до кабінету і бачить, що Серж уже давно вдягнений, здається, навіть поголений, сидить біля письмового столу і переглядає якісь старі журнали. Є чому дивуватися. Усміхається, радіє, згадує своє давне минуле.
– Годі сміятися, батьку! – досить грубо каже Олег Сергійович і, не без внутрішньої зловтіхи, сповіщає про недобрий дзвінок від контр-адмірала. Власне, щось там затіває ця паскуда командувач!
– А чим ти кращий за нього, мій любий синочку? – примружує очі Серж. – Ти мене гониш з мого дому, той проганяє з Севастополя. Та Бог з вами. Все одно Сиріус за нами стежить. І особливих дурниць ви вже не вчините.
– Ти певен, що ота зірочка, отой далекий Сиріус, який ранком ніби плаче над землею, то твої захисники?
– І мої, і твої, любий сину Олегу Сергійовичу.
Пішли на кухню. Олег Сергійович підсмажив яєчню, запарив кави, сіли до столика, вкритого жовтою цератою. І враз... ото вже лихо!.. В парадному почулися голоси і тупіт ніг. Це прийшли за Сержем, це виконувався наказ мерзенного, зухвалого і самовпевненого командувача Чорноморським флотом.
У Сержа скам’яніло обличчя. Він засунув руку в кишеню штанів.
– Я можу відстрілюватися, у мене є зброя, – сказав він твердо, мовби зважившись стрибати з кручі у страхітливу прірву. – Але, мабуть, не варто... Краще віддамся їм в руку добровільно, щоб не наражати тебе на прикрощі. – В Сержевому голосі забринів злісний гумор: – Бо чого доброго не отримаєш високої пенсії.
А голоси наближалися, були вже майже перед самими дверима. У Сікори-каплея закалаталося серця, рука в кишені стиснула пістолет. Ті в парадному на хвилю зупинилися, чути було їхнє перемовляння, радилися, як бути. «Бандит» з космосу міг вчинити опір.
У Олега Сергійовича змигнула думка: другий поверх, можна ще врятуватися, можна просто втекти.
– Стрибай, Серже, внизу сарайчик. Спустишся по даху на землю і тікай на свій корабель.
Серж падає на похилий дах, скочується на землю. Біжить через двір, вилітає на вулицю і втрапляє... прямо в руки морського патруля. Молоденький мічман, перетягнутий портупеєю, в оточенні двох моряків, наче жде його на вулиці. Це не арешт, а прямо-таки дружня зустріч.
– Ви – капітан-лейтенант з корабля «Салют»? – ввічливо запитує він, не виказуючи ні найменшого бажання гніватися на втікача.
– Все як в старих радянських фільмах, – супиться Серж. – Мене прийшли арештувати, але при цьому виявляють до мене цілковиту турботливість.
– Безперечно, дорогий каплей, – усміхається вусатий мічман і показує рукою в бік військового «уазика», що стоїть оддалік під домом Олега Сергійовича.
Жест досить промовистий. Сержеві нічого не лишається, як з виразом зверхньої байдужості влізти в «бобика» і сісти там на заднє сидіння. Коли вони під’їжджають до парадних дверей штабу, з-за далеких будинків вже витикається багряний окраєць сонця, на широкому проспекті стає ясніше і видно, який гарний, урочисто святковий дім штабу флоту.
В фойє, на широких сходах тиша і застигла строгість військової установи. Серж іде в супроводі міч-мана-вусаня коридором до приймальні командувача, вступає в неї і тут натикається на контр-адмірала Стояновського, який стоїть біля столика чергового ад’ютанта. Лице в контр-адмірала бліде, ні кровинки, втома, видно, зморює його, а проте він вдає зраділого і простягує Сержеві руку.
– Мені доручено зустріти вас, – каже він. – Жаль, що так вийшло... з патрулем. Прошу вибачити командувача.
– Я все одно мав прийти до нього, – каже Серж, помічаючи на собі цікаві погляди штабістів. – То де ж Григорій Юхимович?
– У нас деякі ускладнення... Командувач зараз буде. А я прошу вас: зайдемо в мій кабінет. Почекаємо трохи.
В контр-адміральському кабінеті вже повно сонця, в шафах виблискують корінці книжок, стіл завалений газетами. На стіні велика зашторена мапа. Стояновський припрошує каплея сісти в глибоке шкіряне крісло і ще раз просить вибачити їх за факт затримки. Може, Серж хоче кави? Чи чаю? Серж холодно відмовляється. Тоді контр-адмірал починає розпитувати каплея про свого батька. І, взагалі, як вони жили ці п’ятдесят п’ять років? Ах так, вони ж не жили п’ятдесяти п’яти років. Для них була всього одна мить, найбільше – одна хвилина, затемнення свідомості, провал і воскресіння. І ще невідомо, яким психічним зривом в душах всіх членів екіпажу обернеться пробудження, люди досі ще там, на палубі, в кубриках, на бойових частинах, не знають всієї гіркої правди, їх чекає не просто повернення в рідне місто. На свою військову базу, до своїх родин, а стрибок у прірву часу, в майбутнє за 55 років, якого вони фактично не прожили ані жодною хвилиною.
– Це все дуже плутано... Якась дика химера, – каже контр-адмірал Стояновський. – але у нас своє лихо!
– Що ж такого сталося? Це не зв’язане з «Салютом»? .
– Ні... на лінійному крейсері «Звитяжний» терористи... Одне слово, вони захопили крейсер, взяли в заручники команду і тепер погрожують жорстокими діями. Нащо їм лінкор, не можу збагнути.
– Викуп?
– Боюся, щось більше. Такий корабель!.. Кращий лінійний крейсер Чорноморського флоту.
Подзвонив командувач. Вибачався і запросив до себе.
– Ходімте, – обняв дружньо Сержа контр-адмірал. – Тільки не беріть всерйоз його слова. Він надто прямолінійний.
Кабінет командувачу похмурий, високі стелі, високі вікна, зашторена величезна мапа на стіні. У командувача, міцнотілого, плечистого чоловіка з сірим обличчям і кущчуватими бровами – пригнічений настрій. Він досі не може отямитися після того, що сталося на лінкорі. Майже близький до паніки, до відчаю. 1, здається, поява молоденького каплея в старомодному кітелі із орденом Червоної Зірки з якогось давно забутого сторожовика «Салют», вся ця ідіотська історія півстолітньої давності, оце все дике, майже фантастичне йому зараз дуже недоречне.
Він роздратовано тицяє Сержу руку через стіл, запалює сигарету. Показує на довгий стіл під мапою. Мовляв, сідайте.
– Що ви хочете від мене, каплей? – різко кидає в лице Сержеві. І тут же мимоволі піддається почуттю шанобливості: – Та ти, хлопче, я бачу добре повоював з німцями! Поздоровляю! Може, хочеш кави? Чаю? Чи, може, по маленькій? А?.. Ти не тушуйся!
– Я вже снідав, товаришу командувач... – набирається мужності для важкої розмови Серж. – Я почув про лінійний крейсер... Не знаю, у нас тоді такого не було... І я хочу, щоб ви зрозуміли нас... Ми не бандити і не терористи.
– А хто вас в цьому звинувачує?
– Ви, товаришу адмірал!
– Та не бузи, каплей! – вибухає гнівом командувач. І погляд в бік контр-адмірала: мовляв, знаємо, хто наплів.
– Але ж ви арештували мене! – вигукує запально Серж. – Я не чекав, що нас так зустрінуть в рідному Севастополі. Ми були невідомо де, ми не знаємо нічого, як це сталося, куди нас закинуло, як пронісся час, цілі роки, десятки літ...
– Стривай, каплей. Скажи мені відверто, звідки у вас така суперсучасна зброя? Лазерна гармата, лазерний меч... Ви ж просто зупинили наш корабель.
– Не знаю... – розгубився Серж. – Ніякого лазерного променя у нас не було... може, впав з неба. Може, це інопланетяни, пришельці чи що? Скажу відверто, учора у нас був контакт з ними. Власне, з одним дивним типом. З’явився в каюті капранга Севастьянова, командира корабля...
– Це мій батько, Григорію Юхимовичу, – вкинув контр-адмірал.
– Чудеса в решеті! – вигукнув командувач. – А правда, що ви жили у них, на цьому самому Сиріусі?
– Сиріус – тисячі парсеків. Дуже далеко... Важко навіть уявити, товаришу командувач, як далеко! І ми там буть не могли.
– Але ж десь ви таки пересиділи ці 55 років... Ну, чого ж ти мовчиш? Заплутався? В особвідділі кажуть, що вас чекає погана стаття.
– Статтю пришивати у нас завжди уміли, товаришу командувач. Ви не дозволили «Салюту» війти в базу і цим образили екіпаж.
Обличчя командувача береться смутком. Про яку образу може бути мова за такої беззаконної обстановки? Чи шановний капітан-лейтенант може собі уявити моральний стан гарнізону, де терористи захоплюють кораблі і погрожують розправою над закладниками?
Його перебиває Севастьянов:
– Дозвольте, Григорію Юхимовичу... Мені щойно подзвонили, що закладники відпущені.
– Слава Богу, хоч обійдеться без жертв. Але лінійний крейсер лишається в їхніх руках. З усіма ракетами. Біда! Ти розумієш, каплей, яка це біда!
Озивається один з телефонів. Командувач нервово хапає трубку. Слухає напружено, киваючи головою, і враз, повернувшись до Сержа, знаком руки велить йому вийти з кабінету.
– Хто прилетів, не розумію? – гукає в слухавку. – Американець? Ось він, міжнародний резонанс.
І погляд в бік контр-адмірала Севастьянова.
– Ти уявляєш, Севастьянов, який гість прибув до нас? Сам барон Пауль Реттіган! Прямо з Вашингтону.
– Урядовий візит чи що? – насторожується Севастьянов, і його моложава струнка постать стає ще стрункішою. – Наскільки я знаю, він голова правління «Мажестік-12».
– Так, – нервово потирає руки командувач.
Цього всевладного, похмуро відомого типа знає весь світ. Він по суті є володарем Америки, його вплив на заході не має меж. Мільярдер, в минулому затятий антирадянщик, до голосу якого прислухається вся еліта Сполучений Штатів. Тут тільки й чекай від нього якоїсь каверзи.
– Звідки він прилетів? – уточнює Севастьянов. – 3 Вашингтону чи з Каліфорнії? Там у них штаб-квартира.
– Радіоповідомлення вказує: з Москви.
– Тоді ясно: хоче прискорити наш вступ до САБу або як він повністю називається «Світовий Атлантичний Блок». Негідники, пхають нас на шлях конфронтації зі Сходом, – одразу вловлює суть подій контр-адмірал Севастьянов. – Щоб ми порвали наші дружні зв’язки з Іраном, Китаєм, Індією. Мабуть, Кремль піддався його політичному шантажу.
– Боюся не просто шантажу, а й запаху мільярдних позичок, – зітхає скрушно командувач. – Що ж, доведеться приймати короля його банківської величності.
І раптом дзвінок з Москви. Цього разу говорить командувач російським ВМФ: «Треба бути готовим до розмови з бароном Реттіганом і зустріти його якомога тепліше»!
– Себто вклонитися йому в ніжки! – вибухає командувач.
– Знайдіть такт для сердечних перетрактацій, – радить командувач ВМФ Росії. – Сам Президент прийняв його в Кремлі. Врахуйте це, Григорію Юхимовичу. Ми, росіяни, на порозі укладення важливого союзу з Заходом. Особливо після варварського нападу терористів на Нью-Йорк. Не підведіть нас, Григорію Юхимовичу. Дійте, як мудрий політик і дипломат.
У командувача посіріло обличчя. Упав на стілець і кивнув Севастьянову, щоб теж сідав. Нічого не вдієш, високий гість буде правити бал. Знаємо таких «друзів»! Буде нишпорити по базі, сувати скрізь свого носа!
– А тут ще скандал з лінійним крейсером, – докинув важко Севастьянов. – Як ми пояснимо Заходу всю цю дурну історію? Схоже на чеченський тероризм.
Стали міркувати разом. Коли прибуде гість? Мабуть, години за дві, не більше. Від Бельбеку тут недалеко. Отже домовитися з терористами на крейсері так скоро не вдасться. Весь букет неприємностей! Найгірше те, що крейсер «Звитяжний» має ракети дальньої дії.
– І ви знаєте, які саме, Григорію Юхимовичу.
– Так, знаю. Три ядерні. То страшна зброя. В цьому весь кошмар ситуації. Навіть якщо ми завдамо по них превентивний удар, вони в останню мить можуть натиснути на червону кнопку.
– І знищать Севастополь!
– Якщо не гірше... Звідси недалеко й до Москви! Може бути абсолютне повторення нью-йорксь-кої трагедії.
Севастьянов заперечив:
– Не думаю. У терористів нема спеціалістів, які б зуміли перенацілити ракети на Москву. А от вдарити по Севастополю в їхній змозі.
– Що ж ти пропонуєш? – напрямки запитав командувач.
– Саме міркую над цим, товаришу командувач.
– Без «товаришу»!
– Гаразд, Григорію Юхимовичу. – Севастьянов став нервово ходити по кабінету. Від напруги мислі в нього аж взялося плямами обличчя. – Скільки у нас часу?
– Зажадали до завтрашнього дня відповіді.
– Знову Чечня?
– Авжеж. Згода Кремля на повну незалежність Ічкерії. Себто Чечні. Якщо до завтра Москва не зробить офіційної заяви про свободу Ічкерії, вони завдають ракетний удар по місту і самі підривають себе разом з лінійним крейсером.
У командувача опали руки, сіре обличчя зробилося ще сірішим. Не бачив виходу. Тільки чудо могло врятувати флот і захистити древній Севастополь. Так, тільки чудо! Його думка враз зробила крутий поворот на 180 градусів. Досі висміював «пришельців»... Зараз зненацька почав мислити про них, як про можливих...
– Годі ходити! – рявкнув голосом утопельника. – Де той каплей? Сюди його ! Негайно сюди!
Серж, увійшовши до кабінету, самим нутром відчув переміну атмосфери...
– Слухаю вас, товаришу адмірал! – Клацнув він закаблуками, і очі його засяяли дикуватим блиском.
– Слухай, каплей... – підвівся з-за столу командувач. Подумав коротку хвилю, пожував сухими губами. – Ти справді пам’ятаєш, що з вами скоїлося... як ти кажеш: сьогодні... ні, вчора вранці?
– Абсолютно все!
– Викладуй. Точно, строго і не бійся мене, – змусив себе до кволої посмішки командувач. – Я можу повірити тобі. Хочу повірити.
В цих словах Сержеві вчулася надія. Він описав пережите ним попереднього дня. Отой човен з чорною обшивкою, що пронісся по лівому борту, потім другий човен по правому борту, і оту велетенську чорну хмару на півнеба, і отой провал пам’яті, шалене падіння в якусь наче прірву, і затим – ясне ранкове сонце над морем.
Командувач вийшов з-за столу, встав біля Сержа, глянув йому в лице.
– Мені здається, що за вами стежили. Могло це бути? Могло... Отже хтось вистежив вас, хтось атакував, хтось пожбурив у страхітливу пустку чи, як тепер модно казати: в часову дірку.
– Так точно, хтось нас пожбурив.
– І ці ж сили через півстоліття повернули вас назад, на те саме місце. – Командувач потер собі долонею чоло. – Так, це ми з’ясували. Тоді запитаємо себе далі, каплей: це могли бути тільки великі сили. Вірно?
– Абсолютно, товаришу командувач.
– Даю тобі завдання: ти повинен ті сили – хочу вірити, що це благородні, добрі сили! – покликати нам на допомогу. Вони нам потрібні, каплей! За всяку ціну шукай вихід на них. Я певен, що вони й далі стежать за тобою і за твоїм кораблем. Хто твій командир?
– Капітан 2 рангу Віктор Степанович Севастьянов.
– Чи не твій родич? – швидко повернувся командувач до свого заступника.
– Батько, – Я ж сказав: усміхнене контр-адмі-рал.
– Поздоровляю! – сказав коротко командувач. – Наказую: негайно зв’язатися з ним! І нехай «Салют» входить у гавань. До четвертої площадки.
Щоб ніяких формальностей. Це наші люди, наш корабель. Дійте!
* * *
До будинку штабу під’їздить кортеж машин. Це з аеродрому Бельбек. Привезено містера Реттігана, голову могутнього американського синдикату «Мажестік-12», фактичного володаря Америки, та, власне, й усього західного світу. У нього непросте завдання, з яким він навіть не криється. У Вашингтоні занепокоєні активністю чеченських терористів, які захопили лінійний крейсер «Звитяжний».
Всевладного американського політика-бізнесме-на супроводить в дорозі його син-художник, теж досить відомий за океаном. Він худорбастий з виду, хворобливо блідий.
Татусь же нівроку. Сивувате, їжачком волосся, боксерські плечі, рішуча хода, вольовий погляд. Штабні офіцери заводять його на другий поверх до командувача. Реттіган в світло-бежевому цивільному костюмі, але відчувається характер військової людини.
Через приймальню іде, не зупиняючись. На штабних офіцерів не звертає ні найменшої уваги. Рішуче шарпнув двері, вступив до кабінету, орлиним оком окинув його.
Навіть командувач знітився від такого ока. Потиск рук казенний, короткий, ніякої куртуазійно-сті. Сам шеф «Мажестік-12»! За ним тупцює синок з тоненьким батьковим кейсом.
На запрошення командуючого всі сідають до довгого столу нарад. Розмова починається з ходу. Без жодного вступу, без усяких солоденьких приправ.
– Я приношу вам свої найщиріші вибачення і вболівання, містер командуючий, – говорить Реттіган. – І в моїй особі перед вами вибачається «Мажестік-12». Відверто кажучи, нас підвели інформатори. Чечня – це мильна бульбашка, яка рано чи пізно лусне.
– На жаль, містер Реттіган, ви із своїм всемогутнім фінансовим блоком «Мажестік-12» продавали їм зброю, а, власне – просто дарували, і тією зброєю чеченські хлопці убивали безвинних російських хлопців. За фанатизм ісламістів Росії довелося дорого заплатити, – мовить командуючий. – Але хай це буде в минулому. Чечня, чи як її називають – Ічкерія – нейтралізована, її народ нарешті зазнав спокою і миру в складі Російської Федерації.
– Даруйте, містер командувач, ми всі смертні і можемо помилятися. Тепер ми занепокоєні тим, що чеченські сепаратисти дісталися до вашого флоту! Захопили ваш лінійний корабель з ядерною зброєю.
– Ви добре проінформовані, містер Реттіган, – буркнув адмірал.
– Йолопи! – вибухає щирим гнівом старий Реттіган. – І це напередодні грандіозної світової події – укладення союзу Росії зі Світовим Атлантичним Блоком. Як же ви зреагували на цей підлий крок терористів? Може, почали перетрактації з ними? Запобігаєте перед ними? Улещуєте їх?
(До речі, вся розмова ведеться через перекладача, а точніше – через Реттігана молодшого. Здавна закоханий в слов’янство, він блискуче виконує свої функції!).
– Ніякого улещування, містер Реттіган! – ляскає долонею по сяючому столу командувач. – Сьогодні ж будуть вжиті кардинальні заходи. – У командувача враз забракло голосу: – Хоча... є певні болісні моменти. Дуже серйозні. Крейсер озброєний ядерними ракетами. І терористи можуть вжити їх в разі, якщо ми не виконаємо їхнього ультиматуму.
– То ви вагаєтесь? – супиться Реттіган.
– Ні, спробуємо ще один хід.
– Гаразд, це ваші проблеми, містер командувач. Сподіваюся, ви розумієте, що за Ічкерією стоїть грандіозний Схід. Найперше – Іран, Ірак. Це вони породжують тероризм в його найжорстокішому вигляді. Поступаючись в малому, ви можете потрапити в обійми скаженого східного ведмедя. Тому раджу вам діяти негайно! Не зважаючи ні на які втрати і ні на які погрози!
– Ваші поради ми візьмемо до уваги, але... Не забувайте, містер Реттіган, що звідси до Москви тисяча двісті кілометрів...
Домовити командувач не встигає. Щось раптово скоїлося з молодим білявочубим банкіровим сином. Той геть збілів, з нього ледве видобуваються слова. Реттіган зривається з-за столу:
– Лікаря! У нього черговий напад астенії...
– Не турбуйтесь, містер Реттіган. Ми відвеземо вашого сина в найкращу лікарню. До речі, обладнану американською апаратурою.
– Я молю вас... благаю... – лепече зі сльозами на очах Реттіган, – за грішми не стане. Я оплачу будь-які ліки... Йому не треба було летіти зі мною. Це я винний в усьому. Але він так рвався сюди. Має тут друзів. І, здається... палко кохану дівчину. Містер командувач, потурбуйтесь про мого Теренса!
– Це справа моєї честі, – заспокоює старого командувач. – Зараз вашого сина відвезуть в лікарню і він одержить все, що треба для порятунку.
***
На сторожовому кораблі «Салют» неспокій, сум’яття, команда вимагає від свого командира рішучих дій. Чому капранг Севастьянов так довго зволікає з поверненням на базу? Серед матросів ширяться чутки про змову, про якусь загрозу з боку властей. Ага, командир послав у місто свого заступника каплея Сікору, а Сікора вже другий день не повертається на судно. Може, арештований, може, забув про свій екіпаж?..
Найстрашніше те, що «Салют» пережив шок. Саме шок у зв’язку з подіями, які звалилися на корабель в останні години. Моряки дізналися, що світ утік від них і час утік, і вони, салютівці, відстали від життя на цілих півстоліття!
Не всі в це вірять. Як може таке бути? Корабель як корабель. Море як море. Тут щось коїться підозріле, загрозливе. Та й від світу не відгородишся. Дехто встиг вловити своїм приймачем місцеву радіостанцію, дехто почув голос рідного міста, новини вечірні і ранкові, і стало відомо, яка біда скоїлася на військовій базі: терористами захоплено крейсер з трохи дивною назвою «Звитяжний», на «Салюті» про такий і не чули, і в боях він не брав участі. Та й що воно за такі дивні терористи? Звідки взялися? Може, це перевдягнені німецькі парашутисти? Напевно ж, вони – гади! Хочуть бодай чимось дошкулити великому Радянському Союзу, його непереможному морському флотові. Правда, у терористів начебто не німецькі імена і називають вони себе якимись ічкерівцями, синами волелюбної і нескореної країни чи пак – республіки Ічкерії, яка бореться у горах за свою волю... І потім чомусь війну проти них ведуть війська Російської Федерації (знову ж загадка: чому не війська Радянського Союзу, того славного СРСР, котрий ще вчора, 8 травня 1945 року змусив до капітуляції ненависних німецько-фашистських загарбників!).
Повно загадок. Матроси ходили по розпеченій сонцем палубі, тужливо дивилися в бік Севастополя і ламали собі голову, їх тягнуло на сон, їхні ноги були ватяними, думки плуталися. Сидіти отак серед моря матроси не хотіли. Не для того вони провели чотири роки в пеклі найлютішої з воєн, були торпедовані німецькими субмаринами, захищали в 42-му свій город-герой, а потому знову штурмом брали його в 44-му, не для того мріяли дістатися до своїх родин, обцілувати своїх жіночок і дітей, щоб зараз отак скніти серед безлюдного, тоскно порожнього моря.
Все одно – так заявляє найрішучишій серед екіпажу мічман Марко Балога – мусимо іти до військової бази, вимагати пристанку, вимагати нашого права бути законно визнаним бойовим кораблем Чорноморського флоту! Командиру капрангу Севастьянову не під силу це зробити? Боїться, що він не одержав спеціального дозволу? Ану, гуртом до нього в ходову рубку!
Біля містка з’юрмилася майже вся команда, і офіцери серед матросів, і старшини разом з усіма, вимагають, галасують, ледь не погрожують: на Севастополь!.. Хочемо додому!.. Просимо вас, товаришу капранг... У нас там сім’ї, у нас жінки й діти, немічні старі батьки, у яких, може, нема шматка хліба... Хочемо на Севастополь, Вікторе Степановичу!
Капранг з останніх сил, блідий, з росяним потом на лобі, з’являється до людей. Вигляд його трохи втихомирює юрмисько. Капранг підняв руку, попросив тиші:
– Друзі мої... вибачте, що мені нездужається... Доля, мабуть, зіграла з нами злий жарт... Виходить так, що ми десь блукали довгі роки, а тепер ми ось тут... Що саме скоїлося з нами – не відаю. Все змінилося, і мусимо знати це, дорогі мої брати.
– Що ж нам робити? – питає котрийсь з матросів.
– Чекаймо! За нами послано буксир, лоцмана, бо за минулі роки, в яких нас начебто не існувало, – все геть змінилося. Підходи до Севастополя помінялися, сигнальні номери помінялися... А тому я вас прошу, мої дорогі друзі, трохи потерпіти. Ідіть по бойових частинах і ждіть буксира. Щоб ми повернулися на базу з честю, і щоб командування прийняло нас по достоїнству.
Більше на балачки з командою сил у командира не було. Впавши на койку, перенісся думкою на берег. Змусив себе врешті повірити в незвич ність події, яка сталася. Йому належало зустрітися з сином. Із сином... контр-адміралом! Боже! – подумалось йому з утіхою і водночас страхом. Вранці ще його проводжав у море десятиліток, а зараз він побачить солідного флотського начальника!
За дверима чути збуджені голоси. Затихли, перекинулися якимось словом, затим постукали шанобливо. Старий мічман Балога зазирає в прохилені двері. Повідомляє стривожено:
– Вікторе Степановичу, ввімкніть радіоточку .В місті іде мітинг, виступає хтось. Чи бува не каплей Сікора? Наш старпом?
Точно, він. Серж милий, що досі ніяк не добереться з міста до свого екіпажу. Севастьянов припав до динаміка, став слухати. Сікора, певно, звертався до великого людського натовпу. Голос його був зболений і пристрасний:
