Текст книги "Любов, Президент і парадигма космосу"
Автор книги: Юрий Бедзик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 20 страниц)
ЛЮБОВ, ПРЕЗИДЕНТ І ПАРАДИГМА КОСМОСУ
ПОДЯКА СПОНСОРАМ
Автор і видавництво «Астарта» уклінно дякують Фонду сприяння розвитку мистецтв та ВАТ «Укрнафта»
(Голова правління – народний депутат України Олег Салмін) за благородний доброчинний дарунок — пожертвування чималих сум на видання цієї книги. Маємо змогу ще раз пересвідчитися , який високий духовний потенціал закладено в душі наших людей . Адже всі наші здобутки в становленні незалежної української держави слід найперше віднести, на рахунок цього невичерпного потенціалу. Віримо, що народжена значною мірою завдяки спонсорській допомозі книга Юрія Бедзика «Любов, Президент і парадигма космосу» принесе радість усім, хто бореться за щасливе прийдешнє України .
Юрій БЕДЗИК
ЛЮБОВ, ПРЕЗИДЕНТ
і ПАРАДИГМА КОСМОСУ
Київ
« ACTAPTА» 2002
ББК 84.4УКР6 Б 38
В новому філософсько-фантастичному романі відомого українського письменника Юрія Бедзика «Любов, Президент і парадигма космосу» події відбуваються в Криму. Нечуваний планетарний катаклізм переносить екіпаж одного з севастопольських бойових кораблів з повоєнного травня 1945 року в перші десятиліття XXI віку. Перед ним – вільна Україна. Все начебто як раніше і водночас тяжче, болісніше і прекрасніше. Надто для головного героя, капітан-лейтенанта Сікори, який, виборюючи своє щастя, страждає через зрадливість дружини, через жорстокість кримінальних людців і через «своїх » бюрократів у штабах. І все ж таки вірить у прийдешнє. Бо на його життєвому шляху йому зустрічається Президент, сивочолий філософ, проста, сердечна людина. Ця зустріч і обдаровує його найбільшою мудрістю. Він розуміє, що відтак житиме по-новому, без печалі, як частка всесвіту і сам як всесвіт, де діє лише невичерпний закон добра, гармонії і справедливості.
ISBN 966-523-175-8 © Бедзик Ю., 2002
© «АСТАРТА*, 2002 © Гутман М. Художнє оформлення, 2002
СЛОВО ДО ЧИТАЧА
Про Космос і про нас, грішних землян, мовлено й мовлено чи не від сотворіня світу. Вже послані перші ракети на місяць, літальні апарати особливих конструкцій сягають Марсу і Венери, радіотелескопи відкривають перед нами браму до найдальших галактик. Та все ж суть Всесвіту лишається загадкою.
І раптом автор цього роману бере на себе сміливість заявити, що він збагнув найголовнішу загадку усіх часів: ми, земляни, є мешканцями всього космічного безмежжя. Надто смілива претензія? Можливо. Та автор воліє йти далі і запевняє, що оті, далекі, зоряни, такі ж прості і, напевно ж, також живі істоти, як ми, і вони прагнуть контактів з нами, вони вимагають від нас відповіді на заклики, на їхні наївно-добрі питання.
Автор просить читача дозволити собі таку ж вільну уяву, яку дозволив собі він сам. Хай читач збагне суть нашого одвічного існування, суть нас усіх, котрим ім’я – діти безмежжя.
В чому ця суть?
В тому, що нами повеліває єдина, всеосяжна парадигма космосу. (Слово «парадигма» автор вжив не для пишномовності, а для точного розуміння справи, хоча більшість людей воліють слово «концепція»).
Отож, ми не можемо порушувати космічних законів. Не сміємо дерзати на більше, аніж нестримна хода потоку матерії. Не повинні забувати, що Україна в цій ході суворо простує своїм шляхом, виборюючи свою свободу, свою державність, своє право на життя. І водночас мусимо нести в собі відчуття, дароване нам великим космічним розумом, знаючи, що все живе на планеті – від найпростішого ембріону до президента держави – частка всесвітньої гармонії, котру не дано порушувати нікому.
Можливо, мій роман здасться декому фантастичним. Таке припущення мені, як авторові, не дуже імпонує. Бо все описане мною давно стало реальністю. Читач може запитати: чи й справді реальні всі оті появи в творі HJIO? Чи існує в дійсності високорозвинена цивілізація далекого Сиріусу? Як не дивно, наука все більше схиляється до визнання реальними літаючих «тарілок», а політичні діячі і деякі уряди навіть базують на них свої суто прагматичні дії. Давно відомо, що в 1947 році в США над містечком Розуел (Роквел) абсолютно реально зазнав катастрофи корабель «пришельців», уламки якого разом з тілами їх досі зберігаються в так званому ангарі «51». Хіба це фантазія? Ні, реальний факт. Тож чому мені, авторові роману, не дано право на таку реальну фантазію?
Повторюю: суть проблеми в іншому: хто ми серед космічного безмежжя? І як маємо поводитися перед лицем його величності Космосу? Бо ж, як я беру на себе сміливість стверджувати, Космосові не байдуже, чи ми й далі будемо ворогувати між собою, накопичувати арсенали ядерної зброї. І чи наші держави, наші політики, наші президенти, нарешті, не осягнуть найвищої філософії буття, яка полягає у тому, щоб жити за одвічною парадигмою космосу – в мирі і злагоді.
Ось чому мій роман – це моя (дай Боже не марна!) спроба гукнути в душу кожному: слухайте зоряні небеса, слухайте космічні сурми, вони звучать для всіх нас, як голоси мудрих архангелів. Може, ті голоси і відкриють нам браму до реального безсмертя.
Автор
ЛЮБОВ,
ПРЕЗИДЕНТ
і ПАРАДИГМА
КОСМОСУ
роман
Моїй коханій дружині, вірному помічникові Людмилі Івановні
Б ув травень 45-го року.
А точніше – велике і прекрасне число: 9 травня 1945 року, коли світ уперше зітхнув з полегшенням, сказавши собі – кінець! Берлін капітулював, німці підняли руки і визнали себе переможеними. Європейські народи якось раптово звелися з колін і побачили над собою бездонну глибінь неба, і повірили вперше, що то небо миру.
Гуляли в цей день по всій радянській землі. В змученому Севастополі також, на кораблях, в кают-компаніях, в тісних кубриках, під розквіттям бойових прапорів, у сурмах переможних маршів.
Декотрим вдалося вирватися й додому до своїх родин, іншим навпаки не поталанило, бо ж комусь малося нести службу. Берлін далеко, а тут морські рубежі, і всяке може статися, усякі хвилі накочуються, а ще, може, й недобиті фашисти десь затаїлися, бо недарма перед самим штурмом Берліну серед чорноморців пройшла чутка, ніби через Дарданелльські протоки пройшло кілька гітлерівських субмарин-смертників, котрих пропустили в Чорне море ображені турки, і тепер ті німецькі недобитки залягли на глибинах, і мають доволі пального, заряджені торпедами і тільки чекають слушної години для вчинення помсти.
Серед кораблів Чорноморського флоту був один корабель під назвою «Салют» – броньоване суденце з броньованим серцем, і йому в цей день найперше належало думати не про мир, а про війну, щоб вона, клята не повторилася більше ніколи. І тому судно, одержавши наказ, трохи сумовито, а, може, бадьористо вирвалося на патрулювання з севастопольської бази у морські далі.
О 12-й дня, коли корабель, поминувши Костянтинівський равелін впевнено ліг на курс, його командир капітан 2 рангу Севастьянов гукнув свого друга капітан-лейтенанта Сержа Сікору у свою каюту, щільно зачинив за ним двері і показав на столик. Там стояла скромненька пляшка «московської», а поруч неї два гранчаки і відкрита бляшанка консервів.
– Кінець війні, Серже! – видихнув сухими губами командир і раптом в пориві чоловічої завзятості обняв друга. – То маємо ж ми право? Доки ще я не погукав сюди офіцерів і мічманів.
– Маємо, Вікторе Степановичу.
– Я дав команду, щоб ішли найтихішим.
– Будемо іти найтихішим, Вікторе Степановичу, – покосував на пляшку худенький, світло-русявий капітан-лейтенант. – Доки вицідимо половину, буде поворот на 180 градусів і додому.
– То наливай, каплей, за нашу славну перемогу!
– Єсть наливати під кутом 40 градусів, – кинув жартома старпом Сікора.
– Щоб крові більше не лилося! І щоб пилося тільки за новонароджених!
Аж раптом на палубі загупотіли кроки, й почулися стривожені голоси. Капранг насупився.
– Трудна перемога виходить. І випити по-люд-ськи не дають, – буркнув командир. – Що там за діла?
До каюти ввійшов мічман Гаркуша, збілілий трохи і очі якісь розтривожені.
– Що там у вас, мічмане?
– Дозвольте, товаришу капітан 2 рангу...
– Не тягни!
– Нас атакують, товаришу капранг.
– Яка сволота?
– Схоже... підводний човен.
– Давай тривогу! – вигукнув капранг і перший кинувся на палубу.
Там було порожньо. Матроси розійшлися по бойових частинах. Тільки двигун реве, та дрож в усьому корпусі. А сонце над обрієм просто б’є в очі. Гарне світання! Зараз буде торпеда... Зараз ударить! Севастьянов піднявся на місток і наказав дати повний газ... Просрали!., такий день просрали..
Він дивиться з містка і нічого не бачить: ні торпеди, ні перископа ворожого човна, жах якийсь, підлість і жах!
Хтось унизу закричав:
– По лівому борту!
Командирове око майнуло по воді. Пробігло блискавкою, ніби знаючи, що мить погляду – це вже порятунок. Коли бачиш воду, чорноту хвиль, пекуче сонце – ти вже врятований. Смерть пронеслася. Нема торпеди...
– Круто праворуч! – гукнув керманичу.
Той різко пустив стерно у правий бік.
– Гей, там, внизу, на палубі – дивіться! Пильнуйте!
Йому відповіли спокійно:
– Пройшла і годі.
– Куди пройшла? – це вже голос каплея.
– Кудись... Нема її більше, товаришу капранг. Хай їй чорт світить у воді.
Аж тоді хтось змалював ситуацію. І стало всім ясно, що справді пронеслося біля самого борту, щось чорне, велетенське, і зникло десь попереду. Може, це була й не торпеда, а, може, торпеда, тільки скажено великих розмірів. Тепер уже далеко, і боятися її зайве. Довго буде плавати у хвилях.
Аж раптом знову хтось вжахнувся, тільки цього разу з правого борту:
– Он!.. Дивіться!.. Дивіться!..
І всі побачили чорного горбастого велетня, схожого на загадковий підводний човен, що полискував своїм корпусом на сонці. Не втікав, не маскувався, всією потугою наче стверджуючи свою невразливість.
У капітан-лейтенанта закалаталося серце. Схопив Севастьянова за руку: он же!.. Он!.. Бачите?..
Севастьянов усе бачив. Припав до тангенти передатчика і спазмованим голосом гукнув на базу:
– Приймаємо бій!.. Ми атаковані... Невідомий підводний човен по правому борту...
Не встиг мовити більше ні слова. Велетенська чорна пелена запнула небо, і стало чорно зусібіч. Сержеві здалося, що корабель стрімко пірнув у вир, світ пішов обертом, серце у нього завмерло, і він провалився у тьму...
... Пробудження було дивним, майже лагідним, ніби після довгого, гойдливого сну. Здається, минулося... Він живий, цілісінький, знову сяє зеленню море, і сонце над обрієм захлинається від щедрості. Двигун реве у трюмі, розносячи по тулубу нервову дріж.
Що це? Серж ніяковіє. Здається, він втратив тяму... Замакітрилося в голові. І де поділося оте лискуче чорне страхопудло по правому борту? Каплей протирає очі, повертається до капранга. Той стоїть знетямлений, лице – біла маска.
– Серже, який чорт нас попутав? – питає не своїм голосом.
– Слава Богу, чорт лишився по правому борту, Вікторе Степановичу.
– То, може, повернемося в мою каюту? За свято Перемоги? А? Ми ж не випили за наше свято!
– Боюся, вже випили.
– Ходімо, ходімо.
– Тобі вирішувати, Вікторе Степановичу, – згодився капітан-лейтенант.
Тут на місток піднявся старенький мічман. Сіпав нервово вуса, блукав очима.
– Як ви себе почуваєте, Вікторе Степановичу? – запитав глухо.
– Та ніби... нічого.
– А люди... погано. Двоє зомліли. Боюся, чи не хвороба якась.
Офіцери хутко спустилися з містка, обійшли бойові частини. В машинному відділенні прямо на металевій підлозі лежав старший моторист. Біля нього бідкався його помічник, вливав йому в рота воду з кухля. Ще гірше було з штурманом. Його прямо в каюті вхопили за столом над картою корчі.
– Повертаймося на базу, – вирішив Севастьянов. – Мені теж якось зле. Голова не своя. Згоден?
– Згоден, Вікторе Степановичу, – кивнув Сікора.
Було сонячно, однак не дуже ясно. Наче туманець стояв над морем. Командир корабля зв’язався з військовою базою, назвався і рішуче кинув у ефір, що просить дозволу на припинення патрулювання. В екіпажі кілька тяжких захворювань!
Ефір озвався мовчанням.
Севастьянов розсердився. Там що, оглухли, чи не хочуть приймати його заяви, його пояснень? Бюрократи прокляті! В такий світлий день тішаться своєю владою! Він повторив запит: мусить припинити негайно патрулювання, бо може статися лихо, люди зазнали струсу, щось незрозуміле впало на всіх...
– Повторіть назву корабля.
– Сторожовий «Салют», бортовий номер 707.
– Такого не знаємо... Чи ви, бува, з нагоди 9 травня не перебрали лишку, шановний? – Голос чергового бази був з краплиною іронії.
Севастьянова пойняв гнів:
– У нас хворі на борту! «Салют» з номером 707 просить дозволу на негайне повернення!
Знову стало тихо. Динамік шелестів довго і якось злостиво, аж нарешті промовив сухим голосом:
– За списками сторожових кораблів Чорноморської бази названий вами «Салют» на 9 травня 2002 року не числиться. Ясно? Можете вийти на створи і встати для опізнання. Вишлемо катер.
У Севастьянова пошерхло в горлі, загупала в скронях кров.
– Повторіть дату? – ледве спромігся на голос.
– Я ж вам сказав по-людськи: 9 травня 2002 року. Ви що, втратили там лік часу? Ну, хлопці! Отак перебрати міру!
Очі в Севастьянова збіліли. Йому замлоїло. Ледве чутно переказав старпому Сікорі зміст розмови.
– Мабуть, ми справді вхопили тяжку болячку. Або не допили норми, – мовив з глухим ремствуванням капранг-2, і на чолі його проступив піт.
– Так що, не впускають до нашої бази? – запитав Сікора.
– Повинні стати по створах і не ближче.
– Це щось не те... – хитнув головою Сікора. – Прошу тебе, Вікторе Степановичу, уточни ситуацію. Я боюся найгіршого... Може, є наказ про арешт команди. І нас хочуть взяти тепленькими. Як німецьких шпигунів!
Повторний радіо-запит виявився ще неймовірнішим. Сікора, стоячи поруч з командиром корабля, чув усю розмову з черговим бази. Тепер там на пульті був хтось інший. Спробував узяти примирливий тон, навіть з ноткою співчуття: нащо, мовляв, нервуватися, усе буде з’ясовано, кораблі так просто не гинуть, а хворих негайно приймуть в санчастину. Ніяких особливих неприємностей, ніякого криміналу. Слава Богу, що за півстоліття ви якось таки дісталися до рідної домівки.
– Годі корчити з себе йолопа! – заревів знетямлено командир «Салюта». – Який кримінал? Які півстоліття? Ми п’ять години в патрулюванні, вийшли сьогодні о четвертій ранку...
– Не знаю, не знаю, – розсердився й собі голос на військовій базі. – Тоді ви не «Салют». Кажете о четвертій ранку... Та в нас тепер такого графіку немає. І, взагалі, ніякого вільного патрулювання. Для цього грошенята потрібні, а наше командування на бобах. Хіба що в українському флоті щось нашкребуть... Так що кінчай травити баланду!
Севастьянов відчув, як йому пливе з-під ніг підлога рубки, сказитись мало, чи він здурів, чи вони там на базі всі зсунулися з глузду.
І щоб якось бодай зачепитись за реальність, він запитав грубо:
– Слухай, ти, розумник, якщо я не «Салют», то хто ж я такий? Дух святенький? Куди подівся мій сторожовик «Салют»? Куди поділися ми, члени його екіпажу, п’ятдесят два матроси, мічмани і офіцери?
– Куди ви всі поділися, відомо тільки вам, – стримано подав голос черговий з бази, хоча й відчувалося, що він уже сам на хвилі люті, ось-ось зірветься. – Ми ж знаємо одне. Принаймні, так написано на стенді слави у нашому гарнізонному музеї. А написано просто і прямо: сторожовий корабель «Салют» з бортовим номером 707 під командуванням капітана 2 рангу Севастьянова безслідно щез під час патрулювання в славний день Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками.
Ясна річ, тут втрутилися якісь ворожі сили. А, може, й не ворожі. Самі сидять тепленькі, святкують Перемогу.
Севастьянов змусив себе настроїтися на іронічний лад:
– Так що, виходить, ви там чарку давите, а «Салют» хай собі бовтається в морі?
– Прошу не жартувати, товариш капітан другого рангу, – озвався різко черговий бази. – У нас справи. Відключаємося.
– Севастьянов повернувся до Сержа.
У них, бач, справи... Ну, йолопи! А, може, справді... Знаєш що, Серж... ідемо в Севастополь. Там з’ясується.
Його зупинив Сікора:
– А я б не поспішав. Нас не просто ігнорують, нас просто забули... – В душі Сікори ворухнувся жах: – Капранг, стривай! У них на календарі сьогодні 2002 рік. А вранці було 9 травня 1945 року. – Сікора вчепився в командира. – Двічі нам сказали: 2002 рік! Хто ми тепер? Де ми?
– Дізнаємося в Севастополі.
– Але ж ми для них не існуємо. Ти розумієш? Нас просто немає! Ми для них мертві. Ми – герої, як загинули в сорок п’ятому. Півстоліття тому.
У Севастьянова опали руки, не знав, що має робити. Корабель як корабель, і море як море, і голос з динаміка справжній, це не сон, не марення. З хвацького офіцера Севастьянов раптом перетворився на дядька з обвислими вусами і порожнім поглядом.
– Ходімо вип’ємо... Мені погано... – видушив з себе хрипко. – або я сказився, або весь світ пішов у тартарари.
Вони спускаються в командирську каюту, падають на стільці. Відчай, панічне чуття безвиході. Севастьянов розшарпує на грудях кітель і тягнеться до пляшки. Іншого виходу в нього немає. Усе залити горілкою. Хай вона вирішує за них!
Булькає рідина, проливається на столик, заливає якісь папери.
– Може, більше не треба? – намагається зупинити його Серж Сікора.
– Треба! – мало не кричить вусань. – Кінець усьому! Край! – І тут він сторожко наслухається: – Стоп!.. Мені здається... ми не самі... тут хтось є...
– Ти мариш, Вікторе Степановичу.
– Ні, я чую нутром, що тут хтось є. Озирнися по каюті. Поглянь гарненько. Глянь отуди... Ні, в куток, в куток!..
Сікора дивиться в куток каюти. Шкіра на його обличчі стягується, як попечена, і в очах різачка, наче хтось сипнув йому в них піском. Він бачить щось дуже схоже на людину, чоловік то чи жііДка – не впізнати було. Високий, з голубими очима, волосся ніякого, хіба що ріденький пушок непевного кольору і довга-довга шия. Лобаста голова на тій шиї повертається в один, в другий бік, наче когось іще сподівається побачити. Мара якась, а не людина. І ще вловив Сікора одну деталь – людина та губилася в якомусь голубуватому серпанку. Враження було, наче її окутував легкий туманець. Серж і Севастьянов тупо дивляться на прибульця в голубому тумані, їм до болю кортить сказати йому щось, вони відчувають його добрість, його майже стражденну прихильність до них, а проте мовчать злякано, мовчать ошелешено. Говорити з такою з’явою неможливо, говорити просто ніяково. Це щось із сфери фантастики. Наслання якесь.
Зненацька Серж чує у собі голос. Прохальний, майже вибачливий, і заразом сповнений смутку. Голос, який водночас вимагає послуху, вимагає дії.
Сержеві хочеться глянути на свого друга-коман-дира. Як він це сприймає? Лице у Севастьянова, як і досі, отупіле, в очах ляк, губи безгучно ворушаться.
А чужинський голос вперто нагадує про дію. Вимагає дії. І зневажити його веління просто незмога. Серж відчуває себе наче вже й не у власній волі, все відбувається саме собою, кожен його рух кимось підказаний.
І тому каплей Серж Сікора дуже обережно, дуже делікатно наближається до столика під ілюмінатором (якою ж недоречною здається зараз на ньому пляшка горілки!) схиляється над перекидним календарем і олівцем, що стирчав досі в підставці з пластмаси, починає виписувати не знать ким продиктовані слова. Букву по букві:
«НІЧОГО З ПЕРЕЖИТОГО НАМИ В ЦІ ХВИЛИНИ НЕ ЗАБУДЕМО І НЕ ПЕРЕКАЖЕМО ІНШИМ ЛЮДЯМ. ВОНИ МУСЯТЬ ПОРЯТУВАТИСЬ. ВОНИ ПЕРЕД ЗАГИБЕЛЛЮ. МИ ЧЕКАЄМО НА ВАШ ПОКЛИК. МИ ПОГУКАЄМО ВАС СЛОВАМИ:
ІКСА ТОНГА ФЕЕН... ІКСА ТОНГА ФЕЕН... ІКСА ТОНГА ФЕЕН... >>
Стояли потому на містку із командиром, мовчки дивилися на іскристі хвильки. Аж нарешті Севастьянов запитав не своїм голосом:
– Якщо це не біла гарячка, то що це, скажи?
Спека ставала неймовірною. Море плавилося в сріблі, і хвильки були схожі на міріади мікроскопічних рибок.
– Не знаю... Мабуть, космос, – вперше назвав це суворе слово Серж Сікора. І зухвала легкість пойняла йому душу, легкість, близька до осягнення чогось вищого, ніж він був сам серед цього моря, під цим звичайним, тихим сонцем.
Але ж мали діяти. Хоч не усвідомлювали, що саме. З’явилася думка: зупинити корабель. Годі! Коли тебе не приймають в радісні обійми своєї бази, коли тебе мають за йолопа і мало не висміюють по радіо, потрібна бодай якась ясність.
– Звідси до Севастополя дванадцять миль, – сказав Севастьянов старпому і глянув в бінокль до далекої смужки кримського берега. – То я ось що вирішив, Сержику... Наказувати не можу, прошу тебе. Бери моторного човна і гони на базу.
– А якщо перехоплять прикордонники? – завагався Сікора.
– Нізащо не йди на контакт! Гони в бухту, ховайся, вилізай на пірс і бігом до найвищого начальства... Ні, краще по дорозі забіжи додому. Хай жінка розповість, як вони тут... Я боюся, що з прикордонниками може трапитися біда. Ну, розумієш сам – халепа! Як з отим йолопом-черговим. Зроблять з тебе дурня! Влаштують допит, почнуться комісії, перевірки. Завалять тебе горами анкет, резолюцій, наказів. А нас просто загонять на відстій в якусь дірку.
– Не на того натрапили, Вікторе Степановичу, – огризнувся Серж. – В крайньому разі дам сигнал по рації. Знайду десь. Хай наш радист не дрімає.
І ось попереду срібло морської гладіні. І рев мотора, що немов застояний кінь, рветься до берега. Хутчіше, хутчіше! Вже он видно прикордонні човни, хочуть перейняти «порушника», вже, мабуть, і тривогу зчинили або передали на базу, просять роз’яснень.
Сікору охопив пал змагання. Що то молодість, її не залякаєш химерами і вигадками портових канцеляристів, усяких чергових. Самі, бач, поплутали роки, навигадували якихось давніх подій, неймовірних зникнень, чого доброго ще й приписали «Салюту» зраду чи втечу! Просто дикість якась! Чого б це не стало їхнього корабля? Де ж він міг ховатися по морях-океанах? Ну, годі, Серже, вгамуй свої нерви і дивися, куди заводити човен. Ось перед тобою рідна затока, стоять сірі броньовані велетні, пришвартовані стрімкими носами до стоянкових бочок. Усе як було вранці, перед початком патрулювання. Слава Богу, флот на місці, і Севастополь стоїть на пагорбах, де йому й положено стояти.
Вдалося пришвартуватися в непомітному закутку. Тепер бігцем з порту. Місто в куряві, у літній спекоті, сунуть автобуси, вантажівки, тролейбуси!
Сікора став уважніше приглядатися до перехожих. Теж якісь дивні, вбрані по-новому, у жіночок – коротенькі спідниці, декотрі в штанях, мов парубки, декотрі в майках, засмаглі, розгонисті.
Каплей втиснувся в переповнений тролейбус, уткнувся десь на задньому сидінні. Приплющив очі, наче хотів стати геть непомітним для сторонніх очей. Здалося йому, що він викликав у декого нездорову цікавість. Краще вже сидіти непомітним, ховаючись за чужими спинами, і не наражатися на зайві балачки і позирки.
«Поїду спершу додому, – вирішив Сікора. – Там мене таки ждуть. Зіна, либонь, ще на роботі (дружина вчителювала у молодших класах), малий Олежек десь гасає з пацанами у дворі.
Зупинка перед самим гастрономом. Сікора, осмикнувши на собі темно-синій кітель (на грудях орден бойової червоної Зірки!) вступає в гастроном.
Натовп плавом пливе. Літо ж, час відпусток, усі щось підкуповують перед пляжем.
Тут його зненацька шибонуло в голову: а як же це воно так, що у великий День Перемоги, в день розгрому фашистської Німеччини, люди наче забули про свято. Прапорці тільки де-не-де повивішувано, якісь куці транспаранти... Сержеве серце дужче стискується. На розкладках газетного кіоску бачить газети. Один погляд на ті розкладки, і ноги йому терпнуть: 9 травня 2002 року!
Мало не зомлів. Довелося спертися на кіоск, голову опустивши. Дівчина-кіоскерша навіть сполошилася: що з ним?
– Вам недобре?
Відмахнувся і рушив далі, у юрмисько, в гамір, в човгання ніг.
2002 рік! Сумнівів немає. Скоїлося непередбачене, про що й думати страшно... Сікора змушує себе отямитись, погамувати калатання серця. Стиснув зуби. Очевидно, справді скоїлося щось непоправне, якась катаклістична подія, помінявся лік часу. І тут нічого не вдієш, нічого не переінакшиш. Ти живий і здоровий, повернувся додому, в рідне місто. То й слава Богу, радій!
Головне – витримка. І спокій. І проста констатація факту, який маєш прийняти в усій його реальності. Фантастика стала реальністю і життя стало фантастикою.
Він глибоко вдихає повітря. Приплющує очі. Розкриває їх. І широким, прямо-таки гострим поглядом озирається навколо. Тепер уже ясно. Кожна деталь, кожен штришок оточення кричать до нього новим життям. Не те місто, не ті люди. Ти в новому Севастополі, капітан-лейтенант Сікора. А, може, і в новому світі!
Біля нього юрмиться молодь, якась дивна, пройнята легким зухвальством і викликом, наче прагне за всяку ціну показати свою силу і своє особливе місце в цьому житті. Один парубчак навіть зачепив Сікору. Став перед ним, роздивляється його бойову Зірку, кривить скептично губи.
– А це що за унікум? – питає у товариша. – Пика молода, а кітель і орден як у мого діда.
Досить! Нерви у Сержа не витримують. Він вибігає на проспект, у пекуче сонце, у море клопіткого, абсолютно чужого йому Севастополя. Додому, додому! Хай Зіна пояснить йому все.
Слава Богу, автобуси ходять по-старому, в усіх напрямках. Він добирається до свого дому на Корабельній. Навкруги суцільні велетні, дев’яти – і більше поверхів. На балконах білизна, у дворах галас малечі, жінки сидять на лавицях, ведуть балачки. Все наче по-старому і все якесь інше.
Де ж його будинок? Онде він, на щастя, зберігся, стоїть між стандартними висотними коробками – скромний у три поверхи дім з червоної цегли, з великими вікнами, як будували в кінці війни і по війні («Господи, що це я згадую сьогоднішній ранок, як минуле!»).
Згадуй, не загадуй, а мусиш прийняти його таким, яким він є. І мусиш тішитися бодай своїй скромній кам’яниці. Заходь до неї. Стежечка давня, викладено ще в останній воєнний рік цеглою, яблуні біля ґанку, пощерблені цегляні приступці.
Він піднімається на другий поверх. Натискує на ґудзик дзвінка. Чекає з нетерпінням. Зараз кинеться в обійми своїй любимій Зіночці, своєму русявому «сонечку». Хутчіше б одчинила двері. Дзвонить ще, і ще раз... Двері врешті озиваються клацанням замка і повільно відчиняються. Сікора підводить очі. Перед ним чуже і начебто знайоме обличчя.
* * *
Олегові Сергійовичу Сікорі випала почесна, хоча й нелегка місія – приймати в святковий день 9 травня своїх друзів-офіцерів з бригади кораблів. Мали посидіти з нагоди Перемоги, та й до того ж в ювілейний день героїчної загибелі корабля «Салют», на якому колись воював і, як кажуть історики, віддав своє дорогоцінне життя рідний батько Олега Сергійовича. Обіцяв навідатися й сам контр-адмірал, заступник командувача Чорноморським флотом, людина строга і великодушна. І хоч С.ікори і Севастьянови давні друзі, проте приймати таку персону належало тільки з найвищим шануванням.
Раптом хтось подзвонив у двері. Чи не дружина бува повернулася? А, може, це донечка Віруня, яку запрошено до курсантів у мічманське училище. Рано іще. Там, в училищі, намічалися танці, хлопці були кращі з кращих, тож Віруні доведеться не з одним кружляти у вальсі.
Олег Сергійович, застібуючи на собі піжаму – носив теплу, байову, в ній і спав, і ходив по квартирі – наслухався до дзвінка. Здався він йому надто вимогливим, як тільки дзвонять свої, домашні. Певне, котрийсь із сусідів, подумав Олег Сергійович, дізнався про вечірній прийом, от і вирішив причаститися в такий неординарний день. Що ж, доведеться добувати дещо з холодильника, із запасів, які Олег Сергійович щедро наготував для своїх друзів-офіцерів.
Відчинив двері. І завмер вражений. У грудях навіть відчув холодок роздратування. Чи бува не з клубу ветеранів причалапав якийсь учасник бойових дій, прийшов запрошувати на їхнє свято? Медалі на грудях, ще й орден бойової Зірки. Особа заслужена і, видно, знає собі ціну. Бо стоїть, усміхаючись, чекає якихось особливих припросин. Всі вони дарма, що ледве повзають по землі, мають себе за героїв! Що ж, дожили до наших днів – їхнє право комизитись, всю колишню славу переможців брати на себе!
– Вибачте... – мовив капітан-лейтенант зі старомодними погонами на плечах. – Дозвольте зайти?
Господар, хоч і був у пожмаканій, смугастій піжамі, на таке звертання трохи знітився:
– Хто ви такий?
Прибульцю зненацька вдарило в голову. Він хутко зняв кашкета і винувато посміхнувся:
– Розумію... П’ятдесят же років! – Серж зробив крок уперед, відсторонив господаря з дороги і досить безцеремонно переступив поріг. – Вітаю вас з нашим великим Святом, шановний піжамний чоловіче! Всі ми трохи поплутані. – Сержеві в голову не могло прийти, що перед ним стоїть його рідний, єдиний, найдорожчий йому синок Олежек, той самий Олежек, до якого він ніс свою палку любов, своє чекання. – Де моя дружина, де Зінаїда Антонівна? – Гість сміливо пройшов коридором у кухню, зазирнув до знайомої ванної, туалету, відчинив навіть двері на балкон з вітальні. – Скажіть, де Зінаїда Антонівна?
У приголомшеного піжамника скам’яніло лице. І вмить збуряковіло. Він догнав нахабу, зупинив його досить грубо:
– Почекайте... здається, ви прийшли в чужу квартиру. Якщо ви хочете знати, де Зінаїда Антонівна... ви мені даруйте, але її вже немає п’ятдесят сім років на світі. Моя мама померла одразу по війні. Я її ледве пам’ятаю.
«Померла! – ледве осягнув почуте Серж Сікора і мимоволі стягнув з голови кашкета з масивним крабом. – Немає Зіночки... Немає моєї рідної Зінулі, мого «сонечка!..»
Отже це вже чуже помешкання. Власне, воно належить оцьому підтоптаному дядькові в засмальцьованій піжамі.
І тут змигнула думка:
– Ви її син – Олег?
– Припустимо.., – сказав господар квартири. – Я її син. Можу представитись: Олег Сергійович Сікора.
– Бачу, що Сікора, – чомусь сумно мовив капітан-лейтенант і в’яло простягнув руку. – Я теж Сікора.
– Ти диви! Однофамільці! – вмить повеселішав піжамний чоловік і став припрошувати гостя до свого кабінету.
Серж слухняно вступив у невеличку кімнату. Озирнувся. «Я був тут сьогодні вранці, – подумав, фіксуючи очима зовсім інші речі, інші меблі, книжки, гардини на вікнах. – І Зіночки немає. І цей дядько у брудній піжамі – син Олег. Що ж далі? Як бути?..»
Бажання одразу відкритися і вийти на пряму розмову чомусь одпало. В піжамному не бачив ніякого сина. Від славного Олежка в ньому не лишилося краплини.
– Я, мабуть, не зовсім доречно... – пробурмотів Серж. – Отак на свята прийти в дім. До того ж непрошено.
– Вам, що носите моє прізвище – все дозволяється, – весело кинув піжамний. Добув з шухляди сигарети, черкнув запальничкою. – Отакі діла, любий мій. Та ви не стійте. Можете сісти на диванчику. Поганенький, правда. Скоро куплю новий. Пенсійні гроші, знаєте, скупі. Дуже не розженешся. – Він затягнувся солодко димом. – Ну, гаразд, я вас слухаю. Кажіть, за чим прийшли?
