Текст книги "Любов, Президент і парадигма космосу"

Автор книги: Юрий Бедзик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 20 страниц)

Однак командир дає знак починати трапезу. Спершу, звісно, коротке моління, складені долонями руки підносяться до чола, палка згадка великого Аллаха і його сина Магомета, і зітхання, як знак повної самопожертви в ім’я Всевишнього. На столі нема ані краплини спиртного, жодної пляшки вина, все благочинне і урочисто строге.

Беруться до їжі. Ноги підібгані по-турецьки, на довгобородих обличчях релігійних екстаз. Аллах...

Аллах... Аллах... бурмочуть їхні вуста, і побожно приплющуються очі. Аллах... Аллах... підносить вгору руку командир в смугастій тільняшці. Аллах... Аллах.. Аллах...

І зненацька ошалілий вереск вартового на палубі:

– Аллах-Акбар!

Як шалений знак перестороги. Як попередження раптового лиха. Що там скоїлося у цьому світі гяурів? Смугастий командир перший вилітає на палубу, за ним кидаються інші бородачі. І аж потому плентається старий барон Реттіган. Двері перед ним стоять отвором, далі невідомість і якась дивна раптова темінь.

У небі хмара. Ні, не хмара, а велетенський чорний диск, грандіозна тареля, і в ній тисячі вогників, тисячі зблисків. Зависло громаддя, і день став ніччю. І море завмерло в безруху. Чорне небо, чорне море.

Бородачі лежать на палубі ниць, припавши лобами до дерев’яного покриття, бурмочуть молитви, стогнуть від жаху. Аллах... Аллах... Аллах...

І враз барон чує в собі голос. Сам себе чує. Ні, не себе, не себе! Такого він ніколи не знав, такого владного і всепроникаючого колосу йому не доводилося ніколи чути.

– Ваш син з вами, Реттіган. Він кличе вас до себе. І його вірна кохана кличе вас до себе. Ми знаємо про ваш намір віддати життя за них, і це підносить вас в наших очах. Вони хочуть бачити вас, Реттіган. Повертайтеся до них, Реттіган!

Вся палуба вкрита тілами бородатих боївників. Глухе бурмотіння їхнє зависає над кораблем, як непроникна запона. Жодного погляду вгору на чорне кружало. І тут баронові щось наче змигнуло звідти, з отих блискучих віконець, щось підбадьорливе і владне. І він збагнув, що йому на поміч прийшов сам Космос. Хай ці бородані (які заплямували себе страшними злочинами) зносять свої моління до вічного Розуму, і випрошують у нього прощення!

Йому, баронові Реттігану належиться робити інше. Він одержав сигнал із Всесвіту. Там знають про все і кваплять до дії.

«Яке дивовижне веління! – подумав барон Реттіган і рушив, обережно переступаючи через розпластані тіла воївників, до трапу. – Я ж мусив за кілька хвилин натиснути на кнопку детонатора! Лишалося кілька хвилин до вибуху. Боже праведний, Розуме Всесвітній! Спасибі Тобі за передсмертний дар! Спасибі, що ти встиг і встигну я!»

Руки банкіра Реттігана вчепилися в мотузяне поруччя, і він став неквапно, ступаючи по гойдливому трапу, спускатися до моторного човна. Коли нога вперлася в залите водою дно, баронові очі втупилися в брезент. І миттю згадалось, що там була смерть. Його аж пересіпнуло, він відчув кволість в ногах і опустився на грати.

Його рука потягнулася до кнопки старту. Натиснув її, ззаду заревів мотор, стряхнувся весь тулуб човна, Реттіган взявся за кермо і з острахом підняв голову. Якщо там почули, йому лишалася тільки смерть.

Жодна душа не визирнула йому вслід.

Барон дав газу і круто розвернув човна до далекого берега.

Він причалив позаду корми «Салюту», вимкнув мотор, і його старече тіло раптово опало. Сидів, поринувши в забуття, і стиха бурмотів про себе: «Ваш син з вами, Реттіган. Він кличе вас до себе... і вірна кохана його кличе вас до себе...» Знову повторив ці слова, і аж тоді наче отямився. І відчув силу у всьому своєму тілі.

Зненацька хтось шарпнув човна за бічову. Барон глянув угору і побачив на причалі молодого морського офіцера в синьому кітелі з бойовими нагородами на грудях.

– Слава Богу, що ви повернулися живим і здоровим, – кидає він усміхнено старому баронові Реттігану. – Ходіть до нас, розповідайте, як це вам пощастило вихопитися з того лиха?

– Не було ніякого лиха, – відповідає барон, вибираючись з човна на крутий бетонний причал. Йому до серця оцей милий, з легким смутком у очах офіцер. – Я просто сів у свого човника, і ось я тут.

– А вибух?..

– Не було вибуха.

– Як це не було?.. Пробачте, бароне, це якесь містичне марево, це неймовірно! Вибух повинен був статися, і ми з величезним жалем чекали ударної хвилі, але ні хвилі, ані лінкора...

В барона полізли на лоба очі. Стояв на причалі, як теля перед ворітьми, кліпав віями. Він же якихось чверть години тому зійшов з палуби... даруйте, з клятого лінкора, він досі тішився грандіозним шаленим дивом, казковим небесним чудиськом, коли з космосу опустився над ним чорний круг-веле-тень, і банда терористів впала перед ним на палубі в екстазі релігійного поклоніння й жаху. І тому він, барон Реттіган, не натиснув на кнопку детонатора, не підірвав корабель, не вбив себе і не вбив кавказьких зайд. Нащо ж було вбивати їх? Космос сам став для них суддею і рішенцем.

– Так, це славний Космос звершив свій вирок! – з глухим, втішним сміхом вигукнув капітан-лейтенант Серж. – А ми тут ламаємо голову, чому лінкор, який стояв біля Костянтинівського Равеліну, і погрожував нам вдарити по місту з своїх ядерних систем, зник з обрію.

Старий барон отупіло повертає голову до горизонту. Справді, ніякого лінкора, все голо й пусто. Зникла біда, розтанула, випарувалася.

– Я починаю дещо розуміти, – кривить в доброму усміху губи Серж. – Його величність Космос повторив експеримент, поставлений ним ще в травні 1945 року. Лінкор зник у часовому небутті. Хіба це нереально?

Реттіган подумав:

– Може! Містер капітан-лейтенант, ви маєте рацію.

І тут Серж щосили вдарив себе по колінах руками. Аж свиснув з задоволенням. До нього саме наближався капранг Севастьянов, його друг і начальник. Цей зрозуміє, цей потішиться з ним. Серж в кількох словах змалював ситуацію, власне, переповів те, що скоїлося на лінкорі, яке дивовижне диво там вдарило з небес, себто Космос нагадав про себе і нагадав не просто так, не світлою появою, а прямо впав з небес і ось... немає лінкора!

– Ти хочеш сказати, що наш лінійний корабель по велінню Космоса тепер уже не існує? – наморщив чоло Севастьянов.

– Я навіть певен, що не існує! – махнув рукою Серж і тицьнув нею в бік горизонту. – Не існує ні терористів на ньому, ні ядерних ракет, готових до пуску і удару в бік Севастополя, і ніякого зла, ніякої загрози ядерної війни! Так вирішив Космос! Так вирішив світовий Розум! – проголосив майже урочисто Серж і тут же палко обняв свого друга-ко-мандира. – Отже, поставимо на цьому крапку, капранг-2. Можеш дзвонити своєму синкові, своєму високому, грізному Віктору Степановичу Севастьянову, своєму ніжному й любому контр-адміралові, що Космос, власне, сьогодні, – та що там сьогодні – півгодини тому, довів свою велику волю і свою рішучість діяти. – Помітивши присмерк на обличчі командира, Серж вражено підкинув брови: – Ти що, не радий? Ти не розумієш, яка грандіозна подія відбулася там в морі?

– Стривай, може, й так, – потер собі чоло командир «Салюту». – А що ж буде з ядерними ракетами на борту лінкора? Ти гадаєш, що щезнувши в часовій дірці, як щезли колись ми на «Салюті», терористи не з’являться знову? Через півстоліття, хай через сотні років, через мільйони років?

– Якщо й з’являться, то дарма, – каже Серж. – Тоді світ буде готовий зустріти їх як належить. Ті ракети вже не важитимуть анічогісінько.

– Можливо, можливо... – пробурмотів Севастьянов. ^-Одного жаль, друже. Жаль, що все так несправедливо.

– Ти про що, командире?

– Про несправедливість часу. Нас не буде, а ці продовжуватимуть життя. Радітимуть сонцю, небу,, морю. Просто усьому світові!

– Давай будемо оптимістами, Вікторе Степановичу, – розвів руками Серж. – По-перше, ми ще тут, а вони в небутті і поза часом. І до того ж ще невідомо, чи вдасться комусь повернути лінкор з цими дикунами, які замірялися почати фактично велику ядерну війну.

В цю мить біля причалу зупинилася маленька машина, і з неї вийшла Віруня. Бігцем перейшла трапом на сторожовий корабель і прилучилася до гурту офіцерів. Гарна, вродлива жінка стояла перед ними з сяючим обличчям.

– Вірунечко, ти наче з балу, – привітав її усмішкою «дідусь» Серж. – Щось я не бачу печалі з приводу деяких трагічних подій.

– А печалі й не буде, – сказала досить фривольним тоном молода жіночка. І тут ж звернулася до барона Реттігана. – Дорогий бароне. Хочу привітати вас. Ваш син буде жити! Він уже живе!

Реттіган аж роззявив рота.

– Ви певні, міс?

– Більше, ніж певна. Все відбулося дуже просто. Коли ми стояли в його палаті біля вікна... ми – це головний лікар і я... і дивилися в бінокль на далекий силует отого клятого лінкора, і потім побачили над ним щось дуже дивне, щось величезне, чорне, наче хмара, і побачили, як лінкор раптово зник із обрію, то я почула за спиною в себе голос Теренса. Дивлюся на нього, а він каже: «Дайте мою одежу». Звичайно, одежі йому не дали, він мусить ще побути на лікарняному режимі, але з вас, бароне, велика пляшка шампанського!

Своє слово докинув і «дідусь» Серж. Змалював подвиг, вчинений старим на лінкорі «Звитяжний», надто сказав, що пан барон готовий був віддати життя за спасіння міста і для того підтягнув до борту грізного лінійного корабля цілий човен з нітротолуолом. Але тепер він має подвійну радість: врятовано його сина і одержано невістку небувалої української вроди!

– Дідуню, прошу тебе: не перехвалюй мене, бо, може, я не сподобаюсь своєму свекру, – манірно накопилила губи Віруня. – То я ж оце приїхала сюди, щоб дізнатися, що сталося з тим лінкором? Бо все так дивно! Тільки він зник з обрію, і одразу ожив мій Теренс! Може, це випадковий збіг обставин?

Їй сказали: не збіг і тим паче не випадковий. Все сталося із суворою закономірністю, згідно із велінням... скажемо так: космічного Розуму. Віруня має знати всесилля його, Віруня була гірким свідком цього всесилля, коли на підгірській дорозі її разом з Теренсом Реттіганом під час спуску з гірської садиби бабусі Леонори наздогнали кавказькі бандити, обсипали вогнем автоматів і смертельно поранили Теренса. Але, на їхнє щастя, дивовижна поява в небі Космічного Брата розігнала і навіть частково знищила банду, після чого Теренса було доставлено у морський шпиталь.

– Але ж до чого тут лінійний корабель, який зник на моїх очах? – здвигнула плечима жінка. – Хіба його зникнення і події на гірській дорозі мають між собою якийсь зв’язок?

– Люба донечко, – зітхнув наче нехотя, а, може, й сам заплутавшись у всіх цих подіях, капітан-лейтенант Серж, – я хотів би, щоб мій друг і мій командир капранг-2 Віктор Степанович запросив нас до себе в каюту. І там я дещо тобі покажу, Віруньо.

Ясна річ, капітан 2-го рангу Віктор Степанович миттю вволив бажання капітан-лейтенанта Сержа, і всі гуртом, також і старий барон, спустилися в скромну каютку командира корабля. Там посідали на канапку, на стільці, Віктор Степанович хутко задьорнув фіранку ілюмінатора, сам сів на круглий стільчик перед столиком, зняв з темно-багряної кулі чорну покривку, поклав на неї руки, довго сидів отак в зосередженні, щось наче вимудровував, чогось чекав і нарешті мовив до багряного предмета глухим, внутрішнім голосом:

– Ікса... тонга... феен... ти чуєш мене, мій космічний брате? Хочу вірити, що чуєш... – Віктор Степанович, забрав руки геть зі скляного шару. – І тому наважуюся від імені моїх друзів і від власного імені сказати тобі щире спасибі за вчинене на морі! Ми не знаємо, до якого лиха дійшли б події, якби ти і твої небесні брати не з’явилися нам на поміч. Кошмарний намір бандитів з лінійного корабля міг би стати початком грандіозної трагедії. Тепер корабля більше немає. А тому вже й не тільки мої друзі і я низько вклоняємося тобі, брате. Все місто буде пам’ятати цей страшний і водночас радісний день. Ми врятовані! Якщо ти чуєш зараз мене, брате, дай нам знать про це. Озвися до нас, брате!

Мова капранга Севастьянова була трохи помпезною, з екстатичною піднесенністю, та ясна річ, присутніх це не здивувало. Надто на обличчі барона (він досить легко схоплював на слух російські слова) з’явився вираз одухотвореності. І він мовив до Космічного Брата по-англійськи:

– Від мене, як від батька, маю до вас якнайщи-рішу подяку за мого сина. Сподіваюся, це ви чи, може, ваш космічний апарат змогли подужати смертельний стан мого сина Теренса. Моя сім’я, мій святий орден «Мажестік-12» схиляє перед вами голову. Бо ми бачимо, що ви стали на бік справедливості і караєте темні сили.

Впала тиша. Ані слова, ані перемовки, та й що можна сказати перед багряним оком Вічності? Що вона там намислила ще? І яким чином озветься зараз? Ага, з нею щось діється. Вічність ось тут, в цьому багряно-червоному скляному предметі, який мусив вислухати всі добрі слова на свою адресу. Щось із ним справді діється. Скляна куля поволі багряніє, наче більшає, наливається кривавицею, прагне вибухнути.

Всі присутні в каюті не можуть відірвати від неї очей. їм ввижається, що вони бачать перед собою не багряний шар, а велетенське багряне око, їм уже не бачиться, а чується щось, якийсь наче голос, якась наче мова, якісь наче слова. Вони складаються в думку, вони стають реченнями, вони виливаються в біль, в радість, в тривогу:

– Брати земляни, ми приймаємо вашу подяку тільки тому, що це не просто подяка, а крик ваших сердець. На далекому Сиріусі нам важко було б уявити щось подібне. Люди землі тисячоліттями убивають одне одного. Весь свій розум вони спрямовують на винайдення і вдосконалення засобів убивства. Навіть жахлива подія в Нью-Йорку... Згадайте, тоді темні люди, яких ви називаєте терористами, скористалися з чудового технічного апарату – літака, щоб убити воднораз тисячі безвинних! Бачачи це, ми зважилися на тяжкий для нас крок: на втручання в ваші земні діла і, може, навіть у вашу долю. Хай це не розгніває вас. Та попереду вас чекає гірка будучина. Надто зараз, після того, як підбурені «сірими» люди з гір прийшли в ваше місто, захопили великий корабель, оволоділи жорстокою ядерною зброєю (так ви називаєте убивчі снаряди, зроблені з розщепленого ядра) і вже були готові знищити все живе тут і таким чином розпалити велику ядерну війну на всій вашій планеті.

Й тоді нам було дано сигнал з Сиріуса. І вища рада його дозволила нам, як виняток, вдатися до методу «сірих», з допомогою якого вони в 1945 році ввели в часову дірку ваш корабель «Салют». Тому сьогодні вранці нам довелося підвести до часової дірки ще один ваш великий корабель, захоплений людьми з гір. Не беріть за це на себе відповідальність, це наш клопіт, інакше вчинити ми не могли. Інакше почалася б страшна війна і, можливо, настав би кінець всієї вашої цивілізації.

Ви питаєте мене про людину, застрелену на дорозі. Тут справді не обійшлося без нашого втручання. Ми зупинили переслідувачів. Ми знищили їх в їхній машині. Та їм вдалося тяжко поранити людину по імені Теренс. Рана його була смертельна. На Сиріусі таких поранень не буває і рятувати сиріусців з такими пораненнями ми не вміємо. Тож у нас лишився єдиний шанс – віддати смертельно пораненому згусток енергії всього нашого апарату, щоб його організм сам зміг самотужки подолати смертельну кризу. Для цього треба було зачекати до тої миті, коли ми підвели до часової дірки ваш великий корабель з людьми гір. І як тільки ми вивільнились з тієї нелегкої операції, ми доклали всіх зусиль, щоб порятувати нещасного. Маємо відомості, що він врятований. Що ж, його батько дякує нам. Не варто. Інакше люди Сиріусу вчинить не могли. Хай це буде наш перший крок в порятуванні вашої цивілізації.

Але, чесно кажучи, маємо до вас таку глибоку прихильність, наші земні Брати, що наважуємося – щоб це вас лишень не образило – дати вам кілька практичних порад у вашому повсякденному житті. Та й надалі вважйт^мо за свій святий обов’язок іноді в дечому підправляти вашу поведінку і ваші погляди.

Отже, конкретно про одну річ. Знаємо, вона вас, людей, дедалі більше катує, ви вже ледь не бачите себе на краю прірви. І вся біда тільки в тому, що декотрі представники роду людського, переважно молодики з несталими, етичними принципами, вдаючись до недозволених методів кохання (мається на увазі – кохання нетрадиційне, коли говорити вашою мовою), хворіють дуже примітивною, цілком виліковною, як на наш погляд, хворобою – «синдромом набутого імунодефіциту», коротше – СНІД. Ми цієї хвороби на планетах система Сиріус не знаємо, вона обминула нас, сподіваємося, через нашу безперечну моральну строгість, а щодо ваших хворих... Дай Боже їм здоров’я! Втім поспішаємо до вас з доброю і швидкою порадою.

Перше. За всіх випадків переливань крові, чи то під час операцій, чи при недугах, пов’язаних з гемофілією, чи в інших ситуаціях, кров для переливання вживайте тільки злегка підігрітою. До яких меж, з якою системою оберігання її від контактів з повітрям – це визначається нашою схемою. Її ви одержите від нас після того, як вища «Рада спокою» (себто наш уряд) затвердить рецепти і технологію такого підігріву. Щоб ви не дивувалися, на планетах системи Сиріус все пов’язане зі здоров’ям людини, з її лікуванням, харчем, відпочинком регламентується урядовими рішеннями: бо, зрештою, інших функцій наш уряд не має. Тільки лікування і добробут людської особи!

Друге. А як же бути з вашими хворими? Здається, на землі їх уже налічуються мільйони. Ясна річ, в порівнянні з загальною масою вашого населення в 7 мільярдів – це не вельми страшно. Проте страждання навіть окремих індивідуумів, їхній стан постійного чекання своєї неминучої кончини не лишають нас байдужими. І тому вища «рада спокою» (уряд) найближчим часом має ухвалити цілу програму перевезення ваших хворих на СНІД до сімнадцятої планети нашої системи, до планети С-17. Наші медичні апарати поставлять їх на ноги за будь-якого стану. Ми гарантуємо їхнє повне одужання. Але є одна вимога, обійти яку «рада спокою» не в змозі.

Кого саме ми воліли б доставляти на планету С-17? Не будь-кого, не всякого зухвальця, пройдисвіта, злодюгу. Ми остерігаємося навіть тих людських екземплярів, котрі мали виродженців і відступників у своєму далекому родовому корені, серед своїх пращурів і прапращурів. Приміром, живе собі добропорядний громадянин, має сім’ю, дітей, користується шаною серед сусідів, але зненацька одного дня він чинить у себе на службі тяжку крадіжку або під час товариської вечері б’є ножем свого мирного сусіда. І все тільки через те, що, як з’ясовується, у нього котрийсь із далеких предків був або злодієм, або бандитом, або ґвалтівником.

Одного разу у нас трапився випадок, просто таки кричущий. На планету С-17 ми привезли групу молодиків з далекої сонячної системи, дуже талановитих хлопців, з гідною поведінкою і зовнішньою вродою (це у нас також високо цінується!). Один з цих парубчаків виріс до начальника служби математичних зв’язків із сузір’ям Альфа-Центавра, його навіть мали послати туди ледь не представником нашої математичної академії. І от можете собі уявити. Зненацька молодик на одному високому урядовому прийомі, де зібрався цвіт нашої науки, запрошує до танцю молоду жінку, дружину посла із сузір’я Альфа-Центаври. Обоє були такі гарні собою, танцювали елегантно, чемно, без грубощів і вульгаризмів, і все начебто було б добре, якби після того святкового вечора, коли гості роз’їхалися, і шановний посол з Альфи-Центаври забрав додому свою милу дружину, не виявилося, що у неї, себто у його дружини, пропав дорогоцінний камінець із її прикрас. Про це миттю довідалися на Альфі-Центаврі, виникли складні дипломатичні колізії, уряд Альфи-Центаври навіть попередив наш уряд, («Раду спокою»), що в разі неповернення коштовного камінця посол оголосить двохденне голодування. А голодування в нашій практиці є першою ознакою найвищої стадії гніву і чуття образи. Молодика негайно позбавили роботи в службі математичних зв’язків, йому самому звеліли шість днів не торкатися страв (є в нас і таке покарання!), молодик страшенно схуд, змарнувався геть і врешті змушений був повернутися на свою далеку галактичну околицю.

Тому ми сердечно просимо, шановні наші земні Брати: складаючи списки хворих на СНІД, котрих ви могли б рекомендувати нам для лікування на планеті С-17, докопуйтесь до істини і нічого не приховуйте від нас. Ми вважаємо: краще померти від СНІДу, аніж мати в своєму роду збоченців і виродженців.

Ви запитаєте: як вам шукати предків, котрі б у минулому могли виявляти ознаки аморальності, злочинної поведінки, порушення норм правопорядку? Тут ми можемо прийти вам на допомогу. Ми спеціально сконструювали апарат, названий «детектором минулого». Він дуже схожий на «детектор обману», який вживає ваша поліція й міліція. Тільки наш апарат має одну відміну від вашого. Нажаль, він лишає по собі неприємні сліди, своєрідні ознаки злочинності. Хто мав у роду аморальних типів, крадіїв і бандитів, після проходження тестування одержує собі на чоло велику червону пляму з літерою «З», себто зі свідченням того, що така людина уже сама наче стає злочинцем. Для суспільства це принесе користь, запевняємо вас. Суспільство має знати, від кого йому слід чекати неприємностей.

А тепер звертаємося не тільки до вас, а й до усього людства. Ми вже сказали вам, що вища рада Сиріуса зважилася діяти в захист Землі. Землі і землян. Ми не будемо нікого вбивати, нищити, палити, ми просто будемо виводити поза час і простір тих, хто заміряється сам палити, сам убивати, сам нищити, і хай усі темні люди, котрі замірилися на такі злочини, зникають на певний час (на скільки, нам невідомо!) і хай смерть і убивство стануть для вас, землян, немислимою справою.

І ще ми звертаємося до всіх урядів землі, просячи їх і вимагаючи від них відмовитися від усякого насильства. Хочемо переконати їх, що земля ваша не така й безмежна, не така й щедра на ресурси. Побережіть їх, побережіть свій біологічний потенціал, свої біологічні тіла, свої роки життя. Клянемося вам, що убивства, пролиття крові, розпалювання воєн, надто із застосуванням кровожерних видів атомної зброї, скоро не буде у вас. Знаємо, що ви послухаєтесь нашої поради, а якщо треба буде, то й нашого веління, і станете навіки творцями і будівничими.

До вас посланий з часового небуття давно забутий корабель «Салют». Його командир і заступник командира взяли на себе сміливість стати нашими речниками на землі. Не обмежуйте їх, не висміюйте, не ігноруйте, не зневажайте. Ми зберегли їм молодість для того, щоб цю молодість вони втілили в добро.

На цьому закінчуємо бесіду. Ікса...Тонга...феен... Ікса.. .Тонга.. .феен!

В каюті тиша. Гнітлива і водночас якась радісно піднесена. Всі втуплено дивляться у багряний предмет на столі, наче пропускають крізь себе кожне почуте слово. Слово з безвісті Космосу, але ж яке зрозуміле, яке правдиве слово!

Старший помічник каплей Серж злегка примружив очі, і в них просвічується тонка іронія людини, схильної брати все під сумнів. Мовляв, чули ми цю високу правду, такою правдою нас нашпиговували більшовицькі ідеологи, а ми знаємо тільки одне: будь дужим, і правда завжди стане на твій бік!

Старий барон важко супиться, він всім задоволений, він готовий поклястися, що тяжкий урок, якого йому завдала доля із сином, то справедливе нагадування про марність усіх жадань і всякої невситимості. Ось він повернеться до Каліфорнії і на першому ж зібранні ордена «Мажестік-12» скаже своє слово. І найперше слово про невдячний Схід. Годі з ним панькатися! Євразійська Росія і її подруга – Україна набагато краще й надійніше поле для застосування сил.

У Віруньки ж в очах по діамантику сліз, і тиха ніжна печаль на губах. Ті губи, здається, безгучно шепочуть тільки одне ім’я: Теренс!.. Теренс!..

Аж тут озивається на тумбочці радіопристрій. Дзвонять зі штабу? А звідки ж? У капранга Севастьянова нема охоти зараз вириватися з цієї похмуро-величної атмосфери. Проте настійний радіосигнал вимагає уваги, і капранг вмикає апарат:

– Так, слухаю... капранг-2 Севастьянов... – І тут же, мов ошпарений, зривається на ноги, виструнчується: – Товаришу командувач військово-морськими силами Російської Федерації, капранг-2 слухає вас!

– Що ти там галасуєш, капранг-2? – бурчить добродушним тоном далека Москва. – Сядь, прошу тебе... Отак краще. І викладуй усе по порядку.

Капранг-2 переповідає події останніх днів. Згадує й про втручання космосу. Це не химера, не фантазія, сталося те, що мало статися рано чи пізно. Всесвіт вступив у контакт з Землею. І тут в Севастополі багато хто схиляється до думки, що голос Всесвітнього розуму вартий уваги.

Далекій Москві багато з почутого здається дивним, просто таки неприродним, одначе Москва налаштована на серйозну розмову, у Москви є свій план дій, і для його втілення в життя потрібні нові сили, нові духовні й вольові потенції. Починається грандіозна кампанія боротьби зі світовим тероризмом. Не з окремими людьми, тим паче не з народами – будь-то арабським, чи африканським – а з жахливим феноменом підступного, брутального терору проти людей. І це вимагає мобілізації всіх планетарних ресурсів, зміни методів і концепцій. Москва готова до кардинальних змін в ситуації. Більше того, вона вважає за потрібне рішуче змінити керівництво Чорноморським Флотом. Пропонується нова кандидатура командувача. Як на думку Москви, особисто президента Російської Федерації, ця людина цілком визріла для крутого повороту справ у Севастополі.

– Очевидно, вам видніше, товаришу командувач, – озивається з деякою непевністю капранг-2.

– Пропонуємо стати командуючим ЧФ вам, Вікторе Степановичу.

– Як це?.. Може, я неправильно вас зрозумів?..– запнувся Севастьянов.

– Абсолютно правильно зрозуміли. Потрібна ваша згода, і ми посилаємо вашу кандидатуру на затвердження міністру оборони.

Севастьянову на хвилю забракло повітря, він аж присів на стілець.

– Якщо це наказ, я згоден, товаришу...

– Все. Питання вирішене, – повеселів голос командувача ВМФ Росії. Видно, варіант призначення був запропонований ним, а реалізувати свої заміри завжди приємно. – Тільки пам’ятайте одне: вирішуйте все в глобальному масштабі. У вас буде шанс показати світові, що Росія вміє мислити глобально.

– Якщо дозволите слово, то й... космічно.

– Космос вже стукає в наш дім. Дійте рішуче, схвалюю повністю.

Тепер Віруні час і до шпиталю. Призначення капранга-2 командувачем флотом, про яке вона щойно почула у каюті, річ чудова, однак для Віруні нічого в житті тепер не є важливішим і чудовішим, аніж життя її врятованого художника. Мусить його негайно провідати. Хай і він почує про цю дивну новину.

Підхопила десь на вулиці випадкову машину, помчала по сухому, спаленому літньою спекою Севастополю, ось уже й морський шпиталь, ось і знайома бабуся-гардеробниця в фойє. Здавати в гардероб їй нема чого, то вона хутко злітає широкими сходами на третій поверх, шарпає двері і бачить... Боже, що це? Чому тут стільки сторонніх? Правда, всі в білих халатах наопашки, самі чоловіки, молодого віку, уважні, поштиві, сидять на стільцях навкруг її Теренса. І що ж вони роблять? Що, власне, робить Теренс? Він перед мольбертом, він малює щось, водить по ватману олівцем.

Аж тут Віруня впізнає декого з гостей. Це молоді севастопольські художники. Мають свою студію військових мариністів. Прийшли провідати свого американського колегу, знаменитого художника Теренса Реттігана!

Побачивши Віруню, всі зриваються на ноги. Один з них, знайомий Вірунін живописець Микола Стагній лагідно обнімає Віруню.

– Пробач, сонечко, що порушили спокій твого друга, – каже він. – По місту пішли чутки, що якийсь американський майстер живопису вмирає в лікарні. А він, виявляється, уже сів за мольберт!

Гомін, шум, веселі слова, радісні жарти, досить прямолінійні натяки про контакти, які б варто було встановити між Каліфорнією і Севастополем, якби для цього були кошти...

– Потрусимо мого старого, і кошти будуть, – досить рішуче обіцяє Теренс і благально дивиться на Віруню. – Ти могла б організувати нам морську прогулянку? Колеги кажуть, що з моря дивовижна панорама міста. Я хотів би зробити побільше замальовок.

Якщо просить Теренс, Віруня ладна прихилити йому небо. Аби він почувався здоровим. Бо рана ж іще... Чи не нашкодить такий вояж? Та молодий художник не відступає від свого прохання: в море! Тільки в море! І десь за годину невелика військова шхуна виходить зі статечною компанією малярів із Севастополя. Сонце, Правда, вже хилиться до обрію, але літні вечори довгі, і Віруні здається, що яснішого дня вона не знала ніколи. Теренс сидить серед нових знайомих, лагідне море розгортається перед ними, позаду зосталося місто, сірі кораблі завмерли біля причалів. Хто б міг подумати, що це військова фортеця? Що на отих броньованих бойових велетнях зачаїлася смерть і ця мирна тиша лише омана?

Хтось із художників згадує війну, які криваві бої колись точилися на тих кручах, море було постійно в димах, фашисти штурмували фортецю і з моря, і з суші.

– Та й зараз всякого трапляється. Не буду вам казати, ви самі дещо пережили, – нагадує котрийсь з колег американцю. – Боюся, що школа морських баталістів ще матиме роботу.

Від такого прогнозу всім зробилось невесело. Одначе тему розвивати не стали. Годі згадувати про ту кляту війну, аби нової не вибухнуло. Та й до чого тут війна, на оцьому морському просторі, під вечоровим лагідним сонцем, під свіжим, духмяним вітерцем, що всякий смуток і всяку тугу миттю розвіює.

Вітерець, правда, подужчав, хвильки здійнялися, якась наче тривога відчулася в повітрі. Віруня вже хотіла піднятися в капітанську рубку й запитати керманича, чи не час би повертати назад, наплавалися, годі. Бо й справді якось вітряно стало, хмуро, і берег вже ген-ген затягнуло вечірнім туманцем. Слава Богу, хоч здогадався керманич ввімкнути музику, але знову ж на горе ввімкнув якусь тужливу мелодію, своєї печалі додала, свого настрою.

Втім молоді художники не падали духом. Вірунька врешті здогадалася, що було тому причиною. По руках товариства ходила пляшка, ще й, здається, не одна, було чим і закусити, на радість і на втіху, тож хай собі супиться небо, а на палубі шхуни не вшухає весела балачка.

І раптом – кораблик струснуло. Гуркітливо струснуло, наче він напоровся на скелю. Ледь не попадали художники на палубу. Господи, з чого б таке лихо? І тут кораблик дав різкий крен. І за мить почав занурюватися в воду. Віруня нічого потому не пам’ятала, накотилася хвиля, і вона втратила свідомість...

Опритомніла від яскравого світла. Повернувши вбік голову, побачила Теренса, весь гурт художників. Всі сиділи на чомусь м’якому, мовби на великих, надутих подушках, і під спинами теж було м’яко й зручно. Високе приміщення, залляте рожевим сяйвом, рожеві стіни, рожева підлога, навіть якийсь рожевий настрій в усьому. Тепер ясно: вони полонені чи хай – врятовані кимось, вони десь в загадковім помешканні, але, видно, ставлення до них якнайкраще, за ними доглянуто, після страхітливої катастрофи на морі хтось потурбувався про їхній порятунок, хтось опікується ними.