Текст книги "Любов, Президент і парадигма космосу"
Автор книги: Юрий Бедзик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 20 страниц)
– Можете йому передати, що маю добру хазяйку, кімната суха, тепла, а товаришую з дівчатками нашого ліцею, – різко відтяла Віруня.
– Не ображайся на нього, доню. В нього така посада. Зараз скрізь ворюги, хулігани. Він за тебе переживає. Тут в горах навіть фашисти завелись, живуть у печерах... – матушка понизила голос: – Сказав, щоб я наших ліцейських дітей дальше монастирського саду не відпускала. І щоб уночі сторожів поставила біля гуртожитку. Бо оті фашисти з печер людей викрадають, надто малих дівчаток, і в рабство продають.
Старій кортіло погомоніти з Віру нею від душі. Учителька викликала в неї глибоку симпатію: не пишається своїми знаннями, про Бога говорить із шаною
– Вибачай, доню, що затримую, ти багато всякого читала, тобі, може, все видніше, – вела далі мову настоятелька монастиря. – Кажеш, ти бачила тих, з небес. Не всі тобі, може й повірять. Але мені дарма. Брехати ж не станеш. От тільки чому влада не каже людям правду про небесних?
– Президент уже казав, – мовила строго Віруня. – Йому також нелегко у все повірити. Тисячі літ людину привчали до думки, що життя лише на нашій землі, отут о, на нашій грішній. Тут і все живе, тут і Бог, і нечиста сила. То якщо сказати народові про пришельців, може, він розгубиться. Але повірте: Президент наш усе знає. Знає, що ми не самі.
– Годі про Президента, – чомусь розсердилася стара. – Він високо дуже. Майже біля самого Бога. Тому й мусить говорити правду.
– Кажу ж вам: він чесний і справедливий.
– Та годі, бо не сперечаюся я! – сплеснула руками настоятелька. – Ми, прості люди, отакі, як я, Бога хвалимо, за те, що нарешті дав нам порядного хазяїна. Що він тямить в політиці, і господарство наше хоче підняти з землі... Та ось мені неясно, як це воно виходить, що ми досі, усі гуртом не подужаємо своїх труднощів? Треба б хутчіше, справніше. Треба б так управляти всім, щоб кожному найубогішому полегшало сьогодні, а не через сто літ. І ще б хотіла я, щоб власть більше з Богом радилася.
– Матушко, власть і радиться з Богом. Тому Бог і прислав нам у поміч сиріусців з далекої зорі. А ті, трохи мудріші й багатші за нас, показали нам, якою дорогою слід іти, і ще показали, де ховається багатство, і як його звідти брати.
– А де ж воно ховається, доню?
– Під нами, в надрах землі. Звідти Президент і стане його добувати, буде вчитися сам і народ свій учити, як би це жити нам у злагоді з Богом. Себто з мудрим великим Космосом.
Настоятелька, хоч і не втямила всього з віруньчиних слів, проте зітхнула з полегшенням. Перехрестила Віру, провела її до дверей і на прощання мовила їй задумливо:
– Добре, що Президент посилає до нас свою дружину. Якщо вона така мудра, як він, ми з нею домовимося.
– Непремінно домовитесь, матушко.
– А не зможу я, ти мені допоможеш, доню. – Настоятелька усміхнулася трохи опечалено, в її карих очах тремтіла тривога. – Аби ж ця ніч якось кінчилася. Така вже довга, така трудна ніч. – Враз похопилася: – Послухай, доню, а що коли б ми наших дівчаток-ліцеїсток відвели в церкву на нічну? Там затишно, охайно, є лавиці під стінами, можуть і поспати, погомоніти тихо.
Віруня вгадала намір старої:
– Ви хочете, щоб вони пересиділи там цю лиху годину?
– Може, й не таку лиху, а може... кажуть, німці з гір до нас можуть заскочити. Бандити чи терористи... Скільки у нас дівчаток?
– Хто не поїхав на канікули до батьків, а лишився тут, ви ж знаєте, їх не багацько. – Віруня подумки ворушачи губами, порахувала. – Дванадцять дівульок.
– Відведи їх туди, в святий Храм. Хай і наші сестри прилучаться до них. Мені легше буде на серці. Засвітіть свічки, побесідуйте, на іконки помоліться. – Настоятелька построгішала лицем. – Ми в партизанах як були з мамою і татом, то в церкві ховалися. Бог помогав нам. У церкві, доню, надійніше. Іди. Коли всадовиш їх там, зайди до мене. Ми ще з тобою побесідуємо.
* **
Зігфрид глянув на годинник. До півночі лишалося якихось півгодини. Як зізнався Бруно Рідер, ота нікчемна тварюка, Магістр мав з’явитися в місті о півночі.
Вулиця між будиночками тягнулася, як висохле дно річки. Місяць побілив її вапном, і вона стала ледь видимою. До монастиря зосталося недалеко. Кожен думав про своє. Розмова не клеїлася. Яка тепер розмова, коли й без слів ясно, що зараз усе вирішував час. Міліції нема, влади фактично теж нема, і рятуватися мусять самотужки.
З якоїсь вулички на них вийшла ватага парубчаків, чорнявих і зухвалих. Певне, кампанія місцевих татар, що поверталися з гульбища. Бренькали на гітарах, балакали розгонисто і зухвало.
– От хлопці хвацькі, – сказав Зігфрид, – їм Коран забороненяє вживати спиртне, а їм байдуже.
Навчились у руських і українців. Набиратися по саме нікуди. Потім ще й різанину влаштовують. У вас в Америці теж отак пиячуть?
– Не менше, ніж у вас, – зізнався Теренс. – Але п’яних на вулиці не зустрінеш. Поліція дуже строга. Був випадок, що дочка самого президента хильнула пива, не маючи на те права – молоденька ще була – і їй за це припаяли кілька днів тюрми!
– А як в кіно показують, то америкашки тільки те й роблять, що хлебещуть віски. Закусюєте, мабуть, добре.
– Не добре, а інтелігентно. Із содовою, з лимончиком, а ще краще – зі смачним поцілунком.
– Який там поцілунок після пляшки «Московської», – махнув рукою Зігфрид. Він виріс серед росіян і жив уявленнями про них.
– Погано, що у вас поліція така... – пробурчав Теренс.
–Яка?
– Ну, невидюща. Ніде її не видно.
– Не кажи, художнику. Наші міліціонери за копійчану зарплату на бандитський ніж лізуть. У мене в Сімферополі був сусід, міліціонер, то він один п’ять гавриків з ножами поклав на землю. А тут в горах міліції-поліції практично немає. Хіба що в районі за десяток кілометрів звідси.
– Хочеться повірити, що заради президентської дружини пришлють сюди бодай кількох отаких бравих гавриків. Подумай: прилітає жінка самого глави держави! – Теренс помовчав. – В Америці з такої нагоди біля кожного дому і на кожному даху сидів би снайпер.
– Ну, гаразд, не будемо клопотатися про президентських жінок, – чомусь розсердився Зігфрид. —
Краще подумай про свою власну жіночку, чи ким вона тобі доводиться? – Він добув з кишені пістолет з глушником, обдивився його пильно на ходу, сховав назад, відкашлявся. В пістолі було сім куль, світової війни з таким не виграєш, а все ж це була зброя. Помітивши цікавий погляд товариша, кинув з легкою бравадою: – За двадцять п’ять кроків вціляю в пляшку!
– Був у Магістра снайпером? – запитав Теренс.
– Снайпером і першим охоронцем його штабу. А тепер вважатиму за щастя послати всі сім куль в його мерзенну пику!
– Ти ж німець з місцевих. Що занесло тебе в гори?
– Страх перед законом.
– А я думав – вірність нібелунгів, – підкинув у свої слова перцю Теренс. – Я бачив у гроті Магістра справжні тевтонські мечі, кольчугу, старі книги храмовників. Усе справжнє, я перевіряв.
– Добуте із німецьких музеїв, дорогий мій. В Німеччині давно забули про нібелунгів. Фюрера ще дехто шанує. А більше продають залізні хрести кожному, хто пообіцяє путівку на Канари.
Коли наблизились до монастирської брами, то побачили дивне: брама була злегка прочинена і перед нею горбилося щось чорне, невковирне, людське тіло наче... Убитий, живий?
Теренс упізнав вартівника, того самого ченця в довгій рясі, який за дня заступив йому дорогу, не пустив до настоятельниці.
Майнула думка: вбитий! Чи вмирає... Хто ж це його?.. Ясно хто. Зігфрид стиснув у кишені пістолет і вмить відчув певність у собі. Припали до високого монастирського муру. Ані руш! Тепер заходити всередину було небезпечно, цілковитий загин.
Ясно, що Магістр із своїми людьми вже там... Скільки їх? І що вони заміряються вчинити?
Отже прогаяли все. Просиділи в тій мерзенній халупі. Дзвонили, допитувалися, а Магістр своє доп’яв. Як дістатися всередину – ось в чім проблема. Там, мабуть, повен двір «лицарів», озброєних як собаки, лютих і затятих, бо вони тут чужі, вони тут, як пси загнані, і пощади їм не буде. Ні від людей, ні від влади.
Зігфрид зробив Теренсу знак рукою: за ним! Має ж бути якась дірка, прохід, чи дерево біля муру, по якому можна б забратися всередину. Під горою й надибали щось колюче, начебто старезну гірську сосну. За мить були вже на подвір’ї. Зітхнули з полегкістю. Онде кам’яні будинки-бараки, он і церковиця дерев’яна над кручею, а за нею в сизім мороці передсвітання розкинулися міжгір’я, долини, кручені доріжки. Так усе під повним місяцем чітко вирізняється, як на велетенській картині, моторошній і загадковій.
Тиша здавалася наче цвинтарною. Тільки оддалік, з розлогого міжгір’я долинали голоси. Теренс весь стиснувся. І враз подумав про Віру, про нещасну жінку, яку занесло в ці глухі місця. І він безсилий допомогти їй, не може дістатися до неї. Ось же вона десь зовсім близько, коротенька відстань, кілька кроків, але між ними місячна пустка і німі гори, як вічність.
Церквиця була вже близько. Возносилась на тлі ранкового неба чорним шпилем, як гірська вершина, вся в спокої і безгомінні. Раптом почулися кроки, якісь голоси. Теренс схопив Зігфрида за руку і потягнув його до прибудови ззаду церковиці.
Двері стояли отвором. Відчинилися, не рипнувши. Ще одні двері і теж незамкнені. Зігфрид розшарпнув їх і... в ту ж мить відсахнувся: храм був заповнений людьми!
У серпанково-сизому туманці блимали свічки, скупо переливалися позолотою ікони на стінах, ледь вирізнялися людські лиця. Перестрашені, знетям лені лиця дівчат-ліцеїсток.
– Тут щось не так! – подався назад Зігфрид. – Давай звідси геть!
«Лицарі круглого столу», як пишаючись іменували себе терористи з підземель Магістра, не брали монастир ані штурмом, ані якимось іншим збройним нападом. Довелося, правда, пристрелити біля брами старого ченця з костуром, який спробував чинити їм опір.
Пославши йому кулю в груди, чорними привидами зайшли всі гуртом на дворище – було тих «лицарів» рівно дванадцять чоловік, як Христових апостолів в ніч праведної святої вечері – і, знаючи наперед розташування святої обителі, рушили до головного дому, де, за їхніми відомостями, мала мешкати настоятельниця.
Неважко було уявити її переляк, а заразом і гнів, коли юрмисько чоловіків у чорних плащах і чорних капелюхах під ранок втупилося в тісну келію матушки Серафими. По тому, як вони вимовляли російські слова, матушка одразу відчула в них іноземців. Шукали наче порятунку. Прагнули якогось прихистку. І вмить вона здогадалася, що це ті, з далеких гірських печер, про яких її попереджав начальник міліції.
– Що ви хочете від мене? – ледь здобулася на голос матушка, припавши спиною до стіни.
– Маленької послуги, фрау Серафима, – з фривольністю старого шантажиста сказав Магістр.
– Вам потрібні гроші?.. Монастир бідний, ми самі ледве животіємо... Городи оце, садок, сестри ходять на заробітки по гірських селах...
Магістрові те було нудно слухати. Які сестри? Які заробітки? Сам бачив убогість, аж до гидливості убогість цього гірського пристанища святих душ. Але мав діло, мав останній шанс порятунку. І все залежало від матушки Серафими. Вона – його остання надія.
– У мене грошей більше, аніж в німецькому казначействі, – кинув він гонористо. – Мені потрібна одна особа. Ваша нова учителька, що прибула до вас із Севастополя.
– Віра Олегівна? – перепитала давким голосом настоятелька.
– Ганц генау! Точно вона! – зрадів Магістр. – Маю до неї маленьке прохання. Кляйн, кляйн!
– Перестаньте бовкати по-вашому, – огризнулась матушка. – У війну німчаки добре залили мені сала за шкіру. Згадувать гидко! І вас бачити не хочу. А вчительку зараз погукаю, якщо вона не пішла додому. Живе у селищі.
– Бачу, ви знаєте, хто я, – втомлено мовив Магістр і опустився без припрошення на стілець перед столиком матушки. – Тоді будемо говорити відверто.
– Слухаю вас, гер німець, – з легким викликом промовила стара. – Ви з гірських печер.
– Не з печер, а з готського гроту! – поправив стару Магістр і перезирнувся зі своїми «лицарями», які стояли гуртом біля дверей.
– Називайте хоч палацом, хоч Парижем, а все одно вилізли з гори, із своєї дірки. І тепер тікаєте. Бо проти вас Бог і влада.
– Я прийшов до вас, як до святої людини, фрау Серафимо.
– Знаете мене по імені?
– Знаю і давно стежу за вами. Ще як ви були в мого батька наймичкою і корів доїли наших. Гарна були наймичка.
– По-німецькі – кнехт, – з виклиі сим вишкірила жовтяки зубів стара, а сама тільки й наслухалася, що там діється за вікном. Міліціонер з району, добра душа, мав ось-ось зазирнути сюди із своїми хлопцями.
– То неправда, фрау Серафімо, – вдався до примирливого тону німець. – Для нашої сім’ї ви були не кнехтом, а донькою. Хіба забули, як вас годували, як моя матуся віддавала вам кращу одіж?
– Недоноски після вас, лобуряк!
– Так було заведено.
– Гаразд, то ви хочете поговорити з учителькою, – згадала Серафима. – Ви ось прийшли в нашу святу обитель, а тут жінки-черниці. Скоро заїде міліцейський патруль, і що вони вам скажуть? – В її тоні прозвучала легка погроза.
Одначе Магістр хижо примружив очі.
– Не прийдуть ваші міліціонери. Довелося їх застрелити!
Матушка заніміла. З тону магістрових слів відчула страшну правду. І пойнялася жахом. Не так за себе, як за своїх черничок і за молоденьких дівчат-ліцеїсток, що десь куняли на церковних лавах. Хай собі куняють. Слава Богу, що не знатимуть цього страху.
Магістрові набридла балачка з настоятельницею. Він став нервуватися. Зиркнув на годинник.
– Ви даремно водите мене за ніс, фрау Серафи-мо. Мої хлопці можуть вас і пощипати трохи. У них лицарська кров, гаряча на ваших монашок. А я тут посиджу до ночі, поки за нами прилетять...
Немліх, саме прилетять, дорога Серафімо, з небес, з високих гір і високого неба, де покояться душі святих германських воїнів.
Він відійшов убік до своїх прибічників і наказав шукати Віру Олегівну. Знову сів навпроти старої. Балачка з нею, видно, приносила йому втіху:
– Отож, давайте наостанок побалакаємо. Нас називають «терористами», «нацистськими бандитами», «гітлерівцями»... То неправда, Серафимо. Ми, німці, маємо принести у світ порядок. Так, отой самий «орднунг», який хотіли силою зброї встановити німецькі гренадери в Європі і в усьому світі. Інакше й бути не може. З усіх рас германська – наймогутніша, найбезжалісніша і найблагородніша. Англосакси... то так, в них щось є близьке до нас. І у вашій українській крові також. І в норвежців, датчан, британців. А от руські, поляки, болгари – то все сміття історії.
– Нащо ви мені все це говорите в святому храмі, гер німець? – тоном ображеної вигукнула матушка.
– Маєте знати, хто ми і нащо сюди прийшли, – вів далі патетично Магістр. – Світ розкладається. Дуже багато зброї на вулицях, у простолюддя. Дуже багато дітей виростає без батьків... Дуже багато темношкірих розповзається по землі. Хаос стає законом життя! І якщо цей хаос не припинити, цивілізація полетить у прірву. Хтось мусить його погамувати, Серафимо.
Найстрашніше було те, що слова його були близькі до правди. Але Серафима не приймала її. Душа настоятельки прагнула іншої правди, лагідної, суворої, милостивої і самопожертвеної. Може, й безнадійної, але все ж правди. Щоб була для людей і во спасіння людей!
– Так що ж, хочете нас знову завоювати? – пошерхлими губами запитала стара.
– Бог вас завоює. А Бог – це порядок, безжальний порядок, і в нього вам, українцям, і нам, германцям, знайдеться гідне місце. – Магістр глянув на годинник, знервовано підвівся. – Щось довго іде ваша Віра Олегівна Сікора. А жаль, ми хотіли порадувати її.
Вбіг посланий «лицар» і прямо з дверей випалив:
– Фрау Віра в церкві! Що накажете робить?
– Нічого, – відбуркнувся Магістр. – Вона все одно видасть нам космічний пароль. Без цього пароля космос нас не прийме.
Перемовилися між собою по-німецьки, стара їх не зрозуміла, але відчула, що лихо насувається. Нащо їм потрібна була Віра Олегівна? Нащо вона зайдам? Вдерлися в монастир, саме лихо від них. Мусила їх якось затримати. Безпремінно. За всяку ціну.
Тоді вигадала, отут за столиком, прямо дивлячись у вічі Магістрові:
– Ви посидьте, а я збігаю за нею... за вчителькою.
Німець підвівся нахмарений.
– Нащо ж так? Підемо разом.
Старенька вся зіщулилась, не могла рукою ворухнути, голосу подати. Мала вести їх до храму.
– Отже, ваша вчителька чомусь не вдома і не на уроці, а сидить з самого ранку в церкві. Дивно.
– Це вона затрималася... пізня вечірня служба...
– Дурниці! – вишкірився Магістр, широко крокуючи по великому, порожньому дворищу монастиря. Чорні поли його плаща розвівалися як крила столітнього ворона. – Бачу, пізно у вас правиться божа служба. Від вечора до рання. Ну, гаразд, і де ж вона, ваша церква?
Настоятелька ткнула пальцем у бік собору над урвищем. За ним уже з’явилося кружало ранкового сонця.
– Онде... тільки ви скажіть мені, нащо вона вам? – скімлила настоятелька. – Не чіпайте її! Вона ж добра душа... У неї родителі в Севастополі. Ще й замужем не була.
– Заміж ще встигне, – діловим тоном запевнив Магістр.
Наблизилися до церковиці, білої і якоїсь особливо ніжної, безборонної в цей тихий ранішній час. Серафимі зробилося раптом млосно. Знала, що дівчатка-ліцеїстки, мабуть, сплять всередині на лавицях, а прийдуть ці німчаки, побудять... І вони налякаються до смерті.
Зненацька перед самими сходами на паперть настоятелька опускається на землю. Розкинувши широко руки, починає затято бити поклони, примовляючи:
– Боже праведний... прости і помилуй... Боже славний, це ж я накоїла кривди... Я привела антихристів у твій святий дім... Прости мені, Боже всемогутній!..
Магістр із своїм «лицарським» почтом здивовано дивиться на стару. Ця азіатка Магістрові навіть симпатична, йому по-щирому жаль її. Що вона собі вигадала? Тут Магістр починає розуміти, що його сприйнято за вбивцю. Та ні ж бо! Він гадки не мав убивати якусь українську жіночку, вона йому абсолютно байдужа. Проте вона єдина... так, може, єдина в усьому світі особа, котра знає пароль космічного контакту... Хто оволодіє ним, той може напряму виходити в небесні ешелони, вести перетрактації з «сірими», «білими» і всілякими іншими блукальцями світів. Цей пароль сьогодні на вагу золота. «Сірі» – сволота, з ними пора кінчати, відриватися від них. Віруня... он хто йому потрібний! Тільки Віруня, чи як там її точніше? Віра Олегівна Сікора!
– Фрау Серафимо, – каже Магістр, рішуче підводячи стару настоятельницю з землі і ставлячи її на ноги. – Повірте, ми не збираємося кривдити вашу вчительку. Ми покидаємо ваші землі. Годі! Тут не дуже затишно для нас, арійців. Ми хочемо вже додому. І ваша Віра Олегівна має сказати мені лише кілька слів. Кілька нікчемних слів пароля. За це я її озолочу. Я вас озолочу!
У матушки полізли на лоба брови. Голос німця вразив її розчуленістю і відвертістю. Видно, не брехав. І не мав ніякого зла до Віри Олегівни. Ну, то й слава Богу! ~ подумала настоятелька. Може їм і справді пора уже забиратися звідси у свої германські землі.
* * *
– Ай справді тут щось не так, – повторив Зігфридові слова Теренс.
Вони сірими тінями вислизнули з церковної прибудови. Он неподалік якийсь сарайчик, шугнули в нього, обійшли навкруг, визирнули з-за рогу. І мало не наткнулися лицем в лице з якимось парубчаком у камуфляжній, військовій формі.
Стояли вражені, втупившись один в одного. Та раптом Зігфрид упізнав хлопця:
– Саша?... Ти чи що??
– Зігфрид!, – щиро зрадів парубок, і голос його опав до таємничого шепоту: – А другий... стій, це ж американець Теренс! Чи не так?
Були знайомі.
Там, у «лицарському* гроті бачилися мимохідь, але то давнє, то минулося. Саша був із місцевих татар. Як його називали люди Магістра – «сином Чингізхана».
Саша Гафуров, здогадавшись, що й статечений джентльмен Теренс, і в’юнкий Зігфрид порвали з Магістром, вирішив бути відвертим:
– Наш великий лицар підземелля тікає. Зараз пішли до старої настоятельки Серафими. Душу їй видирають.
– А що з неї можна вирвати? Вони везуть з собою чемодани золота. – Зігфрид мерзлякувато зіщулився на ранковому вітерці, який повівав з гір. – Серафима бідна, як і її монастир.
– Вони шукають мене, – сказав Саша-тата-рин. – Яз гроту втік тиждень тому, коли підслухав розмову Магістра з начальником охорони Вернером. Хочуть розворушити місцеве татарське населення, щоб татари вимагали від українців і руських землю, щоб оголосити ісламський джіхад. Магістр послав мене до татар. їм потрібний балканський варіант.
– Кому? Магістру?
– Його володарю, «сірому космосу». Це ж він віками сварить людей. Через нього всякі революції, війни, ненависть на землі. Тільки хай не думають, що ми, татари, такі дурні.
Дужче потягнуло вітерцем з гір. Сонце вже червоніло над скелястими урвищами, але ще не гріло. Стали радитись, що робити. Німці ось-ось мали з’явитись.
– Ой, Сашо, ризикуєш ти головою, – сказав Зігфрид. – Я не знав, що ти наобіцяв Магістрові розбуркати татарську Вандею. Нині ти для них зрадник!
– І ти зрадник, – відгризнувся Саша. – А никаю я тут і ризикую головою з чисто особистих міркувань, гер Зігфрид. Хочу врятувати своє кохання. В цій церкві заховалися дівчата-лицеїстки. І серед них Маринка. Ми з неї будемо одружуватися. Як тільки вона закінчить ліцей.
– Розігнався! Гадаєш, їй світить, шлюб з татарським мурзою? – дружньо пожартував Зігфрид.
– А, мабуть, світить. Ваші расистські казочки вона не сприймає. Повір мені.
І далі розповів Теренсу і Зігфриду, що тут скоїлося. Ще з вечора, мовляв, перед вечірньою трапезою звеліла настоятелька учительці Вірі Олегівні відвести всіх дівчаток до церкви, щоб вони там перебули ніч. Для їхньої безпеки. Щоб уникнути лиха. Це ж він, Саша Гафуров, і попередив матушку про можливий наїзд «лицарів» з гір, про лютого Магістра, який рветься за кордон. Отож настоятелька і наказала сховати дівчаток.
Тепер все ставало ясним. Теренсові замлоїло серце. Віруня втрапила у нелегку ситуацію, його міс Віруня, його нещасна любов. Стояв під стіною сарайчика у своїй благенькій курточці і відчував, як його проймають дрижаки. Великий Лауреат Нобелівської премії визирав своє кохання. Визирай, визирай! Може, колись в салонах Манхетена згадаєш про ці хвилини! Отож, Віруня тут в церкві, ховається від негідників, від йолопа Магістра. Але чому має ховатися?
З дому настоятельки вийшли двоє в чорних плащах. Тримали в руках маленькі автомати «узі*. Підійшли до церкви, відхилили браму, зазирнули досередини і одразу ж знову причинили її.
– Видно, Магістр послав їх перевірити, що там у церкві, – сказав Зігфрид, тиснучись до причілкової стіни сараю.
– Перевіряють, чи там Віра Олегівна, – по-своєму вирішив татарин, – Вони заради неї й заскочили сюди.
– Не розумію, – здивувався Зігфрид.
– Я ще в гроті чув, що вони цю вчительку люто ненавидять. Було навіть рішення ліквідувати її.
– Це я мав її ліквідувати! – сухо мовив Зігфрід.
– Знаю, – видушив з себе американець. – Сто разів казав мені про свій «подвиг».
– Але ж вона жива! Чуєш, Теренсе? Твоя наречена жива, і ми повинні витягнути її з цієї церкви.
– Витягнемо, – мляво згодився художник, і з його голосу було знати, що він вже почав втрачати віру в своє щастя. А Зігфрид нехай катується! Всі вони хай катуються, тевтонські воїтелі!
В теренсовій душі тужавіла рішучість. Мав щось робити.
– Я хочу... я пропоную... – він завагався, – ідемо до них, до тих бовдурів з автоматами, забираємо в них зброю, відкриваємо браму.
– І перша ж їхня куля, – твоя! – хмикнув майже весело Зігфрид. – У них два автомати, а в нас тільки мій пістолет «баретта». Прекрасна річ, але а боюся, що її кулі не проб’ють їхні свинячі шкури. Вискочить уся їхня банда, і тоді твоя наречена дуже засумує за тобою.
У веселоокого татарина Сашка посуворішало вилицювате лице. Обережно визирнувши з-за причілку і оцінивши ситуацію, сказав тоном бувалого оперативника, що з такими негідниками треба діяти розумом.
– Про який розум, говориш? – кинув Зігфрид. – У нас часу обмаль.
– Тому й кажу: не гайнуймо часу. Ти підеш зі мною до мого діда Гафурова. Містер Теренс лишається тут за сараєм. Скажемо так: для рекогносцировки.
– Краще кажи, що надумав? – знервовано видушив з себе Зігфрид. – Я твого дідуся Гафура знаю, шаную, люблю, хай він буде сто літ здоровий і живе сто літ...
– Помовч! – татарина пойняла лють: – Ти ідеш зі мною! – І зиркнув на американця, що тиснувся в своєму вітровичку до стіни сараю. – Бачиш, наш геній зовсім підупав духом. Чуєте, містер Теренс? Не сумуйте. І не дуже висовуйтесь. Мій дід Гафуров ще покаже цим тевтонським свиням, як ображать наших дівчат!
І покрадьки, поза кущами малинника, поза старим монастирським садочком подалися до муру, перескочили через нього, і рвонули щодуху у селище.
Татарин привів Зігфрида до своєї глиняної оселі, коли сонце вже царювало над гірським кряжем. Зігфрид, ледве переводячи дух, оглянувся по вулиці. Садки, садки, садки. Бідне селище, всіма забуте, навіть Аллахові байдуже до нього, вузенька асфальтова вуличка, сірі легковушки під будинками, закрита крамниця. Зігфрид знав, що у Саші Гафурова була нелегка біографія. Дід його у війну служив німцям, був навіть у якійсь команді зарізяк, що боролися проти радянських партизан, і за це постраждав від радянської влади, скуштував суворого вироку, виселки на довгі роки до Сибіру, тяжко там марнував своє бунтівниче життя, аж нарешті повернувся на вільну Україну, і ось тепер самітником, живе тут у селищі. Могло б бути й гірше. На його, дідове щастя, один із синів його в роки війни бився на фронті проти фашистів і повернувся з армії з повним іконостасом орденів на грудях. Зараз, зістарившись, пенсіонував в Пітері. От тільки Сашу-халамидника дурість завела в грот до Магістра.
Скромний дідусевий дім сонно мружився маленькими віконцями до сонця. Біля дверей сидів на стільчику сам аксакал Сулейман Гафуров.
Чого він так загадково мружив свої втомлені очі? Побачив свого онука і зрадів його появі? Чи мав якусь особливу новину? Якусь хитру загадку? Обличчя в нього покарбоване зморшками, у нього в очах блищать сльози століть, він давно сидить отак у чеканні і здається, що ця давність робить його безсмертним.
– Діду, – схиляє перед ним свою чорну курча-ву голову Саша, – я прийшов до тебе за допомогою. Ти, мабуть, гніваєшся на мене за мої нерозумні вчинки. То прости, мені, діду! Ми у тяжкій скруті. Прости, діду!
Старий через силу зводиться на ноги, і за східним звичаєм вклоняється гостеві. Хай заходить в дім, хай цей дім буде його домом.
І Саша ритуально повторює його урочисті слова:
– Мій дідусь Сулейман Гафуров просить тебе, Зігфриде, зайти в його дім і почуватися в ньому шановним гостем.
Зовні скромна оселя виявляється всередині багато обставленими апартаментами. Якесь дивовижне накопичення кімнат: праворуч, ліворуч, у глибінь... Скрізь персидські килими, на стінах золоті оздоби, під стелею великі, кришталеві люстри, на підлозі подушечки в мерехтінні срібного шитва.
Дідусь вказує Зігфридові на одну з подушечок, щоб він сідав. Він про все проінформований, він добре почувається в своїй старості і хоче хуткіше сказати щось онукові і гостеві.
– Не буду тобі докоряти, Сашо, – промовляє він по-російськи. – Ти вчинив дуже негарно, покинувши мене, свого старого діда, в цій самотній оселі і віддавшись добровільно в служіння якомусь німецькому прибульцеві по імені Магістр. Цілий рік ти сидів у його підземеллях, в його холодних склепах і вірив, що зможеш стати таким самим багатієм і лицарем, яким називає себе він і його прибічники.
– Так, діду, я вірив, що моя нікчемна татарська кров не зашкодить мені війти в касту обраних європейців.
– Але тобі не стало розуму зробити певні висновки з життя свого роду, славного роду мурз Гафурових, яким був твій дід, твій прадід і прадід твого прадіда. Ти забув, Сашо, що ми, татари, несемо на собі тяжкий гріх, переданий нам від Чингізхана і Батия, що вже одного разу ми зазнали безжальних ударів від тирана Сталіна. Ми служили німцям в їхньому поході проти СРСР і за це були суворо покарані. Нас вигнали з наших домівок і розсіяли по сибірських просторах. Одначе доля змилостивилася над нашим родом і дала мені змогу повернутися на кримську землю. Не всі татари були прислужниками німецьких зайд, та тяжка провина роду Гафурових і таких, як він, родів, дала привід Сталіну покарати весь татарський народ. А тому по війні я, Сулейман Гафуров, став на шлях спокути. Ні на хвилину я не забуваю, що у чорну воєнну годину я стріляв у полонених червоноармійців, ні на хвилину не забуваю, що моя рука розстрілювала в яру за Сімферополем безвинних євреїв і мужніх моряків-чорномор-ців, що я ходив походом проти кримських партизан і нищив їхні криївки. Все! За ту провину Аллах покарав нас.
Чому зараз ти, Сашо, знову пристав до німців, до недостойного Магістра, якого зневажають навіть у нього вдома на його рідній землі? Вислухай мене до кінця, онуче. Моє життя доходить краю, і я не знаю, чи знайдеться ще якась сива голова, котра посіє в твоїй душі зерна прозріння. Аллах поклав нам жити тут, в Криму, на українській землі. Аллах дав нам мудрого і добросердого Президента, який простягнув нам руку злагоди. Він сказав нам те, що не раз казав мені уві сні великий Аллах: «Татари і українці – один народ одної держави – України». І тому, Сашо, я наказую тобі порвати з цим нелюдом Магістром всякі зв’язки і покаятися перед усіма покривдженими.
Саша вислухав свого сивобородого предка з належною терпимістю. Вислухав, жодного разу не підвівши на нього очей і не образивши його своїм зухвалим виглядом. Власне, в Сашиній душі всі найтяжчі дідові докори давно вже, наче наперед, знайшли свій відгомін.
– Я не вмію, дідусю, говорити так красно, як ти, – мовив він тихо. – Я просто прийшов до тебе за допомогою. Магістр кривдить людей у монастирі Кара-Джу, а нас тільки двоє...
– Ні, вас троє! – перебив онука дідусь суворим голосом. – Аллах підказав мені, що вас троє. З вами ще якийсь молодий чоловік з чужоземців. Він дуже страждає через того Магістра.
– Вірно, дідусю, він дуже тяжко страждає. І тільки ти можеш порадити нам, як чинити далі.
– О, Аллах акбар! Яке щастя, що ти, онуче, нарешті прозрів! – возніс догори жилаві руки старий Сулейман. І тут же, подумавши мить, наче згадав щось давно забуте: – Ти знаєш, онуче, що наші предки, давні предки наших предків, колись копали за селищем у горах глину для будівель і магометанських святилищ. Нині там твої брати знову взялися за цю справу. Всі татари селища знайшли собі роботу в тому котловані. Гарну глину добувають вони. І на це влада не пошкодувала навіть грошей і прислала їм машини з міста Кременчук....
– Знаю, дідусю. – зрадів Саша. – Супермашини «камаз».
