Текст книги "Любов, Президент і парадигма космосу"
Автор книги: Юрий Бедзик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 20 страниц)
– Розумію, про що ви говорите, містер мер... – зашарівся художник. – Виходить, моя наречена міс Віра жива і здорова! Так? – Він рвучко підводиться з бокалом вина в руці: – Ми з міс Вірою стали, як ви кажете – Міжнародною Сім’єю? Спасибі вам, містер мер!
– Тільки поставите підпис.
– Хоч зараз!
– Е ні, підпис поставите разом зі своєю нареченою Вірою Олегівною Сікорою. Поставите в нашому центральному ЗАГСІ, під музику, в присутності шановних гостей. Звичайно, прийде командуючий українським флотом, прийдемо ми усім керівництвом мерії, і ясна річ – Віруніна рідня, славний капітан 2 рангу Серж Сікора, і ще багато гідних людей нашого чудового міста!
У Теренса яснішає зір, він повертається до капранга Сікори, киває йому головою:
– Спасибі, друже! Це ти постарався, знаю.
Капранг тактовно понижує голос і ледь нахиляється до американця:
– Тобі ж сказали, хто клопотався... Президент, а точніше його дружина. – Капранг перезиркується з мером: – Ці наївні американці не знають деяких наших виразів, а ми їх пам’ятаємо ще з більшовицьких часів: наприклад, «турбота про людину»! Гарні то були слова! А тепер, містер Реттіган, постав чарку і потисни руку нашому міському батькові, нашому мерові. Він не тільки допомагає молодим сім’ям, а й шанує наш український флот. Будинки будує морякам, про місто бойової слави клопочеться, організовану злочинність викорінює... Не всю, правда, ще викоринів, але, сподіваємося, що з нашою допомогою і з підтримкою Президента і в цім благороднім ділі врешті поставить крапку. Одне слово, мої дорогі друзі і ти мій шановний містер наречений Теренс Реттіган, пропоную тост... – Сікора звужує хитрувато очі: – за нашого мера!
Ще півгодини турчання телекамер, розмов про те, про се, і врешті мер всаджує гостя з його другом капітаном 2 рангу в машину. Авто рушає, мер стоїть на тротуарі в юрмиську шанобливих чиновників, махає прощально услід рукою. Місто вже горить вогнями, і тільки далеко над морем небо всіялося зорями. Гарно і спокійно навкруг.
– Не знав я, що у вас такий щирий, сердечний мер, – каже розчулено Теренс.
– А ще й вельми діловий... До речі, як і ваш батько барон Реттіган.
– Батько? – не зрозумів художник.
– Авжеж, – усміхається Сікора. – Ваш милий татусь підписав документ на інвестування в міську казну 100 мільйонів доларів! Чи як він зізнався: «во славу Господа, який врятував мого сина!»
– О, він у мене любить гарні жести. Правда, це :вже й не жест. Старий любить мене по-батьківськи. До того ж він тут у Криму багато чому навчився.
Теренсу кортить побачити Віруню. Та, мабуть, пізно вже турбувати її в лікарні. Головне, що жива, що куля терориста виявилася несмертельною.
– Хто б міг так озлобитися на неї? – дивується Сікора. – Нікому не вчинила зла. Цих кілерів вішати треба! Прямо на майданах, перед усім народом!
– Через мене це, – бубонить глухо Теренс.
– Не розумію... поясни.
– Банда фанатиків, ховаються в горах. Нащадки тих німців, котрі тут наклали головою у минулу війну. До речі, я теж німець по крові, то вони хотіли перетягнути й мене в свою зграю. Мають підземні виходи в море і, здається, користуються підтримкою якихось чорних чи сірих HJIO з космосу... їх виловити буде непросто. За ними стоять величезні сили.
– Маєш на увазі всесвітній тероризм? – супить брови Сікора, суворо дивлячись у вітрове скло.
– Всесвітній... А, може, й космічний! Наша наука перед цим ще безсила. Вона досі чіпляється за закони квантової механіки і марксистського матеріалізму. А ми ж – діти Космосу. Що тобі казати, Серже? Ти сам постраждав від них. Це вони, космічні терористи, загнали ваш корабель «Салют» у часову дірку на шістдесят років. Але, слава Богу в Космосі є і справжні Боги. Можемо назвати їх: єдиним Богом, Богом Розуму, Богом Гармонії.
Вирішують їхати в готель до барона Реттігана. Пізній час, чи не зайшов повечеряти в ресторан? Так і є, умостився скромненько за пальмовою діжкою, п’є чай. Побачивши сина в пом’ятій джинсовій сорочці, зривається на ноги, склянка перекинулася, старий хапливо застібує ґудзики свого чорного піджака.
– Мені сказали, що ти живий, – лепече він сухенькими губами, обнімаючи Теренса. – Мушу летіти у Штати. Погані справи!
– В «Мажестік-12»? – насторожується Теренс, відсовуючи від себе тарілку, в яку перелився чай.
– В «Мажестік».
– Я повернусь і ми наведемо там лад.
– Адміністрація завжди була до мене прихильна, – каже старий. І тут він згадав раптово: – Хутко в номер! За півгодини звернення американського президента до нації!
– В Криму транслюють передачі американського Конгресу? – не може втямити Теренс.
– Для мене зроблять, як виняток... – старий морщить в усмішці губи: – Ясна річ, за добрі гроші.
Старий розплачується, і всі піднімаються в баронів люкс. Тут важкий дух, чути запах нашатиря, валеріани, мабуть, була «швидка» і рятувала старого барона. Скрізь розкидані газети. «Люкс» геть не п’ятизірковий. Проте стоїть великий телевізор, екран не вимкнуто, чути тріск ефіру.
Знизу приносять пляшку сухого вина.
– Тату, прошу тебе: не муч мене! – благає син. – Нащо ти всадовив мене перед цим одороблом? Я хочу погомоніти з тобою.
– Мусиш почути свого президента. Боюся тільки, чи наш друг втямить англійську?
– Він знає навіть космічну, тату! – кидає жартом син. – Ну, в крайньому разі, якщо наш президент оголосить війну Росії, ми цю маленьку деталь перекладемо містеру Сікорі.
На екрані Президент Сполучених Штатів. Він одразу ж переходить до суті справи:
– ... Мене найбільше тривожить стан речей в ближньому і далекому космосі. Колись тему космосу зачіпав наш великий попередник Джон Кеннеді. Напевне, не всі знають про його секретні зв’язки з інопланетними гістьми Америки. Це доведений факт. Я не хочу копирсатися в минулому. Я хочу тільки нагадати, що у Джона Фітцжеральда Кеннеді були серйозні неприємності у зв’язку з тими контактами. Подейкували навіть, що він точно знав місцезнаходження основних баз НЛО в Андах, їх глибину і кількість, характер пришельців, їхні наміри і претензії до нас. Начебто був укладений договір позаземних із деякими американськими фірмами, зокрема з усім відомим центром «Мажестік-12»... (При цих словах старий барон збілів і аж затиснув кулаком рот, мовби з його вуст ось-ось мав вихопитися крик протесту)... Люди з «Мажестік-12» проводили в той час досить сумнівні операції в космосі, були випадки прямої змови з деякими НЛО, які вважалися апаратами «сірого світу», випадки нападу на інші об’єкти неземного походження і навіть участь американських ВВС в боях «сірих» і «білих». Не маю підстав стверджувати, що це чинилося із сприянням саме з боку «Мажестік-12». Сьогодні група «Мажестік-12» являє собою активно діючу силу по захисту нашої конституції, хоча й не позбавлена певних егоїстичних амбіцій. Мене, як президента, насторожує інше – питання міжнародної співпраці. Знову вперед виходять росіяни. А що стосується української нації, її вельми активно просперуючої держави, то тут я з усією серйозністю мушу заявити про наявність в діях України деяких прикрих для Сполучених Штатів тенденцій. Більше того, як нам стало відомо з позавчорашнього виступу в парламенті Україні (Верховній Раді) українського Президента, він і його адміністрація воліють іти шляхом односторонніх дій, надто в кримського регіоні і взагалі в чорноморському ареалі. Україна зробила першу спробу освоєння енергетичних запасів нашої планети, українці відверто прагнуть захопити енергоресурси земного ядра. Чому українці не консультуються з американською адміністрацією? Ми висловлюємо свій осуд цим діям і залишаємо за собою право вчинити в зоні Карибів аналогічні кроки...
Здається, про Космос мовлено досить. Тепер президент Америки переходить до справ земних, сказати б – буденних: якесь там чергове падіння акцій на фондовій біржі, непередбачений страйк в металургійній промисловості, невиплата Білим домом заборгованості перед ООН. Хай собі балакає. Дідусеві Реттігану кортить знати думку сина, ну й звісно, шановного капітана 2 рангу (старий за останній місяць таки зумів розібратися в тутешніх званнях!), думку про найважливіше – як тлумачити оті слова господаря Білого Дому? Чи як справжню ворожість щодо України? Чи, може, як натяк про бажання американського лідера прилучитися до космічного клубу?
– Тату, – подає голос молодий художник, – мене більше турбує проблема «Мажестік-12». Невже ти і твої колеги дозволяли собі піратство в Космосі?
– Можеш не переживати. Було дещо. Але я вирішив покласти цьому край. Сьогодні ж я вилітаю до Штатів і доповім президентові про ці справи. Зокрема і про благородну роль українського президента. Адже він прагне тільки співпраці з Білим Домом. І ніякого егоїзму! Україна просто має щастя першою вийти на плазмові запаси Землі.
– Почекай, любий батьку, – протягує до старого дружню руку син. – Очевидно, найближчими днями станеться одна подія... Ми з міс Вірою... Ти мене розумієш, батьку. Звичайно, якщо вона сама і її милі родичі не виявлять спротиву. Найперше мій друг... – Теренс, приклавши до грудей долоню, трохи церемонно вклонився капрангові Сікорі. – Приймете мене в свою родину, містер Сікора?
– Абсолютно – за! – широко усміхнувся капітан 2 рангу. – Аби нам нічого не завадило.
– Маєте якісь справи на вашому бойовому дредноуті «Салюті»?
– Беріть вище, містер художник, – притиснув у кутиках губів загадкову таємничість молодий офіцер. Мав зараз вигляд чорночубого курсанта: брови стрілочками, губи як намальовані.
Старий барон мимоволі замилувався ним. І раптом вигукнув з чуттям абсолютної неймовіри:
– Невже ви пробули шістдесят років поза часом і простором, містер Сікора? Як же ви могли так зберегтися? Ви ж ... даруйте... ще юнак! Аполлон!
– Не шістдесят років, а п’ятдесят сім... секунд, – відрізав трохи грубувато капітан 2 рангу. – Якусь хвилину ми справді пробули в часовій прірві. І за цю хвилину весь світ промчав у майбутнє на 57 років! Парадокс, з яким, певне, не впорався б і великий Ейнштейн. А я тим паче.
Не знати з якого дива старому баронові ця думка не давала спокою. Ну, прямо таки доводила його до знетями. Але ж, якщо це не вигадка, і справді містер Сікора, і його бойовий корабель, і вся його команда залетіли в ту часову дірку, виходить, у світі все абсолютно інакше, ніж досі уявлялося. Ніяких констант, нічого стабільного, час обертається в усі боки, мов флюгер, вчора ти – людина, сьогодні – нуль!
– Годі, тату, тобі вже час вкладатися до сну, – спробував погамувати батькове базікання син-ху-дожник і глянув промовисто на капранга.
Той його вмить зрозумів. Швидко підвівся з крісла, озирнувся за кашкетом. Пора було й рушати додому. Турбувала думка про Віруню. Завтра ж якнайраніше поїдуть в лікарню, годі їй там вилежуватися.
Теренс вловив його намір, також встав.
– Ви коли були в міс Віри востаннє? – запитав Сікору.
– На превеликий мій сором – давно. Десь тиждень тому. – Сікора вийшов в передпокій люкса, там вони лишилися вдвох з Теренсом. – Будьте готові до всього, друже. Рана, слава Боку, виявилася не страшна. В плече, без ушкоджень кістки. Але ж ви для неї загинули. І це її вбило. Страшно було дивитися їй в очі!
– А мені в гроті підсунули газету... якусь курортну... начебто вона виходить заміж... – болісним голосом запитав Теренс.
– Фальшивка!
– Це справді так?
– Ви в мене питаєте, у капітана 2 рангу Сікори, її рідного дідуся і друга? Комусь дуже кортіло розсварити Реттіганів і Сікор.
– Я й сам відчував ... ну, не могло такого бути...
– У Віруні один наречений, і вона за нього ладна життя віддати.
– Завтра ж поїдемо до неї, – сказав гаряче художник і трохи почервонів. – У мене є тепер законне право. Підписане самим мером!
Сікора зазирнув до вітальні, вклонився баронові. Той уже тягав зі своєї постелі подушки для любимого сина. Ніч у них буде сьогодні розкішна. Набалакаються досхочу.
– То ви як? – запитав художника Сікора, виходячи з люкса. – Вирушаєте з татусем в дорогу?
– Якщо в дорогу, то тільки разом з міс Вірою. – твердо мовив Теренс. – Мушу входити в права чоловіка і заробляти гроші.
– Від одного до двох мільярдів на рік? Чи, може, більше? – Сікора обняв американця, злегка притиснув до себе худеньке тіло. Самі ребра. Навіщо він тільки витрачатиме свої мільярди? І скільки людині взагалі треба, тих грошей? – Вибач за вульгарну прямоту, друже. Після того, як я побував – хай у думці – там, на Сиріусі, для мене гроші стали сміттям.
– Краще коли зеленим сміттям, з гербом американського президента – пожартував стримано Теренс. І ще раз нагадав про своє: – Прошу вас, якомога раніше! Бо, чесно кажучи, мені неспокійно на серці.
Спустившись униз, Сікора побачив машину, якою вони прибули, і одразу подумав, що недобре отак тримати до глупої ночі водія, та ще президентського, у якого он яка дорога попереду! Проте водій чомусь не квапився їхати. Вилізши з-за керма, добув сигарети, простягнув капітанові. Закурили разом. І раптом водій, статечний, вже немолодий чолов’яга в кепчині, запитав Сікору шанобливим тоном, чи то правда, що товариш капранг літав на Марс?
– Трохи далі, шановний, – підкинув брови таємниче Сікора. – А чого це вас цікавить? Хочете в космічний екіпаж?
– Не хочу! – відрізав сухо водій. – Я у флоті був мічманом... – Він зам’явся, вагаючись. – У мене гарний начальник. Мій Президент. Душа! Ніколи не скривдить. А все одно мене тягне на флот... Хотів би на вапї корабель, на «Салют». Баранка остобісіла.
– Не повірю. Від такого начальства не тікають, – глибоко затягнувся димом Сікора. – По правді кажучи, без мене тут буде не дуже цікаво. А мене забирають в Київ.
– Хто забирає?
– Ваше ж добре начальство. Радником в космічних справах.
– Оце роба! – протягнув в захваті водій. Затоптав сигарету, стенув плечима і поліз у кабіну. – Значить, правду кажуть, що ви літали в небо. І дуже далеко. Що ж, хай Бог вам помагає. З нашим Президентом не пропадете.
* * *
Ранок видався дощовий, сльотавий, ніби ніч не хотіла віддавати землю сонцеві і умисне випустила на нього із своїх закамарків усі свої хмарні легіони.
Сікора попросив у свого сина старенького «жигуля» і підкотив до готелю. Американець вже стояв біля масивних дверей, розмовляючи із швейцаром. Хутко вскочив у машину, тицьнув Сікорі руку.
– Батько всю ніч не спав. Після виступу нашого президента в нього двічі був напад серця. А «швидка» у вас... упаси Боже!
– Рушаємо? – запитав Сікора, не бажаючи зайвих балачок на тему місцевих невлаштованостей, і глянув із симпатією на худорбастого попутника. У нього було безкровне обличчя, і очі позападали, як у тяжко хворого сухотника.
– Ви дзвонили до лікарні? – запитав художник. – Як там Віра?
– Потерпіть. Краще раз побачити, аніж сім раз... Є в нас така приказка.
Лікарня нова, у вестибулі, як заведено, сувора чергова, кілька хворих у заношених халатах шепочуться по кутках з відвідувачами. Сікора лишив унизу художника і притьмом злетів на третій поверх у хірургічне відділення. Його зустріли стримано. Мовляв, так рано не приходять за тими, кого виписують. Ще буде консиліум, порадяться, перевірять останні аналізи. І, взагалі, чого поспішати? З переломом ноги не слід квапитися. Краще зайвий день побути під наглядом лікарів.
– Який перелом? – збілів лицем Сікора. – Моя родичка поранена. – Слово «онука» йому не далося, не уявляв себе «дідом».
Виходила плутанина. Миттю погукали з ординаторської лікаря, вийшов в чисто накрохмаленому халаті, лице байдуже, відсутнє. Не дивлячись на Сікору, схилився над журналом обліку, довго щось там вишукував, звіряв, водив олівцем по рядках. Врешті підвів очі і запитав хрипко:
– А ви хто їй будете? Чоловік? Брат?
– Даруйте... це моя онука, – зважився врешті на незвичне слово Сікора. – Бачите... тут ситуація... Приїхав з Америки її чоловік. Він внизу, і я оце зайшов за нею.
– Ви щось не теє... Хвора старша за вас, а ви кажете: онука! – Лікар криво посміхнувся. Йому, видно, спало на думку щось недобре. Він знову втупився в журнал обліку, засопів носом і враз пожвавішав, наче спіймав за руку злодія: – Ви нас не плутайте! Ми не ту виписуємо, за якою ви приїхали. На виписку сьогодні Сікорська Галина Павлівна. Якраз після перелому ступні. Упала з ґанку, і ми тут рятували їй ногу. А ви говорите про Віру Олегівну... Стоп! Є й така. – Лікар став ще впертіше вишукувати щось у журналі, мовби розгадував складного ребуса. – Та ви ж її родич Сікора! Передача була про вас по телевізору... Вибачте, дорогий, ми трохи заклопотані. Доводиться чергувати мало не щотижня. А ваша Віруня... онука чи що... – лікар загадково хмикнув, – її давно немає. Ще тиждень тому виписалась. За нею навіть приїхали... Хто її забрав?... Оксано Серафімівно, ви не пам’ятаєте, хто чекав унизу на Віру Олегівну?
Огрядкувата старша сестра стенула плечима і уникливо заявила, що це їй не положено знати. Були якісь женщини. В чорному, в чорних хустках, як монашки. Вклонилися чемно, забрали її речі... ну, не речі, а такий собі кульочок з женською білизною, і – в дорогу.
У Сікори засіріли перед очима кола, ноги послабли, загупала в скронях кров. Віруня щезла! Як у чорну воду впала. Це вдруге вже... Його люба онучка (а таки онучка, онучка!) виїхала кудись з невідомими жінками. Добровільно, без шуму і протесту... Начебто всім на зло.
– І не сказала куди поїхала? З ким? – спробував Сікора витягнути бодай якусь краплинку істини із похмурої старшої сестри.
Та від старшої сестри годі було чогось довідатися. У неї була одна відповідь: їй того не положено знати!
– А, може, в палаті хтось знав?..
– В палаті?.. – задумалася сестра-жалібниця. – Одна дівчина в неї в палаті лежала з нею. Авжеж, Соня Санчук, із сімферопольського м’ясокомбінату. Усе шепотілися між собою, наче мали якусь спільну таємницю. А почалася їхня дружба з того, що коли Вєрочку привезли сюди з раною і хутенько повезли на операційний стіл, то виявилося – треба крові їй для переливання, а у неї була кров по групі і по резусу така, що в лікарні у нас не знайшлося, хоч пробі кричи, і тоді стали опитувати декотрих з видужуючих, і одна дівчина, отаж Соня Санчук із Сімферополя, що лягла до нас з апендицитом, загалом здоровенька і по групі підходяща, зголосилася: беріть мою скільки треба! Мені не жаль для молодої женщини!
Сікорі зблисла в очах надія:
– То дозвольте мені погомоніти з Сонічкою?
– Виписалася також, – сказала строго і безапеляційно сестра-жалібниця, хоча при цих словах в очах її засірів туманець печалі. – Позавчора тато за нею приїздив, взяв додому. – Старшій сестрі наддалося доброго настрою: – Можемо дати її адресу.
«Хоч це вдалося», – кисло подумав Сікора і записав у блокнот адресу Соні-добросердниці.
Коли зійшов у вестибюль і розповів американцю про нову пригоду, той на коротку хвилю занімів. Лице йому стало білим, і губи сіпнулися, наче в судомі болю.
Сікорі стало його жаль. Мав би себе жаліти, за свою рідну онуку побиватися, а проте кинувся втішати художника. Взявши його за руку, мовив йому з чоловічою прямотою: мовляв, жива вона і здорова, видно, тяжко переживала, катувалася в самотині, і зрозуміти її можна, коли отака втрата. Та й подалася ж кудись добровільно, без примусу і грубого насильства. А куди подалася – хутко з’ясується. Зрештою, є адреса...
– Спасибі вам, містер Сікора, за співчуття, – сказав розчулений художник. – Якщо міс Віра думала весь час про мене і зникла через мене, вірніше – через мою загибель, як їй уявлялося, то, може, варто б сповістити її, що я живий, їй треба повертатися в місто, і все буде добре. По-нашому – о’кей!
– О’кей то о’кей, – замислився Сікора. – Тільки де ж вона зараз?
– Дайте мені адресу, і я поїду в Сімферополь до її подруги.
– Може й так, – знову потер в задумі чоло Сікора. – Жаль, у мене служба на кораблі, а то б я вирушив з вами.
– Не треба, містер Сікора, – скромно кинув художник. – Я попрошу мера, і він мені допоможе. – Художник багатозначно гмикнув, пригасивши посмішку. За сто мільйонів доларів мав право на таку послугу.
– Може, і мій татусь попросить. У них тепер дуже добрі стосунки.
– Ще й які добрі! – зрадів Сікора, якого в душі починала трохи дратувати віруньчина легковажність.
– Ідемо до господаря міста. Хай включається в діло.
Поїздка в Сімферополь нічого путнього Теренсу не дала. Софійка зустріла його у своєму маленькому будиночку на околиці міста настрашено, спершу й у хату не хотіла впускати. Простеньке собі дівча з коротенькими кісками, кирпатий носик в ластовинні, перелякані очі. Чого вам треба, мовляв? Хто ви? Якщо з міліції, до завертайте назад! Нічого не знаю про Віру Олегівну, виписалася з лікарні і кудись поїхала. Сама поїхала, ніхто її не силував!
– Може, дозволите мені зайти, – неоковирною українською мовою попросився американець.
– У мене не готель! – відрізала досить грубо дівчина і тут же, ніби вибачаючись, додала: – Не прибирала я ще хату, звиняйте! – їй було ясно, що перед нею делікатна людина. – Гаразд, заходьте і сідайте отут о, – вказала вона на стілець в кутку крихітної кухоньки. – Ми з мамою живемо. Вона на роботі, а я ... мені ще положено три дні больничного. Після операції.
– Знаю, – закивав слухняно художник. – Ви ногу пошкодили собі. Не переживайте, скоро загоїться.
– Авжеж, загоїться.
Софійка дивилася некліпно на худорбастого, в сірій джинсовці хлопця (чи, може, дядька), і він усе більше видавався їй наче знайомим. Справді, схожий на іноземця, на отого самого американського художника, про якого їй розповідала в нападі відвертості Віра Олегівна. Проте все ж таки зважилася уточнити: – Скажіть, ви справді аж звідти? З Америки?
– Клянуся. Ось мої документи. – Теренс спробував добути з нагрудної кишені портмоне.
– Господі! – враз забідкалася в нападі жалю Софійка, – Вас же викрали бандити! І цілий місяць від вас не було ніяких чуток. Віра Олегівна навіть їздила на дачу до Президента... Ні, не на дачу... забула куди... А потім бандити в неї стріляли, їх стільки зараз розвелося в Криму. Лишенько! То Віра Олегівна, слава Господи, не вмерли. їй операцію зробили, і ми з нею лежали в одній палаті. Така славна женщина!.. А коли її привезли поранену, була як мрець. Я бачила її...
– І дали їй свою кров, – вдячливо мовив художник, відчувши до дівчини раптову симпатію. – А тому я дуже прошу вас: скажіть, де зараз Віра? Ви, мабуть, знаєте?
– Знаю, – нахилила голову дівчина і густо зашарілася. Коротенькі кіски в неї тепер тирчали, як ріжки в упертої кози. Не піднімаючи очей, ледь чутно запитала: – Скажіть по-чесному... ви справді американець?
– Господи! Скільки ж можна доводити, – не розсердився, а чомусь звеселів Теренс. – Я – американець. Але, якщо говорити строго – по крові я німедь. Батько мій з Німеччини. Потім переселився в Штати, там він одружився, я світ побачив, став художником. – Теренсу закортіло похизуватися перед дівчиною, щоб остаточно схилити до себе її серце і змусити її до відвертості: – Цими днями мене нагороджено Нобелівською премією! Може, читали в газеті? Дуже серйозна премія!
– Не читала, – зізналася Соня. – А газети тепер дорогі, ми з мамою не купуємо їх. Більше дивимося телевізор. – Вона підвелася, запалила газову конфорку: – Хочете чаю?
– Спасибі, – не відмовився Теренс і дістав з целофанового пакета коробок солодощів. – Ось візьміть.
– Хай на столі буде, – кивнула Софійка. Сіла навпроти нього, широко розставивши лікті. Глянула йому в обличчя строгим поглядом: – Раз ви художник з Америки, то я вам вірю. І скажу вам таке, щоб ви нікому, жодній живій душі не говорили! – Її очі налилися слізьми. – Вона мені відкрилася, що без вас жити не хоче. Кінець! Бог забрав вас до себе, і вона піде до Бога!
Теренсу не все було ясно з її слів, мова її була затаємничена, думка уривалася. Тільки одне він зрозумів, що Софія мала на думці щось лихе, остаточне і безповоротне в житті міс Віри. І трагедія та була зв’язана з Богом, якому міс Віра наважилася себе віддати і все своє життя віддати. До Бога пішла вона! В услужіння йому! У вічність!
Запала тремтлива тиша. Теренс довго не міг знайти в собі мужність. Аж нарешті запитав пошерхлими губами:
– Ви знаєте, де вона похована?
Дівчина зиркнула на нього сполошено, її веснянкуватий носик сердито підскочив угору:
– Я ж не сказала: похована! Віра Олегівна пішла служити Богові. Пішла у монастир. У черниці. Щоб там назавжди зостатися по закону Божому.
– Ага... по закону... – промимрив Теренс. Тоді, подавлений, підвівся з-за столика, обвів невидющими очима кухоньку і рушив, не попрощавшись, на двір. Дівчина метнулась за ним.
– Почекайте... ви ж хотіли знати... – Вона вчепилася Теренсові в руку. – Хоч Віра Олегівна просили не говорити нікому, але я вірю вам. – Її голос забринів сльозами: – Скажу вам, де вона зараз.
Це його зупинило. Він окинув її недовірливим поглядом. Стояли в тісному дворику на стежці, що вела до воріт. Дівчина якийсь час вагалася, однак намір відкритися до кінця подолав у ній нерішучість, і вона прошепотіла:
– Це в горах... Там є монастир Кара-Джу... ні, селище Кара-Джу, а монастир жіночий... Тільки не кажіть, що я зрадила її... Вона вас безумно кохає. І я не могла... не можу...
Більше він не слухав її. Вирвався з її цупких пальців і побіг на вулицю.
Де шукати той монастир і як до нього дістатися, уяви не мав. Що ж, Сікора, напевне, знає, він допоможе, він буде шукати свою онуку, і знайде її хоч під землею. І він, Теренс, буде шукати з ним разом. Все тільки разом. У цьому шаленому світі, де жінки чинять такі дивацтва, самому не впоратися.
Шофер севастопольського мера куняв за кермом у своїй білій, запилюженій «Волзі». Побачивши Теренса, за звичкою вискочив з кабіни, розшарпнув дверцята, улесливо посміхнувся і сказав:
– Повертаємося додому, так? От і прекрасно. Тепер ми встигаємо. Сьогодні по телеку буде «Коломбо». Ми дивимося його всією сім’єю. Жодної серії ще не пропустили.
До Севастополя прибули, як ще і не смеркалося. Батько лютував у своєму номері-люксі. Він запізнювався і ждав машини, щоб вирушити в аеропорт.
– Мусив би хоч записку мені лишити, – бубонів старий барон. – Ця дика країна не знає, як вести себе із своїми благодійниками.
– Тату, не нагадуй щомиті про свої благочинства! – стримано обірвав його син. – Це негарно.
– Я мушу летіти. Завтра зустріч в Білому Домі. Ти розумієш, що від цього залежить твоє майбутнє?
– Моє майбутнє тут, в Україні, – відрізав син.
– О, він закохався! І ради кохання приносить у жертву мільярди своєї сім’ї!
– Обіцяю, тату: мільярди будуть збережені, – посміхнувся лагідною усмішкою син. – Скільки б ти зараз не вилив на мене свого праведного гніву, я – щасливий! – Теренс обняв старого, тернув щокою об його щоку: – Тільки прошу тебе: не говори погано про Україну! Вона подарувала мені любов, яка принесе радість всім Реттіганам. Чи бачив ти щось подібне в Штатах? Чи бачив ти жінку, яка, втративши коханого, іде з горя в монастир? У нас воліють іти в бар і там гамувати горе в обіймах аманта або програвати в казино мільйонні кошти... Коротше, татусю, ти полетиш без мене. Інакше я вчинити не можу. Іди до Президента в Білий Дім, обіцяй йому золоті гори, і хай він готується до великих подій. Вони обезсмертять його ім’я!
– До який подій? – прозвучав від дверей голос капітана 2 рангу Сікори.
– Чудових подій, містер Сікора! – вигукнув Теренс, зриваючись на ноги з дивана. – Я майже знайшов вашу онуку і мою майбутню дружину. Тільки прошу вас: сядьте на хвильку! Я здогадуюся, ви прийшли, щоб супроводжувати мого милого татуся. Ми ще маємо чверть години. Тож піднімемо чарки за найпрекраснішого батька у світі!
Але барон заперечливо махнув рукою. В тому жесті було стільки владності, що син мимоволі примовк.
– Я не маю права на такий високий тост, – сказав він хрипким голосом. – Я хочу підняти келих за вашого українського Президента! – І, зауваживши трохи здивований теренсів усміх, квапливо пояснив: – Я – стара людина і бачив усяких Президентів, усяких лідерів, верховодів, голів і голівок. Всі вони завжди починали і кінчали свої діяння виголошенням гучних промов, всі вони втішалися своїми промовами, уявляючи себе мало не демосфенами. Але жодного разу я не бачив, щоб Президент на моїх очах врятував життя людини чи багатьох людей, при цьому сам наражаючись на смертельну небезпеку.
– Татусю, про що ти? – не зрозумів батька Теренс.
– Я про ту гранату, яку ваш Президент... – барон поштиво вклонився Сікорі, – вирвав з рук турка і викинув у море. Я хотів би мати такого Президента, і щоб мені було спокійно в житті, і щоб жоден турок чи малайзієць – хай навіть член НАТО! – не погрожував моєму життю. Я говорю це не в жарт, джентльмени. – Старий був в ударі, лице його збіліло і напружилось. – Я говорю це тому, що завтра я матиму змогу послухати мого президента. І я переконаю його: з таким Президентом, як ваш, йому слід мати справу!
– Чудовий тост! – прояснів лицем Сікора. – Тільки я дещо його підкоректую: вип’ємо за дружбу наших президентів! І прошу вас, джентльмени: не затягуймо процедуру прощання, бо в більшості цивілізованих країн світу літаки відлітають точно за графіком. Прозіт!
Говорилося й пилося розкішно. Старий барон уже й жалкував, що доля змушувала його уривати милу балачку. Та годинник нагадував про своє. До того ж і машина була подана. І капітан 2 рангу Сікора – який же симпатичний джентльмен! – уже тримав у руках баронову валізу, мовби нагадуючи: час!
Поцілунки з сином, останнє прощання симпатичному готельному номеру, далекому кримському морю, цим добрим людям, біля яких барон сам почувався добрішим, і марш до ліфту. Слава Богу, ще носять ноги старого! І не страшні йому океанські далечі, і навіть зустріч з грізним президентом Сполучених Штатів.
Біля машини сталася раптова заминка. Коли речі барона були вкладені у багажник, і барон вмостився на заднє сидіння, і кивнув головою синові: мовляв, сідай хутчіше їдемо! – з’ясувалося, що син неспроста говорив у номері про якісь великі події, почувався сам не свій і зараз тільки винувато потиснув батькові руку.
– Ясно, – сказав барон, сумовито нахиливши голову, – містер Реттіган молодший лишається зі своїм коханням!
– Ти вгадав, батьку, – сказав спокійно син. – Тебе відвезе в аеропорт наш друг...
– Знаю, хто мене відвезе, – відмахнувся барон і з силою закрив дверцята авто.
Капітан 2 рангу, в душі потішаючись витримці старого барона, потиснув Теренсові руку. На хвильку затримав потиск, приплющивши задумливо очі, і сказав діловим тоном:
– Я розумію, як вам не терпиться поїхати в монастир Кара-Джу. Що ж, їдьте. А в мене завтра вранці вихід в море на навчання. І, між іншим, там буде вирішене важливе діло. Від Президента з Києва був дзвінок командуючому українським флотом. Мене призначено радником Президента України з питань Космосу. І до того ж його представником у Севастополі у цих же справах. Ви мене розумієте?
