Текст книги "Любов, Президент і парадигма космосу"

Автор книги: Юрий Бедзик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 20 страниц)

– Містер Президент, – обірвав довгу мовчанку барон, – нацистське минуле справді було дикою химерою, виплодом хворобливої психіки фюрера. І я б не хотів, щоб цей нацистський кошмар поклав відбиток на мою...

– Вибачте, – чомусь розсердився Президент, – давайте говорити реальними категоріями. Якщо вже ми ведемо мову відверто, то не забувайте, що Гітлер звертався до історії і плів свої, як ви кажете, химери дуже конкретно. Я можу вам нагадати про це, бароне.

– Але ж прошу, – весь підкинувся старечим тілом Пауль Реттіган.

– Наскільки мені відомо – даруйте, я не історик і можу помилятися – Гітлер обожнював знаменитий спис, яким було добито на Хресті Спасителя.

– Ви маєте на увазі спис, яким Гай Касій, представник Понтія Пілата пронизав тіло вмираючого Христа. Так?

– Саме його я маю на думці, бароне. Кажуть, що приходячи в австрійський музей, фюрер годинами простоював перед цим списом і там в музеї він прийняв ухвалу присвятити себе культу Зла.

– Не заперечую цього, містер Президент.

– Бачите, бароне, ви зводите все ледь не до теоретичної, якоїсь дуже абстрактної містики, – не без злості вигукнув Президент. – А я хочу нагадати вам, який слід та містика полишила на нашій землі. Так, Гітлер вважався містиком, це правда. Гітлер вірив у астральні битви чорних і білих енергій, він визнавав реінкарнацію сильних осіб для завершення їхньої місії в новому житті. Але вся ця беліберда не така вже й безвинна, дорогий мій бароне. І віра фюрера в демонічних надлюдей також була не безвинною, не наївною і химерною. Ваш фюрер шукав конкретні, дуже жорстокі, дуже порочні контакти з астральними силами для війни і завоювання народів. Він прагнув не якоїсь умоглядної війни, а елементарного масового убивства людей, винищення мільйонів. – Президент раптом відчув калатання серця, і йому подумалось, що така важка балачка може закінчитися для нього сердечним нападом. – Та з мене годі, пане бароне! Бо мій батько, мій добрий, лагідний татусь був розчавлений його містикою. І сьогодні, як я здогадуюсь, нащадки фюрера хочуть розчавити й вашого сина.

– Ви знаєте щось про нього? – похопився барон і також підвівся з плетеного фотелю.

– Так, знаю дещо... Власне, ми здогадуємося про деякі справи.

– Скажіть, він живий, мій Теренс?

– Боюся, не тільки живий... – Президент урвав на слові. – За нього вчепилися ваші земляки. І викрали його не для вбивства чи викупу, а для своєї нової магії. Звичайно, чорної.

– Нічого не розумію, містер Президент.

– Ходімте в мій кабінет, я вам дещо покажу. – Президент кивнув у бік дверей, пропустив поперед себе старого. На дорозі їм зустрівся президентів помічник, зосереджено-строгий молодий чоловік у білій тенісці. Президент, вибачаючись перед бароном, відвів помічника вбік, похитав докірливо головою: – Я ж вам казав, Павле: зранку годину на пляжі! Щодня! Ви зовсім не засмагли. І по обіді теж. Ви не взяли на себе крапельки сонця, а нас чекають в Києві важкі справи. Ну, що там нового?

– Був дзвінок із Севастополя, – стиха промовив помічник. – Трохи дивний дзвінок. «Червоне око дивиться на вас», – так повідомив хтось зі штабу українського флоту.

– Ясно. Капітан 2 рангу Сікора? Чи, може, Севастьянов, командуючий російським флотом?

– Не назвався, але мені здається, що це капранг-2.

– І ніяких пояснень?

– Єдине – про «червоне око»... Сказав, сьогодні під вечір.

– Господи, і тут містика! – відмахнувся Президент з затаємниченим усміхом. І вмить похопився: – Що ж, будемо чекати. Напевно, це канал з Космосу. Тоді, Павле, іди на море і потім весь день не відходь від апарату. Надто під вечір. Справа може набрати особливого повороту.

В кабінеті,.який за кількістю книжкових шаф нагадував філіал московської «ленінки», Президент всадив барона в зручний фотель біля вікна, сам пройшов до письмового столу, погортав папери і добув з них аркушик.

– Прошу вас, бароне. Прочитайте цей лист. До мене.

– Який лист, містер Президент?

– Здається, від нього.

– Не розумію, містер Президент... – Старий обережно і водночас з побожною шанобливістю бере до рук аркушик, добуває окуляри, кладе їх собі на носа і починає читати, безгучно ворушачи губами:

«Глибокошановний пане Президент України! Вважаю за велику честь для себе писати Вам цього листа. Хто я такий, Ви, мабуть, здогадуєтесь. Головне не в тім. Головне в проблемі спасіння Української держави, якою Ви з таким достоїнством керуєте. Тільки Ви, глибокошановний Президенте, сьогодні маєте достатній авторитет і реальну владу в Україні, щоб відвернути її з того сакраментального шляху, який веде український народ до прірви загину. Повторюю: Ви і тільки Ви!

Не можу не визнати, що дякуючи Вашим сміливим і послідовним реформам останнього часу ви почали жити краще. Та до повного благополуччя на кшталт європейського, а тим паче американського, вам ще ой як далеко! Та найстрашніше жде попереду.

Знову з’явилася загроза поневолення вас північним сусідом. Він уже не просто стукає до ваших дверей, а й сміливо переступає через ваш поріг. Він має нафту й газ, величезні людські ресурси, могутній промисловий потенціал і до того ж чуття імперського владики, якому все дозволено. Він скуповує ваші підприємства, влазить у вашу банківську систему, диктує вам зовнішню політику. Добре, що Ви, пане Президенте, ще якось знаходите в собі мужність часом чинити цьому опір. Та чи надовго це?

Хочу закликати Вас, пане Президенте, кардинально і остаточно повернутися на Захід. Там ваше спасіння, там найвищі технології, дух істинної свободи і демократії. Кажуть, ви з’єднані з північним сусідом узами слов’янського братерства, кревними і релігійними зв’язками. Але ж ці узи і ці зв’язки не завадили північному сусіду триста років з гаком товкти вас, українців, у багні, та й потому, в царстві «великого Кормчого» висмоктувати з вас кров і сили, національну гідність і залишки державного чуття.

Хай північний сусід живе своїм життям. Ви будете жити разом із Європою й Америкою нашим життям. Така логіка планетарного існування.

І ще одне, може, найважливіше. Найближчим часом великий космічний Брат почне поставляти в Крим, а затим і в Україну, необмежені, фактично безкоштовні маси енергії, добуті з дна Чорного моря. Я знаю, що це реально, бо мав нагоду бути з одною прекрасною жінкою в підводній штаб-квар-тирі інопланетян-сиріусців. То не Космічний Брат, а сам Бог посилає вам такий благосний дарунок. І це ще одна нагода порвати вашу вимушену залежність від Півночі. Тепер ви всесильні і непереможні! Уклінно прошу Вас, глибокошановний пане Президенте, скористатися з такої нагоди і піти в родину західних друзів. Вони зичать нам добра і чекають на вас.

Пишу Вам цього листа, маючи в серці віру і надію на те, що Ви почуєте мене і вчините так, як велить Вам власне сумління.

Теренс Реттіган.»

Президент довгу хвилину спостерігає за реакцією, яку лист справив на старого барона.

– Теренс... Теренс... – шепоче сивоголовий барон. – Мій син пише такого неймовірного, такого зухвалого листа самому Президентові великої держави! – усмішка ледь прихованої втіхи і заразом ніяковості пом’якшує йому вуста. – Слава Богу, він живий! Мій син живий!

– Принаймні, сайт в Інтернеті підтверджує ваш здогад, бароне, – каже задумливо Президент.

– І де ж він зараз? Звідки звертається до вас?

– Шукаємо.

– За кордоном? В морі? В небі? Серед отих космічних Братів?

Президент натискує на дзвіночок і просить принести кави. П’ють мовчки, в обох на лицях вираз абсолютно різний. Старий барон з явним чуттям полегкості, майже божественного воскресіння дивиться усміхнено в підлогу. Президент трохи розтривожений, і заразом обличчя його видає печальний смуток. Мовляв, як легко давати поради і як гірко виконувати їх.

– Мене не хвилює, звідки це надійшло, – говорить він по хвилі. – Важливіше інше: хто за цим стоїть? Хто так глибоко осягнув смисл нашого життя? Чому в цьому листі так багато розумної слушності і так багато провінційної простоти?

Зненацька у старого сіпнулися сухенькі губи. Зціпивши руки, він, наче в якомусь просвітленні, зводить очі на Президента.

– Стривайте, містер Президент... Дайте мені аркушик... Як тут написано в кінці? – Барон перечитуєте останню фразу: – «Маючи в серці віру і надію на те, що Ви почуєте мене і вчините так, як велить Вам власне сумління». – Очі старого теплішають, в них проблискує спомин: – Боже мій! Це ж наш родинний знак! Від давніх давен у нашій сім’ї було прийнято: якщо хтось писав листа додому під примусом обставин чи умовностей, то умисне додавав оцю фразу: «маючи в серці віру і надію». Так, його приневолено. Але він був певен, що лист обов’язково буде показаний мені, його батькові. І тому він, по-суті, сповіщає нам свої думки-поради. Хоча в цій фразі... – Барон замислюється. – Стривайте, в цій фразі є деталь, доповнення... Абсолютно точно! Є доповнення, яке мусить бути поправкою до тексту. Ось послухайте: «маючи в серці віру і надію», і далі – «на те, що Ви почуєте мене і вчините так, як велить Вам власне сумління». Овва! Містер Президент! Мій син подає вам лише кволу пораду, він хоче, щоб далі Ви самі поміркували над нею і вчинили так, як велить Вам ваше сумління.

Президент і собі ще раз передивляється аркушик. Тоді повільно опускає його додолу. Такий поворот йому вельми потрібний. І вельми обіцяючий.

– Мабуть, сигнал відправлено людьми, далекими від України. Бо наші люди мудрі і сваритися, а тим паче рвати дружбу з північним сусідом не збираються. А щодо деякої агресивності цього сусіда... ваш син має певну рацію. Що ж, доведеться тільки з’ясувати, хто так влазливо і так однобоко підказував вашому синові, – і глянувши ще раз на писання, Президент каже до старого з делікатною ввічливістю: – Бароне, даруйте мені. Я не маю часу затримувати вас довше. Як бачите, дещо прояснюється. Повертайтеся в Севастополь. І чекайте від мене сигналу. Теренс Реттіган безперечно захоче зустрітися з вами. І, я певен, саме в Криму, на нашій українській землі.

Президент, відклавши папери, зробивши на них свої позначки, іде з дружиною на прогулянку до моря. Галька хрумтить заспокійливо, перекочується, давить горбасто в п’яти, на морі абсолютний штиль. У дружини не дуже веселий настрій – прочитавши листа від Теренса Реттігана, пройнялася тривогою. Може, й досадою. Всі повчають її чоловіка, багато велемудрих на землі, а насправді кожен дбає лише про свій інтерес, про свою будучину. Переживає за свого чоловіка Людмила Іванівна. Либонь, більше, аніж він сам переживає.

– В які ж лабети втрапив наш геніальний художник? – з легким глузом мовить дружина, відчуваючи полегкість від думки, що з Теренсом усе гаразд.

– Маю один здогад, – каже Президент і, вибравши при воді кругленький камінець, жбурляє його понад хвильками. Камінець летить стрибливо, черкаючи хвильки, чим завдає Президентові втіхи. – Бачиш, який він моторний. Три... ні...

чотири кільця... А я собі загадав: якщо підскочить чотири рази, чекаймо якоїсь важливої новини. То ж вона й буде. «Червоне око» згадало про нас. Гадаю, не даремно. Має бути щось велетенське, моя люба. Взагалі, нам поталанило. Сиріус з древніх часів вважався зіркою щастя.

– Плутаєш, мій дорогий Президенте, – хитає заперечливо головою дружина, і її темно-каштанове волосся гарно стріпується на її плечах. – Сиріус – то зірка ранньої мрії. Ну, й звісно ж – кохання.

– Даруй, я в цьому не майстер, – сміється Президент.

– Мусиш бути. Таку державу взяв собі на карк.

– Взяв. І несу. Падаю і все ж таки несу!

– Зізнайся: і кидати не хочеш, – піджартовує дружина, дивлячись закоханими очима на свого чоловіка.

– Зізнаюся: не хочу! А якщо по-чесному, просто не смію, Людонько. Жаль своїх прорахунків. Хоч декому з критиків здається, що мені все одно. Там не стань, там не підписуй!.. Якби ж можна було все наперед змоделювати. Це їм у Космосі, коли дивляться на нас грішних, все видно і все зрозуміло. Бо, мабуть же, прожили на мільйони літ більше, аніж ми. Мають свою космічну методологію, свої високі космічні науки.

– Хочеш сказати: свою парадигму для визначення дій, так?

– Мудро, але цілком вірно, Людонько, – згоджується Президент. – Парадигма Космосу! Звучить, Людонько! Колись, вже сидячи на пенсійних хлібах і не маючи головного болю за свої прорахунку напишу трактат під назвою: «Парадигма Космосу». Або як Космос придивлявся до нас, піджартовував з нас, висміював, незлобливо критикував. Але жодного разу не подумав, що ми ж з ним – діти одного безмежного Всесвіту.

– Не лякай мене такими словами, любий.

– Самому страшно, як гляну на небо.

Дружина бере чоловіка за руку. Повисає на ній.

І в тім повисанні більше замрії, аніж пустотливості.

– Ти гадаєш, що Всесвіт більший за Космос? – з якоюсь ніби печаллю запитує вона і дивиться вгору на кліпливий розсип зірок. – Он глянь, скільки їх. Кожна зіронька перекліпується, і в кожній, мабуть, своє життя, свій біль, своя ніжність, свої страждання. Хто це сказав з наших письменників? Здається, Довженко: коли я дивлюся на зорі, мені хочеться плакати!

– Заплачемо, як обізветься «Червоне око».

– Аби не чорне, – каже дружина.

– Твоя правда: аби не чорне! – згоджується Президент, і голос його насочується болем: – Сьогодні барон розводив антимонії про параноїка Гітлера, ледь не захищав його, ледь не плакав. А я хотів би йому сказати, скільки в нашому селі було спалено у війну хат. Скільки вдів лишилося. І все те «Чорний орден» СС наперед розпланував, усе виконав із німецькою пунктуальністю. Та й ми оце також, скільки літ після імперії, не можемо по-справжньому розігнути спину... Стоп! – насторожується Президент, і лице йому враз яснішає: – Наче фари втупилися в браму. Що я казав? Чотири камінці і маємо гостей!

***

В Президентовому кабінеті тиша, важка, задумана, причаєна, вся наче в дрижанні перед якоюсь несподіванкою. Бо ж ось перед Президентом сидить з новиною капранг-2 Серж Сікора, темно-русявий чубчик як у парубка, очі веселі, але з холодком тривоги. В його каюті на бойовому кораблі обізвався Космічний Брат, «червоне око» його дало знати про себе, сповістило, що має намір хутчіше зустрітися з Президентом України. За дві години домчав машиною до найвищої посадової особи в державі. І хоч почуває з президентового боку до себе симпатію, а втім йому зараз і лячно, і непевно.

Президентові теж на душі тривожно. Цей хлопчак всього набачився в космічних мандрах, може, колись людство згадає його, як першого землянського повпреда у царстві космічних братів. Знає він, які вони, оті далекі наші позазоряні. Йому ж, Президентові випало за немолодий його вік бачити більше суворих облич трударів, та хіба ще гніву і розпачу в жіночих очах, коли юрмиська оточують його на майданах рідного міста.

– І як же я зустрінуся з нашим космічним братом, коли ти, товаришу капранг-2, полишив «червоне око» на своєму бойовому кораблі? Здається, так величають твій тихохідний крейсер чи, вибачай – сторожовик? – запитав з доброю іронією Президент.

– Пане Президент, – перейшов на прийняте в столиці ритуальне звертання Серж Сікора, – ми справді не дуже швидкохідні. Та все ж двадцять п’ять вузлів на годину спроможні дати. А колись, може, подарує нам пан Президент і швидкохідніший сторожовик. Всякого буває.

– Прошу вибачити за слово, – щиро розвів руками Президент. – Обіцяю тобі, капранг, що скоро наша Україна матиме найшвидкохідніший флот у світі. Дай Боже, пережити ці нелегкі часи.

І Президент ділиться з капрангом останньою новиною. Не досить виразною, а все ж утішливою. Капранг Сікора вислуховує її з завмиранням серця, спершу з чуттям неймовіри, далі дивної радості, а потім і полегшення. Бо ж зараз він сповістить про це свою онуку Віруню, яка десь там готує з господинею дому вечірній чай. Хай Віруня нарешті скине з себе тягар смутку. Все буде добре... все буде казково... Головне, що художник Теренс Реттіган вийшов з підпілля, і негідники мають бути покарані.

– Стривай, капранг, – гамує радісний настрій морського офіцера Президент, – за Теренсом стоять дуже зухвалі сили. У мене ще немає підстав для великої радості.

– Та ж він живий!

– Живий. Озвався до нас через Інтернет. А втім... хлопче, мені тепер ясно одне: комусь дуже кортить посварити нас з північним сусідом, а потому, може, і з Союзом Східних держав. А це вже крок до катастрофи. Згадай історію, Серже. В чому була велика мудрість, Богдана Хмельницького? Він умів лавірувати між турками, ляхами і Москвою. Тонка дипломатія. Якби кляте Берестечко не підкосило йому ноги, ще невідомо, як склалася б наша доля в наступні триста років.

– І хто ж може за ним стояти? – пробує розгадати ребус Серж Сікора. В білій шовковій безрукавці, в новеньких погонах такий він зараз юний, відвертий, сповнений довіри до всього світу. – Мабуть, клята магометанська талібанщина?

– Боюся, тут пахне скоріше Заходом, ніж Сходом, – міркує Президент. – Тому опозиція й котить на мене бочку, що, мовляв, я маю добрі стосунки з Північними, але й зі Сходом живу у мирі.

А я оце думаю собі: Боже, яке щастя, що ми не встряли разом з єдиною і нєдєлімою у криваву азіатську м’ясорубку, що наші хлопці не кладуть своїх буйних голів в гірських ущелинах Кавказу. Погано ще ми, Серже, живемо. Не щедрі у нас столи. Ціни скажені, пенсій старим і немічним ледве вистачає на кілька днів. Ну, отака наша сумна доля. Загребущих ще крутиться біля мене тьма, з очима улесливими і словами солодкими. І це при тому, що Бог дав нам багату країну, людей працьовитих, добрих душею, землі такі, що весь світ прогодують. І наше геополітичне положення, кращого не вигадаєш. Але ж оця бідність клята після розвалу імперії! Скільки у нас негодованих, невзутих, невтішених діточок, старих, пенсіонерів! У мене знайомий живе у Штатах, колись махнув туди під час воєнних лихоліть, то він, Сержику, тисячу триста доларів пенсії одержує сьогодні! То що ж я скажу нужденній бабусі, котра тягне свого візочка на шістдесят гривень? Це скільки? Десять доларів? Страшно подумати, дорогий мій. А взяти більше нізвідки. Бо все нам Бог дав, окрім енергоносіїв. Хіба що... – на обличчі Президента майнула сумна, ледь іронічна посмішка, – Космічний Брат за велінням славного Сиріуса допоможе нам.—Президент підвівся. – Мабуть, годі розбалакувати, капранг-2. Бо жінки наші трохи затягують вечерю. Ходімо до них.

Капранг вперто дивився в підлогу.

– Що, не хочеш чаювати з Президентом? – запитав господар, стоячи навпроти свого молоденького, у білому кітелі гостя. – Вставай. Пиріжки будуть славні. Чи ти у сиріусців на все життя наївся космічними стравами?

– Вибачте... – видушив із себе Серж, – я хотів вам сказати слово. Дуже важне слово, пане Президент!

– Ясно, – зрозумів його господар дому і слухняно сів знову у крісло. – Викладуй усе, що думаєш, капранг-2.

Сержа враз наче підкинуло. Він сів, заклякнувши у нерухомості, і очі йому поскляніли.

– Товаришу Президент... чому багатії у нас жирують? – видавив Серж глухим голосом. – Це не я вас питаю. Мої матроси питають. Чому труться біля Президента оті вгодовані буржуї?

Президентові хмарка лягла на чоло.

Він довго дивився собі під ноги. Аж врешті повів мову спроквола і важко:

– До Космосу це не має ніякого відношення, капранг-2. Але я скажу тобі прямо. Скажу все по-чоловічому. Забудь, Серже, ті часи, коли всіх стригли під один ранжир. Зрівнялівка та, як тепер доведено, нікому добра не принесла. Тільки могил насіяла по всій нашій землі. Кому Бог дав кебету, хай багатіє, хай множить національне багатство держави. І своє, звісно, також.

– А яке вони це багатство... яким чином на голому місці...

– Помовч, правдолюбець! – обірвав молодого офіцера Президент. – І зарубай собі на своєму гарному носику, що Президент ще жодного злодія не пригрівав і пригрівати не буде. Ані жодного! Хай він мені сином чи рідним братом буде. Коли ж з’ясую про когось недобре щось чи від Генерального прокурора одержу інформацію... Серже, любий мій, – раптово пом’якшав голосом Президент і аж голову обіпер на руку, – у мене тато впав смертю хоробрих за цю землю, за мою Україну, то невже ж ти думаєш, що я якогось плюгавого олігарха з лякаюся? – В його голосі забриніла різуча сухість, наче хто осокою провів по дереву: – Інше болить, Сержику. Очерствіли ми всі. На «мерседеси», на Мальти і Кіпри грошей вистачає, а щоб школу якусь підтримати чи сирітському приюту пожертвувати з десяток тисяч – не дочекаєшся! Були колись Морозови, та перевелися, дорогий мій капітане другого рангу.

В їдальні уже густенько люду. Наче прийом чи що? Віруня з якимось генералом балакає. Міністр закордонних справ поблискує пещеною фізіономією, усе розхвалює курорти на Сайшелах, як там славно купатися в хвилини прибою і які екстравагантні сукні у тамтешніх жриць екрану. Є що послухати, є з ким завести розумну балачку. Ну, хоча б тема, зачеплена котримось із гостей про жінок вільної поведінки і як оті вільні жінки волочаться за мільйонерами, набуваючи собі статки на старість. Не менш активно впивається котрийсь із військових гостей подробицями новітньої турецької зброї, її краще взагалі заборонити, вона, мовляв, жахливіша за ядерну бомбу... А якщо зважити близькість турецького флоту до кримських берегів, то висновки напрошуються самі собою. Упаси Боже!

Коли ввійшов Президент, всі хутко підвелися, хоча це була чисто приватна вечеря, і від того Президентові зробилося дещо прикро, а проте всі найзавзятіші балакуни й далі вели свої теревені. І Президентові врешті не лишилося нічого іншого, як знайти собі скромне місце біля дружини в самому кінці довгого столу.

Тим часом Серж підсів до своєї онуки Віруньки, обняв її лагідно і зашепотів на вухо, що біда наче минулася, від Теренса є послання, десь він заховався в горах чи, може, під водою, лист його довгий, з політичними проблемами і навіть якимось таємними натяками. Президент дещо розстроєний, супиться на той лист і шукає в ньому підтекстів, хоча наш бравий художник Теренс не любить ні таємниць, ні підтекстів.

– Скажи, він живий? Прямо скажи мені: живий він чи ні? – блиснула змученими очима онука, така сумирно ніжна в своєму рожевому платтячку.

Дідусь капранг-2 бадьористо закивав головою: авжеж! Герой! Лазить по горах, купається в морі і головне – страшенно сумує за своєю славною Віруньою!

– Оце подаруночок від тебе, дідусю! – зашарілася Віруня, і їй одразу ж захотілося стати вродливішою, хай усі знають, що минулого року вона завоювала навіть корону міс Криму.

Почалося чаювання, правда, трохи схоже на маленький банкет. Стільки елітної публіки, гарних убрань, поважних слів. Президент за столом якийсь неговіркий, весь у задумі. Одним чаювання, а йому й тут думки, невсипущі клопоти про державу. Що ж, хто хотів, той частувався коньяком, хтось плеснув собі звичайної біленької, і розмови поточилися далі легкі і невимушені, як належить в купальний сезон, та ще в президентській резиденції, при сяюче білій скатертині.

Котрийсь з гостей попросив слова для маленького тосту за господиню дому. Улесливість так і перла з промовця. Президентові стало ніяково, він тихо підвівся і вийшов на веранду. Сперся на дерев’яну балюстраду, очі пославши крізь кипариси до моря. Срібна доріжка від місяця іскрилася загадково, тягнучись у невідомість і щось обіцяючи. Тут воно й сталося. Доріжка на морі, і саме море раптом чомусь примеркли, і прямо проти веранди між кипарисами засяяли вогнем вікна. Над водою й вікна? Схоже було на дивне видиво, чи, може, на якесь театральне дійство, яке так часто трапляється вечорами на пляжах, бо курорт на те і курорт, щоб дивувати людей. А, може, це великий прогулянковий катер? Проскочив випадково в заборонену зону, шукає місця для висадки пасажирів...

Тільки не чути мотору, і вогнів багато, і яскравість нестерпна, абсолютно неприродна яскравість. Зненацька Президент чує позад себе чиїсь кроки і, не обертаючись, вгадує їх: це підійшла дружина. Й так само вражено зупинилася перед вогнями на воді.

І ще хтось наближається. Цього разу, напевне, чоловік. Бо крок владний і рішучий.

– Пане Президент, я прошу вас: наберіться мужності, – говорить він за спиною в Президента. – Нам треба підійти до них.

Президент, обернувшись, бачить капранга Сікору в його елегантному офіцерському мундирі, і бачить трохи наполошене дівоче обличчя. Віруня в рожевій суконьці.

– Ти гадаєш, капранг, що це вони? – знаходить у собі силу запитати Президент.

– Не сумніваюсь, вони. – Голос у Сікори ледь дрижить, він говорить давким голосом: – Здається... це вперше в історії людства, товаришу Президент. Ті, що на судні, хочуть зустрітися з главою держави. З вами, товаришу Президент!

– То ходімо, – каже Президент, і миттєво сповнюється рішучістю.

Президент спускається сходами з веранди, і за ним спускаються інші, неквапно, сторожко, ніби в гіпнотичному трансі, по алеї, між шпалерами кипарисових дерев, прямо на вогні, на сліпуче сяйво, у якусь пекельну невідомість.

І вмить усім стає просто, легко і до неймовірності буденно. Що ж такого особливого, що перед ними над затокою завмерла срібляста громадина? Це ж, видно, те, що його називають «тарілкою», «НЛО», літальним апаратом міжзоряних блукальців. І воно невигадане, не нафантазоване, бо ж одного разу там на сторожовому кораблі вже дало про себе знати у каюті «Салюту», коли Президент вийшов з бойовим екіпажем у море на перейми зухвалого турецького лайнера.

– Вони дуже обережні, – пошепки мовить до Президента Сікора. – Чи, може, бояться нас?

Велетенська морська (або ж небесна) споруда, світячись жагучим внутрішнім вогнем, уся як вогонь і вся як незрушна міць, висить у повітрі за якийсь десяток метрів від берега. Лагідно жебонять під нею морські хвильки, споруда у спокої жде чогось, і здається, наче й оте сяяння в ній також сповнене чекання. Тоді капранг Сікора, пройнятий здогадом, знаком руки просить президентову дружину і Віруню відійти від берега. Всі тут зайві. Настала мить усамітнення, і нікому не дано тут бути. Нікому, окрім Президента.

Берег спорожнів. Настає тиша. Тиша, мов вічність. Сяючий велетень зливається з пітьмою. Й тоді Президент наважується запитати:

– Ви хотіли розмови. Я готовий до неї.

Дивовижна купа металу дивиться на нього пильно, сторожко, вичікувально. Сяйво з його глибин примеркає. І Президент, трохи нервово, знову промовляє:

– Якщо ви хочете контактів, я готовий до них.

В нього напружений, навіть з крапелькою остраху голос, він абсолютно самотній на вогкій прибережній гальці, він чекає голосу дивовижного Космосу і сам того не помічає, що перед ним мирна, дуже дружня, майже по-людськи налаштована споруда, може, й сама трохи настрашена цією зустріччю. І тут із сяючого нутра її озивається дивовижний голос... Ні, не озивається, а мовби рівним шепотом промовляє в душі Президента, тільки до нього мовить, тільки до найвищої державної особи в Україні промовляє:

– Ми вдячні за вашу згоду зустрітися з нами. І цілком здаємо собі справу з того, що ви, як і ми, завинили перед Космічним Розумом за таке тисячолітнє зволікання.

– В чому ж наше зволікання? – нормальним людським голосом питає Президент.

– Ми, цивілізації різних світів, не мали б так довго шукати контакти з братами по Розуму. Але Розум у своїй безмежній гармонії, зрештою, дав нам, людям системи Сиріус, змогу перейти межу відчуження, і тому ми з радістю готові іти на спілкування з вами. Наша радість тим більша, що з вашого боку досі не було спроб повторити негуманний експеримент Розуелу ² 2
  Біля американського міста Розуел в 1947 році сталася катастрофа космічного корабля. Американські власті захопили рештки космічного апарату разом з тілами загиблих інопланетян, заховали їх в спеціальному ангарі 52 і законспірували цю подію від людства.


[Закрыть]. Але то давня справа, і зараз не час повертатися до неї. Ми просимо вас вислухати нас і дізнатися про наші наміри і подальші дії.

– Я також радий чути вас, хоч і не знаю, хто ви і кого представляєте, – з добрим усміхом відповідає Президент. – Про людей Сиріусу я, даруйте, чую вперше.

– Ваше незнання не ображає нас. Хай буде вам відомо, що ми – гуманоїди і наші предки були народжені на вашій планеті Земля. Тож зараз ми прибули до вас, щоб відновити порушену гармонію тисячоліть і віддати належне нашій праматері.

– Слухаю вас уважно, – каже Президент.

– Найперше Сиріус, виконуючи волю Космічного Розуму, повідомляє вам про свій намір допомогти землянам і найперше – людям України в вашому нелегкому існуванні.

– Щиро вдячні вам за таку шляхетність. І чому стільки ласки для нас? – запитує, не приховуючи подиву, Президент.

– Сиріус, виконуючи волю Космічного Розуму, простежував за останні століття життя людей України і дійшов висновку, що вони, маючи високі достоїнства від народження, довгі роки піддавалися насильству і кривдам з боку сусідів.

– Це правда, – згоджується Президент. – Ще наші древні предки – анти, сармати, скіфи жили у цілковитій злагоді з усіма, мали широку добру душу, дозволяли оселятися на своїх землях грекам, римлянам, хазарам, але самі постійно ставали жертвами чужоземних зазіхань. В нашій історії ми тільки те й чинили, що захищалися: то від татар, то від ляхів, то від московитів чи литовців. Така була в нас сувора доля...

Думки космічного велетня обривають Президентові слова. Вони мовби згоджуються з невеселими екскурсами в минуле глави української держави:

– Так, ми це добре знаємо. Люди Сиріусу, виконуючи волю Космічного Розуму, стежили за перебігом воєн, які ви вели із нападниками. Ми пам’ятаємо війну, котру вів проти людей України німецький сусід, і знаємо, що жодна з країн планети Земля не зазнала такого руйнування, таких спустошень і пограбувань, таких втрат людьми і цінностями, які завдав вам вождь німців Гітлер.

Коротка пауза і далі знову:

– Сиріус, виконуючи волю Космічного Розуму, давно вивчає нерозумну поведінку землян з метою розщеплення атомного ядра. Сиріус знає про бездумні атомні війни, про накопичення вами атомної і ядерної зброї для знищення біологічного життя на вашій планеті, та найбільше засмучує людей Сиріусу те, що земляни легковажно оцінили можливості ядерної енергетики. Ви пораділи легкій нагоді добувати з атома дешеву енергетичну потугу. З самого початку це було тяжкою помилкою, за яку тепер найперше розплачуються люди України. Страшна катастрофа в Чорнобилі – то тільки початок велетенського лиха на всій Землі, а згодом і у всьому Всесвіті.

– Бодай від вас ми почули голос співчуття, – озвався Президент, неабияк здивований такою великодушністю інопланетного Брата.

– Це не співчуття. Це веління Космічного Розуму. Виконуючи його волю, мусимо повідомити вам його високу думку: він із задоволенням констатує небувалий в історії людства і багатьох сусідніх планет факт: українці добровільно позбулися свого могутнього ядерного потенціалу. Космічний Розум зворушений і глибоко потішений цим. А тому він вважає за необхідне якомога хутчіше, буквально в ці дні надати українським людям допомогу в головному: в одержанні вами в необмежених масах енергії ядра...