Текст книги "Любов, Президент і парадигма космосу"
Автор книги: Юрий Бедзик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 20 страниц)
Затим всі почули його слова. Скоріше навіть відчули, а не почули. Як звучання у своїй душі, у голові, у мозкові. Слова, що потекли думкою з отого багряного таємничого ока:
– «Мені доручено звернутися до вас, наші земні Брати, із словом розтривоженості. Може, навіть із словом застороги. Бо те, чого ми найбільше боялися останнім часом, вже почало здійснюватися на вашій планеті. Україна досі, на думку нашого урядового органу «Ради спокою», вважалася стабільною і мирною країною. Але до нас раптово дійшла звістка про загрозливу терористичну акцію на кораблі «Звитяжний», що стоїть в бухті Севастополя. Це дає нам підставу, принаймні, зробити вам кілька серйозних порад. І найперше – пояснити вам, наші земні брати, що ми, люди Сиріусу, беремо на себе сміливість втручатися в ваше життя.
Ви жили тисячі літ, не думаючи, хто ви і що. Зараз нам дано сказати вам: ви з нами і ми з вами, і життя наше не вимірюється ніякими тисячоліттями.
Все було б по-старому, лік часу не мав змінитися і ваш спокій також не мав бути порушеним. Але у великій космічній родині з’явилися потвори, названі «сірими», космічна родина відчула неспокій, і почала діяти.
Хто вони, ті «сірі», ми не знаємо. Може, з інших галактик. Може, із найдальшого Всесвіту. З’явилися у ареалі Сиріуса, ввірвалися в наш планетарний дім і стали нищити нашу гармонію. А далі перекинулися на ваш дім, на вашу планету Земля. Вдерлися в її атмосферу, в її морські глибини, в душі землян. Ніхто не зупиняв їх, «сірих» потвор з чужих Галактик, а оскільки всяка безкарність викликає жадання більшого зла, «сірі» поклали собі за мету: зробити з людей таких само «сірих» потвор, як вони самі, поруйнувати їх сім’ї, роди, держави і зрештою довести людство до самознищення.
Ми, названі «світлими» (земляни ще називають нас HЛO, себто невпізнаними літаючими об’єктами), були кинуті космічним Розумом на протидію «сірим», космічний Розум був стривожений не тільки зухвальством їхніх дій, впертим бажання поруйнувати добру злагодженість Всесвіту. «Сірі» прийшли у Всесвіт, як руйнівничий вулкан, свавілля «сірих» могло призвести до повного знищення усяких планетарних, міжзоряних, галактичних і міжгалактичних зв’язків і себто до безконечного хаосу в усьому сущому.
Чому космічний Розум поклав своє мудре око саме на нас? Власне, на посланців з системи Сиріуса? В тому була велика логіка. Сиріусці самі колись за сивої-предавньої давнини перемандрували з Землі на одну з планет сузір’я Сиріус, на планету С-17, як вона позначена в космічному каталозі. Космічному Розумові забажалося посіяти на ній тільки сім’я вашого гуманоїдного типу. Мабуть, Космос втомився шукати більш вивершені зразки біологічної істоти, гуманоїдний принцип здався йому найдосконалішим. А чому, запитаєте ви, якась дивовижна сила занесла нас, сиріусців на С-17? Чому ми покинули добре влаштовану природою Землю? Мабуть, у наших предків для того були вагомі причини: чи вони втікали від метеоритного дощу, який насувався, чи не захотіли гинути в добу льодяникового похолодання, повторивши сумну долю динозаврів, чи, може, живучи в зоні вічно неспокійної Атлантиди, досягли нечуваного розвитку науки і техніки, побудували собі міжзоряні кораблі і, охоплені всемогутнім ентузіазмом Космосу, попрощалися з колискою-землею і помандрували в пошуках ще кращих світів.
Якщо трапиться нагода, і ви, брати наші, відвідаєте нашу планету С-17, запевняємо вас: наше життя стане вам до смаку. Міста у нас маленькі, затишні, виробництва безшумні і, як кажуть земляни, екологічно чисті, ні димів, ні викидів. А головне, чим ми особливо пишаємося – це відносини між сиріусцями. Вони дружні, ділові, ґрунтуються на щирості і взаємній симпатії.
Спостерігаючи з допомогою потужної радіотехніки з допомогою НЛО за вашим життям, ми зробили для себе певні висновки. У нас порівняно з вами, нема нічого «свого», чи, кажучи вашою мовою: «приватного». Набагато ж краще й справедливіше жити гуртом, даючи простір для всіх талантів і всіх мрій. Хіба що в родинних справах сиріусці, допускають «свій» егоїзм. Вони бережуть сім’ю, захищають її всім суспільством, ніколи не влаштовують розлучень (чим так пишаєтесь ви, земляни!) Ініціатива в цьому у нас іде від жіноцтва. Жінки взагалі посідають на С-17 достойні місця. Наше суспільство в цьому плані дуже схоже на суспільство древніх греків, де панували жінки і яке ваші вчені досі називають словом «матріархат».
Ми постійно стежимо за планетою Земля. Яка жахлива історія в неї! Жахлива і трагічна! Ми занепокоєні тим, що діється тут протягом тисяч і тисяч років, ми бачимо вашу непримиренність, вашу жадібність, егоїстичність, постійне ворогування між собою, між цілими державами і народами. У нас же на С-17, від моменту зародження цивілізованого життя, не було ніяких воєн, не чинилося найменшого насильства, сам факт убивання сиріусцем сиріусця вважався і вважається чимось аномальним, таке не вкладається в нашу філософію, в нашу мораль. А на землі он що діється. Мільйонами гинуть безвинні, створено ядерну зброю, цією зброєю вже знищено кілька земних міст. Це – самоїдство, самовинищення, самонігіляція! Чи ж хоч розумієте, ви, брати наші, чого коштувало космічному Розуму відшукати десь на околиці Галактики отаке зручне гніздечко, як планета Земля, де хімічні, фізичні, корпускулярні елементи в казковому співпадінні дали змогу народитися живій матерії?
Ми побачили, як наростала жорстокість ваших воєн, їх масовість і бузувірство. І коли ми нашими радіо і телесистемами отримали перші відголоски-стогони розстрілюваних по масових катівнях, по ваших так званих газових душогубках, коли нам стало ясно, що воєнні руйнування на ваших війнах досягли неприпустимих меж, ми на найвищій нашій раді, званій «Радою спокою», вперше дозволили собі гнів, і той гнів вилився в думку: ми мусимо втрутитися, ми мусимо припинити бунт живих клітин на розтерзаній планеті Земля!
Звісно, ми здатні були тільки на обурення, бо ж у нас не було ані військ, ані поліції, не було навіть елементарної зброї, якою можна когось убити чи привести до покори.
Чим би все закінчилося, невідомо. Аж тут Космос потрясла поява «сірих» руйнівників, про яких ми вже сказали вам. Це означало кінець світового Розуму, «сірі руйнівники» мали привести Всесвіт до цілковитого хаосу і розладу. І тоді ми, «світлі», рішуче втрутилися. Ви запитаєте, як саме? А ось як.
В травні 1945 року (за вашим земним часом) «сірі» вперше зважилися підняти руку на людину і кинули ваш корабель під назвою «Салют» в часову дірку, аби чинити над ним досліди. Ми змушені були діяти. Через 55 років земного часу ми силою Космічного Розуму повернули корабель «Салют» на старе місце, тобто в його майбутнє життя. Мусили квапитися й далі. Ризик перетворення людського єства в «сіру» потвору був надто великий. Ви ж пам’ятаєте, що в кінці другої великої війни один з володарів «сірого» суспільства Адольф Гітлер, будучи покірним знаряддям світових руйнівників, вперше в історії спробував вийти за межі земного тяжіння в пошуках своїх «братчиків». З бази Пенемюнде на острові Узедом Гітлер запустив ракету з трьома пілотами, маючи на меті налагодити контакт з позаземними «сірими» цивілізаціями. Все це закінчилося нічим. Рівно через 47 років ракета, послана фюрером, повернулася на землю і впала в океані, де й була виловлена американськими кораблями ВМС. В ракеті знаходилися живі й неушкоджені німецькі астронавти, яким не вдалося виконати покладену на них місію. Тепер ми знаємо, що вони втрапили в часову дірку. Але з цією ракетою, посланою «сірою людиною» Адольфом Гітлером, все закінчилося більш-менш щасливо. Чого не скажеш про іншу спробу фюрера. Вона мало відома народам землі. І закінчилася для учасників її трагічно. Фюрер, перед самим кінцем свого жорстокого панування, намірився завдати удар по Нью-Йорку і послав туди свою найбільшу ракету-велетень, щоб ударити нею по найлюдніших районах міста. Космічний Розум, осягнувши вандалізм цього заміру, припинив її політ. Ракета була зупинена в верхніх шарах атмосфери, стався раптовий перегрів її оболонки, і вона згоріла. Ніхто тоді гадки не мав, що це була наша акція, наше застереження, в якій виявився гуманний дух Космічного розуму. Та то справа минула. Космічний Розум перешкодив польоту ракети-гіганта, знаючи, що вона не могла б уже нічого змінити в перебігу подій великої війни. Просто не вільно було допустити ще однієї трагедії, бо тих трагедій у війні сталося й так безмір».
В каюті на довгу хвилю западає тиша. І не розібрати: це справжня тиша, чи й далі ллється отой голос, і в душах кожного бринить звук прощання. Він зник, давши надію на повернення. Й від того всім якось впевненіше. І хочеться хутчіше починати щось робити. Діла не ждуть. Життя в розгоні.
– Ну, як вам – наш, старший вчитель і наставник товариш Космос? – озивається першим капранг Севастьянов. – А говорить так, немов живе з нами.
– Або ж, пережив всю нашу минувшину, – докинув Серж Сікора.
Тоді подає голос контр-адмірал. Виявляється, для нього це зовсім не новина, що оце він зараз почув з «червоного ока». Дивно тільки, чому за десятки літ по війні наші історики і вчені не розкрутили такий виграшний момент: Гітлер уже замахувався на найбільше місто в світі... Себто сучасні терористи, які вирішили вчинити там свою колосальну криваву аферу, по-суті повторюють зади фюрера.
А це значить, що їх має спостигти така ж гірка участь, як і мракобіса фюрера, – робить резюме капранг. Погладивши свої спадисті вуса, він піднімає очі на свого сина (боже ж мій, молодшого від батька на роки і роки!): – Дорогий контр-адмірале... пробач, дорогий Михайлику, ти щось говорив про новину-неновину...
– Абсолютна неновина! – жвавішає контр-адмірал, мимоволі ніяковіючи під скромним, зніченим поглядом свого молоденького батька-капран-га. – Можу навіть по пам’яті процитувати вам з книги одного солідного письменника-дослідника. Він вивчив всі події навколо німецьких ракетних запусків, все, що стосується «Фау» в її найрізноманітніших модифікаціях. І, виходить, наш космічний Брат абсолютно має рацію.
– То фюрер стріляв по Нью-Йорку літаком-сна-рядом «Фау-1» чи «Фау-2»? – питає Серж.
– Він стріляв особливою зброєю, ракетою небачених розмірів і потужності, з дальністю польоту...
– Ти, сину, краще цитуй за автором, – радить чемно молоденький батько-капранг.
– Так от, – починає контр-адмірал. – Під самий кінець гітлерівського режиму на горі виникла «ідея» приголомшити захід ще однією супер-зброєю – гігантською космічною ракетою...
– Пробач, синку, уже тоді вживали такий термін: космічна ракета?
– Ні, так її назвали конструктори. Мабуть, були певні, що обов’язково зуміють вирватися в космічний простір. Там був дивовижно талановитий інженер-конструктор на ім’я... здається, Зіппе. І, до речі, великий патріот, антифашист. Був зв’язаний з польським підпіллям, ледь не потрапив у руки гестапо і врятував його... Кальтенбрунер, перший після Гімлера катюга в Німеччині. Ну, то особлива тема. До Зіппе виявляв симпатію сам фюрер, дуже вірив, що Зіппе дасть йому змогу «присмажити» зад американським плутократам. Над цією ракетою-велетнем Зіппе працював під командою генерала Дорнбергера, одного з винахідників «Фау». Одним словом Зіппе старався з усіх сил довести ракету до пуття і водночас тихенько собі підсміювався в кулак, знаючи, що вона далеко не залетить. І от збудували. Буквально при останніх подихах нацизму. Сплановано і змонтовано було цей колос довжиною в 29 метрів із зарядом нітрогліцерінової вибухівки в 350 кілограмів на ракетній базі Пенемюнден на острові Узедом. Назвали її скромно, хоча й не без претензій: «Америка-А 9-10». Мовляв, хочете, не хочете, а в Америку ми вцілимо. Радіус дії її був приблизно 5 000 кілометрів, себто стільки, щоб вдалося дотягнути до Нью-Йорка і вчинити там паніку. Але перед цим малося послати в Штати диверсійну групу «Ельстер», яка б, натуралізувавшись в місті, встановила на одному з хмарочосів маяк самонаведення. Одразу ж скажу, що групи наведення – їх посилалося дві – фюрерової місії не виконали. Одна на підводному човні стала на мілину біля самого Нью-Йорку, і там її хутенько злапала поліція. А друга вискочила десь на півдні, біля Флориди і три дні блукала по штатах, доки її не виловили американські бойскаути. Ось тоді фюрер, не втрачаючи сподіванки на відплату, й вирішив загнати на той світ смертника. В ракету, в оцю саму «Америку», всунули якогось йолопа з СС штурмбан-фюрера Магнуса Шредера. Все відбувалося в січні 1945 року. Можете собі уявити ідіотизм! Радянські війська вже виходять до Одера, східний німецький фронт фактично розвалюється, а Шредер займає місце в ракеті. Дали старт. Ракета піднялася в небо, Шредер вчепився в важелі, а ще більше, мабуть, за кишеню, де лежав для нього спеціальний лист від Гітлера. Тим листом обіцялося, що в разі влучання в Нью-Йорк, як тільки світ дізнається про його подвиг, йому моментально присвоюється звання групен-фюрера, себто він стає посмертно генерал-лейтенантом СС, він, хоч і мертвий, входить в пантеон героїв рейху, його сім’я житиме у вічній славі й достатку, німецькі школярики в школах зубритимуть тексти про нього...
Короче, Шредер тішився райдужними мріями і не знав, що мудрий Зіппе давно прорахував наперед його гірку долю, що ракета, не встигнувши вийти з щільних шарів земної атмосфери, нагріється до скаженої температури, стане вогняним факелом і згорить. Так воно й сталося. Останнє, що почули на командному пункті в Пенемюнде, був істеричний крик Шредера: «Господи! Та вона ж горить!.. Мій фюрер, я вмираю!.. Благаю вас, мій фюрер, я вмираю вашим героєм і вірю у вашу обіцянку – бути призначеним групен-фюрером СС!.. Хайль зіг!..» Більше не донеслося з ефіру жодного звуку. Певне, Шредер, розкусивши ампулу з ціаном, вмер над просторами Атлантики. А ракета, ясна річ, впала в океан.
Розповідь була цікава, хоча й не вельми весела. Навіть такого наївняка, як Шредер чомусь було жаль. Власне, гірко було, що людина може отак опуститися, знікчемніти в своєму бузувірстві і дикості.
Тема була начебто вичерпана. Хоча комусь із присутніх закортіло дізнатися про долю самого конструктора Зіппе. Чи вижив? Чи уникнув лап гестапо? І як зреагував фюрер на ту всю катавасію з Шредером?
– Фюрер зреагував прекрасно! – усміхнувся, трохи загадково контр-адмірал Севастьянов. – Прекрасно, як на наш погляд. Себто для інтересів СРСР.
– Ну, не інтригуй! – кинув капранг Севастьянов.
– Зіппе був усунутий з своєї посади головного конструктора на базі Пенемюнде, але не покараний, – сказав з тонкою іронією контр-адмірал. – Бо при всьому своєму безумстві Гітлер зрозумів, що навіть його найгеніальніші конструктори нездатні відміняти законів елементарної фізики. І ось інженер Зіппе звершив свій справжній подвиг. Він виїхав працювати на німецькому ракетному полігоні в «польському генерал-губернаторстві», там зв’язався з польськими партизанами, і вони всі разом...
– Ударили німецькою ракетою по Берліну? Так? – весело перебив, Севастьянова Серж Сікора.
– Більше того, Серже! Вони викрали цю ракету у німців з-під носа і переправили її на підводному човні в Англію. А це значило, що вони фактично прикрили Велику Британію від жахливих наслідків гітлерівського ракетного нападу. Британці, маючи всі головні вузли ракети, її схему, її радіочастоти, приготувалися до ракетної війни. І більшість фашистських ракет, які потому випускалися по Лондону, по Ковентрі, збивалися англійськими зенітними системами ПВО. На цьому, шановне товариство, – підвівся контр-адмірал, – ми з моїм батечком уклінно просимо вашого дозволу: відпустіть нас з миром. Ми ж не бачилися з ним півстоліття!
Для барона Поля Реттігана усе впало у прірву. Туга й розпач розчавили його душу, зігнули тіло. Ніщо не поверне йому рідного сина, не розплющить його розумних, гарних очей, не дасть наснагу його талановитій душі. Загинув від кулі негідників. Від тих бунтівливих гірських вояків, котрим він, барон Реттіган, зробив стільки добра, про свободу яких він галасував на весь світ. Звірі вони, а не люди! Знищити такий талант, забрати в батька останню надію.
Зараз буде розмова з російським командувачем. Мають щось робити, доки не пізно. Ті ж нелюди, які вбили Теренса, зачаїлися на лінкорі. Завтра увечері вони виконають свою погрозу: або Росія прилучиться до Союзу Східних держав, або їй доведеться втратити весь свій чорноморський флот!
Всю ніч барон Реттіган провів біля труни з тілом нещасного Теренса. По обіді до моргу прибуде машина, щоб відвезти барона в аеропорт, і хай літак здійснить останню мандрівку молодого художника, мандрівку через океан, мандрівку у вічність.
Але спершу відбудеться розмова з командувачем. Зустріч в його кабінеті майже без слів, важка і тягуча. Командувач ще раз висловлює своє співчуття американському політику. На сумлінні росіян і українців нема вини. Така дика логіка політичної боротьби, логіка протистояння на землі народів і держав.
– Що ж, моя охорона супроводжуватиме вас до самого Бельбеку, – важко вимовляє командувач, намагаючись не дивитися на потемніле від горя, в глибоких зморшках обличчя американця. – Добре, що ви відбудете вдень. Бо за вечір я просто не певен. З лінкора був попереджувальний сигнал: там чекають виконання умови... власне, ультиматуму.
– А Москва що, не згодна? – весь оживає барон.
– Ні, Москва не любить ультиматумів. Скажу вам відверто: через дві години ми завдамо упереджувального удару по лінкорові.
– А якщо ті натиснуть на ядерну кнопку раніше?
– Що ж, іншого виходу просто немає.
– Май год! Це ж буде кошмар! – блідніє обличчям старий барон. І враз перед очима його наче змигують останні хвилини там на дорозі: ота пробита кулями машина, оте мертве лице Теренса, кров на його грудях... Гаряча хвиля б’є баронові в груди. Він раптом підводиться, якусь мить стоїть у ваганні і затим промовляє, наче виносить вирок: – «Я не лечу в Каліфорнію!»
Командувач дивиться на нього в неймовірі.
– Але що ви можете для нас... пробачте, для порятування міста? Це не Каліфорнія, не американський порядок і послух. Тут діють жорстокі закони страху, нахабства, мстивості, і їх ми будемо ламати тільки силою.
– Я дещо можу... – нахиляє голову барон Реттіган. – Мені б тільки дістатися до них на лінкор.
– Гаразд, весь наш штаб в вашому розпорядженні. Ідіть до контр-адмірала Севастьянова і дійте разом.
Контр-адмірал зустрів барона поблажливою посмішкою. Дивак! Буде лише перешкоджати своєю присутністю. Вони всаджуються біля довгого столу для нарад, прикидають, яким чином барон зможе вийти на зв’язок з терористами. Барон, весь у поту, ледве пересуваючи ноги, ходить по кабінету. Ось він надумався. Повертає змучене обличчя до контр-адмірала. Якби йому дали змогу зв’язатися зі штабом «Мажестік-12», з Каліфорнією. По негайній лінії! З оплатою справа не стане.
Це вже щось реальне. Севастьянов вибиває далеку телефонну лінію до Америки і передає трубку баронові. У барона трубка випадає з пітних рук, проте він знаходить в собі сили і кричить ледь не істеричним голосом:
– Я... Реттіган!.. слухайте мене уважно... Мені потрібен Стоун... Ах, це ви Стоун?.. Тоді ось що... Загальна ситуація набуває загрозливого характеру. Мій син загинув. І я змушений просити наших друзів про допомогу... Ви не розумієте, які у нас друзі? Ті, що вважалися опорою ордену, ті, яких ліва преса називає «сірими». Тепер ясно? Ми пориваємо з ними всякі контакт... Не зараз, ні! Зараз вони ще нам потрібні, Стоун... Виходьте на Анди, на гарячу лінію і просіть їх, щоб вони затримали акцію «Севастополь». Повторюю: акція «Севастополь».
Код: 6-6-6... Ви забули число сатани? Це їхнє число і їхня воля. На виконання – півгодини! 6-6-6, містер Стоун!..
В цій цифровій абракадабрі контр-адміралові не бачиться нічого реального. Хоча сила «Мажестік-12» гігантська, при бажанні її володарі здатні на все. На найбільшу підлість і на найбільше благо.
– А далі... прошу вас, містер Севастьянов, дати мені лінкор, – вимогливим і водночас змученим голосом говорить барон.
– Спробуємо.
– Це ваш лінкор і всі його радіоточки мусять бути... у вас... Прошу якнайхутчіше...
Лінкор на проводі. Точніше – бандити на проводі. Контр-адмірал тицяє трубку в руку американцю. Той вихоплює трубку і тоном високого вельможі промовляє:
– З вами говорить Реттіган... (на англійській, звісно). Барон Реттіган... Код: 6-6-6... Прошу прийняти мене... Чуєте? Барон Реттіган... Через годину буду на лінкорі...
До лінкора можна добутися лише моторним човном. Барона проводять до четвертої площадки, де пришвартований сторожовий корабель «Салют». На сторожовику всі в бойовій готовності. Банкіра зустрічають, як героя. Капітан-лейтенант Серж Сікора нашвидку обговорює з бароном план дії. Човен при борту, але що далі? Чи готовий барон Реттіган вступити в контакт з бойовиками-терористами? І нащо цей контакт?
В барона свої плани, своя затята рішучість.
– Ви могли б зв’язатися з міс Вірою? Де вона зараз?
– Тут, на кораблі, – каже каплей Сікора, трохи здивований запитанням. Має до американця недовіру. Сікора знає про давні дружні зв’язки ордену «Мажестік-12» з бойовиками. – Я не хотів би тривожити її. Після загибелі вашого сина вона в тяжкій прострації.
– Прошу, проведіть мене до неї.
Каплей Серж трохи здивований: що треба цьому нещасному багатієві з Америки? Гроза світу, володар мільйонів, найжорстокіший ворог Росії, він перетворився на нікчемного старигана. Смерть сина розчавила йому душу.
Його ведуть в маленьку каюту. Там півморок. Біля ілюмінатора лежить, накрившись простирадлом, Вірунька. Очі в неї заплющені, лице мертвотно бліде.
– Міс Віро, ви не спите? – винуватим голосом запитує Реттіган. І одразу, впавши навколішки біля койки, шепоче до дівчини: – допоможіть мені... Вони вкрали в мене сина, а у вас коханого. Негідники! Я благаю вас, міс Віро!..
Віруня різко підвелася, на ній червоний сарафанчик, волосся розтріпане. Чим вона може домогти?
– Тільки ви можете... ви здатні врятувати його!
– Не розумію, містер Реттіган.
– Зараз... чекайте хвилинку, – майже благальне видушує з себе старий політик-банкір, і його кістлява рука добуває з кишені піджака маленький аркушик паперу. Простягає його Віруні. – Читайте!
У Віруні змружились очі. Враз ожили. Проясніли. Спалахнули радістю. Господи, що це? Що за благовіст? З папірця на неї дивляться розвезені, немов проступаючі з туману слова: «Тільки та, що найпалкіше кохала його, має змогу подарувати йому життя. Чому не сидить вона біля нього? Чому не вірить у нього?»
– Які страшні слова!.. Не знаю, що вони значать, пане Реттіган. Я справді його палко кохала, але що я можу...
– Міс Віро, повірте, я сам нічого не розумію, – белькоче барон, трохи отямившись, і сідає на стілець біля жінки. – Хтось його лишив в моїй кишені, цей дивний папірець. Коли ми клали тіло мого дорогого сина в труну, мені зненацька щось страшенно запекло в грудях, і я добув з кишені цю записку.
Віруня встає з койки, обсмикує на собі сарафанчик.
– Він кличе мене... Я мушу йти...
– Але ж звідки це? – запитує сам себе Реттіган.
– Не знаю... мабуть, Бог. Я йду до нього. Віруня забирає в барона аркуш і виходить з каюти.
Що ж, може, й справді Бог чи Провидіння вказало цій молодій жінці шлях до великого подвигу, до порятунку Теренса. Та як би там не було, барон не забув своєї головної мети, з якою він прийшов на цей корабель. Йому потрібний човен. Де той молодий капітан-лейтенант, який зустрів їх біля трапу?
Ось він іде назустріч банкіру Реттігану. Дуже поштивий, дуже симпатичний молодий офіцер в якомусь старомодному темно-синьому кітелі з бойовими орденами на грудях.
– Де моя онука? – питає він барона.
– Побігла... Дай Бог, щоб не даремно... – каже Реттіган. – А я вас благаю... Вам мусив дзвонити контр-адмірал Севастьянов... Я про моторного човна, яким я поїду до тих, що там на лінкорі. Бо може статися лихо!
– Човен за кормою. Якщо ви справді зважилися на цей крок.
– Все вирішено. Але мені потрібна вибухівка... Все, що у вас є... І якомога хутчіше! Це обговорено з контр-адміралом.
Тут підходить і командир «Салюту» капранг Севастьянов, тисне руку баронові. В чому річ? Потрібна вибухівка? І багато? Капранг починає все розуміти. Насупив брови. Хвилиночку! Капранг кидається в бойову рубку, про щось розпитує високе начальство. За мить повертається. Дозвіл є, містер Реттіган! Хоча не зовсім ясно, як це буде здійснено. Після такого шаленого вибуху ніхто на лінкорі не врятується. І містер Реттіган також.
Тоді барон Реттіган дістає з кишені ще один папірець і показує його командиру корабля. Це від невідомого благодійника... друга записка, яка запекла йому груди. Заклик до рішучої дії. Він мусить виконати його заради свого любого сина!
Севастьянов не зовсім довірливо читає розвезені, мов з туману проступаючі слова: «Якщо ви здатні на жертву в ім’я свого Теренса, не вагайтеся ні хвилини. Ми допоможемо вам».
– Бачите... Кожна мить важить...
Справді дивовижна загадка. Але в ім’я сина... Гаразд, вибухівка буде. Її приносять з трюмних відсіків. Складають в моторний човен, коричневими брусками, важкими коричневими брусками, якомога більше, до такої міри, що моторний човен занурюється мало не до ватерлінії. І все це щільно прикривається брезентом. Ще й зверху кидається якесь старе мотуззя. Повне й цілковите маскування.
– Востаннє питаю вас, містер Реттіган, – звертається до барона в моторці суворо владний капранг Севастьянов, – чи розумієте ви, що цього три-нітротолуола вистачить на моментальне знищення всього корабля?
– Так, я все розумію, містер Севастьянов, – зігнувшись біля мотора, бурмоче старий банкір. – Чекайте! Я мушу влаштувати їм такий феєрверк, щоб уся ця кавказька банда запам’ятала собі навіки.
– У вас мусить бути годинниковий механізм.
– Обійдуся без нього, – мотузиться біля двигуна барон. – Якщо вони вволять моє прохання, феєрверка не буде.
Барон сідає на брезент – дарма що незручно – і натискує на кнопку двигуна. На обличчі його вираз похмурого піднесення, якась фантастична одухотвореність. Ревище мотора розлунюється по затоці. Сіренький, зібганий дядечко, володар всемогутнього «Мажестіка-12» вирулює з бухти у відкрите море.
А в бойовій рубці іде хаплива нарада. З радіоп-ристрою лунає спокійний голос контр-адмірала. Син наказує батькові. Син одержав цілковиту владу в межах військової бази, ба навіть і всього міста. Командувачу після всього пережитого стало недобре, підвело зношене серце, і тому Севастьянов сам насичує своєю волею і своїм оптимізмом всі клітини флотського життя.
Якщо баронові не вдасться виконати свій задум, все мусить бути в повній готовності до упереджувального удару по терористах. А це означає, що може виникнути якась критична, хай найкоротша мить, коли після запуску вбивчих ракет по лінко-ру-бунтівнику кавказькі терористи встигнуть натиснути на кнопку пуску і кинуть свої страхітливі ядерні ракети на місто.
– Тому я прийняв рішення: почати негайну евакуацію населення! Всі автобуси, весь наявний транспорт задіяно для вивезення цивільних, найперше дітей, хворих з лікарень, немічних і старих. Транспортуємо їх подалі в гори.
– Контр-адмірале, яке моє конкретно завдання? – питає у сина, у свого рідного сина капранг-2 Севастьянов.
– Пошли своїх людей на кораблі і дай команду всім екіпажам цієї ж миті покинути порт і базу в цілому.
– Невже вони здатні...
– Татусю рідний, багато говориш! лунає з динаміка голос контр-адмірала. – Не виключено, що серед екіпажів є агенти терористів. Надто з призовників Кавказу. Кожне наше слово, ти розумієш...
– Я все розумію, контр-адмірале, – тихим голосом озивається командир корабля. І тут же до Сержа, який стоїть поруч нього в бойовій рубці: – Мені аж млосно зараз стало... Якщо лінкор встигне вдарити першим... – Він раптом похоплюється: – Слухай, а як там наші? Домашні? Я то – старий вдівець, і Сашко мій давно в Москві в інституті Курчатова, і внуки з ним, а твій Олег з Ніною, і Вірунька...
– Вірунька побігла в морг, – насупився Серж-каплей. – їй дав якусь записку барон... Стривай! Ану глянь в бінокулярну трубу, де він, наш великий американський герой?
– Уже не видно. Мабуть, пройшов Равелін, – супиться в окуляр труби командир корабля. – Іди посилай вістових. І щоб не гайнували ні хвилини. Бо, чесно кажучи, я не дуже вірю в великий подвиг нашого барона.
– Батькове серце, воно на все здатне, Вікторе Степановичу, – робить глибокодумний висновок Серж і хутко іде до трапу.
* *
Дідусь Реттіган тисне на сектор газу, йому мало швидкості, він забув про страх, про обережність, він певен, що ті на лінкорі вже гнойовими жуками виповзли на палубу і чекають його. Барон аж підгецькує на цупкому брезенті. Бризки б’ють йому в лице, все баронове тіло напружилось, як у молодого легеня. Хто б міг подумати, що тобі, містере Реттіган, після розкішних офісів на Уол-Стріті, після пишних прийомів в президентському палаці, гучних тостів, сяючих лімузинів, славлень на широченних екранах телевізорів випаде отака скажена гонитва до смерті!
Каліфорнія, певне, вже обізвалася. Власне, голос «сірих», голос найжорстокіших космічних убивць, які володарюють над усім чорним світом землі. А коли так, то й балачка на лінкорі буде особливою. Ці, що вбили його сина, знають пошану до «Мажестіка-12». І мусять виконати його веління. Мусять!
Лінкор усе ближче, сіре громаддя його виростає з морських глибин сталистим муром, на палубі якісь крихітні постаті, метушня, неспокій, там не знають нічого, там готові до нових наказів. Реттіган збавляє оберти двигуна і моторка робить під сірою сталевою стіною крутий віраж.
Зі спущеного трапу якийсь кавказець кидає йому линву. Мовляв, зачіпляйся! Йому подано руку, ось він, забувши про вік, переходить на трап і впевнено іде вгору.
На палубі перед ним виростає худорлявий чоловік у майці, низько йому кланяється. Говорить до нього поганенькою англійською мовою:
– Ми бачити вас... ми бути щасливі містера Реттігана...
Одначе на обличчях юрмиська навкруг сувора настороженість, обличчя брудні, очі недовірливі, в руках автомати, страх і озлобленість, і недовіра.
Худорлявий у майці ще раз вклоняється до Реттігана:
– Ми одержувати сигнал з Каліфорнії...
Перед бароном відчиняються двері до коридору, далі ще одні двері і тут – велика каюта. Посередині столик, геть заставлений наїдками і напоями. Навколо кілька постатей в плямистих куртках бойовиків, обличчя бородаті, кущуваті брови насуплені. Вони позиркують на володаря «Мажестік-12» з затаєним ляком, вони ще не ладні повірити, що це він, той самий громовержець фінансового Олімпу, котрому досі все було підвладне: і мільйонні армії, і дальні бомбардувальники, і ядерні підводні човни, і мережа таємних агентів по всій земній кулі. Його поява тут, на лінкорі, на російському бойовому кораблі, – то поганий знак, попередження аллаха, і дивно, чому їхній командир (отой, що в смугастій тільняшці) виявляє до нього стільки боязкої поштивості.
