Текст книги "Таємний посол. Том 2"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 37 страниц)

Юрась Хмельницький втупився тьмяними очима в чоловіка, мов у яке диво. Довгенько мовчав. Потім голосно вигукнув:

– Дурню! Турки й татари – мої союзники! Вони не чіпатимуть моїх підданців. Вони прийшли на нашу землю не для того, щоб поневолювати, а щоб визволяти!

– Нашу душу від тіла, знаєш–маєш, – буркнув Іваник і, побачивши, як сіпнулася гетьманова рука до шаблі, прудко шмигнув у натовп, де Зінька зразу ж дала йому стусана межи плечі, щоб не був такий розумний.

Наперед виїхав полковник Яненченко.

– Люди! Зараз вас розведуть по хатах, де ви зможете перегрітися і пожити до того часу, коли остаточно виберете собі пристановище… Але перед тим я хочу відібрати кількох хлопців і дівчат для служби в замку… Ось ти!.. І ти!.. І ти!..

Він показував пальцем прямо в насторожені очі парубків і дівчат, і ті, сполотнівши, намагалися позадкувати, сховатися серед односельчан, але два козаки, що враз вискочили наперед, швидко хапали їх за рукава і відводили вбік.

Перед Златкою і Стехою Яненченко на мить запнувся. Він був вражений їхньою красою ще там, на хуторі, коли зчепився з–за них з мурзою Кучуком. Власне, парубків і дівчат він зараз брав тільки для того, щоб менш помітними були серед гурту ці красуні, бо цікавили його в першу чергу вони. Однак він не хотів, щоб гетьман звернув на них увагу. Тому досить недбало, ніби між іншим, ткнув зразу двома пальцями – вказівним і середнім – в їхній бік.

– І ви!

– Ой! – зойкнула Стеха і схопила Златку за рукав.

Ніхто не помітив, як перекинулись бистрими поглядами мурза Кучук із сином Чорою.

Не дуже второпавши, що говорить горбоносий вершник, Златка злякано мовчала.

Полковникові пахолки підбігли до дівчат і потягли з гурту.

Младен, Ненко і Якуб, теж далеко не все розуміючи із сказаного, напружено стежили за тим, що відбувається на майдані. Коли на хутір напали татари і почали виганяти людей, вони домовилися поки що мовчати, не зізнаватися, хто вони такі, щоб у слушний час визволитися самим і визволити усіх своїх. Тепер вирішили, що такий час настав.

Ненко раптом вийшов з гурту і став перед Яненченком. Швидко заговорив по–турецькому.

– Не чіпай цих дівчат, ага! Заклинаю тебе Аллахом – не чіпай! Одна з них – моя сестра, яку я знайшов у цьому чужому для мене краї, а друга… друга – моя полонянка, яку я мав намір забрати з собою… Ти мене розумієш? Залиш їх при мені, ага!

Яненченко витріщив очі. Він досить добре знав турецьку мову і все зрозумів. Одного не міг второпати – звідки тут узявся цей турок?

Зрозумів Ненка не тільки Яненченко. З–за спини Юрія Хмельницького, який теж говорив по–турецькому, швидко виїхав старшина гетьманської варти Азем–ага, похмурий чолов’яга, з вузькими хитрими очима і важкою нижньою шелепою, що видавалася далеко вперед. Ставши перед Ненком, він пильно оглянув його, а потім запитав:

– Ти хто такий?

– Сафар–бей, бюлюк–баша окремої яничарської орти[3]  3 Орта (тур.) – рота, загін.


[Закрыть] в Сливені.

– Як ти сюди потрапив, ага? Чому опинився серед цих чужих для тебе людей?

– Нас тут аж троє – яничарських старшин, – спокійно пояснив Ненко, заздалегідь обміркувавши з батьком та Якубом, як їм триматися, коли настане час зізнатись, хто вони. І він показав на Младена і Якуба, які вклонилися гетьманові і Азем–азі. – Ми потрапили під час нападу на Січ у полон до козаків… Ми складаємо Аллахові і вам щиру подяку за те, що визволили нас, ага!

– Ти сказав, що одна з цих дівчат – твоя сестра… То правда?

– Так, ага.

– Ця? – Азем–ага показав на Златку.

– Так, ага, – підтвердив Ненко і звернувся до дівчини: – Адіке, привітай цих добродіїв!

– Я вітаю вас, ефенді, – вклонилася Златка гетьманові. – Я рада зустрічі з вами, шановний ага, – повернулася вона до Азем–аги. – Хай береже вас Аллах!

– Гм, справді туркеня, – буркнув Азем–ага і кивнув на Стеху. – А та?

– То сестра козака, який узяв нас у полон… Він ставився до нас добре і навіть допоміг розшукати Адіке, захоплену запорожцями під час морського походу… Його немає тут, і ми опікуємо його рідних… Тому просимо залишити дівчат з нами!

Азем–ага нахилився до гетьмана і впівголоса щось довго йому пояснював. Юрась Хмельницький ствердно кивнув головою, подивився на дівчат, на Ненка і повернувся до Яненченка.

– Облиш цих дівчат, пане Іван, – вказав він. – Ти собі знайдеш інших, а цих я заберу з собою до Немирова… Та накажи відібрати півсотні сімей на добрих санях і з міцними, витривалими кіньми – я візьму їх теж з собою. І не забудь про тисячу злотих, які ти маєш прислати мені… Бо…

Яненченко втягнув голову в плечі і зблід від гніву та образи. Він ніяк не сподівався, що гетьман забере дівчат ще й нагадає йому так недоречно про данину. Гадав, що розмова, яка відбулася між ними сьогодні вранці сам на сам, нікому не буде відома, і ось раптом гетьман розголосив її в присутності всього почту. Та розмова теж мала образливий характер. Хмельницький після сніданку без ніяких пояснень зажадав, щоб Яненченко кожного року привозив йому тисячу злотих. А коли полковник зауважив, що навряд чи зможе нашкребти з небаґаточисельного і зубожілого населення таку суму, гетьман розгнівався і сказав, що зможе, інакше пернач полковника віддасть комусь іншому, більш винахідливому, котрий зуміє дістати ті нещасні тисячу злотих. Це означало, що доведеться не тільки тягнути останнє з люду, а й витрушувати свої кишені. Однак він погодився, бо нічого іншого не зоставалося робити… А тепер гетьман удруге нагадав про це. Те «бо» прозвучало тихо, але лиховісно, як суворе застереження. Можливо, воно було сказане так, між іншим, а можливо, і з умислом, щоб полковник не став оскаржувати раптовий намір гетьмана забрати з собою аж п’ятдесят сімей, і особливо цих двох дівчат–красунь, що так запали йому в око… «Хай йому грець, – подумав Яненченко, – з цим скаженим, напівбожевільним Юрасем каші не звариш. Хоч він і родичем доводиться, а краще триматися від нього далі…»

Він ствердно хитнув головою і міцно – аж суглоби побіліли на пальцях – затиснув у руці ремінний повід. Заклопотаний своїми думками, вражений таким безтактним зауваженням гетьмана, Яненченко не помітив, як радісно блиснули очі в одного вершника, що стояв позад гетьмана, коли почув, що дівчата мають їхати до Немирова.

То був мурза Кучук.

2

Поминувши сплюндровані, безлюдні містечка Лисянку, Жашків і Дашів, змучені, перемерзлі, голодні подорожні добралися одного дня до Немирова.

Невідомо, чому це невелике, хоч і мальовниче містечко облюбував Юрій Хмельницький для своєї резиденції. Може, тому, що тут була досить міцна фортеця, чи тому, що в місті та його околицях збереглося більше населення, ніж над Россю? Чи тому, що звідси було недалеко і до кордонів Туреччини і до Кам’янця, який був центром кам’янецького пашалика, на правах окремої провінції приєднаного до імперії, де на випадок небезпеки міг знайти захист гетьман–невдаха? А чи просто так наказали йому його господарі – султан та великий візир?

Поселився він на Викітці, високому, кам’янистому півострові, оточеному з трьох боків широкими ставами. Це урочище самою природою було створене для того, щоб тут побудувати фортецю. Правда, колишнє польське укріплення під час козацьких воєн було значно пошкоджене, але ще й досі, незважаючи на це, земляні вали з дубовим частоколом були міцні і надійно прикривали гетьмана від раптового нападу.

Мешкав він у чималому дерев’яному будинку, що колись належав польському воєводі. В сусідніх будинках розташувалася його особиста варта. А неподалік, у Шполівцях, єдиному передмісті, що збереглося від пожеж та руйнування, розмістилося гетьманське військо – вісімсот татар, двісті волохів, двадцять вісім сербинів та вісімдесят козаків. Військо невелике, можна сказати – мізерне, але і його нічим було прогодувати. Тому нерідко траплялося так, що зголоднілі татари відправлялися в села, де ще можна було чим–небудь поживитися, і забирали в селян останнє – корівчину, вівцю чи лантух збіжжя.

Саме тоді, коли Юрась на чолі свого загону і валки переселенців під’їхав до Викітки, на греблі показався татарський роз’їзд. Попереду лучники гнали невелику отару овець. Позаду на санях везли лантухи з борошном та збіжжям, на арканах тягнули кількох на смерть переляканих чоловіків.

Юрась притримав коня, почекав, поки татари узвозом піднімуться на гору.

– Що це? – спитав вилицюватого, подзьобаного віспою салтана, який, облеслизо–нахабно усміхаючись і кланяючись, під’їхав до нього.

– Салям, ясновельможний гетьмане, – привітався салтан і, повернувшись впівоберта назад, показав на здобич. – Мало–мало брали ясак[4]  4 Орта (тур.) – рота, загін.


[Закрыть]… Голодний воїн – поганий воїн… Треба м’ясо, треба кліб… Кату треба. Голодний татарський кінь – нікудишиїй кінь… Мало–мало треба овса, треба сіна… А де взять?.. Пан князь сам мало–мало розуміє…

– Гаразд, – кивнув головою Юрась. – А це що за люди?

– А–а, ці… Багаті люди… Мало–мало будем бити – родичі гроші принесуть… Казна порожня – гроші треба…

У Юрася блиснули очі. Він враз пожвавішав, став рухливий.

– Посадіть їх у яму! Я сам говоритиму з ними.

– Якші, якші, – закивав гостроверхою шапкою салтан, в улесливому усміхові показуючи разок гострих зубів, і різко гукнув щось своїм сейменам. Ті швидко потягнули полонеників до фортеці.

Відпустивши стомлене військо, що повернулося з нещасливого походу за Дніпро, на спочинок, Юрась проїхав верхи вздовж валки переселенців. Його супроводжували Азем–ага і Свирид Многогрішний. Переселенці мовчки сиділи на санях або стояли похнюпившись на притоптаному кінськими копитами снігу. Всі були так страшно стомлені важкою дорогою, що ніхто вже не відчував ні страху за життя, ні тривоги за майбутнє. Навіть невгамовний Іваник не розтуляв рота: дорога, втома і голод доконали і без того слабосилого чоловіка. Накинувши на голову каптур старої киреї, він мовчки, мов маленький посмітюх, сидів на санях позаду Зіньки, яка тримала в руках віжки, і байдуже поглядав на чуже, незнайоме місто.

– Всіх розмістити на Шполівцях! – розпорядився гетьман. – Хай кожен вибирає собі оселю до смаку – маємо вільних достатньо!

– Слухаюсь, – вклонився Многогрішний.

– У кого є золото, срібло чи коштовні речі – відібрати!

– Буде зроблено!

– А тих, – повернувся Юрась до Азем–аги і показав на Ненка, Младена, Якуба і Арсенову сім’ю, – розмістити окремо! На Викітці… І таємно стерегти!.. Завтра я матиму з ними розмову… Ти зрозумів мене, ага?

– Зрозумів.

– Ті дівчата, здається, гарненькі?

– Ви маєте смак, гетьмане, – стримано усміхнувся Азем–ага.

– Не гірший, ніж у полковника… Ха–ха–ха!… Хотів затягнути таких пташок у своє гніздо! Ну й зухвалець!.. А вони раптом випурхнули… Ха–ха–ха!.. Ото, мабуть, злиться пан Іван!..

– Авжеж, – знову ошкірився небагатослівний, завжди похмурий турок, якому було доручено не тільки оберігати гетьмана, а й слідкувати за кожним його кроком, за кожним словом і про все повідомляти в Кам’янець та Стамбул.

– А ти, Свириде, розпорядись добре натопити покої, щось я змерз. – Юрась повернувся до Многогрішного: – Та хай Мелашка зготує вечерю – заморимо черв’яка… І на спочинок! Ділами займемося завтра…

3

Спорожнілих дворів у Немирові, як і всюди по Україні в той час, було багато. Тому Многогрішний швидко розташував переселенців по пустках, а Азем–ага, виконуючи волю гетьмана, сім’ю Звенигор поселив у чималій дерев’яній хаті, критій гонтою, якраз насупроти яничарської залоги на Викітці. За його наказом татари привезли хуру дров, віз сіна для коней та оббіловану тушу барана.

На другий день вранці він зайшов до хати.

– Салям, правовірні! – привітався.

– Салям, ага.

Його запросили до чистої кімнати, де було вже натоплено. Дід Онопрій і жінки вийшли. Чотири чоловіки сіли – не по турецькому, а по українському звичаю – на лави біля столу і деякий час мовчали. Младен і Якуб, як було домовлено раніше, переговори доручили Ненкові. Ненко ж чекав, поки гість і старший по чину ага почне розмову перший.

Однак Азем–ага не поспішав. Уважно розглянувши обличчя своїх, як він гадав, єдиновірців, розгладив п’ятірнею чорну бороду, що прикрашала важку нижню шелепу, і тільки після того поважно сказав:

– Волею Аллаха ці безконечні засніжені простори Сарматії від Дністра до Дніпра і від Тясмина до Карпатських гір відтепер належать блискучій Порті. Князь і гетьман Юрій Хмельницький виконує тут волю хондкара[5]  5 Хондкар (тур.) – людиновбивця, один із титулів султана.


[Закрыть], а я з ортою яничарів і сейменів приставлений великим візиром охороняти його особу від злочинців, які хотіли б посягнути на його життя, а також, – ага іронічно посміхнувся, – уберегти його від наміру зрадити падишаха і переметнутися на бік урусів, як те зробив гетьман Дорошенко.

– Ми це добре розуміємо, ага, – ввічливо відповів Ненко. – Але нас турбує сьогодні не доля цієї людини, а наша власна. Ми щасливі, що Аллах допоміг нам вирватися з рук невірних. Однак нам хотілося б знати, коли ми можемо повернутися на батьківщину.

– Я і прийшов зараз до вас, щоб з’ясувати цю справу, – схилив голову Азем–ага і проникливо поглянув своїми вузькими чіпкими очима на Ненка. – З наших розмов у дорозі мені стало відомо, що ви, ага, і ваші друзі служили в яничарському корпусі і два роки воювали під Чигирином, де і я мав честь бути. Отже, я бачу перед собою досвідчених воїнів, готових накласти життям за іслам і велич падишаха! То чому б вам не послужити під моєю рукою в охоронному загоні гетьмана? Я маю велику потребу в людях. Гадаю, кам’янецький паша Галіль, якому я підлягаю, не перечитиме… До того ж цього року великий візир Мустафа зробить новий похід на невірних. На цей раз, мабуть, на Київ… Отже, через кілька місяців ми всі разом з військом падишаха воюватимемо з невірними. Тому я не бачу для вас потреби їхати зараз на батьківщину, щоб через якийсь місяць чи два знову повертатися назад.

Ненко хотів щось відповісти, але тут у розмову встряв Младен, поглядом даючи зрозуміти синові, щоб мовчав.

– Високоповажний Азем–ага, не приховаю, що ми мали інші наміри, – сказав сивочубий воєвода. – Ми хотіли їхати додому… Але те, що ви сказали, змушує нас, зокрема мене, по–новому глянути на обставини, що складаються мимо нашої волі. Якщо навесні доблесне військо падишаха знову рушить сюди, то нам справді нема чого робити таку виснажливу подорож… Тому я залишаюся і служитиму у вашому загоні, якщо ви запропонуєте мені гідне мого звання і заслуг місце. Гадаю, що і мої друзі думають так, як я.

Ненко і Якуб здивовано перезирнулись, але, почувши останні слова Младена, розцінили їх як наказ і поспішили висловити свою згоду.

– Я радий мати за начальника такого доблесного воїна, як ви, Азем–ага, – вклонився Ненко, який відтепер мав знову стати Сафар–беєм.

– Якщо у вашому загоні потрібен лікар, то я теж можу запропонувати свої послуги, ага, – сказав Якуб, опускаючи повіки, щоб приховати іронічний блиск очей.

Суворе обличчя Азем–аги проясніло.

– Я дуже радий. Отже, будемо вважати, що з цієї хвилини ви знову несете службу у війську падишаха… Вам дадуть зброю і все, що потрібне для життя. Хоча мушу вас трохи розчарувати: з харчами у цій злиденній варварській країні досить скрутно. Населення розбіглося, а те, що залишилося, так зубожіло, що у нього часто справді нічого взяти… Однак для нас з вами вистачить!

Азем–ага встав. Почав прощатися. Новоспечені підлеглі підхопилися теж, виструнчилися. А коли Азем–ага вийшов, мовчки перезирнулися між собою.

– Не розумію, тату, твого рішення, – сказав Ненко. – Головне наше завдання зараз – визволити Златку й Арсенову сім’ю. Ти так поривався в Болгарію, до своїх гайдуків… І раптом – ми залишаємося тут!

Младен нахмурився.

– Ви чули, що сказав Азем–ага?.. Султан не обмежився двома походами на Україну. Цього року він кине, можливо, ще більше військо, щоб остаточно підкорити козацький край своїй владі. Руснаки не знають про це, і турецький напад може застати їх зненацька… Ми повинні допомогти їм. Якщо хочете, це – мій обов’язок! Цим самим я допоможу – і не в малій мірі! – моїм друзям–гайдукам, моїй коханій Болгарії. Бо наша доля вирішується тут, у степах України… Потім я подумав, що для визволення Златки й Арсенових рідних теж потрібен час. За день–два ми нічого не зробимо. До того ж куди ми їх повеземо зараз? В Болгарію? Це виключається, бо вони захочуть повернутися назад, зустрітися з Арсеном. А везти за Дніпро – не довеземо: у нас нема припасів для такої далекої дороги, а головне – нас дуже швидко наздожене погоня. Ні, треба ждати весни! Вже недовго… Ми будемо при Азем–азі до того часу, поки це нам вигідно… А щодо тебе, любий мій синку, то у мене оце виникла цілком несподівана думка: а чи не залишитися тобі взагалі в яничарському війську?

– Цього тим більше не розумію, – здивувався Ненко.

– Цим ти міг би принести Болгарії і її друзям неоціненну допомогу: ми знали б таємні наміри Стамбула, укази султана, накази і розпорядження військових властей…

– Он як! Над цим слід подумати!

– Хай дарує мені Якуб, що я так відверто говорю про це, – воєвода поклав руку на плече своєму другові. – Може, його турецькому вухові і важко слухати таку мову, бо йдеться про те, щоб розхитати цього жорстокого велетня, який зветься Османською імперією. А це ж твоя батьківщина, Якубе!

– Младене, – тихо промовив Якуб, – на світі, крім жорстокості й свавілля, ще існує справедливість. На жаль, я ні разу не зустрівся з нею ні в яничарських сейбанах[6]  6 Сейбани (тур.) – яничарські казарми, військові підрозділи.


[Закрыть], ні в замках бейлер–беїв та санджак–беїв, ні в палаці падишаха. То чи ж личить мені, збагаченому гірким життєвим досвідом і власною недолею, людині, що все життя прагнула покарати несправедливість, захищати її?

– Спасибі, Якубе! Ти мудрий чоловік! – і Младен обняв старого товариша. – І ти маєш знати, бо я тобі про це не раз говорив, що ми виступаємо не проти турків, не проти Туреччини, щоб знищити її і поневолити її народ. Ми виступаємо проти свого рабського становища, в яке ввергла нас Порта, проти зазіхань султана і його ненависних пашів на нашу землю і плоди нашої праці, проти гніту й насильства, проти намагань султана убити нашу віру, нашу мову, наші споконвічні звичаї, потолочити нашу людську гідність!

– Амінь! – усміхнувся Якуб і міцно потиснув Младенову руку. – Тепер мені зрозуміло, чому ми маємо служити в орті Азем–аги…

4

Весь наступний тиждень гетьман хворів. Йому ломило руки, ноги, поперек. Голова тріщала від нестерпного болю. Безперервно тіпала пропасниця. Вечорами, коли було особливо тяжко, він марив, то молячись, то вигукуючи страшні прокляття, то згадуючи людей, яких давно вже не було на світі, – матір, батька, брата Тимоша… Від нього, як вірний пес, не відходив ні на хвилину Свирид Многогрішний, пантрував за кожним кроком і кожним рухом Якуба, приставленого Азем–агою до хворого.

Хвороба минула раптово, як і почалась. Але слабість залишилася, а з нею – розбитість, поганий настрій. Гетьман заскучав і гукнув, щоб хто–небудь зайшов.

За дверима почувся гамір, тупіт ніг.

– Хто там?

Двері прочинилися – і показалася попеляста голова Свирида Многогрішного.

– Це я, ясновельможний пане гетьман. – Округлий вид хорунжого розплився в підлесливій усмішці.

– Заходь.

Многогрішний зайшов до кімнати, пригладив рукою миршавого чуба і низько вклонився.

– Слава Богу, ви живі й здорові, пане гетьман… А я думав, з вами щось трапилось – так ви крикнули…

– Я вже почуваю себе добре… З чим прийшов?

– Маю дуже важливі вісті…

– Ну, розповідай! – Гетьман підмостив собі під голову другу подушку, щоб зручніше було сидіти, і показав на дзиґлик. – Сідай!

– Ясновельможний пане гетьман. – Многогрішний обережно сів на тендітний дзиґлик на кривих позолочених ніжках і притишив голос до шепоту. – Поки ви хворіли, я розпитував своїх довірених людей, які залишилися в Немирові нашими очима й вухами…

– Ну й що?

– Страшно навіть казати…

– Кажи!

– Ясновельможний пане гетьман, – швидко заговорив Многогрішний, – усім відомо, яких зусиль докладаєте ви до того, щоб відродити батьківську славу… Та не всі ваші помічники щиро допомагають вам…

– Хто? – Юрась вп’явся в жовтаво–сиві очиці хорунжого.

– Наказний гетьман Астаматій під час походу вашої ясновельможності на Лівобережжя приймав таємного посла від Сірка і довго трактував з ним за зачиненими дверима…

– Про що?

– На жаль, не пощастило дізнатися… Але дізнаємося! Того посла, запорожця Семашка, сім’я якого мешкає в Немирові, я наказав заарештувати і посадити в яму. Правда, незважаючи на те, що йому всипали півсотні київ, він нічого певного не сказав… Мало, мабуть, всипали… зате…

– Ну, ну!

– Зате достеменно стало відомо, що Астаматій, цей хитрий волох, добряче потрусив кишені й скрині багатих немирівських городян і привласнив більшу частину зібраного… В казну надійшло золота й срібла, а також дорогоцінних речей тільки на півтори тисячі злотих. А скільки прилипло до його рук, одному Богу відомо!..

Гетьман скрипнув зубами, аж задихнувся від люті. Останнім часом він усі свої сили спрямував на те, щоб якомога більше люду перевести з лівого берега на правий, а також щоб поповнити свою казну, бо вважав, що без підданих і без грошей він ніщо. Тому ревно стежив за тим, щоб жоден злотий, жоден червінець чи динар, жодна золота чи срібна річ не поминули його казни.

– Ох, злодюга! Зрадник! Грабіжник! Хитрий волоський лис!.. Я давно підозрював, що то нещира, підступна, підла людина!.. Але куди ж дивився полковник Варениця? Я ж наказував йому пильно стежити за кожним кроком Астаматія!

В очах Многогрішного блиснув радісний вогник.

– Ваша ясновельможність пригріла на грудях змію! Полковник Варениця у змові з Астаматієм…

– Не може бути!

– Мої люди доповідають, що не раз бачили їх разом. Астаматій частенько заїздив до Варениці, до півночі пиячив з ним… А покоївка Варениці Настя хвалилася подругам, що господар подарував їй золоті сережки… Звідки вони у нього? Адже поки ви не вручили йому пернача полковника, був голий, як бубон!.. Разом зі мною, завдяки вам, видерся з турецької неволі, тож, мабуть, крім вошви – хай пробачить пан гетьман за грубе слово, – нічого не привіз з собою на Україну. А тепер дарує коштовні сережки своїй коханці. Який багатій знайшовся!..

– Що ще?

– Немирівський сотник Берендей…

– І цей теж? О Боже!..

– Цей випустив з ями кількох в’язнів, не поклавши за них у казну жодного шеляга… Кажуть, на цьому він добренько погрів руки… І з корчми не вилазить!

– Це все?

– Все.

– А як переселенці?

– Злидота… Перетрусили – жодного злотого не знайшли… Тимчасово поселилися на Шполівцях. А весною примусимо орати, сіяти…

– А ті… дівчата?

– Їх поселено, як і наказано вашою ясновельможністю, тут поряд… На Викітці… Стежу за кожним кроком…

– А турки?

– Азем–ага взяв на службу.

– Умгу… Це добре… Однак їх треба остерігатися, бо вони про все доповідатимуть Азем–азі.

– А той – кам’янецькому паші Галілю, великому візирові або й самому султанові, – додав Многогрішний.

– Про це міг і не нагадувати: сам знаю… А ось хто з наших доносить Азем–азі – оце я хотів би знати!

– Хто ж? Астаматій і Варениця, безперечно, причетні до цього…

Юрась кисло скривився.

– А може, й ти? Га?

Многогрішний злякано перехрестився.

– Що ви, пане гетьман!.. Ось вам хрест – я вам найвідданіший слуга! Як пес, ладен кожному вашому недругові горло перегризти!

– Гаразд, гаразд, вірю, – недбало махнув рукою гетьман, а потім, бачачи, як його слова схвилювали хорунжого, додав: – Ти єдиний, на кого я можу покластися… Що ж пропонуєш зробити з цими зрадниками?

– Пропонувати і вирішувати має ваша ясновельможність. А моя справа – доповісти про все правдиво, як на духу.

– Ти схопив їх?

– Без вашого наказу? – здивувався Многогрішний. – Як би я посмів?

– Схопити злодюг! Негайно! І тримати під посиленою вартою!.. Трохи зміцнію – сам говоритиму з ними!

– Буде зроблено, ваша ясновельможність. Але…

– Ну, що ще?

– Кого ж призначити на їхні місця?

На якусь мить Юрась задумався. Потім рішуче сказав:

– Без наказного гетьмана обійдусь: сам управлюсь! Полковником призначу Коваленка, а сотником… – він зробив паузу, пильно оглянув Многогрішного. Той схилив віддано голову, ніби чекав подяки за вірну службу. – А сотником… будеш ти, Свириде! Служи мені щиро – і я ніколи не забуду про тебе!

– Дякую, ваша ясновельможність. – Многогрішний схопив невелику білу руку гетьмана і чмокнув масними губами.

– Гаразд, іди! І зроби все, як я казав!

Задкуючи і кланяючись, Многогрішний вислизнув за двері.

5

Була неділя. Гетьман устав рано, ще до сходу сонця. В супроводі своїх старшин сходив до заутрені, поставив свічку перед образом Матері Божої за своє видужання, а другу – перед образом Спасителя – за душу свого батька Богдана. Повернувшись додому, поснідав, випив гарячого молока з медом – і відчув себе зовсім здоровим. Одягнувшись у теплий кожух, покритий сірим угорським сукном, узув валянки і вийшов надвір.

У вічі вдарило яскраве сонячне проміння. З гіллястих яворів з криком знялося вороння. Гетьман примружив очі, глибоко вдихнув морозне повітря, що пахло ранковим димом, і зійшов з ґанку.

На просторому майдані вишикувався загін татар, що прибули з Криму для заміни тих, котрі відбули півроку і мали повернутися додому. У гостроверхих круглих шапках, оторочених хутром, у заяложених овечих кожухах, вони стомлено сиділи на невеликих кошлатих конях і байдуже дивилися на невисокого блідого гетьмана Іхмельніскі та гурт старшин за його спиною. За плечима у кожного з них стриміла споконвічна зброя кочовика – лук, сагайдак зі стрілами, круглий щит, оббитий бляхою або цупкою бичачою шкірою. Біля боку – шабля.

Гетьмана оточили старшини на чолі з Азем–агою і Свиридом Многогрішним. Він привітався з кожним кивком голови, а салтану Газі–бею, котрий мав від’їжджати днями до Криму зі своїми людьми, і Чогаку, котрий щойно прибув, щоб замінити Газі–бея, потиснув руки.

– Спасибі, салтане, за добру службу, – сказав гетьман Газі–бею. – Передай ханові Мюрад–Гірею, що я дуже задоволений тобою і твоїми воїнами!

– Передам, гетьмане, – відповів той, похмуро дивлячись собі під ноги. – Приємно чути похвалу… Однак ми служили не тільки за похвалу.

– Що ти маєш на увазі, салтане?

– Мої люди незадоволень. Вони повертаються з порожніми руками, гетьмане… Треба мало–мало платити.

– Ти ж знаєш, салтане, що платити зараз нічим… Така війна пройшла нашим краєм… Трохи розживемося – заплатимо!

– Ми не просимо золота, гетьмане. Дозволь нам мало–мало ясир брати…

– Ясир?.. Ти ж знаєш, салтане, що наша земля зовсім опустіла. Де ж ви будете ясир брати? З ким тоді я зостануся?

– Україна велика, ми знайдемо, де взяти, – ошкірився Газі–бей, відчувши в словах гетьмана таємну згоду, але, щоб остаточно змусити його погодитися, додав: – Якщо не дозволиш, гетьмане, поїдемо й так… Як у вас кажуть, облизня впіймавши… Але як подивляться на це люди салтана Чогака? Чи захочуть вони служити тобі за спасибі? Боюся, що повернуть коней і помчать вслід за нами…

Це була неприхована погроза. Юрась глянув на Чогака, той міцно стиснув осмалені морозом губи, відвів очі. Низькорослий, кривоногий, він скидався у своєму кожусі вовною назовні на ведмедя, але погляд мав бистрий, вовчий. Знав Мюрад–Гірей, кого прислати: цей не тільки не захистить гетьмана, а й з горла вирве здобич! І без нього не можна – на кого ж тоді спертися?

– У Немирові я забороняю брати ясир! – роздратовано крикнув Юрась Хмельницький. – Їдь собі з Богом, салтане Газі–бей!

Газі–бей опустив повіки, щоб приховати від гетьманського почту радісний блиск очей. Слова гетьмана означали згоду брати ясир повсюду, окрім Немирова. Він знав, що люду в краї залишилося небагато, але все ж достатньо для того, щоб узяти якусь сотню–другу бранців. А якщо чутка про це дійде до великого візира чи, боронь Боже, до самого султана, то можна буде завжди послатися на дозвіл гетьмана…

– Якші, якші, великий гетьмане! – закивав він головою. – У Немирові ми нікого й пальцем не зачепимо… Мало–мало зберемося – і гайда в дорогу!

Юрась не відповів нічого і, відвернувшись від Газі–бея, зустрівся поглядом з мурзою Кучуком. Він любив і поважав аккерманського мурзу за незвичайну хоробрість і прямоту, хоча знав, що це найжорстокіший нападник і людолов, котрий вивіз з України не одну тисячу бранців.

– Салям, мурзо, – усміхнувся до нього гетьман. – Гадаю, ти не поспішаєш додому? Ще послужиш мені?

– Ні, не поспішаю, гетьмане. Я залишуся до весни… Але як тільки сніг зійде з землі, вирушу в рідну сторону. Мої люди вже скучили за домівкою і за своїми близькими.

– Спасибі тобі, Кучук. Я скажу візирові, що ти чесно і самовіддано служиш падишахові.

Потім Юрась підійшов до Младена, Ненка і Якуба, котрі стояли серед старшин, і привітав їх зі вступом на службу в його військо.

– Де ваша сестра, ага? І та друга дівчина? Здається, Стеха? – звернувся він до Ненка по–турецькому.

– Вони дома, бей–ефенді.

– Я хотів би їх бачити!

– Зараз, бей–ефенді?

– Так. Сходи за ними!

Ненко здвигнув плечима, але мовчки пішов. Через кілька хвилин з’явився зі Златкою і Стехою. Дівчата куталися в кожушини і теплі хустки, боязко позираючи на гетьмана і його оточення. Всі замовкли. Ждали, що скаже гетьман. Один мурза Кучук нахилився до вуха Чори і щось швидко шепнув йому, але ніхто не звернув на це уваги. Чора хитнув головою і зник серед воїнів.

Юрась пильно оглянув дівчат і, видно, лишився задоволений, бо на його блідому обличчі з’явився легкий усміх. Він підійшов до них майже впритул і сказав:

– Таких красунь гріх тримати за зачиненими дверима! Треба частіше, дівчатка, виходити на люди, і тоді, клянусь Аллахом, ми підшукаємо для вас таких женихів, яких не має жодна дівчина в Немирові!.. Чи як ви думаєте?

Дівчата промовчали, не знаючи, що відповідати. А гетьман вів мову далі:

– В неділю, в день мого народження, я влаштовую святкову вечерю і запрошую вас до себе. Я хочу, щоб ви стали окрасою нашого суворого товариства, яке звикло на таких вечірках тільки дудлити горілку і чванитися своїми перемогами на полі бою та серед жіноцтва! Гадаю, що у вашій присутності вони будуть тихі, як ягнята, і галантні, як придворні шляхтичі польського короля… Я жду вас, панянки!

– Спасибі, – прошепотіла Стеха посірілими від страху губами, розуміючи, що відмова образила б гетьмана і накликала б на них його гнів.

Юрась ще раз пильно оглянув їх і махнув рукою, щоб ішли додому, а потім, віддавши розпорядження, де розмістити новоприбулий татарський загін, відпустив усіх, крім особистої варти.

– А тепер – до ями! – коротко кинув він. – Якщо хто прийшов з викупом – впустити!

6

Яма була поряд, посеред майдану. З–під широких, покритих памороззю очеретяних мат, що підтримувалися довгими сосновими воринами, здіймався стовп пари. Пахолки миттю відтягли одну мату вбік і спустили вниз драбину.

Юрась став на край ями. У ніс йому вдарив важкий дух, аж він заточився, а з глибини долинало якесь глухе шемрання, почулися хрипкі простуджені голоси. Коли очі звикли до напівтемряви, він побачив унизу кілька зарослих змарнілих облич. Одні в’язні стояли, інші, найбільш знесилені або скатовані, лежали на купі вогкої смердючої соломи, тремтячи від холоду. Люто й страшно блискали запалені, почервонілі очі.