Текст книги "Таємний посол. Том 2"

1

Загін Палія зупинився у нетрях Краковецького лісу, що в ті часи був одним з найбільших на Поділлі. Ліс не тільки мав захищати від стороннього ока та несподіваного нападу ворога, влітку він був рідною хатою для воїнів і щедрим столом. Тут можна було випасати коней, будувати курені, безпечно розводити вогнища. Тут водилося безліч найрізноманітнішої дичини: зайці, дрохви, гуси, козулі, лосі, ведмеді. Тут, нарешті, земля рясніла ягідниками, а на кислицях та грушах плодів начіплялося, як роси.

Вибравши над лісовим струмком, під горою, де били джерела, затишну місцину, Палій наказав козакам будувати курені, а сам підійшов до Арсена, який стояв осторонь з Романом ї Спихальським. Віддалеки на зламаному дереві сиділа змарніла, зажурена Вандзя. Опустивши голову, вона втупила погляд у землю і, здається, нічого не бачила і не чула.

– Ну, от, панове–браття, юж і наступила година нашої розлуки, – тихо промовив Спихальський. – Звідси ми самі будемо добиратися до Львова… Шкода мені розлучатися з вами, але мушу…

Він обняв Арсена і ткнувся колючими вусами йому в щоку. І Арсен відчув, як раптом пан Мартин здригнувся всім тілом, ніби гамував ридання, швидко задихав, а потім зовсім тихо прошепотів:

– Ех, кохам тя, холера ясна!.. Hex буду песій син, же лжу мовлю… Кохам, як брата… Шкода, Златки і Стехи нема! Але вірю – знайдуться вони…

Він відхилився, і Арсен побачив у оці товариша сльозу.

– Ми ще зустрінемося, пане Мартине! Їй–богу, зустрінемося, спом’янеш моє слово! – Арсен і сам не вірив у те, що говорив, але йому дуже хотілося втішити друга, бо й самому на серці було тяжко. – Приїдеш до нас у Новосілки… на весілля… Як знайдеться Златка, я дам знати… Бо теж вірю…

– Приїду! – пообіцяв Спихальський і почав обнімати Романа і Палія.

За кілька хвилин він підсадив Вандзю на коня і спритно сам скочив у сідло. Помахав рукою.

– Прощавайте, братове!

Шелеснули зелені кущі ліщини – і пан Мартин зник у густому пралісі.

2

А в Немирові і далі тривала колотнеча: гетьман усіх підозрював у зраді, у тому, що від нього приховують золото і коштовності, потрібні для казни, і не було дня, щоб на Викітці когось не катували або не вішали.

Останнім часом у немилість потрапив сам полковник Яненченко. Після того, як син гетьмана Самойловича полковник Семен Самойлович з військом напав на Правобережжя і вигнав Яненченка з Корсуня, він перебрався в Немирів і поселився на Шполівцях. Хитрий, підступний і не менш жорстокий, ніж Юрій Хмельницький, він, крім того, ще був владолюбною і корисливою людиною. Разом з тим він добре знав Юрія і розумів, що той ніколи не поступиться ні владою, ні здобиччю на його користь. А останнім часом гетьман зовсім схибнувся: йому в голову засіла думка, що відродити Правобережжя і всю Україну він зможе тільки тоді, коли в своїх скринях матиме достатню кількість золота і срібла, щоб утримувати чимале військо. І вимагав грошей не лише з населення, а й зі своїх сотників та полковників.

– Пане Іване, ти й до цього часу не вніс у мою казну ту тисячу золотих, про які я нагадував тобі ще взимку, – сказав він одного разу Яненченкові, коли вони зосталися у гетьманській світлиці втрьох; тут ще був присутній Ненко. – А кажуть, грошенята у тебе є…

– Пане гетьмане, де в мене ті грошенята! – вигукнув вражений почутим Яненченко і схопив гетьмана за руку. – Юрію, ти це справді? Чи жартуєш?

Але дружнє звертання ніяк не вплинуло на гетьмана. Очі його дивилися холодно, суворо, а бліде красиве обличчя мов закам’яніло в своїй незворушності.

– Якщо ти, пане Іване, хочеш підтримувати зі мною дружні стосунки, то раджу тобі негайно їхати ось із ним, – гетьман кивнув на Ненка, – додому і привезти все те, що ти нагарбав, будучи на службі в мене…

– Ясновельможний пане гетьмане!.. – скрикнув полковник.

Але Юрась не дав йому докінчити.

– І не думай, що коли ти держиш мою сестру, то я все тобі спущу з рук… Ні, для мене нічого зараз немає святішого і дорожчого за батьківщину, і для її користі я готовий на все! Навіть якщо б довелося посадити тебе в яму, то я не зупинився б і перед цим. Затям собі!

Яненченко знітився і втягнув голову в плечі. Він якось дивно поглянув на гетьмана і зразу ж прикрив очі довгими віями. Але в коротку мить Ненко, який уважно стежив за цією розмовою, встиг помітити, якою люттю блиснули полковникові очі. «Це добре, – подумав Ненко. – Вовки погризлися між собою, тим легше можуть обидва потрапити до пастки!»

– Гаразд, пане гетьмане, я зроблю так, як ти наказуєш, – промовив тихо Яненченко. – Але прошу – не посилай зі мною охорону… Через годину–другу я сам прибуду на Викітку з усім, що в мене є.

Юрась пильно подивився на нього і холодно сказав:

– Добре. Але не подумай обдурювати мене!

Не прощаючись, Яненченко вийшов із світлиці.

Ні через годину, ні через дві не прибув він на Викітку. Перед вечором козак–гонець, посланий гетьманом, сповістив, що полковник, осідлавши двох своїх найпрудкіших коней, виїхав з дому і повернув на Вінницький шлях. А там слід його губився…

3

Побувши у Круглику і пересвідчившись, що від його невеличкого маєтку – чималої дерев’яної хати, які бувають і в заможних селян–лемків, від повіток та клуні, від усього майна – не залишилося після татарського нападу нічого, крім головешок, а дворище вже почало заростати бур’яном. Мартин Спихальський з болем у серці повернув коней і поїхав до Львова. Ще в дорозі до Круглика він дізнався, що його колишній сюзерен, Станіслав Яблоновський, тепер – коронний польний гетьман, і пан Мартин, не маючи де в цілому краї прихилити з дружиною голову, попростував до нього, маючи надію, що Яблоновський не забув його і допоможе обзавестися господарством або візьме до себе на службу. При цьому пан Мартин, з притаманною його душі добрістю, заздалегідь простив його колишнє перелюбство з Вандзею і вирішив не нагадувати йому про це. Однак дружині не стерпів – нагадав. В’їжджаючи на широке подвір’я міського замку, запруджене військовим людом, пан Мартин раптом стиснув їй руку і суворо сказав:

– Зараз ми зустрінемося з паном Станіславом… Я все знаю…

Вандзя здивовано підвела голубенькі оченята і поморщилася.

– Що пан має на увазі?

– Хай пані не прикидається ягнятком… Мені все повідано про ваше укохання!

– Що пан мовить? – скрикнула ображено Вандзя.

– Пані не має причини хвилюватися: я все простив і забув!.. Але я хочу попередити пані, якщо це повториться знову…

Пан Мартин не сказав, що буде, якщо «це повториться знову», але по тому, як побуряковіло від гніву його обличчя, як настовбурчилися грізно вуса та блиснули очі, і без слів було зрозуміло, що Вандзі будуть напереливки.

– Пан міг і не тягти мене сюди, а залишити в Криму. Я казала про це панові не раз, – випалила розгнівана жінка.

– Тихо, прошу тебе! – зашипів пан Мартин, помітивши, що на них уже звернули увагу. – Домовилися ж…

Він сплигнув з коня, допоміг зійти пані Вандзі, накинув поводи на вмурований у стіну залізний гак і звернувся до шляхтича в ошатному вбранні, що саме вийшов з дверей масивного кам’яного будинку під черепичним дахом.

– Як пройти до ясновельможного пана гетьмана?

Шляхтич пильно оглянув незвичайний і добре поношений одяг

Спихальського, загоріле, аж задублене на сонці й вітрах обличчя, запилені чоботи і недбало відповів:

– Ясновельможний пан гетьман нині дуже зайнятий, мостивий пане, і навряд чи зможе приділити вам хоч єдну хвилину часу… Я порадив би мостивому панові прийти днів через два–три…

– Як! – вигукнув вражений Спихальський. – Через днів два–три? Чи пан думає, що говорить?

– Але пане! – спалахнув шляхтич. – Я єстем військовий товариш пана гетьмана! Як пан сміє так говорити зі мною!

– А я був військовим товаришем ясновельможного пана гетьмана ще тоді, коли мостивий пан під столом пішки ходив, – розпалився ще більше Спихальський, не помічаючи, що тому теж уже років тридцять, як і йому.

Без гроша в кишені, без даху над головою, він не знав, як прожити день, а тут раптом йому пропонують зачекати два, а то й три дні. А хто гарантує, що через три дні його допустять перед ясні очі гетьмана? Розлютований пан Мартин важко дихав і не міг стримати себе.

– Я з паном гетьманом не в одном бою побував, поки мостивому панові няні соплі витирали, тричі на день кашею з молоком запихали і стільки ж разів дещо із штанів витрушували! Перун мене побий, якщо мостивий пан зараз же не доповість про мене, тобто пана Мартина Спихальського, то я шаблею зіб’ю пиху з бундючного і нерозумного пана військового товариша! Холера ясна!

Шляхтич зблід і схопився за шаблю. Біля входу в будинок збиралися люди, з цікавістю прислухаючись до суперечки. Але тут з відчиненого вікна другого поверху пролунав голос, який примусив усіх враз замовкнути.

– Що там за шум, панове?

– Пан гетьман, пан гетьман, – прошелестіло в натовпі.

Спихальський задер голову, наставивши вгору свої полум’яно–червоні вуса.

– Я естем шляхтич Мартин Спихальський, мій ясновельможний пане! Гадаю, ясновельможний пан не забув мене?.. А то – моя малжонка пані Вандзя… Її пан теж мусить пам’ятати… Я повернувся з турецької неволі, прошу, пана.

Пан Мартин раптом замовк і почервонів. Йому стало соромно і шкода себе. «Песій ти син, пане Мартин, – подумав він. – Перед ким принижуєшся? Перед коханцем твоєї дружини? Перед людиною, яка поглумилася з твого гонору, а сама тільки тим переважає тебе, що має великі маєтки? Сто дзяблів!..»

Він розпачливо обвів поглядом принишклих шляхтичів і жовнірів, що стояли навколо, і ладен був уже шуснути в натовп і зникнути, втекти геть, але тут знову пролунав згори голос:

– Ба, ба, ба, пані Вандзя! Пан Мартин! Яким побитом? Піднімайтеся сюди! Я хочу бачити вас негайно! Матко Боска, та ви прямо з того світу!..

Спихальський узяв Вандзю за руку і, супроводжуваний отетерілим поглядом військового товариша, швидко увійшов під похмурі склепіння стародавнього будинку. Нагорі їх уже ждав високий, гонористий на вид господар.

– Прошу, прошу, ласкава пані, ходіть сюди! – показав він на розчинені двері. – Пане Мартине, я радий бачити тебе у своєму домі! Де ж мостивий пан пропадав стільки літ?

– У турецькій неволі, прошу ласкавого пана, – відповів Спихальський, потискуючи вузьку холодну руку гетьмана і заходячи до великої вітальні, гарно умебльованої і завішаної дорогими килимами, на які було почеплено не менш дорогу зброю – шаблі, турецькі ятагани, пістолі. – А пані Вандзя – в татарській… Ми щойно прибули з України…

– О, це тим більше цікаво, бо в мене гість з України, – і Яблоновський помахом лівої руки вказав на незнайомця, який підвівся з глибокого крісла і статечно вклонився прибулим. – Знайомтеся – полковник Ян Яненченко…

Спихальський уважно оглянув козацького полковника, про якого чимало чув не дуже доброго на Україні, і подумав, що, мабуть, Арсен Звенигора був би дуже цікавий знати, що привело цю людину з Немирова до Львова. Невже прислав Юрій Хмельницький? З якою метою?

Після взаємних привітань і пустих фраз, які нічого не означали, крім віддання належної данини світсько–шляхетському етикетові, Яблоновський запросив усіх сісти, а Спихальському наказав розповісти про свої поневіряння і пригоди. Слуга вніс на таці вино і кришталеві келихи. Яблоновський, відсьорбуючи маленькими ковтками холодний напій, слухав розповідь пана Мартина, а краєчком ока поглядав на Вандзю, змарнілу, схудлу і досить–таки обшарпану. Але по його очах і по всьому виразу обличчя годі було зрозуміти, що він думає про такий нежданий приїзд цієї збіднілої шляхтянської пари, чи радий він їй, чи ні.

Коли Спихальський закінчив свою не дуже веселу розповідь, гетьман зітхнув і сказав:

– Одіссея ваша, панове, справді цікава, і ми ще коли–небудь продовжимо нашу розмову про це. А зараз, пане Мартине, я хотів би почути твою думку про становище в Україні… Чи правда, що все Правобережжя – то є напівпустеля, як мовить пан Яненченко? Що Корсунь, Умань, Фастів та інші колись багатолюдні міста зараз лежать у суцільних руїнах, стали пристановищем для дикої звірини?

– Так, пане, то все правда.

– Тобто ти хочеш сказати, що весь той край поспіль позбавлений людності?

– Ну, це не зовсім так, вельможний пане… Люди там є, де більше, де менше… Так, у Фастові ми бачили три душі – стару бабусю і двійко дітей…

– Це все одно що нічого, – замислено промовив гетьман. – Отже, якщо край майже безлюдний, то він, можна сказати, нічий… І якщо Річ Посполита проявить хоч трохи наполегливості і бажання, то зможе повернути ті землі в лоно матері–ойчизни?.. Про це щойно мені говорив пан полковник…

Спихальський був прикро вражений таким поворотом думок воєводи. Так от з якою метою приїхав Яненченко! Отже, Юрій Хмельницький затіяв чергову зраду? На цей раз вирішив відступитися від султана і переметнутися до короля? Але ж це означатиме, що проти Польщі стане не тільки Порта, а й Україна та Москва! Чи тут, може, щось інше?.. Щоб не виявити своїх справжніх почуттів, він обмежився непевною відповіддю.

– Я не думав про це, ясновельможний пане… Але якщо гетьман Юрій Хмельницький відсахнеться від турків і знову почне служити його мосці королеві польському…

– Юрій Хмельницький тут ні при чому, і ми не можемо розраховувати на нього…

– Пробачте, але я думав, що пан полковник прибув від гетьмана.

– Навпаки, пан полковник втік од нього, боячись позбутися голови… Юрія Хмельницького до уваги ми можемо не брати: він не має ніякої сили. До того ж це напівбожевільний, якого султан терпить тільки заради його імені…

– Я не знаю, що розповідав ясновельможному панові пан полковник, але я гадаю, що вступ коронних військ на терен України викличе опір як турків, так і Москви…

– Війська – так… Але хто ж каже посилати військо?.. Туди треба послати розумних, відважних і відданих людей, таких, приміром, як пан полковник. І хай вони збирають звідусюди козаків, хлопів, різних гультяїв, саджають їх на пустирища і служать з ними Речі Посполитій!.. Над цим треба подумати і доповісти королеві та сеймові. Ми ще повернемося до цієї розмови, панове. А зараз, я гадаю, вам потрібно одне – притулок, бо, я бачу, пані Вандзя мріє про баняк гарячої води, чисту білизну і спочинок… Панове нічого не матимуть проти, якщо деякий час поживуть сусідами під одним дахом? – звернувся Яблоновський до Спихальського і Яненченка і, не чекаючи відповіді, ніби ця справа вирішена, додав: – Тут поблизу є у мене невеличка садиба, зараз слуги відведуть вас туди… Я вважаю, що і пан Яненченко, і пан Спихальський віднині перебувають на моїй службі?..

– Так, ясновельможний пане, – в один голос відповіли Спихальський і Яненченко.

4

Зовсім незатишно почувався Юрій Хмельницький у своїй немирівській фортеці на Викітці. Під його ногами горіла земля. Доведені до відчаю безконечними поборами, знущанням і глумлінням, селяни і міщани навколишніх сіл і містечок тікали в ліси, збиралися в купи і нападали на татарські й турецькі загони, що розбрелися по Поділлю збирати ясак. А коли по краю прокотилася чутка, що із Запорожжя з’явився якийсь Палій з козаками і б’є турків, у Тульчині, Джурині, Тиврові та Шпикові спалахнули справжні повстання. Їх очолили Абазин, Іскра та Самусь.

З огляду на те, що в селах і містах людей залишилося мало, особливо чоловіків, повстанські загони теж були малочисельні і не могли оволодіти Немировом. Однак вони завдавали відчутних ударів турецькій адміністрації та окремим невеличким татарським загонам. Палій же одного разу навіть спробував увірватися в Немирів. І хоча йому не пощастило захопити посад, Юрій Хмельницький не на жарт перелякався. Він послав двох гінців до кам’янецького паші з проханням прислати полк яничарів або чотирьохтисячний татарський чамбул, але повстанці тих гінців перехопили і повісили на роздоріжжі, при в’їзді до Немирова. Це вкрай зіпсувало настрій гетьманові.

– Ми повинні щось робити, – заявив він на раді, куди були запрошені всі старшини – турецькі, татарські й українські. – Не можемо ж ми сидіти у фортеці… І вийти з неї, щоб пройти Поділлям, вогнем і мечем покарати розбійників, теж не можемо: вони захоплять Немирів… Єдиний вихід – пробитися комусь у Кам’янець і привести від паші сильне підкріплення…

– Двоє уже наклали головами, – обережно сказав Многогрішний, боячись, аби вибір цього разу не впав на нього.

Всі мовчали. Ще стояли перед очима спотворені обличчя повішених, яких тільки сьогодні поховали. Нікому не хотілося поділити з ними гірку долю.

– Однак їхати комусь треба, – промовив після паузи Азем–ага. – Справді, ми опинилися в скрутному становищі.

Ненко і Младен переглянулися. Кожного третього дня вони таємно зустрічалися з Арсеном Звенигорою, розповідали йому про все, що робиться в стані гетьмана. Однак істотних новин не було, бо і сам гетьман давненько вже не одержував ніяких звісток від візира та паші. Вони не раз говорили, що потрібно комусь їхати в Кам’янець, щоб там з перших уст дізнатися про наміри турецького командування.

– Дозвольте поїхати мені, – тихо сказав Ненко, потискуючи непомітно батькову руку.

– З ким? – швидко запитав Азем–ага.

– Гадаю, що самому найкраще.

Гетьман схвально кивнув головою.

– Я завжди був про цього молодого агу найвищої думки, – звернувся він до всіх. – І мені теж здається, що одному легше пробратися непоміченим, особливо вночі…

Коли Младен і Ненко після ради залишилися самі, Младен схвильовано прошепотів:

– Ненко, сину мій, я розумію, що тобі треба їхати, але заклинаю тебе – будь обережний! Адже сам знаєш, що ризикуєш головою.

Ненко досі не міг звикнути, що його називають сином, що за нього щиро турбуються і непокояться за його життя і добробут. Ніколи раніш, відколи себе пам’ятав, ніхто не проявляв про нього ні найменшої турботи, як і взагалі про всіх яничарів, людей без роду й родини, і тепер йому було і якось незвично, і дивно, і разом з тим радісно–бентежно на серці. Такий настрій не полишав його вже півроку, з того часу, як він визнав Младена за батька, а Златку – за сестру.

– Не турбуйся за мене, татку, – заспокоїв він старого. – Адже я поїду не сам…

– А з ким же?

– З Арсеном. Сьогодні ми попередимо його друзів у лісі, щоб не чіпали нас і забезпечили благополучний переїзд до Кам’янця і назад. Гадаю, під такою надійною охороною ми будемо в безпеці.

5

Немає у світі більш сильного і постійного почуття, ніж почуття любові матері до своїх дітей.

Кілька тижнів Вандзя не знаходила собі місця: весь час їй увижалися її маленькі синочки, вчувався їхній лепет. Вночі вона прокидалася з криком, схоплювалася і ходила по кімнаті, як сновида, кличучи дітей, і, не докликавшись, заливалася слізьми. Спихальський теж не спав, заспокоював, умовляв, голубив, поклавши її русокосу голову собі на груди. Але ніщо не допомагало. Жінка тужила, марніла, на очах танула, як воскова свічка.

Її стан помітив і полковник Яненченко, який поселився поряд і, зі згоди Спихальського, а вірніше – з наказу Яблоновського, який доручив Спихальському таємно стежити за Яненченком, харчувався в сім’ї Спихальських. Вдень він рідко бував дома – більше швендяв по місту та в замку, але вечорами любив посидіти з паном Мартином за кухлем смачного львівського пива.

– Що з вашою дружиною, пане Спихальський? Вона, часом, не хворіє? – спитав він одного разу. – Погляньте, як змучилася, бідна! Може б, до лікаря її або до знахарки?

– Ніц не треба, – відповів пан Мартин сумно. – Минеться…

– Дивитися ж шкода.

Підкуплений душевністю полковника, захмелілий Спихальський відкрив панові Яну сімейну таємницю.

– За дітьми тужить… За татарчуками, – і розповів про свої і Вандині поневіряння на чужині. – Боляче мі, пане Ян, дивитися, як вона ся мучить. А чим можна запомогти?

– Час вилікує…

Однак час не вилікував, зате почав лікувати Яненченко. Помітивши, що Яблоновський не цілком довіряє йому і встановив за ним таємний нагляд, полковник і у Львові відчув себе незручно, а головне, невпевнено. Бажання грати першу скрипку, непомірне честолюбство і самолюбство жерли його душу, як вогонь – суху солому. І в буйній уяві полковника визрівають заміри, які, на його думку, мають поставити його правителем цілого краю… У здійсненні цих замірів, сама того не відаючи, могла допомогти йому пані Вандзя.

Тепер він намагався повернутися додому раніше, ніж Спихальський, щоб поговорити з Вандзею наодинці. В цих розмовах він завжди непомітно торкався найболючіших струн її серця – розповідав про своїх дітей, про їхні дитячі забави та ігри, про свою тугу за ними і бажання забрати їх до себе у Львів. Згодом він сказав, що знає її таємницю, знає, чому вона так мучиться, терзає свою душу, не спить ночами, і поспівчував їй. Це прихилило жіноче серце до хитрого, не позбавленого гострого розуму полковника.

– Що ж мені робити, пане Ян? – питала змучена жінка. – Порадьте, як мені бути?.. Коли б я відала, що мої сини загинули, мені було б важко, боляче, але я знала б, що ця рана з часом зарубцюється, і змирилася б з жорстокою долею. Але ж я напевне знаю, що мурза врятував їх! Вони живі!.. А я не можу бачити їх, не можу взяти на руки їхні маленькі теплі тільця, не можу почути їхній щебет… Матка Боска, я збожеволію від такого горя!

– Пані, вам не треба божеволіти, – обережно почав Яненченко. – Є й інші можливості…

– Які? Хай пан скаже…

– Повернутися до своїх дітей.

– Єзус–Марія, хіба то можливо?! – аж кинулася Вандзя.

– А чому б ні? Що вам заважає? Кохання до пана Мартина?

– Пхе! – скривилася Вандзя і сумно усміхнулася.

– Ну, тоді я не бачу причини, чому ви маєте залишатися тут, у Львові.

– Пан Мартин не відпустить… А коли б і відпустив – то чи змогла б я, слабка жінка, добратися до Криму?

Яненченко примружив очі, легенько торкнувся тендітної руки пані Вандзі.

– Пані не треба добиратися до Криму… Є значно ближчий і легший шлях – якихось дві сотні миль…

– Який же? – насторожилася Вандзя.

Яненченко помовчав, вагаючись.

– Але, пані…

– Хай пан не думає, що я викажу його. Я ладна витерпіти все, аби лиш досягнути свого!

– Я вірю, пані… Тож слухайте: від Львова до Кам’янця зовсім недалеко…

– До Кам’янця?.. Але ж там турки!

– Ну, й що? Крим теж належить туркам…

– Але хто ж допоможе мені в Кам’янці? Я боюся, що мене схоплять і запроторять у Туреччину. А там – у гарем або у хлів, до скотини.

– Я допоможу пані…

– Ви?! Як саме?

– У Кам’янці в мене є друзі, які допоможуть вам. Досить мені сказати одне слово…

– То ви поїдете зі мною?

– Ні, що ви! Там на мене чекає шибениця… Але я можу написати листа, якого пані передасть моїм друзям. Це, звичайно, небезпечно. Якщо лист потрапить до пана Мартина, до воєводи Яблоновського, то нас обох стратять…

– До цього не дійде, клянусь вам!

– Ну що ж, тоді домовились… Хай пані приготує сакви в дорогу, бистрого коня – і з Богом!

– Дзенькую вам бардзо, пане Ян, ви добра людина, – аж зашарілася від щастя Вандзя.

Кілька днів вона таємно від чоловіка готувалася до втечі – насушила сухарів, припасла солонини, підібрала вбрання, зручне для далекої дороги, і написала Спихальському коротенького листа, в якому повідомляла:

«Любий пане Мартин, коли ти одержиш цього листа, я буду вже далеко, не шукай мене. Щиро дякую тобі за кохання, якого я, на жаль, не могла поділити, за добре ставлення, Я не варта тебе, тож не тужи за мною. Я вірю, що ти ще знайдеш своє щастя. А я полечу шукати свого… Прощай. Вандзя».

Вона пожвавішала, повеселіла, і пан Мартин теж розцвів, гадаючи, що дружина почала забувати Крим і все те, що прив’язувало її до нього. Ця радість засліпила його: він не помітив ні Вандзиного готування до далекої дороги, ні загадкового блиску її голубих очей, ні бистрих поглядів, якими обмінювалась Вандзя з Яненченком.

Напередодні втечі вона попросила чоловіка дати їй трохи грошей і залишити коня – хоче проїхатися містом, заглянути в крамниці…

– Я супроводжуватиму тебе, моя люба, – зрадів Спихальський.

Та Вандзя запротестувала. Їй хочеться побути на самоті. Вона не суперечитиме, коли пан Мартин супроводжуватиме її наступно–го разу, а зараз вона хотіла б заїхати до монастиря кармеліток, щоб спокутувати гріхи… І ще хоче відвідати своїх подруг, котрі, як вона дізналася, живуть у цьому місті… Невже пан Мартин не дозволить їй цього?

Обеззброєний такими доводами і чарівною усмішкою, якої він давно не бачив на обличчі дружини, Спихальський погодився. Вранці осідлав коня, вишкріб з кишень усе, що встиг заробити на службі в Яблоновського, і вручив Вандзі, яка не приховувала свого тривожно–радісного настрою. Потім поцілував її, як завжди, у щічку і вийшов з двору.

– Все, пане Яне, їду! – вигукнула Вандзя збуджено, вбігаючи до покою Яненченка. – Давайте листа!

Яненченко вийняв заздалегідь заготовлені два листи, написані на тонкому жовтуватому папері, вклав у потайну схованку, майстерно зроблену в роговій оправі маленького дзеркальця, і простягнув жінці.

– Пані, тут ваша і моя долі! Будьте обережні! Люстерко ви повинні віддати тільки господареві харчевні, яка міститься у старому місті, навпроти Вірменського колодязя, – Енверу Кермен–азі… Запам’ятайте – Кермен–азі! Тобто камінь по–нашому… Запам’ятали, пані?

– Запам’ятала, – прошепотіла Вандзя, повторивши кілька разів чуже ім’я, що мало тепер для неї таке велике значення.

– Ну, то рушайте. І хай береже вас Матір Божа!

Він допоміг їй сісти на коня, відчинив ворота. Вандзя окинула поглядом невелике подвір’я, вікна, з яких вона не раз дивилася на схід, туди, де на неї чекало двійко маленьких синочків, високу постать чорнявого горбоносого полковника, котрий невідомо чому вирішив зробити для неї добре діло, і поволі виїхала на вузьку, майже безлюдну вуличку. Позад неї з тихим скрипом зачинилися старі дерев’яні ворота.

6

Сонце нещадно пекло ніздрюваті скелі над каламутним Смотричем, сірі, похмурі громаддя фортеці і черепичні дахи Кам’янця–Подільського. Спека стояла така, що босою ногою годі було стати на гарячу, мов присок, землю.

В таку післяобідню пору до старовинного кам’яного мосту, перекинутого через глибоку впадину Смотрича, що відділяла півострів, на якому сіріли кам’яниці міста, від материка, на змилених, стомлених конях під’їхали два вершники.

Біля мостової застави точилася суперечка. Кілька яничарів, оточивши невисокого стрункого юнака в польського крою одязі, щось наперебій намагалися втовкмачити йому, а він, мало не плачучи, відбивався від них і пальцем показував на той бік, мабуть, пояснюючи, що йому треба до міста.

Вершники зістрибнули з коней, припнули їх до конов’язі у затінку розлогих в’язів та лип і підійшли до гурту. До них зразу ж повернувся підстаркуватий розповнілий ага.

– Хто такі? Куди їдете?

– Сафар–бей, з Немирова… Їдемо в ставку паші від Азем–аги і гетьмана Юрія Хмельницького. Що тут за базар?

Яничари притихли й озирнулися на молодого красивого агу і його супутника, котрий пильно приглядався до білявого юнака в польському строї.

– Та ось приїхав тут один… Ніяких паперів, по–турецькому розуміє погано. Каже, що йому потрібно в місто, а з якою метою – відмовляється сказати…

– Значить, у нього є якась таємниця, – усміхнувся Ненко і звернувся до Звенигори: – Ну, нам пора їхати. Приведи коней!

Арсен, не спускаючи погляду з юнака, тихо прошепотів, так щоб його міг чути тільки Ненко:

– Чекай… Ти бачиш цього хлопця? Побий мене грім, якщо це не пані Вандзя, дружина Спихальського! Треба її якось виручити…

Ненко бистро окинув оком яничарів і принишклого незнайомця, обличчя якого справді мало скидалося на обличчя мужчини, за якого він себе видавав.

– Ага, я бачу, ви самі тут не з’ясуєте, хто цей незнайомець, – звернувся він до старшого. – Гадаю, буде найкраще допровадити його в місто і передати в канцелярію паші. А там уже розберуться. Може, справді він привіз якісь важливі вісті?

Ага засопів носом, витер з блискучого лисіючого лоба рясний піт і буркнув:

– Якщо ага береться це зробити…

– Мені зовсім не важко: я ж їду туди.

Ага гукнув на яничарів, щоб віддали подорожньому коня і відпустили його. Юнак, видно, не розумів, чому так раптово змінилося ставлення до нього цих грубих, крикливих воїнів, але не став докопуватися причини, а зразу ж скочив у сідло і рушив до мосту.

– Пані Вандзя, не поспішайте, – раптом пролунав тихий голос. – Як трапилося, що ви опинилися тут, у Кам’янці? Де пан Мартин?

– Матка Боска! – Юнак враз зблід і злякано глянув на двох вершників, що їхали обабіч нього. – Хто ви?

– Не бійтеся, пані, – промовив уже голосніше Арсен, коли вони опинилися посеред мосту, – ми ваші друзі… Пам’ятаєте Звенигору? Я друг пана Мартина… Але ви не відповіли на моє запитання.

– Так, я Ванда Спихальська, – призналася збентежена жінка. – Вас, мабуть, дивує, чому я тут?

– Безперечно.

В голубих оченятах Вандзі застиг переляк, і хоч вона відповіла зразу, не затинаючись, Арсенові все ж здалося, що жінка говорить неправду.

– Я шукаю свою сестру… Кажуть, вона повинна бути десь тут.

– Чому ж з вами нема пана Мартина? Де він? Що з ним?

– Він поступив на службу до гетьмана Яблоновського… До того ж він зараз хворіє.

По тому, як непевно це було сказано і як порожевіли щоки пані Вандзі, Арсен зрозумів, що жінка все вигадує від початку й до кінця. Для чого це їй? Як вона опинилася в Кам’янці? Що сталося зі Спихальським? Чи не ховається тут якась таємниця, яка, можливо, коштувала життя панові Мартину?

Він не міг дати відповіді на ці запитання. Сподіватися ж, що Вандзя чесно розповість про все, що трапилося після того, як вони розсталися у Краковецькому лісі під Немировом, було марно. Жінка явно щось приховує.

– Пані знає, де мешкає її сестра?

– Ні, не знаю.

– Де ж пані зупиниться?

– Ну, тут, напевне, є харчевня або корчма…

– Ми могли б запропонувати свою опіку, якщо пані дозволить. Адже в чужому місті та ще і в чужій країні такій чарівній молодій жінці не зовсім безпечно подорожувати одній.

– Дякую. Я охоче скористаюся вашою люб’язністю. Звичайно, якщо пан не стане набридливо нав’язувати своєї опіки.

– О ні, хай пані не турбується. Адже я це роблю для дружини свого найліпшого друга! – запевнив Арсен.

Вони з’їхали з мосту і, поминувши кам’яну браму, вимурувану над самим урвищем прямовисного берега, попрямували вузькою вулицею вгору, до центра.

Людей на вулицях було зовсім мало. Та й ті, забачивши вершників, хутко звертали вбік і зникали у дворах чи провулках. Минуло вже чимало років з часу турецької навали, але й досі всюди було видно сліди жорстоких боїв. Розтрощених вибухами будинків ніхто не лагодив. На черепичних дахах церков і костьолів, ратуші і будинків місцевої шляхти зяяли проломи, з яких із галасом вилітало вороння. Смердючі згарища поросли лободою та чортополохом. Тільки де–не–де можна було побачити ознаки життя – сохла на вірьовках випрана білизна або крізь запилене вікно виглядало на вулицю зелене листячко герані.