Текст книги "Таємний посол. Том 2"

1

– Нене!

– Чоро! Сину мій! Повернувся!.. А змарнів як!

Красива білолиця жінка легко, мов дівчина, метнулася назустріч юнакові, котрий несподівано з’явився на порозі, і притисла його чорняву голову до своїх грудей. Потім заглянула йому в очі. поцілувала в обидві щоки і тільки після того повела в глибину великої, розкішно прибраної кімнати і посадила на засланій барвистим килимом отоманці.

Худа чорна служниця–татарка внесла на широкій дерев’яній таці їжу і миску з водою. Чора сполоснув руки, сів на міндер поряд з матір’ю, узяв шмат смаженої з перцем баранини і запустив у неї свої молоді зуби… Мати дивилася на сина з любов’ю і ніжно гладила його тверде гостре коліно. Коли він закінчив їсти і запив їжу шербетом, вона спитала:

– А де ж батько? Він також повернувся? Адже не був дома вже майже півроку!

Чора враз почервонів і опустив голову. Мати помітила несподівану переміну, що сталася з хлопцем, підняла пальцями його підборіддя, заглянула в очі.

– Чоро, ви, часом, не посварилися?

– Так, – тихо відповів хлопець і відвів погляд.

– З–за чого?

Чора похнюпився і з зусиллям вимовив:

– Не з–за чого, а з–за кого… З–за полонянки.

– З–за полонянки? Це з–за тієї, що ти привіз із Немирова?

– Так.

– Чого ж ви посварилися?

Чора раптом припав щокою до материного плеча.

– Нене, ти ж знаєш, що я покохав ту дівчину…

– Я знала це, – спокійно відповіла мати. – Але думала, що в тебе не дійде до шлюбу… Ти ще молодий. А до того ж та полонянка, здається, не приховувала, що кохала якогось козака і збиралася вийти за нього заміж…

– Так, вона казала це…

– От бачиш!

– Але це нічого не значить! – вигукнув хлопець з відчаєм. – Вона з ним ніколи вже не зустрінеться… То наша полонянка!

Мати сумно подивилася на сина і теплою долонею провела по його шорсткому чорному чубові.

– А що ж тобі сказав батько?

Чора здригнувся.

– Батько! Батько! – розхвилювався хлопець. – На Київ ми з ним ішли різними шляхами: я з дому, а він – з Немирова… Зустрілися на Росі, і на радощах я попросив у нього дозволу одружитися зі Стехою…

– Ну?

Чора похилив ще нижче голову і ледь чутно прошепотів:

– Мені соромно тобі казати, нене…

Мати закусила губу. Раптовий здогад відігнав від серця кров. Щоки її зблідли, Гіркий клубок, що підступив до горла, перехопив подих. Вона враз зрозуміла все.

– Він відмовив тобі Чоро?

– Так.

– І налаяв тебе?

– Так.

– Що ж він казав – що сам одружиться з тією полонянкою?

– Так, нене… Пробач, що я розповів тобі про це…

На якийсь час у кімнаті запала мовчанка. Потім жінка гордо випросталася, стиснула кулаки і вже своїм звичайним, врівноваженим голосом спитала:

– Де ж він зараз? Чи, може, знов поїхав до Немирова?

– Ні, він тут… Скоро прийде… Ми повернулися не з порожніми руками, і він зараз ділить здобич – ясир та гурти скоту, бо воїни вимагають негайно своєї частки… А наш ясир я вже доправив додому, бо ще в дорозі батько відібрав і відокремив те, що належить нам… Ти ж знаєш, як це робиться.

– Боже мій! Знаю, знаю… Хіба я можу забути, як і мене одного літнього дня притягли сюди, на береги Дністра, і, мов худобину, обмацували хижі очі чужинців… Коли все це скінчиться! Кожного разу моє серце обливається кров’ю… – з болем промовила мати.

Чора обняв її.

– Нене, заспокойся, дорога! Не треба спогадів. Адже я люблю тебе, і сестри люблять… Люблю над усе на світі! Бо ти ж така гарна, лагідна і мудра, нене рідненька!

Жінка помовчала. Але поволі нахмурене чоло почало прояснюватися, а в голубих очах засвітилися ласкаві вогники.

– Дякую тобі, синку… Ти добрий у мене. Ну, розповідай, де ж ви побували?

– На цей раз – у самому Києві, нене. Пошарпали приміські села, ввірвалися в місто… О Аллах, яке то пишне і велике місто! Наш Аккерман в порівнянні з ним здається тепер мені таким мізерним і брудним. Коли б не фортеця та не будинки місцевих мурз, то ці безладно розкидані глиняні халупи соромно було б називати нашою столицею!

– І це говориш ти – син мурзи? – здивувалася мати.

– Нене, ти ж сама навчала мене говорити правду!

– Але не зневажати свою батьківщину і свій народ, навіть який би він бідний, затурканий і жорстокий був…

– Дякую, нене, за науку.

– Я хотіла б побачити ясир, Чоро… І ту… дівчину… Проведи мене!

Вони вийшли з будинку, що потопав у зелені саду і виноградників. З Дністровського лиману тягнуло прохолодою і запахом риби та водоростей. Яскраве південне сонце щедро поливало землю пекучим промінням… Перейшовши широке подвір’я, де вешталися біля служб невільники і татари–батраки, опинилися в далекому закутку садиби, обнесеному високим муром з ніздрюватого черепашника. Тут, у похмурих низьких приміщеннях, що приліпилися до муру, мешкали невільники.

– Ось вони, – сказав Чора, показавши рукою на гурт бранців і бранок, що, стомлено похнюпивши голови, сиділи в тіні під стіною.

Назустріч господині кинувся підстаркуватий, але ще міцний татарин–наглядач.

– Салям, Варвара–ханум, – вклонився він майже до землі. – Прийшла поглянути на ясир?.. О, чудовий! Дуже добрий ясир, ханум! Будеш задоволена, ханум! Хай Аллах продовжить твої золоті літа!

– Я хочу спочатку побачити дівчину по імені Стеха, Селіме, – скривилася жінка. – Покажи мені її.

– Вона тут, ханум. – Наглядач показав на вузенькі двері. – Її годують краще і не женуть на роботу. Так повелів молодий мурза, хай будуть благословенні його дні… Але бережу її якнайпильніше, ханум, – дорога пташка! – Він відімкнув двері, гукнув: – Стехо, виходь! Тебе хоче бачити господиня, Варвара–ханум.

Почулося шурхотіння – і з дверей вийшла Стеха.

Не вклоняючись, мовчки стала і пильно подивилась на Чору і красиву жінку з важкою русявою косою. Незважаючи на тугу, що світилася в її очах, вона була свіжа і гарна, як щойно розквітла півонія. Молодість брала своє.

– Як тебе звати, дівчино? – спитала збентежена її красою Варвара.

Стеха мовчала.

– Тут тобі добре? Ніхто не зобиджає?

Дівчина і на цей раз не відповіла. Тільки по тому, як здригнулося її підборіддя і потемніли очі, Варвара зрозуміла, що не доб’ється від неї жодного слова.

Чора теж мовчав, але мати помітила, якими закоханими очима дивився він на красиву полонянку. І в її грудях разом із гірким щемом за власною молодістю, що поволі відходила від неї, раптом почала зростати гордість за сина, дорослого, змужнілого, обвіяного і обсмаленого пекучими степовими вітрами, і тривога за його майбутнє щастя. Де воно? Невже в цій дівчині?.. Вона окинула бистрим поглядом її гарно скроєну постать, привабливе обличчя, тугий жмут русявого волосся, і в другому закутку серця заклубочилися суперечливі почуття – жалю до полонянки, материнської любові, як до можливої майбутньої дружини сина, і гострої ненависті, як до молодої красивої суперниці.

– Ну, чому ж ти не хочеш відповідати моїй матері, Стехо? – спитав Чора.

Дівчина повернулася до нього, але відповісти не встигла. В цю мить з гурту невільників прудко вискочив невеличкий худенький чоловічок з перев’язаною рукою і вигукнув:

– Стехо! Це ти, Стехо?

Дівчина здригнулася, зблідла – і раптом з криком метнулася йому назустріч.

– Дядьку Іванику! – Вона впала чоловікові на груди, заридала. – І ви тут! І ви в неволі!.. А де ж Арсен?

Серед невільників пройшов гомін. Варвара і Чора мовчки дивилися на таку несподівану для них зустріч. Іваник здоровою рукою погладив Стеху по косах.

– Бідненька!.. Арсен розшукує тебе, дівчино, знаєш–маєш. У Немирові все перевернули – не знайшли. Поїхав теперечки у Крим, бо гадав, що тебе і Златку туди завіз людолов–салтан…

– О Боже! Я тут… А Златка… Не знаю, де вона…

– Ну, ти не тужи – він знайде вас! Ось тобі хрест! – Іваник справді перехрестився, від щирого серця бажаючи втішити дівчину. – Хоч би довелося йому весь світ обнишпорити – знайде! Ось хай скаже Кузьма, він добре знає твого брата…

Рожков привітався, з жалем глянув на Арсенову сестру.

– Не журися, дівонько! Іваник правду каже: Арсен розшукає тебе – і визволить або викупить.

Навколо них стовпилися невільники. Чуже горе на якийсь час заслонило їхнє власне – і посипалися поради та втішання. Та скоро люди замовкли і, згадавши про своє рабське становище, обернулися до господині.

– Добрий день, люди добрі! Добрий день, земляки і землячки! – привіталася Варвара–ханум.

– Добрий день, ласкава пані, – буркнув хтось тихо з гурту.

Невільники похмуро розглядали красиву жінку в розкішному шовковому одязі і вишитих бісером чириках. Хто вона, що так гарно говорить по–їхньому?

А Варвара–ханум мовчки дивилася на бранців, і на її очах блищали сльози. Скільки разів зустрічала вона таких нещасних з того часу, як сама потрапила сюди! Скільки тисяч пройшло перед нею, а звикнути до такого жорстокого видовища не змогла!

– Боже мій, чи ще хоч трохи залишилося людей на Україні, чи там уже один голий дикий степ? – промовила ніби сама до себе. – Коли ж скінчиться це лихоліття? Коли наша дорога вітчизна перестане кров’ю стікати, болем кричати, у нестерпній неволі конати?

Всі мовчали, вражені словами цієї незнайомої жінки.

Наперед виступив Кузьма Рожков.

– Про це варто б вам, ханум, запитати не в нас, а в яли агаси[20]  20 Яли агаси (тат.) – прибережний ага, намісник кримського хана в Білгородській орді.


[Закрыть] та мурзи Кучука… Це вони найчастіше нападають зі своєю ордою на Правобережжя! Це вони разом з кримчаками та яничарами так плюндрують той край, що там справді скоро не лишиться жодної душі… Тож не в нас мали б питати, ханум, а в свого чоловіка, кривавого людолова!

– Рабе! – вигукнув вражений Чора і схопився за шаблю. – Як смієш так говорити?

Але мати притримала його руку.

– Облиш, Чоро! Цей сміливець правду каже, – і підвела очі на стрільця. – Як тебе звати, чоловіче?

– Кузьмою Рожковим, ханум.

– Кузьма Рожков… Спасибі тобі за відвертість… Ти смілива

людина.

– А ми всі тут сміливими стали, – буркнув Іваник, – бо втрачати нам, крім життя, нічого. А таке рабське життя нічого неварте, ханум, знаєш–маєш…

– Не звіть мене так, – тихо промовила жінка. – Яка я ханум? Я така ж полонянка, як і ви.

– Така, та не така! – знову буркнув Іваник.

– Доля і для невільників – а особливо для невільниць – складається по–різному…

– Звідки ж сама? Не землячка часом? – спитав Іваник.

– З Борзни, коли чували.

– З Борзни? Звичайно, чув… Навіть доброго знайомого мав звідти… Щирий друг ось її брата. – Іваник кивнув на Стеху.

Очі Варвари–ханум спалахнули.

– Знайомого? Якщо він мого віку або старший, то я його напевно знаю.. Хто ж це? Як його звати?

– Семен Палій…

– Не чула.

– Звичайно, не чула, знаєш–маєш… Бо він тільки недавно став прозиватися Палієм. А раніш, поки не пішов на Січ та не вступив до низового товариства, звався Семеном Гурком.

– Що?!. – Варвара–ханум враз сполотніла і схопилася за серце. – Як ти сказав, чоловіче? Семен Гурко?..

– Так, Семен Гурко.

– Боже!

У неї затремтіли ноги. Вона замалим не впала. Чора підтримав її.

– Нене, що з тобою?

– Семен… Братик мій дорогий! – прошепотіла жінка. – Отже, живий він, живий. А я гадала, що з мого роду вже нікого й на світі нема, так давно я з дому… Що ж він розповідав? Про кого з наших згадував? Розкажи мені, чоловіче!

Всі були вражені несподіваним відкриттям і ще тісніше обступили жінку–землячку, що відтепер ставала їхньою господинею, від якої залежала не в малій мірі їхня доля, Іваник і Стеха розповіли все, що знали про її брата, про його сім’ю, змалювали, який він зараз на вигляд. Все цікавило жінку. А коли Іваник захоплено розповів про те, як гарно Семен Гурко грає на кобзі і співає, жінка вкрай розчулилась і заплакала.

– Боже мій, це, безперечно, він! Красень на всю Борзну, музика і співак неперевершений… Чи то ж я побачу його коли–небудь? – лебеділа вона крізь сльози.

Врешті так розхвилювалася, що не могла говорити. Чора взяв її під руку і повів з двору.

2

Мурза Кучук прибув додому ввечері. Хоча він, згідно з мусульманськими законами і звичаями, мав чотирьох жінок, по суті, його єдиною коханою дружиною довгі роки була Варвара, русокоса, голубоока полонянка, що причарувала серце суворого мурзи. Вона одна жила як повноправна господиня в його просторому домі на березі дністровського лиману, поблизу аккерманської фортеці. Інших жінок він давно відіслав у далекі степові улуси доглядати за численними отарами овець і табунами коней.

Міцний, загорілий на степових вітрах, з круглою голеною головою, що міцно сиділа на жилавій короткій шиї, пропахлий після походу кінським потом і димом кочових вогнищ, він швидко ввійшов до жіночої половини будинку і, побачивши на отоманці дружину, що схилилася в задумі на подушки, радісно блиснув білими зубами і розкинув руки для обіймів.

– Салям, дорога Варвара–ханум!

Та Варвара не кинулась, як бувало раніше, йому на груди, не почала гаряче цілувати, ба навіть не підвелася з отоманки. Натомість холодно глянула на чоловіка і відвела очі вбік.

Кучук зупинився.

– Люба моя, що трапилося?

За майже два десятки років спільного життя він навчився безпомилково вгадувати значення кожного погляду, кожного жесту своєї красивої і дуже своєвільної дружини.

– Сам знаєш! – тихо, але значуще відповіла Варвара.

– Що ти маєш на увазі?.. Ще один похід на твою батьківщину? Але ж ти вже повинна б звикнути до цього. Війна – це моє ремесло! Вона приносить мені більше прибутків, ніж скотарство чи рибальство.

– Я вже змирилася з цим…

– Тоді ж що?

Варвара гордо підняла голову, сміливо глянула чоловікові в очі.

– Красуню викрав… Молодої захотілося!..

Кучук деякий час стояв непорушно, жодним порухом не проявляючи своїх почуттів. Однак поволі обличчя його суворішало, ставало непроникним, ніби закам’янілим.

– А–а, он ти про що… Ти даремно сердишся, люба. Мала б до цього часу звикнути, що мусульманам Аллах дозволив мати не одну, як у гяурів, а дві і навіть чотири жінки… Ти ж знаєш, що торік Фатьма померла. Отже, я можу взяти собі іншу жінку. Ну, звичайно, старої я не хочу, я віддаю перевагу молодим. Я справді викрав у Немирові одну дівчину. Та що з того?.. Ти можеш не хвилюватися! Я тебе не розлюбив. Ти і надалі залишишся моєю старшою дружиною, матір’ю нашого любого сина Чори, мого єдиного наслідника, якого подарував мені Аллах, бо всі інші жінки плодили мені тільки дівчат… Хіба тобі цього замало?

Варвара різко підвелася з отоманки, стала перед чоловіком. Лице її пашіло, очі горіли гнівом.

– Якщо ти, мурзо, гадаєш, що я згоджуся на таке життя, то ти жорстоко помиляєшся! Аллах мені свідок, я так само ніколи не захочу ні з ким розділяти твого кохання, як риба ніколи добровільно не захоче розлучатися з водою!.. Назавжди затям собі це!

Кучук засміявся своїм хижо–диким сміхом, від якого обсипало морозом всіх, хто чув його. Але Варвара не звернула на нього ніякої уваги. Не опускаючи очей, гнівно дивилася на чоловіка, стиснувши на грудях міцні красиві руки.

Мурза раптом урвав сміх, підійшов до жінки майже впритул, обняв за стан і двічі – швидко й міцно – поцілував у губи.

– І все ж тобі доведеться змиритися, ханум, з тим, що сталося! Мені подобається та дівчина, і вона буде моєю!

– Але ж її кохає Чора! – вигукнула Варвара.

– Він ще дитина, – суворо відповів Кучук. – До того ж він – майбутній мурза, і йому не личить першу дружину брати з полонянок.

Щось у його погляді було таке, що змусило Варвару стриматися. Вона в’юном вислизнула з його рук і мовчки лягла на м’яку кошму, застелену пухким барвистим килимом. Думала, що він ляже поруч, пригорне, як раніш, припаде до неї, буде перепрошувати, голубити, цілувати. Але Кучук круто повернувся і вийшов з кімнати.

Вона не ждала цього. Після піврічної розлуки прийти на одну хвилину, сказати, що кохає іншу, що хоче одружитися з нею, – і зникнути… Образа важкою хвилею ударила їй в серце. Ні, вона так легко не здасться! Вона буде боротися – і або переможе, або загине в цій боротьбі!

Сповнена гніву, образи, жалю, що роздирали їй груди, Варвара зціпила зуби, щоб не розридатися, задерев’яніло лежала на м’якій постелі і сухими очима дивилася в густі сутінки, що залягли по кутках. Що робити?..

З відчиненого вікна долинув раптовий шурхіт. Вона підхопилася, злякано спитала:

– Хто там?

У вікні показалася голова Чори.

– Це я, нене… Я все чув!

Хлопець вліз у кімнату і сів поряд з матір’ю. Варвара притягла його до себе, поцілувала.

– Ти підслуховував нашу розмову? Але ж…

– Я не хотів, нене… Так трапилося…

– Ну, гаразд. Це, може, й краще, що ти все чув. Що ж нам робити?

– Не знаю… – розгублено, зовсім по–дитячому відповів Чора.

– А я знаю! – рішуче сказала мати. – Ми повинні боротися за наше щастя!

– Але як?

Варвара помовчала, ніби збиралася з думками. Потім міцно стиснула синову руку.

– Слухай мене уважно, Чоро… Ти повинен відмовитись від тієї полонянки. Адже ти знаєш, що вона тебе не кохає, бо має нареченого… Тож невже ти хочеш мати дружину, яка ненавидітиме тебе все життя?

– Нене! – вигукнув з болем і розпачем Чора.

– Тс–с–с! Помовч… До того ж ти не можеш перечити батькові, вона стане його дружиною.

Чора схопився руками за голову, засичав, мов від болю.

– О Аллах! Що ж мені робити?

– Я ось що надумала, – сказала мати. – Ти пам’ятаєш тих двох невільників із Києва?

– Ну, звичайно.

– Так ось – сю ніч приготуєш трьох коней, сакви з їжею, три ярлики мурзи на вільний виїзд з улусів, виведеш тих невільників і дівчину в степ і відпустиш…

– Нене! – вигукнув вражений Чора.

– Тихо, синку! Так треба… Я знаю, найбільшу жертву приносиш ти – відмовляєшся від свого кохання. Але зате врятуєш матір, батька, а може, й себе… Бо уяви – як тобі буде, коли Стеха стане батьковою дружиною? Мені страшно подумати, які муки терзатимуть твоє серце! І що може трапитися між вами…

Чора мовчав. Мати, як завжди, була права. Однак від усвідомлення того, що мати права, йому не було легше. Його молоде гаряче серце, з якого своїми руками потрібно було вирвати болісно–солодке почуття, лунко, як молотом, стукало в груди і ніяк не хотіло погоджуватися з доводами розуму.

А мати говорила далі:

– І ще одно, Чоро: я хочу зустрітися зі своїм братом…

– Як же це зробити, нене?

– Невільники знають його. І та дівчина знає… Хай передадуть йому моє прохання і ярлики. Я певна, Семен, тобто твій дядько Семен, дізнавшись, що я жива і перебуваю в Аккермані, і маючи ярлик мурзи Кучука, не забариться прибути сюди.

– Я це зроблю, нене, – тихо промовив Чора.

– Ну, то йди готуйся! А я поговорю з Селімом, щоб сю ніч спав міцніше. Та віднесу йому глечик вина…

Чора мовчки обняв матір і вийшов з кімнати.

3

Залишивши коней у заростях лозняка на березі лиману, Чора повернувся додому. Проходячи мимо освітленого батькового вікна, не втримався – заглянув. Мурза ще не спав. Сидів на ліжку і, підперши правицею підборіддя, дивився прямо перед собою.

Чорі стало страшно. Йому здавалося, що батько помітив його крізь шибку і зараз поженеться за ним. Він відступив у тінь. Став під розложистою молодою абрикосою, стежачи за кожним батьковим рухом. Але мурза і не ворухнувся, сидів непорушно, заглиблений у свої думки.

Чора завмер. Серце його билося бентежно.

Залишилося зробити ще один рішучий крок – вивести невільників і невільницю, посадити на коней і… Та чи зробить він це? Чи вистачить у нього духу власними руками зруйнувати своє щастя? Адже коли сьогодні Стеха поїде на Україну, він уже ніколи не побачить її. Вона стане недосяжною для нього…

Недосяжною?

А хіба ближчою вона буде, якщо стане батьковою дружиною?

Від цієї думки він аж здригнувся і закусив губу. Ні, боляче йому зі всіх боків. Куди не гляне – виходу нема…

А хіба нема? Чекай – чому б не відвезти Стеху таємно в далекий улус, ну, хоча б до старого Ямгурчі, доброго сивобородого аталика[21]  21 Аталик (тат.) – наставник–вихователь, що навчає підлітка з вельможної сім’ї військової справи.


[Закрыть] Ямгурчі, далекого батькового родича, який, втративши в походах усіх своїх синів, доживає віку? Він так приязно ставиться до нього, свого двоюрідного внука!.. Він залюбки переховав би в себе дівчину до кращих часів і, коли б Чора попросив, зберіг би це в таємниці і від батька, і від матері…

Хлопець аж усміхнувся сам до себе від раптової думки, що осяяла його затуманену, розбурхану душу. Як він не подумав про це раніше?

Світло у вікні погасло: батько ліг спати. Постоявши ще деякий час і пересвідчившись, що всюди тихо, Чора пішов до двору невільників.

Тут теж було темно і тихо. Селім хропів на всі заставки у своїй комірчині. Сторожові собаки, впізнавши хлопця, заскавучали і почали лащитися. Чора зачинив їх у порожню кухню, підпер двері й заглянув у заґратоване віконце до невільників.

– Іванику! Рожков! – загукав він приглушеним голосом.

У комірчині хтось завовтузився, встав.

– Хто там?

– Розбуди Кузьму Рожкова та Іваника, чоловіче!

– Я і є Кузьма Рожков… Чого тобі?

– Розбуди Іваника і виходь сюди! Я відчиню двері… Та швидше!

Коли невільники вийшли, Чора зашепотів:

– Не бійтеся мене… Я Чора… Я хочу допомогти вам втекти додому…

– З чого б то, знаеш–маеш? – здивувався Іваник.

– Так хоче моя ненька… Я приготував коней, харчі… Зараз виведу вас із міста, дам ярлики на вільний виїзд із Буджака, а там ви вже самі домчите до Києва…

– Гм, аж не віриться, – все ще сумнівався Іваник. – Ти того… знаєш–маєш… хлопче, не підведеш нас часом під дурного хату?

– Самі не будьте дурнями, – розсердився Чора. – Неня відпускає вас не тому, що ви їй дуже сподобалися, а тому, що знаєте її брата Семена Гурка. А мого дядька, виходить. Передасте йому ваші ярлики ї скажете, що його сестра Варвара жде до себе в гості… З таким ярликом він може вільно проїхати в самий Аккерман… Зрозуміли?

Іваник і Рожков переглянулись. На таке щастя вони ніяк не сподівалися.

– Звичайно, зрозуміли, мурзо, – відповів Кузьма Рожков, не в силі приховати радісного блиску очей. – Зробимо все як слід! Ходімо!

Чора вивів їх на берег лиману, де в заростях густого верболозу стояло напоготові двоє коней з притороченими до сідел дорожніми саквами. Рожков міцно потис татарчукові руку.

– Спасибі тобі, хлопче!

А Іваник розчулився.

– Хоч ти й нехрист, знаєш–маєш… а добра людина! Хай береже тебе Господь Бог! А матінці твоїй – низенький уклін!

– Щасливої дороги! – усміхнувся Чора, почувши Іваникове побажання.

Він постояв, поки затих глухий стукіт копит, а потім бігцем помчав додому. Серце його тривожно калатало в грудях. Те, що він задумав, суперечило тепер не тільки волі батька, а й побажанню матері, яка наказала і Стеху відправити на Україну. Але, незважаючи на глибоку його любов і прив’язаність до матері, він не в силі був перебороти своє почуття до цієї дівчини–гяурки, не міг власними руками поламати своє щастя, тому й зважився на відчайдушний вчинок…

Обережно прокравшись на невільницький двір, відімкнув дверцята комірчини, де жила Стеха.

– Ой, хто там? – злякано скрикнула дівчина, намагаючись у темряві розпізнати пізнього гостя.

– Не бійся мене. Я Чора, – прошепотів хлопець. – Одягайся швидше. Виходь!

– Куди?.. Не чіпай мене, мурзо!

– Тс–с–с… Не бійся, дурненька, я нічого злого не заподію тобі. Я хочу врятувати тебе!

– Врятувати!.. Хіба мені щось загрожує?

– Повернувся з Немирова мій батько…

– Ну й що?

– Він хоче взяти тебе за жінку…

– О Боже!

– А я не хочу цього. І моя ненька цього не хоче… Тепер ти розумієш? Ну, збирайся! Та хутчій! Бо до світа ми повинні бути далеко…

Стеха помовчала. Те, що сказав Чора, скидалося на правду.

– Куди ж ти повезеш мене?

– У безпечне місце… У далекому степовому улусі живе мій двоюрідний дідусь Ямгурчі, добрий старик. Мене він дуже любить і зробить для мене все, чого я забажаю…

– Отже, ти…

– Стехо, невже ти до цього часу не здогадалася, як я кохаю тебе! – вирвалося у хлопця. – Краще мені бачити тебе мертвою, ніж дружиною іншого… ніж дружиною… батька мого…

Стеха давно знала, що Чора кохає її. Але поскільки хлопець – чи то через сором’язливість, чи через якусь іншу причину – ніколи їй про це не казав, вона не надавала цьому значення. Тепер же це могло зіграти вирішальну роль в її долі. Адже закоханого Чори їй поки що нічого боятися. Зате жорстокого і брутального Кучук–бея…

Ні, вагатися нема чого! Та й життя за останній час навчило її бути рішучою і покладатися у важкі хвилини на саму себе.

Вона швидко накинула на плечі барвистий татарський халат, взула м’які чирики із баранячої шкіри і ступила крок до дверей.

Чора взяв її за руку і, виглянувши надвір, вивів із маленької невільницької комірчини у густо–синю темноту південної безмісячної ночі…