Текст книги "Таємний посол. Том 2"
Автор книги: Владимир Малик
Жанр:
Исторические приключения
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 37 страниц)
– Чи ви не знаєте, де тут Вірменський колодязь? – раптом запитала Вандзя, коли вершники виїхали на чималий майдан перед похмурим будинком ратуші.
– Як не знати, адже я народився і виріс у цьому місті, – відповів Арсен, дивуючись обізнаності своєї супутниці в таких деталях, про які чужинець не може знати. – Навіщо вам Вірменський колодязь?
Вандзя відповіла не зразу.
– Мені казали, що там недалеко є харчевня, де я могла б зупинитися…
Арсен приязно усміхнувся.
– Вважайте, пані, що вам пощастило: ми теж з моїм другом завжди зупиняємося в цій харчевні напроти Вірменського колодязя… Та ось і вона! – Козак показав нагайкою на чималий будинок по другий бік майдану. – До речі, зараз у Кам’янці харчевень зовсім мало, і всі вони в руках турків… Тож треба хоч трохи знати турецьку мову, щоб порозумітися з ними…
– Я трохи знаю татарську.
– О, тоді цього досить.
Вони перетнули майдан і незабаром в’їхали на широкий двір заїзду, де біля конов’язі стояло кілька коней.
Господар заїзду каведжі Кермен–ага, худий високий турок у засмальцьованому барвистому халаті і посірілій від поту чалмі, провів їх у напівтемне приміщення, де пахло смаженою бараниною і часником. Тут сиділо кілька подорожніх, біля них шастав хлопчина–служник. Під стелею гув рій мух.
Каведжі запросив їх поїсти, але Вандзя заперечила, сказавши:
– Я не голодна і, крім того, хотіла б помитися з дороги і відпочити… Коли б у заїзді знайшлося затишне приміщення, я добре заплатила б господареві.
Арсен переклав.
Кермен–ага вклонився і повів Вандзю нагору.
– Ненко, ти помітив, як сторожко тримається жінка? – спитав Арсен. – Я певен, тут якась таємниця. Що трапилося з паном Мартином? Я мушу вияснити це. Залишайся тут, а я миттю…
Він тихо піднявся дерев’яними сходами на другий поверх. У коридорі було порожньо: Кермен–ага і Вандзя вже встигли зайти в одні з багатьох дверей. В які ж?
Арсен почав обережно скрадатися, прислухаючись до звуків, що наповнювали цей великий дім. Біля одних дверей зупинився, припав вухом: з кімнати долетіли слова, що примусили його уклякнути на місці. Говорила Вандзя, плутаючи польські, татарські і турецькі слова.
– Ага Кермен, я маю до вас пильну справу. Ви мене розумієте? Я не мужчина, я жінка… Ханум, ханум… Я дружина ак–мечетського мурзи, що в Криму. Ах, видно, ви нічого не розумієте! Матка Боска, він нічого не розуміє… Як же йому пояснити?..
Почувся скрипучий голос каведжі:
– Не хвилюйся, ханум, я все розумію. Кажи, в якій справі ти прибула сюди і хто тебе прислав? – Він добре говорив польською мовою.
Вандзя аж скрикнула радісно:
– О, ви говорите по–нашому! Тоді слухайте уважно: мене прислав сюди пан Яненченко… Полковник Яненченко. Чи пан каведжі знає його?
– Так, я знаю його. Що ж пані привезла мені від полковника?
– Люстерко… Пан полковник казав, що ви все зробите для мене, якщо я передам вам невеличке люстерко…
– Де ж воно?
– Хай пан залишить на деякий час кімнату, я повинна дістати його… Пан розуміє…
– Розумію, розумію. – В голосі каведжі забриніла нотка сміху. – Я зайду через деякий час.
Арсен ледве встиг відскочити і заховатися в дверній ніші сусідньої кімнати, як двері зі скрипом розчинилися і каведжі почимчикував коридором до виходу.
Коли завмер скрип сходів під його ногами, Арсен швидко прошмигнув до Вандиної кімнати і відчинив двері. З несподіванки жінка скрикнула і, отетеріло дивлячись на непроханого відвідувача, застигла біля столу.
Арсен причинив щільно двері, зупинився перед на смерть переляканою жінкою, яка марно намагалася неслухняними пальцями застебнути ґудзики жупана.
– Пані Вандзя, я все чув. Давайте сюди дзеркальце!
– Але ж, пане…
Арсен вийняв пістоль. І хоча стріляти він, звичайно, не збирався, зброя подіяла на жінку магічно. Вона запустила руку в складки свого одягу, довго порпалася там, однак безуспішно: дзеркальце десь запропастилося. Жінка винувато–збентежено усміхнулася.
– Але ж, пане…
– Нічого, нічого, – підбадьорив її Звенигора, і не думаючи відвертатися. – Діставайте, пані! Розсупонюйтесь, розстібайте ваш незвичний одяг і діставайте! Ну!
Він вирішив не церемонитися з нею: кожної миті міг знову повернутися каведжі.
Вандзя знітилася і, відвернувшись, розстебнула широкий жовнірський пояс на штанях, з потайної кишеньки дістала невеличке металеве дзеркальце. В цю мить у коридорі почулося кахикання каведжі.
Арсен миттю вихопив в ошелешеної жінки дзеркальце і прошепотів:
– Про мене – ні слова! Скажи, що дзеркальця ще не знайшла… Що, може, воно біля сідла в саквах. Хай почекає… Пам’ятай – стріляю я без промаху!
Він швидко відступив у куток, за грубку, і сховався за широким дерев’яним ліжком.
Скрипнули двері, почувся голос каведжі:
– Ну що, пані, знайшла?
– Нехай пан ще зачекає трохи, – пробелькотіла Вандзя. – Я гукну пана… Бо ще не встигла…
– Як пані хоче. – І каведжі, здивовано стенувши плечима, позадкував з кімнати.
Вандзя в знемозі опустилася на стілець. Арсен вийшов зі своєї схованки і став перед нею, тримаючи в руці дзеркальце.
– Пані, що з паном Мартином? Тільки – правду!
– Не турбуйтеся, він живий і здоровий.
– Де ж він?
– Залишився у Львові…
– А пані?
Вандзя мовчала. Боязко глянула на козака, і в її очах промайнула така туга, що Арсенові раптом стало соромно, що він розмовляє з беззахисною жінкою, тримаючи в руці пістоль. Застромивши зброю за пояс, уже спокійніше сказав:
– Отже, пані покинула мого друга?
– Так, – ледь чутно прошепотіла Вандзя.
– І куди ж пані простує? В Крим? До дітей?
– Так, – ще тихше промовила Вандзя, і на її очах блиснули сльози. – Пан догадливий…
– Я так і думав… А звідки пані знає полковника Яненченка? Якщо пані скаже правду, їй не треба мене боятися.
– Пан Ян теж у Львові… На службі у коронного польного гетьмана Станіслава Яблоновського.
– О! – вирвалося у Звенигори, який ніяк не сподівався, що полковник Яненченко, втікши від Хмельницького, опиниться аж у Львові. – То виходить, що то Яненченко передав дзеркальце Кермен–азі?
– Так.
– Що ж у ньому? – Арсен зі всіх боків оглянув дзеркальце, але не помітив нічого підозрілого.
– Всього лиш лист Кермен–азі, щоб він допоміг мені добратися до Криму… Пан Яненченко був такий добрий і шляхетний, що безкорисливо, з одного тільки співчуття погодився допомогти мені… Якби всі були такі, пане Звенигора…
– Де ж той лист?
– Хай пан відкрутить ручку…
Арсен швидко відкрутив рогову ручку і з неї витягнув згорнуту в трубку цидулку. Розгорнув. Повернув до світла. На двох невеличких клаптиках паперу густо, дрібними, як мак, літерами було написано по–турецькому.
В першому справді Яненченко просив Кермен–агу допомогти жінці, яка подасть цього листа, дістатися в Крим, де у неї чоловік і двоє дітей. А в другому…
Арсен не повірив своїм очам, коли прочитав другий лист. У ньому Яненченко звертався до кам’янецького паші з пропозицією за хопити Львів. «У всьому краї не знайдеться зараз і трьох полків боєздатного війська, що могло б противитися вашій милості, вельмишановний паша Галіль. Гетьман Яблоновський ще тільки розпочинає збирати ополчення, яке сходиться з великою неохотою. Захищати Львів теж нікому. До того ж я, ваш покірний слуга, зумію відчинити потайні ходи, якими впущу в місто значну частину війська його султанської величності, – писав зрадник. – Кращого часу для нападу, щасливішої нагоди для захоплення Львова і бажати годі!».
В першу мить у голову запала думка, що Вандзя – співучасниця Яненченкової зради, що вона знала, з чим їде в Кам’янець. Але глянувши в її засмучені очі, побачивши, з якою надією стежить вона за тим, як він читає цього злополучного листа, Арсен зрозумів, що жінка була введена полковником в оману, що він використав її як зв’язківця мимо її волі.
Що ж робити? Як бути з Вандзею? Залишати її саму тут ніяк не можна, щоб вона не розповіла каведжі про те, що лист, адресований йому, потрапив у чужі руки. Разом з тим каведжі знає, що йому є лист від Яненченка, і буде домагатися його у жінки. Якщо Яненченко довірив Кермен–азі таку важливу таємницю, то, безперечно, між ними здавна існує якась потаємна згода, домовленість, і старий здогадується, що лист дуже важливий.
Арсен гарячково обмірковував, як бути. Його погляд упав на два листочки, що тримав у руці, – один призначено Яненченком для Кермен–аги, а другий – для паші. А що коли пошити в дурні всіх – і Яненченка, і Кермен–агу, і пашу?
Він непомітно для Вандзі сховав листа, призначеного для паші, собі в кишеню, а листа для Кермен–аги заклав у дзеркальце.
– Пані Вандзя, перепрошую вас уклінно за ту неприємність, яку завдав я вам своїм допитом, – промовив він, повертаючи жінці дзеркальце. – Я пересвідчився, що ви не вчинили супроти пана Мартина нічого лихого… А за те, що ви покинули його і хочете відшукати своїх дітей, я не осуджую: адже це так природно і кожному зрозуміло!
– Справді, пане? – скрикнула Вандзя радісно. – Якщо так, то ви шляхетна людина! Спасибі вам за добрість вашу…
– Не варто дякувати… Одно вас прошу: якщо хочете, щоб усе склалося якнайкраще, про цю пригоду мовчіть. Ніби мене ви й не бачили ніколи. І цієї розмови не було між нами. Зрозуміли?
– Так, пане.
– Ну, то прощайте. Бажаю вам щасливої дороги!
7
Того ж дня Арсен і Ненко попрямували до правителя кам’янецького пашалика Галіль–паші.
Своєю резиденцією паша обрав воєводський будинок, що заховався за могутніми стінами грізного замку, розташованого на скелястому березі Смотрича.
Спускаючись до Турецького мосту, Арсен відчув, як йому раптом перехопило віддих. Внизу, в глибокому каньйоні, лежали Карвасари! Той куточок землі, де він уперше побачив світ, де босоніж ганяв з хлопчаками в челика, де у братській могилі лежать останки його батька… А зараз там – пустирища і згарища, порослі дерезою.
На мосту, над каламутним потоком, що хлюпотів глибоко внизу, Арсен зупинився і перехилився через кам’яні перила. Не міг відірвати погляду від рідних, до болю знайомих місць. В голові роєм завихрилися спогади, перед очима встали картини минулого життя, якому, як здавалося йому колись, не буде кінця… І де все те ділося? Якими вітрами розвіялося в безмірній далекості часу?
Легкий стогін вирвався з його грудей.
– Що тобі, Арсене? – сполошився Ненко.
Звенигора показав на темні купи золи над Смотричем, на запустілі руїни, порослі бур’янами. Глухо промовив:
– Там стояв наш дім. Там я народився… Це моя батьківщина. Розумієш?
Ненко обняв його за плечі.
– Розумію… І щиро співчуваю тобі. – А перегодя додав: – Гарно тут!
– Гарно, – погодився Арсен. – Дарма, що камінь навкруги, а гарно!.. Але ж бачиш – тепер мені сюди немає дороги. – І він показав на темні постаті турецьких вартових біля брами замку. – Тепер це чужий край, чужа земля… Османський пашалик, звідки султан зорить на всю Україну, щоб і її загарбати…
– Не думай так! Адже ми приїхали сюди саме для того, щоб ти відшукав вільну дорогу до рідного краю…
– Спасибі тобі, Ненку, за втіху. Боюся тільки, що довгою–предовгою буде ця дорога. І багато ще крові проллється на ній!
– І все ж не треба втрачати надії… Надія держить нас на світі… Ходімо! Час не жде.
З мосту дорога нагло роздвоїлась: одна круто повернула праворуч і зав’юнилась попід стінами замку, понад обривистим берегом – це починався битий шлях на Хотин, а звідти – на Волощину, Болгарію і Туреччину, а друга – довжиною в кілька десятків сажнів – стрімко подерлася вгору, до похмурих воріт замку, де на невеличкому похилому майданчику, ховаючись від пекучого сонця у тінь під кам’яні мури вежі, сонно стовбичили вартові.
В замку всюди було видно сліди недавньої облоги: розтрощені дахи будівель, подовбані ядрами вежі і стіни. На всьому лежав відбиток запустіння. І коли б не поодинокі постаті яничарів, що сновигали по подвір’ю, можна було б подумати, що замок покинутий людьми.
Галіль–паша прийняв посланців гетьмана у чималому прохолодному покої. Прийняв, всупереч їхньому побоюванню, дуже швидко, ніби давно і нетерпляче ждав на них. Мовчазний чауш провів їх похмурими коридорами, порожніми кімнатами і, вклонившись, відчинив двері до покою.
Ненко і Арсен ступили кілька кроків і зупинилися від несподіванки: прямо перед ними у позолоченому, обтягнутому оксамитом кріслі, що залишилося ще з польських часів, розвалився великий візир Кара–Мустафа. Праворуч від нього, пантруючи кожен рух візира, сидів Галіль–паша. Обабіч них, попід стінами, на шовкових міндерах, завмерли вищі урядовці кам’янецького пашалика.
Але недарма Ненко провів стільки часу в яничарських сейбанах – він миттю оцінив обстановку, якої ніяк не сподівався, і вклякнув на коліна перед великим візирем. Арсен грюкнувся на підлогу поряд з ним. Обидва застигли в шанобливому поклоні.
– Ну, з чим прибули гінці від гетьмана Іхмельніскі? – запитав скрипучим голосом візир і з–під чорної брови, побитої подекуди сивиною, кинув пронизливий погляд на двох молодиків.
– Великий візире, камінна опора трону падишаха, – промовив Ненко, підводячись, – гетьман і князь сарматської України, а також Азем–ага прислали нас до Кам’янця для того, щоб ми дізналися, коли непереможні війська володаря півсвіту виступлять походом на гяурів. Гетьман, спить і бачить золоті бані київських церков, великий візире. Йому не терпиться оволодіти древньою столицею урусів і лівим берегом Дніпра.
– Хай потерпить… Прийде час – і мій кінь скаламутить воду священної ріки гяурів!
Візир явно ухилився від прямої відповіді. Чому? Чи це його звичайна обережність і придворна звичка – затуманювати свої думки, чи тут якась інша глибша причина?
– Гетьман і Азем–ага просять надіслати їм кілька військових загонів, великий візире, бо тих воїнів, що маємо, не вистачає для охорони такого великого краю, – вів далі Ненко, намагаючись якимсь чином вивідати таємні наміри Стамбула. Однак про напади повстанців він промовчав.
– Передай, ага…
– Сафар–бей, – підказав Галіль–паша.
– Передай, Сафар–бею, гетьманові і Азем–азі, щоб допомоги ближчим часом не чекали. Хай обходяться тими загонами, які в них є! – з притиском відрізав Кара–Мустафа.
– Може, набрати військо з місцевого населення, великий візире? – вставив Звенигора. – Козаки – непогані воїни.
– Це розумна думка. Тільки вона однобока. Після двох походів під Чигирин я не можу повірити в те, що козаки стануть під знамена гетьмана Іхмельніскі. Якщо він за ці роки зібрав якусь мізерну сотню гультяїв і бродяг, то хіба ми можемо зараз сподіватися, що за місяць чи два під його руку зберуться цілі полки?.. Ні, не можна чекати такого чуда… Однак ми повинні поповнити наші війська новою живою силою. Яничарські сейбани в останніх війнах з невірними зазнали значних втрат. Раніш ми поповнювали їх болгарськими, сербськими та грецькими хлопчиками, а також дітьми рабів–гяурів. Та зараз їх стало обмаль. Передайте мій твердий наказ Азем–азі і гетьману Іхмельніскі, щоб вони забрали в населення тисячу хлопчиків віком від трьох до десяти років і прислали в Стамбул!
Арсен і Ненко мовчки вклонилися. Жодним словом, жодним порухом не виявили вони своїх почуттів. А Кара–Мустафа, не стільки відповідаючи на запитання гінця з Немирова, як розвиваючи свої думки, що, видно, давно бродили в його голові, вів далі:
– Нам потрібне не українське військо, а українська земля і ті багатства, що зростають на ній! Нам потрібні їхні діти, яких ми навчимо нашої мови, наших звичаїв, прищепимо їм нашу віру, і хай вони, коли виростуть, проливають свою кров за іслам і за нашу імперію! Це повинен розуміти кожен турецький ага!
– Ми розуміємо, – глухо відгукнулися Арсен і Ненко.
– Звичайно, цих моїх думок не слід передавати гетьманові Іхмельніскі, щоб у нього не виникло бажання переметнутися на бік урусів…
Кара–Мустафа зробив паузу, і нею спритно скористався Арсен.
– Ми пильно стережемо кожен крок гетьмана, великий візире. І переконалися, що за Дніпро йому ходу нема. А от…
– Що – от? – витягнув уперед жилаву шию візир. – Кажи!
– Ми боїмося, що він може за нашими спинами змовитися з поляками…
Візир переглянувся з пашею Галілем. По його темному сухому обличчі промайнула тінь.
– Є певні докази цього, ага?
– Так, – втрутився в розмову Ненко, відгадавши хід думок товариша. – Є певні докази цього… Ми дізналися, що полковник Яненченко, родич гетьмана і довірена його особа, таємно поїхав до Львова і зараз перебуває там як гість гетьмана Яблоновського. Ми не змогли дізнатися, про що трактує там Яненченко. Але оскільки ці переговори проходять без вашого відома, без відома Азем–аги і будь–кого з вищих турецьких достойників, то можна підозрювати, що наміри гетьмана нечесні і не відповідають інтересам Османської держави, великий візире.
Кара–Мустафа знову переглянувся з Галіль–пашею. Видно було, що ця несподівана звістка вразила їх. Вони обидва знали, що за Кам’янецький пашалик і за все Правобережжя, вірніш за ту його частину, на яку розповсюджувалася влада Османів, відповідають перед султаном безпосередньо вони вдвох.
– Це дуже важлива звістка, ага, – промовив візир. – Ми не можемо допустити, щоб у той час, поки ми перебуваємо в стані війни з Москвою, в наші північні справи вплуталася й Польща. Це зовсім не в наших інтересах. Ми не можемо допустити об’єднання цих двох великих держав! Нам несила буде протистояти їм обом, особливо тоді, коли на заході проти нас виступає Австрія! Мудрість нашої політики якраз і полягає в тому, щоб розбити ці дві гяурські держави поодинці, не дозволивши їм об’єднатися… Якщо ж гетьман Іхмельніскі, переслідуючи свої власні цілі, прагне піддатися Ляхистанові чи намагається втягнути Ляхистан у коаліцію з Москвою, то він заслуговує найлютішої кари!
– Ми мусимо ще доповісти найяснішому візирові, що гетьман приховує від державної казни великі багатства.
– Що ага має на увазі?
– Погрозами і лютими тортурами він змушує багатих людей віддавати йому золото, самоцвіти й дорогоцінні речі… Але жодне акче, як нам відомо, не було передане в казну. Все залишається в Немирові, в тайниках гетьмана, великий візире.
Це було найболючіше місце Кара–Мустафи. Чуже багатство він сприймав як особисту образу. Замолоду він відзначався властолюбством, яке пізніше, в зрілі роки, доповнилося неймовірною жадобою наживи, майже зажерливістю. Саме на ґрунті властолюбства і користолюбства виникла смертельна ненависть його до паші Ібрагіма, з яким він суперничав і за посаду великого візира, і за вплив при дворі, і за багатства, що діставалися внаслідок військових походів. Тож почувши таку новину, він зразу стрепенувся. Якийсь мерзенний гяур – навіть хай це буде сам гетьман! – сміє уривати в нього, великого візира, грози навколишніх народів, ласий шматок? Це занадто!.. Власне, його вразила не стільки звістка про те, що Юрій Хмельницький здирствами й грабунками наживається, скільки думка, що тут можна самому непогано поживитися. Він зразу зіставив дві щойно одержані звістки – перебування полковника Яненченка у Львові і багатства гетьмана, які в його уяві прибрали надзвичайних розмірів, – і зрозумів, що легко буде ці багатства перетягти з тайників немирівського розбійника у власні кишені. Гм, ці два чорбаджії не дурні хлопці. Здається, їх посилає йому сам Аллах!
У першу мить він хотів віддати категоричний наказ негайно вилучити всі багатства у «князя і гетьмана сарматської України», але вчасно схаменувся. Ні, поспішати не треба! Передусім тому, щоб на дозвіллі обдумати, як повести справу так, щоб ці багатства, обминувши державну скарбницю, опинилися у повному його розпорядженні, а по–друге, тому, що коли дати гетьману ще якийсь час, він витисне із свого нечисленного населення і ту решту, яка ще в нього залишається в скринях, в капшуках і тайниках. Задоволений собою, Кара–Мустафа подумки усміхається, але його сухорляве темне обличчя, на якому чорними агатами горять невеликі пронизливі очі, залишається суворим і непроникним.
– Спасибі вам, вірні мої слуги, за важливі звістки, – промовив візир, намагаючись зобразити на лиці люб’язну усмішку. – Я високо ціную ваші послуги і з радістю взяв би вас із собою у новий похід, де мені будуть потрібні сміливі, розумні й віддані люди, але я не можу цього зараз зробити, бо ви потрібніші тут, у цій північній країні, яку я завоював, а ви всі гуртом повинні утримати для слави і величі нашого сонцеликого падишаха, держави нашої та ісламу. Тож їдьте назад, у Немирів, пильно стежте за кожним кроком гетьмана і про все доповідайте паші Галілю… Ніхто, навіть Азем–ага, не повинен знати в Немирові про те, що ви розповіли тут. Це все дуже важливі справи, над розв’язанням яких я думатиму найближчим часом. Ідіть!
Арсен і Ненко низько вклонилися і, задкуючи, вийшли з покою. Мовчки перетнули замкове подвір’я і, тільки опинившись за ворітьми, на мосту, зупинилися і глянули один одному в вічі.
– Ти сподівався на таку зустріч? – спитав Ненко.
– Признатися по правді – ні! Я не думав, що великий візир у Кам’янці, – відповів Арсен. – Але, здається мені, нам пощастило… Ми зробили все, що могли…
Ненко хитнув головою.
– Так, не завидую я гетьманові. Міни під нього підведено потужні, і дивно буде, якщо хоч одна з них не вибухне. На цей раз високо він злетить і низько впаде!
– Туди зрадникові й дорога! – похмуро сказав Арсен, ковзнувши поглядом по спустілих Карвасарах. – Він сам собі викопав яму, сам собі накинув зашморг на шию. Ніхто за ним не тужитиме… Мене зараз цікавить інше: про який похід мовив візир? По всьому виходить, що це буде не похід на Київ, якого ми всі ждали. Тоді питання – куди ж?
– Цього я не знаю. Але у мене теж склалося тверде переконання, що походу на Київ не буде, – відповів Ненко. – Напевне, у світі відбулися події, про які ми нічого не знаємо, але які змусили Стамбул відмовитися від третього походу на Україну… Гадаю, що нам варто кілька днів побути в Кам’янці, дивись, щось і пронюхаємо. Візир приїжджав сюди не даремно.
– Я згоден з тобою. – Арсен ще раз глянув на рідні Карвасари і тихо рушив по мосту. – Крім того, у нас ще є одна пильна справа…
– Яка?
– Яненченко… Цей негідник з чорною совістю повинен поплатитися за свої злочини! – Арсен говорив рішуче, навіть зі злобою. – Цей потрійний зрадник ладен торгувати нашою землею і нашим народом, як своїм власним добром! Йому все одно, де розбишакувати, – чи на Лівобережжі, чи на Поділлі, чи запродувати Львів.
– Його доля теж у наших руках!
– Так. Мені гидко це робити, правда… Коли б я міг стати з ним до чесного двобою…
– Арсене, до чесного двобою можна ставати з чесним і прямодушним супротивником, а з таким підлим перекинчиком, як Яненченко, слід воювати його ж зброєю, тобто підступом. Я нічого не бачу в цьому поганого… Тим більше, що ми не виноситимемо йому вироку, ми тільки відішлемо його ж листа Яблоновському, а той як захоче, хай так і судить.
8
Два наступні дні не додали нічого до того, що вже знали Арсен і Ненко, А на третій, уранці, трапилась пригода, яка змусила їх спішно покинути місто.
Ранок був сонячний, теплий. За вікном весело щебетали ластівки і цвірінчали розбишаки–горобці. Десь за стіною чувся брязкіт посуду і гомоніли жіночі голоси – то на кухні готували сніданок. Звідти просочувалися пахощі смаженої баранини з перцем і цибулею та підгорілих піде – коржів, що туркам заміняють хліб.
Арсен і Ненко після міцного сну відчували в тілі силу і бадьорість, а в шлунку – приємну порожнечу, яка буває у молодих людей, коли вони готуються добре попоїсти. Ось–ось до кімнати мав зайти господар кав’ярні – завжди послужливий Кермен–ага – і запросити вниз, до сніданку, як він це робив кожного разу, підкреслюючи повагу до грошовитих постояльців.
За дверима почувся тупіт ніг. Але це був не Кермен–ага, бо його кроків майже не чути було. У м’яких овечих чириках він ступав м’яко, скрадливо, мов кіт. Це ж були кроки грімкі, бистрі. До того ж ішло двоє, поспішаючи.
За якусь хвильку кроки затихли. Десь грюкнули двері, і в ту ж мить пролунав приглушений, але сповнений жаху жіночий крик. В ньому вчувалася така смертельна туга, така безвихідь, що Арсен і Ненко здригнулися. То кричала Вандзя.
Не змовляючись, вони стрімголов кинулись їй на допомогу.
Двері до її кімнати були щільно причинені. Арсен з розгону штурхонув їх плечем, як вихор увірвався всередину.
І… зупинився.
Біля вікна, обличчям до дверей, стояла Вандзя. Мабуть, вона щойно підвелася з ліжка, бо була в спідній білій сорочці, боса, з розпатланим волоссям, що безладно падало на білі, аж рожеві після сну плечі. Лівою рукою вона намагалася прикрити розхристану пазуху, а праву викинула вперед, ніби захищалася від удару. На сполотнілому, приречено застиглому обличчі голубим жахом горіли великі прекрасні очі.
Посеред кімнати, спинами до дверей, височіли дві яничарські постаті. Один яничар, високий, кремезний, піднявши на рівні плечей руки і розчепіривши товсті, мов цурупалки, пальці, поволі наближався до Вандзі. Другий мовчки спостерігав цю сцену.
Побачивши Арсена, Вандзя хотіла щось крикнути, але не змогла, з її горла вирвався тільки хрипкий стогін.
Почувши позаду грюкіт дверей і тупіт ніг, яничари обернулись, і на Арсена глянуло побуряковіле, страшне від гніву вусате обличчя Спихальського. Якусь мить він нерозуміюче дивився на свого друга, ніби впізнаючи його, потім раптом в обличчі щось здригнулося, змінилося – і в очах спалахнула радість. Скоцюрблені пальці розпросталися, руки широко розкинулися – і пан Мартин по–ведмежому згріб Арсена в обійми.
– Арсене! Холера! Це ти?
– Я, братику, я! – усміхнувся Звенигора. – Та не тисни так, бо й ребра поламаєш.
– Звідкіля ти тутай узявся, хлопаку?.. Ба–ба–ба, а то ж Ненко? От не сподівався!
– І ми не сподівалися зустрітися з тобою, пане Мартине… А ти як опинився тут?
Спихальський враз посуворішав. В обличчя знову шугнула темна кров. Очі блиснули і мало не вискочили з орбіт.
– Чого я тутай?.. Наздоганяв ось цю мерзенну зрадницю! Татарське сміття… І наздогнав! І задушу ниньки, як скажену кішку!
Він кинувся до Вандзі, та Арсен і Ненко схопили його за руки.
– Чекай, пане Мартине! Будь же лицарем! – вигукнув Арсен. – Адже перед тобою жінка!
– Жінка, ти кажеш?.. Ні, змія!
– Цить!.. Сюди йдуть!
У двері боязко заглянув Кермен–ага. Видно, крик Вандзі сполохав і його. Він ледве переводив подих.
– Ненко, спровадь його, будь ласка, – шепнув Арсен. – Нам тут зайві свідки не потрібні.
Ненко, люб’язно усміхаючись, вийшов з кімнати, узяв Кермен–агу під руку і тихо повів до виходу.
– Я буду вам дуже зобов’язаний, Кермен–ага, якщо ви негайно осідлаєте наших коней і коня пані Вандзі. А також приготуєте в дорогу що–небудь смачне…
– Ви маєте їхати?
– Так, за нами прислано гінців…
– Великий Аллах, а я думав, що то якісь розбійники.
– Не маєте підстав хвилюватися, ага, то порядні люди…
– Чого ж так перелякалась пані Вандзя?
– Вони шукали нас, а випадково потрапили в кімнату до неї, ага.
– То пані Вандзя теж з вами?
– Так, адже ми повертаємося в Немирів, а там повно кримчаків… Вони допоможуть їй…
Останні слова заспокоїли старого каведжі, і він, вибачаючись, почимчикував сходами вниз.
Коли Ненко повернувся до кімнати, Спихальський уже трохи вгамувався. Чоловіки відійшли в куток і, відвернувшись од Вандзі, яка одягалася, мирно розмовляли. Тільки бас пана Мартина воркотів сердито.
– Здаюсь, пане Арсене, тільки на одну твою вимогу – не зчиняти шуму тутай, у кав’ярні. Але як тільки виїдемо за місто, клянусь Перуном, я…
– Гаразд, пане Мартине, гаразд, – заспокоював розгніваного друга Звенигора. – Виїдемо за місто – там поговоримо… А зараз, прошу тебе, будь розумний і не здіймай шарварку, щоб нас не схопила турецька варта.
Тим часом Вандзя одяглася і – ні жива ні мертва – стала перед чоловіками. Спихальський дивився на неї так, ніби хотів спопелити поглядом.
Коли всі вийшли у двір, там уже чекали їх осідлані коні. Ненко розплатився з каведжі, подякував за гостинність, і невеличкий загін виїхав за ворота.
За містом Арсен торкнув Спихальського за рукав і зробив знак, щоб той трохи відстав.
– Хто це з тобою? – спитав тихо, кивнувши на мовчазного супутника пана Мартина.
– Це пан Єжі Новак, мій добрий приятель і знавець турецької мови і турецьких звичаїв… На службі у Яблоновського… Коли я дізнався про зраду цієї негідниці і вирішив знайти її хоч на краю світу і покарати нещадно – що, клянусь гонором, і зроблю, хоч би проти мене повстали всі сили пекла і раю! – то пан Єжі ласкаво погодився супроводжувати мене… Як тільки я прочитав записку, залишену моєю колишньою малжонкою, я зразу кинувся по її сліду. Я знав, що в неї шлях один – до Кам’янця, бо тільки звідтам вона може добратися до свого мурзи. Тож мені потрібен був супутник, котрий добре б знався на турецькій мові і зумів би привести мене сюди…
– Гадаю, йому можна довіритися?
– Як мені. А що в тебе до нього?
– Не тільки до нього, а й до тебе. Ось доїдемо до того лужка на березі річки, напоїмо коней, пустимо їх попастися і там поговоримо…
Арсен стьобнув коня і риссю помчав уперед, до зеленого бережка, де над сріблястим плесом річки схилилися рясні, тінисті верби.
– Ось тут ми і поговоримо, друзі, – сказав він, коли всі спішилися, напоїли коней і пустили їх, стриножених, пастися. – Бо тут ми маємо розстатися…
– Як то розстатися? – здивувався Спихальський. – Хіба ми далі їдемо не разом?
– Ні, пане Мартине, ми з Ненком маємо повернути на Немирів, пані Ванда – з нами, а ви вдвох з паном Новаком помандруєте до Львова…
– Холера ясна! – розлютився Спихальський. – Як ти хитромудро розсудив, Арсене! А на якій підставі, прошу пана? Я мчав із Львова, як навіжений, для того, щоб покарати тоту шльондру, тоту зрадницю! А ти, виходить, намислив уже по–своєму? Га?.. Ні, братику, так не буде, слово гонору!.. Вона не повернеться живою до Криму, або я не зватимусь Мартином Спихальським, пся крев!
Він стукав шаблею, пирхав, мов кіт, і лаявся, мов перекупка на базарі. Налякана, прибита горем Вандзя знітилась і ховалася за Арсена. Ненко іронічно усміхався, а невисокий, але міцно збитий Новак стояв осторонь, і з його обличчя не зникав вираз подиву, бо він, видно, і досі не міг дотямити, які стосунки зв’язують шляхтича Спихальського і цих не то яничарів, не то козаків.
– Пане Мартине, заспокойся, – примирливо мовив Арсен. – Сідаймо кружка ось тут на травичку, витягаймо, щоб не гаяти часу, з саков хліб та все, що є у нас до хліба, і мирно, ладком побалакаємо.
Він розіслав у тіні, під вербою, широку попону, вийняв сухі турецькі коржі та смажену баранину, поклав усе це на широке листя лопуха. Новак додав окраєць хліба та шматок солонини. І Спихальський, побачивши їжу, замовк.
Всі враз відчули, як зголодніли.
Деякий час панувала тиша. Чулося тільки голосне плямкання Спихальського та форкання коней, які з насолодою хрумкали соковиту траву.