Текст книги "Таємний посол. Том 2"

1

Не ждучи Карла Лотарінгського з австрійцями й баварцями, Ян Собеський вирішив одним ударом захопити Гран з фортецею, в якій засіла сильна турецька залога, або хоча б розгромити молодого й хороброго пашу Кара–Магомета, котрий з сімома тисячами спагіїв укріпився в передмісті Грана – Парканах.

– Ваша ясновельможність, Гран і Паркани узяти нелегко, – намагався відмовити короля від поспішного наступу Арсен, повернувшись із розвідки. – Фортеця міцна, в передмісті – вириті окопи. Через Дунай наведено міст – з правого берега підходять нові загони… Треба дочекатись союзників…

– Твоє діло, козаче, доповісти королеві й гетьманам, що бачив і що чув. – Скоса, гоноровито глянув на вивідача гетьман Яблоновський. – А вирішувати – то вже прерогатива його ясновельможності або гетьманів!

Арсен знизав плечима і, замовкнувши, відійшов убік.

– Упіймав облизня, прошу пана? – покартав його стиха Спихальський. – Ото не лізь до панського проса, бо будеш без носа!

Поляки й козаки багато втратили воїнів пораненими й хворими, що залишилися в похідних шпиталях. Ряди їхні дуже поріділи. Однак Собеському не хотілося тут ділити лаври перемоги з Карлом Лотарінгським.

– Драгуни, вперед! Козаки – за ними! – ткнув шаблею в напрямку міста, що мріло в долині. – Зімніть спагіїв! Оточіть фортецю!

Драгуни й козаки швидко поминули рівнину, засаджену виноградом, і наблизилися до Парканів. Але не встигли козаки вишикуватися в бойові лави, як рушничний і гарматний вогонь змусив їх залягти на відкритому полі. Драгуни теж зупинилися. В той же час Кара–Магомет на чолі спагіїв ринувся в атаку.

Натиск був такий несподіваний і сильний, що драгуни, не прийнявши його, кинулись тікати, розладнавши козацький стрій. Почалася поспішна втеча. Спагії наздогнали втікачів – рубали шаблями, кололи списами, топтали кіньми.

Палій зі своїми фастівцями відступав через виноградники. Поряд з ним сопів Метелиця, хекав Шевчик, а Іваник, мов заєць, чеберяв попереду, легко, завдяки маленькому зростові й утлості, прослизаючи крізь щілини між кущами винограду.

Від повного винищення їх урятував король, котрий, зрозумівши, до чого привела його необачність, сам на чолі чотирьох тисяч гусарів кинувся напереріз спагіям. Двома повторними атаками він затримав Кара–Магомета рівно настільки, щоб драгуни й козаки відірвалися од переслідування. Але спагіїв було майже вдвічі більше, і незабаром гусари теж почали відступати.

– Поляки, за мною! – гримів голос короля. – Куди ж ви? Ще один удар – і турки покотяться до Дунаю!

Він справді поривався вперед, розпаленілий від бою, розмахував довгою шаблею з позолоченим ефесом. Арсен і Спихальський не відступали од нього ні на крок, захищали від спагіїв, що настирливо насідали.

Та гусари вже завертали коней. Гнали наосліп назад. Смертельний страх раптом невідомо чому охопив усіх, розвіяв бойовий порив.

Почалася панічна втеча. Дехто кидав списи, які чіплялися за виноградники і заважали тікати; покотилися під ноги коням литаври; прапороносці пожбурили в кущі полкові й сотенні хоругви.

– Ваша ясновельможність, тікаймо! – заревів Спихальський, помітивши, що король з невеликою групою воїнів от–от буде оточений турками, і, схопивши його коня за повід, кинувся навтьоки. – Арсене, прикривай нас!

Звенигора влучними ударами звалив двох спагіїв, третьому розрядив у груди пістоль і тільки тоді помчав услід за королем, намагаючись не загубити його в цьому неймовірному розгардіяші.

Гусари, мов ошалілі, підганяли плазами щабель коней, мчали чимдуж, налітали один на одного, випереджали короля і в неймовірній тісняві навіть штовхали його.

Собеський випустив повід і ледве тримався в сідлі. Ноги його випорснули із стремен і безладно теліпалися, мов кілки. Огрядний, опасистий, він швидко вкрився потом, жадібно хапав ротом повітря. Шолом злетів і десь загубився.

Над головами свистіли спагіївські стріли. Мов блискавки, миготіли списи, не одному гусарові несучи вірну смерть.

Арсен наздогнав короля, підхопив під руку.

Це помітив Спихальський, підтримав з другого боку.

Так і мчали вони втрьох – посередині зовсім знесилений король, а по боках його молоді рятівники. На щастя, дужий кінь короля, перестрибуючи через канави й виноградники, ні разу не спіткнувся.

Майже годину тривала ця втеча. Турки припинили погоню й повернули назад тільки тоді, коли побачили вдалині колони піхоти, а за піхотою – артилерію. То підходив з військом Карл Лотарінгський.

– На Бога, зупиніться! – прохрипів Собеський, задихаючись.

Арсен із Спихальським підхопили його на руки, поклали на розбиту кіньми копицю сіна. Король хапав ротом повітря, його широкі груди й огрядний живіт здіймалися, мов ковальський міх. Піт градом котився з блідого обличчя.

– Х–ху! – важко віддихався він. – Дякую вам, панове! Ви врятували мене від смерті…

Під’їхав герцог Лотарінгський, швидко сплигнув з коня, стурбовано запитав:

– Ви не поранені, ваша величність?

Собеський витер спітнілого лоба.

– Дякуючи цим лицарям, – показав на Арсена й Спихальського, – не поранений і не вбитий. Але в серці моєму рана – пече мою совість…

– Чому ж то?

– Зізнаюсь – гординя оволоділа ним, і захотілося мені перемогти Кара–Магомета без вас. Для слави мого війська… І ось за це – покараний. Совість мучить за марні втрати, і сором – за ганебну втечу!

В очах Собеського блиснули сльози.

– Ну, хіба ж варто так хвилюватись і переживати, ваша величність! – вигукнув вражений чутливістю короля герцог. – На війні завжди хтось перемагає, а хтось терпить поразку.

– От–от… Але я відомщу їм разом з вами! Про це треба зараз подумати. Спільними силами скинемо турків у Дунай! Відплатимо за кров нашу і за ганьбу… Де командири? Збирайте військо! – Він важко підвівся на ноги і, помітивши, що ще й досі держить в руці оголену шпагу, засунув її в піхви. – Коня мені!

2

Штурм Парканів почався після сильного гарматного обстрілу. На цей раз Собеський не посмів знехтувати військовою наукою і вишикував війська в три лінії за всіма правилами. А щоб не було нарікань, що комусь із союзників дісталась легша, а комусь – важча дільниця, поставив їх вперемішку.

Скориставшись цим, Мартин Спихальський приєднався до фастівців Семена Палія. Йому хотілося бути поряд із своїми випробуваними друзями, зокрема з Арсеном Звенигорою та Іваником. Стояли вони в першій лінії. З лівого боку у них залягла польська піхота, з правого – баварські ландскнехти.

Ждучи наказу рушити в атаку, Спихальський не відчував страху. Чомусь пригадувався позавчорашній штурм і вчорашні сперечання у польському та українському військах.

Далека, важка дорога, яку подолали поляки й козаки, битва під Віднем, переслідування турків і безперервні сутички з ними стомили воїнів. Образила їх відверта зневага з боку цісаря Леопольда. Під час поділу трофеїв їм не дісталося майже нічого. Зате вбитих, поранених і хворих було більше, ніж у австрійців і німців. Це озлобило людей… Тому після відступу з–під Парканів спочатку глухо, а потім усе голосніше почали говорити про те, щоб повертатися додому.

– Половина нашого брата або лежить у землі, або в шпиталях, а цісар нам за це дулю під самісінький ніс!

– Аякже! У нього поживишся! Від турка дременув аж у Баварію, а як ділити здобич – то собі відвалив три мільйони гульденів, забрав усю артилерію, обози, кращу зброю, а нам – яничарські лахи!

Про те, що Собеському перепало два мільйони гульденів, мовчали – боялися.

Підлив олії у вогонь Станіслав Яблоновський.

– Панове, – заявив він на раді старшин, – ми свій договірний обов’язок перед Леопольдом виконали. Кара–Мустафу розбили і зняли облогу з Відня. Турки полишили територію Австрії… До того ж цісар образив нашого короля і всіх нас, по суті, відмовившись видати заміж за королевича Якова свою дочку. Пані королева пише з Кракова, щоб ми верталися додому!

– Додому! Додому! – загуло вельможне панство.

Один король був проти. І так і сяк доводив, що Кара–Мустафа розбитий, але недобитий до кінця, що кращої нагоди розгромити турків ущент більше не буде, що султан збере нове військо і на цей раз піде на Річ Посполиту…

Ніхто й слухати не хотів його.

Нарешті він здався.

– Гаразд, панове! Повертаймося додому… Але ж не можемо ми кинути напризволяще Карла Лотарінгського! Це було б не по–лицарському! Вчора він виручив нас, а завтра ми допоможемо йому. Візьмемо Паркани і Гран – і я поведу вас додому. Але не раніше! Інакше я залишуся сам, а бойової дружби не зламаю.

Ці слова подіяли і на старшин, і на воїнів. Військо цілий день готувалося до наступного штурму…

І ось – заграли сурми. Союзники пішли в атаку.

Спихальський вмить викинув з голови спогади і, міцніше затиснувши в одній руці шаблю, а в другій – пістоль, разом з Арсеном,

Іваником, Метелицею, Сікачем, Шевчиком та іншими козаками зірвався з землі і побіг до ворожих окопів, що оперезали передмістя.

Їм назустріч ударила турецька артилерія. Прогримкотів залп із яничарок. А коли добігли ближче – сипонув рій стріл. Упали вбиті й поранені.

Та це не зупинило нападаючих. Як вихор увірвалися вони у ворожі окопи і зім’яли передні ряди яничарів і спагіїв.

Палій кресав шаблею направо і наліво.

– Хлопці! Дужче наваліться! – гримів його голос.

Арсен рубався мовчки, зціпивши зуби. Тонко кричав Іваник, безстрашно накидаючись на супротивників. Рикав, як ведмідь, Метелиця…

Друзі не тільки нападали на ворога, а й дивилися один за одним – чи не загрожує кому–небудь небезпека? І як тільки помічали, що хтось потрапив у скрутне становище, миттю йшли на виручку.

Та війни без жертв не буває.

Коли вибили турків з першої лінії окопів і пішли на штурм другої, несподівано впав Сікач. Він біг прудко, високо несучи поперед себе шаблю. Йому залишалося кілька кроків до земляного бруствера, за яким злякано метушилися яничари, як раптово спіткнувся, схопився лівою рукою за серце і, охнувши, з усього розмаху упав на землю.

– Брате! Що з тобою? – нагнувся над ним Арсен.

Той мовчав. Уста міцно стулені, а красиві сині очі, в які так закохувалися жінки й дівчата, відразу померкли, поскляніли. Куля влучила прямо в серце.

Яничари й спагії з криком тікали до мосту через Дунай. Тут було справжнє пекло. Кара–Магомет, поранений у руку, намагався налагодити оборону передмостів’я, щоб дати змогу основній масі війська перейти Дунай. Біля нього зібралося тисячі дві спагіїв, стріляли з яничарок, з пістолів, із луків. З фортеці по наступаючих били з гармат, але ядра не долітали до них і не завдавали ніякої шкоди.

Собеський, стежачи за боєм з пагорба, кинув в атаку понад берегом гусарський полк, щоб вклинитися у ворожий натовп і відрізати частину його від мосту. Там зав’язалася кривава сутичка.

Карл Лотарінгський наказав підтягнути батарею, і, коли на хисткому наплавному мосту стовпилися тисячі ошалілих від страху турецьких воїнів, гармаші ударили залпом по тій живій темній ниточці, що з’єднувала обидва береги ріки.

Одно з ядер розтрощило човен і натяжні канати. Міст розірвався, почав розходитись і під вагою великої кількості людей занурився у воду.

Крики розпачу пролунали над широким бистрим Дунаєм.

Скільки сягало око – у хвилях борсалися ті, хто щойно, ступивши на міст, мав надію досягти протилежного берега і врятуватися. Зараз вони цілими натовпами, з мольбою, лайками й прокльонами, повільно опускалися на дно…

– Гиньте до дзябла! – гримів з берега Спихальський.

До нього приєднав свій верескливий тенорок Іваник.

– Пливіть, гаспиди, до чортової мами, знаєш–маєш!

Він ще хотів щось додати, бо любив чоловік поговорити, але тут зовсім несподівано відчув, як тонка довга стріла вп’ялася йому в живіт.

– Ой! – заволав Іваник. – Братці! Ой! Ой!..

Він випустив шаблю, обома руками вхопився за древко, по якому на землю стікали червоні краплини крові.

– Не чіпай! – гарикнув Спихальський.

– Іванику, зажди! – крикнув і Арсен, побачивши, що Іваник цупить щосили ту стрілу із живота.

Але Іваникові так пекло, що він нічого не чув. А якщо і чув, то слова друзів не доходили до його свідомості. Не ждучи, поки йому допоможуть, рвонув стрілу – і зламав. Древко опинилося в руках, а залізне вістря – глибоко в животі.

В очах йому пожовтіло, і він поволі схилився на руки Арсена й Спихальського.

А бій не стихав. Союзники оточили яничарів у передмостових укріпленнях і, незважаючи на те, що декотрі з них просили «аману», вирубували до ноги.

Метелиця йшов на повен зріст, прокладаючи шаблею дорогу. За ним дрібуляв сухенькими ніжками дід Шевчик. Вищиривши свого єдиного зуба, підохочував побратима–велетня:

– Бий дужче, Корнію! Заганяй на той світ, щоб і духу нашого боялися! І не оглядайся, надійся на мене. Коли що – я допоможу. Хай тільки спробує котрий напасти ззаду – тут йому і гаплик! Моя шабля ще ого–го!

– Ну, коли ого–го, тоді мені нема чого боятися! – зареготав Метелиця, завдаючи супротивникові удару.

Шевчик не відповів.

Метелиця оглянувся – і отетерів. Турецьке ядро, мов ножем, знесло Шевчикові голову. Маленький безголовий тулуб старого запорожця мов сніп упав на закривавлений труп молодого яничара.

– Шевчику! Брате! Як же це так?.. Ех! – Метелиця в розпачі махнув рукою. Його товсті, обвислі щоки затремтіли, а з очей бризнули сльози і покотилися по довгих сивих вусах…

3

Зразу ж після бою, попрощавшись із друзями – Романом, Палієм, Спихальським, Метелицею, з пораненим Іваником, постоявши над тілами Сікача і Шевчика, Арсен вирядився в одяг яничарського аги, скочив на коня.

– Прощайте, браття! Вам дорога додому, а мені – в інший бік. Вітайте моїх і не згадуйте лихом!

– Повертайся скоріше, Арсене! – обняв його на прощання Роман.

– Тільки із Златкою! – твердо відповів Арсен і, вдаривши коня, помчав берегом Дунаю на південь…

Того ж дня до королівського намету прийшли козацькі полковники – Палій, Самусь, Іскра, Абазин. У короля сидів гетьман Яблоновський.

– Ваша ясновельможність, – сказав Семен Палій, – ми чесно виконали свій обов’язок. Турок розгромлений, і завтра королівське військо повертається додому. Козаки хотіли б сьогодні одержати ратними трудами і кров’ю зароблену винагороду, а ми – приповідні листи на міста Фастів, Немирів, Корсунь і Богуслав, як обіцяв нам від імені вашої ясновельможності королівський комісар полковник Менжинський…

– Спасибі, панове! Дякую, пане Семен! – Король підійшов до Палія і, поклавши йому на плечі свої важкі руки, подивився прямо у вічі полковникові. – Козацьке військо воювало звитяжно, не шкодуючи ні сил, ні крові… Я написав своїй дружині королеві Марисеньці, як твої козаки, пане Семене, допомогли нам у найтяжчу хвилину… Але ж я не вожу з собою таких грошей! Прибуду до Варшави – пришлю скарбника, і він виплатить усе, що належить. А приповідні листи…

– Приповідні листи теж можна вислати із Варшави, – втрутився гетьман Станіслав Яблоновський, холодно поглядаючи від столу на полковників. – Для чого такий поспіх? Сейм обміркує, розбереться…

– Ні, пане гетьмане, – заперечив Палій, – відкладений тільки сир добрий…

– Но, но, пане полковнику, не забувай, з ким говориш! – спалахнув гоноровитий Яблоновський. – Я не потребую, щоб мене повчали хлопськими прислів’ями!

– А ми, пане гетьмане, не потребуємо посередника у нашій розмові з його ясновельможністю! – відрубав Палій. – Приповідні листи нам обіцяв не сейм, а король!

– Але ж… – Яблоновський схопився на ноги, а його рука потяглася до шаблі.

– Панове! Панове! – Король підвищив голос. – Ця суперечка ні до чого! Пане Станіславе, ти ставиш мене в незручне становище… Я справді обіцяв козацьким полковникам, що дам приповідні листи на ті міста і землі, де вони живуть зі своїми козаками… Я людина слова. І приповідні листи, панове, уже підписані мною. Ось вони. – З цими словами Собеський відчинив скриньку, що стояла біля узголів’я його похідного ліжка, вийняв цупкі аркуші в сап’яновій оправі і вручив їх полковникам. – А гроші одержите відразу, як повернетесь додому… За це не турбуйтеся!

Полковники були розчаровані і зовсім не приховували цього.

– Що ми скажемо війську, ваша ясновельможність? Козаки сподіваються, що ми принесемо гроші! – вигукнув Іскра. – У розподілі трофеїв нас теж обійшли… Що краще – забрали австрійці, гірше – поляки, а нам, вибачте на слові, – дуля з маком!

– Слово гонору, я не стерплю такого тону, яким пани полковники розмовляють з королем Речі Посполитої! – знову загарячкував Яблоновський.

Але Собеський був настроєний добродушно.

– Ха–ха–ха! – гучно зареготав він. – Пан полковник влучно висловився, пане Станіслав! Бо цісар Леопольд і віденський двір справді всім нам піднесли дулю з маком! І коли б я не був зацікавлений у тому, щоб до кінця розгромити турків, то плюнув би на всю цю кампанію і ще з–під Відня повернувся б додому!

Полковники відкланялись і вийшли з намету.

– Підведуть нас пани, – буркнув сердито Абазин. – А козаки намилять нам чуба!

– Казав пан – кожух дам, та тільки слово його тепле! – підтримав товариша Іскра. – Не бачити нам грошей, як торішнього снігу!

– Я теж так думаю, – сказав Палій. – Оце дав нам король папірці, тобто заплатив за нашу кров нашою ж землею, – та й бувайте здорові!

– Друзі, боюсь, коли б знову не потрапили ми в лядську кабалу! – вигукнув Самусь. – Обіцяють пани гроші, приповідні листи дають, а коли відчують силу – на шию сядуть!

– Розірвав клятий Юрась Україну на дві частини – з того часу всі наші біди! Звичайно, король м’яко стеле, та спати нам буде твердо, – погодився Палій. – Панство вже зараз приміряє ярмо до нашої шиї. Бачили, як розприндився Яблоновський? Мало з шаблею не накинувся!

– Треба щось нам думати–гадати, хлопці! – нетерпеливився Самусь.

– А що гадати? Передусім – збирати сили, заселяти пусті землі, лаштувати військо! – відповів упевнено Палій. – А тим часом засилати таємних послів до гетьмана… Щоб узяв Правобережжя під свою руку… Бо від хана – погибель, від султана – каторга, а від короля – довічне ярмо! Так я думаю–гадаю, товариство…

– Ми всі так думаємо, Семене! – гаряче вигукнув Абазин, зупиняючись.

– Всі! – одностайно підтримали його Самусь та Іскра.

Палій пильно подивився на кожного, подумав, а потім, карбуючи кожне слово, сказав:

– Тоді й стоятимем на цьому!

4

Польське військо поспішало додому. Окремою валкою їхали козаки.

Помирав Іваник. Помирав тяжко, у страшних муках.

Десь глибоко у животі залишився шматок зламаної татарської стріли і пік його пекельним вогнем. Козак зчорнів на виду, як головешка, тільки очі блищали. І безперервно просив пити. Тоді Спихальський, який віз Іваника на своєму возі, намостивши йому перин і подушок, прикладав до його запечених уст череп’яну пляшку, і той робив з неї ковток або два і на якийсь час замовкав. А коли біль ставав нестерпним, він волав слабким голосом, як дитина:

– Зінько! Зінько–о люба–а!.. Ой, порятуй, бо загибаю, знаєш–маєш!..

Спихальський скрушно хитав головою і, щоб не відстати од валки, поганяв коней. Віз торохтів по нерівній, розмитій осінніми дощами дорозі, підскакував на вибоях, витрясаючи з нещасного Іваника всю душу.

– Ой! – кричав тоді помираючий. – Тихше їдь, пане Мартине, бо всі тельбухи розгублю, хай йому чорт! Немає вже сили терпіти… Або забий, благаю тебе! Забий… Щоб не мучився…

Спихальський натягнув віжки, стишуючи коней, хоча ризикував відірватися од своїх і стати здобиччю любителів легкої наживи, яких багато вешталося побіля дороги. А крадькома змахував з вусів непрохану сльозу, бо йому було боляче дивитися, як мучиться цей чоловічок, що швидше скидався на хлоп’я, ніж на дорослу людину.

Надвечір козаки зупинилися на високому березі бистроплинної Тиси на нічліг. Спихальський свого воза поставив над самим урвищем, під розлогим кущем калини, рясно всіяної яскраво–червоними кетягами ягід.

За далекі гори заходило сонце, і в долині поволі згущалися вечірні сутінки.

І тоді, задивившись на Тису, на гори і на густі ліси по узгір’ях, Іваник раптом відчув, що біль, який мучив його впродовж кількох днів, зник, а все тіло стало легким, майже невагомим.

Він холонучими руками лапнув себе за живіт, за груди і відчув, що немає у нього ні живота, ні грудей. Одна голова, що лежала на високо збитих подушках.

– Пане Мартине! – несподівано голосно гукнув він.

– Чого тобі? – перелякався Спихальський. – Що трапилося?

– Умираю…

– Ти що – жартуєш чи здурів? Холера тебе не забере! – Поляк випустив з рук рептуха з оброком.

– Ні, пане Мартине, я не жартую, – серйозно відповів Іваник. – Справді вмираю… Поклич, будь ласка, товаришів–побра–тимів… І сам не барися… Слово сказати маю перед смертю… Я довго не затримаю…

У його словах і в голосі було щось таке, що змусило Спихальського полишити все і притьмом кинутися поміж возами.

За кілька хвилин біля Іваника зібралися всі, хто його знав. Навколо воза стали Семен Палій, Метелиця, Спихальський, Роман.

– Спасибі, що прийшли, – прошепотів Іваник і уважно глянув на Спихальського. – Пане Мартине, підніми мою голову вище… Нехай–но я подивлюся і на друзів, і на цей милий білий світ…

Спихальський підняв його, мов пір’їну, а Метелиця тим часом підбив перини і подушки. З їхньої високості Іваникові стало видно і червонясте коло сонця, що заходило за вершини гір, і блискучо–сріблясті плеса Тиси, і темно–зелені смерекові ліси на видноколі…

– Ой, як тут гарно та любо, – прошепотів Іваник. – І вмирати, братці, не хочеться… Сидів би отак і дивився б, дивився на голубе небо, на червону калину, слухав би, як шумить вода, риючи круті бережечки, як щебечуть пташки та шелестить у гіллі вітер. Та ба, прийшов мій час… Спіткнувся мій кінь – і я, його невдачливий верхівець, випав із сідла. І ніяка сила вже не підніме мене…

Іваник замовк, сухим язиком лизнув по запечених губах. Спихальський подав йому води. Він жадібно ковтнув і тужливим поглядом глянув на товаришів, що мовчки стояли біля нього.

Всі були вражені мовою Іваника. Слова його звучали ясно, проникливо, ніби це говорив не заїкуватий чоловічок, якого, ніде правди діти, вважали трохи пришелепкуватим, а хтось інший.

Тим часом Іваник, помахавши кволо рукою, тихо промовив:

– Прощайте, браття! Я щасливий, що спізнався з вами, з Арсеном, лицарем нашим… Що повертаєтесь з перемогою і що є в ній і моя частка… Моя кров… Тому відходжу од вас без жалю… – Він трохи помовчав. – А як відійду, поховайте мене під цією калиною… Щоб як у тій пісні нашій співається:

 
Будуть пташки прилітати —
Калиноньку їсти,
Будуть вони приносити
З України вісті.
 

– Обіцяємо тобі, козаче, – за всіх відповів Палій. – Хай буде спокійною твоя душа!

– Спасибі… – Іваник прикрив повіками очі, даючи всім зрозуміти, що він задоволений увагою товариства, а потім враз стрепенувся і пильно глянув на Спихальського: – А все ж таки один жаль я маю…

– Який? – запитав поляк.

– Що залишаю дружину і двох діток сиротами… Важко їм буде без мене…

З його очей скотилися дві скупі сльозинки і проклали по засмаглій, припорошеній дорожньою пилюкою щоці ледь помітний слід. Він змахнув їх рукою і раптом голосно сказав:

– Пане Мартине, а моя Зінька, знаєш–маєш, того… кохає тебе!

Це було так несподівано, що Спихальський аж очі витріщив.

– Пане Йван, що ти! – вигукнув спантеличено. – Навіщо наговорюєш! У таку хвилину…

По змученому Іваниковому обличчю пробігла ледь помітна лагідна усмішка.

– Я давно це знав. Помітив при першій чи другій нашій зустрічі з тобою ще в Дубовій Балці. Тільки мовчав… Бо хіба ж можна погасити кохання злою силою? Його можна тільки лікувати: часом, а ще – сильнішою любов’ю… – І, побачивши зніяковіння Спихальського, додав: – Та ти не того… Я ж знаю, що й ти її кохаєш…

Від ще більшого замішання Спихальський побуряковів і не знав, що сказати. Не перечити ж умираючому… Та й правду він каже.

Всі вражено мовчали.

Іваник передихнув і зовсім тихо, так, що чули тільки ті, хто схилився над возом, сказав:

– Ти гарний чолов’яга, пане Мартине. Добрий. Я знаю, ти не зобидиш моїх дітей. І Зіньки. Не зобиджай їх… Прошу тебе. – Потім, помовчавши, тихо додав: – Прощай, білий світе! Прощай навіки…

З цими словами й помер.

Козаки зняли шапки. Метелиця вийняв із саквів червону китайку і покрив покійникові обличчя. У Спихальського тремтіли вуса, а в здивовано–зажурених очах стояли сльози.

Тут же, поблизу воза, на крутому березі, під калиною, викопали глибоку яму і під мушкетний залп опустили в неї сповите в білий саван легеньке Іваникове тіло…