Текст книги "Таємний посол. Том 2"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 37 страниц)

– Встати! – гарикнув він.

Козаки підвелися.

– Зв’яжіть їм руки! – повернувся до сейменів.

Ті кинулися до козаків.

– Бею! – гукнув Арсен, відбиваючись від нападників. – Ти забуваєш, що ми належимо до посольства. А послів усюди вважають недоторканними особами.

– Посли не вриваються в чужі оселі, як розбійники, – криво усміхнувся Газі і повторив свій наказ: – В’яжіть їх!

Козакам скрутили руки, підштовхнули до виходу. Арсен усе ще намагався звернутися до Газі–бея, переконати його, що він чинить не по закону, але той тільки криво шкірив зуби і, поблискуючи голеною мокрою головою, що у світлі смолоскипів здавалася круглою жовтогарячою динею, мовчки йшов попереду.

Їх завели на подвір’я салтана і кинули в льох.

– Ми вимагаємо повідомити про нас посла Тяпкіна! – крикнув Звенигора. – Ти відповідатимеш за цей злочин, бею!

– Помовч, гяуре! Тут я господар! Що захочу, те й зроблю з вами! – зловісно зареготав Газі–бей. – І почну з того, що почастую таким питвом, яке примусить вас швидко розв’язати ваші паскудні язики… Гей, слуги, принесіть сюди напою шайтана! Та залийте його по добрій кружці в козацькі горлянки!

Арсен здригнувся. Він не раз чув, що в Криму небезпечним злочинцям, щоб примусити їх розповісти правду, насильно заливають у рот густу смердючу ропу із Гнилого моря – Сиваша. Вона роз’їдає горло, пекельним вогнем пече нутрощі, викликає таку спрагу, що її годі згасити навіть бочкою води. Але поки нещасний не зізнається або не наговорить на себе і своїх спільників, доти йому води не дають.

Двоє сейменів метнулися по крутих сходах нагору і через якийсь час вернулися із дзбаном ропи і дерев’яною коновкою. Інші накинулися на козаків, збили з ніг, коліньми притиснули до землі.

– Заливайте! Та більше! Не шкодуйте шайтанової водички! – наказував Газі–бей, одягаючи на себе кожушок, принесений слугою.

Здоровенний голомозий татарин зачерпнув повну коновку ропи і наблизився до Арсена.

– Сам питимеш, гяуре, чи розціпити зуби ятаганом?

Арсен міцно стулив губи. Мовчав. Мов задерев’янів.

– Всуньте йому лійку в рота і залийте! – наказав салтан, здригаючись від холоду.

Та раптом нагорі скрипнули двері, і по кам’яних сходах задріботіли жіночі кроки.

– Газі! Газі! – почувся голос Ванди.

– Чого тобі? – суворо запитав бей і ступив крок назустріч жінці.

Ванда збігла вниз і враз зупинилася, побачивши долі розпластані тіла козаків.

– Ти вбив їх! – зойкнула, – О горе! Матка Боска!

– Не кричи! Вони живі, – вже м’якше промовив бей.

– Живі!.. Слава Йсу… Газі, не чіпай їх! Не чіпай отого козака! – Вона показала на Звенигору. – Я тобі все розповім!

– Що ти мені розповіси?

– Я знаю його…

– Ти знаєш його? Звідки? – вражено спитав Газі–бей. – Ну, розповідай!

Ванда провела тремтячою рукою по розмаяних білявих косах, що проти кривавого світла смолоскипів відливали щирим золотом.

– Спочатку дай слово гонору, любий. Поклянись Аллахом, що не заподієш цим людям нічого злого!

– З чого б то! Що за нерозумні жіночі примхи?.. То вже моя справа, що я з ними зроблю!

– Ні, ти не зачепиш їх і пальцем, коханий! Чуєш – і пальцем! – І звернулась до сейменів, що все ще тримали козаків: – Гей ви, відпустіть їх! Негайно!.. Газі, накажи їм відпустити їх!

Збентежений бей зробив короткий, ледь помітний жест пальцем, і сеймени відійшли вбік. Арсен і Роман поволі підвелися, стали під стіною. А Газі похмуро втупився в жінку.

– Не говори загадками! Звідки знаєш цього козака? Ну!

Ванда кинула бистрий погляд на Арсена і наблизилася до чоловіка.

– Ти пам’ятаєш, любий, я розповідала тобі, як мій колишній малжонок хотів забити мене?

– Пам’ятаю.

– Так от: цей козак – мій рятівник. Коли б він не зустрівся тоді на моєму шляху, коли б не його добре, шляхетне серце, ти не мав би своєї коханої Ванди–ханум, а наші синочки – матері… Тепер ти розумієш, чому я заклинаю тебе, прошу, благаю залишити цього козака і його друга в спокої! А те, що він шукає свою наречену, – адже це так мені зрозуміло… Бо я ж сама летіла до тебе і до наших діток як на крилах. Через степи, ліси і ріки линула… До тебе, коханий!

Газі–бей обм’як. Руки опустилися. Жорстке, закам’яніле обличчя розпогодилося, і на ньому з’явився усміх.

– Невже це все правда, джаним?

– Правда! Як Бога кохам! – вигукнула Вандзя.

– Гм, чому ж ти не сказала мені про це раніш?

– Але ж ти несамовитий, мій пане! – В голосі Вандзі бриніли одночасно і образа, і захоплення. – Ти й слухати мене не захотів.

– Ну, не ображайся, джаним… Іди! – примирливо сказав бей.

– А козаки? Що буде з ними?

– Що буде з ними? – Газі–бей на мить задумався, потім вихопив у одного з сейменів ятаган. – Дивись!

Він швидко підійшов до Арсена і розрізав вірьовки, якими було стягнуто руки. Потім таким же чином звільнив від пут і Романа.

– Спасибі, бею, – промовив Арсен.

– Їй дякуйте. – Газі–бей закоханим поглядом подивився на

дружину. – Тільки їй… А мені ж за що?

Арсен підійшов до Ванди і поцілував руку.

– Дякую, пані. Ви врятували мене і мого друга. Ми ніколи не забудемо цього.

– Долі дякуйте… Я рада, що ви лишилися живі, – тихо сказала Ванда і швидко побігла сходами нагору.

4

Вранці 25 жовтня 1680 року російське посольство у супроводі нуреддіна[18]  18 Нуреддін – другий після калги намісник престолу в Криму.


[Закрыть] Саадет–Гірей–султана і сотні сейменів виїхало з Ак–Мечеті і того ж дня прибуло в посольський стан на річці Альмі.

Хан Мюрад–Гірей з великим почтом зупинився в полі, в шатрах, поблизу Бахчисарая. Після полудня прибули: посол Тяпкін, дяк Зотов, товмач Ракович. Їх супроводили Арсен Звенигора та Роман Воїнов.

Після взаємних привітань і вручення подарунків, що становило невід’ємну частину тогочасного дипломатичного етикету, посол Василь Тяпкін, розгладивши бороду і дивлячись прямо перед собою, сказав, звертаючись до хана:

– Великий і ясновельможний хане, повелителю орд Кримської, Буджацької, Єдісанської, Джамбуйлуцької, Єдичкульської, Азовської та Кубанської, затяжна і важка для обох сторін війна між нашими країнами, на всезагальну радість, закінчилася. Великий государ московський і всея Русі Федір Олексійович наказав нам, холопам своїм, прибути до тебе, хане, щоб дійти згоди про мир.

Тяпкін зробив паузу, пильно стежачи за виразом обличчя хитрого і розумного хана Мюрад–Гірея. Але той мовчав, свердлячи уруських послів пронизливим поглядом вузьких чорних очей. Тільки калга, котрий сидів праворуч і нижче від хана, сказав суворо:

– З чим же прибули посли царя урусів? Якщо з тим, з чим були тут торік посол Сухотін і дяк Михайлов, то нам нема про що говорити. Кажи прямо!

– Ми прибули з твердим наміром укласти мир, – незворушно вів далі Тяпкін, і в його сірих очах не промайнуло й тіні зніяковілості. – А міцний мир можна укласти тільки тоді, коли сторони передусім домовляться про кордони між державами…

Хан ледь помітно хитнув головою, даючи зрозуміти, що він згоден з послом.

– Що ж пропонують уруси? – буркнув калга, що доводився двоюрідним братом ханові.

– Ми пропонуємо установити кордони між державами по річках Росі, Тясмину та Інгулу, – твердо проказав Тяпкін.

– Що?! – Калга схопився. – Це ж глум! Таке пропонував нам і Сухотін!

– Авжеж, авжеж! – зашварготіли еміри, аяни, салтани та мурзи, що товпилися у ханському наметі. – Мошкови знущаються з нас!

– Уже три роки не платять ханові казну!

– Хочуть відкраяти Київ і все Київське воєводство!

– І Запорожжя!

– А завтра захочуть Азов і Кубань!

Ракович ледве встигав перекладати.

Гарячковитий Микита Зотов, вистромивши з–за плеча посла Тяпкіна довгу цапину бороду, гукнув:

– Ми нічого зараз не кажемо про Азов і Кубань… Але дехто з беїв забув, що колись то теж була руська земля!

– Що?! – проревів не менш гарячий калга і, вирвавши з піхов шаблю, кинувся до дяка. – Я зарубаю цього невірного!

Тут хан двічі плеснув у долоні. Калга заховав шаблю і мовчки сів на своє місце. Беї теж замовкли, мов язики проковтнули. Настала тиша. Тільки чути було, як важко сопе дяк Зотов та шелестить за шатром осінній вітер.

– Не треба гарячкувати, – спокійно сказав хан. – Коли сходяться посли двох країн, щоб трактувати про мир, то вони завжди схожі на торговців на базарі: один хоче продати дорожче, а другий – купити якомога дешевше… Тому я розумію уруських послів, які заломили надто високу ціну.

– Ми хочемо почути вашу, хане, – спокійно проказав Тяп–кін.

Мюрад–Гірей хитро примружив праве око.

– Ми не вимагаємо надмірного, а тільки те, що нам належить по праву…

– Ми слухаємо, хане.

– Границею між нашими державами має бути Дніпро, а не Рось, не Тясмин, не Інгул… На всьому протязі – від Києва до володінь запорозьких козаків… Це раз, – Мюрад–Гірей загнув мізинець лівої руки. – По–друге, цар московський має сплатити мені заборговану за три роки казну, як це було встановлено договорами з царем Олексієм, і справно присилати її у майбутньому по старих розписах… І третє: установити перемир’я на двадцять літ… Якщо уруські посли згодні на це, то ми можемо підписати договір дуже швидко. Навіть завтра.

Микита Зотов щось пробурчав нерозбірливе, засовався на шовковому міндері. Але Тяпкін застережливо підняв вказівний палець лівої руки, даючи знак дякові, щоб мовчав, а сам сказав:

– Ми обміркуємо, великий хане, твої думки… Але нам ще хотілося б знати, як Крим тлумачить слова «від Києва до володінь запорозьких козаків». Чи це означає, що Київ і Запорожжя мають відійти до Порти й Криму, чи залишаться в складі Московської держави? Нам не ясно також, що буде з правим берегом і Брацлавщиною та Поділлям, де зараз гетьманує Юрій Хмельницький. Цар московський стоїть на тому, що Стамбул і Бахчисарай не повинні допомагати козакам цього гетьмана… Далі. Нас турбує доля наших полонених, що знаходяться в Криму. Зокрема доля боярина Василя Шереметьєва, котрий потрапив у полон під Чудновом до гетьмана польського Станіслава Потоцького, а той за двадцять тисяч злотих продав його кримському ханові… А також доля князя Андрія, сина воєводи Григорія Ромодановського, та інших руських людей. Ми могли б їх обміняти на татар і турків, що знаходяться у нас в полоні…

– Пан посол наговорив стільки, що ми змушені будемо думати цілий тиждень, – усміхнувся хан. – Але вже сьогодні можу сказати, що за боярина Шеремет–бея треба заплатити шістдесят тисяч срібних карбованців. Якщо врахувати двадцять тисяч злотих, виплачених за нього Потоцькому, та утримання протягом двадцяти років у полоні, то це зовсім не дорого… Ромодан–паша хай теж готує добрий капшук грошей за сина… Про всі інші умови я зможу сказати при наступній нашій зустрічі…

Хан підвівся. Це був знак, що переговори закінчилися. Посли теж встали і, вклонившись, вийшли з шатра.

5

Наступні місяці тривали безперервні торги. Поволі були узгоджені всі питання, крім двох – про кордон і Запорожжя.

Було домовлено укласти перемир’я на двадцять років.

Московські посли підтверджували давні договори про виплату ханові щорічної казни за те, щоб кримчаки не нападали на окраїнні землі Московської держави.

І хан, і султан зобов’язалися не допомагати козакам. Це означало, що Порта, по суті, відмовлялася від зазіхань на українські землі, які лежали на захід від Дніпра, і від дійової підтримки Юрію Хмельницькому.

Не викликало опору з боку Туреччини й Криму і питання про Київ. Мюрад–Гірей швидко погодився, що Київ з монастирями й городами, містечками й селами передається московському государю.

Після довгих суперечок обидві сторони врешті дійшли згоди і про обмін полоненими.

Жорстокі суперечки зайшли з приводу статусу Запорожжя, і особливо з приводу кордону.

Московське посольство, керуючись Переяславськими статтями та статтями пізніших років, які регулювали взаємини України й Москви, а також фактичним станом речей, – а стан був такий, що Січ Запорозька ще 1654 року разом з усім народом українським становила частину Московської держави, – домагалося, щоб Крим і Порта визнали приєднання Запорожжя до Москви. Хан люто опирався і, посилаючись на категоричний наказ султана, й слухати не хотів про це.

Тяпкін, Зотов і всі члени посольства прекрасно розуміли, чому опирається хан. Він боявся навіть подумати, що південні кордони Москви наблизяться майже до самого Перекопу, а тим більше – визнати такий стан речей. Він, звичайно, волів краще мати сусідом неспокійне, войовниче, але не таке вже сильне Запорожжя, ніж могутню Московську державу.

Врешті Тяпкін, зважаючи на те, що Запорожжя фактично визнає владу царя, вирішив не наполягати на своєму і просто зняти це питання з переговорів з тим, щоб порушити його потім у Стамбулі, під час одержання «затвердженої грамоти» від султана.

І султан, і хан вимагати, щоб кордоном був Дніпро, а Правобережжя залишалося нічиєю землею. Тяпкін не погоджувався. На кінець грудня переговори зайшли в тупик. Жодна із сторін не поступалася.

6

Охорону посольського стану несли сеймени Газі–бея. Вони ж доставляли з Ак–Мечеті паливо, продовольство та фураж. Сам бей майже кожного дня навідувався на Альму, цікавився, як живуть посли, чи не потребують чого, жартував і навіть намагався зав’язати дружні стосунки із Тяпкіним та Зотовим. Однак всі розуміли, що це хитрий ханський вивідач, і Зотов зразу відшив його, а Тяпкін тримався насторожено. Тільки Арсен Звенигора, за наказом Тяпкіна, не цурався беєвої дружби і, хоча язика при ньому не розпускав, не втрачав нагоди зав’язати розмову.

Про сутичку Арсена й Романа з беєм не знав ніхто. Так вони домовилися ще тоді, коли бей вивів їх із льоху і допровадив на вежу. Бей не хотів, щоб про це дізналися в Бахчисараї, а Звенигора й Воїнов вважали, що не варто даремно турбувати послів, які й без того мали чимало клопоту. До того ж вони почувалися винними, бо розуміли, що наражали все посольство на небезпеку.

В кінці грудня, коли після особливо бурхливих торгів з ханом Василь Тяпкін, вкрай змучений і не знаючи, що далі робити, мовчки лежав на тахті, вкрившись кожухом, а Микита Зотов з Раковичем писали біля змайстрованого запорожцями стола, бо татари обставили посольський дім по–своєму, без високих, узвичаєних в Європі меблів, прибув Газі–бей.

– Салям! – привітався він, скидаючи з голеної голови лисячий малахай і струшуючи з нього на глиняну долівку сніг.

– Будь здоров, бею, – відповів за всіх Арсен. – Сідай, гостем будеш!

– Дякую. Але не гостювати я приїхав, а вас запрошувати до себе в гості… Вірніше – на полювання… Поїдемо на Яйлу лисиць постріляємо.

– Я хворий, почуваю себе зле, – сказав з–під кожуха Тяпкін.

– А у нас, як бачиш, шановний бею, турбот невпрогорт, – сухо кинув від столу Микита Зотов.

По темному обличчю Газі–бея промайнула тінь.

– А я думав, що уруські посли захочуть розважитися. І Ванда–ханум сподівається… Бо це вона, згадавши шляхетські виїзди на зимові полювання в Ляхистані, тягне мене на Яйлу. Нашим жінкам–татаркам таке навіть і на думку не могло б спасти, бо не жіноче це діло. Але ж маю жінку–гяурку, мушу іноді задовольняти її бажання… Щоб не так сумувала за батьківщиною…

– А дуже сумує? – спитав Тяпкін, відгортаючи кожуха.

– Ще б пак! Тільки й мови про свій Ляхистан!..

– Коли б не хвороба, я із задоволенням прийняв би твоє запрошення, бею. Але, гадаю, наші молоді друзі не відмовляться поскакати на конях по засніжених горбах Яйли за звіриною і трохи розважитися.

– Я з радістю приймаю запрошення, – сказав Арсен.

– Я теж, – підвівся Роман.

Бей зрадів.

– От і добре. Тоді я накажу своїм людям осідлати ваших коней.

Він вийшов.

– Дивіться, хлопці, не накидайте оком на польку, а то бей вуха відріже! – усміхнувся Ракович. – Татарин у цьому ділі жарту не розуміє!

– Якось обійдеться, – сяйнув голубими очима Роман, натягаючи на голову шапку.

На Яйлу невеликий мисливський загін прибув опівдні. Ванда, яка з Ак–Мечеті їхала в межиріччя Альми й Салгіру без чоловіка, у супроводі його сейменів, уже ждала їх в умовленому місці. Вона сиділа на великому сірому камені, що здіймався над горбкуватою, злегка засніженою рівниною, порослою подекуди кущами дроку, глоду та грабини і густо всіяною сухою травою і бур’янами. Була в чоловічому одязі: розшитому барвистою заполоччю кожушку на кшталт гуральських, в шальварах і теплих, на хутрі, чобітках. На голові мала, як і чоловік, лисячий малахай із червоною окантовкою, з–під якого вибивалися пасма густого білявого волосся.

– Вітаю, пані, – сплигнувши з коня і цілуючи руку Ванді, сказав Звенигора по–польськи. – Я радий вас бачити знову.

– Я теж, пане… Тут нечасто можна чути рідну мову. Правда, не далі як позавчора через Ак–Мечеть проїжджали до Кафи польські купці, але вони поспішали, і я тільки один вечір могла тішитися приємною бесідою з земляками із Кракова.

Залунав ріжок, і всі почали лагодитися до полювання. Бей послав загінчих із собаками, щоб заганяли звірину, сеймени виймали з сагайдаків луки, Ванда скочила на гнідого коня, їй подали легкий лук і два пістолі.

Козакам теж дали луки й стріли.

Їхали поволі лавою, на такій відстані, щоб можна було дістати дичину стрілою або кулею з пістоля.

Арсен жадібно вдивлявся у безкраю далечінь. Сліпуче сонце міріадами іскринок відбивалося на чистому білому снігу, а в холодному голубому небі ширяли орли.

Здалеку, із–за яру, порослого чагарником, долинули крики загінчих, звуки ріжків і гавкіт собак.

Газі–бей підняв руку.

– Увага! Пильнуйте!

Сеймени обступили яр півколом, зняли луки й наклали на них стріли.

Крики загінчих і гавкіт собак наближалися.

І раптом з чагарників, метляючи довгим рудим хвостом, вискочила лисиця. За нею – друга, третя… Налякані собаками, вони мчали наосліп, прямо на вершників.

Забриніли тятиви луків, просвистіли оперені білими гусячими перами стріли. Дві лисиці заборсалися в снігу, третя, мов вихор, збиваючи за собою білу куряву, прошмигнула між вершників і побігла видолинком до рідкого чагаря, що темнів у неглибокому яру. Звенигора і Ванда повернули коней і помчали слідом за нею.

– Стріляй, пане Арсене! Стріляй! – гукнула Ванда, коли лисиця перед тим, як шугнути в чагарі, на мить зупинилась і оглянулася на переслідувачів.

Арсен, не зупиняючи коня, наклав стрілу, натягнув тугу тятиву. Але чи то від швидкої їзди, чи з незвички схибив. Стріла влучила в кущі глоду. Лисиця зникла в яру.

– Шкода! – вигукнула з досадою Ванда. – Втекла… А яке розкішне хутро! Як золото!

– Не шкодуйте, пані, – втішив її Арсен. – Тут, видно, такої дичини багато… Двох уже вполювали. А це ж тільки перший захід. Обіцяю вам вполювати лиса!

– Наперед дякую, пане.

Вони повернули назад. Коні йшли поруч.

– Які вісті з Речі Посполитої принесли вам заїжджі купці, пані? – спитав Арсен. – Уже чотири місяці як ми в Криму, відрізані від усього світу…

Вандині очі посмутніли.

– Як вони поїхали, я проплакала всю ніч. Так було тяжко на серці…

– Чому ж то?

– Не побачу я більше вітчизни своєї… Король Ян Собеський жде нападу султана і хана.

– Звідки це пані відомо? – з цікавістю спитав Арсен, пильно вглядаючись в гарненьке, розрум’яніле личко жінки.

– Від тих же подорожніх. Кажуть, проти турків виступає Австрія, Венеція і папа… Вони втягують у свою коаліцію і Річ Посполиту. А в Польщі – розбрат між магнатами. Король Собеський не знає, де взяти грошей, щоб спорядити військо для оборони. Якщо турки й татари вдарять спочатку на Польщу, буде лихо. Ніхто їй не прийде на поміч…

– Це так казали купці?

– Ні, я сама так думаю.

– Пані говорила про це беєві?.. Пробачте, чоловікові?

– Ні. А для чого? – здивувалася Ванда. – Я ж полька! Хіба я хочу лиха своїй вітчизні?

– Пані мудро зробила, – похвалив її Арсен, у душі визнаючи, що жінка і справді розумна і він аніскільки не перебільшив, хвалячи її.

Вони під’їхали до гурту.

Полювання тривало ще годин зо дві чи три. Арсенові пощастило вполювати лиса, і він подарував його Ванді, думаючи при цьому, що всіх лисиць Яйли було б замало, щоб віддячити цій жінці і за те, що врятувала його з Романом, і за те, що переказала нині такі важливі вісті.

7

Коли Арсен закінчив свою розповідь, Тяпкін скинув на підлогу кожуха, з–під якого хотів було не вилазити цілий день і цілу ніч, і швидко заходив по кімнаті.

– Козаче, ти розумієш, що ти приніс? – раптом спинився він перед Арсеном і сам же відповів: – Ні, ти не розумієш!

– Якщо я не розумію, то хай пан посол пояснить, – усміхнувся самими очима Арсен, а сам подумав, що коли б він не розумів значення вістей, почутих од Ванди, то, напевне, пропустив би їх повз вуха і не переповідав би тут, у посольському стані.

Дяк Зотов витягнув тонку зморшкувату шию, почухав п’ятірнею бороду, втупився у Тяпкіна.

– Що ти хочеш сказати, Василю?

– Те, що ми можемо зі спокійною совістю уже завтра підписати договір про перемир’я. От що!

– Як тебе розуміти? Хіба те, що Австрія і Ян Собеський ждуть нападу Туреччини, якимось чином може вплинути на наші тут дії?

– Безперечно!

– Як саме?

Тяпкін потер руки, хитро примружився.

– Давайте подумаємо… Чи нам вигідно, щоб наш вчорашній супротивник завтра вв’язався у велику і, мабуть, затяжну війну?

– Безперечно, – відповів дяк.

– Отже, ми матимемо кількарічну передишку, а це те, що нам потрібно. Після безперервних воєн з Польщею, Туреччиною і Кримом казна наша спорожніла, народ стомився, а вся Україна розорена дотла, – міркував уголос Тяпкін. – Ми повинні підписати перемир’я, щоб дати нашій країні передишку, а туркам розв’язати руки на заході. Щоб наша непоступливість не змусила хана й султана шукати примирення з Віднем і Варшавою і не привела до третього турецького походу на Україну.

– Ти міркуєш правильно, пане посол, – вставив своє слово розважливий Ракович. – Звичайно, шкода віддавати туркам і татарам шмат нашої землі між Інгулом, Тясмином і Дніпром. Але зараз та земля – пустеля… Ні турки, ні татари її, звичайно, не заселять. Заселимо її ми! А мине кілька чи кільканадцять років – і вона повернеться в лоно матері–вітчизни.

Тільки тепер Арсен збагнув усю важливість вістей, з якими повернувся з полювання. Звичайно, він зразу, ще там, на Яйлі, зрозумів, що польські купці привезли дуже важливі новини, але щоб вони так вплинули на хід мирних переговорів і їхню долю, бо прискорювали їхнє повернення на батьківщину, а отже, й майбутню поїздку в Буджак, на розшуки Златки і Стехи, – цього він до останньої миті не усвідомлював.

– Але ж це добре! – вигукнув він. – Якщо ми завтра підпишемо договір, то післязавтра вирушимо додому. Так уже остогидло сидіти тут, на цій безводній Альмі!

– Не поспішай, друже, – остудив запал козака Тяпкін. – Завтра ми ще нічого не підпишемо, на це теж потрібен час. Хоча б кілька днів… А повертатися додому зможемо тільки тоді, коли дозволить хан, а дозволить він, мабуть, не раніше, як одержить на це згоду Стамбула…

– Ох, чорт! – не стримався Арсен. – То це буде хтозна–коли!

– А ти ж думав!..

8

З січня 1681 року в ханський стан поблизу Бахчисарая з’їхалися найбільші вельможі Криму. На пагорбі, де стояло золочене шатро Мюрад–Гірея, виросло ціле шатрове містечко. В долині, біля конов’язі, іржали коні, сновигали в заяложених кожухах і овечих шапках наймити. Повсюди горіли багаття, над якими в закіптюжених казанах варилася баранина.

Опівдні з Альми, з посольського стану, прибуло московське посольство. Стольник Василь Тяпкін, у новому каптані і чорній соболиній шапці, з підстриженою бородою, не доїжджаючи до ханського шатра, зупинив коня, статечно, не поспішаючи, зліз і поволі пішов протоптаною у неглибокому снігу доріжкою нагору. За ним дибав цибатий худий дяк Микита Зотов. Ракович, Звенигора і Воїнов ішли позаду.

Навколо ханового шатра юрмилася кримська знать. Всі мовчки дивилися на урусів, які з високо піднятими головами простували мимо них.

Біля входу в шатро дорогу послам переступив Газі–бей. Приклавши праву руку до грудей, він вклонився і сказав:

– Великий хан Мюрад–Гірей чекає на вас, посли!

Два нукери відкрили важкий полог, і посли вступили в шатро. За ними почали входити – по старшинству – еміри, аяни, мурзи.

Мюрад–Гірей сидів у глибині шатра і у відповідь на поклони послів і кримської знаті мовчки кивав головою.

За хвилину настала повна тиша. Мюрад–Гірей обвів поглядом напружені обличчя присутніх, склав перед собою молитовно руки.

– Волею Аллаха, волею намісника Бога на землі, володаря трьох суходолів, султана Магомета Четвертого, сповіщаємо всім, що сьогодні ми підпишемо, дійшовши про те згоди, договір про перемир’я між Османською імперією та Кримським ханством, з одного боку, і царем московським, з другого. Чи готові уруські посли поставити свої підписи на грамоті?

– Готові, – голосно проказав Тяпкін, злегка вклоняючись.

– Тоді – волею Аллаха – почнемо… Каді[19]  19 Каді, кадій – духовна особа, що має обов’язки судді.


[Закрыть], читай!

Наперед виступив старий сухий татарин у великому білому тюрбані, в чорному балахоні з широкими рукавами, став зліва від хана, розгорнув сувій пергаменту. Відкашлявшись, почав читати.

Ракович тихо перекладав. Тяпкін і Зотов, хоча знали кожну статтю договору напам’ять, уважно слухали.

За договором, що згодом увійде в історію під назвою Бахчисарайського, між Москвою, Туреччиною та Кримом укладалося перемир’я на двадцять років.

Кордоном між державами від Трипілля під Києвом до володінь запорозьких козаків ставала ріка Дніпро.

Московський государ зобов’язувався дати казну ханській величності за минулі три роки, а потім присилати кожен рік по старих розписах.

Ні хан, ні султан не будуть допомагати козакам Юрія Хмельницького.

Київ з монастирями й городами, містечками й селами – Васильковом, Стайками, Трипіллям, Радомишлем та іншими – передається московському государю.

Кадій, закінчивши читати, поклав грамоту на вузький довгий столик, що стояв посеред шатра, і поряд розклав грамоту на мові колишнього противника.

Першими поставили свої підписи хан і калга.

Потім підійшли стольник Тяпкін і дяк Зотов. Перехрестилися. Розбризкуючи чорнило, підписалися.

– От і кінець війні, – сказав дяк Зотов, відходячи від столу. – Тепер, друзі, додому!.. Ми своє зробили!

Арсен Звенигора пильно вдивлявся в суворі обличчя татарських вельмож, в непроникно–хитрі очі хана і, ніби відповідаючи на слова Зотова, подумав: «Чи то ж кінець? Ні хан, ні султан не захотіли укласти миру… А перемир’я… Чи не має це означати, що як тільки Порта розправиться з противниками на заході, вона зразу ж поверне знову свої орди на північ, на Україну?..»

9

Тільки через два місяці після підписання перемир’я Мюрад–Гірей дав дозвіл московському посольству на від’їзд.

4 березня, опівдні, хан з калгою, беями й мурзами прибув у свій стан на полі поблизу Бахчисарая. Сюди були прикликані московські посли. Тяпкін хотів заявити рішучий протест, що їх затримують то з огляду на те, що, мовляв, ханові приємно пригостити послів Московської держави, то через те, що зіпсувалася погода, степи замело снігом і вирушати в далеку дорогу небезпечно, то через якісь інші несерйозні причини, хоча всім було ясно, що хан послав у Стамбул остаточно погоджені й підписані статті про перемир’я і жде відповіді. Але не встиг стольник Тяпкін вклонитися й мовити слово, як Мюрад–Гірей підвівся зі свого шовкового міндера, вийшов на середину шатра, де зупинилося посольство, і, за гяурським звичаєм, потиснув усім руки.

– Волею Аллаха, ми спільно зробили добре діло, вигідне для обох держав, – промовив він урочисто. – Сьогодні ви можете вирушити на батьківщину… На знак моєї щирої поваги до послів мого брата, великого государя Московського, я вручаю вам подарунки – найкращих аргамаків з моїх табунів. Із сїдлами і чапраками… Дарую вам не шаблю, не зброю, що є знаком війни, а верхових об’їжджених скакунів – на знак миру і доброго сусідства!

Ханські вельможі закивали головами, зацокали язиками. Під високою шовковою банею шатра прошелестіло загальне схвалення.

Тяпкін, не виказуючи здивування і того, що він приємно вражений, подякував і потиснув ханську руку. Правду кажучи, на таке він не сподівався, бо кримські хани здавна з чужоземними послами поводилися зверхньо, як із своїми підлеглими. Таку поведінку хана, отже, можна було пояснити тільки тим, що зроблена ним справа прийшлася до вподоби Порті.

– Спасибі, вельможний хане, за щедрий подарунок. Я і мої товариші дуже задоволені. Особливо ми задоволені тим, що між нашими країнами встановлюється перемир’я. Бо, як казали древні, краще поганий мир, ніж гарна війна. Тож будемо сподіватися, що ваша милість дотримуватиметься укладених нами статей, а підлеглі ханській владі орди своїми нападами не чинитимуть кривд нашому населенню і не даватимуть приводу для взаємної ворожнечі.

– У всьому воля Аллаха! – схилив голову Мюрад–Гірей, і важко було зрозуміти: схвалює він слова Тяпкіна чи суперечить йому.

Того ж дня московське посольство, супроводжуване Газі–беєм і його сейменами, виїхало з ханського стану в напрямку Перекопа.

Всі були в гарному настрої. Цьому сприяло, крім щасливо виконаного царського доручення, ще й те, що наступила рання весна. Сніг розтанув. Над Кримським степом віяли теплі вітри, дзвеніли жайворонки. З голубої високості пригрівало ласкаве весняне сонце.

Арсенові й Романові нетерпеливилося. Їм хотілося якнайшвидше добратися додому, на Січ, а звідти – в Буджак, де в неволі знемагає Златка. Від неї сподівалися щось дізнатися і про Стеху… Тому й підганяли коней, що застоялися за зиму.

Степ лежав перед ними плоский і безмежний. І дорога, ледь помітна серед торішніх бур’янів, тонула в синій далечині, і здавалося – не буде їй ні кінця ні краю…