Текст книги "Таємний посол. Том 2"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 37 страниц)

Та коли до гаю залишалося зовсім близько, з нього раптом вискочило кілька вершників.

– Спагії! – вигукнув Арсен, притримуючи коня.

Тікати було ніяк. Спагії мчали просто на них.

– Будемо їхати своєю дорогою, – сказав Арсен. – Може, вони не зачеплять нас… А коли що – мовчи, Романе, як риба! Говоритиму з ними я…

– Хто такі? – спитав передній, кетхуда[23]  23 Кетхуда (тур.) – начальник, представник османського сановника.


[Закрыть], наїжджаючи своїм конем на Арсенового буланого.

– Ми спагії із от–кулу[24]  24 От–кулу (тур.) – загін кінноти.


[Закрыть] Гамід–бея, – якомога спокійніше відповів Арсен. – А ви?

Замість відповіді кетхуда показав пальцем на одяг козаків.

– Звідки це у вас?

Арсен оглянув себе і Романа. Справді, на спагіїв вони скидалися мало.

– А–а, це… – байдуже протягнув Арсен. – Так ми ж були у полоні в урусів і тепер, після того, як у Бахчисараї підписано перемир’я, нам пощастило вирватися від гяурів. Вони обміняли нас на своїх людей, що були в полоні у яли агаси…

– О! Так ви їдете з Аккермана? Так я зрозумів? Від яли агаси?

– Ну, самого яли агаси ми, звичайно, не бачили, – зам’явся Арсен, не знаючи, куди хилить кетхуда. – Хто б нас, простих воїнів, допустив до такого поважного бея?

– Я не про це! Важливо, що ви були в Аккермані, а ми простуємо туди… Дуже спішно треба. Та от досада – в цьому проклятому степу, як на морі, – ні доріг, ні позначок… Тому повертайте коней – будете мені за провідників!

– Але ж ми поспішаймо! – вигукнув з досадою Арсен. – Уже скільки часу не були дома!

– Встигнете! – відрізав кетхуда. – Та й не потрапите ви додому… Як тільки ступите за Дунай, вас відразу запроторять в який–небудь от–кулу – і до муштри!..

Арсен наставив вуха: запахло важливою новиною. Але кетхуда замовк.

– Їдьте весь час на схід сонця – і потрапите до Аккермана, – не хотів здаватися Арсен. – А в степу всюди пастухи – вони вкажуть дорогу…

– Я наказую тобі, собако! – розлютився кетхуда. – Повертай голоблі!

Доводилося підкорятися. Арсен виразно глянув на Романа і підстьобнув коня.

Спочатку їхали мовчки. Попереду кетхуда з Арсеном, за ними – Роман, а позаду розтягнулися спагії.

– Невже знову пахне війною? – спитав Арсен, намагаючись зав’язати розмову. – Скажу по правді, набридла вона мені, мов гірка редька!

– Ти давно з дому? – замість відповіді спитав кетхуда.

– Уже п’ятий рік…

– А домівка далеко?

– Про Кизил–Ірмак чув?

– О, далеко!.. – поспівчував кетхуда і додав: – Ну, що я можу тобі сказати? Нічого втішного… Лаштуйся ще років на п’ять, а то й на десять тягнути військову лямку… Сердар[25]  25 Сердар, або сераскир (тур.) – командуючий діючої армії.


[Закрыть] готує велике військо для війни з Австрією, бо цісар задумав відібрати у нашого падишаха Східну Угорщину. Ну, а наш падишах не від того, щоб відібрати у цісаря Західну Угорщину. Ось уже півтораста років – з часів султана Сулеймана Кануні[26]  26 Сулейман Кануні (Законодатель) – турецький султан (1520—1566).


[Закрыть] – тягнеться цей спір між двома володарями за ту землю… Ще у вересні 1529 року, після того як була захоплена Буда, Сулейман обложив Відень, і півмісяця його 120–тисячне військо штурмувало те місто, де було всього 20 тисяч захисників. Але взяти так і не зміг і відступив ні з чим… Другий його похід теж закінчився нещасливо. Тепер наш богоданий падишах вирішив, що настав час, коли Аллах допоможе йому зробити те, чого не зумів зробити Сулейман…

– О, кетхуда добре знає історію того спору! – здивувався Арсен.

– Ще б пак! – промовив вдоволений похвалою кетхуда. – Чому б я мав її не знати? Я народився в Угорщині, там мій зеємат[27]  27 Зеємат (тур.) – поміщицький маєток, що давався спагії за військову службу.


[Закрыть], моя мати мадярка…

– О! – вигукнув Арсен. – То ти угорець?

– З чого б то! Я мусульманин, мій батько був спагія, і я теж спагія… Служу нашому падишахові.

– Мені вчулося, що тобі не хочеться знову воювати…

– А тобі хочеться? – замість відповіді сказав кетхуда. – Мені і без війни непогано!

– Я іншої думки, – схитрував Арсен. – Тобі добре – у тебе чималий маєток, душ двісті райя[28]  28 Райя, реайя (тур.) – залежні селяни.


[Закрыть].

– Всі п’ятсот! – не без гордощів сказав кетхуда.

– Ну от, бачиш… А у мене – нічого. Руки та шабля, якою я собі здобуваю на прожиття…

Кетхуда підозріло подивився на свого супутника, але промовчав. Арсен тим часом вів далі:

– Тому мені дивно слухати, що спагія, кетхуда, який мав би як пес, вірно стояти на сторожі віри й падишаха, розпускає слину і осуджує війну проти невірних…

Кетхуда враз натягнув поводи, гнівно блиснув очима.

– Хто чув, що я говорив таке?! Ніхто! А ти, паршивий шакал, дякуй Аллахові, що притримав щойно мою руку, яка замалим не знесла твоєї дурної голови! Геть звідси – і не потрапляй мені більше на очі! Мерзотник!

– Дякую, – вклонився цілком щиро Арсен, радіючи з такого повороту подій. – Їдьте прямо – вже недалеко Аккерман… І хай береже тебе Аллах, високошановний ага!

Він кивнув Романові, і вони, завернувши коней, швидко помчали назад.

8

На Чагу прибули надвечір. Невелика степова річечка в’юнилася серед рудих, стоптаних овечими отарами горбів; блищала срібними плесами супроти червонястого надвечірнього сонця.

Сподіватися на щасливий випадок, який допоміг би розшукати аталика Ямгурчі, було нерозумно: на це довелося б витратити день або й два. Тому друзі вирішили розпитати чабанів.

Напоївши коней, повернули вгору по течії, до чагарника під горою, де паслася отара і палахкотіло вогнище. Біля вогню сидів непорушно, мов гриб, старий–престарий татарин–чабан і закіптюженою довгою ложкою помішував у казанку чорбу.

Залишивши Романа з кіньми на березі біля річки, Арсен підійшов до старого, привітався. Той підвів на незнайомця вицвілі коричневі очі, що сльозилися від диму, надтріснутим, скрипучим голосом прокаркав:

– Т–ти т–турок?.. С–сідай – г–гостем б–будеш!

– Як ти дізнався, старий, що я турок? – здивувався Арсен.

– А–а, т–турка, скільки не вчи по–нашому, все одно чути… З чим п–прийшов сюди, к–кажи! Д–дорогу розпитати?

– Як ти вгадав?.. Справді, хочу розпитати дорогу.

– Я в цьому степу живу не один десяток літ і знаю, що подорожні завертають до чабана тільки тоді, коли не знають дороги. Тобі к–куди?

– До Ямгурчі… Він десь тут живе на хуторі.

– До Ямгурчі? Це ж до якого – до Безвухого чи до Кривого?

– Не знаю, чи він безвухий, чи кульгавий, а знаю, що він був аталиком у Чори, сина мурзи Кучук–бея.

– А–а–а, так би ти зразу сказав! Бо це зовсім інший Ямгурчі, щоб ти знав… Це і не Безвухий, і не Кривий, як я спочатку думав, – чабан в усміхові показав беззубий рот. – Це Ямгурчі Вороняче Гніздо! Хе–хе–хе!.. Я тут усіх знаю!

– То де ж він живе? – Арсен почав злитися на говіркого старика.

– А живе він, щоб ти знав, в урочищі Глибокий Яр. Це там, де проходить через Чагу шлях із Бендер на Дунай… Не чув?

– Ні, не чув, старий… Дякую тобі! Прощавай!

– Їдь здоровий… Та все отак берегом, берегом… Аж до караван–сарая… А там зверни праворуч – та долиною, долиною… Отак і доберешся до Глибокого Яру. А там він один і живе, Ямгурчі той, Вороняче Гніздо… Уторопав? – і старий для більшої певності показав брудним гачкуватим пальцем на північ, звідки струмувала тиха Чага.

Арсен ще раз подякував старому, дивуючись ясності його думки і вмінню чітко й зримо розповісти про шлях, що став таким знайомим, ніби сам уже пройшов по ньому.

Їхали, обминаючи ногайські кочовища, до смерку. А коли стемніло, стриножили коней і пустили в долину пастися, а самі лягли відпочити.

Встали з ранньою зорею і знову рушили в путь.

Все було так, як змалював старий чабан, – і безлюдний караван–сарай біля броду через річку, і широка долина, що звернула від Чаги праворуч і вивела до Глибокого Яру.

Кочовище аталика Ямгурчі було розташоване в мальовничому вибалку з пологими схилами, де–не–де порослими кущами глоду та бузини. Посеред вибалка, перегородженого гаткою, блищав на сонці невеличкий ставок. Під горою стояло кілька юрт та кошар. Тільки на лужку, біля ставка, паслися гуси, а вдалині, де вибалок переходив у яр, темніла на пасовиську овеча отара… І жодної живої душі.

Козаки притримали коней.

– Хутір, здається, зовсім безлюдний, – тихо промовив Роман. – Аж не віриться, що десь тут поневіряється в неволі Стеха!

– І все ж вона тут! – відгукнувся Арсен, скидаючи бистрим поглядом все довкола. – Чує моє серце, що тут… Однак залишається нам чи не найважливіше – вирвати її звідси!

– Коли вже добралися сюди, то вирвемо.

– Не кажи гоп, – застеріг Арсен і торкнув коня.

В цей час на хуторі, побачивши чужих, завалували собаки. І в ту ж мить у юртах відкинулися пологи – висипали чорноголові дітлахи, підлітки, жінки. З цікавістю втупилися в чужинців… Потім повагом вийшов старий лисий татарин у червоній сорочці і барвистих рясних шальварах. Він був, як на його роки, міцний, жилавий. На темному, поораному зморшками обличчі видавався вперед великий хрящуватий ніс, що нагадував дзьоб ворона… Приклавши руку до лоба, щоб захистити очі від яскравого сонця, старий намагався впізнати вершників, що швидко наближалися.

– Агей, шайтанове насіння! – крикнув він на собак. – Розгавкалися… Заберіть їх!

Двоє старших хлопчиків з палицями метнулися до собак, і ті з виском кинулися врозтіч.

– Ну, от і сам аталик Ямгурчі, – тихо сказав Арсен, стишуючи біг коня. – А він і справді чимось нагадує старого ворона – чорний, худий, носатий…

Тим часом перед юртами запала мертва тиша. Всі прикипіли поглядом до незнайомців, що з вигляду скидалися на гяурів, але, за татарським звичаєм, їхали із запасними кіньми.

– Хай береже Аллах твій дім, Ямгурчі, – привітався Арсен, злізши з коня і віддавши поводи Романові. – Бажаємо здоров’я тобі і всім твоїм домочадцям!

– Слава Аллаху, він милостивий до мого роду, – повагом, з достоїнством відповів Ямгурчі. – Хай і вас береже Аллах!.. Чим я заслужив честі бачити у себе таких високих гостей?

І він допитливо, навіть з підозрою глянув на приїжджих.

Арсен не встиг відповісти: раптом з одної юрти метнулася жіноча постать і з криком: «Арсене! Романе!» – упала на груди Арсенові.

Це була Стеха.

Забившись у нестримному риданні, вона не могла промовити й слова, тільки припадала до обох козаків, які теж стояли остовпілі, бо не сподівалися, що саме так відбудеться їхня зустріч. Вони думали, що її тримають десь під замком, що доведеться розшукувати, вистежувати, може, випитувати, а виявилося – дівчина перша побачила їх і, не втримавшись, на радощах кинулася їм назустріч.

І в Арсена, і в Романа на очах теж заблищали сльози. Вони добре знали, що таке неволя, і розуміли, яких мук зазнала дівчина і яка тепер у її серці бушувала радісна буря.

– Сестронько! – Арсен поцілував Стеху в мокрі щоки. – Ну, як тобі? Намучилася, бідненька?

– Заберіть мене звідси! Заберіть!

Вона глянула на Романа і, не стидаючись свого пориву, припала йому до грудей.

– Люба моя! Кохана! – гладив її пишні русяві коси Роман і шепотів, втішаючи: – Заберемо! Ми ж і приїхали, щоб визволити тебе, відвезти додому… Ми так намучилися, шукаючи тебе і Златку…

На якийсь час і Арсен, і Роман, зайняті зустріччю зі Стехою, випустили з поля зору старого Ямгурчі. Це була зовсім коротка мить, але її було досить, щоб хитрий старий дав знак своїм домочадцям – і вони оточили двох чужинців і дівчину.

Ямгурчі однією рукою схопив Арсена за плече, а другу, в якій був затиснутий кривий блискучий ятаган, заніс над головою.

– Невірний собако! Признавайся – хто ти? – Очі старого палали злобою, крила хрящуватого носа роздувалися від збудження.

Арсен зрозумів, що вони потрапили в скрутне становище і силою тут нічого не зробиш. Потрібно було хитрувати.

– Ямгурчі–ага, не личить правовірному так приймати гостей, ніби ми ввірвалися в твій дім, як розбійники… Ай–ай–ай! А Кучук, Чора і Варвара–ханум вихваляли тебе як розумного, доброго і відданого їхній сім’ї чоловіка.

Ці слова не подіяли на старого. Він суворо сказав:

– І Кучук, і мій вихованець Чора, і Варвара–ханум, хай будуть благословенні їхні дні, не помилилися, коли так казали… Але як пояснити, що ця дівчина–гяурка впізнала вас і зраділа як братам? Га?

– Бо ми і є її брати.

– От бачиш!

– Але це ще не означає, що ти маєш право нападати на нас…

Молоді татарчуки – а їх був добрий десяток – мовчки слухали розмову діда, готові кожної хвилини пустити в хід короткі буджацькі кинджали.

– Я хочу застерегти себе і свою сім’ю від біди, гяуре!

– Яка ж тут біда? Нас двоє, і ми приїхали, щоб побачитися з сестрою… Ось дозвіл від Кучука. – Арсен вийняв ярлик.

Ямгурчі побачив тамгу – три перехрещені чорні стріли на червоному полі – і враз опустив руку.

– Тамга Кучука! – вирвалося в нього. – Але ж чому ти зразу не показав її, невірний!

– Бо не встиг…

– Пробач. Я не знав, що у тебя є ярлик мурзи, – миролюбніше сказав старий і крикнув на хлопчаків: – Геть звідси і заховайте свої ножі!

Татарчуки хутко відбігли вбік, збилися в гурт і почали з цікавістю розглядати чужинців.

– Не варто вибачатися, Ямгурчі–ага. Ти зробив так, як вчинив би кожен на твоєму місці, – заспокоїв старого Арсен. – Ми не ображаємося на тебе… А от коли даси нам чого–небудь попити, то будемо вдячні.

Стеха подалася до хати, але Арсен притримав її за руку, шепнув:

– Будь біля нас.

Ямгурчі наказав:

– Принесіть гостям води! Та холодної… А ви, – гукнув на жінок і дітлахів, – геть звідси!

Вигін миттю спорожнів. Тільки цікаві підлітки, бликаючи чорними очима, юрмилися віддалік. Раптом один з них скрикнув:

– Дивіться! Дивіться! Хтось мчить сюди!.. – Він показав рукою поверх голів.

Всі повернулися в тому напрямку, куди показував хлопець. На протилежному кінці долини, приблизно за версту від хутора, швидко їхав кінний загін, що налічував не менше десятка вершників.

Хто б це міг бути? Арсен кинув бистрий погляд на Романа. Чора? Той ствердно хитнув головою. Безперечно, Чора! Це він, дізнавшись, що зникли два козаки, здогадався, куди вони могли поїхати, і помчав у погоню… Треба тікати!

Думати ніколи! Дорога кожна хвилина!

Скориставшись тим, що всі – і Ямгурчі в тім числі – намагалися розпізнати, хто наближається, Арсен підхопив Стеху під руки і посадив на запасного коня. В наступну мить обидва козаки теж були в сідлах і з місця пустилися навскач.

– Стій! – зарепетував Ямгурчі. – Прокляття!.. Держіть їх!

Та було пізно. Коні здибилися і помчали щодуху. Хлопчаки, рятуючись від кінських копит, сипонули врозтіч…

9

Арсен і Роман розуміли, що втекти в чужій країні дуже важко, а ще важче, коли переслідувачі з самого початку втечі женуться по п’ятах. Тоді ти весь час у них на виду. Найменша затримка, найдрібніша випадковість – і все пропало!.. Відразу потрапиш у ворожі лабети… Але іншого виходу не було. Коли втеча обіцяє хоч яку–небудь надію на порятунок, то добровільна здача в руки Чори не віщувала нічого доброго. Безперечно, розпалений, розлютований юний мурза міг накоїти біди – нещадно розправитися з ними. Тому Арсен ні на мить не сумнівався у доцільності негайної втечі. Інша річ – чи витримають коні? Чи не зупинить їх якась непередбачена перешкода? Чи зуміють вони швидко і щасливо перебратися через Дністер?

Всі ці думки снувалися в Арсеновій голові, коли стомлені коні стишували біг і потрібно було дати їм хоч невеличкий перепочинок. Переслідувачам, видно, теж доводилося не легше: вони, напевне, мчали з самого Аккермана, намагаючись перехопити козаків, і їхні коні були стомлені до краю.

Арсен тримався Каушанського шляху, що вів на Бендери. Це був найближчий і вторований шлях. Перевага його була в тому, що Чора, який, безперечно, знав свою місцевість краще, ніж втікачі, не міг обігнати їх якимись відомими йому прямішими стежками. Таким чином обидві сторони опинилися в рівних умовах.

До того ж Арсен вирішив застосувати хитрість, обман, на що був добрий мастак, як майже кожен запорожець. А задум його можна було здійснити тільки на битій дорозі, де вешталося туди й сюди чимало людей і військових загонів.

Нарешті, ще здавна Арсен знав цей шлях, не раз ним їздив разом з Хачиком, другом юнацьких років, та його батьком, варпетом Кероненцом, до Туреччини.

Боявся Арсен тільки за сестру – чи витримає вона такі скажені перегони? Але Стеха, припавши до луки сідла і вчепившись за неї руками, ні на крок не відставала від козаків, навіть випереджала їх на своєму бистроногому огиреві.

Каушани проминули без пригод, промчали запиленою вулицею на повному скаку. Саме був післяобідній час, коли стояла нестерпна спека і все живе заховалося або в тінь дерев, або під захисток прохолодних стін та очеретяних стріх. Тільки собаки завалували вслід та з–за глиняних загорож виткнулися чорночубі дитячі голівки.

Але за Каушанами, на пагорбі, звідки було видно шлях далеко вперед, вони побачили чималий гурт вершників, що поволі їхали назустріч. Арсен кинув погляд назад – Чора зі своїми людьми виринув із селища і, збиваючи густу хмару пилюки, швидко наздоганяв їх. Роман і Стеха теж мимоволі оглянулися.

– Може, звернемо вбік, Арсене? – спитав дончак. – Боюсь, як би нас не затримали ті невідомі вершники…

– Не бійся… Відстаньте зі Стехою від мене трохи, а потім, коли я порівняюся з ними, на повному ходу минайте нас і мчіть уперед!..

– А ти?

– Не турбуйся за мене! Я наздожену вас!

Арсен ударив свого стомленого, змокрілого коня і почав поволі відриватися від Романа і Стехи, швидко наближаючись до гурту незнайомців. Це були прості буджацькі татари–скотарі, але, як завжди, вони мали при собі зброю – шаблі й луки.

Не доїжджаючи до них кроків двадцять, Арсен вихопив із–за пазухи ярлик, підняв його вгору так, щоб було видно тамгу, і, уповільнюючи трохи коня, крикнув:

– Ойе, правовірні! Дорогу гінцям прибережного аги!

Татари миттю звернули з дороги.

Роман і Стеха, пригнувшись до кінських грив, окутані хмарою куряви, прогримкотіли мимо них. Арсен ще раз підвівся на стременах.

– За нами погоня молдавського господаря! Затримайте нападників! Їх небагато. – І вдарив коня під боки.

Ошелешені татари щось заґелґотали, але Арсен уже не прислухався. Головне – їх не затримали, а друге – якщо татари повірили йому і зупинять переслідувачів, то вони виграють чимало часу, поки Чора пояснюватиме, хто він і за ким женеться.

Від’їхавши з півверсти, він оглянувся. На спеченому сонцем і вітрами, запиленому обличчі промайнула радісна усмішка: татари оточили Чору і його людей. Йому навіть здалося, що проти сонця блиснули серед куряви шаблі, але те вже його не цікавило. Кілька хвилин виграно, а тепер – вперед! Швидко до Дністра! Витримати до вечора і щасливо перебратися через бистроплинну, примхливу ріку! А там – ніч, мати козацька, прийме їх під свої темні крила, а дикий степ, що розіслався між Дністром і Бугом, поглине, як море тріску.

Однак радість Арсенова була передчасна. Видно, Чора зумів швидко пояснити своїм одноплемінникам, хто він, бо незабаром позаду знову закурився шлях.

Голодні, ненапоєні коні вже ледве трималися. Вони бігли, здавалося, з останніх сил. Та й вершники, особливо Стеха, потребували перепочинку.

Сонце почало схилятися на захід. Спека стояла нестерпна. Вона виснажувала і людей, і коней, випивала із м’язів останні сили. Та найбільше дошкуляла спрага. Пересохле горло, забите пилюкою, просило хоч ковтка води, але навіть якщо проїздили вони мимо рівчака чи річки, не могли дозволити собі такої розкоші, а підстьобували змучених коней і мчали далі.

Їхати стало важче ще й тому, що перед Дністром місцевість почала змінюватись: замість рівного степу, тут пішли горби, порізані ярами та вузькими узвозами, глибокі долини, порослі кущами байраки.

Арсен з тривогою поглядав на сонце: чи скоро воно сяде за далекий небосхил? Чи витримають коні такий шалений біг до ночі? Бо тільки в цьому вбачав він порятунок.

Тим часом Чора наполегливо переслідував їх. Хоча відстань між ними не зменшувалася, але й не збільшувалась. Коли втікачі з превеликим трудом здиралися на гребінь горба, переслідувачі в цей час спускалися в долину, їх розділяла відстань в одну версту – не більше.

Стеха ледве трималася в сідлі.

– Ой, нема більше сили! – скрикнула вона, коли дорога круто пішла вниз вузьким глибоким узвозом.

З гори верхи на коні і досвідченому вершникові важко й незручно їхати, особливо коли кінь летить навскач. Що ж казати про непризвичаєну до цього дівчину!

– Потерпи, кохана, – шепнув Роман, який весь час тримався поряд з нею.

Арсен теж підбадьорив сестру:

– До вечора недалеко! Вночі спочинемо!

З узвоза вискочили в долину, по якій протікав чималий ручай. Через нього було перекинуто вузький дерев’яний місток. Поряд з містком розкинувся затишний берег з розкішною зеленою травою. Сонце вже опустилося так низько, що сіло за високий, порослий лісом горб, і в долині панувала приємна прохолода. Рай, та й годі!

Але цей рай здався втікачам страшним пеклом: на зеленому лужку паслися осідлані коні, ближче до узвозу яничари ставили намет, а через місток саме поволі перевозили важкий віз, критий брезентовими попонами.

Дорога була перекрита.

Втікачі, виринувши раптово з узвозу, замалим не врізалися в гурт яничарів, що стояли на дорозі і спостерігали, як їхні товариші підтримували воза, під яким прогиналися тонкі жердини настилу.

– Ех, чорт! – вилаявся тихо Арсен, бистро окидаючи поглядом місцевість і шукаючи виходу з пастки.

Виходу не було. Попереду – турки. Позаду – Чора зі своїми людьми. Місток перекритий. А береги струмка такі обривисті, що перестрибнути чи переїхати вбрід – годі було й думати!..

З узвозу долинув глухий тупіт копит. Через якусь хвилину–другу Чора наздожене їх.

Арсен з тугою поглянув на протилежний берег струмка. Невже тут погибати? Невже їх спіткала та безглузда випадковість, якої він так боявся?

Так, спіткала… Виходу нема… Залишається одно – звернути в ліс виграти час, поки стемніє. Надія невелика, та все ж надія…

– За мною, Романе! За мною, Стехо! – гукнув схвильовано і вдарив коня ногами під боки.

Та в ту ж мить чиясь рука схопила за гнуздечку і осадила його назад.

Попереду стояв молодий яничарський чорбаджія.

10

– Ненко! – вигукнув вражений Арсен. – Звідки ти?.. Як тут опинився?

– Тс–с–с!.. Передусім я – Сафар–бей, – промовив той. – А як опинився тут – про це згодом… З таким же правом я міг би і перед тобою поставити подібне запитання…

– Про це теж потім… А зараз врятуй нас від погоні! За нами женеться син Кучука… Виявилось, це він викрав Стеху, а ми з Романом визволили… Та ось і погоня!

З узвозу виринув на змиленому коні Чора, за ним – кілька воїнів–ногаїв. Побачивши Стеху і козаків, Чора вихопив шаблю і кинувся до них.

– Гяури прокляті, я уб’ю вас!

Арсен і Роман теж оголили шаблі.

Але всіх випередив Ненко. Піднявши пістоль, він метнувся назустріч Чорі.

– Стій!.. Ти хто такий, що накидаєшся на воїнів падишаха? Негідник!

Уздрівши перед собою яничарського агу із срібним челенком[29]  29 Челенк (тур.) – срібна медаль за хоробрість.


[Закрыть] на чалмі, Чора осадив коня і опустив шаблю. Він не зумів приховати розгубленості.

– Я не нападаю на воїнів падишаха, ага… Я тільки хочу повернути невільницю, яку викрав у мене цей мерзенний гяур!

Видно було, що він не впізнав Сафар–бея – чи то через схвильованість, чи через те, що погустішали сутінки.

Тим часом переслідувачі збилися біля свого ватажка, а довкола них, притягнуті криками, тупотом кінських ніг і незрозумілим замішанням, згромадилися яничари.

– Гей, воїни! – гукнув Ненко. – Візьміть цих негідників під стражу! Та стережіть пильно, щоб жоден собака не втік!

Яничари вмить стягнули татар з коней, обеззброїли.

Чора намагався протестувати.

– Я жалітимуся прибережному азі! Ти поплатишся за самоправство, ага!.. Я син мурзи Кучука!

– Тим гірше! – усміхнувся Ненко. – Син мурзи нападає на воїнів падишаха! Непоштиво ставиться до яничарського аги… За таке по голівці не погладять. Візьміть його!

Яничари схопили Чору, заломили назад руки. Хлопець намагався вирватися, кричав, що це помилка, що він і в думці не мав наміру нападати на воїнів падишаха чи ображати агу, але його не слухали – стусонули межи плечі, потягли до табору.

Ненко залишився наодинці з втікачами.

– Ну от, ви в безпеці, – сказав він, підморгнувши по–дружньому. – Тепер я можу тримати Чору і його людей скільки треба – аж до Дунаю… На той час ви будете далеко за Дністром, і він, хоч би як хотів, не зможе вас наздогнати…

– Дякуємо тобі, Ненко. – Арсен потиснув йому руку. – Не знаю, що б з нами було, коли б не така щаслива зустріч…

– Дякуйте Аллахові, – Ненко усміхнувся. – Але чого ж ми тут стоїмо? Прошу до шатра… Гадаю, вам цікаво буде побесідувати з воєводою Младеном, та й підкріпитися не завадить…

– То і Младен тут? – Арсен не приховував радості. – А Златка?

Ненко враз спохмурнів.

– Про Златку нічого не відомо. Ніяких слідів… Ми гадали, що вона в Криму.

– В Криму ми з Романом були. Там її немає…

Вони рушили поміж возами до намету, що стояв над самим струмком. Ненко йшов попереду, і яничари, вклоняючись, поспішали дати йому дорогу.

Біля одного воза Ненко зупинився.

– Впізнаєте? – показав пальцем на темну постать людини, що, скарлючившись, сиділа біля заднього колеса.

Арсен, Роман і Стеха глянули на заросле обличчя незнайомця. Скуйовджене, давно не стрижене волосся спадало йому на лоба. Дорогий одяг пожмаканий і висів на схудлих плечах, як на кілку.

Чоловік на мить підвів голову. Каламутний погляд байдуже ковзнув по лицях, і повіки відразу склепилися.

– Юрій Хмельницький! – скрикнув Арсен, коли вони відійшли від воза, і вражено глянув на Ненка. – Невже то справді він?

– Як бачиш – він, – хитнув головою Ненко. – Колишній гетьман…

– Отже… тепер…

– Великий візир наказав схопити його і на аркані притягнути в Стамбул… А з ним доставити і все його багатство, яке він устиг нагарбати в Немирові. – Ненко показав на важко навантаженого воза, що під охороною чималого загону вершників саме переїхав міст і зупинився посеред табору.

Це був той віз, що перешкодив втікачам перемахнути через струмок, і в думках Арсен подякував долі, що так трапилося. Сліпий випадок, який, здавалося, загрожував їм смертельною небезпекою, приніс порятунок і, що найголовніше, зустріч із Ненком і Младеном.

– Чим же Юрась прогнівив султана? Здається, він вірою і правдою служив йому…

– Мені про це не доповідали… – з іронією сказав Ненко. – З Кам’янця одного дня прибув чауш з наказом – і ми той наказ виконали… Мені доручено доставити гетьмана і його скарб до Стамбула і там доповісти безпосередньо великому візирові.

– Хто ж тепер гетьманом у Немирові?

– Кара–Мустафа, зажерливий, мов біс, – понизив голос Ненко. – Йому мало того, що загарбав у скринях Юрася Хмельницького… Тож він продав Правобережну Україну молдавському господареві за чималий, мабуть, міх золотих, а той розсилає в усі кінці своїх полковників…

– Он як! Тепер господар видушуватиме з народу те, чого не встиг видушити проклятий Юрась…

– І справді проклятий! – відгукнувся Ненко. – Ніхто в Немирові не пожалів за ним, коли ми на аркані виводили його з міста… Тільки чулося: «Туди йому й дорога!»

– Отже, це наказ великого візира, – промовив замислено Арсен, пригадавши зустріч з ним у Кам’янці. – Клюнула рибка на приманку…

– Клюнула… – погодився Ненко. – І тепер, коли я дізнався, що Златки в Криму немає, мені здається, що це діло його рук.

– Ти його допитував? – Арсена аж струснуло від Ненкових слів.

– Ні, не допитував… Адже ця думка прийшла мені в голову щойно.

– Ми допитаємо його зараз!

– Тільки не поспішай. Маємо час. Ходімо до намету, ти ще не бачився з батьком… тобто з воєводою Младеном…

11

У наметі було темно. З протилежного від входу кутка почувся голос воєводи Младена.

– Це ти, Ненко?

– Я… Але не сам.

– З ким же, Сафар–бею? – Младен тривожно скрикнув і схопився з ліжка. Видно, йому було досадно, що при сторонніх у нього неждано вихопилося слово «Ненко».

Ага не відповів і плеснув у долоні – молоденький яничар вніс на срібному підсвічнику лойову свічку і, поставивши на невисокий похідний столик, безшумно вийшов.

Младен ступив наперед, жмурячи від світла очі, напружено вдивлявся в три темні постаті, що стояли за Ненком. І чим довше він вдивлявся в них, тим більше на його обличчі вимальовувався подив, що врешті вибухнув радістю.

– Арсене! Голубе! – він кинувся з розкритими обіймами до козака. – Другарю мій! Сину!..

Старий воєвода міцно обняв Арсена, просльозився. Довго не міг від нього відірватися, мов боявся втратити. І тільки тоді, коли перший порив радості минув, випустив його з рук.

– І Стеха тут! І Роман! – Він обняв їх. – Дорогі мої! Звідки ви? Як потрапили сюди?

Ненко тим часом вийшов з намету – і незабаром, за його наказом, було внесено вечерю. Запиваючи їжу холодною джерельною водою, Арсен, як умів, коротко розповів про їхні пошуки Златки, про подорож до Криму і Буджака, про визволення Стехи і втечу від погоні.

У Младена все нижче й нижче опускалися плечі. Почувши, що Златки в Криму немає, що немає її і в Буджаку, – отже, слід її загубився ще в Немирові, він важко зітхнув.

– У Немирові ми теж усе перевернули – нема. І ніхто нічого не знає. А може, хто й знає, та мовчить…

– Є одна людина, що знає, де Златка, – сказав Арсен.

– Хто ж це? – кинувся Младен.

– Гетьман!

– Гетьман?.. Юрась Хмельницький?

– Так.

Младен недовірливо поглянув на Ненка, ніби питав у нього поради. Той ствердно хитнув головою.

– Так, ми гадаємо, що він знає, де Златка. І зараз примусимо його сказати правду!

Ненко знову плеснув у долоні. Полог відхилився – з’явився вартовий.

– Приведи сюди гяура–гетьмана!

Юрія Хмельницького притягнули на аркані, що обвив йому шию. Видно, його щойно розбудили, бо він розгублено блимав очима, не розуміючи, куди і для чого його привели. Невисокий, понурий, наляканий, він зараз зовсім не був схожий на того зарозумілого правителя, який нагонив страх на пів–України. Стояв із зв’язаними за спиною руками, з арканом, що зловісно теліпався на шиї, і покірно ждав якоїсь нової напасті.

Коли вартовий вийшов, Ненко подав Хмельницькому низенький стільчик, сказав:

– Сідай, гетьмане, та слухай мене уважно!

Той сів і підвів тьмяні очі.

– Я слухаю, ага.

Ненко підійшов і схопив Юрася за плече.

– Де поділася моя сестра?

Юрась здригнувся.

– Я н–не знаю, – відповів глухо. – Її викрали татари…

– Не поспішай стверджувати це! Подумай…

– Я мав досить часу думати.

– І все ж, гетьмане, тобі доведеться подумати ще і пригадати те, що ти так уперто намагаєшся забути чи приховати, – сказав, виступаючи наперед, Звенигора. – Ти мене впізнаєш?

Юрій Хмельницький оторопіло глянув на козака.

– Запорожець?.. Ти?!.

– Так, це я… І я радий, що Бог не позбавив тебе пам’ яті. Отже, маєш пам’ятати й те, куди запроторив Златку!

– Далася вона вам… Цього я не знаю!

– Згадаєш, виродку! – вигукнув Арсен.

Він був страшний. Важко дихаючи, з налитими люттю очима, поволі підійшов до колишнього гетьмана, схопив його за шию обома руками і струснув так, що в того замалим не відірвалася голова.

– Згадаєш і скажеш! А не скажеш – тут тобі й смерть! – Козакові пальці вп’ялися в тонку шию Юрася. – Ну, кажи недолюдку!

Юрась смертельно зблід, захарчав. Очі йому полізли на лоба. З вуст зірвалися хрипкі слова.