Текст книги "Таємний посол. Том 2"

1

Іваник і Рожков втратили коней ще на Дністрі, їх відібрали татари при переправі через ріку, а самих відпустили: виручили ярлики. Обірвані, босі, ледь живі від голоду й утоми, допленталися вони до Києва і перші два дні, скориставшись гостинністю генерала Гордона, тільки те й робили, що їли на кухні і спали в конюшні на горищі. А на третій день, трохи оклигавши, спустилися вузьким узвозом на Поділ, минули Житній базар і попростували до Києво–Братського монастиря, де містилася колегія.

За кам’яною стіною, на просторому подвір’ї, вимощеному паленою цеглою, сновигали ченці, борюкалися спудеї молодших класів. Старші стояли купками і про щось розмовляли. Сміх, що вибухав то в тому, то в іншому місці, свідчив, що теми їхніх розмов були далеко не вчені.

Іваник і Рожков наблизилися до одного гурту.

– Хлопче, ходи–но сюди, знаєш–маєш, – поманив Іваник пальцем низького опецькуватого хлопчину, що глипнув на них чорними очима. І коли той підійшов, спитав: – Ти часом не знаєш тут таких… Яцька і Семашка?

Хлопчина крутнувся на одній нозі і щосили гукнув на весь двір: – Яцьку! Семашко! До вас родичі приїхали! Хліба й сала привезли! Ге–ей, сюди!

Іваник ніяково переглянувся з Рожковим: у них з собою не було ніякого подарунка. Та й де б він узявся, коли самі були голі мов бубни?

Яцько й Семашко не забарилися з’явитися і, пізнавши Іваника, зраділи, як рідному. Зразу засипали десятками запитань. Видно було, що хлопцям жилося несолодко, бо схудли, витягнулися, а до всього – нудьгували за рідними й близькими.

– Чекай, Яцьку, чекай! – перебив їх Іваник. – Ми й самі нічого не знаємо ні про Арсена, ні про Семашкову родину, бо щойно повернулися з татарського полону…

– О! – вирвалося в Яцька. Семашко мовчав, видно, був стриманіший.

– Так. З полону… Але там ми бачили Стеху, Арсенову сестру…

– О! – ще дужче здивувався Яцько. – Арсен знає?

– Та ні ж! Ми й прийшли сюди, знаєш–маєш, щоб ти гайнув на Запорожжя і розшукав там Арсена… Треба визволяти дівчину.

Яцькові очі блиснули радістю.

– Так це я вмить!.. Семашку, поїдемо?

Розважливий Семашко відповів не зразу. Наморщив лоба, від чого дві чорні брови зійшлися над переніссям, як два воронячих крила.

– А чи нас відпустить пан ректор?

– Чи ми його питатимемо!

– До Запорожжя неблизький шлях. А ми – піша–пішаниця.

– Семашку, ти ніби з неба впав! – Видно було, що Яцько, як старший і бувалий, верховодив. – Хто ж ітиме пішки? А Дніпро навіщо?.. Ген скільки дубів пливе вниз! Попросимося – і нас візьмуть. Ще й харчуватимуть за те, що помагатимемо.

Яцько міркував як дорослий. Іваник переглянувся з Кузьмою: їхні сумніви, чи можна доручати таке важливе діло хлопцям, розвіялися, мов дим. Яцько добереться до Січі, А вдвох із Семашком – тим більше. А там уже Арсена знайдуть…

– Ну, чого ж, я згоден, – сказав Семашко.

Видно, йому теж набридло сидіти на спудейських харчах, хотілося на волю, на дніпровське привілля.

– Ну, от і добре, хлопці, – сказав Кузьма Рожков. – Тоді відійдімо вбік. Треба дещо розповісти і передати…

Вони завернули за ріг будинку і сіли на низеньку, почорнілу від часу і негоди лавочку під кущем бузку.

2

В котрий раз повертався Арсен з близьких і далеких доріг до Січі, а все не міг позбутися дитинно–радісного збудження, звикнути до зустрічей з товариством, з друзями і сприймати ці зустрічі як щось звичне, буденне. Це завжди були для нього найщасливіші хвилини життя.

Коли посольство, допроваджене Газі–беєм і його сейменами до кордонів Кримського ханства, ступило на землі Запорожжя, сторожові козаки довели його до Січі, а братчики влаштували йому урочисту зустріч.

Всі висипали на стіни. З надбрамної вежі гримнула гармата. Кошовий і старшини у святковому одязі, з клейнодами зустріли посольство на майдані перед фортецею і провели його в посольський дім.

Арсена й Романа оточили друзі.

– Синку, як ти змарнів на чужинських харчах! – Метелиця притис Арсена до грудей. – Знать, нелегкий посольський хліб… Але добре, що живий–здоровий повернувся. Козакові аби шкіра та кістки – а м’ясо наросте… – Він важким кулаком витер сльозу. – Тьфу, хай йому чорт! Видно, починаю старіти, що розрюмсався, мов баба…

Арсен поцілував старого в шорстку щоку.

– Спасибі, батьку Корнію, за ваше добре серце… Дякую, друзі, за привітання!

Арсен і Роман переходили з одних обіймів до інших, аж поки Палій не сказав:

– Ну, годі вам чоломкатись та сльозу пускати… Арсене, є важлива звістка!

Всі замовкли. Арсен кинувся до Палія.

– Яка звістка, батьку Семене?

– Сідайте і слухайте. Бо одним словом не скажеш… Ви довго, хлопці, мандрували, а життя тим часом не стояло на місці – текло та й текло. От і накапало трохи новин…

Сіли проти сонця хто на чому: на вербовій колоді, що заміняла козакам лавку, на призьбі під куренем, а то й просто на теплій землі.

Арсенові не терпілося. По очах Палія бачив, що той має сказати щось важливе.

– Ну, батьку!

Палій розгладив вуса.

– Приїздили з Києва хлопці – Яцько і молодий Семашко…

– Що ж трапилося? – Арсен раптом зблід. – Якесь нещастя з нашими? Я чув, що на Київ нападали татари…

– Ні, ні, там усе гаразд. – Палій поклав козакові руку на плече, щоб заспокоїти його. – Знайшлася Стеха…

– Стеха?.. Де ж вона була?

– У Буджаку. Вона й зараз там.

– У Буджаку… – Арсен на мить замовк, а потім тихо спитав: – А Златка?

– Про Златку нічого не відомо.

Арсен не приховував розчарування.

– Газі–бей сказав, що Златку викрав Чора, син Кучук–бея. Як же нічого невідомо?..

– Ось як! – здивувався Палій. – А ми маємо відомості, що це якраз Стеху викрав Чора… Вона його полонянка.

– Його полонянка! – вигукнув Роман схвильовано. – Я доберусь до нього і задушу, мов кошеня! А потім – хай буде що буде!

– Чекай, Романе! Не поспішай убивати. Ви не все знаєте, друзі…

– Що ж іще?

– Чора – мій племінник…

– Племінник? Чора?!. – Арсен і Роман були вражені.

– Його мати – моя молодша сестра Варвара.

– О!

– Так, моя сестра… Дружина Кучук–бея. Ось як буває! – Палій сумно похитав головою, а потім невесело усміхнувся. – Та іноді й нещастя може послужити добру службу. Ось бачите? – Він витягнув шматок пергаменту. – Це ярлик… Він відкриє нам не тільки дорогу в Буджак, а й двері до хати білгородського мурзи. А там буде видно, що робити… Сестра допоможе…

– Батьку, так їдьмо ж скоріше! – Арсен схопився. – Не гаймося!

Палій лагідно усміхнувся.

– Зажди! Не поспішай. Треба як слід приготуватися в дорогу.

– А що нам збиратися?

– Як що? Потрібні коні, гроші, харчі… Та й кількох полонених не завадило б узяти з собою, може, доведеться викуповувати дівчину або обміняти… Не забувай і про подарунки: їду ж я в гості до рідної сестри!

Арсен почухав потилицю.

– І справді… Шкода! Де ж узяти грошей? – І він вивернув кишені. – Ось кілька шелягів… А в тебе, Романе?

Роман сумно усміхнувся і розвів руками.

– У мене навряд чи й те знайдеться…

Тут наперед вискочив Сікач, зірвав з голови шапку.

– А братчики навіщо? Підемо по колу, дивись, і назбираємо на дорогу… Ану, хто більше? – І він перший кинув золотого.

В шапку посипалися монети – московські срібні карбованці, випущені царем Олексієм Михайловичем, польські злоті, персидські ріали, італійські дукати, іспанські дублони, англійські гінеї, австрійські, датські та шведські крони, німецькі талери, турецькі куруші та піастри… Мабуть, не було на світі такої монети, яка б у ті часи не потрапляла на Запорожжя.

Обійшовши побратимів, Сікач струснув шапкою, звідки почувся металевий брязкіт, і попростував на майдан, де клекотіло людське море…

Тим часом Палій, зрадівши такій несподіваній удачі, почав відбирати собі супутників.

– Арсен – раз, Роман – два, – загинав він пальці на лівій руці. – Метелиця – три, Сікач – чотири, я – п’ять… Ну, і досить, гадаю… А то, чого доброго, татари приймуть нас не за гостей, а за здобичників, – підсумував він.

– А я? – вискочив наперед Шевчик. – Ти про мене забув, Семене!

Палій не хотів брати старого, щоб не був зайвим тягарем у далекій і небезпечній дорозі. Однак і ображати його не хотілося. Тому сказав якомога м’якше:

– А може б, ви, батьку, зосталися дома? Чи ж охота вам трусити кістками аж до Дністра? Неблизький же світ!

Але Шевчик обурився і підстрибнув, як облізлий півень.

– Це ж хто труситиме кістками? Я?.. Та ти знаєш, хто я такий? – Він зробив паузу, витягнув догори тонку, зморшкувату шию, щоб здаватися вищим, а потім сам відповів на своє запитання: – Я – Шевчик! Я ще, щоб ти знав, пам’ятаю Гуню й Острянина! А з батьком Хмелем за одним столом сидів і чарку пив… Не кажучи вже про Сірка… І всюди я був перший!

– Позаду, – вставив, підсміюючись над хвальковитим побратимом, Метелиця.

Шевчик остовпів і закліпав, бліднучи, повіками.

– Це ж хто позаду?.. Я?! – Він розсердився не на жарт і вихопив шаблю. – Ах ти, пуцьверінок! Собачий хвіст!.. Ходи сюди, я проткну твоє товсте черево своєю залізякою, і тоді ти дізнаєшся, хто я такий!

І він справді ткнув шаблею прямо в живіт Метелиці, – той ледве встиг відхилитися.

– Ти що, старе помело, часом не здурів? – Усмішка враз щезла з м’ясистого, поораного шрамами і зморшками обличчя Метелиці. – А то, побий мене грім, як схоплю за ноги, то відразу опинишся за фортечною стіною, на смітнику!..

Вони стали один проти одного і, люто бризкаючи слиною, почали сваритися.

Козаки реготали. Сміявся і Палій.

– Ну, гаразд, хай їде старий! У дорозі пригодиться – куліш варити або вночі на чатах стояти… Йому однак не спиться…

Шевчик зрадів.

– Невже візьмеш, синку? Справді?

– Я не жартую.

– Ото молодець! Дякую. А за куліш не сумлівайся! Я мастак на таке діло. Такий зварю, що держись!

– За живіт! – не втримався знову Метелиця, щоб не підкусити, і, заливаючись від реготу, плеснув важкою долонею миршавенького побратима по сухих, утлих плечах, аж той присів. – Го–оренько ти моє!

Шевчик розплився в добрій усмішці і прихилив голову до широких грудей свого друга.

3

Стояв жаркий південний травень. Це був той час, коли степова рослинність – тирса, буркун, будяки, ромен–зілля та інше різнотрав’я – дійшла свого розквіту і ще не почала сохнути під палючим промінням сонця, а тому буйно, як море, хвилювалася на безмежних просторах, і коні поринали в цьому барвистому морі по самі загривки.

Дикий степ, що відділяв запорозькі володіння від татарських кочовищ, козаки подолали за кілька днів.

Шевчик справді не став тягарем для товаришів. Незважаючи на похилий вік, міцно, мов реп’ях, тримався в сідлі, не скаржився на втому, а на привалах розпалював багаття, ставив триногу, підвішував казанок і варив пшоняний куліш, що припав усім до смаку.

На Великому Куяльнику їм зустрілися татарські чабани, які, забачивши козаків, чкурнули щодуху в степ. Отже, Дике поле залишилося позаду – починалися татарські володіння.

На переправі через Дністер, південніше Бендер, Арсен Звенигора, який їхав попереду, раптом побачив великий кінний загін, що переправлявся на лівий берег. У вершників у сагайдаках було по два луки, не менше як по сотні стріл. У кожного – по двоє, а то й по троє коней.

Арсен зразу зрозумів, що то татарський чамбул вирушає по здобич на Україну. Він хотів повернути до своїх, але його вже помітили – і ціла сотня вершників направилася до нього. Передні, впізнавши у ньому запорожця, вихопили шаблі, дехто на ходу накладав стріли на тугого лука.

– Не стріляйте! – гукнув Арсен. – Я маю ярлик мурзи Кучука!

Його вмить оточили.

– Хто такий? Звідки? Покажи ярлик! – залунали голоси.

Арсен витягнув з кишені цупкий аркушик пергаменту і підняв над головою.

Запала тиша. Три схрещені чорні стріли – родовий знак Кучука – подіяли безвідмовно.

– Куди простує козак? – спитав молоденький чорнобровий татарин.

– До мурзи Кучука.

– О! – тільки й вихопилося у того.

– Але я не сам, зі мною – мої побратими. – І Арсен показав назад, де з–за горба поволі виїжджали його товариші.

Молоденький татарин щось тихо сказав двом вершникам, і ті помчали назустріч запорожцям.

– Із чим же козаки простують до мурзи Кучука?

– Про це ми скажемо самому мурзі, – спокійно відповів Арсен.

– Ти можеш і мені сказати. Я його син – Чора!

Арсен здригнувся і чіпко уп’явся поглядом у юнака. Так от у чиїх руках Стеха! Ось хто захопив її підступно в Немирові і завіз у далекий Буджак!.. Йому зразу ж, в цю хвилину, хотілося дізнатися, що з сестрою, де вона, чи жива–здорова, але, помітивши на собі десятки допитливих поглядів, стримався. Натомість сказав:

– Дуже приємно зустрітися з сином славного Кучука. Але про те, з чим ми їдемо в Буджак, скажемо самому мурзі…

Чора нахмурився.

– Тоді поспішімо до батька… Він на переправі.

Під’їхав Палій з козаками, і всі гуртом, у супроводі Чори, рушили до Дністра.

Кучук стояв на пригірку і стежив за тим, як його воїни вплав переправлялися через широку бистру ріку. Побачивши запорожців, що прямували до нього, він здивовано підвів брови.

– До тебе, батьку, – сказав Чора підходячи. – Мають ярлик…

– Ярлик?.. Чий?..

– Твій.

– Але я ніколи не давав ярлика тим невірним собакам, хай помилує мене Аллах! – В очах мурзи спалахнув гнів.

– Ярлик давала твоя дружина Варвара–ханум, мурзо, – виступив наперед Семен Палій.

– Варвара–ханум? – Кучук не зміг приховати подиву і глянув на сина. – Але як вона посміла зробити це?!

Чора зблід, бо боявся батьківського гніву. Йому ще й зараз у пам’яті той день, коли батько, дізнавшись про зникнення Стехи і двох невільників, мов несамовитий кинувся до дружини з піднятими кулаками. Очі його шалено блиснули, з вуст зірвався не крик, а якийсь страшний звірячий рик. Здавалося, ще одна мить – і він ударить Варвару–ханум… Чора пам’ятає, як напружилась мати, як гордо підвела свою красиву голову в обрамленні важких русявих кіс, ждучи того удару, як дивним сяйвом блиснули її голубі очі… Одного він не пам’ятає – яка сила кинула його, мов пружину, вперед. Він затулив собою матір і рвучко підняв руки в ту мить, коли батькові кулаки вже звелися над нею…

І сталося несподіване: батько зупинився, важко дихаючи і скрегочучи зубами. Довго дивився на них, мов уперше бачив, потім враз якось обм’як, опустив голову і, повернувшись, без жодного слова пішов геть.

З того часу він ні разу не згадував про полонянку і вів себе і з дружиною, і з сином так, мовби нічого не сталося, – був привітний, веселий, добрий.

І ось… В батьковому голосі Чорі вчулося грізне відлуння тієї далекої вже грози.

– Не гнівайся, мурзо, – спокійно промовив Палій. – Краще приймай гостей!

– Гостей?..

– Так. Усюди, у всіх краях і в усіх народів, коли прибуває брат дружини, його вітають, як найближчого родича і бажаного гостя…

Кучук похмуро глипнув на козака.

– Не розумію…

– Ну, звичайно, не розумієш, – усміхнувся Палій, – бо коли брав мою сестру Варвару в Борзні, то не питав нічиєї згоди – ні її, ні батьків, ні братів… Тож звідки тобі знати її брата?

Кучук пильно глянув на свого співрозмовника, на його високу дужу постать, на відкрите обличчя, на якому ясніли гарні сірі очі. І раптом усміхнувся.

– Невже ти брат Варвари–ханум?

– Так.

– Семен?

– Так.

– Ох, шайтан! От не сподівався! Варвара–ханум розповідала про тебе… Ну, будь здоровий, Семене Гурко! – Мурза простягнув руку.

– Семен Палій…

– Що?.. Семен Палій?! – Кучук був вражений. – Але ж… Семен Палій – то погромитель кримчаків! Слава про тебе пронеслася і по Буджаку… І коли б у тебе не було мого ярлика…

– То що? Наказав би голову відтяти?

– Наказав би!

– Дякую за відвертість… Але, на щастя, я маю з моїми друзями твій ярлик, і моя рідна сестра – твоя дружина… А це що–небудь та означає!

– Безперечно.

– Тоді, родичу, приймай гостей!

Кучук знову спохмурнів. І оглянувся на своїх вояків, що переправлялися через Дністер.

– Але… – він зам’явся.

Палій теж перестав усміхатись. Йому стало ясно, куди веде Кучук свій чамбул. Голос його прозвучав глухо й суворо.

– Ти зібрався на Україну?

Той прямо глянув у вічі Палієві.

– Так, ти вгадав. Ми йдемо на Україну. Рік важкий: сарана спустошила наші пасовиська і бахчі, насувається голод…

– І ти вирішив поживитися на Україні? Взяти ясир?

– Не тільки ясир… Коні, худоба, вівці, одяг, гроші – все знадобиться! – В очах мурзи загорілися насмішкуваті іскринки.

– Ви чуєте, хлопці? – звернувся Палій до своїх товаришів.

– Але ж наш край став майже пусткою, мурзо! – вигукнув, виїжджаючи наперед, Арсен. – Ви всіх там винищили, все забрали! Чим же ще хочете поживитись?

На карому коні, в чорному жупані, сам схудлий, потемнілий, він зупинився на горбку, проти ясного синього неба.

Кучук прикипів поглядом до похмурого козака. Потім вигукнув здивовано:

– Чорний вершник?! І ти тут?

– Тут, мурзо, – спокійно відповів Арсен.

– Ох, чорт! Шкода, що не зустрілися ми в степу, а то б мої люди посікли тебе на шмаття!

– Я знаю це.

– І все ж ти посмів приїхати сюди?

– Як бачиш, мурзо.

– Ти й справді смілива людина, чорний вершнику… Недарма мої воїни наділили тебе надприродною силою. Але тримайся від них подалі: впізнають – башку знесуть!

– І все ж тобі доведеться на цей раз відкласти похід і повернутися додому, шановний мій родичу! – суворо сказав Палій.

– Чому?

– Ну, як же! Гості на поріг, а він з дому побіг?.. Так не годиться! Я прибув до тебе перший та, може, й останній раз. Хочу посидіти за гостинним столом, поговорити із сестрою і зятем. А це, наскільки я розумію, мій небіж? – він повернувся до Чори. – І з ним хотілося б познайомитися ближче… Те, що ми смертельні вороги, – всяк знає. А от що ми ж таки люди, а не пси, та ще й родичі – не всім відомо…

Кучук мовчав. Чора торкнув його за рукав.

– Тату, козак правду каже…

– Не козак, а дядько, – вставив Палій. – Адже моя сестра Варвара – твоя мати?

– Так.

– Ну, от бачиш! Дядько…

– Дядько, – повторив Чора і раптом почервонів, зустрівшись з батьковим поглядом.

Кучук закусив губу і щось думав. Видно було, що в його серці точилася боротьба. Він боровся сам із собою.

Похід на Україну почався. Зібрано чимале військо. Половина його вже переправилась через ріку. Не хотілося повертатися без здобичі. Та й що скажуть воїни? А яли агаси що скаже?

Однак і їхати не виходить…

Він зітхнув і промовив тихо до Чори:

– Накажи припинити переправу! Повертаємося назад. Додому.

4

– Приймай гостей, Варваро–ханум, – сказав мурза, кидаючи батракові повід коня. – Впізнаєш?

Був ранок, і Варвара–ханум давала на подвір’ї роботу невільникам і невільницям. Одягнута по–домашньому: у білу вишиту сорочку і квітчасту, за татарським звичаєм, спідницю. В руці мала в’язанку ключів. У вухах поблискували проти сонця невеличкі золоті сережки.

На її обличчі промайнув подив: вона не ждала чоловіка так скоро з походу.

– Ти повернувся? А це…

Її погляд ковзнув по козаках, що поволі наближалися, і раптом застиг. Губи здригнулися. Ключі з брязкотом упали додолу. Гострим зойком вирвалося з вуст:

– Братику–у! Семене!

Вона кинулася до Палія і впала йому на груди. Забилася в нестримному риданні.

– Братику! Рідненький мій! Невже це ти?

Палій цілував її в коси, в лоб, в мокрі від сліз щоки.

– Сестронько! Лебідонько моя нещасная!

Всі стояли мовчки – Кучук, Чора, козаки і невільники.

Арсен відчув, як у нього перехопило подих, а очі зволожилися слізьми. Яка–то у нього буде зустріч із сестрою? І чи буде? Чи не продав її цей кривавий мурза–людолов у гарем за тридев’ять земель?

А Златка? Чи зустріне він її, милу свою, найдорожчу? Чи загляне в її густо–сині очі? Чи навіки вже втратив?

Після перших привітань і перших сліз Кучук–бей запросив гостей до хати.

Тим часом невільники і батраки різали баранів, патрали гусей, з льохів несли вино і бринзу. Невільниці–українки варили куліш, галушки, пекли пиріжки з маком, ізюмом та сиром.

А поки все це готувалося, Кучук і Варвара–ханум пригощали гостей вином, розведеним, за болгарським звичаєм, водою, вели тиху, неквапливу розмову.

Арсена гризла нетерплячка. Він думав, коли їхав сюди, що перше запитання до Кучука і Варвари–ханум буде про Стеху. Але зрозумів, що помилився. Гуртом козаки вирішили, що питати мурзу небезпечно. Хто зна, як він подивиться на те, щоб відпустити за викуп дівчину. А поговорити з Палієвою сестрою не випадало нагоди.

Незабаром слуги принесли обід. Поставили на барвистий килим, розстелений на долівці. Гості, як і господарі, сіли кружка на м’які подушки. Мурза налив у срібні та скляні келихи вина, промовив:

– Дорогий мій родичу, дякую, що завітав до моєї хати! – Його чорні очі блиснули крізь прищурені повіки, і не можна було розібрати – кепкує мурза чи говорить щиро. – За твоє здоров’я і за здоров’я твоїх супутників!

Обід тягнувся мало не до вечора. І тільки тоді, коли сп’янілий Кучук пішов відпочивати, а невільниці постелили козакам – на їх прохання – в саду, просто неба, Арсен шепнув Палієві:

– Кращої хвилини не буде, батьку!

Палій мовчки хитнув на знак згоди головою і, обнявши сестру за плечі, сказав:

– Варочко, я радий, що майже через двадцять років побачив тебе… Але у нас ще й діло є до тебе…

– Яке? – Варвара–ханум насторожилась.

– Ми хочемо визволити одну дівчину, сестру цього козака, – і Палій показав на Арсена.

– Де ж вона?

– У тебе… Тобто вивіз її з Немирова Чора.

– Чора?.. Як же її звати?

– Стехою…

– Стехою?!. – Варвара–ханум вражено глянула на козаків.

– Чому це тебе дивує?

– Тому, що я відпустила її додому разом з тими двома невільниками, які передали тобі ярлик!

– Відпустила?.. Додому? – Палій перезирнувся з Арсеном. – Тут щось не так… Ті двоє її не бачили… Вони повернулися без неї і сповістили, що Стеха залишилася тут.

Варвара–ханум мовчки дивилася на козаків. Обличчя її пополотніло. Міцні білі пальці, що, видно, давно не знали важкої роботи, мимовільно жмакали барвисту шовкову шаль.

Нарешті, пересиливши себе, жінка плеснула в долоні. Ввійшла невільниця.

– Гукни Чору! Хай зайде.

Чора вбіг веселий, розпашілий.

– Що, нене?

Варвара–ханум показала на міндер поряд із собою.

– Сядь сюди! – І коли син сів, запитала твердо, з притиском: – Чоро, де поділася та дівчина? Стеха…

– Стеха? – В чорних очах хлопця промайнув переляк. Він не зумів приховати збентеженості. Рум’янець на шоках почав гаснути. Однак він зробив вигляд, що напружує пам’ять. – Ах, Стеха!.. Як же – пам’ятаю! А от де вона поділася – не знаю…

Варвара–ханум поклала руку йому на гостре коліно.

– Ну, як же не знаєш? Ти ж мав відправити її додому… Я ж наказувала тобі!

– Я й відправив.

– Коли?

– Тоді ж. Разом із тими невільниками.

Чора зблід. Очі його горіли. На лобі виступив піт. Але відповідав він чітко, твердо.

Варвара–ханум була збита з пантелику.

– Ти правду кажеш, сину?

– Нене! – вигукнув Чора, але відвів погляд убік.

Мати пильно подивилася на нього і сказала:

– Ну, гаразд… Іди, Чоро!

Арсен і Палій переглянулись. Вони були вражені. Скільки сил потрачено! Скільки надій було! І все даремно, їм здалося, правда, що Чора щось приховує… Але як примусити його сказати правду?

Чора підвівся і швидко вийшов.

У кімнаті запала мовчанка. Козаки зціпили зуби і думали, що робити далі. Варвара–ханум теж не проронила жодного слова.

Порушив мовчанку Палій.

– Отже, виходить, дівчина зникла безслідно… Але ж такого не буває! Повинен же хтось знати, де вона поділася! Як ти гадаєш, сестро?

– Не знаю… Просто гублюся в здогадках.

– А не приховує чогось Чора?

Варвара–ханум пильно подивилась на брата.

– Ти так гадаєш, Семене? Я поговорю з ним… Сьогодні увечері…

5

Ніч була темна й тепла, навіть задушлива. На небі висіли мерехтливі сріблясті зірки. З широкого дністровського лиману долинали пахощі водоростей, викинутих на берег, та квакання жаб.

Чора ніяк не міг заснути. Серце лунко стукало в грудях, з голови не йшли тривожні думки. Після розмови з матір’ю він зрозумів, що приїзд дядька і козаків зовсім не випадковий. Вони приїхали по Стеху! Хочуть викупити її і забрати з собою!..

Він лежав на кожушанці, простеленій просто на землі, під кущами винограду, і дивився в темно–синє небо, на далекі манливі зорі. А думав про своє.

«О Аллах, допоможи мені! – шепотіли його губи. – Зроби так, щоб та мила гяурка Стеха, всупереч бажанню батька і матері, всупереч усьому світові, стала моєю першою дружиною!.. Вона мені народить синів, які шаблею слугуватимуть тобі, о Всевишній! Прокладатимуть шляхи в країну невірних для твоєї величі і слави!»

Зашелестіли кущі. Чора підвів голову.

– Ти тут, синку? – почувся тихий материн голос. – Не спиш?

– Не сплю, нене.

– Я присяду біля тебе…

– Сідай, нене.

Варвара–ханум сіла на кожушанку, поклала теплу руку синові на голову, пригладила шорстке волосся. З її грудей вирвалося легеньке зітхання.

Чора мовчав. Він здогадувався, чого прийшла мати, але не знав, що їй відповісти. Думки його сплуталися, а серце стиснулось від болю й тривоги.

– Чоро, – промовила тихо мати, коли мовчанка затяглася, – я знаю, ти не відіслав тоді тієї дівчини… Бо коли б відіслав разом з невільниками, вона була б дома… Скажи, навіщо ти так зробив? Чому не послухав мене? Га?

Чора не відповів.

Варвара–ханум пильно подивилась в його широко розплющені очі, в яких мерехтіли відблиски зірок.

– Ну, чому ж мовчиш? – Її рука знову погладила синову голову.

Чора раптом схопив ту руку, притиснув собі до щоки, і мати відчула, як з його очей бризнули сльози.

– Я кохаю її, нене! – аж задихнувся він. – Як ти не розумієш?!. Кохаю над усе на світі!

Тепер замовкла мати, знічена, вражена гострим болем, що прозвучав у синових словах. Той біль відізвався в її серці ще гострішим болем. Вона безмірно любила Чору, свого первістка, єдиного сина, любила такою ніжною й глибокою любов’ю, що ладна була за нього, за його щастя віддати не тільки руку на відруб, а й саме життя.

Чим же вона тут допоможе йому?

– Чоро, скажи мені правду, адже я не ворог тобі, а найкращий друг і порадник… Ти не відіслав її?

– Ні, – глухо відповів Чора.

– Приховав від батька?

– Так.

– Де?

– Нене, я не можу сказати. Не питай мене! – з болем у голосі вигукнув юнак.

– Мені можеш казати все! – суворо промовила мати і зразу ж пом’якшила голос. – Бог свідок, я не використаю твої слова на шкоду тобі.

– Нене!

– Кажи! – В материному голосі знову прозвучали тверді, майже суворі нотки, притаманні її характерові.

Настала довга пауза. Чора не відповідав.

Нарешті знов заговорила мати. На цей раз голос її був лагідний, трохи смутний.

– Дурненький мій! Якщо ти вже так закохався в ту дівчину, то хіба ж я стану проти того, щоб ти взяв її собі за дружину?.. Навпаки, я хочу допомогти тобі… Адже і дядько Семен, і брат Стехи завтра про все розкажуть батькові, і хто зна, як повернеться діло… Я ж казала, що відіслала дівчину додому, а виявиться, що вона тут. Чи не накаже батько перевернути все в улусах, щоб знайти її? Для них.

Чи для себе… Ти розумієш? А коли знайде, тоді вже буде пізно зараджувати лихові.

Чора знову довго мовчав. Тільки важке дихання свідчило і про його переживання, і про важкі думи, що гнітили його душу. Потім глухо сказав:

– Я одвіз її на Чагу… До аталика Ямгурчі…

– До Ямгурчі! – вигукнула Варвара–ханум. – Слава Богу, вона там у безпеці! Нікому не спаде на думку шукати її там, в далекому степовому улусі. Ну, спи спокійно. А я візьму гріх на душу… Допоможу тобі. Хоча не знаю, чи будеш ти щасливий… А вже про її щастя і говорити нічого. Нещасна… Як і я… – Вона схлипнула.

– Нене! – вигукнув Чора і почав цілувати материні руки. – Рідна, дорога моя! Що я можу зробити, щоб ти була щаслива? Скажи – що? І я зроблю!

– Любий мій, заспокойся… Тепер мені не треба нічого, крім тебе! Аби ти був щасливий…

Вона поцілувала його в лоб, підвелася і поволі пішла стежкою до хати.

6

Арсен міцно стиснув Романову руку, аж той скривився.

Вони стояли за кущами винограду і чули кожне слово Чори і Варвари–ханум. Обидва розуміли, що не так просто буде врятувати Стеху, якщо на бік Чори стала його мати. Про те ж, щоб відкрити мету їхнього приїзду мурзі Кучуку, як міркувалося раніше, після того, що вони почули, нічого й думати. Він її не відпустить і не віддасть за викуп, а зробить своєю дружиною або одаліскою[22]  22 Ода (тур.) – кімната; одаліска – наложниця.


[Закрыть], як це заведено в турецьких і татарських беїв.

Арсен радів з того, що йому спала щаслива думка підслухати розмову сина й матері. Становище прояснилося, і можна діяти не наосліп.

Вони довго стояли непорушно, прислухаючись, як Чора крутився, зітхав, щось шепотів. Нарешті – замовк. Почулося рівне дихання. Тоді, обережно ступаючи, щоб не тріснула під ногами жодна галузка, не сколихнувся і не шелеснув жодний листочок, відійшли в глибину саду, спустилися до берега лиману і сіли біля самої води на м’яку холодну траву.

Арсен обняв Романа за плечі.

– Ну от – про Стеху дізналися, – промовив тихо. – Це вже добре… Чора переховує її на річці Чазі у свого аталика Ямгурчі… Звичайно, не так просто знайти цього Ямгурчі, але й не так складно. Чага – невеличка степова річечка, що влітку часто майже пересихає, і ми за день–другий обнишпоримо там усе…

– Ти надумав їхати туди, Арсене?

– А як же інакше?

– Нас відразу схоплять!

– Ми маємо ярлик мурзи. А це щось та важить!

– Гм… А як подивиться на це Палій? Чи дозволить?

– А чому б він мав не дозволити?

– А коли дізнаються Кучук і Чора?

– Треба придумати правдоподібне пояснення, щоб вони повірили…

– А яке?

– Може, хай Палій скаже, що ми пересварилися між собою?..

– Ні, це погано! Зовсім погано! Адже ніхто не чув нашої сварки.

– Тоді хай скаже, що послав нас у Немирів до Юрія Хмельницького…

– З чим?

– Ну, Палій краще за нас придумає – з чим…

– Коли ж ми виїдемо?

– Гадаю, затримуватись нам тут нічого… Перекинемося з батьком Семеном слівцем, осідлаємо коней – і в дорогу! Щоб до ранку бути на Чазі.

Вони підвелися і попростували до очеретяної клуні, схожої на великий гостроверхий курінь, де на запашному сіні спали козаки. Тихенько відхилили двері, навпомацки знайшли Палія, що спав крайнім, і розбудили його…

7

Від Білгорода до Чаги – один кінний перехід. Літня ніч коротка: не встигли вершники від’їхати від Дністра верст десять, як на сході почав підніматися край неба. Спочатку він посвітлішав, потім прибрав бурого, а згодом – рожевого кольору. Нарешті весь виднокрай спалахнув, як вогонь, і з–за далекого моря викотився пруг сонця і запалахкотів буйною пожежею.

Степ враз ожив, озвався тисячами голосів – пташиним співом, сюрчанням коників, свистом бабаків та ще безліччю звуків, що затоплювали все довкруг.

Хоча Арсен мав у кишені ярлик мурзи, вони з Романом домовилися всіх зустрічних об’їжджати, щоб не навести на свій слід Чору, коли б він надумав раптом переслідувати їх.

Тож помітивши вдалині отару овець і чабана з собаками, звернули вбік і широкою балкою, накидаючи гак, помчали на захід.

Згодом попереду виринув невеличкий татарський хутір – кілька глиняних халуп, критих очеретом. Його об’їхали теж і несподівано побачили невеликий степовий гайок, що привільно розкинувся попід горою. Козаки повернули до нього, сподіваючись дати коням невеликий перепочинок.