Текст книги "Таємний посол. Том 2"
Автор книги: Владимир Малик
Жанр:
Исторические приключения
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 37 страниц)
– Бачу, приїхали не з порожніми руками, – сказав він. – Привезли новини?.. І, здається, не тільки гарні?
– Ви вгадали, батьку, – сумно відповів Арсен.
– То чому ж похнюпився, козаче, мов сирота на чужому весіллі?
Арсен тяжко зітхнув і коротко повідомив про зникнення нареченої і сестри.
Ця звістка, видно, схвилювала кошового. Він закусив кінчик сивого вуса і довго мовчав. Потім підвів очі.
– Отже, ти кажеш – вони в Криму? Де ж саме?
– Мабуть, в Ак–Мечеті… В ту ніч від’їздив з Немирова ак–мечетський салтан Газі–бей. І важко повірити, щоб він повернувся з України додому з порожніми руками…
– Справді, важко…
– Але – клянусь усіма святими! – я доберусь до нього і відомщу! – вигукнув Арсен, стискаючи в безсилій люті кулаки.
– Ми разом відомстимо! – додав Роман.
– Чекайте, хлопці, чекайте! – зупинив їхній порив Сірко. – Про це ми поговоримо потім… А зараз сідайте, розповідайте. Я хочу знати все.
Козаки посідали до столу. На дзвінок кошового молоденький джура вніс чималий дерев’яний дзбан пахучого пінистого меду, поставив розмальовані візерунками високі череп’яні кухлі з ручками, наповнив їх.
Палій докладно розповів про їхню поїздку на Правобережжя, про свавілля Юрія Хмельницького в Немирові і його нелюдську жорстокість, про немирівську залогу і наміри турків влітку розпочати новий похід на Україну, на цей раз під Київ, про наказ кримчакам напасти на Лівобережжя, про зустріч із калмицькими послами до султана Магомета і про бажання калмицької орди перекочувати з Чорних земель на Правобережжя.
Сірко мовчки слухав, не проронивши жодного слова. Тільки по тому, як у нього блискали очі і правиця затиснулася в кулак, можна було догадатися, що кошового вразило почуте до глибини душі.
Палій яскраво змалював страшні картини запустіння, всенародного горя и убозтва, яке козаки бачили під час своєї подорожі. А в кінці сказав:
– Братовбивчі жорстокі війни між лівобережними та правобережними гетьманами, безперервні напади татар, шляхти, а особливо турецька навала зруйнували нашу дорогу Україну, поставили її над прірвою. Здається мені, ще один удар – і вона впаде в неї… Йдеться про те, що Правобережжя може стати чужою землею, якщо ми не заселимо його своїми людьми, якщо не піднімемо з руїн міста і села. По всьому видно, що гетьман Самойлович, незважаючи на те, що він багато сил приклав для оборони Чигирина від турків, не розуміє цього і дбає тільки про збереження своєї влади над Лівобережжям і про те, як би цю владу зробити спадковою, тобто передати свою булаву котромусь із синів, яких він уже призначив полковниками. Бо коли б розумів, то не затримував би силоміць на лівому березі втікачів з Правобережжя, не посилав би свого сина Семена, полковника переяславського, повертати тих втікачів і палити Ржищів, Стайки, Корсунь і прилеглі села, щоб їх ніхто не заселяв… Зовсім не можна покладатися на Юрка Хмельницького, який робить разом з татарами розбійницькі походи на Лівобережжя, щоб вивести звідти людей на свій бік і заселити його. Наш народ добровільно ніколи не піде під владу турецького султана. На жаль, Юрій не розуміє цього або ж не хоче розуміти, бо відступати йому нікуди: занадто багато крові пролив він, багато горя завдав народові своєму, щоб сподіватися на його прощення, а тим більше – на повагу і любов… Залишається одна сила, що здатна захистити Правобережжя, – Січ. Опираючись на її явну чи таємну – в залежності від обставин – підтримку, запорожці можуть і повинні відродити цей нещасний, сплюндрований край, повернути його в лоно нашої матері–вітчизни. Інакше його посядуть чужинці…
Довго всі мовчали, вражені Палієвою розповіддю. Навіть Арсен і Роман, які вже не раз чули свого товариша, які разом з ним бачили все, про що він щойно розповів, тільки тепер усвідомили, в який страшний час вони живуть і який тягар покладає життя на їхні плечі.
Нарешті, зітхнувши, Сірко підняв обважнілу голову і тихо промовив:
– Спасибі тобі, козаче, за твої щирі, правдиві слова, за твої вболівання і многотрудну подорож… Справді, живемо ми в страшний час. Доля послала нам тяжкі випробування, а серед них найтяжче – смертельну небезпеку з півдня, з боку ханського Криму і султанської Порти. Ці відвічні вороги наші уже витоптали пів–України і посягають на те, що ще зосталося. Проти них ми і повинні передусім скерувати всі сили… Доки кінь людолова топтатиме копитами нашу землю, доки хижий аркан душитиме білу шию дівчини–полонянки, доти ми мусимо міцно тримати в руках шаблі! Я стояв і стоятиму на цьому, поки й днів моїх… Тільки так! Інакше бути не може! Мине якийсь час – і знову піднімуться по всьому Правобережжю села й міста, заколосяться житом–пшеницею широкі ниви, залунає від порогів до Карпат і Полісся наша пісня і наше слово!..
– Дай Боже! – промовив Палій. – За це ми не пошкодуємо своїх сил! Наше щастя, що маємо такого військового ватага, як батько кошовий. Будемо сподіватися, що він докінчить те, що намислив і за що стояв усе життя!
– Е–е, синку, старого хвали, та з дому веди! – зупинив його жестом Сірко. – Докінчать, мабуть, інші, а мені б тільки ще хоч раз погромити супостата Мюрад–Гірея, відомстити йому за напад на Січ, за руйнацію землі нашої, за сльози люду православного!.. А головне – дати йому так по зубах, щоб відпала охота пройтися влітку з ордою по Лівобережжю!
В Арсена радісно блиснули очі. Він схопився.
– Батьку, то буде похід на Крим?.. Коли ж?
Сірко обняв козака, посадив поряд з собою.
– Розумію тебе, синку… Але не поспішай – всьому свій час!
Частина друга
«КРИМ НЕЩАДНО СТРУСНУТИ!»
1
Сірко вів на Крим десять тисяч запорожців. Такої кількості воїнів Січ не виставляла одночасно ніколи. В морські походи звичайно ходила тисяча або дві, в сухопутні – шість–вісім тисяч козаків. Тепер же на клич прославленого кошового відгукнулися всі, хто міг тримати шаблю в руці. А таких після турецької навали на Правобережжя з’явилося в запорозьких володіннях чимало. Хто втратив у вирі лихоліття сім’ю, хто не хотів гнути спину перед лівобережною старшиною, котра запаніла і почала притісняти свого брата–козака, той тікав на Низ і поповнював Сіркове військо.
Наступного дня після переходу на лівий бік Дніпра кошовий, замість того щоб податися прямо на південь, на Перекоп, куди по знайомих путівцях не раз і не два ходили запорожці, повернув військо на схід, до річки Молочної.
Молоді козаки дивувалися і стиха ремствували, старі мовчали, довіряючи своєму досвідченому полководцю, але теж були в душі незадоволені. Це ж не жарт – накидати такий гак! Одначе ніхто не смів перечити: в поході кошовий або наказний отаман мав необмежену владу і за непослух міг скарати на горло.
– І що собі надумав старий? – бурчав Метелиця. – Так ми, чого доброго, відмахаємо до самого Азова!
– Цить, Корнію, якщо не хочеш київ скуштувати! – шипів Шевчик, оглядаючись. – Сірко знає, що робить!
Сірко справді знав, що робив. Дійшовши до Молочної, він дав війську денний перепочинок, а потім, круто повернувши на південь, швидко попростував до Сиваша. Тепер ішли тільки вночі, визначаючи шлях по зірках і ледь примітних в темряві степових могилах та балках, а вдень спочивали в глибоких долинах, варили кашу, випасали коней. Сторожові загони, розіслані кошовим на відстань, яку міг проглянути верхівець, пильно стерегли спокій війська.
Тому ні перекопський бей, ні тим більше хан Мюрад–Гірей не знали, що над Кримом нависла небезпека.
Запорожці вбрід перейшли Сиваш і несподівано з’явилися в Криму. При основі неширокого півострова, що глибоко врізувався в море, розбили табір. Це місце було зручне для оборони. До того ж тут була вода: у розлогій, порослій травою балці нуртувало чимале джерело.
Поки запорожці напували коней, лагодили збрую і зброю та нашвидкуруч снідали солонуватою саламахою, Сірко зібрав отаманів і значних козаків на раду. Всілися півколом на траву.
– Браття отамани, молодці запорозькі, – промовив кошовий, стоячи в центрі, – ось ми знову ступили на землю Криму, прокляту землю агарянську, бусурманську! Сили наші сьогодні не малі, та все ж запорука успіху військового в несподіваності нападу! Нам щастило досі, оминувши Перекоп, потайки пробратися ногайськими степами і вийти в тили ворога. Тепер, браття, перемога – на вістрі козацької шаблі, в бистрих ногах наших коней! Та ще – в твердості й мужності наших сердець!.. Ми промчимо як буря у три кінці Криму – до Бахчисарая, до Козлова[9] 9 Козлов (по–татарському Гезлев) – сучасна Євпаторія.
[Закрыть] і до Кафи[10] 10 Кафа – Феодосія.
[Закрыть] – і знищимо все на своєму шляху… Отже, слухайте мене уважно: я з двома куренями залишуся тут і ждатиму вас рівно п’ять днів. У суботу опівдні, в час найкоротшої тіні, ви всі мусите повернутися сюди. Хто запізниться, хай покладається на власні сили і самотужки пробивається додому!.. Наказним отаманом Кафського загону я призначаю Івана Рога, а на випадок його смерті чи тяжкого поранення – Василя Заболотного. Козловський загін очолять Іван Стягайло та Андрій Могила. На Бахчисарай піде курінний отаман Матвій Шумило… А йому в поміч, – Сірко зробив паузу і оглянув присутніх, – Семен Палій…
– Молодий ще! – буркнув хтось із старих сивовусих козаків, яких зачепило за живе, що недавно прийнятого до коша новачка призначено військовим товаришем наказного отамана.
Сірко не любив, коли йому перечили. Він суворо глянув довкола. Твердо відрубав:
– Буде так, як я сказав!.. Палій справді молодший за багатьох із нас і декому годиться в сини. Та зате розуму в нього вистачить на трьох. А розум у нашім ділі – теж не остання річ. Бо, як відомо, до булави треба й голови!
Звенигора непомітно штовхнув Палія під бік. Той скосив очі й усміхнувся у невеликі вуса. Видно, йому було приємно, що сам Сірко так високо оцінив його.
Тим часом кошовий вів далі:
– Виступайте, браття, не гаючись. Мій вам останній наказ: ми прийшли сюди не тільки відомщати, не тільки вбивати й палити. Тих, хто не чинитиме опору, беріть у полон – ми їх обміняємо згодом на своїх людей… І визволяйте ясир, люд християнський, невільників бусурманських. Треба нещадно струснути Крим! Відомстити за розорену землю нашу, за сльози, кров і страждання людей наших! На цьому я стояв і стоятиму до останніх днів своїх… А тепер – рушайте з Богом!
2
Вогненними смерчами покотилися по Кримові три козацьких загони. Мчали вони так швидко, що татари–втікачі не встигали сповістити про смертельну небезпеку своїх одноплемінників, які жили в глибині півострова. Захоплені зненацька, кримські улуси ставали легкою здобиччю запорожців.
Салтани, беї, мурзи і просто багаті люди кидали напризволяще майно і, захопивши тільки коштовності та рідних, стрімголов мчали на південь. Визволені з рабства невільники хапали татарських коней, зброю і ставали до лав запорожців. Жадоба помсти палила їхні серця. Для них Крим був ненависною землею. Тут вони роками мучилися в страшній неволі. І тепер, несподівано здобувши свободу, з лютістю і нещадністю накидалися на ворогів – били, ламали і спалювали все, що не могли взяти з собою.
Свій загін наказний отаман Матвій Шумило розділив на чотири частини. На чолі одного він прямою дорогою йшов до Бахчисарая, а три інші, які в свою чергу ділилися ще на два чи на три, послав бічними шляхами, щоб прочесати якомога ширший терен.
Перший сильний опір татари вчинили в Ак–Мечеті, невеличкому селищі з приземкуватими глиняними саклями, що ліпилися тісно навколо палацу калги[11] 11 Калга (тат.) – друга після хана особа в ханстві.
[Закрыть] та чималого кам’яного будинку салтана Газі–бея. Калга у своїй резиденції жив тільки наїздами, і вся влада в місті належала Газі–бею.
Бажаючи врятувати свою родину, салтан з сотнею вершників безстрашно кинувся назустріч запорожцям. Тим часом його жінки і діти у супроводі відданих слуг щодуху мчали до Бахчисарая.
Та що могла вдіяти сотня татар проти двох тисяч козаків? За кілька хвилин вона впала, як трава під косою. Єдиною втіхою для загиблих було хіба те, що разом з собою вони встигли забрати в кращий із світів десяток чи півтора запорожців, а разом з ними – і наказного отамана Шумила. Сивовусий запорожець не звик ховатися за спини товаришів і йшов у першій лаві. В одній з вузьких вуличок, обнесених облупленими глиняними тинами, його і влучила під саме серце довга татарська стріла. Він не скрикнув, не зойкнув – упав на суху землю і зразу затих.
– Батька вбили! – гукнув у розпачі Сікач, сплигуючи з коня. – Чуєте? Батька вбили!..
Над розпростертим тілом отамана схилилося кілька запорожців. Крик жалю вирвався з їхніх вуст. Отаман лежав горілиць, весь заюшений кров’ю. Довкола збирався все більший натовп козаків, бо страшна чутка миттю пролетіла по лавах.
Скориставшись замішанням, що несподівано охопило запорожців, Газі–бей миттю повернув коня і, залишивши жменю своїх воїнів на поталу, кинувся навтьоки.
Його ніхто не переслідував. Запорожці зібралися біля свого мертвого отамана.
Під’їхав Семен Палій. Мовчки скинув шапку, зліз з коня. Сікач також мовчки витягнув у вбитого з–за пояса отаманську булаву – простягнув Палієві. Поволі, сумно вклонився і тихо промовив:
– Чолом тобі, наказний отамане! Що будемо робити?
Розпашілий від бою, Палій у першу мить аж відсахнувся, не вірячи в те, що сталося. Та пильно глянувши на нерухоме закривавлене тіло старого отамана, взяв пернача. Старі запорожці очікувально дивилися на молодого отамана. Ну, як він зараз поведеться? Чи не втне якої–небудь дурниці?
Палій помітив в очах декотрих старих козаків насмішкуваті іскорки, і в його серці спалахнула злість. Знайшли час старі шкарбани для кпинів! Тому його голос продзвенів сухо, ба навіть суворо:
– Браття, не час оплакувати зараз загиблих. Але й без почестей залишати тіла їхні в чужій землі ми не можемо! Тож хай тут зостанеться сотня сподвижників покійного отамана – вони його і поховають як належить… А ми спробуємо наздогнати втікачів. Або на їхніх плечах ввірвемося в Бахчисарай… Гайда за мною!
Гул копит розлігся над крем’янистою долиною Салгіру.
Коли запорожці вибралися з Ак–Мечеті і вискочили на високий горб, звідки відкривався широкий краєвид і на обрії засиніли в блідо–голубій імлі далекі гори, вони побачили за версту чи дві хмарку сірої куряви – то тікали до Бахчисарая недобитки ак–мечетського салтана та їхні жінки з дітьми.
Козаки закричали, засвистіли і погнали коней ще дужче.
Втікачів наздогнали за півверсти від лісу, що густо кучерявився по узгір’ю. Незграбні татарські халабуди зупинилися. З них сипонули чорноголові татарчата. Заверещали жінки.
Від передньої халабуди шарахнувся вбік, до лісу, вершник у білому тюрбані. Перед собою, на луці сідла, він держав двійко маленьких дітлахів. Не оглядаючись, стрілою помчав до чагарників, де сподівався знайти порятунок.
– Переймайте, хлопці! То сам салтан, хай йому грець! – гукнув Метелиця, притримуючи коня біля халабуди. – А я загляну до його гнізда, може, впіймаю яку пташину!
За салтаном кинувся Арсен зі своїми побратимами.
В Ак–Мечеті він обшарив весь салтанський будинок, але Златки і Стехи не знайшов ні серед убитих татар, ні серед звільнених бранців. На запитання, чи не привозив салтан з України двох дівчат на ймення Златка і Стеха, невільники відповіли, що повернувся він з ясиром, та пригадати, чи були серед бранців дівчата з такими іменами, не могли.
Охоплені відчаєм, Арсен і Роман як навіжені металися по Ак–Мечеті. Губився слід дівчат. Це було найстрашніше… Де ж вони? Куди запроторив їх салтан? Чи, часом, не встиг продати в заморські краї?.. Один він міг дати достовірну відповідь.
І козаки, не жаліючи коней, вихором погналися за далеким вершником у білому тюрбані. Наздогнати! Будь–що наздогнати і взяти живцем!
Тим часом Метелиця, не злазячи з коня, рвонув чорну кошму, якою було завішено халабуду, і заглянув усередину. Там, забившись у куток, причаїлася жінка в барвистому татарському одязі.
– Ге–ге! І справді – пташина! – загув радісно Метелиця і, щоб краще роздивитися на свою здобич, ще нижче нагнувся, під самий дашок халабуди. – Та ще яка ж гарна, побий мене грім! Дарма що нехрещена!
Жінка з жахом дивилася на вусате, налите кров’ю обличчя старого козака. Пишна руса коса розсипалася по її округлих білих плечах. Красиві руки зметнулися вгору, мов крила чайки, і застигли перед зблідлим лицем, ніби просили пощади або захищалися від удару.
– Пане, не вбивай мене! Не вбивай! – скрикнула жінка по–польськи. – Я не мусульманка! Християнка єстем!
Метелиця спантеличено глипнув на неї, товстою п’ятірнею пошкріб голену потилицю. Його суворе обличчя подобрішало, між бровами розійшлася глибока зморшка.
– Гм, кажеш – полька?
– Так, пане! Так!
– Отже, невільниця, виходить?
– Так, пане! Так!
– А злякалася ж чого?
– Думала, ви зарубаєте мене…
– Дурненька, ми невільників не рубаємо, а визволяємо. І ти будеш вільна!
– Дзенькую бардзо, – ледь чутно прошепотіли помертвілі вуста.
Метелиця підморгнув їй, крутнув сивого вуса.
– Подякою не відбудеш! Га–га!.. Чоловіка дома маєш?
– Мала.
– Ото зрадіє, мат–тері його ковінька, коли таке ясне сонечко загляне раптом у його осиротілу хату. Га? Ех, був би я молодший!..
Жінка не відповіла, все ще, мабуть, не вірячи в свій щасливий порятунок. Але до її щік вже почала приливати кров.
Метелиця з жалем крякнув, важко зітхнув, згадавши, мабуть, про свої шість десятків, і випростався в сідлі.
– Ну, пані, перепрошую, я залишу тебе тут, бо мушу їхати. Хлопці, здається випустили з рук мурзу, трясця їх мамі!
І старий козак прудко помчав до лісу, де стояли збентежені невдачею Арсен і його побратими. Салтан пірнув у зарості і десь зник у добре знайомих йому байраках.
3
Салтан Газі–бей з двома маленькими синами–близнюками на руках вихором проскакав на змиленому коні вузькою вулицею Бахчисарая, на ходу гукаючи: «Козаки! Козаки!»
Перед брамою ханського палацу, на кам’яному містку, під яким дзюркотів каламутний потік, осадив коня: ханські нукери довгими списами перегородили йому дорогу.
– Козаки! В Ак–Мечеті козаки! – прохрипів салтан. – Швидше до хана! Бийте на сполох!.. Незабаром вони будуть тут!
Нукери посіріли від страху. Один з них хутко відчинив браму, а другий заходився щосили гатити залізним келепом у велике мідне било.
Бахчисарай загудів, як стривожений вулик. Вузькі вулички враз наповнилися переляканими людьми.
Салтан в’їхав у двір ханського палацу. Страшне слово – козаки! – миттю облетіло всі закапелки і підняло на ноги і старих і малих.
З другого поверху, по сходах дерев’яної галереї, прудко збіг у золотистому шовковому халаті хан Мюрад–Гірей. Побачивши запиленого вершника на мокрому від поту коні, кинувся до нього.
– Що? – видихнув перелякано.
– Великий хане, козаки!
– Де?
– Перейшли Альму і ось–ось будуть тут! Я ледве випорснув з їхніх рук! Всі мої загинули…
– О Аллах!
– Великий хане, дорога кожна мить! Не гайся!
Мюрад–Гірей глянув округленими від жаху очима на нукерів.
– Коней! – закричав верескливим голосом. – Коней! Посадіть всю мою родину на коней – і в ліси! На Яйлу! Швидше!
Йому підвели гнідого рисака. Не чекаючи, поки інші члени сім’ї зберуться й сядуть на коней, він скочив у сідло і м’якими, обшитими атласом кімнатними чириками хутко пірнув у стремена. Рвонув поводи. Пригнувшись, шпарко помчав, охоплений жахом.
Лопотів на вітрі золотистими полами розкішний халат. Блищала проти сонця спітніла голена голова. Хмара куряви здіймалася з–під копит ханського коня.
Без зброї, без шапки, голомозий, у барвистих шовкових шароварах і такому ж халаті, Мюрад–Гірей скидався зараз не на грізного хана–воїна, перед яким тремтів увесь Крим, а на брезклого підстаркуватого купця з Кафи чи Гезлева.
Перелякані жителі містечка шарахалися перед його конем під кам’яні загорожі. Слідом за ханом мчали нукери, ханські жінки, сини і дочки. Тупіт копит, крики, хмара куряви і пір’я з розтоптаних копитами гусей – усе це нагонило ще більше жаху на бахчисарайських обивателів, на яких звістка про напад козаків звалилась як сніг на голову.
З усіх боків чулися крики:
– Козаки!
– Урус–шайтан!
– О вай–вай, горе нам, правовірні!
– О Аллах!
Люди металися мов божевільні. Кричали. Плакали. Благали ханських воїнів не залишати їх напризволяще. Але ніхто нікого не слухав. Сліпий тваринний жах гнав хана, його численну родину і двірцеву варту геть з Бахчисарая. Швидше туди – до лісів, що темно–зеленими хмарами залягли по узгір’ях і глибоких долинах! На Яйлу, а там – до моря, де завжди напоготові стоять ханські кораблі!
Не встигли останні втікачі сховатися в лісі, як з протилежного боку, на півночі, знялася курява – то мчали передові загони запорожців. Частина їх повернула ліворуч, у вузьку улоговину, де причаївся Бахчисарай, а чималий загін, помітивши втікачів, погнав прямо на південь, на Яйлу.
– Нас переслідують! Нас наздоганяють! Горе нам! – закричали ханські жінки і діти.
Хан скреготнув від безсилої люті зубами. Страх і сором переповнили його серце. Як трапилося, що перекопський бей завчасно не повідомив його про небезпеку? Чи козаки винищили до ноги залогу Перекопу? О великий Аллах! Тепер Урус–шайтан затопить своїми воїнами весь Крим і проллє море крові правовірних! Як же ти допустив до цього, о великий Аллах!
Хан глянув на свій розшитий халат, на м’які чирики – і сором з новою силою пронизав його серце. На кого він схожий? Як насміхатиметься з нього султан Магомет, коли його вивідачі, котрі запрудили весь Крим, донесуть йому про ганебну втечу хана.
Однак роздумувати було ніколи. За півгодини козаки будуть тут!
– Вперед! – гукнув хан і перший помчав на Яйлу.
Пізно ввечері дістався до Ялти і, кинувши поводи слугам, збіг по трапу на галеру. Тільки тут відчув себе в безпеці і трохи заспокоївся. Кожної миті галера могла відчалити од берега і вийти у відкрите море, де вже ніхто не зможе наздогнати її. Але після недовгих роздумів хан скасував свій наказ відчалювати і вирішив заночувати в ялтинській бухті.
Поволі до нього поверталася здатність тверезо мислити. Страх за власне життя зник, і він почав думати про те, як зібрати військо, щоб дати Сіркові відсіч. Переодягнувшись у військовий одяг, причепивши до боку шаблю, а за пояс застромивши пістолі, він знову відчув себе ханом, а не втікачем, і його голос, коли він почав віддавати нукерам накази, набув колишньої сили і впевненості.
– Спасибі тобі, Газі–бей, за вчасне попередження! Ти врятував нас усіх, – поблажливо поплескав Мюрад–Гірей по плечу стомленого і прибитого горем салтана. – Про твоїх діток потурбуються. А ти зараз, незважаючи на втому, скачи в Алушту, піднімай людей. Хай усі, хто має коня і шаблю, їде на Яйлу! Звідси ми ударимо по козаках! Нехай алуштинський бей розішле гінців по узбережжю аж до Кафи з моїм наказом збиратися на Яйлі, а сам завтра опівдні прибуде з військом до витоку Салгіру. Звідти – долиною – ми підемо на північ і погромимо мерзенних гяурів!
До пізнього вечора хан розсилав у всі боки гінців і вивідачів і тільки далеко за північ, вкрай знесилений, зайшов до себе в каюту і важко впав на широку, застелену розкішним барвистим килимом тахту.
4
На другий день у стан Сірка на березі Сиваша почали прибувати цілі валки колишніх невільників і невільниць. Чоловіки, озброївшись татарськими луками і шаблями, допомагали запорожцям стерегти бранців, яких було майже стільки ж, як і визволених невільників. А жінки й дівчата, а також туми, тобто діти, котрі народилися у невільниць, гнали отари овець, табуни коней і череди худоби. Ця військова здобич вкрай була необхідна для зворотного походу козацького війська, бо давала в дорозі м’ясо, молоко, сир.
В суботу вранці повернувся загін, що ходив під Козлов.
Не встигла улягтися радість від зустрічі і щасливого завершення походу, який закінчився погромом багатого приморського міста і визволенням багатьох сотень невільників, як на південному сході знялася курява: прибув кафський загін.
Сірко радів: розгромлено пів–Криму, визволено тисячі людей, захоплено багато полонеників, на яких згодом можна буде виміняти ще кілька тисяч невільників. Такого успішного походу запорожці не робили з часів Сагайдачного!
Коли б повернувся загін з–під Бахчисарая, то й додому пора!
Біля Сіркового намету, розбитого на невисокому горбі, стоїть бунчук. Кошовий наказав джурі слідкувати за тінню і відзначати її камінцями. Сонце підбивається все вище і вище – і тінь стає коротшою. Ось–ось вона впаде на полудневу відмітку…
Сірко починає хвилюватися. Чому досі не повертається загін з–під Бахчисарая? Невже трапилося з ним щось лихе? Невже Семен Палій, котрий замінив загиблого Шумила, не зрозумів його наказу?
Правда, до Бахчисарая трохи далі, ніж до Козлова чи Кафи. І населений той південний край густіше – отже, і опір ворога міг бути сильніший… Та все це не виправдання! Наказ про повернення в суботу опівдні був категоричний, і виконати його потрібно будь–що!
Чому ж затримується Палій?
Сірко стоїть на горбі, перед наметом, і вдивляється в далину, в блідо–голубий, розпечений нещадним південним сонцем обрій. Але його старі, вицвілі очі не бачать там нічого, крім хвилястого марева.
Поряд з кошовим стоять отамани і значні козаки. Всі вони не набагато молодші за Сірка, і кошовий теж не дуже покладається на їхній зір. Вся надія на молодого джуру.
– Ну, Івасю, пильно дивись! – наказує молодикові. – Не видно?
Той аж шию витягнув, аж навшпиньки піднімається – обводить поглядом далечінь.
– Здається, їдуть! – радісно вигукує він. – Ген–ген знялася хмарка на видноколі!
Голос його ще невпевнений: адже то, може, вихор здійнявся!
Та хмарина росте, шириться – і сумнів зникає.
– Їдуть!
Сірко осіняє себе широким хрестом. Хрестяться й отамани.
– Слава Богу! Можна рушати додому!
Однак радість була передчасна. Раптом у степу знявся стовп чорного диму. То передова сторожа подавала знак, що йде орда. Сірко стиснув кулаки. Вилаявся.
– Чортів син – Палій! Через нього доведеться скубтися з кримчаками… Казав же – опівдні всі мають бути тут! Ось тепер маєш. Нас десять тисяч, а ординців – тисяч сорок, мабуть.
Всі мовчали. Пильно вдивлялися в хмару куряви, серед якої вже видніються татарські бунчуки і гостроверхі шапки кочовиків. Хмара поволі росте, розширюється, охоплюючи відстань у кілька верст.
– Що будемо робити, батьку кошовий? – питає сухий, з їжакуватими сивими вусами отаман Ріг. – Може, відступимо за Сиваш? Татари, думаю, не посміють гнатися за Гниле море…
– Відступати вже ніколи. Це буде не відступ, а втеча, – відповів Сірко. – Та й загін Палія не можемо залишити на загибель… Готуватимемося до бою… Нас не мало. Та майже дві з половиною тисячі невільників, які битимуться незгірше козаків, бо не захочуть знову потрапляти у неволю. Ми обрали й укріпили вигідну позицію – хан може атакувати нас тільки в лоб. Тож зустрінемо його вогнем з мушкетів та фальконетів. А татари страх не люблять, коли їм палять в обличчя! Тоді вони дуже швидко показують потилицю!.. Ідіть займайте місця! І без мого наказу в атаку не кидайтесь!
Весь козацький табір зразу заворушився. Запорожці кількома лавами – покурінно – залягли в шанцях. До ставки Сірка вже мчали гінці та джури з донесеннями. Жінок і дітей, а також полонених та військову здобич відвели на край півострова і почали переправляти через Сиваш.
На якийсь час над сірим солончакуватим степом, що дихав гіркою полинною спекою, запанувала тривожна тиша. Її порушували тільки іржання козацьких коней та квиління білокрилих чайок.
Сірко стояв на горбі і стежив за ворогом, що швидко наближався. Татари вже були так близько, що навіть своїми старечими очима він добре бачив різномасті бунчуки над окремими чамбулами.
Старий отаман уже давно загубив лік своїм боям і перемогам. Січові літописці свідчать, що тільки великих боїв він провів більше півсотні і всі їх виграв, а кількість дрібніших сутичок з ворогами перевалила за півтораста.
Бій був його стихією. Він звик до нього, як швець звикає до запаху шевської смоли або орач – до скрипу ярма чи шурхоту рала в колючій стерні… Бій був його ремеслом. І знав він його, це ремесло, досконало. Саме цим дехто пояснював вражаючу везучість Сірка: за останні двадцять років він не програв жодної битви!
Однак, коли Сіркові казали про це, він насмішкувато мружив очі і скептично похитував важкою голеною головою.
Він краще, ніж будь–хто, знав, що одного ремесла полководця тут замало, що потрібна ще виучка і майстерність усього війська і віра кожного воїна у свого ватажка і в справу, за яку він бився. Якщо такої віри нема, нема й перемоги.
Саме так вірили козаки і повсталі селяни та городяни в Богдана Хмельницького. Такої віри і він, Сірко, домагався від своїх підлеглих. І здається, досягнув цього…
Татари зупинилися за півверсти від козацьких шанців. Над ними майоріли бунчуки, колихалися знамена. Поодинокі верхівці виривалися з орди і мчали до козацького табору. Наблизившись на відстань польоту кулі, вигукували образливі лайки й повертали назад.
У бляклому небі зграями шугало вороння – вічний супутник війська і кривавих бойовиськ.
Запорожці, за своїм звичаєм, залягли трьома лавами: передня мала вести вогонь, дві задні заряджали мушкети. У центрі і на флангах Сірко поставив гармати, фальконети і гаківниці. Гармаші зарядили гармати, щоб вистрілити, як тільки татари наблизяться на політ ядра.
Хан затримувався з атакою. Досвідчений воїн, він розумів, що зібране поспіхом з усіх усюд військо може не витримати першої сутички і повернути назад. Тому на очах запорожців заходився перегруповувати свої загони, виставляючи наперед озброєних вогнепальною зброєю сейменів.
– Чорт голомозий! – вилаявся Сірко, спостерігаючи за маневрами хана. – Здається, він не на жарт заповзявся біля нас. Гадає розчавити одним ударом… Ех, був би тут Палій! Як мені зараз не вистачає його загону… Гей, Івасю, коня!
Джура підвів сірого струнконогого коня. Притримав стремено. Хотів допомогти кошовому, але Сірко відхилив його руку, бо бачив, що на нього звернуті погляди всього війська, і не хотів перед боєм показати, що його вже гнуть донизу роки і обсідають болячки. Тому сів сам. Один джура спостеріг, як напружилося все тіло старого отамана і з яким глухим свистом вирвалося з його грудей повітря. Роки брали своє…
Сірко поскакав перед лавами козаків.
– Браття, отамани, молодці, Військо Запорозьке! – звично звернувся він до воїнів. – Настала година, коли кожен повинен забути про все на світі, крім одного – як перемогти ворога. Кожен має битися сьогодні за двох, бо ворогів – не приховую цього – удвічі більше за нас. Але здавна відомо, що один добрий запорожець вартий трьох ординців. То хіба ж здригнеться у кого серце, хіба опуститься рука, якщо на нього нападе двоє або й троє?.. Пам’ятайте: Сірко ніколи не відступав! Тож чи знайдеться серед вас такий, хто сьогодні втечею зганьбить мою сивину і накличе на своє ім’я вічне прокляття й презирство всього товариства? Вірю: не знайдеться такого… Знайте: з отієї могили, – він показав рукою на горб, де стояв його намет, – я побачу сьогодні або нашу славну перемогу над Мюрад–Гіреєм, або знайду там свою смерть. Іншого бути не може. За вітчизну свою, за визволення з неволі люду християнського ми всі, браття, грудьми станемо тут проти ворога нашого ненависного, споконвічного! Перемога або смерть!