Текст книги "Таємний посол. Том 2"
Автор книги: Владимир Малик
Жанр:
Исторические приключения
сообщить о нарушении
Текущая страница: 35 (всего у книги 37 страниц)
Це було ціле місто! В ньому постійно мешкало дві або три тисячі чоловік, а вдень, враховуючи службовців, придворних та вільнонайманих слуг, що жили за межами сералю і тільки працювали тут, – близько чотирьох тисяч…
Вони пішли дворами і задвірками вздовж гарему. Ніхто не зупиняв їх. Батаджі–євнухи, що стояли біля численних дверей, байдуже дивилися на яничарів сонними очима… З декількох вікон з цікавістю виглянули гарненькі личка дівчат. За котрим же Златка?
– Ми повинні піти на ризик, – сказав Ненко. – Не хотілося ні в кого питати, де двір кальфи Маріам, але, видно, доведеться… Однак для цього мусимо змінити свою зовнішність і дещо придбати.
Арсен зітхнув і на знак згоди кивнув головою.
6
На другий день, уранці, коли до сералю потягнулися валки возів із городиною, фруктами, м’ясом, печеним хлібом, борошном, рибою та іншими припасами, у ворота гарему в’їхав запряжений добрими кіньми критий віз, на передку якого сидів старий бородатий турок, тримаючи в руках ремінні віжки. З–за його спини виглядала така ж стара, які він, висока худа туркеня в темному вбранні, з опущеною чадрою, крізь яку виднілися тільки очі.
– Гей, дорогенький, скажи, будь ласкавий, де мені знайти кальфу Маріам? – прошамкотів візник, звертаючись до високого безбородого євнуха, що поволі, опустивши голову, брів двором.
Той байдуже махнув тонкою жіночою рукою.
– Їдь далі, старий… Ген, бачиш, лазня? Отам, якраз насупроти, вхід до даїре кальфи Маріам…
– Спасибі, дорогенький. – І візник віжками торкнув коней: – Но–но!
Віз під’їхав до лазні – великої похмурої будівлі, майже зі всіх боків обкладеної дровами, – і зупинився. З нього злізла туркеня і, коливаючись на старечих ногах, поволі пошкандибала до гарему. Важкий вузол обтягував їй руку. У напівтемному коридорі її зупинив євнух.
– Бабцю, тобі до кого?
– До кальфи Маріам, синку, – прокаркала хрипким голосом стара. – Привезла дещо для неї і для її дівчаток… Покажи, де їх знайти!
– Ось сюди, бабцю. – Євнух провів її в кінець коридора. – Тут її кімната…
– Спасибі, синку… Хай береже тебе Аллах!
Стара штовхнула двері і ввійшла у чимале приміщення з широким заґратованим вікном. Попід стінами стояли вузькі канапи, покриті килимами, обковані залізними візерунчастими пластинами скрині. Посередині – низенький, до колін, круглий стіл, на якому стояла велика миска з паруючим пловом та високий глек із шербетом.
На канапах, підібравши ноги, сиділи дівчата і голодними очима дивилися, як пишнотіла дебела молодиця, не звертаючи на них ніякої уваги, рукою виловлювала з плову найбільші шматки м’яса і запихала собі в рот.
– Кальфа Маріам? – спитала стара. – Хай береже тебе Аллах!
– Авжеж. А тобі чого треба? З чим прийшла? – невдоволено відповіла кальфа, ковтаючи черговий кусень. – Бачиш – невчасно… У нас якраз сніданок.
– Прошу вибачення, кальфа–ефенді, – вклонилася стара. – Я почекаю, якщо дозволите… Сяду отут.
І вона сіла на кінчик канапи.
Маріам знову невдоволено глянула на неї, але не сказала нічого. Ще якийсь час вона, не поспішаючи, напихала собі рота найсмачнішими шматками, потім просто з глека напилася і тільки після того, як утерла рукою масні губи, сказала коротко:
– Їжте!
В ту ж мить дівчата схопилися, обсіли миску і одна з–поперед одної руками почали хапати їжу і глемедати її, мов голодні щенята.
Тільки одна залишилась сидіти на своєму місці в кутку, накрившись хусткою.
– А ти чого? Їж! – накинулась на неї Маріам. – Вчора не вечеряла! Сьогодні не снідаєш! Чи здохнути хочеш? Але це тобі не пощастить зробити! Я примушу тебе їсти, щоб мене не обвинуватили, що я захарчовую своїх учениць…
– Я не буду їсти! Не хочу! – відповіла дівчина, не відкриваючи обличчя.
Почувши її голос, стара здригнулася. Крізь чадру, якої вона не скидала, до дівчини прикипів пильний погляд її пронизливих очей.
– Ні, будеш! – схопилася Маріам і крикнула на дівчат, що вже майже спорожнювали миску. – Гей, досить вам! Залиште трохи цій дурепі! Бачите, вона незадоволена, що потрапила до султанського гарему! Їй було б краще, коли б стала наложницею чи рабинею якого–небудь брудного торговця або спагії! Або й тут – коли б топила печі в лазні, прала білизну, мила посуд на кухні… Невже тобі було б краще?
– Краще.
– Ну й дурна ти! Але ця дурість минеться… Не таким тут роги обламували… Ну, йди їж!
– Не буду! Краще умру…
– Ха–ха! Ви чули? Вона не буде їсти! Голод припече – сама попросиш… Доїдайте, дівчата, – не пропадати ж добру!
Дівчата знову кинулися до миски і вмить спорожнили її. Було видно, що голод – постійний супутник їхнього життя.
Кальфа підійшла до старої, штурхнула ногою торбину.
– Ну, що принесла? Чим здивуєш моїх дівчат?
Стара вклонилась. Зашкарублими пальцями розв’язала мотузку, почала виймати невеличкі шматки барвистих тканин. Розкинула їх проти світла на тахті.
Дівчата в захопленні сплеснули руками.
– Ой, яка розкіш!
Кальфа теж не змогла приховати почуттів. Як заворожена, розглядала тканини, з яких важко було вибрати найкращу, – всі були пречудові! Одно її здивувало – зовсім маленькі відрізки, яких хіба що вистачить на невеличку хустину.
– Але ж із цього сукні не вийде! – вигукнула вона з жалем, приміряючи до себе шматок барвистого китайського шовку.
– Чому не вийде, кальфа–ефенді? – прокаркала стара. – У дворі стоїть мій віз – там є все, чого ваша душа забажає! Тільки небагато… Не для всього гарему. Але для вас вистачить. Мій старий відміряє вам, аби гроші!
Дівчата кинулись до своїх скринь і з затиснутими в руках акче, курушами та динарами метнулися з кімнати.
Одна новенька не проявила зацікавленості і мовчки, як зламана вітром стеблина, сиділа, схилившись, у кутку на канапі.
Стара поволі почала збирати своє добро, складати в торбину. Кожен шматок вона згортала кілька разів, клала, потім знову виймала.
Кальфа нетерпляче притупнула ногою.
– Та швидше–бо!
– А ти йди, голубонько! Йди! Не бійся – я не злодійка. Та й не сама ж лишаюся, є кому за мною слідкувати. – І стара скоцюрбленим пальцем показала на новеньку. – Йди, не барися. А я зберу – і за тобою… Бо там усе розхапають…
Останні слова підстьобнули кальфу, і вона, грюкнувши дверима, погримкотіла надвір.
В ту ж мить стара підняла покривало, кинулась до дівчини і зовсім іншим голосом вигукнула:
– Златко! Люба! Невже не впізнала мене?
– Арсен?! – Дівчина не повірила своїм очам, а потім з риданням упала йому на груди. – Милий мій! Ти тут!..
– Тс–с–с! – Арсен затулив їй долонею рота. – Слухай уважно! Ми з Ненком прибули по тебе. Наша підвода стоїть у дворі. Я приніс тобі інше вбрання. – Він миттю вихопив його з торбини. – Накинь на себе цю лахманину рабині і, поки твої подружки вибирають у Ненка обнови, вийди у двір і жди нас біля воріт… Ми не забаримося. Швидше!
Він допоміг їй одягтися, жужмом упхнув своє манаття в торбину і, знову зігнувшись, як стара баба, пошкандибав з кімнати.
Біля воза йшла жвава торгівля. Ненко не скупився, за безцінь продавав те, що втридорога купив з Арсеном учора в заморських купців. Кальфа і дівчата держали в руках по кілька сувоїв дорогих тканин і, більше, мабуть, не маючи грошей, із заздрістю й жалем дивилися на остачу, що лежала на возі.
Вийшовши з гарему, Арсен почекав, поки мимо нього пробігла Златка, а потім пошкандибав до воза.
– Скупилися, сороки? – прокаркав до дівчат. – Бачу – накупили… Ну, й досить з вас! А тепер – киш, киш! Ніколи нам, треба їхати далі, бо у вас, хе–хе, в гаманцях нічого не лишилося! – Він зліз на воза. – Поганяй, старий!
Ненко підняв камчу[87] 87 Камча (тюрк.) – нагайка, батіг.
[Закрыть] – хльоснув коней.
– Де вона? – спитав тихо, коли трохи від’їхали.
– Ген побігла… Ждатиме… Тепер тільки б пощастило нам трохи!
Ненко не відповів і дужче погнав коней.
– Гей–гей, бережись! – гукнув на роззяв, що брели двором.
Златка, задихана, перелякана, стояла біля воріт, боязко позираючи на всі боки крізь вузеньку щілину яшмака. Вона ще, видно, не вірила в те, що сталося. Вся її тонка постать хилилася до підводи, що швидко наближалася.
Ненко натягнув повід.
Арсен підхопив дівчину під руки, підняв – і вона вмить опинилася в халабуді.
– Жени! – гукнув Ненкові.
Той щосили ударив коней. Колеса викресали об камінь іскри, заторохтіли у вузькому проїздові під кам’яною вежею.
Вартові, що стояли на зовнішньому боці воріт, здивовано визирнули і, побачивши, що на них мчать озвірілі коні, злякано відсахнулися, щоб не потрапити під їхні копита.
– Вей, вей! О горе мені! Сказилися, кляті! – вигукнув Ненко, а сам, розмахнувшись камчою, ударив по кінських спинах.
Капуджі схрестили довгі списи, закричали:
– Стій! Назад!
Та було пізно. Будка вихором вилетіла з–під вежі, промчала через широкий майдан, розганяючи наляканих перехожих, і зникла за рогом, у бічній вулиці.
– Божевільний старий! – буркнув старший. – Зверне собі карк! Або – комусь…
А молодший додав:
– Попався б він мені до рук – потягнув би списом по спині!..
Тим часом, поки Ненко правував кіньми, Арсен у халабуді скинув жіноче вбрання, швидко вдягнув свій звичайний одяг яничарського чорбаджії. Потім змінив на передку Ненка – і той незабаром теж красувався у пишному вбранні чауш–паші. Переодяглася й Златка, ставши юним красивим яничаром.
Переїхавши через увесь Стамбул, втікачі поминули ворота Айвасари–капу і зупинилися в лісі, поблизу Ейюба.
Ненко обняв Арсена.
– Ну, прощай, друже–брате! Папери й гроші у тебе є на дорогу, а куди прямувати – сам знаєш. Зустрінеш воєводу Младена, батька нашого, скажи, що я скоро прибуду до нього. Виконаю приємне для мене доручення султана – і приїду…
– Дивися ж – не випусти його з рук! – сказав Арсен, маючи на увазі Кара–Мустафу.
– Будь спокійний! Не забувай, що я не тільки Ненко, а й Сафар–бей! Хватка у мене – яничарська! – І Ненко стиснув, усміхаючись, свій міцний кулак. А потім обняв Златку. – Ну, дорога моя, прощавай! Знайшов я тебе, сестричко, щоб, може, більше ніколи не зустрітися. Але я знаю, що з Арсеном ти будеш щаслива, і я радуюсь вашому щастю…
– Ти приїдеш до нас коли–небудь, Ненку? – прошепотіла крізь сльози Златка.
– Можливо… Ну, поганяйте! І хай щаслива перед вами стелиться дорога!
Він ще раз міцно обняв їх, вйокнув на коней і довго стояв при дорозі, аж поки халабуда не зникла за поворотом, у лісових хащах.
7
Кожен день з душевною тривогою ждав Кара–Мустафа вістей із Стамбула. Змучився зовсім. Ночами, не встигши заснути, схоплювався в холодному поту від найменшого шуму.
Вдень, коли віддавав різні розпорядження, коли оглядав орти, що поволі ставали схожими на колишнє боєздатне військо, йому було легше і здавалося, що все минеться, піде по–старому.
Ночі ж були страшні. Довгі, осінні, з північними холодними вітрами, що гули за вікнами його теплого палацу і крижаним страхом стискували серце, з кошмарними снами і безперервними важкими думами.
Надія боролася в ньому з безнадією.
Він сподівався на великодушність і любов султана, сподівався, що подарунки пом’якшать його гнів, а ґрунтовний, докладний лист пояснить йому справжні причини поразки і вкаже на справжніх винуватців її.
Потім він пригадував, скільки у нього в Стамбулі ворогів, які, безперечно, нацькують султана на нього, і йому ставало страшно. Невже ніякої надії?
На всяк випадок він тримав біля себе найцінніші коштовності, бо вирішив, що буде тікати, якщо відчує небезпеку. Навколо палацу поставив вартових і наказав нікого не впускати, не попередивши його. За високою кам’яною огорожею, в сусідній садибі, куди було прокопано підземний хід, під наглядом довірених слуг стояли напоготові бистроногі коні…
Кінчався нещасливий для нього 1683 рік.
День 25 грудня нічим не відрізнявся від попередніх. Хіба що змінилася на краще погода – яскраве сонячне проміння бризнуло з високості теплом на Бєлград, на повеселілий широкий Дунай, що під час непогоди ставав похмурим і навіть грізним, на його меншу сестрицю Саву та на всі околиці.
Від цього й у великого візира потепліло на серці, і він уперше за довгі місяці після обіднього намазу пішов до бібліотеки, дістав із багато інкрустованої сріблом і перламутром скриньки Коран у коштовній оправі й заглибився у читання.
Десь за півгодини його потягнуло на сон, і він ліг на м’якій широкій отоманці. Але тут же спокій його був порушений приходом секретаря.
– Вибачте, бей–ефенді, за невчасну турботу. Зі Стамбула прибув чауш…
– Що! – схопився Кара–Мустафа. – Його впустили до двору?
– Поки що ні. Адже ви так наказали…
– Він сам?
– Адже султанські чауші, як, до речі, і візирські, самі не подорожують… А завжди з вартою, – спокійно відповів секретар.
– Гаразд. Піди до воріт і подивися, хто там, спитай, як ім’я чауша, з чим прибув, а потім, не впускаючи нікого, повернешся негайно сюди!
Секретар мовчки вклонився і вийшов.
Кара–Мустафа швидко заходив по просторому покою, залитому сонячним промінням. Гарячково думав: що привіз чауш? Життя чи смерть?
Ніхто не міг дати відповіді на це запитання.
Залишитися і вияснити, хто цей чауш і з чим приїхав, чи тікати відразу, поки не пізно?
Він завагався. І на ці запитання відповідь міг дати хіба що сам Аллах.
Страх скував його серце. Однак десь на самому його дні жевріла маленька надія. А може, не все втрачено? Може, привезено наказ про новий похід? Або просто – відставка?..
Повернувся секретар.
– Ну, що? – кинувся до нього великий візир.
– Прибув чауш–паша Сафар–бей, ефенді.
– Сафар–бей! – радісно вигукнув Кара–Мустафа, відчувши, як у нього звалюється з пліч важкий тягар. Він навіть забув спитати – з чим прибув, а відразу ж наказав: – Сюди його! До мене! Швидше!
Секретар вийшов знову.
Кара–Мустафа полегшено зітхнув. Здається, Аллах змилостивився над ним. Сафар–бей – його чауш–паша, і з ним, безперечно, нема чого ждати поганих вісток… Отже, вісті або хороші, або ж, виконавши наказ, Сафар–бей просто повернувся назад… Але від нього багато чого можна дізнатися… Він бачив султана!
Двері відчинилися раптово. До бібліотеки урочисто, як на параді, ввійшов чауш–паша Сафар–бей. Але що то в його витягнутих наперед руках? О Аллах екбер! Кара–Мустафа здригнувся, все ще не вірячи своїм очам. Йому несли на срібному блюді шовковий шнурок!
До бібліотеки заходили й заходили яничари. Заглянув блідий, переляканий секретар. За ним товпилися слуги, теж бліді й перелякані.
Він усе ще не міг повірити в те, що сталося.
– Ти? Сафар–бей?.. – спитав глухо.
Його вразило, що смертний вирок йому прислано з його власним чаушем.
– Це воля падишаха! – голосно сказав Сафар–бей.
У Кара–Мустафи обірвалося серце, затерпли ноги.
– Але ж я маю право вибору – випити отруту або пустити собі кулю в лоба? – спитав зовсім тихо.
Сподівався на маленьку відтяжку, яка б дала йому змогу кинутися в протилежні двері, що вели гвинтовими сходами в підземелля, звідки починався таємний хід. Шанс мізерний, та все ж…
Але Сафар–бей відповів:
– Такого права ти не маєш, Кара–Мустафа! – І наказав: – Візьміть його!
Яничари вмить оточили великого візира, схопили за руки.
Тонкий і слизький, мов гадюка, шовковий шнурок обвився навколо його шиї…
ДОРОГА БЕЗ КІНЦЯ
1
Почервонілий від гніву, паша Галіль тупнув ногою на Юрія Хмельницького, як на хлопчиська, закричав:
– Я написав Високому Порогові, що у мене для тебе немає війська і немає грошей! Зараз не той час, коли ми можемо порушувати з Москвою мирний договір! Поразка під Віднем завдала нам страшного удару, а ти хочеш втягнути імперію в нову війну з царицею московською Софією! Жодного воїна я не дам тобі! Такий наказ дивану… Коли тебе султан – хай будуть благословенні його літа! – витягнув з Єди Куле і послав сюди, то він сподівався, що ти набереш військо з козаків і захищатимеш Правобережжя і від Ляхистану, і від Москви. А виявилося, що від тебе всі тікають, як від прокаженого! Смішно казати – один п’яниця Многогрішний, якого я чомусь до цього часу не повісив, підтримує тебе! – І паша презирливо глянув на зігнуту спину Многогрішного, що боязливо визирав із–за спини Азем–аги. – Та й сам ти не висихаєш від горілки! Дудлиш, мов у жлукто, а потім цілими днями п’яним квачем лежиш на тахті…
– Але ж, мій благодійнику…
– Мовчи! Була б моя воля – я давно повісив би вас обох, як смердючих псів!
– Щоб набрати військо, потрібні гроші, – не здавався Юрась, – а той мерзенний зрадник і злодюга Кара–Мустафа все в мене украв… Пустив жебраком по світу! В останній раз я прошу видати мені на військові потреби із державної казни п’ятдесят тисяч курушів…
– Що?! – опецькуватий Галіль–паша аж підстрибнув від обурення. – Ти чуєш, Азем–ага? П’ятдесят тисяч! Не тисячу, не п’ять, а п’ятдесят тисяч! Щоб завтра він гарненько проциндрив їх у шинку! Нема дурних! В останній раз я дам тобі дві тисячі курушів, але з умовою – набереш хоча б двісті козаків! Зробиш це – одержиш більше. Не зробиш – я влаштую і тобі, і твоєму хитрунові Многогрішному таке табандрю, таку бастонаду[88] 88 Бастонада (ісп.), або табандрю (тур.) – жорстоке, варварське покарання палицями по п’ятах та по спині.
[Закрыть], що – клянусь Всевишнім! – пам’ятатимеш мене до самої смерті! А тепер – геть з–перед моїх очей!
– Дякую, ефенді, – вклонився Юрась знічено. – Сьогодні ж хорунжий Многогрішний поїде в Немирів на переговори з тамтешніми козаками…
2
На майдані, посеред Викітки, зібралась уся немирівська сотня. Козаки хотіли знати, чого приїхали зі Львова пани Порадовський та Монтковський. Про що вони трактують з полковниками Андрієм Абазином та Семеном Палієм, що прибув із Фастова.
– Може, привезли решту грошей, яку не виплатили за віденський похід? – міркував один.
– Авжеж, тримай кишеню ширше! – сумнівався другий. – Що з воза впало, те, пиши, пропало!
Козаки хвилювалися.
– Нічого їм сидіти за глухими стінами! Хай виходять сюди! На люди!
– Хай комісари гетьмана Яблоновського прямо скажуть усім, чому не виплатили винагороди сім’ям тих, що загинули в поході або померли від хвороб!
Серед козаків шниряв Свирид Многогрішний. Більше слухав, мотаючи кожне козацьке слово на вуса, а то й сам подавав голос:
– Правду люди кажуть! Хай полковники виведуть комісарів надвір та тут і домовляються… Нічого за нашими спинами! Як гинути в поході – то нам, а як одержувати гроші – то вони попереду!
Його згріб за карк Метелиця, що супроводив Палія.
– Щось я тебе в поході не бачив, братику! А до наших полковників тобі – зась! Бреши, та знай міру! А то й по писку заїду! – І старий козарлюга підніс до самого носа Многогрішного свого величезного кулака.
Викрики юрби посилились. На ґанок вийшов Абазин.
– Що за шум, браття?
З усіх боків загули:
– Виходьте трактувати на майдан!
– На люди! На люди!
Абазин усміхнувся. Був він високий, горбоносий і чорнобровий. І гарячий та скорий на руку. Це всі знали. Однак усміх у нього завжди означав добрий настрій. За ним ніколи не приховувались підступність і злість.
Тому загули дружніше.
– Давай, Андрію, комісарів сюди! – гукнули старші.
– Виводь їх, полковнику, на світ Божий! – підтримали молодші.
– Згода, браття! Ми з батьком Семеном теж так думаємо, – відповів Абазин і зник у дверях.
Через хвилину на ґанок вийшли всі четверо: попереду – комісари, позаду – полковники.
Над натовпом прокотився глухий гомін.
– З чим приїхали, пани комісари?
– Скажіть, а ми послухаємо!
Порадовський і Монтковський переглянулися. Видно, їх збентежило глухе незадоволення натовпу.
Наперед виступив Порадовський.
– Панове! Ви хочете знати, чого ми до вас приїхали і про що трактували з вашими полковниками? Скажу… Гетьман і воєвода руський Станіслав Яблоновський за дорученням короля прислав нас сюди, щоб набрати охочих для нового походу на турків… Вивідачі доносять, що султан не змирився з поразкою і готує новий напад на союзників. Не виключено, що цього літа він нападе на Річ Посполиту…
– То й захищайтеся самі!
– Не підемо! Не підемо!
– Раз обманули, вдруге не віримо!
– Панове, панове… – намагався перекричати натовп Пора–довський.
Його не хотіли слухати.
– Гроші віддайте вдовам і сиротам тих, хто загинув під Віднем та під Парканами!
– Всім віддайте! Бо ми ж поділились своїми частками з сім’ями загиблих! Отже, ви ошукали і живих і мертвих!
Порадовський почервонів. Монтковський зблід і відступив назад, ніби ладнався шуснути при найменшій небезпеці в хату.
Наперед виступив Семен Палій. Став поряд з Порадовським. Підняв руку. Гомін над майданом улігся.
– Братове! Я згоден з вами! – гукнув він. – Полковник Абазин теж… Ми цілу годину доводили панам комісарам, що вони повинні спочатку виконати колишні обіцянки, а тільки тоді запрошувати нас до нового походу.
– Правильно! Правильно!
– Землю нашу ми захищаємо не за плату, а тому, що любимо її і хочемо, щоб вона завжди була вільною і годувала нас і наших дітей! Але коли воїн іде в найманий похід, він повинен мати зброю і коня, повинен бути упевнений, що його жінка й діти матимуть що їсти… А для цього козакові треба заплатити! А як повелися пани комісари? Обіцяли одно, зробили друге… Прислали заледве половину того, що обіцяли!
– Державна казна спорожніла – нізвідки взяти, – видавив із себе Порадовський. – А те, що прислав Папа Римський, ми до шеляга віддали вам! Більше платити у нас нічим…
– Дешево ж цінуєте ви нашу кров, панове! Обманули нас, як хотіли, а тепер маєте нахабство знову звертатися по допомогу! Не вийде! – Палій розгнівався. Голос його тремтів.
Порадовський почервонів ще дужче.
– Це не я обманював вас, панове! Не я! Як Бога кохам! Їдьте до тих осіб, що над нами… Просіть їх…
– Просити? – Палія пересмикнуло. – Скільки ми крові пролили, та ще й просити? Не поїдемо ми жебрати! А тебе, пане Порадовський, просимо передати нашу дяку вельможному панству за облуду й брехню! – З цими словами Палій несподівано ударив комісара долонею по щоці. – Не тебе я б’ю, а їх! Щоб знав це! А в тебе за цей удар прошу вибачення…
Порадовський у першу мить розгубився. Потім рукою потягнувся до шаблі. Та до нього кинувся Монтковський, притримав.
– На Бога, пане! Посічуть на капусту! Та й справедливо обвинувачують вони нас… Ніде правди діти, в мене очі лізуть на лоба від цих обвинувачень!
Порадовський люто блиснув на Палія очима.
– Ну, я тобі не забуду цього, полковнику! Скільки житиму, не забуду! – Він збіг з ґанку і пішов прямо на козаків.
Козаки розступилися, даючи йому прохід. Монтковський пішов слідом за ним. Коли комісари вийшли з Викітки, Абазин тихо сказав Палієві:
– Не варто було так робити, Семене!
Однак козаки, що стояли поблизу й почули, загули:
– Правильно! Правильно!
– Не його ж бив, а в його особі тих, хто над ним!
Палій уже охолов. З досадою махнув рукою.
– Може, й не варто було. Погарячкував… А втім – хай знають! Дідько з ними! Однак більше й ламаного гроша не пришлють!
Наперед пропхався Свирид Многогрішний.
– Панове полковники, дозвольте слово мовити! До вас і до всього товариства!
– Ну, кажи! Чого хочеш? – дозволив Абазин.
Многогрішний збіг на ґанок, скинув шапку.
– Браття, доручив мені наш гетьман Юрій Гедеон Вензик Хмельницький слово мовити… Закликає він вас, браття, під свої знамена!
– Це під турецькі, значить? – грізно спитав Палій. Він ще не встиг заспокоїтись після сутички з Порадовським. – Щоб знову орда і яничари топтали нашу землю, а нас вирубали упень? Геть звідси, недолюдку! Геть, собако, та швидше! А то скуштуєш моєї шаблі!
– Геть його! Геть! – закричали козаки.
– Женіть його під три чорти!
Многогрішний зіщулився, надів шапку і шмигнув із ґанку.
3
Кінний загін, що супроводив Порадовського і Монтковського по Україні, готувався до від’їзду. Жовніри сідлали коней, приторочували до сідел дорожні сакви. Обидва шляхтичі сиділи в корчмі біля вікна і їли смачну гарячу ковбасу–кров’янку, запиваючи холодним, з льоху, пивом.
Обидва мовчали. Маленький, круглий, мов барило, чорночубий Монтковський, як нижчий чином, не смів перший заводити розмову, бачачи, в якому лихому настрої Порадовський, а той, височенний, рудий, все ще червонів і душився злістю і за неболючий, але образливий удар Палія, і за те, що доведеться повертатися, не виконавши доручення Яблоновського.
Вони вже кінчали трапезу, коли у двері заглянув Свирид Многогрішний.
– Перепрошую вельможних панів, я хотів би зайти до господи і погомоніти з панами про те, що їх цікавить, – облесливо промовив він.
– А що нас цікавить? – вирячився на нього Порадовський.
– Я був на Викітці в той час, як той розбійник Палій… Ну, пан сам знає, що трапилося…
– На що пан…
– Хорунжий Свирид Многогрішний, прошу пана.
– На що пан Многогрішний натякає? – грізно спитав Порадовський.
– Прошу вельможного пана не сердитись на мене. Що було, те було… А ось про те, що буде, я й хотів би поговорити. Ну, пан комісар сам розуміє, що мова йтиме про того розбійника…
– Палія?
– Так.
Порадовський подумав, витер долонею масні губи.
– Ну, заходь – кажи! Послухаємо…
Многогрішний швидко шуснув у хату, примостився біля столу. Обидва комісари мовчки вп’яли в нього очі.
– Панове, я хотів таємно доповісти вам, а у ваших шляхетних особах – воєводі Яблоновському про ненадійність Палія… Пан король дав йому приповідний лист на Фастів і на навколишні землі, ощасливив його своєю ласкою, а він умислив чорну зраду супроти короля…
– Що саме? Не тягни! – вигукнув Порадовський.
Многогрішний підсунувся ближче. Відчувши себе упевненіше, налив з глека пива – вихилив. Озирнувшись, чи ніхто не підслуховує, прошепотів:
– Він хоче підбити інших полковників на те, щоб усе Правобережжя знову приєднати до Лівобережжя, тобто до Москви…
– Що? – аж підхопився Порадовський. – Ти маєш певні докази?
– Я сам доказ цьому, панове! – бундючно заявив Многогрішний. – Бо чув на власні вуха, як Палій патякав про це з козаками, а ті, розвісивши вуха, мов дурні, уважно слухали його…
Порадовський радісно потер руки.
– Гм, це важлива новина! Отже, Палій – зрадник, і його треба негайно заарештувати!
– Без наказу пана Яблоновського? – засумнівався Монтковський.
– Я маю такий наказ! Не особисто на Палія, а на всіх, хто так або інакше виступає проти корони! В даному випадку є докази супроти полковника Палія…
– Саме про це я й кажу, – зрадів Многогрішний. – Палій – небезпечна особа. І я певен, що гетьман Яблоновський віддасть його до суду. А я ладен посвідчити проти нього… Тим більше, панове, що я давно хотів перейти на службу до пана Яблоновського… Якщо буде нагода, замовте за мене словечко, як за вірного слугу.
– Замовимо, – погодився Порадовський. – Пан Яблоновський добре платить відданим людям… Але слова – це тільки слова, пане Многогрішний, а для того, щоб я поручився за тебе перед гетьманом і воєводою, потрібні діла!
– Які?
– Я вирішив заарештувати Палія, а ти допоможеш мені в цьому.
– На Бога, пане! – вигукнув здивований Монтковський. – До Палія прихильно ставиться сам король!
– Бо не знає про його справжні наміри! – відрубав Порадовський. – Діло вирішене – Палія треба заарештувати! Але як?
– Тихо, без ґвалту, – відповів Многогрішний. – Я допоможу вельможним панам… Можете цілком покластися на мою спритність!
4
Перебувши деякий час серед гайдуків воєводи Младена у недоступних міжгір’ях Старої Планини, Арсен і Златка вирушили в путь на Україну.
У Білій Церкві несподівано дізналися про арешт Палія. І хоча був вечір, а коні ледве трималися від утоми на ногах, та й самі вони – особливо Златка – потребували відпочинку, Арсен рішуче сказав:
– Їдемо, люба! Тут недалеко – тридцять верст… Якраз на ранок будемо дома!
Златка звикла вже не перечити Арсенові, коли йшлося про важливі діла, і незабаром вони простували на північ.
До Фастова прибули якраз на сніданок.
Ніжна зелень весни прикрасила, заквітчала розорене війнами і лихоліттями місто, мов наречену. Шуміли на фастівській горі, біля фортеці, молоді явори, сивими хмарами нависли над сріблястою Унавою гіллясті верби.
Ще з шляху Арсен побачив на материному подвір’ї осідланих коней. Серце його схвильовано забилося. Хто б це міг бути?
Коли відчинив ворота і допоміг Златці злізти з коня, почув тупіт ніг і радісні вигуки.
– Арсене! Златко!
– Любі наші! Приїхали!
– Слава Богу! – чувся материн голос. – Нарешті!
– Слава Аллаху! – вторував їй Якуб.
Виявилося, що в хаті було повно людей: Арсен і Златка переходили з рук в руки.
– Яцько? Хлопче, невже це ти? – не вірив своїм очам Арсен, дивлячись на білявочубого двадцятирічного парубка в бурсацькому одязі. – Ну, як наука – не йде без дрюка? Чи вже закінчив школу?
– Закінчив і… додому, – зніяковів Яцько. – Тобто до тебе, Арсене, бо мені, бач, більше нікуди… Повинні були з Семашком приїхати через тиждень, хотілося на волі побродити по Києву, та почули про арешт батька Семена – і примчали…
– Ну, а куди б же ти їхав, братику мій дорогий? Звичайно, до мене! – обняв його Арсен. – Тепер нас у матері троє – Стеха, я і ти!
– Холера ясна! А про мене забув? Я ж четвертий, бо–м неньки рідної не маю! – І Спихальський чмокнув спочатку Златку, а потім Арсена.
Крім домашніх – матері, дідуся Онопрія, Стехи, Романа та Якуба, який назавжди залишився в сім’ї Звенигор, Яцька та Спихальського, тут ще були Метелиця і Зінька, які в останню чергу, але не менш міцно і щиро привітали прибулих.
Звенигориха запросила всіх до столу.
Після сніданку Спихальський, що на диво був весь час мовчазний, узяв Арсена й Романа під руки.
– Друзі, прибув я зі Львова не тільки для того, щоб побачитись з вами. Є діло більш важливе… Чи не пройтися б нам, панове, на леваду і там, над Унавою, у затишку, погомоніти? Хай тут жінки прибирають, а ми, чоловіки, трохи провітримося…
З цими словами він потягнув чоловіків з хати.
У леваді, під вербами, стали кружка. Сонце вже висушило росу, і в повітрі струмували медвяні пахощі перших лугових квітів, над якими гули джмелі та бджоли. З Унави долітало ґелґання гусей та кахкання качок, а з лісу, що темною стіною бовванів на тому боці, линуло далеке, сумовите кування зозулі – ку–ку, ку–ку…
Коли зозуля замовкла, Арсен сказав:
– Друзі мої, у всіх у нас зараз одна думка – про батька Семена… Про Палія… Хто найбільше знає, той хай і розповідає. Здається, ти, Мартине, хотів щось повідомити… Тож починай.
– Справді, панство, я хотів вам сказати, що знаю, де зараз Палій… Як Бога кохам, знаю!
– Ти знаєш, де Палій? – вигукнув Арсен. – Звідки?
– З перших рук, як кажуть…
– Розповідай! – нетерпеливився Арсен. – І не тягни!
– Бачите, панове, у Львові, при дворі Станіслава Яблоновського, служить один чоловік, який чомусь мене уподобав і вважає своїм другом… Це комісар пан Порадовський. Треба сказати, що й справді, хоч я не вважаю його другом, ми з ним не один вечір просиділи в корчмі, цмулячи там пиво або й що–небудь міцніше… І ось він на якийсь час зникає. А коли повернувся, то відразу ж завітав до мене. На щастя, я не встиг сам до кінця висушити сулію вишнівки і почастував його добряче. І пан Порадовський, випивши, розповів, що вони з паном Монтковським побували в Немирові й заарештували там Палія. Коли я це почув, то замалим не вдавився курячим стегенцем, яке саме обгризав… «Як! Полковника Семена Палія?!» – вигукнув я. «Так», – спокійно відповів пан Порадовський. «За віщо?» – «За те, що він хоче віддатися зі своїми козаками під владу Москви!» – «Це він сам тобі казав?» – спитав я. «Ще б пак! Звичайно, ні… Про це мені доніс один козацький хорунжий по імені Свирид Многогрішний…» – «Матко боска ченстоховська! – вигукнув я вражено. – Свирид Многогрішний?» – «А чого пан Мартин здивований? Він знає Многогрішного?» – «Питаєш! Я його знаю як облупленого! Бо був з ним разом у турецькій неволі… Потурнак і свиня, якої світ не бачив! А ти, пане, йняв йому віри! Ти заарештував героя Відня, повіривши тотому гунцвоту! Що скаже гетьман і сам король?» Порадовський засміявся і відповів: «Не знаю, що скаже пан круль, а Яблоновський похвалив мене і звелів кинути заарештованого, наклавши на нього кайдани, у Підкамінному в підземелля… А пан Мартин, мабуть, знає, які там каземати!» – «Що ж гетьман думає робити з тим полковником? Скарати на горло?» – «Не знаю… То вже його діло, а я своє зробив…» Після таких слів у мене з голови враз вилетів хміль. Я випровадив Порадовського і помчав у Підкамінне. Там пересвідчився, що він не наплів небилиць, а сказав правду… Що мені залишалось робити? Один я у Підкамінному нічим не міг допомогти батькові Семену… Тож сказав, що їду додому, в Круглик, а сам на коня – і до вас, у Фастів! Ниньки ви все знаєте…
