Текст книги "Таємний посол. Том 2"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 37 страниц)

– Ми зараз все владнаємо, найясніший мій ефенді, – бурмотів кизляр–ага. – Зараз допоможемо їй… Аби тільки вона не пручалася… О Аллах!

Тим часом Златка не зводила погляду з Арсена. В ньому були і мольба, і прохання про порятунок, і безмежна любов. Але жодне слово, яке б могло розкрити перед великим візиром її стосунки з двома молодими чорбаджіями, не злетіло з її вуст. Вона не втратила самовладання.

Врешті Джалілю і Фатімі вдалося відірвати Златчині руки від ґрат і відтягти дівчину од вікна. З кімнати долинали приказування й охкання Фатіми.

Арсен зціпив зуби, щоб не крикнути. Все його тіло тремтіло від раптового збудження. Але козак розумів, що досить одного необережного слова чи руху, щоб накликати на себе підозру великого

візира і все загубити. До того ж Сафар–бей міцно, мов обценьками, стиснув його руку вище ліктя, попереджаючи, щоб мовчав.

Кара–Мустафа постояв мовчки перед розбитим вікном, заглиблений у свої думки, а потім, як здалося Арсенові, легенько зітхнув і поволі рушив по доріжці, усипаній перемитим морським піском. Про дівчину не обізвався жодним словом.

На господарському дворі зразу ж підійшов до воза, де під наглядом яничарів сидів у тіні Юрій Хмельницький.

Колишній гетьман мав стомлений вигляд. Змарнілий, запилений, у стоптаних за далеку дорогу чоботях і вигорілому на сонці жупані, він байдуже, понуро втупив погляд у землю і, здавалося, нічого навколо не помічав – ні розкішних садів, густих, тінистих, вже зачеплених осінньою позолотою, ні такого ж розкішного палацу, ні добротних стаєнь та комор, ні людей, що вешталися на подвір’ї.

Та коли несподівано уздрів перед собою великого візира, байдужість і втому з нього як рукою зняло. Очі блиснули радістю, в них заіскрилися сльози. Він враз підвівся, кинувся до Кара–Мустафи, залопотів каліченою турецькою мовою.

– О мій найясніший повелителю, я несказанно радий, що моя гірка, невольницька дорога перехрестилася з твоєю світлою дорогою і я можу сподіватися на твою ласку і твоє заступництво!

Обличчя Кара–Мустафи гидливо скривилося.

– Ну, що ти скажеш, Іхмельніскі?

– Великий візире, прошу помилувати мене і вирвати із мого нестерпного становища! Я ні в чому не винен… Мене оббрехали перед пашею Галілем вороги мої потаємні… І паша Галіль, не розібравшись, наказав схопити мене і, яко татя, відправити в Стамбул.

– Це султан наказав схопити тебе, Іхмельніскі! – суворо мовив Кара–Мустафа. – Султан!

Юрась зблід, нижня щелепа, усіяна рідкою чорною щетиною, одвисла.

– С–султан, мій повелителю? З–за віщо? – пробелькотів затинаючись.

– За те, що ти хотів переметнутися на бік Ляхистану, собако невірний!

– Я? Помилуй мене Бог! І в гадці не мав такого!

– Не бреши, гяуре! Я мав достовірні відомості. До того ж мої вивідачі у Львові донесли, що полковника Яненченка, якого ти так необачно туди послав, за якийсь злочин коронний гетьман Яблоновський наказав розстріляти. Мабуть, не повірив твоїм брехливим обіцянкам. І правильно зробив!

Смертельний жах спотворив Юраськове обличчя. Воно аж позеленіло. Сірі губи тремтіли, як у переляканої дитини.

– Але ж усе б–було н–не так! – верескнув він. – Пес Яненченко утік від мене! Я сам би застрелив його, як собаку!

– І друге, – не слухаючи гетьманових слів, вів далі невблаганний Кара–Мустафа. – Ти, нікчемо, не зумів виправдати сподівань падишаха! Тобі було вручено половину України з тим, щоб ти зібрав військо і завоював другу половину, якою й досі володіє цар урусів. Але ти не тільки не зробив цього, не тільки не зумів зібрати військо і перетягти на свій бік розбійників–запорожців, а й утратив те, що тобі дав падишах! Від тебе, як від чуми, розбіглися всі твої піддані! Тож невже ти гадаєш, що високій Порті потрібні такі правителі в її володіннях?

– Змилуйся, великий повелителю правовірних! – ледь чутно белькотав Юрась, і його плечі безвільно опускалися все нижче й нижче. – Ти, всемогутній, пробач рабові своєму нікчемному!

– А ти і справді нікчема… Не юродствуй! Не наділяй мене титулами падишаха! Не сподівайся своїми облудними словами полоскотати мою гординю і вимолити собі прощення… Ні, тобі прощення не буде! – Кара–Мустафа плеснув у долоні, і тут же біля нього виріс капужді–ага. – Негайно взяти цю людину, одвезти в Стамбул і кинути в Єди Куле! В одиночку!

– Великий візире, стривай! Дай сказати ще… Я згоден бути порохом під твоїми ногами, тільки не замикай мене в сирий і темний каземат! Я вдосталь намучився в ньому ще в Польщі, в Марієнборзькій фортеці… Не забувай, що я не тільки воїн, а й улем, духовна особа. Я вже був колись у Стамбулі архімандритом. Тож пошли мене знову в православний монастир – архімандритом, ченцем, служкою… Будь–ким… Тільки не в Єди Куле! Аллахом тебе заклинаю! Пригадай, як я вірно служив тобі, був твоїм сподвижником у чигиринській війні, які подарунки робив тобі… І серед них – красуня, якої у самого султана, мабуть, немає…

Останні слова Юрася мов ужалили Кара–Мустафу. Його чорні очі блиснули вогнем.

– Ти смієш нагадувати мені про подарунки, негідний! Ти мусив би цілувати мої сліди за ласку, якою я наділяв тебе і якої ти не заслуговуєш! Геть з–перед очей моїх! Охоронці, візьміть його!

Юрась не встиг оком змигнути, як його схопили і потягли геть.

Арсен довго дивився йому вслід, намагаючись видобути з серця хоч краплину жалю і співчуття до поверженого, знищеного недруга, та, крім огиди, не відчував нічого. Він був глибоко переконаний, що саме Юрась Хмельниченко – винуватець не тільки його власного нещастя й горя, а й горя всенародного, погубитель діла Богданового. Це на його чорній совісті десятки тисяч загублених життів, руйнація і запустіння Правобережжя, знищення правобережних козацьких полків. Ні, нема до нього жалю. Катюзі – по заслузі!

Із задуми його вивів голос Кара–Мустафи.

– Де ж скарби цього негідника? Показуйте!

Сафар–бей і Арсен відкинули полог критого воза. Там стояла невеличка, обкована залізними обручами дубова скриня з ручками.

Вони підтягли її на полудрабок воза і запитально глянули на великого візира. Що робити?

– Несіть за мною! – наказав Кара–Мустафа і попростував до палацу.

Повів він їх не до головного входу, а до невеличких дверей, що вели в підземелля. Євнух–казнадар відімкнув важкий масивний замок і засвітив свічку.

Це була зовсім порожня невелика кімната з низькою склепінчастою стелею. В протилежній стіні виднілися ще одні двері з замком, але казнадар не поспішав їх відмикати.

– Залиште скриню тут, – наказав Кара–Мустафа. – А самі йдіть до кухні – там вас погодують!

– Спасибі, бей–ефенді, – вклонилися чорбаджії і вийшли з холодного підземелля.

Нарешті вони залишилися самі, полегшено зітхнули й подивилися один одному у вічі.

– Ну, як? – спитав Сафар–бей. – Здається, перший день в Ейюбі закінчується для нас щасливо?

– Справді, не ждав такого! Ніяк не думав, що ми одразу потрапимо на очі Кара–Мустафі і що він візьме нас на службу. А ще більше не ждав, що в перший же день побачимо Златку…

– То вона побачила нас і вибила вікно, щоб подати нам звістку про себе, – сказав Сафар–бей.

– Бідна дівчина! – зітхнув Арсен. – Скільки перемучилась, скільки горя зазнала… Ну, тепер недовго їй тут скніти! Вирву з–за ґрат – і додому!

– Ти гадаєш, це так легко і просто?

– Я вже приглядівся трохи… І не думаю, що це буде легко зробити… Про те, щоб удвох вчинити напад на палац, годі й думати. Убити сторожу й виламати двері – теж марна забаганка. Залишається дві можливості…

– Які?

– Або виламати на вікні грати, коли всі поснуть, або ждати якоїсь щасливої нагоди. Адже не можуть тримати Златку весь час під замком! Випускають же коли–небудь на прогулянку. От тоді й викрадемо!

– Гм, все це, Арсене, тільки припущення, – сказав серйозно Сафар–бей. – А життя покаже, як краще. В усякім разі, не треба поспішати. Бо як у вас кажуть, поспішиш – людей насмішиш!

– Я згоден з тобою, Сафар–бею, – похмуро відгукнувся Арсен. – Тільки не знаю, чи втримаюсь я… Може трапитись таке, що уб’ю Кара–Мустафу!

– І занапастиш нас усіх – і Златку, і себе, і мене! – суворо глянув на друга Сафар–бей. – Не смій навіть думати про це!

– Якщо він зробив її своєю наложницею, я уб’ю його! – уперто повторив Арсен. – А там – хай що буде!

– Ну й дурень! – спалахнув Сафар–бей. – А я вважав тебе за розумного!

– Легко тобі це говорити, Ненку, – прошепотів Арсен. – А мені… Як мені бути?

– Не Ненко я, а Сафар–бей! Чуєш – Сафар–бей, хай тобі біс! – прошипів яничарський чорбаджія. – Не забувай про це!

– Пробач… Вирвалося…

– Ну, гаразд, пробачаю, друже… І ось про що я тобі скажу: візьми себе в руки! Кріпись! Мені теж нелегко. Адже Златка – моя сестра!

– То зовсім інше…

– Ну, от – ти знову за своє… Ниєш, мов дівчисько. Не забувай, що у нас, крім Златки, тут є одне велике діло! Якщо вже нам поталанило потрапити сюди, в оточення самого великого візира, то ми повинні використати цю можливість з найбільшою вигодою для тих, хто жде наших важливих вістей. Для мого батька, для твоїх друзів…

Арсен стиснув кулаки. В думці він вилаяв себе за те, що розкис, піддався хвилинному розслабленню, а вголос сказав:

– Усе, Сафар–бею! Більше не буду! Якщо Кара–Мустафа не пристьобне нас, щоб позбутися небажаних свідків його злочину, ми визволимо Златку. А з Кара–Мустафою поки що треба ладком, бо це не Гамід, не Чорнобай і навіть не Юрко Хмельницький… Такого ворога у мене ще не було! Обхитрити, обвести навколо пальця самого великого візира, а може, й повалити його – це, скажу я тобі, брате, буде нелегко!

– Ні, нелегко, – відгукнувся Сафар–бей. – У Немирові ми потрапили в осине гніздо, а тут – шугонули просто у ведмежий барліг! Однак у нас є одна неабияка перевага…

– Яка?

– У цей барліг ми потрапили під виглядом друзів. І доки ми не розкриті, доти можемо сподіватися на успіх!

Арсен ствердно хитнув головою, і вони повернули до кухні, приземкуватої цегляної будівлі, звідки саме вивалив гурт розпашілих від гарячої їжі яничарів.

7

Златка сиділа на отоманці з закам’янілим обличчям, дивилася, як Джаліль і Фатіма метушаться біля неї, перев’язуючи рани на руці, а в її серці бушувала радість.

«Арсенчику, любий мій! Коханий! Ти не забув про мене! Знайшов свою Златку і зараз думаєш над тим, як її визволити! Мабуть, тобі довелося пройти немало доріг, перебороти не одну перешкоду, обминути не одну небезпеку, перш ніж ти прибув у Стамбул – серце Туреччини, в маєток самого Кара–Мустафи! Отже, ти не випадково потрапив сюди, а, напевне, довідався, що я тут… Милий мій! Дорогий! Коли б ти знав, як я кохаю тебе! Як знудьгувалася за тобою! І яка невтримна радість збурилась у моєму серці, коли я, стоячи біля заґратованого вікна, раптом неждано побачила тебе і Ненка. В першу мить від несподіванки я немов остовпіла. Не могла ні з місця зрушити, ні крикнути. І то добре, бо в кімнаті саме були Джаліль і Фатіма. Вони прийшли сюди зі своїми безглуздими приставаннями, щоб я поїла, бо давно минув час обіду і я можу схуднути. А їм за це перепаде від великого візира!

В наступну мить я зрозуміла, що мушу зараз же, негайно подати тобі й Ненкові про себе звістку, бо інакше вам нелегко буде знайти мене у цій позолоченій, розкішній тюрмі, в яку запроторив мене Кара–Мустафа. І я, не довго думаючи, торохнула рукою по шибці й вигукнула щось… Я не назвала ні тебе, Арсенчику, ні брата по імені, щоб не накликати на вас підозри великого візира і його охорони. Я тільки припала обличчям до фат, щоб ти побачив мене. І ти побачив… І Ненка. Цього мені було досить. Я ще встигла помітити, яким здивованим і переляканим поглядом дивився на мене Кара–Мустафа. Мабуть, він так і не зрозумів, для чого я це зробила… А потім мене відтягли од вікна Джаліль і Фатіма. Вони були страшенно перелякані, бо вважали і вважають себе винуватцями того, що сталося. А рани на моїй руці і кров, що бризнула з них, зовсім доконали сердег. Вони добре бачили великого візира і ждуть від нього прочухана за те, що не догледіли мене… Бідолахи! Як вони упадають зараз біля мене! Якими відданими очима дивляться на мене, мов замолюють свою провину. Ну, що ж – я зроблю їм приємне – поїм усе, що вони принесли на срібній таці. Хай заспокояться і забираються звідси геть… Щоб не помітили радості в моїх очах, яку я не в силі більше приховувати…»

Фатіма затягнула зубами вузол і журно похитала головою.

– Дурненька! Що наробила! І собі завдала болю, і нам перепаде…

– Нічого, Фатімо, – сказала Златка. – Мені вже не болить. І я, здається, захотіла їсти… Давай сюди все, що принесла!

У старої служки і в євнуха розпогодилися лиця. Вони ждали, що ця примхлива красуня кричатиме на них, як робила вже не раз, тупотітиме ногами, виштовхуватиме з кімнати. А воно, бач, пронесло! І якщо Аллах не скаламутить розуму цій дівчині, то вона ще, чого доброго, і вигородить їх перед великим візиром… Фатіма, подаючи страву, вже й рота було розкрила, щоб натякнути їй про це, але Златка випередила її.

– А тепер – ідіть! Я хочу залишитися сама… Поїм і ляжу спочивати. Щоб не турбували мене!

Джаліль і Фатіма поспішно вийшли з кімнати.

Златка зачекала, поки їхні кроки заглухнуть вдалині, а потім упала на тахту, і з її очей полилися сльози радості.

– Арсенчику, любий мій! Ти знову біля мене! Яка я щаслива! Тепер мені не так страшно, я буду спокійна, бо знаю, що ти кохаєш мене, любий мій!

Вона довго лежала непорушно, мріючи про ту щасливу хвилину, коли доля знову з’єднає її з Арсеном. Забула про їжу, що стояла на розісланому килимі, про біль у руці, про осоружного великого візира – про все на світі! Перед очима стояв Арсен – посуворілий, потемнілий, але такий дорогий і жаданий!

Непомітно минув час, і Златка заснула.

Прокинулася від неприємного почуття, що хтось дивиться на неї. Серце тривожно забилося – і вона підвелася.

Посеред кімнати стояв Кара–Мустафа. Руки схрещені на грудях. Чорна борода рівною довгою лопатою лежить поверх рук, яскраво вирізняючись на тлі білого одягу. А палаючі очі, здається, пронизують наскрізь і заглядають у саме серце.

Златці стало не по собі. Вона мовчки вклонилась і опустила голову.

– Що трапилося, пташко? – спитав Кара–Мустафа. – Чому ти кинулася у вікно? Тебе хтось налякав?

– Ні, мене ніхто не налякав, ефенді, – знову вклонилася Златка. – Я просто не хотіла їсти… Як бачите, я й досі не доторкнулася до їжі.

Кара–Мустафа ковзнув поглядом по незайманих мисках.

– Але ж треба їсти, голубко. Мені не потрібні кістляві або сухотні жінки в гаремі… Чи, може, готують несмачно?

– Ні, готують смачно, ефенді, і Фатіма з Джалілем припрошують, але… – Златка замовкла і сумно подивилася на великого візира.

– Що – але? Кажи, не бійся! – Кара–Мустафа підійшов і взяв дівчину за руку. – Я виконаю твоє бажання!

Златка хотіла висмикнути руку, та в останню мить утрималась. Подумала: а чому б не скористатися з ласки Кара–Мустафи? І вголос мовила:

– Хіба ж захочеш їсти, коли сидиш у цих чотирьох стінах, як у тюрмі? Зовсім знудьгувалася тут, за ґратами…

Кара–Мустафа пильно глянув на дівчину. Погляд його потеплів.

– Я скажу Джалілю і Фатімі, щоб водили тебе на прогулянку – в сад, на море…

– Дякую, бей–ефенді, – щиро зраділа Златка, бо відкривалася можливість під час прогулянки зустріти Арсена чи Ненка і передати їм звісточку про себе.

І раптом, ніби читаючи її думки, Кара–Мустафа ошелешив її несподіваним запитанням:

– Скажи, голубонько, тобі знайомі ті два чорбаджїї, що йшли зі мною?

Златка відчула, як під ногами у неї похитнулася підлога. Що помітив великий візир? Невже здогадався, що розбила вона вікно неспроста?

– Ні, я їх не знаю, – відповіла якомога спокійніше, хоча голос зрадливо затремтів. – Звідки б я знала чорбаджіїв, що ходять з вами, бей–ефенді?

– Вся справа в тім, що це не прості чорбаджії… Вони довгий час служили в Немирові у гетьмана Юрія Іхмельніскі. Тож ти могла їх там зустрічати.

– Може, й зустрічала, але не пам’ятаю, – вже більш упевнено відповіла Златка, зрозумівши, що Кара–Мустафа нічого підозрілого не помітив у поведінці Арсена і Ненка, а тільки був здивований і вражений її вчинком. – У гетьмана служило багато яничарських чорбаджіїв і татарських мурз… Я добре запам’ятала тільки того, що викрав мене і одвіз паші Галілю, але він не турок, а урус.

Кара–Мустафа, здається, залишився задоволений Златчиною відповіддю, бо на якийсь час замовк, тільки пильно дивився на дівчину, милуючись її красою, а потім легенько потиснув їй руку і спробував притягти до себе в обійми.

Златка делікатно звільнилась і відійшла до вікна. Кара–Мустафа подався був за нею, але передумав і зупинився.

– Ти дикунка, дівчино… Миле дикувате звірятко! Та, мабуть, я за це тебе і покохав… Прийде час – і ти станеш моєю! Хай допоможе мені Аллах!

Златка зіщулилась від тих слів, мов від удару бичем, і схилила голову. Та в серці все одно бриніла радість. Ні, не твоєю, візире! Арсеновою або нічиєю!

8

Увечері того ж дня Кара–Мустафа знову попростував до вежі, але на цей раз піднявся нагору. Не стукаючи, відчинив двері й зупинився у просторій круглій кімнаті з вузькими вікнами–бійницями, що виходили на всі чотири сторони світу. Кімната була захаращена різними незвичайними для палацу речами – невеликою жаровнею, череп’яними тиглями, скляними колбами і трубками, книгами, картами земної й небесної сфери, банками і горщиками з камінням, порошками та рідинами…

Тут жив ломбардієць П’єтро, лікар і астролог, колишній раб–весляр на галері, якого Кара–Мустафа за чималі гроші викупив у казни.

П’єтро лежав на дивані і, присунувши до узголів’я свічку, читав книжку. Побачивши в дверях високого гостя, миттю схопився і закляк у низькому поклоні.

Це був кремезний, років сорока чоловік з великою лисіючою головою і густими чорними бровами. Під барвистим шовковим халатом виразно окреслювалося кругленьке черевце.

– Гороскоп склав? – замість привітання спитав Кара–Мустафа, сідаючи на твердий дерев’яний стілець, власноручно змайстрований ломбардійцем.

– Склав, високошановний бей–ефенді, – улесливо всміхнувся астролог. – Кілька ночей не сходив з даху – спостерігав за зірками й сузір’ями, що визначають вашу долю…

Кара–Мустафа мимоволі глянув на стрімкі сходи, що просто з кімнати виводили на горище, а там і на дах, і уявив, як П’єтро, сидячи на ослінчику, направляє в небо велику підзорну трубу, спеціально для нього куплену в Італії.

– Ну й що? Покажи!

П’єтро швидко відчинив дверцята громіздкої шафи й обережно вийняв сувій жовтавого паперу.

– Ось, будь ласка! – І, розгорнувши його на столі, підсунув ближче свічку.

Кара–Мустафа з явним острахом глянув на незрозумілі йому значки й малюнки і спитав:

– Що пророкують зорі?

– Вони доброзичливі до вас, бей–ефенді, – коротко відповів астролог, але при цьому нахмурив чоло.

Це не пройшло повз увагу великого візира. Він стурбовано перепитав:

– То що ж пророкують зорі? Все кажи – мені треба правду! Чуєш? Бо стою перед вибором – починати чи не починати діло, від якого залежатиме не тільки моя доля, а й майбутнє імперії та всього ісламського світу! Розумієш?

– Так, бей–ефенді. Розумію… Тому й поставився до цього гороскопа з належною увагою. Нічим не займався – тільки ним. І радий сказати, що зорі віщують успіх усім вашим військовим починанням. Бог війни Марс постійно супутничає вам, бей–ефенді, не відходячи ні на крок…

– Так, так… А далі?

– Шлях ваш проходить під знаком Марса… Багато крові проллється, багато буде пожеж на землі і нещасть… Наступить мор великий: голод і розруха впадуть на голови людей!

– А я? Що говорять зорі про мене?

– Марс не відступає від мого повелителя, охороняючи його і ведучи через усі життєві незгоди… Хіба що… – П’єтро замовк.

Кара–Мустафа напружено слухав, відзначаючи в думці, що устами цього ломбардійця говорить сам Аллах. Адже йому нічого невідомо про майбутню війну, задуману найвищими сановниками Порти, а говорить він так, ніби щось знає. Це, безперечно, зорі навіщували йому ці слова…

Однак П’єтро чогось недоговорив. Чого саме?

– А далі? – нетерпляче наполягає Кара–Мустафа. – Чому ти сказав – хіба що? Що ховається за цими твоїми словами?

П’єтро опустив очі.

– Бей–ефенді, крім бога війни Марса на небі ще є богиня Венера… Ви знаєте…

– Знаю… Ну й що?

– Зараз вона ставиться до вас неприхильно…

– Вороже?

– Щоб вороже – то ні… Саме неприхильно. Щось тривожить мене у віщуваннях цієї зорі. А що – не можу зрозуміти. Особливо не подобається початок гороскопа. Венера ніби попереджає якесь нещастя, що може спіткати вас…

– А потім?

– А потім фортуна повертається до вас лицем, і Венера, як і Марс, віщує вам також успіх і щастя…

Кара–Мустафа витер долонею спітнілий лоб. При цьому подумав: «Ху–у–у! Цей дурний П’єтро, сам того не бажаючи, нагнав на мене страху! І даремно. Бо все ж так ясно. Йдеться про ту дівчину–полонянку, Златку… Зараз вона для мене чужа й далека. Крім того, нею зацікавився султан, і ця обставина загрожує мені великими неприємностями. А згодом – через півроку чи рік, – коли доля виведе мене на найвищий щабель влади, Златка стане моєю… Ось чому Венера спочатку відвертається від мене, а потім раптом виявляє прихильність. Все ясно… Що ж стосується головного – війни, то тут двох думок бути не може: тільки велика успішна війна допоможе мені здійснити задумане. Війна – це мій шлях!»

Він довго сидів мовчки і думав, зовсім не зважаючи на астролога, що укляк перед ним. Потім рвучко підвівся і сказав:

– Дякую, П’єтро. Ти постарався, і я задоволений тобою. Тепер з легким серцем розпочну діло, яке заповів мені Аллах!

Він кинув на стіл туго набитий гаманець і вийшов.

П’єтро ошелешено провів його поглядом і, коли зачинилися двері, ще довго дивився йому вслід, а потім схопив гаманець і вміст його витрусив на стіл. То було щире золото. Такого П’єтро не чекав. Це ж ціле багатство! Ніколи раніш великий візир не був таким щедрим! З чого б то?