Текст книги "Таємний посол. Том 2"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 37 страниц)

– Перемога або смерть! – відгукнулися лави воїнів.

– Умремо, але не відступимо!

– Слава батькові нашому – Сіркові!

Сірко поїхав далі вздовж неглибоких шанців, а зачаровані його проникливими словами запорожці любовно проводжали поглядами свого вождя, за яким ладні були йти у вогонь і воду. Від тих слів у них з’явилася така сила, яку, здавалося їм, ніщо в світі не могло зламати.

Об’їхавши поле, що через якийсь час мало стати кривавим бойовиськом, Сірко повернув назад і зійшов на могилу. Кошова старшина і наказні отамани Іван Ріг та Іван Стягайло, які на випадок смерті кошового мали заступити його в бою, розступилися і дали йому місце на самому шпилі.

– Глянь, Іване, до хана прибуває підмога, – тихо сказав Ріг, показуючи рукою через голови ординців, що вже вишикувалися і чекали наказу атакувати.

Справді, з півдня швидко наближалося у хмарі куряви військо.

– А може, то наші повертаються?

– Ні, Івась каже, що ясно бачить татарський одяг на вершниках… Та й знамена їхні… О, я навіть сам уже бачу!

– Так, так, і я бачу, – тихо промовив Сірко. – Ну що ж, замість двох на кожного з нас тепер стає по троє ворогів. Ото і всього!

На обличчі кошового не здригнувся жоден м’яз.

– Ти так спокійно говориш, Іване! – вигукнув Стягайло. – Можна подумати, що наперед знаєш наслідок бою.

– А чому ж – знаю! – відповів Сірко. – Ми сьогодні або переможемо, або загинемо… Одного не буде: ми не здамося – і тому я спокійний. Раджу і всім вам, отамани, так настроїти себе…

Він раптом замовк. У татарському стані сколихнулися передні лави. Стрепенулися бунчуки. Замаяли знамена.

Глухо і грізно застугоніла земля.

Кримська орда пішла в наступ.

5

Розоривши улуси понад Альмою, Качею та Бальбеком, Палій повернувся назад, щоб вчасно прибути в стан Сірка. Хоча і поспішав, бо часу лишалося обмаль, однак пішов новою дорогою: захотілося пошарпати ще кілька улусів і визволити невільників. Шлях його лежав з Булганака на Чатирлик, а вже звідти – на Джанкой і Сиваш.

Перед Джанкоєм від полоненого чабана–татарчука Палій дізнався, що годину чи дві тому тут пройшов хан з ордою.

Худий чорний татарчук стояв перед запорожцями, злякано поводив вузькими очима, дрібно цокотів зубами.

– Куди пішов хан?

– Аллах свідок, мурзо, я не знаю, – пробелькотів хлопець і махнув рукою. – Туди десь… До Сиваша…

– Скілько було орди?

– Не знаю, мурзо… Багато.

– Ну, тисяча чи десять тисяч?.. Чи двадцять?

– Двадцять, двадцять, – закивав головою хлопчина. – А то й більше… Коли б у мене було стільки овець, скільки воїнів у хана, то я був би багатший за самого падишаха, мурзо!

Палій задумався. Між запиленими бровами різко прокреслилася глибока зморшка. Що робити? Як з’єднатися з військом Сірка?

І чим більше думав, тим ясніше ставало йому, що він припустився помилки, обравши новий, довший шлях. Коли б з Бахчисарая він попростував на Ак–Мечеть, а звідти прямо на Джанкой, то виграв би півдня і вже давно був би у запорозькому таборі. Зараз же пробратися туди голим кримським степом, де все видно як на долоні, просто неможливо. Ординці враз помітять – оточать і знищать!

І Звенигора, і Воїнов, і Спихальський мовчали. Кожен думав те ж саме. Але нікому і в голову не приходило осуджувати необачний вчинок отамана. Бо винні були вони всі. То гаснуча надія примусила їх обрати інший зворотний шлях, який лежав по тих глибинних улусах, в яких, як їм розповіли і полонені татари, і звільнені бранці, томилося в неволі чимало християнського люду. Може, там десь Златка і Стеха, думали вони. Може, Газі–бей заховав дівчат–красунь подалі від очей ханських мубаширів?[12]  12 Мубашири (тат.) – ханські урядовці, збирачі податків, які складали десяту частку здобичі на користь ханської казни.


[Закрыть] Тож хіба могли вони повертатися на Україну, не переконавшись, що там їх нема?

Той зворотний похід приніс їхньому загонові велику здобич: у степових улусах козаки захопили табуни коней, отари овець, визволили сотні невільників і невільниць, а на Чатирлику взяли в полон мурзу Ізмаїла з усім його родом.

Та це не тішило Арсена і його друзів: в їхніх серцях погасла остання надія, бо не знайшли вони тих, кого шукали. Ніхто не знав і не чув про дівчат, отже, втрачався останній слід…

Становище було справді складне. Відрізані від своїх, вони могли стати легкою здобиччю хана. Але ж хто міг передбачити, що Мюрад–Гірей так скоро оговтається після погрому, збере військо і навіть почне переслідувати запорожців?

– Може, пробиватися через Перекоп? – невпевнено промовив Звенигора. – У перекопського бея, гадаю, не більше сили, ніж у нас… І якщо ми раптово вдаримо…

– Ні, ні, – рішуче заперечив Палій, – через Перекоп ми не проб’ємося! А якщо і проб’ємося, то загубимо половину людей… Та навіть не в цьому річ. Не забуваймо, що кошовий жде нас, жде на нашу допомогу. Він змушений або ж прийняти нав’язаний татарами бій тут, у своєму таборі, або ж тікати за Сиваш. Якщо навіть товариству пощастить уникнути зустрічі з ханом і воно вільно перейде через Сиваш, то Мюрад–Гірей не відстане від нього і буде переслідувати в ногайських степах. Щоб урятувати військо від розгрому, кошовий змушений буде кинути здобич, полонених, невільників і поспішно тікати. Але ж може бути ще гірше: наші не встигнуть перейти Сиваш, і хан змусить їх прийняти бій… Ні, ні, ми мусимо допомогти своїм!

– Тоді треба придумати щось таке, – покрутив розчепіреною п’ятірнею Спихальський, – щоб, прошу пана, пошити хана в дурні!

– Правильно, пане Мартине, – жваво відгукнувся на слова поляка Семен Палій. – І, здається, я придумав, як це зробити!

– Як?! – в один голос гукнули друзі.

– Ми обманимо хана. У нас є чимало татарського одягу, знамен і бунчуків…

– Отже, ми переодягнемо весь загін? Тепер я розумію! – вигукнув Роман.

– Хай не весь, – заперечив Палій. – У цьому нема потреби. Досить переодягнути три–чотири сотні і поставити їх під ординськими знаменами в голові загону…

– А якщо хан не повірить і пришле своїх гінців? – спитав Арсен.

Палій замислився. Між густими темно–русими бровами зійшлася туга зморшка. Ясними сірими очима він пильно подивився на товаришів, ніби вивіряв їх.

– Нам треба випередити хана і переконати його, що йде на допомогу йому перекопський бей.

– Тоді мені доведеться їхати до хана гінцем, – тихо промовив Звенигора.

– Що ти, брате! – вигукнув Роман. – Тебе зразу схоплять. Даремно загинеш!

– Так, Арсенові самому їхати не годиться, – погодився Палій. – Як би він не перевдягався в татарський одяг, татарина з нього не вийде… Але якщо він поїде з мурзою Ізмаїлом…

– З мурзою Ізмаїлом? – Друзі не зрозуміли Палія. – Ніби він погодиться!.. А якщо й погодиться, то тільки для того, щоб усе чисто розповісти ханові.

– Ну, це ще побачимо, – усміхнувся Палій і наказав трьом сотням козаків перевдягнутися в татарський одяг.

Перевдягання не зайняло багато часу, невдовзі всі рушили в путь. Попереду розвівалися татарські знамена та бунчуки. За спинами у козаків, що відтепер мали видавати себе за кримчаків, стриміли луки, а при боках – сагайдаки зі стрілами. Цей передовий загін маскував собою козаків, котрі їхали позаду.

Військову здобич, полонених і визволений ясир залишили під охороною у неглибокій степовій балці.

Коли на обрії забовваніли неясні обриси орди, Палій наказав зупинитися. До нього підвели мурзу Ізмаїла.

– Мурзо, я вручаю зараз у твої руки життя або смерть усіх твоїх рідних і близьких.

Підстаркуватий, кривоногий, але ще дужий мурза, видно, не зовсім уторопав, чого хоче від нього уруський отаман. Він швидко заморгав вузькими очицями і вклонився.

– Я слухаю тебе, шановний бею.

– Твоя доля теж у твоїх руках.

– Як я маю це розуміти, вельмишановний бею?

– Перед нами стоїть з військом хан Мюрад–Гірей. Бачиш?

– Бачу. Хай береже його Аллах!

– Ти поїдеш до нього.

– Я? – У мурзи забігали очиці. – Що я там маю робити?

– Ти повинен сказати, що тебе прислав перекопський бей, який іде на допомогу ханові. Спитаєш, куди йому ставати з військом, і негайно повернешся назад.

– О!

– З тобою поїде турецький ага Баяр. – Палій кивнув у бік Звенигори, який вирядився в яничарський одяг і саме накручував на голову чалму.

– О вай–вай!

– Я розумію, мурзо, для тебе велика спокуса – залишитися у хана. Але в наших руках твої діти, твої жінки, старі батьки. Весь твій рід у наших руках… Якщо з голови нашого друга впаде хоч одна волосина, ми винищимо всю твою рідню.

– О Аллах! – Мурза позеленів, кволо усміхнувся. – А якщо я відмовлюся поїхати до хана?

– Тоді ми зараз же зітнемо тобі башку! Родину твою це також не врятує.

– О, я нещасний!

– Отже, ти поїдеш, мурзо?

– Ніби у мене є інша можливість!

– От і добре. Якщо все щасливо закінчиться для нас, ти будеш вільний.

– А родина?

– Родина теж. Обіцяю тобі.

– О вай–вай, великий Аллах! О, нещасний я! – почав приказувати в розпачі мурза.

Та на нього вже ніхто не зважав. Палій обняв Звенигору, поцілував.

– Рушай, Арсене!.. Пробач, що посилаю тебе до чортів у пекло, але, сам бачиш, іншого виходу в нас немає!

Звенигора міцно потиснув руки друзям, торкнув бранця за плече.

– Гайда, мурзо! – І вони швидко помчали по сірій рівнині туди, де на обрії здіймалася над ханським військом хмара куряви.

6

Орда чекала наказу наступати, але Мюрад–Гірей все ще вагався. В його серці боролися два почуття: бажання помсти і страх. Бажання помсти – за розорені улуси, за тисячі полонеників, за ганьбу, яку він пережив під час втечі з Бахчисарая. Це почуття було таке сильне, що він ладен був без роздуму, наосліп кинути свої чамбули на клятого Урус–шайтана, щоб винищити його військо. При цьому він не думав, що Сірко і його воїни, як і весь народ урусів, мають ще більше право ненавидіти кримчаків і мстити їм не за один, а за сотні кривавих наскоків на Україну, геть стоптану ординськими кіньми. Сам хижак, він керувався законом хижаків – нападати на слабшого і тікати від дужчого.

Але від нерозважного сліпого нападу його стримував страх. Він боявся досвідченого козацького ватага, боявся вогнепальної зброї запорожців і особливо їхньої артилерії. Врешті, боявся ще раз протягом одного тижня випробовувати долю: а якщо фортуна відвернеться від нього? Що тоді?

Тому він невимовно зрадів, коли йому сказали, що прибули гінці від перекопського бея.

– Слава Аллаху, якраз вчасно! – вигукнув він, не приховуючи перед мурзою Ізмаїлом та Звенигорою, які вклонилися йому, своєї радості. – Скільки бей привів з собою вершників?

– П’ять тисяч, великий хане, – відповів мурза, радіючи, що розмову повів хан і доводиться відповідати тільки на запитання.

– Чому ж він сам не прибув до мене?

Мурза не знав, що відповісти, і безтямно кліпав очицями.

– Великий хане, – втрутився в розмову Звенигора, – бей не хоче необережним маневром зламати стрій ханського війська, що вже приготувалося до бою… Він чекає вашого наказу – де йому стати?

– Це добре. Бей – досвідчений воїн, – погодився хан. – Передайте йому, щоб приєднався до мого чамбула. Ми в центрі завдамо Урус–шайтанові могутнього удару, розтрощимо його найкращі курені, розколемо його військо навпіл… Та бей, здається, і сам сюди повертає, – додав Мюрад–Гірей, вдивляючись у загін Палія, що швидко наближався.

– Ні, він зупинився, великий хане, – заперечив Звенигора, боячись, що хан не відпустить їх назад.

– Так, він зупинився, – погодився хан. – Негайно передайте йому, щоб тримався мого бунчука! Ми зараз розпочинаємо! – Хан, підвівшись на стременах, махнув шаблею і крикнув: – Вперед, правовірні! Вперед, доблесні сини Магомета! Смерть гяурам!

Орда сколихнулась і важкою лавиною рушила на запорожців. Мурза Ізмаїл розширеними від жаху очима дивився на незліченні чамбули хана і думав: «О Аллах, що буде зі мною, якщо ти принесеш перемогу моїм єдиновірцям і виявиться моя зрада? Мюрад–Гірей накаже живцем зварити мене в котлі. О вай–вай!»

Він аж поривався щось сказати ханові, але страх сковував його вуста. Мюрад–Гірей помітив душевні переживання мурзи, його незвичайну блідість і розгубленість.

– Що з тобою, мурзо? Ти не захворів?

– У нього страшне лихо, великий хане, – поспішив з відповіддю Звенигора. – Уруси захопили в полон усю його родину…

– Ми визволимо її сьогодні! Не сумнівайся в цьому, мурзо! – самовпевнено сказав хан.

Мурза поплямкав губами, але Звенигора шарпнув його за рукав.

– Їдьмо! Нас чекають! Дорога кожна мить…

Він ударив коней, і вони помчали з вируючої орди в степ, де за версту чи дві стояли Палієві козаки. На півдорозі Арсен зірвав з голови чалму і підняв її високо вгору на вістрі шаблі. Це був умовний знак, що все гаразд і що можна розпочинати атаку.

Зразу ж козацький загін сколихнувся, зірвався з місця і, високо піднявши вгору малинові прапори і сяючі проти сонця шаблі, помчав на ворога.

– Мурзо! – гукнув Арсен, спиняючи коня. – Тепер ти вільний і можеш їхати до своєї родини! Я тебе відпускаю, але знай: життя і безпека твоїх рідних залежить від того, чи Аллах не скаламутить твого розуму. Досі ти поводився розумно…

– О Аллах! – простогнав мурза і прудко помчав убік, щоб вчасно випорснути із вузької щілини, яка ще розділяла орду і загін Палія.

7

Бій розпочався навальною атакою татарської кінноти. Багатотисячна лавина ординців ринула на неглибокі козацькі шанці. Над степом знялася курява. Застогнала земля. Грім від ударів кінських копит відлунився аж на пологих берегах Сиваша. А над усім линуло грізне «алла», що дзвеніло високо натягнутою струною і холодило серця.

З висоти шпиля Сіркові було добре видно все поле бою. Він зразу відзначив у думці неодночасовість татарської атаки. Здавалося, що наказ до чамбулів доходив із запізненням, тому орда йшла тупим клином, вірніш – туго натягнутим луком. «Мюрад–Гірей хоче розітнути наші сили надвоє, – подумав кошовий. – Хитро, але не зовсім. Наші гармати заряджені картеччю. Якщо влучно пальнути по кінноті, то…»

Він підняв шапку і махнув нею над головою. В ту ж мить гримнув залп з гармат і мушкетів.

І враз якась невидима сила зупинила передню лаву ворога. Ніби зашпортнувшись, важко упали на землю татарські коні. Через їхні голови полетіли додолу вершники. Крик жаху і болю пролунав над степом.

Однак задні лави, потрощивши копитами тих, що впали, не зупинились, а скажено мчали вперед.

Сірко вдруге махнув шапкою.

Гармати на цей раз мовчали: гармаші не встигли зарядити їх. Зате дружно ударив мушкетний залп. І знову поріділи ряди ворожих вершників, знову забилися в смертельних корчах низькорослі кошлаті коні. Але він не зупинив атаки. Задні ряди летіли вперед і подекуди вже досягли козацької позиції.

І в цей час у тилу татарського війська запалахкотіли малинові запорозькі прапори, пролунав бойовий козацький клич.

Крик жаху струсонув ханське військо. Мюрад–Гірей сполотнів. Прокляття! Як його ошукано! Тільки тепер йому стало зрозуміло, чому мурза Ізмаїл заїкався і мав вигляд людини, приреченої до страти. Гяури змусили його стати на шлях ганебної зради! Прокляття! Що ж тепер робити? Атака майже захлинулась, сотні воїнів корчаться в страшних муках. І те, що чамбули ще подекуди рухаються вперед, не рятує справи.

Із заціпеніння його вивів голос салтана Газі–бея:

– Великий хане, дозволь мені і салтану Бекташ–бею відбити атаку мерзенних гяурів, що опинилися у нас в тилу. Поки ти розправлятимешся з Урус–шайтаном, ми знищимо їх!

Мюрад–Гірею стало соромно. Хоча хитрий салтан Газі–бей і словом не натякнув, що помітив переляк на обличчі свого повелителя, уже одне те, що його васал виявив у скруті більше мужності і самовладання, боляче хльоснуло хана по самолюбству. Однак він поспішно відповів:

– Так, так, салтане, атакуй і відкинь гяурів у степ. Не дай їм з’єднатися з Урус–шайтаном!

Салтан Газі–бей відокремився від орди і кинувся напереріз Палієві. А Мюрад–Гірей почав заохочувати своїх воїнів до нової атаки на позиції урусів.

Тим часом у козацькому таборі панував зовсім інший настрій. Побачивши, як позаду орди раптово з’явився загін Палія, Сірко радісно вигукнув:

– Браття. Палій прибув! Та ще й як він пошив у дурні хана!.. От молодець! – і наказав джурам швидко мчати по куренях і сповістити, що прибув бахчисарайський загін. – Як тільки я подам знак, усім кінно атакувати орду!

Джури помчали виконувати наказ кошового.

– Коня мені! – гукнув Сірко.

Йому підвели коня. Він скочив у сідло і витягнув шаблю. Поглядом ковзнув по темній масі кримчаків, що вже не стояли стрункими рядами, як це було перед боєм, і не кидались безоглядно в атаку, як це було на початку битви, а розпорошилися на окремі купи, які, не маючи від хана чітких наказів, діяли кожна на свій розсуд. Одні з них ще продовжували просуватися вперед і сходилися із запорожцями врукопашну, інші зупинилися в нерішучості, не знаючи, на що зважитися – атакувати далі чи тікати, треті повернули назад, щоб відбивати атаку запорожців, котрі невідомо як опинилися у них в тилу.

Серце старого кошового радісно билося. Шалі терезів явно почали схилятися на його бік. Саме час ударити так, щоб зовсім приголомшити ворога і примусити його показати спину.

Він глянув на тили ханського війська. Там завирувало страшне бойовище. І хоча крізь куряву годі було щось до ладу роздивитися, ясно було одно: Палій своїм несподіваним нападом розладнав бойові порядки ординців, приголомшив їх. «Їй–богу, добре, синку, що ти трохи припізнився і викинув такий фортель! – подумав про Палія Сірко. – Даремно я гнівався на тебе…»

Ще раз гримнув гарматний залп. А з мушкетів козаки стріляли тепер безперервно. Вже сотні коней і вершників конали на землі, та нові і нові тисячі продовжували насідати на козацькі позиції і подекуди схопилися з запорозькими куренями врукопашну.

Сірко виждав ще якусь хвилину, поки переконався, що більшість козаків сіли на коней, а потім махнув шаблею у бік ворожого війська.

Враз шпарко нахилилися вперед довгі списи, і запорожці важкою темною лавою помчали в атаку. Степ сколихнувся від грізного тупоту й крику.

Кримчаки опинилися між молотом і ковадлом. Спочатку вони намагалися чинити опір, і не один десяток запорожців упав на землю від гострих шабель і тонких оперених стріл. Але кримчаки вже втратили віру в перемогу. Чутка про те, що в тилу з’явився великий козацький загін, зовсім охолодила їхній бойовий дух. Поодинокі вершники почали завертати коней і тікати в степ.

Мюрад–Гірей кидався від одного чамбула до іншого, та його голос губився в лементі, тупоті, брязкоті шабель та іржанні коней. Ханські накази вже не доходили в неймовірній тісняві й безладді до війська, і воєначальники – калга, салтани і мурзи – діяли як хто умів і міг.

А запорожці не послаблювали натиску. Сам Сірко ринувся в гущу бою. Його високий кінь з’являвся то в одному, то в другому місці, де було важко.

– Дужче, синки! – гримів його голос. – Помстимося ханові за підступний напад на Січ! За кров товаришів наших і всього люду християнського… Дістаньте мені, дітки, самого хана, я побалакаю з ним у Січі по–нашому, по–запорозькому… А потім пошлю в Москву – царю в подарунок. А якщо хто зачепить його шаблею, то теж буде непогано… Уперед, братчики! Уперед!

Заохочені кошовим, запорожці натиснули ще дужче.

Ворог не витримав і покотився назад. Даремно лютував і лаявся Мюрад–Гірей, даремно розмахував шаблею і погрожував своїм воїнам найлютішою карою. Його вже ніхто не слухав. Страх огорнув серця правовірних і примусив шукати порятунку у втечі.

Захоплений невтримним людським потоком, Мюрад–Гірей закрутився в несамовитому вирі і відступав разом з військом. А коли почув, як хтось із запорожців вигукнув його ім’я, страх стиснув йому серце. З тої ж миті він перестав думати про військо і вдарив коня під боки, щоб швидше втекти в степ і вирватися з лещат Урус–шайтана.

Йому пощастило проскочити вузьким проходом, що розділяв козаків Сірка і Палія. Але з нього вже не зводили погляду бувалі запорожці, які знали хана в лице.

– Хлопці, ловіть його! – гукнув Метелиця. – Тікає, клятий!

Звенигора зі Спихальським першими кинулися вслід за втікачем. Їм на допомогу помчали десятки паліївців. Кінський тупіт, козацькі крики, свист летіли за ханом і примушували його ще дужче втягувати голову в плечі.

Врятував хана дужий бистроногий кінь. Прищуливши вуха, витягнувшись як струна, він поволі віддалявся від переслідувачів, аж поки чималий чамбул, що відступав з правого флангу, не перетнув дороги запорожцям. Арсен з товариством з ходу врізався у лаву ворожих вершників, але ті бою не прийняли. Затуливши собою хана, вони на ходу повернули коней і поскакали вслід за ним.

– Утік, шолудивий пес! – бідкався Спихальський. – Шкода! Ото була б здобич! Єден шанс був у житті самого хана спіймати! Ех!

Арсен з друзями потішався над щирим смутком і досадою товариша.

– Не сумуй, пане–брате! Маємо здобичі і так досить!

– Гай–гай, – невдоволено бурчав поляк, – то все вороння, а тут самого беркута з рук випустили! Коли то вдруге доведеться зустрітися з ним віч–на–віч?

– Не тужи, синку, – поплескав по спині пана Мартина Метелиця. – Ось прибудемо до табору – покажу тобі таку ляльку, що ти враз забудеш про хана, хай би був скис!

– Що ж то за лялька? – пожвавішав Спихальський.

– Ге–ге, таку кралю визволив я в Ак–Мечеті, що тобі, пане Мартине, і не снилася! Пишна, білотіла, як здобне тісто, очі сині, як море, а коси – як добре конопляне повісмо… До того ж – твоя землячка. Може, й шляхтянка навіть… Був би я молодший, нізащо не віддав би нікому. Та ба! Був кінь – та з’їздився… Тож боюся, що погордує мною, старим… От і поступаюся нею тобі великодушно. Бери, забавляйся! Може, забудеш про свого хана.

– А й справді, Мартине, чого тобі побиватися за тим ханом? – засміявся Роман. – Бери панну, коли дають! Може, то щастя твоє?

– Та я що, хіба відмовляюся? – підморгнув лукаво пан Мартин. – Дзенькую бардзо, батьку Корній! Хан добре, а панна, всім відомо, ліпше!

Перемовляючись і сміючись, згадуючи найцікавіше із щойно пережитого бою, друзі поволі поверталися до табору. Запорожці ховали вбитих, підбирали поранених, ладналися до далекого зворотного походу.

Перед вечором, перебрівши Сиваш, вони вступили в неозорі, порослі тирсою ногайські степи.

8

Поверталися не поспішаючи, бо не боялися погоні. Хан зі своїми недобитками навряд чи посмів би гнатися за ними. А ногайці, які кочували між Сивашем і Дніпром, налякані розгромом кримських улусів, самі тікали, щоб не стати здобиччю козаків.

Коли сонце сідало за далекий небосхил, запорожці зупинилися на нічліг. Коні і худоба та отари овець пішли пастися понад берегами майже пересохлої степової річечки. А люди рвали тирсу, бур’ян, мостили собі постелі. Кашовари розіклали багаття і варили пшоняний куліш з бараниною.

До самого смерку табір гомонів. Козаки впереміш з визволеними бранцями і бранками вечеряли, розповідали різні бувальщини, розшукували земляків. І тільки пізно ввечері повкладалися спати просто під яскравими літніми зорями.

Спихальський з Метелицею весь вечір бродили по величезному табору – розшукували бранку–польку. Але так і не знайшли.

– Чорти батька знає, де вона запропастилася! – бурчав Метелиця, не радий, що, замість відпочинку, змушений швендяти у пошуках якоїсь шляхтянки.

Та Спихальський наполягав.

– Ну, пройдімо ще ось тут, понад долиною, ачей вона де сидить біля багаття!

І вони йшли далі. Зазирали в кожне жіноче обличчя. Однак у жодному Метелиця не зміг признати «своєї» бранки.

Вранці, коли табір знявся з місця і розтягнувся по степу нескінченною валкою, в якій ішло щонайменше тридцять тисяч люду, Спихальський під’їхав знову до Метелиці.

– Поїдемо, батьку… Мо’, знайдемо тоту пташину!

– От напосівся! – незадоволено буркнув старий. – І що тобі до неї?

– Не сердьтеся, батьку… Для вас вона лишень одна з визволених бранок, а для мене – землячка. А я ж на батьківщині не був уже кілька літ… Гадаєте, мені не кортить перекинутися рідним словечком із землячкою?

– Ото ж і воно, що із землячкою… Та ще якою!

Вони вдарили коней і риссю поїхали до гурту бранців. Тут були жінки і діти, парубки й літні чоловіки, ба навіть старезні, виснажені діди – з Москви, Дону, Польщі та Литви, а найбільше – з України. Одні провели в неволі рік чи два, інші – десять чи й п’ятнадцять років. На більшості облич – печать страждання і… радості. Радості від довгожданої волі, що так несподівано прилетіла на прудких козацьких конях.

Та були й такі, що не приховували смутку й розпачу. В їхніх очах стояли сльози, а з грудей виривалося зітхання.

– Чого б це вони? – спитав Спихальський. – Чей же, не в неволю ідуть?

– Е–е, синку, у кожного своя доля, – розважно промовив Метелиця. – Одному неволя – люта недоля, а іншому – матінка рідна… Глянь на ту жінку з чорноголовим хлопчаком, вона, певно, дружина татарина, а хлопчак, її син, – тум, тобто напівтатарин, напівхристиянин… Як ти гадаєш, хотілося їй кидати чоловіка, оселю, отари овець і гурти коней, виноградники та баштани і йти на свою, але таку вже для неї чужу та далеку землю, де в неї, може, ні кола ні двора? От вона й плаче, але йти мусить…

– Гм, справді те, що ми називаємо волею, для неї обертається неволею… І багато таких?

– Хто зна… Чималенько, мабуть.

Вони їхали поволі й уважно приглядалися до кожного жіночого обличчя. Метелиця напружував пам’ять. Як же впізнати польку? Перед ним спливали тільки сині, сповнені жаху очі та буйне шовкове волосся, що обрамляло красиву голівку. Однак серед тисяч жінок хіба тільки одна вона має сині очі й русяві коси? Глянь – скільки їх!..

Гурт за гуртом минали вони.

Над безконечною валкою висіла тонка сиза пилюка. Пекуче сонце нещадно смажило худі жилаві шиї чоловіків, спітнілі спини жінок і простоволосі голівки дітей. Йти було нелегко. Дошкуляла спрага. Над рівним, мов стіл, безводним степом тремтіло далеке марево, а в чистому, безхмарному небі спокійно–урочисто пропливали ширококрилі коршаки.

Спихальський уже втратив надію, що Метелиця впізнає бранку, і тому байдуже розглядався довкола.

Раптом позад нього пролунав голосний жіночий крик. Він здригнувся, мов від удару. Це ж голос, якого він ніяк не сподівався почути в цьому дикому степу!

Він рвучко повернувся.

На нього дивилися сині очі Вандзі. Чужий татарський одяг і якась брудна ганчірка на голові зовсім змінили жінку, але голос і очі… Пан Мартин аж зажмурився з несподіванки, не вірячи сам собі. Чи це сон, чи дійсність? Звідки тут взялася Вандзя? Як вона потрапила сюди?

– Вандзю! – Він кулею злетів з коня. – Вандзю! Це ти? Злотко моє дороге!

Вандзя стояла не менш вражена, ніж Спихальський. Коли б пан Мартин був не такий схвильований, він міг би помітити, як сполотніли щоки дружини, а в очах щось здригнулося, промайнуло зляканою пташкою і миттю щезло.

– Мартине! – зойкнула жінка. – Мартине!

Він схопив її на руки, притиснув до грудей.

– Вандзю! Кохання моє! Побий мене грім, якщо я сподівався зустрітися тутай з тобою!

– Я теж ніяк не сподівалася на таку зустріч!

Біля них збиралися люди. Ошелешений Метелиця з подиву роззявив рота: «його шляхтянка» виявилась дружиною Спихальського!.. Старий козак довго лупав очима і шкріб потилицю, а потім помчав до товариства, щоб розповісти таку несподівану новину.

Спихальський опустив Вандзю на землю, помітивши, що на них звернуті цікаві погляди багатьох людей, і, не випускаючи її руки із своєї, пішов поряд з нею.

Виявилося, що Вандзя вже багато років у неволі. Коли султан Магомет брав Кам’янець, кілька татарських чамбулів напали на Галичину і Польщу, тоді вона й потрапила до них у полон.

– Коб знав я напевне, що ти в Криму, то, не гаючись ні хвильки, пішов би з товариством визволяти тебе, моя кохана!..

У Вандзі зірвалося з вуст тяжке зітхання і в голубих очах забриніли сльози. Спихальський розцінив це, як вияв жалю за втраченими роками на чужині, як скаргу на долю, що так несправедливо і жорстоко повелася з нею. Він обняв жінку за плечі, гаряче прошепотів:

– Не плач, Вандзюню, не побивайся! Горе лишилося позаду – і все буде добре…

– Ах, Мартине, ти ніц не розумієш! – схлипнула жінка.

– Що ж я маю розуміти? Ми разом – і для мене цього досить. Відтепер ми завжди будемо разом, щастя моє! Поїдемо у наш Круглик…

– Там нічого не лишилося: татари все спалили.

– А ми відбудуємо! Поставимо ще кращий дім…

– Ні, Мартинчику, не поїду я…

– Що? – вигукнув спантеличений Спихальський. – Чому то?

– Крім тебе, у мене там нікого немає…

– Крім мене, кажеш? А хто ж тобі ще потрібен, ясочко?

– У мене діти, Мартине, – ледь чутно прошепотіла жінка.

– Холера ясна, які діти? Звідки?

Він раптом почав здогадуватися. Кров шугнула йому в обличчя, і воно побуряковіло. Губи затремтіли, а руки мимовільно шарпнули Вандзю за плечі.

Не тямлячи себе, він заревів:

– Звідки, питам?

Вандзя вирвалась із його рук, гордо підняла голівку.

– Не кричи, Мартине! Сам міг би здогадатися, що таких жінок, як я, в неволі не посилають доїти кобилиць чи полоти баштан…

– Отже, ти…

– Так, я стала дружиною салтана.

– О Єзус!

– А що я мала робити? Хіба я винна в тім, що мене схопили, як беззахисну вівцю, і завезли в чужий далекий край? Хіба не ти мав захищати мене? Але ж ви здали туркам Кам’янець і самі опинилися в неволі… То чого ж ти зараз звинувачуєш мене?

Спихальський безтямно дивився на жінку, не вірячи в те, що сталось. Раптово, в одну мить завалилося його щастя, про яке він марив усі ці довгі важкі роки, зів’яли рожеві надії на майбутнє, виплекані у мороці чорних каторжних ночей, коли в нього залишалася одна–єдина втіха – мрія…

– Де ж ті… діти? – глухо спитав він.

– Залишилися в Криму… Салтан, напевне, врятував їх, моїх двох хлопчиків.

– А може, вони загинули?

– Ні, не вірю! – крикнула Вандзя. – Не говори про це! Не вірю! Поки сама не переконаюсь… Я бачила, як він тікав з ними!

– У нас будуть наші діти, Вандзюню.

– Хто зна, чи будуть… Адже не було… А ті, двійко, уже є, і я безтямно люблю їх! Чуєш – люблю!

– Ти забудеш їх.

– Кого? Дітей?! Ти думаєш, що говориш?

– Холера ясна, але ж ти мусиш їхати додому!

– Я і їду. Хіба не бачиш? – байдуже проронила Вандзя.

Пан Мартин зітхнув і не відповів нічого.

9

Коли до Сірка дійшли чутки, що частина невільників неохоче повертається додому, він не повірив.

– Не може цього бути!

– Але ж це так, батьку кошовий! – похмуро кинув Метелиця.

– І все ж не віриться… Дайте мені коня – поїду сам, поговорю з ними.

Йому підвели коня. Джура підставив стремено, допоміг сісти старому в сідло. За кошовим рушили значні козаки.

Стомлені, припорошені степовою пилюкою невільники купами сиділи в ковилі – відпочивали. На одних обличчях цвіла радість – повертаються додому, в очах інших зачаїлася туга, стояли сльози.

Сірко спохмурнів.

Одна повновида жінка з кучмою пшеничного волосся на непокритій голові плакала не криючись і, лише коли перед нею зупинився вершник, витерла сльози кулаком.

– Чого плачеш, молодице? – спитав кошовий. – Не рада, що вільна, що повертаєшся в рідний край?