Текст книги "Таємний посол. Том 2"
Автор книги: Владимир Малик
Жанр:
Исторические приключения
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 37 страниц)
З річки повіяв легенький прохолодний вітерець, остуджував розгарячілі тіла подорожніх.
Коли сніданок було закінчено, Арсен сказав:
– Ну от, пане Мартине, тепер можна й поговорити… Чого ти хочеш?
– Кари на горло! – знову спалахнув невгамовний пан Спихальський. – І хай я буду песій син, якщо вимагаю забагато!.. Не став би ти, Арсене, з Ненком на перешкоді, я вже зняв би з цих білих плечей тоту голову, голову змії, голову горгони, підступної зрадниці!
– Ясно, – сказав Арсен і повернувся до Вандзі. – А що скаже пані Вандзя? Чому вона втекла від свого Богом даного чоловіка? Куди вона простувала? Хто її надоумив так зробити? І якого листа вона несла з собою?.. Все, пані, розкажіть! Нічого не приховуючи.
Вандзя несміливо глянула на чотирьох чоловіків, які оточували її, трохи довше затримала погляд на побуряковілому обличчі Спихальського і тихо почала розповідати.
– Коли я виходила за пана Мартина заміж, то справді кохала його. Але дуже скоро пересвідчилась, що він холодний до мене і почав задивлятися на нашу сусідку, пані Зосю, дружину пана Ястржембського…
– Кгм, кгм, – закашлявся Спихальський і опустив очі.
– Я відплатила йому тим же…
– О небо! – вигукнув пан Мартин, стиснувши кулаки.
– І хоча я зовсім не була закохана в одного пана, я дозволила йому позалицятися до мене.
– Коли б я знав, я убив би тебе ще тоді! – рявкнув Спихальський. – Так усе перекрутити! Моє гаряче кохання видати за холодність!.. І кому дозволила залицятися до себе! На кого проміняла мене! На того зманіженого, бридкого слимака! Тьху!
– Дітей у нас з паном Мартином не було, а тому коли він несподівано зник…
– Зник!.. Люди, ви чуєте? Вона каже – зник! Але ж я обороняв Кам’янець і був узятий турками, шляк би їх трафив, у полон!
– Я зосталася зовсім одинокою, – вела далі Вандзя, не звертаючи уваги на їдкі репліки Спихальського. – Я не знала, де себе подіти, до кого прихилитися.
– Можна повірити!
– А потім трапилося найгірше: напали татари, схопили мене і затягли аж у Крим… Я тяжко страждала, побивалася за домівкою, за рідною землею, ладна була на крилах летіти на свою ойчизну…
– І скоро втішилася… В обіймах у салтана, пся крев! – Спихальський знову затремтів від гніву і схопився за шаблю.
Але Арсен притримав його руку.
– Заспокойся, пане Мартине! Будь же лицарем!.. Кажіть далі, пані.
– А що я мала робити? Я була рабою… Наложницею…
– Холера ясна! – не стримався нещасний пан Мартин.
– А коли у мене народилося двійко синів – Алі та Ахмет…
– Ви чуєте?.. Прокляття!
– …мурза забув про свій гарем і звав мене не інакше як коханою, своєю єдиною ханум, ненею[16] 16 Не не (тат.) – мати.
[Закрыть] його синів, які після нього стануть салтанами! І хоч серце моє ще рвалося на батьківщину, хоч у снах я майже кожної ночі бачила свій рідний край і своїх людей, я поволі починала звикати до думки, що батько моїх синів – мій чоловік, хата моїх синів – моя хата, а батьківщина моїх синів – моя батьківщина…
– Матка Боска, що тільки каже ця жінка! – Пан Мартин уперіщив кулачищами по траві так, що аж берег здригнувся. – Та вона тричі заслужила собі смерті!
– А коли підросли мої синочки, коли їхні рожеві вустонька лепетали ніжне словечко «ненька», коли їхні рученята не тільки шукали моєї пазухи, а й обвивали мою шию, я зрозуміла, що на світі є така любов, до якої не можуть дорівнятися ніякі інші любові, – материнська любов!..
Спихальський похилив голову, мовчав.
А Вандзя після паузи вела далі:
– Однак недовго втішалася я дітьми. Одного ясного літнього дня напали козаки, спалили Ак–Мечеть, повбивали багатьох жителів, а тих, хто не встиг втекти в гори, забрали в полон… Ні, я не кажу, що стала полонянкою у запорожців. Вони вважали, що визволили мене з неволі агарянської. І я разом з усіма поверталася на рідну землю… В поході я зустріла свого колишнього чоловіка… Але люта туга за дітьми, яких, я певна, врятував мій чоловік, салтан, точила мені серце… Мої ноги несли мене все далі і далі, на Україну, в Польщу, а душа моя рвалася назад, у Крим, до моїх маленьких беззахисних сиріток, які день і ніч стояли переді мною в моїй уяві, простягали до мене рученята і кликали до себе… Чи ж могла я не повернутися назад?..
– Нещасна, – зітхнув Спихальський.
– Мені допоміг полковник Яненченко, наш сусід, якому я відкрила свою таємницю. Він дав мені листа до каведжі в Кам’янці, щоб той перепровадив мене в Крим…
– Прокляття! – заревів Спихальський, почувши таку несподівану для нього новину. – Я уб’ю його!
– Тепер ви все знаєте, панове, – тихо прошепотіла Вандзя. – Чим же я завинила перед паном Мартином? Хіба тим, що люблю своїх дітей?
Вона замовкла і низько похилила русокосу голівку. Всі теж мовчали. Тільки Спихальський люто сопів.
Тихо шелестіло на вербах листя. З голубої високості усміхалося і землі, і людям, і всьому живому золоте сонечко. З річки повівало приємною прохолодою і гостро–терпким запахом лепехи та водоростей. З гаю, що неподалік розкинувся попід горою, долинало заспокійливе кування зозулі.
Всі мимоволі вслухалися в те кування, і ніхто не наважувався порушувати тиші, бо кожному хотілося дізнатися, а скільки ж років накує сива зозуля? Чи довго топтати ряст на цій широкій, милій землі?
Та ось зозуля замовкла, і знову настала дзвінка тиша.
Арсен підвів голову і, ні до кого не звертаючись, повторив у задумі останні слова Вандзі:
– Справді, чим же завинила ця жінка? Хіба тим, що любить своїх дітей і хоче бачити їх?
Спихальський похилив голову і довго мовчав. По тому, як з його грудей виривалося тихе зітхання і все менше і менше посіпувався вус, видно було, що буря в його душі почала вщухати.
Нарешті він поволі підвів голову.
– Арсене, я давно вже переконався, що серед нас ти найбільш поміркована і справедлива людина… І серце маєш добре… За що і люблю тебе, як брата… Тож хай ця жінка… іде… куди хоче… Аби з моїх очей!.. Але, клянусь ойцем, якщо вона знову стане коли–небудь на моєму шляху, то… – голос його загримів і враз обірвався.
Спихальський замовк.
Арсен поклав руку йому на плече.
– Зрозуміло, Мартине… Вона з нами поїде до Немирова, а звідти – куди захоче. – І повернувся до Ванди: – Ідіть, пані, збирайтеся в дорогу, а в нас тут ще буде чоловіча розмова…
Коли Ванда підвелася і відійшла, Арсен тихо сказав:
– Ну от, з цим покінчено… А тепер, пане Мартине, і ви, пане Новак, дивіться сюди… – Він вийняв з кишені папір і подав Новакові. – Пан, здається, розуміє по–турецькому, хай прочитає і для пана Мартина…
Новак прочитав і переклав листа.
– Стонайдцять дзяблів! – вигукнув Спихальський. – Що це означає, Арсене? Чий це лист? Як він потрапив до тебе?
– Я відібрав його у Вандзі…
– Невже це полковник Яненченко?..
– Так, це він пише кам’янецькому паші. Він пропонує йому свою допомогу у взятті Львова… Як бачиш, пане Мартине, це набагато серйозніше, ніж зрада пані Вандзі!
– А так, це набагато серйозніше, побий мене Перун! Що ж будемо робити?
– Нам треба негайно мчати до Львова, – сказав Новак.
– Так. Я віддам вам цього листа, передайте його Яблоновському, – погодився Арсен. – А він уже знатиме, як розквитатися із зрадником!
– Але ж, друзі, я не думав повертатися до Львова! – вигукнув Спихальський. – Тепер мені нема чого там робити – ні у Львові, ні в Круглику!.. Я гадав, що поїду з тобою, Арсене… В Україну!
– Друже мій, – Арсен обняв його за плечі, – я був би дуже радий разом з тобою прибути до нас додому. Всі мої теж щиро вітали б тебе… Як сина і як брата. Але зараз ти мусиш супроводжувати пана Новака. Адже дорога далека і небезпечна, а листа обов’язково потрібно довезти і передати безпосередньо в руки гетьмана. Йдеться про дуже серйозні речі!
– Я розумію.
– А до нас ти, гадаю, не забаришся?
– Ще б пак!
– Ну от, коли затужиш дуже, приїзди, друже мій! Двері моєї хати, якщо вона у мене буде, завжди відчинені. А серце – також! – І Арсен тричі навхрест почоломкався зі Спихальським.
9
Полковник Яненченко ступив через поріг і, лівою рукою притримуючи шаблю, щоб не бряжчала, шанобливо вклонився.
– Кликали, ясновельможний пане?
– Так, пане Яне, – відповів Яблоновський, пильно вдивляючись у міцно збиту, кремезну постать полковника. – Проходь, сідай… Маю до тебе пильну розмову.
Яненченко окинув бистрим поглядом простору кімнату. Обабіч столу сиділо двоє – Спихальський і Новак. Щось відразу не сподобалося полковникові у виразі облич цих шляхтичів, але він не міг зрозуміти, що саме, а тому зразу відмахнувся од тривожної думки, що гнітила його з часу від’їзду пані Вандзі.
– Слухаю, ласкавий пане, – сказав він, сідаючи на дзиґлик і ставлячи між коліньми щаблю.
Яблоновський мовчав. Його худорляве гордовите обличчя було непроникне. Холодні голубі очі уважно вивчали кожну рисочку на полковниковому лиці, і від того Яненченку ставало трохи моторошно. Чого покликав гетьман? Яку пильну справу має до нього?
– Як живеться–ведеться панові у Львові? – запитав Яблоновський.
– Спасибі, добре.
– Ніхто не притісняє і не ображає тут пана?
– Дякувати Богові, ніхто.
– Чому ж полковник за притулок і щедрість його мосці короля польського, а також за мою ласку платить чорною невдячністю?
Яненченко відчув, як у нього похололо під серцем.
– Як розуміти слова пана коронного гетьмана?
Яблоновський рвучко встав, перехилився через стіл і тицьнув майже під самий ніс Яненченкові невеличку цидулку, в якій той миттю впізнав свого листа кам’янецькому паші.
– Пан впізнає свою руку? – грізно спитав Яблоновський.
Яненченко зблід. У роті раптом пересохло. Тепер йому стало зрозуміло, чому воєвода покликав його до себе в такий непідходящий для аудієнції час і чому не сподобались йому відверто ворожі погляди Спихальського і Новака. Але полковник не думав одразу здаватися.
– Пан гетьман жартує? – здивувався Яненченко. – Адже то написано по–турецькому!
– Це тільки засвідчує, що в особі полковника ми маємо хитрого і розумного ворога, який знає не тільки польську мову та латинь, а й турецьку… Сподіваюся, що пан полковник буде розумний до кінця і не змусить нас вдаватися до недостойних шляхетського стану засобів допиту.
– Ясновельможний пане, я не розумію, в чому ви обвинувачуєте мене! – вигукнув Яненченко, підвівшись із дзиґлика.
– У зраді, пане! – з притиском сказав Яблоновський. – В тому, що ви хотіли здати Львів туркам!
– Це неправда! Це чиясь зла вигадка!
– Вигадка? – Яблоновський іронічно усміхнувся. – Я теж хотів би вірити, що це тільки чиясь вигадка, бо пригрів у Львові і взяв на королівську службу пана я. Однак докази такі, що я не маю ні найменшого сумніву в правдивості їх!
– Докази? Хотів би я їх почути або побачити!
– Далеко за тим ходити не треба… Ось перед вами пани Спихальський та Новак, вони щойно повернулися з Кам’янця, де бачили пані Ванду Спихальську. Рятуючи своє життя, жінка розповіла, від кого одержала лист.
– Я повторюю – це наклеп!
– Слідство з’ясує все, і ви матимете змогу на суді довести свою невинність. А зараз дозвольте вашу шаблю!
Спихальський і Новак стали обабіч полковника, який тремтячими руками відстебнув від пояса шаблю і поклав на стіл перед воєводою.
– Відведіть його в темницю, панове! Та поставте кмітливих вартових!
ЗАПОВІТ КОШОВОГО
1
Ні того літа, ні взимку Кара–Мустафа не напав на Київ. Несподівано становище Туреччини ускладнилося: Австрія, Венеція та німецькі князівства оголосили хрестовий похід проти Османської імперії. Папа Інокентій XI примусив католицьку Польщу приєднатися до цієї коаліції, і хоча Річ Посполита була на той час вкрай виснажена безперервними війнами та шляхетськими міжусобицями, король Ян Собеський вів з Австрією трактат про взаємодопомогу і зобов’язався виставити сорок тисяч війська. Тому Кара–Мустафа почав готуватися до великої війни на заході. До того ж запорожці спустошили Крим, а восени дощенту зруйнували відбудовані яничарами фортеці в гирлі Дніпра, що мали стати опорними базами турків.
Виснажені й розорені багаторічними війнами, Москва та Лівобережна Україна здобули нарешті на деякий час передишку. Самойлович, влада якого відтепер сягала тільки на Лівобережжя та Київ з невеликою територією на захід та південь від нього, обмеженою річками Ірпенем та Стугною, доукомплектовував свої поріділі полки і посилав тисячі грабарів на будівництво оборонних споруд у Києві.
Після невдалого походу на Лівобережжя Юрій Хмельницький нікуди більше не потикався з Немирова. Та й у самому Немирові відчував себе, як на вулкані. Все літо й осінь на Поділлі вибухали повстання. Загони запорожців, послані Сірком, піднімали людей на боротьбу проти турецько–татарських загарбників та ненависного запроданця Юрія Хмельницького.
Тільки з настанням зими повстання почали затухати. Люті морози і глибокі сніги змусили повстанців згорнути бойові дії: запорожці потягнули на Запорожжя, а селяни розбрелися по селах та хуторах.
Арсен та Роман разом із Палієвим загоном гасали по Наддністрянщині, Поділлю, не раз навідувалися таємно в Немирів до Младена та Ненка, приносили запорожцям цінні відомості про турків і татар, про їхні наміри, про Юрія Хмельницького, але ніде і ні від кого не змогли добути жодного достовірного слова про Златку і Стеху. Дівчата як у воду канули. Їхній слід губився, як вони думали, в Криму, серед невільників салтана Газі–бея. Друзі поривалися знову в Крим, але після походу запорожців на кримське ханство та пониззя Дніпра всі шляхи для них туди були відрізані. Сірко теж нічого не міг придумати, щоб допомогти козакам. Тільки навесні він повідомив Арсенові, що готується московське посольство в Бахчисарай для мирних переговорів з турками і ханом, і обіцяв посприяти, щоб Арсена було включено до складу посольства як товмача, а Романа – як джуру. Козаки тільки й жили цією надією.
2
Взимку Іван Сірко відчув, що сили його починають швидко танути, але з Січі не виїздив. Повсякденні турботи про укріплення фортеці, про будівництво нових човнів і лагодження старих, про виготовлення пороху, селітри та зброї і ще десятки різних великих і дрібних клопотів тримали його на ногах. Він змарнів, погано спав, відчував нехіть до їжі. Січові лікарі і знахарі поїли його настоями і наварами трав і коріння, та це не допомагало. Після Великодня кошовий відчув себе так погано, що залишив Січ і поселився в Грушівці, своєму хуторі, на березі Дніпра.
Одного дня – це було першого серпня – гонець передав Палієві, Арсенові і Романові наказ кошового негайно прибути в Грушівку. В Арсена тьохнуло серце – невже гетьман погодився включити їх у склад посольства?
До Грушівки десять верст, і козаки промчали ту відстань швидко. Залишивши стриножених коней на лузі, вони піднялися нагору, до хутора, і зупинилися на подвір’ї, перед чималою хатою, над якою курився виплетений з лози і обмазаний рудою глиною широкий димар. З хати вийшов джура кошового.
– Кошовий на пасіці, – сказав він.
Козаки пройшли садом, спустилися в затишну улоговину, що вела до Дніпра, і попростували стежкою до невеликої чепурної хатини. За нею, попід горою сіріли вулики–дуплянки. В полуденній сонячній тиші густо пахло медом і вощиною. Гули бджоли.
Біля хатини, під розлогою старою липою, за довгим столом, заставленим полумисками зі смаженою рибою, локшиною, стільниками з медом, сидів гурт старшин і значних козаків. У голові столу, на дощаному тапчані, опираючись гострими ліктями на високо збиті подушки, напівлежав Сірко. Перед ним стояли миска із свіжими стільниками, в яких іскрився молодий запашний мед, і кухоль узвару.
Побачивши кошового, Арсен мало не скрикнув від жалю. Що з ним сталося! Замість кремезної постаті – немічний скелет, обтягнутий пожовтілою зморшкуватою шкірою. Замість блиску в очах – пригаслий, байдужий погляд…
Прибулі привіталися.
– Чолом, батьку кошовий! Чолом уславленому товариству!
Сірко пожвавішав, уздрівши Арсена. Поманив його до себе пальцем.
– Іди сюди, голубе!
Арсен підійшов, сів на тапчан. Сірко обняв його і, слабкою рукою притягнувши до себе, поцілував у щоку.
– Радий бачити тебе, синку… Маю звістку з Батурина: поїдеш товмачем з московським посольством стольника Тяпкіна в Бахчисарай. Тож зможеш там дізнатися щось певне про наречену і сестру…
– Спасибі, батьку.
– Ну, йди… Сідайте до столу. Пригощайтеся, друзі. А потім поговоримо.
Підійшло ще кілька козаків, старшин. Сіли, випили по чарці слив’янки, побажавши Сіркові доброго здоров’я, і взялися до їжі. Кошовий не їв і не пив – тільки припрошував інших. Джура налив у чарки знову. Та всі, мов змовившись, тільки пригубили і поставили назад. Чекали розмови з кошовим, відчуваючи, що вона буде і важливою, і останньою в його житті.
Відкинувши голову на подушку. Сірко мовчки дивився на своїх побратимів, і ніхто не здогадувався, які думи борознять його чоло. Він переводив погляд з одного на другого, ніби прицінювався, хто чого вартий. Тут і Іван Стягайло, і Іван Ріг, і Андрій Могила, і Самусь, і Абазин, і Палій… І ще добрих три десятки значних козаків, відомих не тільки на Січі, а й по всій Україні.
Врешті обід скінчився. Старшини поклали ложки, подякували господареві за хліб–сіль.
– На здоров’я, друзі, – тихо проказав Сірко і глянув на джуру. Той підвів кошового, намостив йому під спину кілька подушок. Сірко перевів дух і промовив – знову тихо, але якось урочисто:
– Запросив я вас до себе, братчики, для того, щоб попрощатися… Назавжди… Навіки…
Козаки загули.
– Що ти, батьку! Бог з тобою! – замахав руками Іван Стягайло. – Ми сподіваємося, що ти видужаєш і ще не раз поведеш нас на супостатів!
Сірко кволо усміхнувся.
– Ні, браття, я не тішу себе такою надією. Дні мої полічені, і щербата з косою вже стоїть на моєму порозі… Та я не боюся її. Звик… Бо не раз і не два замахувалася вона на мене, щоб зняти голову, а я все жив і жив! І рясту потоптав доволі, і крові пролив чимало, і горілочки попив досхочу… Тож пора і честь знати. Пора вже, мабуть, братчики, з козацького сідла пересідати в човен Харона…
Козаки загули знову, але на цей раз значно тихше. Кожен бачив, що й справді старому кошовому три чисниці до смерті.
– Та й гріхи свої пора спокутувати…
– Опам’ятайся, Іване! Які гріхи у праведника! – вигукнув Метелиця.
– Який же я праведник? Скільки душ погубив. Хоч і вороги, а все ж люди… Та не про це зараз мова, товариство. Я не сповідатися прийшов перед вами, а прощатися… А коли прощаєшся з найближчими людьми, з якими довгі роки ходив крутими шляхами–дорогами, то хочеться сказати їм щось найважливіше, найзаповітніше, чого не маєш права не сказати, забрати з собою в могилу…
– Ми слухаємо тебе, батьку, – промовили козаки.
Сірко передихнув, змахнув з лоба рушником краплини поту.
– Я знаю, звичайно, що мої слова – не закон для вас, що ви будете діяти і чинити по–своєму… Так велося споконвіку, так вестиметься і далі, скільки буде світа–сонця на землі…Та є деякі речі, яких не вичитаєш ні в якій книжці, є деякі знання, які здобуваються не в школі, а в житті, і про це якраз я й хотів би з вами поговорити перед смертю…
– Ми слухаємо, батьку.
– Живемо ми, друзі мої, в дуже тяжкий час. Вітчизна наша лежить у руїнах, дощенту сплюндрована ворогами. Народ винищений або розбігся у пошуках затишку й хліба. Десятки тисяч людей з правого берега за ці роки переселилися на Лівобережжя, на Донець і Оскіл – аж до Воронежа. Дике поле, що відокремлювало нас від ворогів, поширшало, родючі поля заросли тирсою і буркуном. Дійшло до того, що калмицький хан посилає послів до султана, щоб той віддав йому землі між Дніпром і Дністром для випасання табунів. Кримська та Буджацька орди почувають себе на Правобережжі господарями… І ми стоїмо перед загрозою навіки втратити ці землі… Тому заповідаю вам – і далі, як споконвіку, мужньо стояти супроти ясирників, звідки б вони не приходили! Не випускайте, браття, шабель із рук, поки криваві чамбули розгулюють по наших степах…
Всі мовчали, суворі й пригнічені. Ні для кого сказане Сірком не було таємницею, але слова старого кошового, мовлені на смертному одрі, кожному здавалися і вагомими, і болючими і навіки закарбовувалися в серцях.
На пасіці стояла тепла літня тиша. Тільки чулося безперервне трудівниче гудіння бджіл та шемрання вітерцю у верховіттях дерев.
Трохи спочивши, кошовий знову промовив:
– Я вже казав – Правобережжя знелюдніло… Самойлович, дбаючи передусім про свою владу й прибутки, не відпускає колишніх втікачів з Правобережжя, які в час воєнного лихоліття знайшли притулок на лівому березі, назад, на їхні дідизни. Виникає загроза, що ці землі будуть заселені кимось іншим. Тож, відбиваючи ясирників, думайте і над тим, щоб знову заселити той край і зберегти його для нащадків наших… А це можна зробити тільки тоді, коли там буде військова сила, яка захищатиме народ. Із шістнадцяти козацьких полків, що були на Правобережжі при Богданові, тепер не лишилося жодного… Я вже послав туди Палія, Самуся, Іскру і Абазина з невеликими загонами запорожців… Тож хай кіш допомагає їм і зброєю, і порохом, і оловом, і людьми та продовольством, бо вони там робитимуть велике діло. Покляніться, що Січ завжди буде для них опорою і притулком в тяжкий час! Що Січ завжди допомагатиме – явно чи таємно – цим наставленим мною полковникам у їхніх многотрудних діяннях по відродженню правого берега!
– Клянемося! – хором відповіли старшини і значні козаки.
– Чув я, що турки ставлять мідні слупи на Поділлі і в Карпатах, роблять новий кордон, відтинаючи добрячий шмат землі нашої, щоб навіки приєднати її до султанських володінь… І для мене, і для вас усіх не таємниця, що шляхта ще міцно тримає в своїх руках Волинь та Галичину і не губить надії коли–небудь заволодіти знову Правобережжям і всією Україною… І досі, як і за Богдана, зі всіх боків нам тісно… Тож, браття, єдиний наш порятунок – шабля! Тільки вона врятувала нещодавно Лівобережжя і Київ від винищення і повної загибелі. Досвід підказує, що в тих тяжких обставинах, що склалися для нашого народу, єдиним нашим захисником є збройна сила, а найперше – Січ Запорозька! Бережіть її як зіницю ока! Не допускайте розбрату! Тільки йдучи цим шляхом, ми можемо врятувати народ український від поголовного винищення, від остаточної загибелі, яку приготували для нього найлютіші вороги його! На цьому повинна і далі стояти Січ! Якщо вона схибить, то завдасть непоправної шкоди і собі, і всьому народові…
– Розуміємо, батьку! Розуміємо! – загули козаки.
– А щодо Юрка Хмельницького і Кара–Мустафи, то знайте – на сьогодні це найлютіші і найнебезпечніші вороги наші. І я заповідаю вам боротися з ними до останнього! І чим швидше згинуть вони, тим краще для народу нашого!
– Будемо боротися, батьку! Не сумнівайся! – за всіх проказав тихо, але твердо Палій.
– Арсене, сину мій, – раптом звернувся кошовий до Звенигори, – і Кара–Мустафу, і Юраська нелегко і непросто дістати. Тому я покладаю особливі надії на тебе, на твою спритність і твій розум… Там, де не зможе пройти козацький кінь, де не поможе козацька шабля, там пройдеш ти… Розумієш мене?
– Розумію, батьку, – похилив голову перед умираючим Арсен, відчуваючи, як гіркий клубок здушив горло. – Зроблю все, що зможу…
– Амінь! – прошепотів Сірко стомлено. – Тож із цим покінчено… Лишається сказати ще одне: хотів би я знати, кому ви вручите після мене булаву кошового?
Всі мовчали. Запитання було несподіване і серйозне. А також зачіпало інтереси більшості присутніх тут старшин, бо хто ж із них не мріяв побувати коли–небудь кошовим, потримати в руках булаву, що давала необмежену владу над багатотисячним військом?
– Хай це тебе не турбує, Іване, – сказав після тривалої мовчанки Стягайло. – Виберемо достойного!
– До булави треба й голови. Не забувайте цього ніколи, – тихо промовив Сірко. – Я стою одною ногою в могилі, тож, гадаю, на мене не образяться мої побратими, коли я висловлю свою думку…
– Кажи, батьку! Кажи!
– Час зараз такий, що на чолі війська повинна стояти людина смілива і розумна, чесна і досвідчена у військовій справі і в житті… Серед вас є така людина…
– Хто ж це, батьку? – почулися голоси.
– Семен Палій!
Запала тиша. Для Палія це було великою несподіванкою. Не меншою несподіванкою, напевне, це було і для решти старшин. Хтось крякнув. І знову настала тиша.
– Чого ж ви мовчите? – з усмішкою спитав Сірко. – Не я ж вибираю кошового… Я тільки висловлюю свою думку…
– Молодий ще, – похмуро кинув Іван Стягайло. – Хай почекає. Адже є старші!
На вустах Сірка промайнула ледь помітна гірка усмішка. І зразу зникла. Кошовий важко задихав і відкинув голову на подушку. Холодний піт зросив його чоло.
– Ми стомили кошового, – тихо промовив Семен Палій і перший встав з–за столу. – Прощай, батьку!
Старшини і значні козаки теж підвелися і почали прощатися. Кожен підходив до ліжка, доземно вклонявся і тихо відходив. Стягайло зніяковіло пробурмотів:
– Пробач мені, Йване. Засмутив я тебе. Ляпнув необдумано… Будь певен, оберемо ми достойного!
Сірко не відповів нічого, і Стягайло, потоптавшись, відійшов.
Незабаром пасіка опустіла. Біля кошового залишився один джура. Хоча припікало літнє сонце, хворий попросив прикрити його кожухом. А через годину його не стало…
3
На другий день після похорону у військовій канцелярії зібралася старшинська рада. Велика простора кімната ледве вмістила всіх значних козаків – військового суддю, військового писаря, осаулів, тобто помічників кошового отамана, курінних отаманів, а також старших та «луччих» козаків, які в минулому обиралися отаманами або прославилися військовими подвигами чи мали великі господарства.
За столом, на покуті, під образами стояли клейноди – прапор і бунчук. На столі, застеленому заради урочистої хвилини шовковою турецькою скатертиною, виблискувала самоцвітами булава кошового отамана.
До чиїх рук вона потрапить?
Погляди всіх присутніх були звернуті на неї. Кожен знав, що не на військовій раді, яка має зібратися опівдні, а тут, на сходці, буде названо людину, яку потім рада має обрати кошовим. Так велося здавна.
Але кого буде названо?
Покійний кошовий Сірко подав перед смертю свій голос за Семена Палія. Це знали всі. І з цікавістю поглядали на широкоплечого красеня, котрий скромно сидів на лаві біля порога в оточенні своїх друзів – Арсена Звенигори, Романа Воїнова, Метелиці, Андрія Могили, Самуся, Іскри та Абазина.
За столом, залишивши незайнятим місце кошового, сиділи Іван Стягайло та Іван Ріг – найвпливовіші отамани, котрі – усім це було видно – з надією позирали на булаву кошового.
Кому ж усміхнеться фортуна?
Першим – по старшинству – підвівся і став говорити військовий суддя, старий сивоусий козак, давній сподвижник Сірка.
– Браття отамани, преславні лицарі запорозькі, – промовив він глухуватим голосом, – сьогодні ми зібралися для того, щоб гуртом подумати, кого на січовій раді оберемо кошовим отаманом… Бо після смерті батька нашого, славетного ватага запорозького Івана Сірка, військо наше осиротіло, а братчики, як сіромахи нещасні, не знають, до кого прихилитися, і в разі несподіваного нападу ворога залишилися без військового вождя…
– Так, так, ми повинні подумати, – закивали головами старі козаки. – Треба обрати достойного!
– Перед смертю кошовий Іван Сірко, як це відомо більшості з вас, заповів нам обрати Семена Палія, запорожця недавнього, але вже уславленого в походах і боях лицаря…
Стягайло схопився на ноги, важкою, мов дубовий корч, рукою грюкнув по столу.
– Браття, Семен Палій молодий ще! – гукнув він. – Подивіться – у його вусах жодної сивої волосинки! То хіба ж личитиме нам, старим і досвідченим козакам, підкорятися молодикові, який до того ж і козакує на Запорожжі від Пречистої до Різдва?..
– Хіба річ у тому, щоб обрати старішого? – озвався від порога Метелиця. – Треба обрати розумнішого, меткішого і хоробрішого!
– Знайшов розумного! – підхопився Покотило. – Хай покозакує років двадцять, тоді ми й оцінимо, який у нього розум… А зараз хай попасе задніх.
– Кого б же ти, Покотило, хотів бачити кошовим? – спитав військовий суддя.
– Івана Стягайла… Старий значний козак. Хоробрий лицар. Курінний отаман…
– Івана Рога! – гукнув хтось із гурту. – Якщо і є серед нас найдостойніший, то це він!.. Уже не раз і не два був кошовим, осаулом, наказним отаманом… Та й на Запорожжі років тридцять, якщо не більше!
– Всі сорок, – сказав Ріг і високо підняв стовбуристу голову на довгій жилавій шиї, окидаючи пильним поглядом чорних очей товариство. – Всі сорок…
– Ну, от бачите, кого ж і обрати, як не його!
Підхопився Самусь, рожевощокий, голубоокий козарлюга.
– Братчики, мені здається, що ми не повинні нехтувати заповітом Сірка! – вигукнув він. – Хіба ви забули, що він радив нам обрати кошовим Семена Палія? Чого ж тоді товкти воду в ступі?
– Нас і самих Бог не обділив розумом! – спалахнув Стягайло. – Мертвому – вічна слава, а живим – про живе думати! Сірко відотаманував своє…
– Стягайла! Стягайла! – почулися голоси.
– Івана Рога! – загули з другого боку.
– Семена Палія! – закричали Арсен Звенигора, Роман Воїнов та Сікач.
Шум здійнявся такий, що військовий суддя затулив долонями вуха.
– Так, браття, ми до згоди не дійдемо, – сказав він. – Якщо з вас трьох, – звернувся він до претендентів на булаву кошового, – двоє не відмовляться добровільно, то на січовій раді бозна–що буде! І до шабель дійде!
Встав Семен Палій.
– Отамани, братчики, – сказав він. – Ми всі любили і глибоко поважали Сірка, звикли рахуватися з його думкою і безвідмовно виконували його накази. Тож я розумію, що остання воля покійного кошового багатьом із вас зв’язує руки зараз… Щоб цього не було, я відмовляюся від честі бути кошовим. Хай ним буде той, кого захоче отаманська сходка і все січове товариство! А я прийшов на Запорожжя не для того, щоб здобувати тут якісь привілеї, не для того, щоб стати курінним отаманом, осаулом чи домагатися булави кошового, а для того, щоб своєю шаблею захищати нашу вітчизну від її численних ворогів! А це – найперший обов’язок кожного з нас, братчики!
Отамани схвально загули. Палій злегка вклонився і сів.
Військовий суддя повернувся до Стягайла і Рога.
– Може, котрий з вас теж має щось подібне сказати, отамани?
Стягайло і Ріг мовчали.
– Тоді хай вас розсудить товариство, – сказав суддя. – Стріляйте з гармат, бийте в литаври – збирайте військову раду! Як вона гукне – так і буде!
Хтось побіг виконувати наказ військового судді. Отамани і значні козаки почали підводитися і виходити надвір. У канцелярії залишилися тільки члени коша – військовий суддя, військовий писар, військовий обозний та осаули.
4
Грім пострілів з фортечних гармат і тривожно–закличний дріб литавр сколихнули полуденну сонну тишу. Січ враз ожила. З усіх усюд до січового майдану поспішали запорожці, мовчки шикувалися по куренях, утворюючи навколо дубового стовпа велике живе коло. Кілька молодиків винесли стіл, застелений білою скатертиною, поставили у проході між двома крилами кола, якраз навпроти військової канцелярії. На чолі кожного куреня стали курінні старшини – курінний отаман і хорунжий. Кому не вистачило місця в колі, той здирався на дах куреня чи вилазив на вал фортеці.
