Текст книги "Таємний посол. Том 2"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 37 страниц)

За яничарами вийшов загін охоронців–силачів. Потім виїхали яйабаші – кінні охоронці, в срібних касках, на яких тріпотіли золототкані плюмажі. В руках вони тримали напоготові луки й стріли.

За яйабашами з’явилися пишно вдягнуті, у височенних долбандах[36]  36 Долбанд (тур.) – висока шапка знатної особи.


[Закрыть] чауші та чаушбаші. Їхні баскі коні були покриті парчевими попонами, уздечки сяяли позолотою, а сідла – сріблом.

Не встигли стамбульські обивателі подивуватися такому багатству, як виступили люті на вигляд скороходи–пайєки, до пояса голі, мускулисті, з шаблями і ятаганами наголо, ладні накинутись на ворогів падишаха, мов голодні собаки. На головах у них відливали сріблом і позолотою круглі, мов корони, шоломи.

А вже потім з’явилися стамбульські вельможі – аги й заїми, паші, два кази–аскери, муфтії. На тонконогих арабських скакунах гордо сиділи візирі.

На деякій відстані від них ішов пішки – так велів звичай і придворний етикет – великий візир Кара–Мустафа.

За ним їхав падишах.

Чудовий білий кінь, розпустивши пишного хвоста, ледве торкався копитами землі. Його сідло, чапрак і вся збруя ряхтіли щирим золотом, перлами й самоцвітами.

Осліплені цим багатством, вигукуючи «уй я уй», люди не могли відірвати очей від коня, що ніс на собі «тінь Бога на землі», «падишаха всесвіту».

Султан Магомет IV, сорокарічний, злегка обважнілий чоловік з м’яким невиразним обличчям, сидів на коні звично, як природжений наїзник, – недарма він мав пристрасть до верхової їзди і полювання. Одяг на ньому був такий розкішний і так густо всіяний золотом, перлами та самоцвітами, що, здавалося, то не одяг, а саме сонце. Особливу увагу привертав до себе султанський долбанд з двома плюмажами, усіяний безліччю коштовних камінців, кожен з яких був вартий цілого маєтку.

Зразу за султаном їхали два бородаті богатирі з шаблями при поясах, ятаганами, луками і сагайдаками, з яких виглядали пучки стріл. Кожен з них держав напоготові важкий боздуган з блискучими крицевими гостряками. Позаду йшли державні казнадари і головний євнух.

До самої мечеті Сулейманіє, де султан, зійшовши з коня, вклонився пам’яті своїх попередників, падишахів минулих епох, та до Ая Софії, де було відправлено єер халіфа – султанський намаз, хвилювалося неоглядне людське море. В міру наближення султана тисячні натовпи з вигуками «уй я уй» падали на коліна, а потім схоплювалися і сунули слідом за кортежем, топчучи тих, хто мав необачність спіткнутись і опинитися під ногами…

3

Після намазу, коли, повернувшись до сералю, султан зійшов з коня і зник у покоях мобейну, його величезний почет хутко розтанув. Яничари розійшлися по своїх сейбанах, придворні вельможі роз’їхалися по домівках, а прості городяни, натішившись блискучим видовищем, заклопотано брели вулицями міста, повертаючись до буденних справ.

З найвищих сановників у палаці залишилися тільки найближчі до султана люди – головний євнух і великий візир.

Кара–Мустафа, поволі походжаючи вздовж вікон, попід крислатими пальмами, що були окрасою великої зали, злився. Ще б пак! Султан не прийняв його відразу, а звелів почекати, поки він трохи спочине. Іншим разом великий візир не чекав би і поїхав би в Ейюб спочивати, але дві справи були такі нагальні, що відкладати на завтра він ніяк не міг.

З години на годину, як повідомив нарочний, має прибути з Немирова яничарський загін. Він привезе гетьмана Юрія Хмельницького і його казну. Султан уже дав згоду на усунення його від влади на Україні, а тепер треба домогтися, щоб дозволив стратити або кинути у страшні каземати Єди Куле[37]  37 Єди Куле – фортеця у Стамбулі, політична тюрма.


[Закрыть]. Тоді можна було б безперешкодно привласнити його багатства.

І по–друге, з Дунаю, від будського паші Ібрагіма, прибув посланець, який привіз нові повідомлення з Відня. Задумавши війну з Австрією, Порта давно пильно стежила за кожним кроком віденського двора. Ці останні важливі вісті теж треба негайно довести до відома падишаха. Тому так нетерпеливилося великому візирові.

Коли маленька стрілка великих золочених дзиґарів, що стояли в кутку зали на високому, теж із позолоченими ніжками столикові, двічі обійшла коло, він рушив до султанських покоїв. Назустріч підвівся головний євнух, котрий, мов вірний пес, пантрував біля «порога щастя».

– Пора! – коротко кинув Кара–Мустафа.

– Я спитаю дозволу, бей–ефенді, – вклонився той і зник за дверима.

Через якийсь час він повернувся і, оголосивши, що падишах дав згоду вислухати великого візира, ще з нижчим поклоном впустив Кара–Мустафу до султанської опочивальні.

Це була велика розкішна кімната. Султан напівлежав на широкій, гаптованій по боках сріблом отоманці, а на килимі, біля його ніг, сиділа молода красива одаліска, грала на лютні і тихо наспівувала італійську пісеньку.

Кара–Мустафа низько вклонився.

Одаліска миттю урвала спів, опустила на обличчя серпанок і зникла в бічних дверях. Головний євнух вийшов теж.

Султан підвівся. На його розповнілому, випещеному обличчі промайнув вираз удаваного невдоволення й досади.

– Великі візирі, мабуть, придумані Аллахом для того, щоб султани не мали спокійного життя, – сказав він капризно. – Ти налякав цю маленьку італійську пташину, і вона втекла…

Кара–Мустафа вклонився ще раз.

– Я визнаю свою провину, мій володарю, але, на жаль, і в намісників Бога на землі є обов’язки, хоча, не приховаю цього, їх значно менше, ніж у великих візирів… І ці обов’язки змушують мене турбувати мого падишаха навіть у святу п’ятницю.

Султан на знак згоди кивнув головою.

– Ну, гаразд, гаразд… Розповідай, що трапилося!

– Мій повелителю, – почав тихо Кара–Мустафа, – після переможної війни проти урусів…

– Ця перемога дуже дорого нам коштувала, – похмуро кинув султан. – Хай у майбутньому оберігає нас Аллах від таких перемог!

Кара–Мустафі не сподобалися ці слова султана, але він зробив вигляд, що не чув їх, і знову повторив те, що сказав щойно. Тільки тепер у його голосі почулися металеві нотки, які він іноді дозволяв собі в розмові з султаном, коли якимось підсвідомим чуттям відчував, що той перебуває в стані душевної млявості і не розгнівається на нього.

– Мій повелителю, після нашої перемоги на півночі ми відразу ж почали готуватися до війни на заході… Зараз настав час приймати рішення. Від паші Ібрагіма є донесення. Наші вивідачі в Австрії сповіщають, що віденський двір теж не дрімає… Імператор Леопольд з благословення папи Інокентія направив послів у Варшаву до короля Яна Собеського, щоб домовитися про союз…

– Що? Вони таки хочуть підписати договір?

– Так. До них приєднуються німецькі курфюрсти[38]  38 Курфюрст (нім.) – князь.


[Закрыть].

Магомет схопився з отоманки. Повідомлення схвилювало його.

– Ми висічемо їх упень! – вигукнув він. – Ми запроторимо їх усіх на галери! Адже у Собеського немає й десяти тисяч війська!

– Однак подейкують, що він зобов’язується виставити сорок тисяч.

– Хотів би я побачити ті сорок тисяч! Звідки їх візьме? Казна ж у нього порожня!

– Зате у папи багато золота… Дасть Ватикан!

– Гм, ти маєш рацію… Скільки ж війська може нашкребти той нікчема Леопольд?

– Леопольд нібито обіцяє майбутнім союзникам виставити проти нас, як доносять вивідачі, шістдесят тисяч… Ну, а коли реально, то, я думаю, тисяч сорок…

– А курфюрсти?

– Ті приведуть тисяч двадцять… Найбільше – тридцять…

– Ну, що ж – тоді ми кинемо під Відень удвічі більше! – запально, мов юнак, вигукнув Магомет. – І я сам поведу це військо – зітру на порох Австрію і Ляхистан! Знищу мерзенних гяурів…

Останні слова султан вимовив уже без пафосу, мляво, і Кара–Мустафа ледь помітно усміхнувся в бороду, бо знав, що цієї запальності падишахові вистачить ненадовго.

– Ми повинні розбити їх, перш ніж вони об’єднаються, мій повелителю, – шанобливо, але твердо сказав великий візир. – Я вже послав Ібрагіму–паші наказ зробити все, щоб перетягти на наш бік Текелі…

– Правильно зробив.

– І стягую війська до столиці, щоб, коли потрібно буде найяснішому падишахові, міг двинути їх на ворога. Цими днями зберемо диван – приймемо остаточне рішення.

– І це добре… Що ще?

Кара–Мустафа понизив голос.

– Мій великий повелителю, свічадо божественної мудрості, той гяур, гетьман Юрій Іхмельніскі, як я уже доповідав, виявився людиною, недостойною високої ласки…

– Що він ще там накоїв?

– Вірні люди доповіли, що його шуряк полковник Яненченко знаходиться зараз у Ляхистані і веде якісь таємні переговори з гетьманом Яблоновським, а може, і з самим королем. Підозрюю, що переговори з нашими ворогами поза нашою спиною – це…

Кара–Мустафа зробив паузу. Та султана вже охопив гнів.

– Гяур! Собака! Смерть для нього – не найтяжче покарання!

– Так, славний повелителю трьох суходолів… І я звелів схопити негідника. Накажете повісити?

Султан задумався.

– Повісити?.. Гм, це зробити неважко… Але для чого поспішати? Ні, краще відпровадь його в Єди Куле – в каземат! – Він трохи помовчав. – А хто ж тепер правитиме Україною?

Кара–Мустафа хитро примружився.

– Ми зробили хід конем… Як у шахах, мій повелителю…

– Як саме?

– Я наказав господареві Молдови Дуці купити у нас той обширний, і благодатний край, і йому не залишалося нічого іншого, як розчинити свої скрині, що тріщать від золота. Отже, ми маємо гроші для нового походу і покриємо ними значну частину витрат на війну…

– Це ти зробив мудро… Ха–ха–ха! Так потрусити кишені того старого скупердяги! Ха–ха–ха! – зареготав султан. – Як це тобі спало на думку?

– Коли державна казна порожня, то мимоволі станеш спритним і хитрим, мов сам шайтан.

– Ну, й що ж він? Дуже опирався?

– Уявіть собі – ні… Видно, спокусився на безмежні простори Правобережної України… Зразу ж переніс резиденцію правителя того краю з Немирова до Печер, що у Брацлавському полку, а в Чигирин призначив полковником якогось козака Гримашевського…

– Ну, що ж – хай порядкує… Але дай йому зрозуміти, що джизьє[39]  39 Джизьє (тур.) – подушне з немусульман.


[Закрыть] відтепер збільшиться вдвоє… І щоб платив справно! А крім того, до весни хай поставить десять тисяч кінних воїнів з обозом і приведе під Белград!

– Ви це мудро придумали, мій повелителю, – схилився в поклоні Кара–Мустафа. – Господар виконає ваш наказ, я подбаю про це.

– У тебе все?

– Все, мій повелителю. Дозвольте йти?

– Іди!

Кара–Мустафа ще раз вклонився і позадкував до дверей, дотримуючись придворного етикету, який не дозволяв підданим падишаха повертатися до нього спиною. Але в ту мить, коли він уже простягнув назад руку, щоб відчинити двері, султан зупинив його.

– Чекай, Мустафо!

Великий візир зупинився, запитливо глянув на султана.

– Підійди сюди! – наказав Магомет, і коли Кара–Мустафа знову наблизився до нього, спитав, пильно заглядаючи йому у вічі: – До мене дійшли чутки, що в твоєму гаремі зацвіла троянда раю… Чи це правда?

– Що мій повелитель має на увазі?

– Ну, як же! Кажуть, такої красуні і в султанському гаремі немає!

Кара–Мустафі коштувало великого зусилля приховати хвилювання, що враз охопило його. Він зрозумів, на яку красуню натякає султан.

– Злі язики перебільшують, мій богоданий повелителю, – сказав Кара–Мустафа. – Справді, у моєму гаремі є кілька красунь, але щоб вони дорівнялися красуням із султанського гарему?! Не віриться мені… Та й досі я не можу здогадатися, про яку йде мова. – І він сміливо глянув на султана.

– Кажуть, ту полонянку привезли тобі з Каменіче?[40]  40 Каменіче (тур.) – Кам’янець–Подільський.


[Закрыть]

«Він таки знає все, – промайнуло в голові Кара–Мустафи. – Цікаво, хто ж із моїх людей є султанським вивідачем? Дізнаюся – випечу собаці очі й вирву язика!»

А вголос промовив:

– А–а, тепер мені все ясно… Є така дівчина! Гарненька. Вас не обманювали, коли захоплено змальовували її красу… І все ж серед троянд султанського гарему вона здавалася б звичайною польовою квіткою.

– То це ж чудово! – вигукнув Магомет. – Троянди колючі і, незважаючи на пахощі й красу, швидко набридають, а менш яскраві польові квіти часто миліші нашому серцю… Чи не так?

Кара–Мустафа прекрасно розумів, куди хилить султан, і не посмів на цей раз перечити. Хоча Магомет говорив, здавалося б, ласкаво й доброзичливо і нічого прямо не вимагав, та за цією зовнішньою добротою приховувалася мстива і заздрісна натура, – і через якесь необережно мовлене слово султан міг щомиті спалахнути. А зараз, напередодні походу на Австрію, на який Кара–Мустафа покладав такі великі й честолюбні надії, він боявся ускладнити своє становище. Тому вклонився і, незважаючи на те, що серце гризла досада, з привітним усміхом сказав:

– Безперечно так, хранителю мудрості Пророка! Настане час – і та скромна польова квітка розквітне пишно, мов найдорогоцінніша троянда. Тоді рука відданого слуги піднесе її вам у всій її непорочній красі. Гадаю, це буде найкращий подарунок моєму повелителю в той день, коли мерзенні, охоплені гординею гяури впадуть під ударами щабель непереможних воїнів нашого грізного хондкара[41]  41 Хондкар (тур.) – один із титулів султана.


[Закрыть], найбільшого завойовника всіх часів!

Обличчя султана проясніло: він любив лестощі.

– На все воля Аллаха! Я завжди знав, що ти мій найвідданіший слуга, Мустафо… Можеш іти!

Знову задкуючи, великий візир вийшов із султанської опочивальні, несучи гризоту в серці.

4

На галері, коли в обличчя подув свіжий морський вітерець і слуги подали на верхню палубу глек холодного шербету, Кара–Мустафа поволі почав заспокоюватися.

Власне, що сталося? Адже все складається якнайкраще!

Султан доручив йому готувати військо для великої війни в Європі і, можна не сумніватись, призначить на час походу сердаром, бо навряд чи в самого стане сили і бажання нести тяготи військового життя. А це – певний шлях до здійснення його мрій і намірів! Хай думає Магомет, що похід готується для возвеличення його особи. Ха–ха! Зарозумілий хлопчисько! Ні, Кара–Мустафа не такий недоумок, щоб, стоячи біля керма імперії, не подбав про себе, про своє і своїх нащадків майбутнє! Ні, не був би він представником роду Кепрюлю, щоб, ставши великим візиром, не мріяв про більше – про трон падишаха чи корону імператора! І перший успішний крок на цьому шляху зроблено. Чого ж турбуватися?

Без ускладнень пощастило також спекатися Юрія Хмельницького. Як повідомили гінці, ось–ось прибуде яничарська орта з казною українського гетьмана, яка істотно поповнить власну казну великого візира. Чого ж іще бажати?

Ах, так, – досада гризе серце через ту красуню невільницю, про яку дізнався султан і прозоро натякнув, що хотів би мати її в своєму гаремі. Це справді неприємно. Султани, як і всі смертні, люблять подарунки. Тож було б необачно не зрозуміти натяку… Гм, доведеться подарувати дівчину, хоча краса і розум її полонили його самого. Тьфу, шайтан! Як погано вийшло! І все через якогось султанського вивідача.

Кара–Мустафа почав у думках перебирати своїх слуг, охоронців, чаушів, радників, які могли б бути оком і вухом султана в його домі, але дуже скоро кинув цю марну затію, бо людей, що оточували його, було так багато, що він не міг пригадати і половини їх.

Прибувши в Ейюб, він передусім покликав старшого євнуха.

До кімнати вкотився невисокий товстун у гарному оксамитовому вбранні, м’яких, розшитих сріблом чириках і білосніжній чалмі. Наблизившись, з натугою зігнув короткий, барилоподібний стан і мовчки втупився у свого повелителя.

«Невже він султанський вивідач?» – подумав Кара–Мустафа, а вголос запитав:

– Ну, як вона, кизляр–ага?[42]  42 Кизляр–ага (тур.) – дівочий начальник, євнух–наглядач.


[Закрыть]

– Все те ж, бей–ефенді… Сьогодні її оглядав П’єтро–ага, лікар–італієць. Каже, дівчина здорова тілом, але хвора душею.

– Ох, цей мені римлянин!

– П’єтро–ага – чудовий лікар, бей–ефенді, – м’яко заперечив кизляр–ага. – Ви самі знаєте… До того ж він читає по зірках майбутнє…

– Але в нього дуже добре серце! Він усіх жаліє… Особливо рабів.

– Це зрозуміло: він сам довгі роки був рабом.

– Ну, гаразд, тебе не переговориш… Веди мене до неї!

– Прошу, бей–ефенді… Після того як дівчина хотіла викинутися з вежі, я, з вашого наказу, поселив її внизу, в круглій оді. Її день і ніч стереже стара Фатіма…

Вони спустилися по мармурових сходах на перший поверх, і кизляр–ага провів Кара–Мустафу в кімнату у вежі.

Біля вікна, на канапі, сиділо дві жінки – стара й молода. Побачивши великого візира, вони миттю схопилися і застигли в низькому поклоні.

Кизляр–ага кивнув старій головою.

– Фатіма, ходімо зі мною!

Стара швидко вийшла. Молода зробила рух, ніби хотіла затримати її, але потім, гордо випроставшись, сміливо глянула на Кара–Мустафу і вже не зводила з нього очей.

Це була Златка.

Та як вона змінилася за той час, що провела в неволі. Коли б її міг зараз побачити Арсен, її коханий, навіки втрачений Арсен, він одразу й не впізнав би дівчину.

Одягнута в розкішне шовкове вбрання, взута в мережені золотими й срібними нитками черевички, скупана в гаремній лазні, де підігріту воду скроплюють трояндовою олією, від чого шкіра набирає ніжності й пахощів троянд, вона здалася б йому надто красивою, але водночас і чужою. Він помітив би, як вона змарніла, як під очима залягли тіні, що надали її личку тієї привабливості, яку цінують у палацах вельмож, але яка зовсім не пасує красуням Старої Планини чи українського степу. Він помітив би також, як примеркли її чудові сині очі і в них зачаїлися глибокий сум і безнадія.

Кара–Мустафа якийсь час мовчки милувався красою дівчини. На одну мить у нього зринула думка, що її прислав йому в подарунок Юрій Хмельницький, якого він одним розчерком пера викинув, мов ганчірку, на смітник, але він одразу ж відігнав її. Чи годиться тривожити сумління через якогось недолугого гетьмана–гяура? Зовсім інша річ – власні почуття. З ними варто рахуватися!

А ці почуття ось уже який тиждень бентежать його. Смішно подумати: він закохався, як хлопчисько! Відколи в Ейюбі з’явилася ця дівчина, він утратив спокій. Спочатку думав, що то буде одна з багатьох сотень одалісок, якими переповнений його гарем і які були йому зовсім байдужі. Але коли несподівано одержав од дівчини одкоша і вона пригрозила, що заподіє собі смерть, як тільки він насмілиться доторкнутися до неї, почуття його спалахнули, мов у юнака, і він зрозумів, що це серйозно.

Кохання і радувало його, бо раптом він відчув, що ще досить молодий і повен пристрастей, і злило, бо вперта дівчина спочатку й чути не хотіла про його домагання. А потім – захворіла…

Він таїв свої почуття від усіх. Здогадувалися про них тільки стара Фатіма та кизляр–ага. Ну, і, звичайно, знала Златка…

Від його пильного погляду не приховалося, що за останній час дівчина змінилася. Замість приреченості й страху в її очах світилася відчайдушна рішучість, а в міцно стиснутих вустах і гордо піднятій голівці вгадувалася сильна воля.

О Аллах екбер![43]  43 Аллах екбер (тур.) – великий Аллах.


[Закрыть] І таку ніжну, мов весняний ранок, і горду, мов царівна, красуню віддати султанові? Щоб вона стала його кадуною?[44]  44 Кадуна (тур.) – дружина султана, яку він вибирає собі з числа чужоземних рабинь. З туркенями султани не одружувалися.


[Закрыть] Нізащо!

Ні, він не зламає свого щастя власними руками! Він зуміє обхитрити султана і не віддасть йому цю дівчину до того часу, поки сам не стане султаном країн Золотого Яблука. А тоді… А тоді зробить її своєю баш–кадуною, тобто першою дружиною, або краще – імператрицею… Він візьме з нею законний шлюб у віденському соборі Святого Стефана, який після завоювання Відня буде називатися мечеттю Ая Стефано, і вона народить йому шаха–заде, принца, наслідника престолу. Так він покладе початок новій династії, яка правитиме всіма країнами Золотого Яблука – Європою. Династії Кепрюлю! Не великих візирів Кепрюлю, а імператорів!

Але поки це буде, поки на голові ще не сяє імператорська корона, треба бути хитрим і передбачливим, щоб про ці думки не дізналася жодна собака. А з султаном вести тонку гру до останнього дня, і головним козирем у ній буде ця прекрасна полонянка! Як добре, що йому спала на думку така туманна обіцянка султанові: подарувати дівчину після перемоги над гяурами! Отже, у нього буде вдосталь часу, щоб маневрувати і зберегти Златку для себе… Хоча й треба кожної днини ждати від султана нового нагадування – тоді доведеться пожертвувати своїм почуттям і відпровадити полонянку в султанський гарем… Та до того далеко!

Він ще раз пильно глянув на дівчину. «Справді, лікар П’єтро правильно визначив її хворобу: у неї болить душа, – подумав із сумом, запримітивши глибоку зажуру в її прекрасних очах. – Але ж здавна відомо, що душу лікують не травами, не мазями і навіть не цілющими водами, а часом і добрим словом».

Златка стояла мовчки, в напруженому чеканні, і не зводила з нього тривожного погляду. Вона була прекрасна, як ніжна польова квітка…

Кара–Мустафа стримав зітхання. Хай йому біс, коли б не султан, ця польова царівна – хотіла б вона того чи ні – розділила б з ним його ложе!

Златка розцінила по–своєму думки й почуття великого візира, що мимоволі відбилися на його обличчі, і в її очах знову промайнув страх.

– Не бійся мене, пташко. Я не заподію тобі зла, – лагідно сказав Кара–Мустафа, ступаючи крок наперед.

– Я не боюся. Аллах захистить мене, – зіщулилася Златка.

– Не Аллах, а я, дівчино… Я захищу тебе від усього злого на світі! Бо в моїй владі – робити добро і зло. Ти це розумієш?

– Розумію. Тоді зроби добро – відпусти мене…

Кара–Мустафа усміхнувся.

– Дурненька, ніде тобі краще не буде, як тут. Скільки красунь з усього світу вважали б за честь і щастя стати моїми одалісками!

– Я ніколи не погоджуся стати наложницею навіть самого падишаха! – гордо випросталася Златка, і в її словах прозвучала така твердість, що Кара–Мустафа здивувався.

– Ніби у тебе є вибір!

– Так, у мене є інша можливість…

– Яка?

– Смерть… Я вже не раз казала тобі про це!

– Смерті ніхто не мине… Але такій молодій і красивій дівчині ще треба довго жити. І жити в розкоші, в коханні. І це тобі можу дати тільки я!

– Розкіш – так, кохання – ні.

– Чому?

– Бо я не кохаю тебе і ніколи не покохаю!

Кара–Мустафа розгладив пальцями, прикрашеними коштовними перснями, свою чорну бороду. Гм, давно вже його вуха не чули, щоб хто–небудь, якщо він сповна розуму, перечив йому чи говорив неприємності. А ось ця дівчина посміла! Її відверта відповідь боляче стьобнула його по самолюбству. Одначе він проковтнув образу, бо не міг на неї образитися, як не міг розгніватися на пишну троянду, що вколола своєю колючкою.

– Я ждатиму, поки ти зміниш ставлення до мене, – тихо проказав великий візир. – Місяць, два… рік… Ждатиму…

– Цього не буде ніколи! Не сподівайся!

По обличчю Кара–Мустафи промайнула тінь.

– Тоді я ждатиму до того часу, поки не розлюблю тебе.

– Що ж буде потім?

– Потім… Краще не будемо говорити, що буде потім…

– Ти накажеш убити мене?

– Ні, для чого ж? Я просто подарую тебе людині, яка тебе не кохає.

Златка на хвилину задумалась. Потім сказала:

– Спасибі за відвертість, ефенді… Отже, я маю якийсь час на роздуми?

– Безперечно.

– Тоді я думатиму, а ти мені не заважай!

– Ти зловживаєш моєю добрістю і моїм терпінням! – вигукнув зачеплений за живе Кара–Мустафа. – Пам’ятай, навіть закоханому може ввірватися терпець!

Златка зітхнула й нічого не відповіла. Вона розуміла, що потрапила в безвихідь, що висвободитись із лабет великого візира немає ніякої надії. Не було у неї надії й на те, що Арсен, батько чи брат знайдуть її тут. І все ж кожній людині, в якому б безвихідному становищі вона не опинилася, властиво сподіватися на краще. І вона сподівалася, а сподіваючись, боролась. Боролася за життя, за честь, за майбутнє…

Кара–Мустафа пройшовся по кімнаті, окинув оком речі, якими, за його наказом, кизляр–ага оточив цю своєвільну полонянку. Тут були десятки дрібничок, до яких жінки дуже швидко звикають і потім без них не уявляють свого життя.

Він лишився задоволений. Мине час – і Златка теж звикне до всього цього: до смачної їжі й ласощів, до гарного одягу, до всіх цих фонтанчиків, пальм, м’яких отоманок, до дзеркал в позолочених рамах і слоїків з пахучими мазями й парфумами. А коли звикне, тоді сама не захоче нікуди йти звідси.

Так само звикне вона і до нього, ще зовсім не старого і, як він уявляв, красивого мужчини. А тоді…

Златка напружено стежила за кожним рухом великого візира, за його непроникним обличчям, яким він за довгі роки життя при султанському дворі навчився майстерно володіти. Але нічого загрозливого для себе не помітила. Навпаки, його погляд швидше був ласкавий, ніж погрозливо–ворожий.

– У тебе, може, є якесь прохання, Златко? Кажи – і твоє бажання буде зразу ж задоволене, – тихо спитав Кара–Мустафа.

– Зараз нема.

– Якщо з’явиться, скажи Фатімі. Вона все зробить так, як ти забажаєш… Можеш звертатися і прямо до мене. Через кизляр–агу Джаліля… Повір мені, великий візир, перед яким тремтять цілі народи й держави, буде радий зайвий раз побачити тебе, квітко раю, і задовольнити твою найнеймовірнішу забаганку!

Останні слова Кара–Мустафа сказав з почуттям. Одначе відповідь Златки була холодна.

– Дякую. Сподіваюсь, до цього не дійде.

Кара–Мустафа довго й пильно подивився на неї, а потім, не прощаючись, поволі вийшов з кімнати.

Якийсь час Златка мовчки стояла в напруженні, ніби ждучи, що великий візир повернеться. Та він не повернувся. Його кроки, відлунюючись під високим склепінням, затихали вдалині. І, коли зовсім затихли, Златка враз зів’яла, плечі її опустилися, з грудей вирвався стогін, а з очей бризнули сльози. Вона простягла перед собою тонкі білі руки, зойкнула:

– Арсене! Арсенчику! Любий мій! Пропала ж я навіки!

І, забившись у глухому риданні, впала на покриту м’яким барвистим килимом тахту.

5

В Ейюб яничарський загін Сафар–бея, як знову став називатися Ненко, прибув опівдні і зупинився на господарчому дворі. Залишивши біля возів з військовим спорядженням, казною гетьмана та самим гетьманом невелику варту, голодні яничари кинулись до кухні, щоб чим–небудь поживитись.

Сафар–бей і Арсен, струсивши з себе дорожну пилюку і вмившись прохолодною водою з колодязя, попростували до палацу великого візира.

Арсен не певен був, чи варто йому з’являтися перед очі Кара–Мустафи, але Сафар–бей наполіг.

– Треба узаконити твоє перебування в моєму загоні. І найкраще буде, коли це зробить сам Кара–Мустафа.

– А якщо він не здогадається зробити це?

– Ну й що! Уже одне те, що ти був на прийомі у великого візира, піднесе тебе в очах яничарів і візирського почту так високо, що нікому й на думку не спаде коли–небудь запитати, хто ти й звідки.

– А якщо він упізнає мене і пригадає, що то я під Чигирином читав йому Сірків лист?

– То було так давно, – заперечив Сафар–бей. – Невже ти гадаєш, що він пам’ятає якогось там козака–уруса? Перед ним кожного дня проходять десятки, якщо не сотні, нових облич… Він швидше пригадає нашу з ним зустріч у Кам’янці. А це буде тільки на краще.

– Може, й так, – погодився Арсен, тяжко зітхнувши. – Не думай, що я боюся… Просто не хотілося б зараз потрапити в халепу, бо серце моє чує, що Златка наша десь тут… Зовсім близько… І тепер, коли ми добралися сюди, щоб визволити її, було б украй необачно припуститися помилки.

– Я згоден з тобою. Будемо сподіватися на краще. Про одне хочу застерегти тебе…

– Про що?

– Забудь, що мене звати Ненком! Навіть наодинці зі мною називай Сафар–беєм. Бо ця помилка може бути для нас фатальною.

Арсен усміхнувся невесело.

– Зрозумів, Сафар–бею. І не забуватиму.

– От і добре. А тепер – ходімо!

Вони відчинили важкі фарбовані двері і зайшли у просторий передпокій палацу. Їм назустріч поспішив огрядний високий капуджі[45]  45 Капуджі (тур.) – страж, охоронець.


[Закрыть] – ага охоронного яничарського загону. Уважно вислухавши Сафар–бея і наказавши зачекати, зник за дверима. А через якийсь час з’явився і повів за собою.

Кара–Мустафа сидів у великій розкішно обставленій кімнаті біля столика на вигнутих золочених ніжках і щось писав. Закінчивши, присипав написане піском і тільки тоді підвів голову.

– Підійдіть ближче! – Голос його прозвучав холодно, різко. – А ти, капуджі–ага, вийди!

Той безшумно зник за дверима, а Сафар–бей з Арсеном ступили кілька кроків наперед і низько вклонилися.

– Ви прибули з Каменіче? – спитав Кара–Мустафа.

– Ні, великий візире, славний охоронцю падишахового трону, ми прибули з Немирова, – відповів Сафар–бей.

– Гетьмана Іхмельніскі привезли?

– Так, великий візире.

– А… – Кара–Мустафа зробив паузу, ніби роздумував – висловлювати свою думку чи ні.

Здогадливий Сафар–бей вклонився.

– Гетьманську казну привезли також, великий візире, – сказав він тихо, але виразно, і на його закам’янілому обличчі не промайнуло жодного почуття.

Кара–Мустафа задоволено кивнув головою.

– Це добре! – І, пильно приглядаючись, додав: – Мені здається, я вже десь бачив вас обох… Особливо тебе, чорбаджі[46]  46 Чорбаджі (тур.) – старшина, офіцер.


[Закрыть], – вказав він на Арсена. – От тільки не пригадую де…

– В Каменіче, великий візире, – вклонився Арсен. – Це було у паші Галіля… Ми тоді привезли з Немирова звістку про те, що гетьман Іхмельніскі послав свого родича, полковника Яненченка, до Ляхистану…

– А–а, пригадую…

Кара–Мустафа злегка прикрив повіками очі. Він і справді враз пригадав цих молодих чорбаджіїв, розмова з якими наштовхнула його на думку усунути Юрія Хмельницького і заволодіти його багатством.

– Я радий бачити вас. – На обличчі великого візира з’явився легкий усміх.

Чорбаджії знову вклонилися. А Сафар–бей запитав:

– Що накажете робити з гетьманом і його казною, великий візире? Чи не хочете самі глянути?

Кара–Мустафа підвівся, підійшов до чорбаджіїв.

– Як тебе звати?

– Сафар–бей, ефенді.

– А тебе? – повернувся до Арсена.

– Асен–ага.

– Я задоволений вами, – сказав Кара–Мустафа. – Чи не хотіли б ви служити у мене? Такі розумні й сміливі воїни мені потрібні! Ось ти, – він показав на Сафар–бея, – був би моїм чауш–пашою, а ти, Асен–ага, – чаушем…

Сафар–бей і Арсен переглянулись і разом відповіли:

– Ми раді служити вам, великий візире!

– Гаразд. Про вас потурбуються… А тепер ходімо до обозу! – І перший рушив до дверей.

Ідучи позад великого візира, друзі ще раз мовчки переглянулись. Сафар–бей підморгнув: мовляв, усе йде добре!

Поминувши анфіладу кімнат, де біля кожних дверей стояло по двоє мовчазних, суворих охоронців, спустилися вниз, до передпокою, і вийшли надвір. Позаду поспішав капуджі–ага.

Великий візир у своєму білому довгому одязі йшов плавно й легко і скидався на гордого лебедя, що пливе по спокійній поверхні ставка.

Раптом почувся брязкіт розбитого скла. А вслід за ним пролунав розпачливо–болісний дівочий голос.

– А–а–а!..

Кара–Мустафа здригнувся і зупинився.

Зупинилися і чорбаджії.

Арсен зблід і повернувся до вежі, що височіла на розі гарему. Там, притулившись обличчям до ґрат, визирала з розбитого вікна Златка. Вона трималася за товстий залізний прут і не помічала, як з порізаної руки тонким струмочком стікає вниз, до ліктя, яскраво–червона кров.

6

– Кизляр–ага! Джаліль! Я накажу вирвати тобі язика, мерзенний шакале! – гарикнув Кара–Мустафа. – Чому не слідкуєш за дівчиною? Що робить Фатіма, та стара відьма?

З–за пліч Златки виглянуло жовте перелякане обличчя євнуха. Він намагався відірвати руки дівчини від ґрат. Йому допомагала стара Фатіма. Але Златка трималася міцно, не звертаючи уваги на те, що кров уже зачервонила їй плечі й груди.