Текст книги "Таємний посол. Том 2"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 37 страниц)

– То це правда, панове, що ви прибули із Стамбула?

– Так, ясновельможний пане круль, то є свята правда, – відповів Спихальський, оскільки король дивився на нього. – Але тільки наполовину…

– Як це?

– Мені теж доводилося бувати в Стамбулі, най би був щез, і навіть добре його пам’ятаю, бо не раз куштував там нагаїв, коли був рабом на галері, але то було давно… А зараз із Стамбула прибув мій ліпший друг, ваша вельможність, е–е–е… Шляхтич Анджей Комарницький…

Арсен мовчки вклонився, а потім, боячись, що пан Мартин бовкне щось таке, чого не варто говорити при секретареві, сказав:

– Трохи більше місяця минуло з того часу, ваша вельможність, як я виїхав зі Стамбула. Я привіз дуже важливі вісті, які хотів би розповісти вам одному.

Собеський пильно глянув на свого молодого співрозмовника, а потім кивнув секретареві:

– Пане Таленті, вийди!

Секретар вийшов. Король перевів погляд з Арсена на Спихальського.

– Пан Комарницький сказав, що хотів би розповісти мені одному… А пан

– Пан Мартин Спихальський – мій друг, і від нього у мене таємниць немає, – сказав Арсен і додав: – До того ж він служить у пана Яблоновського і розповість вам багато дуже цікавого про стосунки зацного пана з сенатором Морштином і його друзями…

– О–о! – мимоволі вихопилося з уст короля. Він враз прояснів, по–дружньому всміхнувся і показав на оббиті голубим оксамитом крісла. – Прошу, панове, сідайте! Розповідайте, будьте ласкаві!

Спочатку мову повів Арсен. Йому довелося стисло розказати і про себе, і про Юрія Хмельницького, і про болгарських друзів. Більш докладно змалював зустріч з Кара–Мустафою і його оточенням. І вже зовсім детально, як умів і скільки знав, розповів про підготовку Порти до війни з Австрією і про цілі, які ставив султан перед військом.

Ян Собеський слухав уважно, не перебиваючи, і його великі чорні очі ні на мить не відривалися від Арсенового обличчя. Нарешті, коли Арсен закінчив, він сказав:

– Все це, пане Комарницький, дуже цікаво і дуже важливо… Якщо, звичайно, все це правда, тобто якщо відповідає станові речей.

– Було б великою помилкою з вашого боку, ваша ясновельможність, не вірити моїм словам, – з почуттям гідності відповів Арсен. – Але я передбачав це і недаремно взяв з собою пана Спихальського. Він зараз розповість вам про те, в що ви не можете не повірити, бо воно стосується вашої королівської особи, а відтак, оскільки пан Мартин довірив ці таємниці мені, ви повинні повірити і всім моїм щойно сказаним словам.

– Не ображайтеся, пане, я змушений усе перевіряти, перш ніж приймати рішення. – Король лагідно поплескав Арсена по коліну й повернувся до Спихальського. – Що ж мені має розповісти цікавого пан шляхтич?

– Мій найясніший пане круль! – урочисто почав пан Мартин. – Я сам, не відаючи того, став мимовільним учасником змови проти вашої вельможності і, як підказав мені мій друг Комарницький, також змови проти Речі Посполитої…

– Я слухаю, пане… Розповідай – і цим полегшиш свою душу, – довірливо промовив король.

Пан Мартин відкашлявся.

– Великий коронний гетьман Станіслав Яблоновський, у якого я маю честь служити, з якогось часу став другом сенатора Морштина. Він кілька разів за останній рік посилав мене до Варшави з таємними листами до пана сенатора, а той засилав своїх гінців до пана гетьмана. Жодного разу я не поцікавився, – бо я, мостивий пане, чесна людина, – змістом тих писань, однак мене було попереджено, що листи дуже важливі й таємні і що вони можуть коштувати панові гетьману місця, а мені – голови. Я не здогадувався, холера б мене побрала, про зміст тих листів аж до того часу, коли почув од людей сенатора, що французька партія готує пана Яблоновського на короля Речі Посполитої… О, я нещасний! Яких душевних мук зазнав я відтоді, носячи в своєму серці таку страшну таємницю!

Вражений король тихо промовив:

– Ти спокутував свій гріх щиросердим зізнанням, сину мій. – Він поклав свою пухку, але важку руку на плече Спихальському. – Що ще тривожить твоє серце?

– Я дізнався – теж випадково, – що великий підскарбій Морштин, якого ваша величність осипала своїми щедротами й прихильністю, доносить французькому посланникові де Бетюну про все, що діється в Речі Посполитій, а також пише листи секретарю міністерства Кольєру в Парижі… А це вже пряма зрада, пся крев! – вилаявся пан Мартин, та зразу ж схаменувся і почервонів. – Прошу вибачити мене, ваша ясновельможність…

Собеський зблід від хвилювання й гніву.

– О пан Єзус! Що я чую! – вигукнув. – Я багато що знав, але щоб пан Станіслав зазіхнув на корону – повірити цьому не можу!

– І я не повірив би, коли б не чув на власні вуха, хай мене грім поб’є! – підтакнув королеві Спихальський.

– А пан Морштин! – не міг заспокоїтися Собеський. – Скільки я зробив йому добра! Якими почестями і милостями осипав! Возвів у чин сенатора і великого підскарбія Речі Посполитої! А він… Зрадник, бидло, а не шляхтич! – Король почав лаятись, як простий жовнір. – Якщо все це правда, він заслуговує найлютішої кари!

– Яких доказів потребує ваша ясновельможність? – спитав Арсен, побоюючись, що Собеський обмежиться тільки вибухом гніву, а потім згасне.

Король нахилився до своїх співрозмовників і рішуче сказав:

– Мені потрібен речовий доказ, що недвозначно свідчив би про вину Морштина і Яблоновського! Мені потрібен хоча б один лист! І то – негайно! Бо днями відкривається вальний сейм, і на ньому вирішиться – яким шляхом піде Річ Посполита: чи підтримає Австрію у війні з турками, чи спокійно дивитиметься, як султан проковтне її, щоб згодом проковтнути й Польщу. Ви мене зрозуміли, панове? – І підвівся.

– Зрозуміли, ваша ясновельможність! – підвелися також Арсен і Спихальський.

– Тоді я чекаю на вас найближчим часом… Перед вальним сеймом. Ніяк не пізніше! Запам’ятайте!

– Не забудемо! Постараємося, ваша ясновельможність!

– І ще одно: моєму секретареві, панові Таленті, можете цілком довірятися… Бажаю вам успіху!

6

Три наступні дні, що минули після зустрічі з королем, Арсен майже не спав. По черзі з паном Мартином вони стежили за кожним кроком великого підскарбія і не спускали очей з дверей його кабінету, намагаючись серед безлічі людей – слуг, охоронців, відвідувачів, гостей і родичів – виявити того, хто був зв’язковим між ним і французьким посланником. Однак це нічого не дало. Підозра могла впасти на кожного, хто заходив до Морштина, але ж прослідкувати за всіма не було ніякої змоги.

– Так ми ніц не зробимо, холера ясна! – лаявся нетерплячий Спихальський. – Скоро сейм, а ми тупцюємо на одному місці… Що подумає король?

Ще більше олії у вогонь підлив королівський секретар. Пізно ввечері, вдягнутий простолюдином, він перестрів Арсена і пана Мартина біля костьолу, де вони товклися серед челяді Морштина, пильно назираючи за кожним незнайомцем, який міг одержати листа від довіреної особи великого підскарбія, і, схопивши їх за руки, шепнув:

– Панове, король все ще сподівається на вашу спритність… Матимете щось важливе – негайно йдіть до сеймового палацу. Постукаєте тричі в бічні двері лівого крила. Я чекатиму на вас…

Королівський секретар зник так же раптово й непомітно, як і з’явився.

Арсен напружено думав. Що робити? Як виявити серед багатьох десятків людей, що оточують щодня Морштина, ту єдину людину, якій сенатор довіряє свої найбільші таємниці?

– Чому мовчиш, Арсене? – зашепотів схвильовано Спихальський. – Хай йому грець, якщо ми з’явимося до короля з порожніми руками, він матиме повне право назвати нас брехунами!

– Мені здається, пане Мартине, що ми почали танцювати не з того боку, – задумливо промовив Арсен.

– Як це розуміти? Говори ясніше!

– Бачиш, я подумав, чи не краще б нам спостерігати за будинком де Бетюна? Якщо ми там помітимо кого–небудь з оточення сенатора, то це означатиме, що нападемо на вірний слід.

Спихальський закліпав очима.

– Гм, а знаєш, може, ти й маєш рацію! І як це ми не додумалися до цього раніше?

– Ще не пізно. Ходімо!

Будинок французького посланника, розташований недалеко од Вісли, був їм відомий, і через півгодини, спітнілі й захекані, вони опинилися перед ворітьми, що вели в глибину парку.

Ніч була безмісячна, але не темна. Порошив дрібний сніжок, замітаючи сліди на безлюдних вулицях. Десь гавкали собаки.

Друзі обійшли все обійстя посольства й переконалися, що, крім головного під’їзду, з боку Вісли є невелика хвірточка, якою користувалися не тільки влітку, а й зимою: недалеко від берега темніла свіжопрорубана ополонка, з якої, мабуть, носили воду для господарчих потреб, а обсаджена деревами алея за високим дощаним парканом була розчищена од снігу.

– Доведеться стежити за обома входами, – сказав Арсен. – Ти, Мартине, залишайся тут, а я піду на той бік… Тільки дивись не засни!

– Заснеш тут у бісового батька! Адже доведеться лежати в снігу, а не в перині.

– Більше ніде, – погодився Арсен, оглядаючись довкола. – Берег голий, хоч би кущик який… Тож заривайся якомога глибше і справді не засни, бо замерзнеш.

Арсен підштовхнув друга. Спихальський відійшов кроків на п’ять від стежки і плюхнувся у пухкий замет. Арсен притрусив його снігом – тепер жодна собака не запримітить.

– Ну, дивись пильно! Трапиться що – свиснеш. А я пішов…

Арсен зник у темряві.

Годину чи й дві Спихальський почував себе добре – під боками м’яко, немов і справді в перині. Хотілося спати, але він відганяв сон, хапаючи губами ніжний чистий сніг та смикаючи себе за вуса.

Однак з часом стало холодно. Спочатку мерзли ноги, потім – руки, а згодом йому почало здаватися, що він лежить не в кожусі і не в добрих чоботях, які справив минулої осені, а зовсім голий. Дріж хвилями прокочувався по тілу, а зуби так цокотіли, що, мабуть, було чути на той бік Вісли. І що найгірше – він боявся поворухнутися: а як хтось з–за рогу стежить за хвірткою або, навпаки, хоче вийти з посольства і виглядає з–за тину? Коли б був сам – утік би звідси, але було соромно перед Арсеном, який теж десь лежить, як і він, і якому також, мабуть, не тепло.

Звернуло за північ. І раптом до його слуху долинув легкий скрип снігу. Спихальський зціпив зуби, щоб не цокотіли, і глянув ліворуч, звідки долітали ті звуки. Може, йде Арсен?

Але ні. То не Арсенова постать, не його хода. Незнайомець був невисокого зросту і злегка накульгував на одну ногу. Йшов обережно, оглядаючись і прислухаючись. А наблизившись до хвіртки, зупинився й обережно натиснув на клямку. Хвіртка була замкнена. Незнайомець вилаявся:

– Йолопи! Скільки разів попереджував: у середу не замикайте!

Він задер голову, дивлячись на високий паркан, потім підскочив, ухопився руками і почав здиратися вгору, намагаючись правою, здоровою, ногою стати на клямку, але не попадав на неї.

Нарешті йому пощастило підтягнутись і лягти животом на паркан. Ще мить – і перевалиться на той бік.

Спихальський роздумував недовго. Якщо це посланець Морштина, то треба хапати негайно! Якщо ні, то можна легко викрутитись, звинувативши його у намірі пограбувати чужоземне посольство.

Він прудко вискочив зі своєї схованки, схопив незнайомця за ногу і щосили потягнув донизу. Той з несподіванки охнув і впав у сніг. Спихальський міцно затулив йому рота долонею, а коліном притиснув до землі.

– Тихо! Не пручайся! Інакше…

Незнайомець щось замурчав, заметляв головою. Видно, йому забракло повітря. Спихальський відпустив трохи руку – і той кілька разів зіпнув ротом.

– Хто такий! До кого йшов? – прошипів Спихальський. – Та не подумай крикнути, бо задушу, мов кошеня, клянусь паном Єзусом! – Він дужче натиснув коліном.

– На Бога, пане, відпусти!

– Ти хотів пограбувати посольство!

– Я не злодій, мостивий пане!

– А хто ж ти?

– Мене звати Юзеком… Кривим Юзеком… Одведіть мене до пана де Бетюна!

– Ти знайомий з паном де Бетюном? Посланником? – Спихальський ледве стримав радість, бо зрозумів, що до його рук потрапив той птах, якого вони з Арсеном висліджували.

– Так.

– Чим доведеш це? – Пан Мартин трохи послабив руку на горлянці Юзека, щоб той міг говорити.

– Хай пан одведе мене до посланника і сам пересвідчиться.

– Так я тобі й повірив! Чи мені розуму забракло, щоб я вів тебе до пана де Бетюна, шельмо! Чого захотів! Я задушу тебе, розбійнику!

Хоча Спихальський говорив тихо, майже пошепки, Юзекові його слова, мабуть, лунали як грім, бо він з ляку почав заїкатися.

– М–мостивий п–пане, вислухайте мене! Я справді не розбійник і не злодій! Я йшов до пана де Бетюна від вельмишановного пана сенатора Морштина… Чи мостивий пан чув такого? З листом…

– Не бреши! Щоб відомий на всю Варшаву пан сенатор посилав листи з таким негідником і злодюгою, як ти! Де вони? Не повірю, поки не пересвідчуся, що сказав правду!

– Хай пан візьме в кишені…

– В якій?

– Ось тут, зліва…

Спихальський потягнувся було рукою до кишені, як раптом одержав такого несподівано міцного стусана в груди, що відлетів на кілька кроків і впав у сніг.

Він зразу ж схопився. Кривий Юзек теж блискавично звівся на ноги і, ще важко дихаючи, підняв угору праву руку. В ній тьмяно заблищав кривий татарський ятаган.

– Так ось який ти посланець ясновельможного пана Морштина! – прошипів люто Спихальський. – Кинь ножа, лайдаку! Бо, клянусь ойцем, я уб’ю тебе!

– Тепер буде видно, хто кого, хе–хе! – глузливо хихикнув Юзек. – Тепер я сам відправлю тебе, мостивий пане, до праотців!

Вони поволі кружляли один навколо одного, мов півні. Юзек утекти не міг: розумів, що довгоногий супротивник зразу наздожене його. Та, мабуть, був не з полохливого десятка. У Спихальського ж мета була одна – заволодіти листом. Він міг скористатися з пістолів, але не хотів здіймати шуму, тому всю надію покладав на свою силу і спритність.

Перший не витримав Кривий Юзек. Бачачи, що супротивник неозброєний, він вирішив скористатися з своєї переваги і одним ударом ятагана покінчити з ним. Його напад був швидкий і рішучий. Ятаган блискавкою сяйнув у Спихальського над головою.

Але ще швидшим виявився пан Мартин. Мов обценьками, перехопив він занесену над ним руку своєю лівою рукою, а правою щосили затопив Юзекові в обличчя. Удар був такий міцний, що Юзек упав як сніп і лежав, не подаючи ніяких ознак життя.

– Ге–ге, паршивцю, та ти, як я бачу, слабосильний! – звернувся Спихальський до знепритомнілого ворога, витягуючи у нього з кишені тугий сувій паперу. – Сам винен, собачий сину!

З цими не дуже чемними словами він схопив Юзека за ноги і поволік до річки. З жалем глянув на ятаган, все ще затиснутий у того в кулаці, і, подумавши, що брати його не слід, щоб не став свідком цього вимушеного вбивства, підняв тіло над ополонкою і тихо пустив під лід.

Тим часом дрібний сніжок сіявся з похмурого неба і замітав сліди трагедії, що розігралася на березі Вісли. «До світанку й знаку не буде», – подумав пан Мартин і, сунувши глибоко за пазуху дорогоцінний сувій, поволі пішов на розшуки Арсена.

7

А тим часом на протилежному боці посольської садиби відбувалися події безкровні, але не менш драматичні.

Місце для спостереження Арсен вибрав незвичайне – на широкому, занесеному снігом дашкові надбрамної вежі. Тут було дуже холодно, бо наскрізь продимав вітер, зате безпечно, а головне – звідси весь двір посольства відкривався як на долоні.

Відразу ж Арсен помітив там якесь пожвавлення. Хтось із ліхтарем ходив біля конюшні та возівні. У будинку блимали вогники – то в одному вікні, то в другому, то в третьому. Раз чи два долинули людські голоси і кінське іржання…

Арсен весь перетворився на увагу, хоча й відчував, що ось–ось задубіє на цій високій, відкритій усім вітрам вежі.

Далеко за північ, коли з–за Вісли прокричали другі півні, від ґанку посольського будинку від’їхали сани з халабудою. «Невже сам посланник вирушає кудись так рано?» – подумав Арсен.

Попереду саней підтюпцем біг ключник: біля пояса у нього подзенькували ключі. Чути було, як він важко дихає.

Арсен щільніше припав до засніженого дерев’яного дашка.

Ключник відімкнув браму, широко відчинив. Знявши шапку, став збоку, щоб дати дорогу саням, і Арсенові було видно його широку лисину. «Мабуть, посланника проводжає», – міркував козак, але тут же змінив думку, бо до його вух долетіли слова, якими перекинулися ключник з кучером і які трохи прояснили картину і примусили Арсенове серце забитися частіше.

– Янеку, синку, назад скоро? – запитав ключник, коли кучер зрівнявся з ним.

Кучер злегка притримав коней.

– Не турбуйся, батьку, – відповів. – Передай матері, що до обіду повернуся. Хай припасе чарку горілки, щоб погрітися з морозу. Відтарабаню цього пана, – він показав батогом на будку, – до «Білого лебедя», а там він поїде в Париж на перекладних. А я – додому. Бувай, батьку!

Янек хльоснув батогом – коні дружно рвонули з воріт і помчали в сніжно–каламутну темряву ночі.

Ключник зачинив ворота, клацнув замком, а потім, щось бурмочучи собі під ніс, поволі побрів на подвір’я.

Арсен виждав, поки він зник у темряві, і стрибнув на землю.

– Холера ясна! Хто тутай? – почувся переляканий голос пана Мартина. – Це ти, Арсене? Звалився, як сніг на голову! Так можна чоловікові й карк зламати! – Спихальський вибрався із замету, куди пірнув, почувши, що відчиняються ворота, і обняв товариша за плечі. – Удача, пане–брате! Мам листа! Правда, довелося спровадити одного лотра на дно Вісли раків годувати…

– Це справді удача, – зрадів Арсен, здригаючись від холоду. – Але послухай, що я скажу. Щойно виїхав французький гонець, простує до Парижа. Гадаю, не з порожніми руками…

– Чому ж не схопив?

– Їх було троє. Крім гінця – кучер і ключник…

– Ет, яка невдача! А куди він поїхав?

– У тім–то й річ, що я не зрозумів… Кучер сказав – до «Білого лебедя».

– До «Білого лебедя»? Чоловіче, але ж то корчма на познанській дорозі. І перша станція, де можна перемінити коней! – вигукнув Спихальський. – Ми їх наздоженемо!

– Далеко це?

– Верхи – дві або три години…

– Тоді не гаймо часу! Треба взяти коней і наздогнати будь–що! Біжімо!

Вони щодуху мчали безлюдними засніженими вулицями до двору пана Морштина. Там вивели коней і погнали на познанську дорогу.

До «Білого лебедя» прибули вранці.

– Спізнилися! – скрушно вигукнув пан Мартин, побачивши вдалині білу куряву. Там швидко мчали і зникли за горою криті сани.

На подвір’ї корчми Арсен упізнав Янека, який копирсався біля своїх саней, але не подав і знаку, що знає його.

– Хлопче, де знайти корчмаря? – спитав, проходячи мимо.

– Де ж йому бути? В корчмі!

Господар корчми і заїзду, невисокий опецькуватий товстун, стояв за шинквасом. Краяв на широкій не зовсім чистій дошці хліб. В корчмі, незважаючи на ранній час, уже сиділо кілька подорожніх.

Арсен привітався і, перехилившись через шинквас, промовив тихо, але твердо:

– Іменем короля, пане, дай коней! Найкращих і негайно! А своїх ми залишимо тут – нагодуєш і напоїш. Зрозумів?

Корчмар витріщився на нього.

– Матка Боска! Приїздить один – іменем короля, приїздить другий – теж іменем короля… І всі вимагають найкращих коней, і негайно! А де бідному корчмареві їх узяти? Чим їх нагодувати?

Арсен кинув золоту монету.

– Я поспішаю! Швидко!

Корчмар затис гроші в кулаці.

– В одну мить, вацпане! – Прудко викотився з–за шинквасу і шанобливо вклонився. – Ходімте!

Виходячи з корчми, Арсен тицьнув у жменю корчмареві ще одну монету, взяв його під руку.

– Мене цікавить той пан, що приїхав нещодавно ось із цим кучером. – І показав кивком голови на Янека. – Він поляк?

Корчмар здивовано глянув на незвичайного відвідувача.

– Ні, пане, він не поляк. Бо по–польськи говорить погано.

– Якої масті коней ти дав йому?

– Сірі в яблуках, пане.

– Сани відкриті чи з будкою?

– З будкою… За це мені було заплачено додатково.

– А як звати кучера, що повіз його?

– Антось, пане.

– Ум–гу, гаразд. Це все, що я хотів знати, – сказав Арсен, підходячи до конюшні, й суворо додав: – А ти, пане корчмарю, їж борщ з грибами та держи язик за зубами! Зрозумів?

– Як не розуміти! Це не первина для мене, – відповів корчмар, виводячи зі стайні двох коней.

Пересідлати їх було ділом кількох хвилин – і вже вершники в сідлах! Пригнулися, свиснули – і як вихор помчали по сліду, залишеному саньми француза.

Наздогнали вони його опівдні, і то тільки тому, що кучер, збочивши з дороги, наскочив на приметений снігом пеньок і зламав копила.

– Добрий вечір, пане Антось! – привітався Арсен до кучера. Той, давши коням у рептусі оброку, вправно орудував сокирою. – Обламався?

– Обламався, – невпевнено відповів кучер. – А звідки пан дізнався, як мене звати?

Арсен переконався, що це справді Антось: ще раніше, як тільки вони під’їздили, підказали про це сірі в яблуках коні.

– Я все знаю, – усміхнувся козак і кивнув на халабуду. – А пан там?

– Там. Як сів, так і носа не показує… Зразу видно, що німець!

– Німець? Ну, ми з ним поговоримо, а ти мовчи та диш!

Залишивши здивованого Антося розмірковувати над цими словами, Арсен зі Спихальським кинулись до саней, відкинули повстяну запону.

Гонець мирно спав, накрившись важким баранячим кожухом.

Арсен звів курок пістоля, а Спихальський без церемонії схопив і відкинув геть кожуха, а гінця штовхнув під бік.

– Гей, пане, годі спати! Приїхали!

Той блимнув сонними очима – і отетерів з переляку.

– Папери, пане! – наказав Арсен, витягаючи в гінця з–за пояса два пістолі.

Француз щось забелькотів і, зажмуривши очі, закрив обличчя руками. Він, мабуть, подумав, що його зараз уб’ють.

– Та не бійся! – сказав примирливо Арсен, якому неприємно було бачити смертельний переляк в очах гінця. – Нам потрібні лише твої папери. Розумієш – папери! Листи посланника де Бетюна. Де вони?

Француз нарешті зрозумів, чого від нього хочуть.

– Ах, перепрошую, – перейшов він на польську мову. – Папери?.. Вони ось тут. – І показав на невелику шкіряну валізу, що стояла в кутку халабуди.

Арсен подлубався в ній. Там справді були якісь записки. Одні – на латинській мові, інші – на французькій. Однак на лист це було не схоже.

– А тут що? – Спихальський запустив руку французові за пазуху й витяг гаманець.

– О свята Марія! – вигукнув француз. – Там гроші! Хай пан загляне, їй–богу, не брешу!

Спихальський заглянув у гаманець – там справді блищало щире золото. Він перекинув гаманець з правої руки в ліву, затиснув у п’ятірні і зашарив по кишенях француза і за пазухою ще з більшим завзяттям.

Француз почав опиратися. Тоді пан Мартин злегка притиснув його за горло, люто наїжачив вуса.

– Що, пане, лоскоту боїшся? Не бійся – не дівка ж!

Десь глибоко під шубою його пальці раптом намацали тугий сувій паперу.

– А це що? – Він тицьнув його французові під ніс. – Теж гроші?

Тому мов заціпило. Він заперечно хитав головою і безтямно кліпав очима.

Спихальський простягнув згорток Арсенові.

– Ану, глянь, брате, чи це не те, що ми шукаємо?

І тут посланець раптом упав на коліна:

– Те, те, панове… Це листи посланника і пана Морштина… Але ж я ні в чому не винен! Не вбивайте мене! Благаю вас… Як бачите, я сам зізнався…

– Аякже – сам!.. – глузливо промовив пан Мартин.

Тим часом Арсен розгорнув сувій. Одного погляду було досить, щоб зрозуміти, що це листи де Бетюна королеві Людовіку і сенатора Морштина – секретареві міністерства Кольєру. Останній був написаний по–латині.

– Все, пане Мартине, можемо рушати назад. Те, що шукали, знайшли!

Спихальський глянув на переляканого француза.

– А з цим що будемо робити? Може, стукнути по дурній голові, щоб віддав Богові душу?

– Не треба, панове! Не вбивайте! – заблагав француз.

Арсен трохи подумав, сказав:

– Відпусти його, пане Мартине! Хай їде собі. Не будемо брати гріха на душу.

Спихальський відпустив. Француз підвівся на ноги, гаряче подякував. Потім, прибравши поважного вигляду, раптом сказав:

– А гроші?

– Які гроші?

– Мої… Ті, що в пана в руці! Як же я без них доберуся до Парижа?

Спихальський з превеликим жалем глянув на досить–таки тугенький гаманець. Видно, йому дуже не хотілося розлучатися з ним. Лице його стало буряковіти.

– Ах ти, собачий сину! То замість подяки ти ще й грошей вимагаєш? Мало того, що живий зостався, лайдаку!

– Віддай, пане Мартине! Ми не грабіжники, – скривився Арсен, а французові сказав суворо: – Даруємо панові життя і даємо можливість виїхати з нашої країни. Тож хай пан не бариться і ні в якому разі не повертається до Варшави, щоб повідомити де Бетюна про те, що сталося… Бо якщо пан так зробить, нехай нарікає на самого себе! Хай щастить панові!

– Мерсі, – пробелькотів зраділо француз, ховаючи в кишеню гаманець.

8

Січневий день, коли мав відбутися виступ короля на вальному сеймі, видався морозним. З Вісли тягнуло холодним туманом, який сивою пеленою оповив усю Варшаву.

На площі, перед будинком сейму, в бічних вулицях та глухих завулках стояли магнатські карети, сани. Форкали, хрумаючи сіно та овес, осідлані коні. Вешталися замерзлі пахолки й гайдуки.

До парадних дверей сеймового палацу поспішали припорошені сніжком та густо вкриті інеєм припізнілі посли.

Звенигора і Спихальський швидко пробралися до лівого крила палацу і постукали, як їм було сказано, тричі в малопримітні невеликі двері, прикриті портиком.

Їх ждали. Двері миттю відчинилися – і на порозі виріс зі своєю незмінною усмішкою королівський секретар.

– Прошу вас, панове! – сказав замість привітання. – Покваптеся. Пан круль чекає на вас з нетерпінням.

Він повів їх напівтемними переходами в глибину просторого палацу. Арсен і пан Мартин ледве встигали за ним. Нарешті, десь на другому поверсі, секретар зупинився і тихо прочинив високі двері.

– Прошу сюди, панове! – Він пропустив їх, а сам залишився в коридорі.

Друзі ступили кілька кроків наперед. Сюди вони, безперечно, потрапили вперше. Це був великий, розкішний – так званий королівський – покій, заставлений білими шафами з книгами. На стінах висіли картини. А нижче, під ними, – щити, шаблі, мечі та інша зброя.

Ян Собеський, у парчевому малиновому кунтуші, підперезаний тонким барвистим поясом, з розкішною шаблею при боці, стояв біля вікна і крізь напівзамерзлі шибки дивився на засніжену Варшаву. Почувши скрип дверей, різко повернувся і швидко, наскільки дозволяла йому повнота, пішов назустріч шляхтичам, що виструнчилися перед ним.

– Нарешті! День добрий, панове! Я вже було почав втрачати віру в те, що ви прибудете вчасно… Ну, як – успішно?

– Так, ясновельможний пане круль! – Спихальський випнув груди і поглядом їв Собеського. – Ми з паном Комарницьким перехопили кур’єра французького посланника де Бетюна до короля Людовіка і привезли вам його листа, а також листи великого підскарбія пана Морштина секретарю міністерства в Парижі пану Кольєру…

На розповнілому обличчі Собеського спалахнула радість.

– Давайте їх сюди!

Спихальський вийняв із–за пазухи згорток і з поклоном простягнув перед собою.

– Ось вони, ваша ясновельможність!

Собеський миттю розгорнув сувій, розіклав на столі жовтуваті, густо списані аркуші паперу і вп’явся в них своїми чорними очима, забувши і про сейм, і про шляхтичів, що стояли у нього за спиною. І тільки по тому, як потирав руки і ворушив чорними вусами, можна було здогадатися, яку радість відчував зараз. Не відриваючись од листа, кинув:

– Ви це читали?

– Так, – тихо відповів Спихальський, не насмілюючись збрехати королю.

– Але ж тут написано по–французьки і по–латинськи!

– Пан Комарницький, перепрошую ласкавого пана круля, читає по–латині так же шпарко, як я по–польськи…

Собеський на це не сказав нічого. Закінчивши читати, рвучко пройшовся по пухкому килиму, рішуче рубонув рукою повітря, а потім зупинився перед Спихальським і Арсеном.

– Дякую, панове! Це допоможе мені виграти зараз битву з внутрішніми ворогами Речі Посполитої, а потім, вірю, і з турками… З цими листами я можу тепер сміливо йти на сейм. Карта пана Морштина і його французьких друзів буде бита! В цьому я не маю жодного сумніву. Ще раз дякую вам, панове!

– Якщо ясновельможний пан круль такий ласкавий, то хай він дозволить нам побувати на сеймі, – вклонився Спихальський.

– Гаразд. Мій секретар проведе вас. Я скажу йому.

Король поспіхом склав листи в зелені сап’янові палітурки і попростував до дверей. У цю хвилину, судячи по виразу, що з’явився на його обличчі, він уже забув і про шляхтичів, які йшли за ним, і про все на світі, крім одного – як покласти на лопатки ненависну йому французьку партію в сеймі.

Однак, проходячи мимо секретаря, він не забув на ходу кинути йому кілька слів, і той зробив Арсенові й Спихальському знак, щоб ішли за ним.

У великому залі, де засідав сейм, яблуку ніде впасти, і друзі стали біля вікна, між колонами.

Раптом пролунали оплески: до залу ввійшов Ян Собеський у супроводі маршалка сейму.

Після запальних, бурхливих промов, після гострих суперечок між прихильниками австрійської і французької партій, що мало не закінчувалися збройними сутичками, посли ждали, що скаже король.

Оплески стихли, настала тиша. Але відчувалося, що це тиша перед бурею. Всі бачили, як гуртувалися і пробиралися наперед змовники – великий підскарбій Морштин, брати Сапеги, великий коронний гетьман Яблоновський та ті, хто їх підтримував. Було ясно, що вони сьогодні готуються дати Собеському рішучий бій. І коли б їм пощастило, коли б за французькою партією пішла більшість, то це б означало не тільки те, що Річ Посполита не підтримала б Австрію у війні з Портою, а й те, що постало б питання про заміну короля. Недарма останнім часом ходила чутка, що змовники хочуть висунути на польський престол Станіслава Яблоновського. Недарма й сам коронний гетьман сьогодні, як і в усі дні засідання сейму, такий ласкавий з усіма і вітається за руку не тільки з магнатами, а й з тими, кого раніш просто не помічав.

Зараз він стояв посередині залу, де проходила невидима межа між змовниками і прихильниками Собеського, ніби підкреслюючи цим, що прагне об’єднати всіх і повести за собою.

Арсен легенько штовхнув Спихальського ліктем.

– Глянь, яким півнем виступає. – Поглядом показав на коронного гетьмана. – Ще, мабуть, не знає, що листи посланника і великого підскарбія в руках короля!

– Холера ясна, уявляю, якої він заспіває, коли дізнається про це! – відгукнувся Спихальський. – Ото буде фортель, як пан круль витягне ті листи і підсуне їм під самий писок! Га?

– Тс–с–с! – зашипів Арсен, помітивши, що на них оглядаються. – Здається, пан круль збирається говорити.

Справді, маршалок сейму оголосив, що перед послами виступить король.

У повній тиші Собеський зійшов на трибуну. Бистрим поглядом окинув строкато вдягнених шляхтичів, розкрив сап’янові палітурки.

– Панове посли, на сеймі існує дві думки з приводу нашого вступу у війну проти Туреччини. Вам належить зараз визначити, чи має Річ Посполита вступити в священну лігу і спільно з Австрією, Венецією і німецькими князівствами розгромити нашого споконвічного ворога султанську Порту, чи, навпаки, відмовитись від участі в спільній боротьбі і ждати, поки турки переб’ють нас поодинці. Та перш ніж ви подасте голос, я хочу познайомити вас із цікавими листами, що мають безпосереднє відношення як до обговорюваної тут справи, так і до окремих осіб, що знаходяться серед нас. – Король зробив паузу і глянув на передні ряди, де сиділи змовники. Від нього не приховалося напруження, що промайнуло в очах Морштина, і в серці Собеського ворухнулася зловтіха. Голос його загримів: – Це, панове, листи великого підскарбія сенатора Морштина в Париж, до секретаря міністерства Кольєра. В них він прямо говорить про те, що постійно доносить французькому посланникові при нашому дворі де Бетюну про переговори між Річчю