Текст книги "Таємний посол. Том 2"
Автор книги: Владимир Малик
Жанр:
Исторические приключения
сообщить о нарушении
Текущая страница: 25 (всего у книги 37 страниц)
1
Минула зима, і в Стамбулі закрутилося, зашуміло, немов у вирі. В усі кінці імперії помчали чауші з наказом пашам і бейлербеям збирати військо і йти з ним до Єдірне, тобто до Адріанополя, звідки відкривалася пряма дорога на захід, в країну Золотого Яблука. То був початок великої війни з Австрією.
Двір великого візира в Ейюбі перетворився на справжній мурашник. Сюди прибували гінці, приїздили візирі, паші. Уже всі знали, що султан сам стане на чолі війська і поведе його на невірних. Але підготовкою до війни керував Кара–Мустафа.
Ворота Айвасари–капу, розташовані у міській стіні на березі Золотого Рогу, не зачинялися ні вдень ні вночі. Крізь них ішла дорога зі Стамбула на Ейюб, заміську резиденцію великого візира. І, мабуть, тоді, влітку і восени 1682 року, ніяка інша дорога в Османській імперії не була так забита військовим людом і найвищими сановниками, ніж ця.
Ні Сафар–бей, ні Асен–ага, тобто Арсен, не мали вільної хвилини, щоб зустрітися й поговорити. Сафар–бея Кара–Мустафа дуже швидко запримітив як здібного й освіченого чорбаджія і призначив своїм секретарем, надавши йому звання чауш–паші. Тепер Сафар–бей став довіреною особою великого візира і від сходу сонця й дотемна виконував усілякі його доручення.
Арсен був рядовим чаушем, але і йому вистачало клопоту. Нестримний потік подій закрутив його у своєму вирі. Тож він дуже зрадів, коли одного разу вночі Сафар–бей затермосив його за плече.
– Асен–ага, вставай! Виходь на подвір’я до колодязя. Я ждатиму тебе. Треба поговорити…
Ніч була темна. З півночі дув холодний поривчастий вітер, іноді пролітали крупні краплини дощу, падали на обличчя, і тоді Арсен глибше втягував голову в плечі й зіркіше вдивлявся в темряву.
Сафар–бей уже ждав його.
– Що сталося? – Арсен був схвильований. – Щось маєш нове про Златку?
– Ні, всі мої намагання проникнути до неї закінчилися невдачею, – тихо відповів Сафар–бей. – І, мабуть, не скоро побачимо…
– Чому?
– Завтра ми залишаємо Ейюб…
Арсен схопив Сафар–бея за руку. Він зрозумів, що мова йде про війну.
– Розповідай!
– Сьогодні я був присутній при розмові Кара–Мустафи з візирами та пашами… Зять султана, паша будський Ібрагім, якому підкоряються пашалики в Сербії та Східній Угорщині, сповістив, що австрійський імператор Леопольд безперервно шле гінців у Польщу до Яна Собеського, намагаючись заручитися підтримкою поляків. Але польське магнатство розділилося на дві партії – французьку й австрійську. Австрійська стоїть горою за те, щоб виступити на боці Австрії у війні проти Туреччини, її підтримує Папа Римський… А французька, на чолі з королевою Марією–Казимирою, дочкою французького маркіза, перечить їй. Кажуть, у сеймі доходить іноді до збройних сутичок і кровопролиття.
– Це, звичайно, на руку туркам, хай їм біс! – вилаявся Арсен. – Поки у Варшаві магнати чубитимуть один одного, Кара–Мустафа розгромить Австрію.
– Саме на це і розраховує великий візир. А ще – на підтримку графа Емеріка Текелі, який очолив угорців у їхній боротьбі за визволення Угорщини від австрійського гніту. Якщо Текелі піде на союз із Кара–Мустафою, він, безперечно, зробить велику помилку, бо кине свою країну з одного рабства у ще страшніше! Але на перших порах Кара–Мустафа скористається підтримкою угорців. І нападе на Австрію до того, як вона знайде собі союзників. Він так і сказав: «Ми розіб’ємо їх поодинці: спочатку Австрію, потім – Ляхистан, і тоді пів–Європи опиниться в моїх обіймах!»
У темряві не видно було Арсенового обличчя, але Сафар–бей відчув, як Арсенові пальці міцно вп’ялися в його передпліччя.
– Ненку, ми повинні щось робити! – гаряче зашепотів він. – Якщо турки розгромлять Австрію, а потім – Польщу, вони знову повернуть на північ, спробують захопити Київ. Треба подати звістку в Москву, гетьману в Батурин, а також королеві польському у Варшаву.
– Хто ж це зробить?
Арсен тяжко зітхнув.
– Доведеться їхати мені… Більше нікому.
– А Златка?
Козак зітхнув ще тяжче.
– Ех, коли б пощастило вирвати її з рук візира! З якою б радістю я помчав з нею на Україну!
– То, може, передати воєводі Младену, щоб послав своїх гінців? – спитав після довгої паузи Сафар–бей.
– Ні! – рішуче заперечив Арсен. – Надто це важлива звістка, щоб передоручати її комусь іншому.
– То як же бути?
Арсен замислився. Серце його розривалося навпіл. Справді – як бути? Залишити Златку в той час, коли після довгих пошуків нарешті знайшов її і, може, ось–ось пощастить визволити? Та коли?.. Сьогодні? Через місяць? Через рік?.. А чи не буде тоді пізно? Чи не впаде шабля османів і на Австрію, і на Польщу, а потім і на Київ та Москву раніш, ніж він зможе сповістити про цю страшну небезпеку? Ні, Арсене, май силу перебороти себе, пожертвувати найдорожчим заради батьківщини!
Сафар–бей теж мовчав, ніби відчував, яка буря знялася у серці друга.
Нарешті Арсен порушив мовчанку.
– Поїду я! Так треба, Ненку. А потім – повернуся… Якщо зумієш сам визволити Златку, відпровадь її до батька на Стару Планину… А якщо ні – хай жде мене! Повернуся – визволю або загину!
Сафар–бей стиснув Арсенові руки.
– Ну, тоді рушай!
– Так зразу?
– Гаятись не слід, бо завтра може бути пізно… Поїдеш чаушем до молдавського господаря. Папери я тобі приготував. Гроші – теж.
– Де ж ти їх дістав?
Сафар–бей поплескав Арсена по плечу й тихенько засміявся.
– Ну, знаєш, був би я великим дурнем, коли б, два місяці везучи казну гетьмана, не заглянув у неї… Я подумав, що нам з тобою гроші в майбутньому потрібні будуть не менше, ніж великому візирові… Ха–ха! І, здається, мав рацію. Тепер вони якраз і знадобляться! Бо шлях твій буде не короткий і не легкий…
2
Під звуки тулумбасів і флейт, під веселу гарматну стрілянину виступив із Стамбула султан Магомет у похід на невірних. Шлях його пролягав у країну Золотого Яблука.
Пишна султанська карета, оточена охоронцями, їхала в голові величезного війська. Попереду неї мчали на баских конях блискучі яйабаші і, щоб розігнати роззяв, які товпилися на дорозі, бажаючи подивитися на падишаха всесвіту, кричали: «Гальвет вар![47] 47 Гальвет вар! (тур.) – Тікай геть!
[Закрыть] Гальвет вар!» За нею їхало сто карет із султанськими ірбалями[48] 48 Ірбаль (тур.) – фаворитка.
[Закрыть] та гієздами[49] 49 Гієзда (тур.) – дівчина, на яку накинув оком султан.
[Закрыть], відібраними з числа гаремних красунь самою валіде–султаншею[50] 50 Валіде–султанша (тур.) – мати султана.
[Закрыть] і казнадар–устою[51] 51 Казнадар–уста (тур.) – старша казначейша.
[Закрыть].
Молоді коханки султана та їхні рабині з цікавістю визирали з віконець на мальовничі краєвиди і не менш мальовничо вдягнутих молодих яничарських та спагіївських чорбаджіїв, що гарцювали на баских конях.
За гаремом тягнулися цілі валки возів зі всіляким добром для султанського двора – одягом, посудом, кухнями, харчами.
Потім ішли війська. Піші – яничарські, кінні – спагіївські. Позаду стримували гарячих коней акинджі[52] 52 Акинджі (тур.) – нападник; від турецького акин – напад.
[Закрыть], котрі в походах завжди мчали попереду війська, нещадно граблячи, спалюючи і знищуючи все на своєму шляху. А зараз, поки йшли по турецькій землі, Кара–Мустафа навмисне залишив їх в ар’єргарді, щоб охолодити їхній грабіжницький запал.
Сам великий візир узяв з собою в похід теж немало всього: наметів, одягу, дорогої зброї, грошей, золотого і срібного посуду, а також людей – одалісок, євнухів, чаушів, капуджі, астролога і лікаря П’єтро. В окремій кареті, під наглядом Фатіми та в супроводі Джаліля, що сидів поряд з кучером, їхала Златка.
Від Стамбула до Адріанополя шість днів дороги. І всі ці дні Златка провела біля віконця, сподіваючись побачити Арсена або Ненка. Але ні одного, ні другого так і не побачила.
В Адріанополі, великому гарному місті, що стоїть при злитті річок Туджи та Арди з Маріцею, султан наказав зупинитися: останні два дні лив холодний осінній дощ, і дороги зовсім розкисли.
Увесь султанський двір розташувався у просторому палаці, оточеному розкішними садами. Не менш пишний і просторий палац дістався великому візирові й членам дивану, які зразу ж почали влаштовуватися з великим комфортом.
І недаремно. В Адріанополі та в прилеглих до нього місцевостях військові довелося провести всю зиму. Це було не важке, але досить одноманітне життя. Дощі періщили майже кожного дня. Султан лютував, бо ні разу через негоду не пощастило вибратися на полювання, а для нього тиждень без полювання вже здавався каторгою.
Однак у такому вимушеному стоянні на місці було багато й корисного. Зі всіх кінців неозорої імперії сюди стікалися все нові й нові загони. Як доносили гінці, з далекого Криму йшла татарська орда на чолі з ханом Мюрад–Гіреєм. До неї приєдналися ногаї. Орда прямувала до Бєлграда. Туди ж мали прибути інші допоміжні частини. Отже, збиралося величезне військо, якого ще ні разу не мав під своєю рукою султан Магомет.
3
Мунеджим–паша, особистий астролог султана, відкинув теплу ковдру, схопився з ліжка і, вступивши в оторочені хутром сукняні капці, потрюхикав до дверей. Хтось настійливо стукав.
Астролог тримав поперед себе свічку. Його брунатні очі злякано дивилися на двері, за якими стояв невідомий, а на високому лобі зібралися зморшки.
Хто б це міг бути? Він нікого не ждав.
– Хто?
– Мунеджим–паша, відчини! – почувся знадвору дуже знайомий голос.
Брязнув засув. У дверях з’явився великий візир Кара–Мустафа.
Це не дуже здивувало астролога. Таке траплялося і раніш, бо хто ж не хоче дізнатися про майбутнє? А всім відомо, що ніхто так точно не передвіщав майбутнього, як Мунеджим–паша. На те ж він і носив звання паші й особистого астролога падишаха!
Був він, однак, украй здивований тим, що Кара–Мустафа вибрав для відвідин нічну пору і з’явився не в своєму пишному візирському вбранні, а в простій одежі яничара. Для чого такий маскарад?
Однак Мунеджим–паша був досвідчений царедворець і швидко взяв себе в руки.
– О! – вигукнув він. – Який я щасливий бачити в себе славного охоронця трону падишаха!
– Тс–с–с! Не кричи, паша! – шикнув на нього Кара–Мустафа, поспішно причиняючи двері. – Бо своїм гучним голосом розбудиш усе місто!
У астролога справді був громоподібний голос із трагічно–зловісними нотками, якими він щедро користувався під час своїх пророкувань.
– Мовчу, мовчу… Прошу сюди, мій повелителю! – І астролог відчинив двері до сусідньої кімнати.
Це була звичайна для того часу велика робоча кімната астролога й алхіміка. Все тут для Кара–Мустафи було знайоме… На довгих столах стояли скляні банки, наповнені порошками, шматками різнобарвних мінералів, рідинами. Біля вікна, у тиглі, пригасав малиновий жар. Пахло чадом і ще чимось невідомим і не зовсім приємним для звиклого до тонких пахощів носа великого візира. Посередині, на дерев’яній підставці, висіла велика карта зоряного неба, помережена ламаними лініями і помальована знаками зодіака. Круті сходи вели на горище, де, як знав Кара–Мустафа, Мунеджим–паша спостерігав хід небесних світил. Всюди в безладді лежали і стояли якісь прилади й інструменти, що в душі великого візира викликали повагу до їх власника і забобонний страх.
Астролог підсунув Кара–Мустафі крісло. Спитав:
– Що змусило великого візира ощасливити мене своїми відвідинами?
Кара–Мустафа рішуче відсторонив од себе крісло і довго вдивлявся в оливкове непроникне обличчя придворного астролога, ніби зважував – казати чи ні? Потім узяв його за руку вище ліктя і промовив тихо, але тоном наказу:
– Мунеджим–паша, ти повинен зробити мені і всій нашій імперії велику послугу…
– Я слухаю, бей–ефенді, – коротко проказав астролог, схиляючи в поклоні голову.
– Однак те, що почуєш, повинен знати лише Бог та ми вдвох! – Кара–Мустафа підняв угору вказівний палець. – Ти зрозумів?
– Зрозумів.
– Навіть сам падишах не повинен знати! І передусім – він! Бо робиться це в його інтересах…
– Так, мій повелителю, – ще нижче схилив голову Мунеджим–паша, холонучи від думки, що зараз дізнається про таємницю, яка може коштувати йому життя.
Кара–Мустафа нахилився майже до самого його вуха і ледь чутно прошепотів:
– Слухай уважно! Вищі інтереси держави османів і велич та слава падишаха вимагають рішучої перемоги у цій війні, яку ми розпочинаємо на берегах Дунаю…
– Я знаю, – теж пошепки відповів паша.
– На чолі нашого війська став сам падишах… Його вірні піддані стурбовані тим, що йому буде загрожувати небезпека, бо, як відомо, на війні гинуть не тільки рядові воїни, а й полководці… Ми всі живемо милостями падишаха, його розумом і його славою, а тому глибоко зацікавлені, щоб він не наражав своє дорогоцінне життя на смертельну небезпеку, яка може підстерігати його в поході…
– Так, я згоден з вами, бей–ефенді. Що ж робити?
– Падишахові краще й безпечніше буде, коли він повернеться в Стамбул, бавитиметься з красивими гієздами, їздитиме на дороге його серцю полювання, веселитиметься в мобейні, дивлячись, як блазні танцюватимуть джурджуну[53] 53 Джурджуна (тур.) – танець блазнів, щось на зразок канкана.
[Закрыть]… Все це для нього буде приємніше, ніж тримати ногу в стремені бойового коня!
– Безперечно, мій повелителю.
– А окрім того, зелене знамено Пророка – занадто важкий тягар для намісника Бога на землі. – Голос Кара–Мустафи був тихий, але суворий. – Навіщо обтяжувати його земними клопотами, коли є мільйони вірних підданих, які з радістю нестимуть замість нього цей тягар!
Хитрий і проникливий Мунеджим–паша давно здогадався, куди хилить великий візир. Безперечно, Кара–Мустафа хоче відпровадити султана в Стамбул, а сам стати сердаром, щоб лаври перемоги дісталися йому. Однак досвідчений царедворець ні словом не прохопився про свою здогадку. Він ждав не натяків, а прямих наказів. Тому знову непевно хитнув головою.
– Так, мій повелителю.
– Отже, ти мене зрозумів? – спитав Кара–Мустафа різкувато, бо його вже почало дратувати це улесливе, але невизначене підтакування.
Астролог скривився.
– Не зовсім, бей–ефенді… Мені не ясно, що маю робити я.
– Ти повинен умовити падишаха повернутися в Стамбул!
– О! Але ж я тільки маленький бідний астролог!
– Не прибіднюйся! Від тебе багато чого залежить… Падишах зробить так, як скажуть зорі!
– Зорі вже сказали, що падишах знайде славу на дорогах війни… Ще в Стамбулі я склав його гороскоп.
– Нічого немає постійного на цьому світі.
– Так, мій повелителю! Хіба що одне золото завжди лишається золотом…
Це був досить прозорий натяк на згоду. Але за неї потрібно платити. Кара–Мустафа полегшено зітхнув, бо не менше, якщо не більше за Мунеджима–пашу ризикував становищем або й головою. Він мовчки витягнув з кишені чималий, туго набитий капшук і кинув на стіл. Почувся глухий брязкіт металу.
Мунеджим–паша, як голодний собака до хліба, прикипів поглядом до того капшука, в якому, він не сумнівався, було щире золото. У нього раптом пересохли губи, і він облизав їх язиком. Адже це було справжнє багатство! Отже, Кара–Мустафа настільки зацікавлений у тому, щоб спровадити падишаха в Стамбул, що не пошкодував цілого маєтку!
– Зорі теж міняють своє розташування на небі, – загадково сказав Кара–Мустафа. – Вчора вони говорили одне, сьогодні – друге, а завтра – віщуватимуть щось інше… Чи не так, паша?
– Безперечно, мій щедрий повелителю, – низько вклонився астролог. – Падишах наказав спостерігати за зорями і скласти ще один гороскоп, і я не певен, що й на цей раз зорі віщуватимуть перемогу османському війську, якщо на чолі нього стоятиме сам повелитель правовірних.
Кара–Мустафа усміхнувся самими устами.
– Ти все правильно зрозумів, паша… Бажаю тобі щасливої зорі, яка б продовжила твої літа!
В останніх словах вчувалася прихована погроза, і астролог, щоб засвідчити свою відданість, кинувся великому візирові в ноги і поцілував його простий запилений яничарський чобіт.
ВАРШАВА
1
Був сірий холодний день. Ранні морози закували річки й озера в крижані панцири – переїжджай де хочеш! Дороги кострубачилися замерзлим груддям – по них не поженеш. Тому Арсен їхав поволі. Де – дорогою, де – навпростець.
Сафар–беєві гроші стали в пригоді. Через Болгарію і Волощину промчав за дванадцять днів. Коней не жалів: на базарах купував свіжих, витривалих і гнав далі. Тільки на розореному Правобережжі базари не збиралися, тому довелося їхати повільніше, щоб приберегти сили вороного, купленого ще в Бендерах.
У Немирові трапилася зустріч, яка замалим не коштувала життя. Арсен ніби відчував, що в це місто, з яким було зв’язано так багато гіркого, не варто заїздити. Але якийсь біс, поки він, сидячи в сідлі, розглядав з горба далекі безлюдні вулиці, нашіптував на вухо: «Заїдь! Заїдь! Може, зустрінеш кого–небудь із знайомих і дізнаєшся про зміни, що відбулися тут з часу падіння Юрка Хмельницького».
І справді – зустрів! Лихий переміг у його душі, і він, замість того, щоб скерувати вороного в об’їзд, на Білоцерківський шлях, потягнув повід «соб» і поскакав прямо на Шполівці.
Проїжджаючи мимо двору баби Секлети, зупинився. Жива чи померла? Глянув на порослий лободою двір, на розбите маленьке віконце, на розчинені двері, що жалібно поскрипували під поривами вітру, і сумно похитав головою: нема баби Секлети. Пережила чоловіка, пережила синів і дочок, внуків і правнуків – і нарешті сама згасла, як одинока іскра на попелищі. Розсіявся по білому світі, вимер, щез колись великий її рід – і хто зна, чи знайшлася добра душа, щоб провести стареньку в останню путь?..
Арсен замислився й мимоволі зітхнув. Чи буде коли–небудь кінець нещастям, що з усіх кінців обсіли цю землю? Чи наступить нарешті день, коли на цих подвір’ях защебечуть веселі дитячі голоси, а з коминів зав’юняться в небо сиві димки, смачно запахне свіжоспеченим хлібом?
Він міцно стиснув засмаглі на вітрах губи і зітхнув ще раз, раптом відчувши, як на очі набігли сльози.
Що ж ти, Арсене? Розрюмсався, мов старий Метелиця! А тобі ж до старості – гай–гай! Чи, може, стомилася душа від безконечних злигоднів і турбот?
Він витер кулаком очі. Торкнув ногами коня. І в ту ж мить побачив, що вулицею до нього наближається загін вершників.
Тікати в поле було нерозумно. Не втечеш. Та, власне, чого тікати, коли він – чауш самого великого візира?
– Гей, хлопче, хто ти такий? – промовив здалеку передній невисокий чолов’яга у кожусі і насунутій майже на самі очі шапці–бирці. – Звідки й куди прямуєш?
– Хай це вас не цікавить, добродію… Де був, там уже немає. Куди прямую, там не ждуть! – відповів різко Арсен.
– О–о–о, який ти мудрий, парубче! І це ти так відповідаєш сотникові молдавського господаря? Сміливий! Тим більше закортіло мені познайомитися з тобою! – глузливо сказав передній, наближаючись, і раптом вигукнув: – Ба–ба–ба! Кого я бачу! Це ж сам Арсен Звенигора, хай мені баньки повилазять, якщо помиляюсь! От так зустріч! Не сподівався!
Арсен упізнав Свирида Многогрішного і здригнувся: ця зустріч не обіцяла йому нічого втішного.
Тим часом вершники – це були, судячи по одягу, волохи – оточили Арсена, і він опинився в кільці, віч–на–віч зі своїм давнім ворогом.
Многогрішний збив шапку на потилицю, оголивши зморшкуватий лоб, до якого прилипли рідкі пасма сивіючого волосся. На його обличчі розпливлася радісно–хижа усмішка.
– Ось коли пташка впіймалася! – вигукнув, потираючи руки. – Довгенько ж ти, голубчику, не потикав сюди носа! Заждавсь я тебе! Але тепер потішуся, запорозька сволото! Тепер ти у мене і затанцюєш, і заспіваєш, і заплачеш, коли взую в червоні сап’янці! Ха–ха–ха!..
Сміх Многогрішного був скрипучий, холодний. Арсен мовчав.
– Чого мовчиш? Заціпило від страху?
– А я тебе не боюся, дядьку Свириде…
– Чому б то ти мав мене не боятися? Здається, друзями з тобою ми ніколи не були…
– Але й ворогами теж, – злукавив Арсен, не бажаючи встрявати в суперечку, що набирала небезпечного характеру.
– Не були, кажеш? – Многогрішний від подиву аж очі витріщив. – Мабуть, від страху тобі відібрало пам’ять! Ну, що ж – я нагадаю… Хлопці, – звернувся він до своїх волохів, – стягніть з нього чоботи та почастуйте киями по п’ятах! Хай затанцює на морозі босий!
Волохи миттю зіскочили з коней і кинулися до Арсена. Ще мить – і він лежатиме на землі, а ці шибайголови періщитимуть його щосили по голих ногах.
– Стійте! – голосно вигукнув Арсен, видобуваючи з–за пазухи пергамент, завбачливо даний йому Сафар–беєм. – Ім’ям великого візира наказую вам – зупиніться!
Згадка про великого візира подіяла магічно. Волохи враз опустили руки, зупинилися, збентежено переглянулися.
Многогрішний заверещав:
– Чого ж ви! Візьміть його! – І почав витягати з піхов шаблю.
Арсен підніс руку з пергаментом.
– Хто з вас розуміє по–турецькому?
– Я, – виступив наперед чорнявий парубок.
– На, читай!
Волох кинув бистрий погляд на короткий напис, на печатку – і зблід.
– Братці, – прошепотів помертвілими губами, – це ж чауш самого великого візира… От були б вскочили в халепу!
– Не може бути! – вигукнув Многогрішний. – Дай сюди!
Він вихопив пергамент, повертів перед очима. Напису не зрозумів, але печатку знав дуже добре – і теж зблід.
– Прокляття! – процідив крізь зуби. – Викрутився, песиголовець! Ну, твоє щастя…
Він тицьнув Арсенові в руки цупкий жовтавий сувій і поїхав геть. Волохи помчали за ним.
Арсен витер спітніле чоло, якусь хвилину постояв у роздумі, а потім рішуче повернув коня на білоцерківський шлях.
2
До Новосілок не доїхав: несподівано усіх своїх зустрів у Фастові. Ще здалеку побачив над містом сизі димки, що вилися з димарів, і був здивований, коли при в’їзді дорогу йому перетнув вартовий з мушкетом. Він вискочив з якоїсь ями, де ховався од пронизливого холодного вітру, і вигукнув:
– Стій, знаєш–маєш! А то як стрельну, так тобі тут і капець буде!
Арсен зареготав. Та це ж Іваник! І звідки він тут узявся?
Однак Арсенів сміх розізлив вартового не на жарт. Він підстрибнув, мов півник, штурхонув верхівця дулом мушкета під бік.
– Чого заливаєшся, знаєш–маєш? П’яний чи сусідам розум розпозичив? Злазь з коня, халамиднику!
– Іванику, невже не впізнав? Арсен я! Звенигора…
Іваник ошелешено закліпав очима, ще не впізнаючи в цьому худому засмаглому бороданеві колишнього красеня Арсена.
– Не може бути!
Арсен скочив з коня, зняв шапку. І тоді Іваникове обличчя проясніло. Мушкет випав з його рук і покотився по мерзлій землі.
– Арсене! Голубе! Звідки ти?
Вони міцно обнялися. В Іваникових очах заблищали сльози.
– Від самого султана, Іванику! Зі Стамбула! А як ти тут опинився?
Іваник підняв мушкет, поправив на вузьких плечах свитку.
– Хіба не знаєш?.. Семен Палій привів нас усіх у Фастів і сказав: тут нам жити! Землі займай, скільки зумієш обробити, хату вибирай, яка ціліша… А фортецю відбудуємо гуртом, знаєш–маєш, щоб захист був добрий. От ми й переїхали сюди.
– А мої де?
– Твої теж… Унизу, над Унавою, поселилися. Там гарно – річка, луг, за річкою – ліс. Правда, хатка маленька, але не гірша, ніж у Дубовій Балці. І що найкраще – поряд зі мною… Недарма кажуть: вибирай не місце, а доброго сусіда.
– А Палія де можна побачити? Часом не на Січі?
– Побачиш. У фортеці він, поселився разом із Семашковою вдовою…
– А про пана Мартина нічого не чути?
– Про Спихальського? Казав Роман, що передавав звістку зі Львова. Усіх вітає… Не забув і про мене, і про Зіньку. – Іваник підморгнув. – Теж привіт передав, знаєш–маєш…
Арсен усміхнувся в густу бороду, що виросла, поки їхав зі Стамбула. Про кого про кого, а про Зіньку не міг пан Мартин забути: дуже вже уподобав молодицю!
– Ну, веди ж мене, Іванику! – поклав руку на утле плече сусідові. – Спочатку до Палія, а потім – додому… Просто згораю від нетерплячки!
Вони рушили широкою вулицею. Біля одного з уцілілих будинків Іваник зупинився.
– Скажу Остапові, щоб постояв замість мене. Бо у нас, знаєш–маєш, суворо… Можна й київ заробити від полковника, якщо погано нестимеш військову службу!
Він шмигнув до хати, а через хвилину вийшов у супроводі височенного похмурого козака, озброєного однією тільки шаблею.
– На мій мушкет, – заквапився Іваник. – Як тільки небезпека – пали, пане–брате, щоб аж у фортеці було чути! А я незабаром повернуся…
– Гаразд, – кивнув головою похмурий велетень і, не обертаючись, почимчикував на околицю міста.
Арсен уважно розглядався довкола.
Всюди ще багато руїн і згарищ, але стоять серед попелищ уцілілі від вогню хатини. З деяких в’ються димки, на подвір’ях помітні сліди людських рук – там, дивись, полагоджено тин і ворота, там – вибілено стіни, а подекуди на хатах уже зведено нові очеретяні дахи.
Фортеця зустріла їх людським гомоном, гупанням дубових баб, заступів і копаниць, цюканням сокир. Тут кипіла робота. Одні забивали палі, другі засипали стіни землею, треті із дубових брусів майстрували фортечну браму.
Люди були такі худі, виснажені та обідрані, що Арсен аж жахнувся. Звідки вони взялися? Одні жебраки зійшлися сюди, чи що? Незважаючи на холод, у багатьох, крім латаної сорочки чи бувалого в бувальцях лейбика, не було нічого. На ногах рідко в кого чоботи, а то більше – постоли або личаки, з яких виглядає якесь ганчір’я. Обличчя зарослі, в очах – голодний блиск.
Арсен хотів було запитати Іваника, що це за люди, але в цю мить його погляд упав на високу знайому постать. Палій!
– Батьку Семене! – кинувся козак і на радощах згріб полковника в обійми. – Батьку Семене! Який я радий, що знову бачу вас!
– Арсен? – Палій не повірив своїм очам і вражено розглядав козака. – Справді Арсен, власною парсуною, як казали київські бурсаки… Та який зарослий, мов дідуган!
– Ви тут усі не кращі, – повів рукою Арсен, показуючи на людей, що трудилися біля стін. – Звідки вони набралися?
Палієві брови насупилися. Не стишуючи ходи, він похмуро проказав:
– Зараз, мабуть, пів–України так живе. У воєнному лихолітті люди втратили все: рідних, домівку, одяг… Починаємо ми на голому місці. Треба ж якось рятуватися!
– Що починаємо? – не зрозумів Арсен.
– Жити заново, – відповів Палій. – Довго ми думали на Запорожжі – що робити? Правобережжя сплюндроване, розорене, столочене татарськими кіньми. За Бахчисарайським договором – нічийна земля… Але ж вона наша! І поки ми на ній живемо, ніхто не може її назвати своєю – ні султан, ні хан, ні господар волоський, ні король польський… Тож і кинули ми клич: хто не має де прихилити голову, ідіть на Фастівщину, на Корсунщину, на Богуславщину – поселяйтеся, обробляйте землю, але шабель з рук не випускайте! І ось початок – звідусюди потяглися нетяги, скривджені долею. Не принесли вони сюди нічого: ні грошей, ні одягу, ні збіжжя, ні якихось інших статків. Зате принесли в серцях лють до ворогів, що пустили їх по світу, і любов до землі. Бідні ми зараз. Ой, які бідні! Ще тільки осінь кінчається, а в нас уже майже нічого їсти… Он бачиш – казани. Ото двічі на день варимо пшоняний куліш. Не куліш – назва одна! Але й тому люди раді…
– Як же ви зиму думаєте перебути?
– Якось перебудемо… Тугіше затягнемо очкурі, звіра полюватимемо, рибу ловитимемо в Унаві та Ірпені. Але вся наша надія на допомогу.
– Чию?
– Січ допоможе грішми та зброєю, Київ – збіжжям та харчами. Світ не без добрих людей.
– Я в цьому теж мав нагоду не раз переконатися. Ось і зараз відмахав шлях зі Стамбула до Фастова не без допомоги добрих людей. А там – і до Варшави доберуся.
– Ти простуєш до Варшави? З чим?
Арсен оглянувся: Іваник уже присусідився до кашоварів і, вициганивши у них миску кулешу, сьорбав рідке гаряче вариво. Поблизу нікого – кожний займався своїм ділом. Та все ж Арсен стишив голос.
– Батьку Семене, я, щоб ви знали, на службі у самого Кара–Мустафи… Разом з Ненком… І привіз дуже важливу звістку.
– Яку?
– Турки розпочали війну проти Австрії. Султан Магомет зібрав величезне військо і повів його під Відень… Я поспішаю до Варшави, щоб попередити короля Яна.
Палій нахмурив чоло.
– Чому ти гадаєш, що треба попередити Собеського?
– Турки хочуть розбити спочатку Австрію, а потім – Польщу… Ненко чув це з уст самого Кара–Мустафи.
– Ось як! Отже, коли впаде Австрія, а згодом Польща, Магомет знову кине своє військо проти нас. І тоді вже ніщо не стримає його!
– Ми з Ненком теж так думали і вирішили, що потрібно обов’язково попередити поляків…
– Безперечно. Турків можна зупинити тільки спільними зусиллями. Я схвалюю твій намір їхати до Варшави. Зі свого боку, я пошлю листи в Москву і Батурин, щоб там знали, що замишляє султан.
– Спасибі, батьку, за підтримку. Я знав, що ви будете такої ж думки, як і ми з Ненком.
– Ще б пак! Як і покійний Сірко, я вважаю, що серед багатьох ворогів у нас є зараз один найлютіший, найнебезпечніший – турецький султан… І питання стоїть так: хто кого? Або ми спільно з іншими народами, яким він загрожує, як і нам, обрубаємо його загребущі руки, або ж нас упень висічуть. І на розплід не залишать…
– У страшний час ми живемо, – замислено промовив Арсен, перебираючи в пам’яті великі й дрібні події, свідком яких довелося йому бути. – Чи й вистоїмо?
– Вистоїмо! Мусимо вистояти. Бо інакше – кінець усьому…
Вони підійшли до ґанку великого будинку, пам’ятного Арсенові ще з позаторішньої зими. В ньому жила, як він пам’ятав, старенька бабуся з хлопчиком і дівчинкою. Тепер будинок було полагоджено: пахли смолою нові двері, біліли вимазані білою глиною стіни, замість побитих шибок у вікнах вставлені добре припасовані дошки. Всюди навколо хати прибрано. Відчувалося, що тут господарюють дбайливі жіночі руки.
– Прошу до моєї хати, – сказав Палій. – Тимчасової. Тут згодом буде полкова канцелярія, а поки полку нема і власної хати у мене теж катма, то я тут і зупинився. Можна сказати, у приймах. Тут, власне, живе Феодосія з дітьми. Семашкова вдова. А я постояльцем у неї… – Підіймаючись на ґанок, Палій усміхнувся у свої русяві вуса.
– Ви ще молодий, батьку, щойно за сорок звернуло. А Феодосія – гарна жінка. Та й покійний Семашко, пам’ятається, заповідав її вам. Тож нічого не було б дивного, коли б ви одружилися з нею…
Палій враз посерйознішав. Підійшов до Арсена майже впритул і тихо сказав:
– Я й сам так думаю, хлопче… Феодосія – гарна жінка. Розумна і красива. І серце моє лежить до неї. Але ж цього мало!
– Що ж іще треба?
Палій жартома штурхонув Арсена в плече.
– Хлопче, я хочу, щоб і мене кохали! Тільки тоді я можу женитися. Гарно придивляйся, а потім і мені скажеш, кохає вона мене чи ні?
Палій відчинив двері і перший зайшов до світлиці. Арсен зразу помітив, що це не та кімната, в якій колись жила бабуся з дітьми. Печі не було, зате стояла гарна кахляна груба, в якій весело палахкотіло соснове гілля. Посеред світлиці, на чисто вимитій, але вже потемнілій від часу підлозі лежав досить–таки вичовганий килим. На стіні, за новим, недавно змайстрованим столом висіла зброя: мушкет, два пістолі, два татарські ятагани й коштовно оздоблена шабля. Попід стінами жовтіли свіжовистругані із соснових дощок лави.
У світлиці було гамірно: четверо дітлахів вовтузилося біля столу, зчиняючи веселий шарварок. За столом біля шиття сиділо дві жінки. Їх Арсен впізнав одразу: то були Феодосія і стара, що колись залишалася єдиною жителькою Фастова.
– Киш, горобенята! – з напускною суворістю гримнув Палій на дітей, але вони зовсім не злякалися, а з вереском і сміхом кинулись до нього і повисли на його могутніх руках.
