Текст книги "Таємний посол. Том 2"
Автор книги: Владимир Малик
Жанр:
Исторические приключения
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 37 страниц)
А литаври, що стояли на залізних триногах у центрі кола, біля стовпа, не вгавали. Голий до пояса, засмаглий, мов циган, довбиш щосили гамселив по туго натягнутій на великий казан, до блиску вичиненій бичачій шкурі двома замашними дерев’яними довбешками, вибиваючи мелодію, яка означала збір на військову раду, – ту–ту–тум, ту–ту–тум!
На цей раз швидко збиралися запорожці. Всі знали, що сьогодні відбудуться вибори нового кошового, і ніхто нікуди не відлучався з Січі.
Не чути було звичайних для подібних зборів жартів, сміху, молодецьких витребеньок. Над Січчю, як здавалося запорожцям, невидимою тінню витала безсмертна душа їхнього ватага Івана Сірка.
Запорозьке військо завмерло в чеканні.
Та ось розчинилися двері військової канцелярії – і на майдан вийшла січова старшина. Замість померлого кошового, попереду йшов булавничий, ніс на витягнутих руках, покритих невеличким, розшитим сріблом килимком, булаву. За ним урочисто осаули несли малиновий прапор і бунчук – запорозькі клейноди. Позаду йшли військовий писар, військовий суддя, військовий обозний та старшини без посад, тобто ті значні козаки, які в минулому були членами коша – запорозького уряду.
Булавничий підійшов до стола і мовчки поклав булаву. Осаули з прапором та бунчуком стали посередині кола. Військовий писар, який в одній руці тримав срібний каламар з чорнилом, а в другій – біле гусяче перо і сувій паперу, військовий суддя з великою військовою печаткою в руці та інші старшини пройшли в коло, стали під бунчуком і вклонилися товариству на всі чотири боки.
Після того наперед виступив військовий суддя і сказав:
– Панове молодці! Преславний Іван Сірко, якого ми вісім разів обирали своїм отаманом, під орудою якого безліч разів здобували славні вікторії над ворогами нашими, волею Божою упокоївся і залишив нас сиротами. Тож сьогодні ми повинні обрати нового кошового… Разом з тим кіш хоче знати, чи не будете ви, панове молодці, інших, нових старшин вибирати, а старих скидати?
– Ні, ні, не будемо! – загукали козаки.
– Одного кошового оберемо!
– От і славно! – сказав суддя. – Тоді гукайте, кого б ви хотіли за кошового мати.
Якусь мить над майданом стояла тиша. Потім з гурту старшин почулися вигуки:
– Івана Стягайла хочемо!
– Івана Рога!
– Палія! Семена Палія!
Поволі вигуки посилювалися. Вже кричали не тільки старшини, а й усі запорожці. Кожен якомога дужче вигукував ім’я свого обранця, бо від цього залежало, чия візьме.
– Палія! Палія! – репетував Сікач що є сили.
Його підтримували Звенигора, Воїнов, Метелиця і ті козаки, які ходили разом з Палієм до Немирова. Згодом до них приєднала голоси січова голота, яка вбачала в Палієві «свого», а Стягайла ненавиділа за жмикрутство та зажерливість.
– Палія! Палія!
Для багатьох старшин, котрі чули на сходці, що Палій сам відмовився від булави кошового, це було несподіванкою. Старий Іван Ріг, який за свій вік уже був кілька разів кошовим, зберігав зовнішній спокій і незворушно дивився на розбурхане море братчиків. Зате Стягайло аж позеленів від злості. Втративши душевну рівновагу, він раптом вискочив у середину кола і на всю силу своєї могутньої горлянки гукнув:
– Братчики! Кого ж ви обираєте? Та Палій молодий ще! І на сходці сам відмовився від булави!
Йому на підтримку вибіг Покотило. Скориставшись замішанням, викликаним серед запорожців словами Стягайла, крикнув:
– Панове молодці! Івана Стягайла ми знаємо вже багато років! Хто скаже, що він коли–небудь показав ворогові спину? Хто скаже, що він не виручив у бою товариша?..
– Ніхто! Ніхто! – загукали козаки, бо то була правда.
– То чого ж ви сумніваєтесь? Обирайте Івана Стягайла!.. А я поставлю товариству п’ять бочок горілки, п’ять возів хліба, віз тарані і дві бодні сала, щоб було чим після виборів кошового промочити горло і заїсти.
Серед прихильників Рога і Палія почулися обурливі вигуки.
– Це підкуп! Геть його!
Але багатьом сподобалася думка – похмелитися за чужий кошт. І над колом залунало:
– Славно! Славно!
– Стягайла! Стягайла!
Покотило шмигнув у натовп і звідти підморгнув Стягайлові: мовляв, усе гаразд! Тільки він один знав, що і горілка, і риба, і хліб, і сало – все те належало Стягайлові, а не йому.
А над майданом тим часом лунало:
– Стягайла кошовим! Стягайла!
Коли цей крик подужчав настільки, що в ньому потонули імена Рога і Палія, військовий суддя взяв зі стола булаву і простягнув Стягайлові. У того радісно заблищали очі, але, зважаючи на давній запорозький звичай, він заховав за спину руки і сказав:
– Ні, не годен я такої високої честі, братчики!
– Стягайла! Стягайла! – знову ревнули запорожці.
Суддя вдруге простягнув булаву. Та Стягайло знову відмовився.
Крики струсонули фортечні стіни.
– Стягайла кошовим!
Суддя втретє простягнув Стягайлові булаву. На цей раз той і не подумав відмовлятися, а притьмом схопив її корчуватими ручищами, потримав перед собою деякий час і підніс до вуст. Ніхто не сумнівався в тому, що поцілунок його був цілком щирий.
Суддя нагнувся, схопив жменю піску і сипнув Стягайлові на голову.
– Пам’ятай, батьку кошовий, що ти слуга нашого запорозького товариства! – сказав він при цьому. – Пам’ятай – і не задирай носа!
Стягайло не перечив, бо знав, як і всі запорожці, цей прадавній звичай.
Запорожці, хто хотів, підходили до новообраного кошового і посипали йому голову землею. А він, міцно тримаючи в руці булаву, доброзичливо усміхався і вклонявся товариству. А коли бажаючих посипати не стало і всі братчики, заспокоївшись, знову стали по куренях, він уклонився війську мало не до землі і сказав:
– Спасибі, братчики, за честь і шану! Клянусь свято пильнувати наші запорозькі звичаї і вольності! Бути нещадним до ворогів землі нашої і віри православної! По–батьківськи ставитися до всіх вас, побратими мої дорогі.
– Гм, м’яко стеле, та чи не твердо буде спати? – прошамкотів Шевчик на вухо Звенигорі.
А Стягайло, хитро підморгнувши, раптом звів на інше.
– Тепер, братчики, запрошую вас усіх випити за моє здоров’я по корцю горілочки!.. Гей, Покотило, де ж твоє пригощення?
Покотило потрюхикав до воріт – і через кілька хвилин у Січ в’їхала ціла валка підвід, що загодя прибула зі Стягайлового зимівника. Запорожці зустріли її веселими вигуками і жартами. Стрій враз поламався. Кожен хотів бути ближче до возів, на яких темніли дубові бочки…
5
Минув тиждень. Час, здається, невеликий, але в Арсенове і Романове життя він приніс великі зміни. Хоч Сірка вже й не було на світі, його думки, його воля ще жили серед людей. Вони ще впливали на долі багатьох з них.
Наприкінці літа в Січ прибуло московське посольство, яке простувало в Бахчисарай для укладання миру з турками й татарами. На чолі посольства стояв стольник Василь Тяпкін. Помічником його і писарем був дяк Микита Зотов. По дорозі з Москви на Запорожжя посольство завернуло в гетьманську столицю Батурин, і Самойлович, як було домовлено з посольським приказом у Москві, зі свого боку послав у Бахчисарай визначного козака, військового товариша Раковича, доброго знавця татарської і турецької мов, а також латині. Він мав бути товмачем і представляти інтереси гетьманського уряду на переговорах.
Тяпкін поспішав. Тому, перепочивши лише один день і поповнивши запаси для свого далеко не малого загону, бо налічувалося в ньому шістсот козаків та рейтарів, наказав негайно вирушати далі.
Від коша, як домовився Сірко раніш, до складу посольства ввійшли Арсен Звенигора та Роман Воїнов. Числилися вони провідниками, але Арсен, крім того, мав бути другим товмачем і помічником Раковича.
Четверта ніч застала посольство в безводному ногайському степу, за один перехід від Перекопу. Вже третій день його супроводжував загін перекопського бея, – запорожці зразу ж повернулися назад, як тільки дійшли до кордонів своїх угідь, – і посол Тяпкін та його люди почували себе у відносній безпеці, хоча досвід підказував, що віроломні кримчаки могли кожної миті змінити милість на гнів.
Для посла було розбито невеличкий похідний намет. Інші члени посольства, товмачі, провідники та воїни, а також татари, стомлені важкою дорогою, повкладалися просто неба.
Арсен ліг поряд з Романом на простелену кошму, поклавши голову на сідло, що пахло кінським потом, руки заклав за потилицю, розпростав затерплі від цілоденної верхової їзди ноги.
Ніч була тиха, місячна. Тишу порушувало тільки форкання коней, що паслися віддалеки під наглядом вартових, та веселе, невгамовне сюрчання цвіркунів у пахучих бур’янах.
Арсен лежав мовчки, широко розплющеними очима дивлячись у зоряне небо, по якому величаво котився ясний повний місяць. Сон не йшов до нього. Серце скніло в грудях, мов затиснуте в лещата. Скільки днів минуло, скільки місяців, а про Златку і Стеху – жодної звістки достовірної! Тепер вся надія на поїздку в Крим. Там вони з Романом якось зуміють зустрітися з салтаном Газі–беєм і – хай що буде, те й буде! – примусять його сказати всю правду!
Він дивиться на небо, а бачить Златку. Очі її, пригаслі, посмутнілі, мовби заплакані, заглядають з високості в його душу і завдають йому ще більшого болю.
«Дорога моя… Люба моя… Не обвинувачуй мене! – шепоче він майже беззвучно. – Видить Бог, я роблю все, щоб знайти тебе, визволити з неволі… Потерпи ще трохи – і я знайду тебе, де б ти не була, куди б не закинула тебе лиха доля, мила моя!»
Йому здається, що її личко розпогодилося, а темні очі враз усміхнулися, і в нього раптом виникає напівбожевільна думка, що і Златка в цю мить дивиться на це зоряне небо, на місяць, і її думки й почуття передаються йому, а його – їй.
Чи ж може таке бути?
Мабуть, він так увірував у це, що не допускав найменшого сумніву, що таке неможливе. Адже він ось лежить серед степу, під бездонною темно–синьою банею, усіяною мерехтливими зірками, а бачить її, свою кохану, то чому б і вона десь на чужині, в безмірній далекості, не дивилася в цей час на небо і місяць, що котиться по ньому, і не думала про нього? Отже, вони разом бачать місяць, і він з’єднує їхні серця невидимими струнами!
Чи то ж так?
Легеньке зітхання вирвалося з його грудей, і в ту ж мить гаряча Романова рука міцно стиснула його руку.
– Не сумуй, Арсене, – прошепотів дончак, намагаючись втішити побратима, хоча Арсен знав, що в нього теж душа боліла за Стехою. – Не сумуй. Віриться мені, що живі вони… І ми визволимо їх. Визволимо! Або самі загинемо…
– Або самі загинемо, – відгукнулося Арсенове серце.
ПЕРЕМИР’Я
1
Перекопський бей зустрів московське посольство непривітно: від подарунків відмовився, від зустрічі ухилився, а приміщення надав не в посольському стані і навіть не в караван–сараї для чужоземних купців, а в похмурій старовинній цитаделі, що день і ніч охоронялася сотнею мовчазних сейменів, які не дозволяли нікому вийти за межі двору, обнесеного високою вапняковою стіною.
Так минув тиждень. Потім – другий.
– Хай йому чорт! – лаявся худий, непосидющий дяк Микита Зотов, швидко ходячи по великій кімнаті і розчісуючи дерев’яним гребінцем рідку рудувату борідку. – Схоже на те, що нас зустрічають не краще, ніж торішнє посольство Сухотіна та Михайлова. Але ж то було зразу після війни! А зараз… Хан міг би вже й охолонути.
– Він знає, що робить, – промовив Звенигора. – Це давній татарський звичай: спочатку вимучити послів чеканням, налякати погрозами, знущаннями, а потім починати з ними переговори. Мовляв, м’якші, податливіші будуть!
– Ну, від нас цього не діждуться, – буркнув Зотов. – Більшим, ніж дозволив цар, ми не поступимося.
Стольник Василь Тяпкін мовчав. Він взагалі був неговіркий, небагатослівний, більше заглиблений в себе, у свої думки. Кожне діло робив поволі, але обдумано і рішуче. Вивести його з рівноваги було важко, майже неможливо. Мабуть, у Москві зважили на цю рису його характеру, коли посилали в Крим, де потрібні були неабияка витримка й розсудливість, та й досвід посольський мав великий… Всі ці дні він терпляче ждав, що їх ось–ось відправлять далі, в Бахчисарай до хана. Але минали дні за днями, а про них ніби забули. Ніхто з вищих ханських урядовців не заходив, не цікавився, як вони живуть, чого бажають. Тільки служки з улесливими усмішками на обличчях з’являлися у точно визначений час з дерев’яними тацями в руках і ставили на низенькі столики глибокі череп’яні миски з незмінною тушкованою бараниною.
Сьогодні вони теж вкотилися в широко розчинені двері і, кланяючись, попростували в глибину кімнати. Але Тяпкін раптом підвів–ся з свого місця і, перегородивши їм дорогу, люто тупнув ногою, закричав:
– Геть до біса з вашим бішбармаком! Ми приїхали сюди не обжиратися, а трактувати про більш важливі справи. Ідіть і негайно передайте бею, що ми вимагаємо зустрічі з ханом! І поки не одержимо від нього твердого запевнення, що найближчим часом нас відправлять у Бахчисарай, ми в рот нічого не візьмемо.
Служки були вражені і позадкували зі своїми мисками. Не менше були вражені і члени посольства, які вперше бачили стольника таким розлютованим. Дяк Зотов аж рота роззявив з подиву, та не сказав нічого. Промовчав.
Ніхто не доторкнувся ні до сніданку, ні до вечері. А другого дня вранці слідом за служником прийшов чауш і повідомив, що завтра посольство мошковів[17] 17 Мошкови – тобто москови, московіти. Так татари називали всіх підданих Московської держави.
[Закрыть] вирушить до Ак–Мечеті.
Всі полегшено зітхнули і почали готуватися до від’їзду.
Від Перекопа до Ак–Мечеті два кінні переходи. Але провідники не поспішали, і посольство прибуло до міста на п’ятий день опівдні.
Власне, Ак–Мечеть тільки називалася містом, а насправді це було невелике селище, що розкинулося в широкій улоговині на берегах Салгіру. В центрі його, на пригірку, височіла біла мечеть, викладена із пиляного вапняку. Від неї селище і дістало назву Ак–Мечеть, тобто Біла мечеть. За нею потопали в садах будинки калги та ак–мечетського бея Газі. А далі в’юнилися вузенькі вулички, вигороджені високими кам’яними огорожами, з–за яких виглядали дахи низьких приземкуватих мазанок.
Посольство зупинилося в дворі бея.
У Арсена тьохнуло серце. Невже він зараз побачить свого кривдника? Невже дізнається, де той подів дівчат? А що він примусить його сказати правду, в козака не було сумніву. Він поставить на карту життя, а свого доможеться!..
Двір був просторий, обнесений за татарським звичаєм з усіх боків будівлями. Чималий приземкуватий будинок тильною стіною виходив у сад.
Арсенові й Романові все це було знайоме із часу походу в Крим. Але вони все одно приглядалися пильно, бо розуміли, що тепер їм тут доведеться, можливо, без нічиєї підтримки подолати багато перешкод. Тому й примічали і потайні засуви на брамі, і хвіртку, що вела в сад, і місця, де можна було при потребі заховатися…
Вийшов у супроводі двох сейменів Газі–бей. Це був високий, міцно збитий чоловік середніх років, з бистрими, трохи розкосими очима.
– Я радий вітати у себе посольство царя мошковів, – уклонився він, приклавши до чола праву руку. – Але я не можу сказати словами стародавньої приказки: мій дім – ваш дім, бо калга наказав надати для вас притулок у його домі…
Тонка усмішка промайнула на смаглявому обличчі бея. Це насторожило Арсена, який невідривно стежив за ним.
Стольникові Тяпкіну теж не сподобалися слова бея.
– То хіба нас не зразу допровадять у Бахчисарай, вельмишановний? Ми хочемо якнайшвидше зустрітися з ханом…
– Всякому овочу свій час, – ухилився від прямої відповіді бей. – Прошу вас до будинку калги. Його, правда, немає дома, але для вас приготовлено приміщення…
І він рушив до воріт.
Та в цю мить із саду зі сміхом і вереском вискочили два чорночубі хлопчики, а за ними, доганяючи їх, вибігла молода гарна жінка в легкому шовковому вбранні. Від швидкого бігу лице її розпашілося, а густа золотисто–русява коса розмаялася за плечима.
Наткнувшись на гурт чужинців, хлопчики і жінка враз перестали сміятися і зупинилися.
– Матка Боска! – скрикнула жінка, уздрівши перед собою Арсена Звенигору.
Вандзя?.. Арсен замалим не кинувся до колишньої дружини Спихальського, однак вчасно стримався.
Він допускав думку, що Вандзя могла вже добратися до Криму, і все ж зустріч була така несподівана, що на якусь мить і він розгубився.
Всі здивовано дивилися на них. Газі–бей підозріло втупився у ставного красеня козака, і це відразу підстьобнуло Арсена. Пильно глянувши в перелякані голубі очі Вандзі, ніби наказуючи, щоб вона мовчала, він уклонився і сказав:
– Ми, здається, налякали вас, ханум? Ласкаво просимо пробачити нас… Які гарненькі хлоп’ята!
Він уже здогадався, що перед ним – сини Газі–бея, і, щоб зробити приємне батькові і повернути розмову в інше, бажане для нього русло, почав вихваляти дітей.
Обличчя бея розпогодилося.
– Це мої сини, шановні гості, Алі та Ахмет, – не без гордощів сказав він. – А це моя дружина – Ванда–ханум… Княгиня із Ляхистану!..
Арсен знав, що Ванда – ніяка не княгиня, і потай, в душі, усміхався.
Всі вклонилися Ванді–ханум.
Підкоряючись суворому поглядові чоловіка, вона схопила за руки дітей і швидко пішла до будинку. Тільки на порозі зупинилася і, як здалося Арсенові, ще раз проникливо глянула на нього.
2
Серед просторих будівель калги для посольства було вибране не найкраще приміщення. Газі–бей пройшов аж у кінець саду і зупинився перед високою масивною кам’яною вежею, яка стояла на межі з його садибою.
Молодий сеймен відчинив двері.
– Що це означає? – вигукнув обурено Тяпкін. – Чи калга не має наміру запроторити нас сюди на місяць чи й два, як це зробив перекопський бей, і тримати на становищі почесних в’язнів? Коли ж ми зустрінемося з ханом?
– Урус–беєві нічого тривожитися, – запевнив Газі–бей. – Прийде час – і він стане перед ясні очі нашого великого хана, хай Аллах продовжить його літа!
Та найгірше було те, що посольство розділили. Кожному дали по кімнатці, а Романа й Арсена, як наймолодших віком і чином, поселили разом вгорі, під самим дахом.
Коли зачинилися двері і гримнув засув, козаки деякий час постояли мовчки, а потім почали оглядати свою кімнату.
Власне, оглядати було нічого. Довкола них жовтіли голі ніздрюваті стіни, по яких снувалося павутиння. Ні стола, ні лави. Тільки в кутку лежала постіль – стара кошма, два такі ж старі килими та кілька баранячих шкур. На підвіконні вузького, мов бійниця, вікна блищав свіжоначищений мідний глек з водою.
– Гм, здається, наш посол був правий, – глухо промовив Роман. – З однієї тюрми – в Перекопі – ми потрапили в іншу – в Ак–Мечеті… Цікаво, чому татари зволікають з переговорами?
– Поживемо – побачимо, – відповів Арсен, даючи другові пораду не сушити голови над тим, чого не можна зараз пояснити і розв’язати. – Давай краще роздивимося, куди ми потрапили…
Він підійшов до вікна. Звідси відкрився широкий краєвид на розлогу долину Салгіру, безладно забудовану низенькими татарськими мазанками, на високі мінарети мечеті і просторий майдан перед нею.
Та не це привернуло його увагу.
Погляд упав передусім униз, на сад і двір Газі–бея, що відокремлювалися від двору калги товстим кам’яним муром. Дворище бея було видно як на долоні. Якраз під ними кучерявився тінистий сад, вкритий осінньою позолотою: посередині – приземкуватий довгий будинок під черепицею; за ним – господарчий двір, де тіснилися стайні, криті навіси, приміщення для невільників та наймитів.
Серце схвильовано тьохнуло. Невже Златка і Стеха десь тут, зовсім близько?
– Романе, глянь сюди! Під цим дахом живе людина, яка потягла в неволю наших дівчат. Або ж знає щось про них.
Роман із–за Арсенового плеча глянув на ребристий дах.
– Якщо він знає хоч що–небудь, то скаже і нам. Ми примусимо його сказати!
– Як же це зробити?
– Треба пролізти крізь вікно і…
Роман замовк.
Арсен усміхнувся. Усміх його був невеселий, ба навіть гіркий. Але він трохи скрасив посуворіле, схудле козакове обличчя.
– Ото ж бо, що «і»… Пролізти не штука. А спуститися донизу на чому? – Він почав нишпорити поглядом по кімнаті. – А що коли… – Арсен раптом сів на м’яку кошму і взяв до рук овечу шкуру. – А що коли розпустити її на смужки? Адже з них, думаю, можна сплести добрячу вірьовку!.. Держи, Романе!
Він вийняв з піхов ятаган і почав батувати овчину. Нарізавши вузьких стьожок, сплів із них міцну, мов конопляна линва, вірьовку довжиною в два чи три лікті, блиснув повеселілими очима.
– Ну, як? Витримає?
– Спробуємо… Тягни!
Вони вхопилися за вірьовку, смикнули, потягли щосили, намагаючись будь–що перервати її. Та перервати не змогли.
Тоді засіли за роботу. До вечора не розгинали спини. Зате, коли стемніло, вірьовка була готова. Роман обережно спустив її за вікно, міцно прив’язавши до дерев’яної бантини, що підтримувала сволок.
Вечір був по–осінньому вітряний. З моря йшли по небу важкі рвані хмари, заступаючи повне, яскраво–жовте коло місяця. І коли вони напливали на нього, тоді на землю лягала важка непроглядна пітьма.
Вибравши хвилину, коли все поринуло в темряву, Арсен перекинув ногу через підвіконня і, опираючись об ніздрювату стіну, почав швидко опускатися донизу. Торкнувшись землі, сіпнув за вірьовку. Роман не примусив чекати на себе.
– Ось і я! – шепнув, стаючи поряд. – Ходімо.
Вони обережно прокралися садом до будинку. В деяких вікнах блимало світло. Крізь шибки долинав глухий гомін голосів.
Де ж шукати Газі–бея? Як пробратися до нього? Як не викрити себе передчасно і не здійняти тривоги?
Ці запитання Арсен ставив перед собою ще тоді, коли верстав шлях у Крим і в Ак–Мечеть. Справді, як зустрітися з Газі–беєм на самоті, без зайвих очей? Адже тільки в такому випадку можна примусити його розв’язати язик.
Козакам потрібно було знати одне: де Златка і Стеха? В чиїх руках? А вже після того вони мали вирішувати, як визволяти їх – силою чи викупити за гроші.
Арсен стояв під деревом, за кілька кроків од будинку і напружено думав – що робити?
Складність полягала ще й у тому, що вони не знали ні розташування кімнат, ні секретів хитромудрих татарських замків, ні кількості мешканців, ні інших непередбачених таємниць, які могли зустрітися їм.
Все, все невідоме. Доводилося йти наосліп. Іншого шляху не було. Арсен розумів, що вони з Романом ставлять на карту дуже багато: свою безпеку, волю, життя… Але не використати такої щасливої нагоди – може, одної з тисячі! – не могли. Коли то вдруге вони потраплять у Крим вільними людьми? І не просто в Крим, а в Ак–Мечеть, до самого Газі–бея…
Поволі спливали хвилини. Завжди дійовий і рішучий, Арсен зараз був весь охоплений сумнівами й ваганням.
Нарешті він шепнув Романові:
– Стань на розі, повартуй! Будь уважний…
Роман безшумно зник у темряві.
Арсен наблизився до крайнього вікна, що світилося, і припав до шибки.
Від несподіванки у нього радісно забилося серце. Треба ж – такий щасливий збіг! У чималій, обвішаній килимами кімнаті він побачив Вандзю, Газі–бея і їхніх маленьких чорноголових хлопчиків. Бей, у барвистих шароварах і червоній сорочці, лежав навкіс широкої низької тахти і бавився з дітьми. Вандзя сиділа біля його ніг на підлозі, спиною до вікна, і щось шила, іноді підводячи голову і кидаючи швидкий погляд на дітей і чоловіка. Ліворуч від неї, у високому підсвічнику, палахкотіла товста лойова свічка.
Тиха, мирна картина сімейного щастя. Чужого щастя…
Арсен міцно стиснув уста. Зараз він сколихне, збурить цю радісну безтурботність! Зараз переляком наповняться оченята хлопчиків, вираз жаху застигне на миловидному личку пані Вандзі, або тепер Ванди–ханум, як зве її чоловік, кинеться в пошуках зброї Газі–бей.
Тільки на одну мить зринули такі думки в Арсеновій голові й зразу зникли. Натомість у серці почав закипати гнів. Може, цей сухорлявий, з темним лицем чоловік, цей хижий людолов, не далі як учора отак само заходив у кімнату до Златки? Може, він зробив її своєю наложницею? Чи, як рабу, продав такому ж татарському чи турецькому багатієві? Та й для Стехи уготував таку ж долю?..
Йому пригадалися розорені, сплюндровані міста й села, розпач і гнів на обличчі Мартина Спихальського, коли пані Вандзя сідала на коня, щоб їхати в цей далекий чужий Крим, – і в серці з’явилися та рішучість і твердість, якими він завжди відзначався.
Щастя йде до сміливих!
Він тихо наблизився до Романа, який з–за рогу будинку виглядав у двір. Торкнув його за плече.
– Я знайшов їх!
– Кого?
– Бея і його дружину Ванду… Я зараз зайду туди, а ти приготуй пістоль і стань під вікном. Звичайно, стрілятимеш тільки в крайньому випадку.
– Розумію…
Залишивши товариша на варті, Арсен почав обережно скрадатися попід стіною до хвіртки, що вела у двір. Рвучкий вітер гулко шумів у верховіттях дерев, шарудів листям, приглушував його кроки. Зривалося на дощ – інколи лапаті краплини лунко періщили по дзвінкій черепиці і так же швидко стихали.
Прочинивши хвіртку і виждавши, коли в розривах між хмарами блиснув місяць, Арсен оглянув двір. Ніде нікого. Тоді безшумно ковзнув попід муром до будинку і легенько штовхнув двері. Вони розчинилися – і Арсен опинився у напівтемних сінях. Недовго думаючи, повернув ліворуч, на жіночу половину. В темряві зачепився за щось.
З напівпрочинених дверей долинув голос старої жінки.
– Це ти, Селіме?
– Я, – глухо відповів Арсен, завмираючи на місці.
– Товчешся тут, – пробурчав голос і, задовольнившись відповіддю, замовк.
Арсен полегшено зітхнув, попростував далі, одночасно ладнаючи пістоль і прислухаючись до звуків за дверима.
До його слуху долинув дитячий сміх.
Тут!
Арсен легенько натиснув плечима на двері, швидко шмигнув у кімнату і ліктем причинив їх.
Замиготіла свічка.
Перша побачила його Ванда і тихо скрикнула. З її рук випало шиття. В голубих очах зляканою пташкою метнувся страх і спотворив миловидне личко.
Бей лежав на тахті спиною до дверей і якийсь час продовжував бавитися з дітлахами. Та скоро він завважив, що з дружиною сталося щось незвичне, і повернув голову.
Його бистрий погляд ковзнув по високій постаті козака. На обличчі з’явився вираз крайнього подиву. Він враз відкинув від себе дітей і підвівся.
– Спокійно, Газі–бей! Не рухайся! – владно сказав Арсен, підводячи пістоль. – Будь розумний і обачний. Я прийшов з миром і з миром піду, якщо ти проявиш витримку, вислухаєш мене уважно і не наробиш дурниць. До того ж я тут не сам… Глянь у вікно!
Бей повернув голову. Крізь невеличку шибку тьмяно поблискувало дуло пістоля.
– Хто ти такий? Чого хочеш? – глухо спитав бей і важко опустився на тахту.
Почали пхикати налякані діти.
– Пані, забавте їх! – наказав Арсен, повівши пістолем убік.
Вандзя кинулася до синів, і вони прихилилися до неї, мов курчата до квочки.
– Бею, як бачиш, я прийшов сюди не жартувати! Якщо тобі дороге твоє життя і життя твоїх дітей, то правдиво, як перед Аллахом, відповідай на мої запитання. – Арсен ступив крок уперед, пронизуючи поглядом татарина, який зовсім не виявляв страху.
– Я ще раз кажу – чого ти хочеш від мене? – спитав бей.
– Зараз дізнаєшся… Скажи мені, де дівчина по імені Златка, яку ти викрав у Немирові з двору Юрія Хмельницького?
– Златка?.. Я вперше чую таке ймення…
– Пригадай! Її ще звали – Адіке.
– Чекай… Чекай… Чи це не та красуня, котра сподобалася гетьманові? Га?
– Так. І ти її викрав! Скажи – де вона?
– Я її не викрадав…
– Ти брешеш, собако! Або ти скажеш, або…
– Аллах свідок, я не викрадав її… Взагалі, в самому Немирові я не взяв жодної душі. Тільки на селах, де ще було трохи люду… Та й то всього півтора десятка якихось калік. Але ж мені дозволив сам гетьман. В рахунок плати за мою військову службу…
– Ти кажеш неправду! В Немирові впевнені, що викрадення Златки і Стехи, другої дівчини… такої білявої… Пам’ятаєш?
– Пам’ятаю… гарні дівчата…
– …це справа твоїх рук!
– Ні! Клянусь Аллахом…
– Чим ти доведеш? У мене обмаль часу!
– Чекай… чекай… Тепер я пригадую, Ти шукаєш не там, де треба.
– Ну! – в голосі Арсена забриніла надія. – Де ж?
– Вона в Буджаку!
– У Буджаку?
– Так. Зі мною повертався додому син Кучук–бея Чора… Він, пригадую, віз дівчину… Але я не цікавився, хто вона.
– Де ж її там шукати? Буджак великий…
– От цього не знаю. Кучук – мурза білгородський… Там шукай!
– Дякую, бею… Якщо це правда… Поклянись!
– Чоловіче!.. А втім – клянусь дітьми… Я сказав правду.
– Я вірю тобі… Ще одне запитання: де ж поділася друга дівчина?
– Цього я не знаю… Бачив тільки одну.
– Не може бути! Вони зникли одночасно.
– Ще раз кажу – не знаю… Не бачив і не чув.
– Гм, – Арсен задумався: по всьому видно, бей говорить правду. – Що ж, дякую, бею… І пробач, що примусив тебе і твою сім’ю пережити кілька неприємних хвилин… А тепер – стань до вікна спиною і стій там доти, доки не почуєш стук у шибку. Зрозумів?..
Якщо не хочеш одержати кулю в спину, то будь розсудливий і не переслідуй мене!
Газі–бей пройшов до вікна, повільно повернувся до нього спиною. Арсен тим часом поволі відступав назад.
– На добраніч! – кинув з порога і зачинив за собою двері.
3
Газі–бей і Ванда–ханум не промовили жодного слова і не поворухнулися, аж поки не постукали у шибку. Тільки тоді бей зірвався з місця і метнувся до дверей, мов навіжений. Очі його палали люттю, з горла виривався нелюдський стогін.
– Я уб’ю його, гяура! Уб’ю, як скажену собаку!
В ту ж мить Ванда кинулась йому навперейми, розставила руки, мов крила, і затулила собою двері.
– Газі, чекай! Не нароби дурниць!
– Пусти мене!
– Зажди, любий, я хочу тобі розповісти…
– Геть з дороги! – заревів розлютований бей і так штурхонув дружину, що вона, охнувши, відлетіла вбік і важко впала на підлогу.
Заплакали перелякані діти. Але бей не почув їхнього крику: зірвавши зі стіни шаблю, як був у самій сорочці, без шапки, вискочив надвір і закричав щосили:
– Гей, люди, до мене!
Прибігло кілька заспаних сейменів.
– За мною!
Він мчав, мов розлютований бугай, проклинаючи все на світі: уруське посольство, яким у відсутність калги, котрого хан послав з важливим дорученням у Стамбул, він мав піклуватись, козака, що наважився на такий зухвалий вчинок, себе – за те, що не проявив твердості і не зумів витурити з дому того зухвальця чи схопити його.
Поки сеймени грюкали в ворота, поки вартові доскіпливо допитувалися, хто стукає і чого, легко вдягнутий бей замерз. Пронизливий осінній вітер обвівав його зі всіх боків, а холодна мжичка вистуджувала гарячу голену голову. Тому, коли він нарешті вбіг на подвір’я калги, а потім крутими сходами здерся на вежу і, сильно шарпнувши за ручку, відчинив двері, від його наміру на місці забити козака залишився тільки спомин. Ні, він так зразу не вкоротить йому віку. Та це було б і необачно: невідомо, що скаже хан. Він все зробить обдумано, хитро, по закону, але так, що той гяур сім разів пошкодує, що був дурний і завдав прикрощів можновладному беєві, хановому улюбленцеві!
Коли сеймени присвітили палаючим смолоскипом, Газі з радістю уздрів, що обидва козаки тут, у вежі. Вони ще не спали – лежали на кошмі, прикрившись рядюгами і кожушинами.
