Текст книги "Нащадки «Білого Хреста»"

Автор книги: Віктор Тимчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 18 страниц)

Настя Вакулівна… А, Палига, чергова другого поверху. Велике горе у неї. Ось чому жінка справляла враження холодної, байдужої людини. Її ніщо не тішило. Прикро… Раптом Дзюняк ляснув себе по лобі долонею й гмикнув.

– Ну й телепень! – вигукнув. – Позавчора з дворика перед сараєм я вигнав двох лобурів! Ви розумієте?!

Я кивнув і насторожився, запитливо поглянув на Тараса Свиридовича, чекаючи подальшої розповіді. Він хапливо налив з графина води й спрагло випив.

– Да… – продовжив. – Після обіду я чому крутився на подвір'ї. Глядь – вони сидять за ящиками й цмулять вино. Я й погнав їх. Огинались, лаялися… Неприємні типи.

– Які вони з себе? Ви б упізнали їх?

– Звичайно. Молоді, здорові, патлаті й занехаяні. Один – чорнявий, борода випнута, в синій нейлоновій куртці; другий – русявий, ніс задовгий, теж у куртці. – Дзюняк задумливо забарабанив пальцями по столі. – Здається, я здибав їх на базарі. Тут деякі постійно вештаються, видивляються, що погано лежить.

Я не виказував свого хвилювання. Повідомлення завідуючого важливе. Отож, у підсумку троє підозрюваних: Валуйко – шофер автолавки – і двоє із двору. Це вже слід. Я недарма згаяв час.

– Ходімте в магазин. Поговорите із слідчим, – запросив Дзюняка.

На подвір'ї ЗІЛа з качками вже не було.

4.

Гаряче припікало весняне сонце, й у повітрі витали пахощі молодої, свіжої городини. Вона привабливо, соковито зеленіла на прилавках, хоч пиши з неї натюрморт. Навколо гомін, вигуки, десь белькотав індик і гавкав пес, кудкудакали кури й голосно кукурікали, наче в селі, півні.

Ми з Дзюняком проштовхувалися між людьми, пробиралися до магазину. Я угледів машину з качками і на кузові пташницю Колосюк. Збуджена, розпашіла молодиця не встигала виймати з кліток живність… У тій веремії хоч на кілька годин забуде про лихо, яке спіткало її товариша. Я зиркнув на годинник – близько дев'ятої. А здавалося – давно на ногах. З'явилось оманливе відчуття швидкоплинності часу, бо вже відбулося багато зустрічей з різними людьми. А день лише розгорався.

Наш «уазик» стояв на місці. Бунчук читав якусь книжку. Покупці не поривалися до магазину – на дверях висіла табличка «переоблік». Я підійшов до Миколи, і сержант одірвався від книжки, хотів вийти з машини.

– Сиди, сиди, – зупинив його. – Що нового?

– Топчій допитує продавців, а майора і Кузьменка я завіз на службу.

Звісно, Дмитрові Юхимовичу тут нічого робити. Він схопив «усе головне, і картина злочину тепер для нього ясна. Про деталі й наслідки сьогоднішнього розшуку, висновки експертів Скорич дізнається на нараді в Ольхового. Тоді майор і виголосить свою думку. Нараз мені зробилося незатишно й тривожно, мов хтось крадькома спостерігав за мною недоброзичливими» очима. Я розглянувся навкруги – довкола снували люди й наче ніхто не звертав на нас уваги. Он неподалік невелика черга за вагівницями, які видавав дужий, вилицюватий молодик у білому забрудненому халаті.

Я назвав Бунчуку адресу Молостова – пораненого шофера, щоб по рації зв'язався з черговим і той викликав сюди з колгоспу водія. Дзюняк, відколи покинули готель, не зронив ні слова. Видно, у нього була якась нагальна справа (тому й мав заклопотаний вигляд), але Тарас Свиридович змирився з необхідністю допомогти слідству.

Топчій досі сидів за прилавком, обкладений аркушами паперу – протоколами. Я вже знав метод роботи Анатолія: неквапно, грунтовно проводити розслідування, зненацька вертаючись до попередніх показань, що трохи збивало з пантелику свідків. Навпроти нього сиділа жінка в зозулястому костюмі й щось говорила, схвильовано поправляючи зачіску. Напевне, Топчій не вперше розмовляв з нею і продавщицю дратувала настійність слідчого.

– Прошу, Тарасе Свиридовичу, – я показав Дзюняку на стілець під вікном, а сам підійшов до Анатолія.

– Я ж вам говорила… – ображено забринів голос продавщиці, і вона замовкла.

Топчій пильно глянув на мене сірими очима, кивнув, і я зрозумів той кивок як безмовну відповідь: нема нічого втішного. Натомість він сказав:

– Норкова шапка з цього магазину. Треба точно встановити, де був Агапов.

– Зроблю. Я запросив завідуючого Будинком колгоспника Дзюняка Тараса Свиридовича. У нього є дещо цікаве.

– Поклич його, – пожвавішав слідчий і звернувся до принишклої жінки: – А ви почекайте, Софіє Адамівно, ми ще продовжимо розмову.

Дзюняк розповів про двох хлопців, які позавчора пиячили біля сарая, описав їхню зовнішність. Слідчий уважно вислухав, крутячи в руках жовту кулькову ручку, а продавщиця нетерпляче заворушилась, кілька разів поплямкала губами, наче поривалася встряти у розмову. Ми це відчули й втупились у неї.

– Я… я бачила їх… чорнявого, з гострою бородою… – повільно, знічено мовила.

– Софіє Адамівно! – докірливо-зраділо вигукнув Топчій. – А я ж вас питаю-питаю, чи хтось підозрілий не заходив до магазину, а ви – «покупці мигтять, мигтять, хіба запам'ятаєш»… То коли він заходив?

– Вчора, саме привезли товар, – жінка зраділа, що зрештою збулася запитань. – Він часто забігає до нас, заграє із Світланою, заважає працювати. Якось стояв, теревенив, а тут прийшов другий – довгоносий – і називає його Богом. Ну, я й витурила їх з магазину.

Ми перезирнулися з Анатолієм. Бог. Прізвище чи кличка?

– Ви вільні, Софіє Адамівно, працюйте, – відпустив її Топчій. – І покличте Шапова. Часом не застряг він у підкопі?

Шапов – начальник дільничного пункту міліції ринку. Я з неспокоєм чекав на появу лейтенанта, поглядаючи на двері до підсобки, вже із вставленим диктом, куди увійшла продавщиця… Щось гупнуло – і за хвилю у дверях постала кремезна постать Шапова з довгастим блискучим ліхтариком. Під ходою лейтенанта аж стогнали дошки підлоги. Я часто зустрічав його на тренуваннях із самбо, тільки з ним не боровся – він у важкій категорії. Шапов привітався з нами, і я відмітив його знайомство з Дзюняком.

– Що там, Анатолію Єфремовичу? – Поклав ліхтарика на прилавок, повів могутніми плечима, наче скидав з них невидимий тягар підкопу.

– Ти знаєш Бога? – запитав його Топчій.

– Того? – жартома показав пальцем на стелю. – Ні. У мене є свій бог – базарний.

– От-от, саме базарного, – уточнив Анатолій. – Чорнявого, з випнутою бородою.

– Богдан Шалапуха! – Шапов одразу назвав справжнє ім'я і прізвище Бога. – Ледацюга, часто кидає роботу, вештається по ринку. Сьогодні крутився біля павільйонів.

– Так… – протягло, задоволено мовив слідчий. – А хто у тебе русявий, довгоносий, патлатий і в нейлоновій куртці?

– Хм… – посміхнувся лейтенант. – Прямо тобі екзамен-загадка, Єфремовичу. Став «п'ятірку». Зуб, тобто Зубовський Вадим, друзяка Шалапухи, – і Шапов переможно оглянув нас.

– Адреси їх маєш?

– Аякже.

– Приведи, Ігоре, зараз хоч одного. Приведи, – Топчій звівся, підкреслюючи важливість свого доручення.

– Слухаюсь! – Лейтенант мерщій подався з магазину.

– А мені? – і собі звівся Дзюняк.

– Ви трохи зачекайте, – попросив його слідчий.

Я переказав Топчію свідчення пташниці Колосюк, грузина Белішвілі, адміністраторки Будинку колгоспника. Докладно розповів про Валуйка – водія автолавки, який заночував у готелі, хоч жив за вісімдесят кілометрів од міста, а ледь засіріло – поїхав. Топчія теж зацікавив Валуйко.

По поту, щоб не перейматися очікуванням Шапова, я взяв ліхтарик і пішов ще раз обстежити підкоп, наодинці, без поспіху. У підсобці порожньо. Підняв ляду – вирізані дошки, і на мене пахнуло вільглим духом підземелля. Отвір випиляно зі всіх боків акуратно, мов тесля по шнурку. Опустився в яму, увімкнув ліхтарик і обдивився землю. Вона підрівняна, ніби у погребі справжнього господаря. Освітив каміння підмурка – жодного стрімчака. Н-да, попрацювали капітально.

Я дістався входу й вибрався нагору, в сарай. У ньому темно, лише крізь шпарки у дверях пробивалося сонячне проміння. Бочки наповнені землею й камінням. Не треба було його виносити – все виявилося під руками.

Сів на ящик і погасив ліхтарик. Тої ж миті мене огорнув морок, лунко і стривожено забилося серце. Привиділося чиєсь важке, надсадне дихання й тихий, крізь зціплені зуби, стогін, ніби під столом лежав поранений водій Молостов. У мене пробігли мурашки по спині, я увімкнув ліхтарик, посвітив по закутках сарая і знову вимкнув. Долинав, наче здалеку, гул, попискували миші…

Який же висновок з мого обстеження?

Передовсім – орудували не білоручки, вміли вправлятися лопатою, ломом і пилкою. Далі: не один день пробивали лазівку, горбились у тісняві, задихались од браку повітря, тобто – хирляками їх не назвеш. І останнє: надто професійно зроблено підкоп, без зайвої роботи, з точним виходом у підсобку.

Мої роздуми перервав глухий жіночий голос з підкопу:

– Товаришу… капітан!.. Вас… кличуть!..

Я встав із ящика, скочив у вхід і за хвилину вигулькнув на протилежному боці – в підсобці, аж від несподіванки злякано відсахнулася Софія Адамівна. Вибрався нагору. В торговому залі біля Топчія поруч із Шаповим стояв давно не стрижений хлопець у синій нейлоновій куртці. Шалапуха Богдан – Бог. Таки пощастило лейтенантові. Я розглядав підозрюваного. Він зневажливо кривив губи.

– Він, Тарасе Свиридовичу? – звернувся до Дзюняка слідчий.

– Еге.

– А ви, Софіє Адамівно, що скажете?

– Він.

– Що – він?! Що?! – зарепетував Шалапуха. – Чого повитріщалися? Не бачили людини? Хапаєте, волочите!..

– Цить, – повернувся до нього Шапов, і Шалапуха вмент прикусив язика. – Ніхто тебе не хапав.

Поруч з лейтенантом Бог, високий і, видать, при силі парубок, скидався на підлітка.

– Сідайте, – кивнув на стілець Топчій.

Шалапуха заклав ногу на ногу, недбалим рухом розстебнув куртку й загойдав ногою. Ми байдуже спостерігали за його грою, знаючи, що скоро вона скінчиться і тоді постане перед нами жалюгідна нікчема. Доволі надивилися на схожі перетворення. Анатолій навмисне зробив паузу: надав Шалапусі можливість всмак похизуватися.

– Чого ви позавчора крутилися коло сарая готелю? – запитав пісним голосом слідчий.

– Роздушили із Зубом банку. Чи заборонено? – єхидно ошкірився.

– І часто там пиячили?

– Скільки нам хотілося, – зухвало відповів.

– А чого по магазину вештались? – Анатолій перекладав папери, не дивлячись на Шалапуху.

– Слухайте, може, ви мені вкажете, в який туалет ходити! – нахабнів Бог.

Аж тепер Топчій звів голову й пронизливо глянув на Шалапуху.

– Ви знаєте, що сьогодні вночі обікрали цей магазин і важко поранили людину? А залізли сюди через сарай. Га, Богдане, через сарай, – значуще підкреслив Анатолій.

Шалапуха, вражений, роззявив рота, ще до кінця не усвідомлюючи почуте, і, коли до нього дійшов смисл, дурнувато засміявся, а потім несподівано зірвався з місця й кинувся до дверей з перекошеним обличчям. Але на порозі його спритно перепинив Шапов, ухопивши за комір куртки. І тоді Бог почав одчайдушно пручатись і зіпати:

– Не я! Не я!..

Шалапуха вигинався, наче його судомило, совав ногами, шарпався, поки зненацька не випала з кишені куртки, мелодійно дзенькнувши, лискуча обручка і не покотилася по підлозі, метляючи клаптиком паперу. Бог ураз присмирнів і вибалушився на неї, мов недоумок. Обручка вляглася під стільцем, біля якого стояв зблідлий Дзюняк. Топчій неквапно підняв її. Продавці збуджено загомоніли, кидаючи гнівні позирки на Шалапуху.

– Хм, з ярликом, – мовив слідчий.

Перстень, коли звірили із накладною, виявився краденим з магазину. При обшуку в Шалапухи більше нічого не знайшли, крім замашної свинчатки. Він зовсім притих і ніби нічого не бачив, не чув – сидів збайдужілий, відчужений од усього. Знайома реакція спійманого із речовим доказом. Признатися, ніхто з нас не чекав, що відразу затримаємо одного із злодіїв.

– Ну, Богдане, розповідайте, – розважливо, доброзичливо звернувся до Шалапухи Топчій. – Як бачите, викручуватись, заперечувати зайве. З ким діяли? Де сховали крадене?

Богдан похмуро мовчав, кусаючи губи.

– Гаразд, подумайте. Зважте – щире зізнання враховується судом, – нагадав йому слідчий.

5.

Малишевський, Нацевич і Скок підтвердили: Агапов пішов додому о другій годині ночі. Отож фрезерувальник мав повне алібі і справді знайшов норкову шапку. Не пощастило мені з Вадимом Зубовським, до якого заїхав у першу чергу. До речі, його будинок неподалік од ринку, на вулиці Шмідта, з невеликим садком і квітником перед вікнами старої цегляної хати. Ми не застали його вдома.

Вадимова мати, немолода, випрацьована жінка в засмальцьованій сукні, сказала, що кільканадцять хвилин тому син вскочив до хати і, поки вона поралася коло свиней, знову кудись подався. Про його знайомих вона нічого не відала, тільки знала одного Шалапуху. А коли сьогодні прийшов додому – не чула. Оце і все. Мене насторожила поява Вадима саме після затримання Бога і його раптове зникнення. Наче хтось його попередив. Може, збіг обставин? Але ж вони друзяки і їх обох бачив Дзюняк біля сарая. До того ж у Бога знайшлася золота обручка.

– Заїдемо, Миколо, на Казарського, будинок сімнадцять, – сказав я сержантові, який нудився від мого мовчання, але не наважувався завести балачку про крадіжку.

Нам слід підскочити до Агапова і забрати свідчення. Я перебирав у пам'яті недавні події, факти. І найчастіше спотикався на Шалапусі. Чому він подався на ринок із краденим перснем? Комусь продати? Ймовірно. І суперечило здоровому глузду: ходити одразу після скоєння злочину з речовим доказом у кишені.

Мабуть, керувався Шалапуха впевненістю, що ніколи не натрапимо на нього. Ось чим пояснювалась його поведінка. Звичайно, він і Зубовський рядові виконавці. За їх спинами – досвідчений, жорстокий і нахрапистий ватажок. І хто з них поранив Молостова? Раптом водій упізнає котрогось. Аби вижив…

– Миколо, у тебе є щось пожувати? – звернувся до Бунчука.

– Ха! – втішено гуцнув на сидінні. – Аякже. Сам збирався запропонувати, але ви… Не хотів перебивати.

Сержант відчинив скриньку, де на промасленому папері рум'янились пончики… Поглядав на перехожих, будинки. Надворі чудовий весняний день, що брався до полудня. О цій порі на рідній Вінниччині набагато прохолодніше, а тут городяни ще напередодні 8 Березня позбулися пальт і плащів – перейшли на літню форму одягу. Таки південь України – благодатний край.

Ось і вулиця Казарського. Зупинилися коло будинку номер сімнадцять. Я виліз із «уазика», зайшов у двір, постукав до шостої квартири. Помітив, вікно не запнуте шторою. Двері відчинив Агапов, одягнутий і причесаний. На його обличчі майнув вираз здивування й одразу пропав. Очевидно, не чекав на мою швидку появу.

– Заходьте, – запросив і зазирнув через моє плече – сподівався на Кузьменка з Букетом.

– Виспався? – запитав Агапова.

– Який к бісу сон після всього?! – з серцем відповів і недбало махнув рукою. – Мов рукою зняло. Добре, батьків не було.

– Що ж ти думав робити з шапкою?

– Не знаю, – щиро признався і здвигнув плечима. – Мої не бачили її.

В кімнаті диван-ліжко прибране і на столі наведено лад. Я прочитав свідчення. Написано грамотно. Очевидно, закінчив школу Агапов непогано.

– Значить, «Волга». Ти не помиляєшся? – перепитав його.

– Ні. От лише колір… Там лампа денного світла на стовпі, і машина ніби сіра, ніби синя. Не розбереш, – із жалем сказав і зам'явся. – Я ще… І чи потрібне воно?

– Ну-ну, кажіть, – підохотив його.

– Заднє і бокове скло запнуті занавісками.

Гарна прикмета. Молодець, Агапов. Таку «Волгу» легше шукати.

– Допишіть, Славо, і розпишіться внизу, – подав його свідчення, не гадаючи, що пізніше воно зрине у пам'яті, коли назріватиме злочин значно тяжчий, ніж крадіжка.

Він швидко дописав.

– Ви знаєте Зуба?

– Хе, колишній «король» навколобазарної шпани, – презирливо мовив Славко. – В дитинстві витрушував з нас мідяки. Працював зі мною на заводі. Вигнали за прогули і пиятику.

– А з ким він товаришує?

– Не знаю. Мені ніколи й на вулицю вийти, – поскаржився. – Колись водився з Богом – Богданом Шалапухою.

Я вірив йому і співчував, бо праця і навчання – важкенький віз, під силу не кожному. Безперечно, шляхи Агапова і Зубовського розійшлися. І, характерно, хлопчаки, які витрушували мідяки у своїх ровесників, рідко ставали порядними людьми. Мені подобався Агаиов. Він отямився після наших несподіваних відвідин, і тепер у ньому відчувалася робітнича закваска.

Цього разу я роздивився велику фотокартку. На ній середнього віку жінка з довгими косами, що вільно спадали на плечі. Вона вилицювата, і очі посаджено широко, ніс трохи приплюснутий, губи великі, повні. В погляді – рішучість, воля, незважаючи на кругле підборіддя. Проте привертали увагу бойові нагороди на жакеті.

– Хто це? – поцікавився я.

– Моя мати, зенітниця, – гордовито сказав Славко. – Збила три «месери», була поранена… Фотографувалася на двадцятиріччя з Дня Перемоги.

В вікні майнула постать Бунчука. Я зрозумів – надійшла по рації якась звістка. Квапливо попрощався з Агаповим і заспішив надвір. Зіткнувся з Миколою під дверима.

– Арсене Федоровичу, повідомлення: автолавка на вулиці Тінистій. Там чекає дільничий інспектор, – випалив сержант.

Нарешті розшукали Валуйка! Третій підозрюваний.

6.

Часом не «малина» на Тінистій? Це ж десь на околиці. Мабуть, використали автолавку і кинули її на глухій вулиці, щоб довше шукала міліція. Випробуваний хід. А «Волга»? Виходило – злодії мали дві машини. Постривай, заспокоїв сам себе, не гарячкуй… У такому випадку надто ліз нам у очі Валуйко. Хто зробив підкоп, набагато хитріший. Адже шофер автолавки залишив явні сліди: оформлявся у Будинок колгоспника по паспорту. Злочинці, як правило, намагалися нічим не привертати до себе уваги. Хоч Валуйко і не привертав: приїхав – поїхав.

Ми проскочили центром міста, вихопилися на проспект Леніна, поминули автобусну станцію, на якій менше року тому сталося вбивство з пограбуванням заготівельника райспоживспілки Ричка і звідки потягся кривавий слід рецидивіста Мирона Дриги. Бунчук глипнув на мене – напевне, теж згадав, як через сім годин розшуку, ризикуючи життям, ми затримали вбивцю.

Вже Тіниста. Вона тяглася вздовж лиману, і в просвітах між деревами вдалині іноді зблискувала вода, наче великі сонячні зайчики. Білопінно цвіли садки. Опалий ніжно-рожевий квіт лежав на хіднику під парканами, на бруківці й ворушився, вихорився від подуву вітерцю, мов ранні сніжинки. Від них не проймав дріж, а навпаки – охоплювало збентеження, приємна млість наповнювала груди, і серце прагнуло добра, радості й ласки…

Я віддалік побачив дільничного інспектора. Він чатував на розі вулиці й поглядав у наш бік. За хвилину загальмували коло нього. Дільничний – молодий, гінкий лейтенант, веселоокий, з рідким ластовинням на напівдитячому обличчі – скоромовкою доповів:

– Об'єкт стоїть з ночі, товаришу капітан.

Я кивнув і в глибині вулиці запримітив автолавку – сіру машину ГАЗ-51 з металевою будою, що тулилася до штахетника.

– Миколо, взнай, де Топчій, – дав доручення сержантові, і ми рушили з дільничним Тінистою.

Коли я намірився відчинити хвіртку до подвір'я, під яким стояла автолавка, він зауважив:

– Шофера там нема. Я вже заходив.

От тобі на! Моє передбачення справдилось: таки покинув машину Валуйко і втік. На дверях автолавки висів замок, зате кабіна не замкнена. Я глянув на найближчі будинки, потім на посмутнілого лейтенанта.

– Я недавно прийняв дільницю, – вибачливо мовив, зрозумівши мене без слів. – Ще не знаю своїх жителів і підказати вам…

– Гаразд, сховайся за машину, – сказав йому, а сам забрався до кабіни, натис на сигнал.

На тихій, справді тінистій вулиці голосно, надсадно лунала сирена… Я не приймав пальця з кнопки, тривожачи мешканців околиці. Іншого виходу не було. Коли б шофер приїхав удень, хтось та побачив би, до кого він зайшов. Мені вже заклало у вухах. Ген на вулицю видибала бабуся, втупилась у машину. Десь загавкав пес…

Раптом біля зеленого паркану, наче з-під землі, з'явився простоволосий чоловік з рябим піджаком у руці. Він побіг до автолавки, погрожуючи кулаком, щось вигукуючи. Я прийняв палець з кнопки і подумки привітався: «Ну, здоров, Валуйко! Нарешті ми стрілись. Сам ідеш, голубчику, до рук, виманив тебе…» Він рвонувся до кабіни, блідий, з побілілими очима від злості, і зривистим голосом засичав:

– Ти чого репетуєш, так тебе перетак? Хочеш заробити, бовдуре, по мармизі? Ану вимітайся, в печінку тебе й селезінку! Налигався, собако!..

Я спокійно, мовчки розглядав його, молодика моїх років, м'язистого, середнього зросту, з рівним, благородним носом і двома золотими зубами вгорі, із синцем на шиї, мов од щипка. Примітний автолавщик і показний із себе.

– Ти чого лупиш зіньки? Вилазь, так тебе… – і затнувся, наче проковтнув язика, – позаду нього вигулькнув дільничний інспектор.

Водій зробив порух, ніби збирався дременути, та його застережливо взяв за лікоть лейтенант.

– Валуйко Федір Іванович? – запитав я його.

– Я. А що? – здивовано озирнувся.

– Чому не в Терешках? Адже виїхали з готелю на світанку, – відразу відтяв йому шлях до неправди. – У кого були?

– А що? – знову повторив, украй вражений появою працівника міліції, і не знаходив інших слів.

– Відповідайте. Я з карного розшуку, каштан Загайгора.

– А господи!.. – несамохіть вирвалось у нього, і Валуйко зів'яв, втрачаючи свій войовничий шал. – Я ж нічого… Ну, виїхав до однієї… молодиці, – видушив із себе.

– До кого?

– Хутченко Антоніна.

– Де вона працює?

– На колгоспному ринку в продуктовому кіоску.

Це вже підозріло. Невже існував якийсь зв'язок між Валуйком, Хутченко і злодіями? Я перевірив його документи: шляховий лист, накладну. Виявилось, Валуйко продавав вино, вироблене плодоконсервним цехом радгоспу. Ніби все гаразд. Проте для певності вирішив обдивитися автолавку.

– У вас нема в машині ніяких сторонніх речей? – запитав у шофера.

– Яких сторонніх? – не второпав, витягаючи з кишені рябу зім'яту кепку.

– Ну, крім вина, яке ви продавали, – пояснив йому.

Валуйко витріщився на мене:

– Звідки вони? Жартуєте, чи що? Шукайте, – і насмішкувато хмикнув. – Речі… Оселедців купив, хліба…

В кузові, серед порожніх ящиків, ми нічого не знайшли. Валуйко, зовсім отямившись, зловтішно покахикував і тер долоні. У мене підупав настрій, і я готувався вибачитись перед водієм. Ми перейшли до кабіни. Я відчинив скриньку, порпався у різних гайках і болтах, а лейтенант підняв сидіння й теж копирсався у шоферському причиндаллі.

– Товаришу капітан! – несподівано вигукнув дільничний інспектор.

Я обернувся… і не повірив власним очам: він тримав у руці песцевий комір, грубо відрізаний від пальта. А далі… Далі Валуйко поводився точнісінько, як Шалапуха, коли з кишені його куртки випала обручка, лише не пробував тікати. Він присів навпочіпки під парканом й наче скам'янів. Речові докази завжди справляли гнітюче враження на злочинців, бо вже не викрутитись, не заперечити.

Мені залишилося тільки взяти дозвіл на обшук у Хутченко. І, поки чекав Топчія, не давали спокою питання: скільки було злодіїв і хто з них поранив Молостова? Чи причетний Зубовський до крадіжки? Що скажуть експерти після обстеження місця події?